Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Розділ VIII

Йонаш уже встиг трохи заспокоїтись і прийшов поголений, вичищений, від нього пахло лавандою. Тільки почервонілі повіки за окулярами свідчили про безсонну ніч.

– Сідайте, – Журка підсунув крісло професора. Йонаш здригнувся.

– Я краще сяду на стілець…

– Сідайте на стілець, – погодився Журка. – З якого часу ви знали професора Містраля?

– Ще з студентських літ, тобто вже шість років.

– З Вроцлава?

– Так, з Вроцлава. А ближче я узнав його з того часу, як став працювати у нього асистентом, тобто два роки тому,

– Яким насправді був професор Містраль?

– Не зовсім розумію, про що ви питаєте. Що, власне, я маю вам сказати?

– Говоріть, що хочете, – відповів Журка. Йонаш здивовано глянув на нього.

– Якщо говорити про нього як про вченого… – видавив нарешті Йонаш, – якщо говорити про нього як про вченого, то це була видатна людина. Так, видатна. Боюся, що наша наука зазнала непоправної втрати, хоч, може, професора й не оцінили як слід. Так, безумовно, не оцінили.

– Чому?

– Ну… якщо йдеться про мою власну думку, то я вважаю, що професор був одним з найвидатніших польських гематологів, а в останній період, може, навіть найвидатнішим. Та це не тільки на мій погляд. Цю думку поділяли в наукових колах, – адже саме професора Містраля обрали делегатом на всесвітній з'їзд у Токіо.

– Гаразд. Ну, а якщо говорити про стосунки в самому інституті?

– В інституті?.. – Йонаш завагався.

– Так, в інституті, – повторив Журка.

– Стосунки в інституті були абсолютно нормальні. Наш директор, професор Касіца, – ви вже познайомилися з ним, – дуже милий начальник, ставиться до всіх нас по-товариськи… Можливо, іноді він здається трохи безцеремонним, але в нього золоте серце.

– А чи не траплялося часом якихось суперечок між обома професорами?

– Не пригадую.

– А решта співробітників? Які стосунки були між ними і професором Містралем?

– Чудові. Професор Містраль був, особливо останнім часом, на виняткових правах в інституті і залежав від професора Касіци скоріше тільки формально. Досліди він провадив самостійно і, власне, не мав контактів ні з ким, крім найближчих співробітників.

– Тобто, крім вас, докторе, і панни Стор?

– Так.

– Ну, а що ви можете сказати про професора Містраля як його асистент? А у вашій спільній праці все було добре?

– Я не міг нарікати. Правда, професор Містраль був дуже вимогливий, я б сказав, навіть педантичний, але я й сам люблю порядок.

– Одним словом, ви підійшли один одному.

– Можна й так сказати, – посміхнувся Йонаш.

– А про панну Стор теж можна так сказати?

– Думаю, що можна. Професор був дуже задоволений нею. Він довго не міг знайти собі відповідної лаборантки. За ці два роки їх змінилося з півдюжини.

– І нарешті знайшов.

– Так, аж у Кельцях, причому зовсім випадково. В минулому році професор побував у місцевій лікарні, де працювала панна Стор, і там звернув на неї увагу.

– Як ви гадаєте, хто міг убити професора? – несподівано запитав Трепка.

Йонаш здригнувся.

– Не уявляю собі… – видавив він. – Зовсім не уявляю…

– А ви не знаєте, з якою метою міг би хтось убити професора?

– Ні… ні… не бачу жодної причини! – відповів Йонаш не замислюючись і якось несподівано палко.

– Що сталося з ключем від кімнати професора? – зненацька спитав Трепка.

– З ключем від кімнати? Не розумію, що могло з ним статися… – Йонаш, здавалося, був дуже здивований.

– Ключ пропав, – відповів Трепка.

– Я нічого про це не знав.

– А вчора ввечері ви бачили ключ у дверях професорової кімнати?

– Я не звернув на це уваги.

– Ви розумієте, що професор умер після того, як прийняв ваш порошок? – втрутився Журка.

– «Після» ще не означає «в результаті», – гостро відповів Йонаш.

У мене склалося враження, що він був підготовлений до цього питання.

– А ви певні, що не помилилися в дозі тих… тих снотворних ліків? – знову спитав Журка, неприємно наголошуючи на останніх словах.

– Цілком певен. Я відміряв точно і старанно. Якщо мова йде про natrium phenylaethylbarbituricum, то доза, яку людина може прийняти без будь-якої шкоди для здоров'я, становить 0,1 грама. Я дав лише 0,08 грама.

– У порошку був тільки той натріум фени… фени… – Журка ніяк не міг перебрести через важку греко-латинську назву.

– Phenylaethylbarbituricum, – посміхнувся Йонаш. – Ні, не тільки natrium phenylaethylbarbituricum. Я додав ще нешкідливі дози phenacetini, amidopyrini та codeini phosphorici.

Ми перейшли до лабораторії.

– Отже, ви рішуче твердите, що отрути в порошку не могло бути?

– В усякому разі я її туди не домішував, – спокійно сказав Йонаш.

Я помітив, що Йонаш ставав дедалі впевненішим у собі. Тепер він уже нічим не нагадував тієї розгубленої людини, якою був минулого вечора. Невже слідство йшло хибним шляхом?!

– Якщо ви не домішували, – буркнув Журка, – то це зробив хтось інший. Хто б це міг бути? Як ви думаєте?

– Не бачу, хто міг би це зробити. Коли я вийшов з лабораторії, у вестибюлі на другому поверсі був тільки професор Касіца.

– Хвилиночку, – Журка зацікавлено нахилився, – значить, ви виходили з лабораторії?

– Я зійшов униз до своєї кімнати по цигарки.

– І довго вас не було в лабораторії?

– Не знаю… мабуть, хвилин п'ять.

– Ви п'ять хвилин шукали цигарки?

– По дорозі я зайшов до туалету, – пояснив Йонаш.

– А двері лабораторії лишили незамкненими?

– Ну, звичайно, – здивувався Йонаш. – Та від кого б я мав їх замикати?

– А повернувшись, ви не помітили в лабораторії якихось змін? Вам нічого не впало в очі? Ніхто там не нишпорив?

– Ні… я нічого не помітив.

– Ви певні, що ніхто не заходив до лабораторії?

– Ні… як же…. Професор Касіца заходив.

Ми переглянулись.

– І ви тільки зараз про це говорите!.. – зітхнув Журка.

– Ви ж питали не про те, хто заходив, а про те, чи не нишпорив хто в лабораторії.

– Ну гаразд, гаразд, – розхвилювався Журка. – Отже, ви застали Касіцу в лабораторії?

– Вірніше, в дверях.

– А як поводився професор?

– Він був трохи схвильований. Сказав: «Треба було б дати щось Кайтусеві на сон. Пищить страшенно і бігає мов скажений».

Журка ледве стримав посмішку.

– У вас тут є тезка, – звернувся він до Трепки.

– Вас теж звати Каєтан? – поцікавився Йонаш.

– Так, друже, – відповів вражений Трепка. – Але це не причина, щоб відхилятися від теми.

Журка підійшов до клітки і розглядав морських свинок.

– Яка з них називається Кайтек? – запитав він.

– Ота велика, з хвостом і довгою шерстю, – неохоче, показав Йонаш.

– Скажена якась! Це справді морська свинка?

Йонаш ствердно кивнув головою.

– Мабуть, якась спеціальна порода?

– Це мутант.

– Нагадує скоріше щура-кабаргу. Справді жахливо нервове створіння і бігає на двох лапах. – Журка доторкнувся крізь грати до морди тваринки.

У відповідь Кайтусь пронизливо запищав, показавши великі передні зуби, потім блискавично повернувся, висунув крізь грати хвіст і вдарив ним Журку по обличчю.

– Сердита тварюка!.. – поручик гидливо витерся. – Навіщо ви тримаєте таку потвору?

– Як курйоз, – усміхнувся Йонаш. – Це єдиний у своєму роді випадок мутації.

– Справді винятковий, особливо якщо говорити про хвіст, – буркнув Журка. – Але повернімося до справи. Про що я хотів ще запитати вас, докторе… Ви пам'ятаєте, як Мацьошекова зчинила переполох – ніби хтось заглядає на кухні у вікно?

– Так, пригадую, – Йонаш здивовано глянув на Журку.

– Капітан Трепка і поручик Дзярмага вибігли тоді надвір. У вестибюлі залишились тільки ви вдвох, тобто ви і доктор Протоклицька. Ніхто з вас не заглядав тоді до кімнати професора Містраля?

– Ні… Навіщо?

– Потім повернулася Мацьошекова, так же?

– Так, – кивнув Йонаш.

– Чого вона повернулася?

– Принесла професорові щось пити.

Журка схопився з місця.

– Пити?

– Так.

– У чому?

– В склянці.

– Що було в тій склянці?

– Я не нюхав. Судячи з кольору, вишнівка, – спокійно відповів Йонаш. – Професор Містраль щоденно перед вечерею випивав чарочку.

– І ви тільки тепер про це говорите! – розхвилювався Журка.

– Я відповідав на запитання, – пробурмотів Йонаш.

Журка підвівся і нервово ступив кілька кроків уздовж кімнати. Потім сказав:

– Дякую, докторе. Поки що досить. – А коли ми повернулися до кімнати Містраля, додав: – Ну, справа ускладнюється. Я хотів би тепер побачити Мацьошекову. Цікаво, що вона нам скаже.

Розділ IX

Я застав Мацьошекову на кухні. Закачавши рукава, вона поралася біля переповненої раковини. Побачивши мене, витерла червоні підпухлі очі. Я глянув на мокрий паркет і переповнену раковину.

– Що це тут сталося?

– Хіба не бачите, раковина забилася. Весь час кажу дівчатам, щоб не виливали сюди всякої всячини, так де там, – завжди роблять по-своєму. З учорашнього дня так стоїть. Поспішали, нікчеми, до костьолу – все так і покинули. От і мусиш у таке свято возитися. Просто гріх, але й так залишити – це теж гріх. А тут і робота з рук валиться, сліз не стримати… Боже, боже, в який час ми живемо!.. Як забрали сьогодні вранці професора, то я місця собі не могла знайти. Скільки гірких сліз пролила!.. Але тут навіть поплакати не дадуть. Пані баронеса відразу: «Чи ви, Мацьошекова, батька втратили?» Батька не батька, але ж людина – то не собака. Як подумаю, що ще вчора він говорив мені: «Мацьосю, що ж це ви забуваєте про мене, а я такий хворий», то аж серце стискається. Таке нещастя! І кажуть – отруєний! Боже милосердний! А таки правда, мене ще вчора мучили передчуття… І те обличчя у вікні. То був знак, добродію. Знак! Ви теж чогось чекали… Кажуть, що будинок три дні був під наглядом… Ви теж щось думали. Боже милий, хто б подумав, що ви з міліції! У цих окулярах і таке інтелігентне обличчя. Присяглася б, що ви вчитель. Ну й як, ви вже щось знайшли? – запитала раптом Мацьошекова з такою звичайною цікавістю, яка зовсім не відповідала її попередньому настрою.

– Шукаємо помаленьку, – сказав я, – ми саме подумали, що ви могли б нам дуже допомогти…

– Я? – Мацьошекова відкрила рот і злякано дивилася на мене.

– Ви всіх тут знаєте. Ми хотіли б поговорити з вами.

– Зараз?

– Так.

– Ну що ж, гаразд… – зітхнула Мацьошекова й почала знімати фартух.

Я помітив, що перед дверима професорового кабінету вона боязливо перехрестилася, немовби вирушаючи в небезпечну мандрівку, а потім – тільки-но сіла на стілець, який підсунув їй Журка, одразу розплакалася. Журка заклопотано метушився біля неї, не знаючи, що робити.

– Заспокойтеся, – повторював він безрезультатно. – Ну, чого ж ви плачете?

– О господи… така людина… – плакала Мацьошекова. – Таку людину отруїти… на самісінькі свята… Кара божа… впаде на нас… на весь цей проклятий дім… а я казала… я ж казала, що це нечисте місце. Не захотіли освятити…

– А чому ви називаєте цей дім нечистим?

– Хіба ви не знаєте? Колись, як у будинку оті різники господарювали, тут жила розпутниця..

– Хто?

– Розпутна жінка, пане, якась Тереза, вона тут була машиністкою. Жила в тій кімнаті, де тепер пані баронеса.

– Що ви мені розповідаєте всякі дурниці! – скипів Журка. – Ви на допиті. Прошу говорити точно і до діла. Що ви робили на кухні о десятій годині вечора?

– Зараз я поясню по порядку, як було. Насамперед ще до вечері я запитала пана професора, чи їстиме він, але пан професор сказав, що нічого не їстиме, що капусняк і кендюхи надто важка страва. То, кажу, може, приготувати омлет або каші зварити, а професор говорить: «Не турбуйтеся, Мацьосю, я знаю, що й без того у вас багато справ». Такий, пане, добрий був, хоч до рани прикладай. Як це можна отак без їди, здивувалась я, а професор каже: «Не турбуйтесь, Мацьосю, у мене тут є сухарики, залишилися від сніданку, компот і консерви з курки». Але ввечері, коли я принесла каву, він гукнув мені: «Мацьосю, що ж це ви забули про мене?» Не забула, кажу, тільки ж пан професор не захотів нічого їсти. «Мацьосю, – каже він на це, – ви про мене забули», і посміхається, бідолаха, хоч йому з тим болем не до сміху було. Але то була така сердечна людина, пане! Тоді тільки я зрозуміла, що він говорить про вишнівку, бо професор щоденно пив перед сном вишнівку. «Тільки, – каже, – остерігайтеся того лисого пана, принесіть так, щоб ніхто не бачив, бо мені не дозволяють навіть чарки випити». Але я собі думаю, – як же принести, щоб ніхто не бачив? Е-е, чого я там ховатимуся! Нехай-но мені тільки хто скаже хоч слово! Я зійшла в кухню по вишнівку і раптом завмерла з жаху – так налякало мене те обличчя в вікні. Я зразу ж побігла нагору.

– Але пізніше ви занесли професорові скляночку?

– Занесла.

– І професор випив вишнівку при вас?

– Ні, він сказав, що вип'є перед тим, як лягатиме спати.

– Де ви поставили склянку?

– На столику біля ліжка, але…

– Але що?

– Професор велів мені поставити в шафі, на полиці, щоб ніхто не бачив.

– Що робив професор, коли ви принесли вишнівку?

– Сидів з грілкою в кріслі.

– Він ще щось казав вам?

– Так, просив відчинити вікно, бо йому душно. Я навіть здивувалася. Ви ж, кажу, вигріваєтесь і хочете відчинити вікно. Це шкідливо. Повітря холодне і вологе, вас продує. Для ревматизму, хай бог боронить, нема нічого гіршого. Але професор сказав, що це забобон, що свіже повітря ніколи нікому не шкодить.

– Ну і як, ви відчинили вікно?

– А що мені було робити? Відчинила.

– А потім?

– Потім?.. Потім я вийшла.

– Ще одно, пані Мацьошекова, що сталося з ключем?

Мацьошекова витріщила очі.

– То ви знаєте про ключ? – видавила вона.

– Дозвольте нам запитувати, – сказав Журка, пронизуючи її поглядом. – Де ключ?

– О боже, чого ж ви так на мене… – злякалася Мацьошекова. – Звідки ж я можу знати, що сталося? В суботу я цілий день спини не розгинала… Не помітила навіть, що ключ пропав. Тільки ввечері, коли принесла професорові ту скляночку, він запитав, чи я не знаю, де ключ. Не тому, що це його злякало чи якось стурбувало, а просто так запитав. Я почала шукати під дверима, а пан професор шукав по кишенях, але ключа не було. Тоді пан професор сказав, що, мабуть, через неуважність десь залишив ключ, хоч це й дивно, бо він ручається головою, що, повертаючись з лабораторії, він тим ключем відмикав двері.

– А як ви думаєте, чи не міг професор залишити ключ у дверях з зовнішнього боку? – запитав Журка.

– Думаю, що міг… Він завжди залишав ключ зовні. Професор ніколи не замикався в кімнаті. Хіба тільки на ніч.

– Так… так… – повторював Журка, потираючи руки. – А ви можете показати нам той графин, з якого наливали для професора вишнівку?

Мацьошекова злякано глянула на нього.

– Невже ви думаєте, пане поручику, що… це від тої вишнівки?

– Не думаю, – пробурмотів Журка. – Я ніколи нічого не думаю, я тільки веду слідство, розумієте? І прошу не задавати мені більше таких питань, що б я не робив.

– Добре, пане.

– Ну, то ходімо на кухню.

– Ще одне питання. – Трепка підійшов до Мацьошекової, тримаючи в руках кошик для сміття. – Ви вчора ввечері викидали сміття з цього кошика?

– Ні… сміття з кошиків викидається вранці, коли в кімнатах прибирають..

– Дякую, тепер можна перейти до кухні.

– От із цього графина, – показала Мацьошекова і простягнула руку до кришталевого бутеля, що стояв на поличці буфета.

– Не доторкуйтесь! – крикнув Журка.

Мацьошекова відсмикнула руку і затулила рот.

– О боже! – злякано прошепотіла вона.

– Що сталося?

– О боже! – видавила жінка. – Графин порожній.

– А ви певні, що вчора ввечері там ще була горілка?

– Ну звичайно, адже за столом випили тільки по чарці. Коли я прибирала, тут ще було з чверть літра. Професорові я налила половину скляночки, залишилося ще багато.

– А сьогодні вранці горілка ще була?

– Ні… я не помітила. Розгубилася, пане.

– Може, горілку випив хтось із мешканців? Як тут ведеться? Кожен може прийти на кухню і налити собі чарку?

– Ні, пане. Для докторів є «аптечка» у вестибюлі нагорі. А звідси горілку беремо тільки до вечері.

– Розумію!

Журка обережно взяв графин за край шийки.

– Ви його заберете? – запитала Мацьошекова.

– Так. – Журка пильно глянув на неї.

– Я хотів би ще запитати… – Трепка погладив лисину. – Ви пригадуєте, що в п'ятницю ранком професор ходив на прогулянку.

– Пригадую.

– Як ви думаєте, куди ходив тоді професор?

Мацьошекова насупила брови.

– Не знаю… Я вже казала вам, що не знаю.

– Жаль, – промимрив Трепка.

Ми вийшли, з кухні.

– Справа заплутується дедалі більше, – сказав Журка. – Не подобається мені вся історія з вишнівкою.

– Ти думаєш, що в горілці могла бути отрута? – спитав я.

– А чому б і ні…

– Все це добре, але мотив, мотив, панове? – покашлюючи, сказав Трепка.

Розділ X

Доктор Протоклицька була цілком спокійна. Здавалося, що смерть професора зовсім не вразила її. Жінка виглядала навіть набагато краще, ніж минулого вечора. Обличчя було чудово «зроблене», на пальцях – манікюр. Вона невимушено сіла в кріслі Містраля і холодно втупилася в поручика Журку, який перегортав свої записи.

– Як ви думаєте, заради чого отруїли професора?

– Не маю уявлення, – швидко відповіла Протоклицька.

Журка багатозначно глянув на Трепку і запитав:

– Що ви робили вчора після вечері?

– Чи не необхідне питання, поручику? Мені здається, що ми весь час перебували під наглядом цих панів, – Протоклицька примруженими очима глянула на мене і на Трепку.

– Якщо говорити точно, – процідив крізь зуби Журка, – то не весь час. Адже капітан і поручик виходили надвір, коли Мацьошекова вчинила тривогу.

– Ах, он що! Здається, доктор Йонаш уже з'ясував це питання. Ми лишалися на місці. Не заходили ні в лабораторію, ні в кімнату професора.

– Так, – підтвердив Журка. – А потім? Ви нібито ходили на кухню сказати, щоб Мацьошекова приготувала каву.

– І це вас цікавить? – здивувалася доктор Протоклицька. – Так, я пішла на кухню, ну й що ж із того?

– Вас не було точно двадцять хвилин. – Журка відсунув записи. – Що ви так довго робили?

– Ви, бачу, дуже точні, поручику, – холодно посміхнулася доктор Протоклицька. – Але думаю, що легко зможу задовольнити вашу цікавість. Просто я не застала Мацьошекової на кухні і мусила шукати її в іншому місці.

– А саме?

– А саме в пекарні, де вона пекла пироги.

– Але коли ви повернулися, – втрутився я, – на вас не видно було слідів дощу.

– Яка тонка спостережливість, поручику, – іронічно посміхнулася Протоклицька. – Ви, мабуть, уявляли, що я побігла на другий кінець саду в своєму платтячку? На щастя, у мене є плащ з капюшоном.

– Розповідайте, будь ласка, далі, – заохотив її Журка.

– Далі дуже цікаво, – продовжувала іронізувати Протоклицька. – Я сказала Мацьошековій про каву і повернулась додому.

– Разом з Мацьошековою?

– Ні… Я повернулася раніше. Мацьошекова сказала, що заварить каву в пекарні, бо на кухні плита вже не горить.

– Але в вестибюль ви, здається, ввійшли разом з Мацьошековою?

– Ми ввійшли одночасно, але не разом. Це трохи різні речі.

– То що ж ви робили перед тим як зайти до вестибюля?

– Я була в своїй кімнаті. Коли вам цього мало, то можу ще додати, що я поправляла зачіску.

– Так, – промимрив Журка, заглядаючи в записи, – потім о десятій годині п'ять хвилин ви зійшли вниз. Цього разу ви теж заглядали на кухню?

– Ні, навіщо? – здивовано відповіла Протоклицька. – Я пішла прийняла ванну, а потім лягла спати.

– О котрій годині це було?

– Пів на одинадцяту.

– Може, ви когось помітили у вестибюлі?

– Ні, нікого.

* * *

Мацьошек сидів навпочіпки біля Рези і годував цю огидну тварину якимсь підозрілим варивом з тіста. Побачивши мундир Журки, він підвівся і виструнчився.

– Закінчуйте свою справу, – сказав Журка, який завжди поблажливо ставився до людей, що виконували службові обов'язки.

– Чим ви годуєте собаку? – поцікавився я.

– Даю спеціальну їжу. Сам готую, – відповів Мацьошек. – Тільки тоді я спокійний. Собаку, який у мене був раніше, отруїли.

– Ви заявили про це в міліцію?

– Е, пане, у міліції багато інших справ, які треба розв'язувати.

Ми зайшли в прохідну будку.

– Пане Мацьошек, а чи не може хтось залізти в сад через мур? – запитав Журка.

– Якщо ніхто не допоможе зсередини, то нічого не вийде, – впевнено відповів Мацьошек. – Пан Міхал з колегами робив одного разу спробу, але безуспішно.

– Учора ввечері ніхто чужий не заходив до «Пристані»?

– Ні, – хитнув головою Мацьошек, – крім вас і міліціонерів, заходили тільки доктор Заплон, панна Галінка і пан майор.

– Ви маєте на увазі професора Касіцу?

– Так, професора Касіцу.

– Ви можете вказати час, коли ці люди входили?

– Не дуже точно, пане. Пам'ятаю тільки, що доктор Заплон повернувся без чверті десять. Я саме глянув тоді на годинник, щоб побачити, чи нема ще десяти годин. Бо коли я відчиняю після десятої, то одержую за це чайові. Щодо пана майора і панни Галінки, то можу сказати, що вони повернулися майже одночасно близько одинадцятої години. Тоді там уже стояв той грубий міліціонер, він повинен знати.

– Хто дзвонив увечері по телефону до професора Касіци?

Мацьошек підозріливо глянув на Журку.

– То від пацієнтки, – сказав спроквола, – якоїсь Жураковської.

– Вона сама дзвонила?

Мацьошек на мить завагався.

– Ні… якийсь чоловічий голос. Може, син…

Журка підвівся.

– Ще одне, пане Мацьошек, – втрутився Трепка, – ви не знаєте, де поблизу тут є червона глина?

– Червона глина? – Мацьошек здивовано витріщився на Трепку.

– Так, червона глина.

– Ну, це, мабуть, у Рудих Ямах. Там, де колись була цегельня. Тільки там.

Коли ми вийшли з прохідної будки, Мацьошек довго проводжав нас поглядом, нерухомо стоячи на порозі.

* * *

Професор Касіца був явно в поганому настрої, якийсь дразливий.

– Що я можу вам сказати? – нервово гукнув він, коли ми попросили поговорити кілька хвилин з нами в його кімнаті. – Я нічогісінько не знаю. Вам відомо, що я повернувся тільки об одинадцятій годині, звідки ж я можу знати, що в цей час тут діялося?

– Нам дуже прикро, але мусимо задати вам кілька запитань. Учора ввечері ви ходили до хворої?

– Так, у мене тут є одна знайома пацієнтка з досить цікавим перебігом лейкопенії і ускладненнями на серце. Мені подзвонили, що їй раптом стало гірше.

– Як прізвище пацієнтки?

– Пані Жураковська. Ви хочете перевірити? Марна справа.

– Чому?

– Її вже немає. Виїхала.

– Як це?

– Хтось нахабно пожартував зі мною. Коли я прийшов до хворої, всі домочадці були дуже здивовані. Мені сказали, що ніхто не дзвонив і що пані Жураковська вже три дні як поїхала до родичів у Щавницю.

Ми з Журкою переглянулись.

– Неприємний випадок, – обізвався Трепка.

– Нахабство, – бурмотів Касіца. – Хуліганська витівка… Я поспішав як божевільний…

– І, незважаючи на це, пішли пішки, – невинно зауважив Трепка. – Хоча… хоча, наскільки мені відомо, ваш новий автомобіль в порядку. Чому ж це так?

Вражений Касіца деякий час мовчав. Запитання явно збило його з пантелику.

– Не знаю… Справді, не знаю, – видавив професор, – чому не подумав про машину… Досі якось не можу звикнутися з тим, що в мене є автомашина… Стільки років ходив пішки.

– Розумію, – співчутливо посміхнувся Трепка.

Настала хвилина ніякової мовчанки. Ми відчували, що Касіца хоче ще щось сказати.

– Я хотів повідомити, – обізвався він нарешті, – що мушу поїхати на кілька годин у Варшаву. Ви не заперечуєте?

– Звичайно, ні… – відповів Журка. Але коли ми залишилися самі, додав: – Підозріла історія з цим Касіцою. Встановимо нагляд за ним.

Поручик глянув на годинник і пішов дати відповідне розпорядження. Незабаром повернувся.

– Ну, виходить, залишився нам тільки Заплон. З ним теж щось не все ясно.

– Чому? – запитав я.

– Час… час… Порівняй час, Павле… – Журка заклопотано чухав пальцем підборіддя. – Мацьошек твердить, що Заплон повернувся без чверті десять. А в вестибюль він прийшов лише п'ять хвилин на одинадцяту. Що ж у дідька він робив протягом цих двадцяти хвилин? Я встановив, що на дорогу через сад від прохідної будки до вілли потрібно щонайбільше три хвилини.

Ми застали Заплона в ліжку. Журка глянув на годинник: була вже десята година.

– Ви погано почуваєте себе? – запитав він.

– Ні, звідки ви взяли? Я тільки забагато випив. Прямо не можна й кроку зробити, щоб не частували горілкою. – Асистент почав незграбно вилазити з ліжка. – Ви так турбуєтесь, що прийшли в повному складі; чи не забагато клопоту для вас? Попереджаю, що в цьому слідстві я невинне ягня. Можу відразу сказати, що не уявляю собі, кому потрібна була смерть Містраля і хто його вбив. Що стосується мене, то в мене, здається, повне алібі.

– Ніякого алібі у вас немає, – гостро сказав Журка.

– Невже?

– Ви повернулися без чверті десять і мали ще можливість домішати отрути до горілки.

– До горілки? – здивувався Заплон.

– На жаль, отруту могли подати і в горілці.

– Сто чортів! – вилаявся Заплон. – Значить, мене все-таки вплутали в цю кашу.

– Кого ви маєте на увазі? Підозріваєте когось?

Заплон похитав головою.

– Ні, я не мав на думці нічого конкретного.

– Добре. Повернемося до теми. Без чверті десять ви були вже в садибі вілли, а в вестибюль прийшли тільки через двадцять хвилин… Що ви робили протягом цих двадцяти хвилин?

Заплон, здавалося, сторопів.

– Не знаю, що вам і сказати… Я нічого не робив.

– Як так? Ви ж якось провели цей час?

– Справді, – в голосі Заплона чути, було кепкування, – я щось мусив робити. Мабуть, я блукав по саду.

– Не жартуйте, – сказав Журка.

– Моє пояснення здається вам непереконливим?

– Зовсім непереконливим.

– Дуже прикро, але я справді не знаю, що ще вигадати.

– Вигадати? – обурений Журка грізно випростався. – Ви, здається, вирішили, кепкувати тут?

– Чому ж? Хіба я не можу гуляти в саду?

– Під дощем, о десятій годині вечора?

– Хай йому грець! – Заплон почухав розпатлану голову. – Хоч убийте мене – зовсім забув, що тоді йшов дощ.

Журка підвівся.

– Ви, бачу, не хочете розмовляти з нами серйозно. Ну що ж, може прокурор наведе вас на розум. У всякому разі, ваше становище незавидне.

– Невже мої справи гірші, ніж у шановних колег?

Нічого не відповівши на це питання, Журка попрямував до дверей. Заплон посміхнувся і заліз під ковдру.

– Є ще одна людина, яка могла б нам допомогти, – сказав Трепка. – Брат покійного. Подзвони, Павелеку, до адвоката Гжегожа Містраля.