Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XXIII

Ми стояли з професором на терасі. Касіца скаржився Трепці на поручика Журку.

– Цього молодого поручика, мабуть, якийсь ґедзь укусив. Це ж не метод, – говорив він збуджено, – так залякати дітей, щоб вони тікали з дому. Погрожувати старій людині беззаконним обшуком і арештом? Ці методи продовжують дуже погану традицію, капітане.

– У поручика Журки тут дуже невдячна праця, – намагався Трепка заспокоїти Касіцу. – Ви всі відмовляєте нам у своїй допомозі… Не хочете бути відверті з нами, не довіряєте нам.

– Міліціонер повинен володіти своїми нервами, бо інакше він не може працювати в міліції, – гримів Касіца. – А відносно довір'я, то я сумніваюся, щоб методи поручика Журки викликали довір'я до міліції. А це що таке? – перервав раптом професор.

Я нахилився і підняв із землі паперового голуба.

– Це знову ті шмаркачі, – сказав я, – кинули на нас голубом.

Професор Касіца збіг з тераси. В кущах навпроти майнула й одразу ж зникла червона сорочка якогось малюка. Я дивився на паперову іграшку в руці і раптом відчув, що серце у мене зупиняється.

– Капітане, – прошепотів я, – гляньте-но! Це ж аркуш із рукопису!

Трепка взяв папірець і швиденько надів окуляри. Це був аркушик формату учнівського зошита, списаний дрібним, з круглими буквами, почерком Містраля.

– Справді, – кашлянув Трепка. – Ну, це може заспокоїти нашого друга Журку. Ви впізнаєте цей аркушик? – звернувся він до схвильованого Касіци. Професор витріщив очі.

– Це з праці про агранулоцитоз… – сказав він страшенно здивований.

– Рукопис твору «Дзета», – додав Трепка.

Я повідомив про це Журку. Той, до краю збуджений, вибіг з дому.

* * *

Головною алеєю до нас ішла Галінка, ведучи за руку малого хлопчика. Вона була в легкій сукні, яка чудово підкреслювала стрункість її фігури. Ще здалеку Галінка посміхалася до нас.

– Я привела вам малого втікача. Він дуже розкаюється і хоче щиро про все розповісти. Ну, Яцеку, говори!

Яцек проковтнув слину.

– Я… я не хотів…

Обеззброєний Журка тільки крякнув.

– Ви завдали собі стільки труднощів… Спасибі вам…

– Та нема за що. Я помітила підозрілі рухи цього молодого громадянина, от і взялась його допитувати. Він і признався в усьому. Думаю, що й це вас зацікавить, – Галінка подала Журці два зібгані аркушики і багатозначно посміхнулася.

Ледве глянувши, ми впізнали дальші сторінки рукопису «Дзета».

– Ви справді геніальна, – захоплено глянув я на неї.

– Навіть геніальна… – Галінка хитнула головою і невимушено засміялась.

Але я відчув, що мій щирий подив не був їй неприємний.

Журка обернувся до хлопця:

– То тебе звати Яцек?

– Так, пане.

– Чудово.

Журка покопався в кишені, витягнув звідти металеву коробку, спокусливо затріскотів нею над малюком, а потім відкрив кришечку.

– Пригощайся.

– Я бачу, ти після вчорашнього дня знову змінив тактику, – сказав я не без злорадства.

Журка закусив губи.

– Ну, малий, чому не береш?

Яцек, заклавши руки за спину, підозріливо дивився на нього.

– Не любиш цукерок? Поглянь, які великі.

Блиснувши оком, Яцек критично оцінив вміст коробки.

– Цу-кер-ки – то для дів-ча-ток, – зневажливо процідив він, – а я люб-лю ква-ше-ні о-гір-ки.

– Оце так мужчина! – засміявся я. – Отже, хочеш огірка?

– А березової каші не хочеш? – засопів Журка, сердито ховаючи коробку.

Малюк глянув на Журку, збентежений такою несподіваною зміною пропозиції.

– Слухай-но, хлопче, – втративши терпіння, кинувся на нього Іполит, – де ти взяв ці папірці?

Хлопчик втупив очі в землю і мовчав.

– Ну. ж, не бійся, скажи, – лагідно промовив я.

– Нехай спочатку той пан з довгим носом віддасть мені голубів, – пробурмотів Яцек.

– Ми дамо тобі цілий чистий зошит, і ти зробиш собі інші… Поглянь, які ці негарні, зібгані, забруднені… Де вони так вимазались?

Яцек знизав гострими плечима.

– Де ж ти їх знайшов? Хто тобі дав? – грізно допитувався Журка. – Ну ж, відповідай!

Малюк довго думав.

– Мабуть, святий Миколай, – сказав, нарешті, хитро зиркаючи на Журку.

– Святий Миколай! – вигукнув Журка. – Де? Коли? Ти бачив його?

– Бачив раз уночі, як він увійшов через вікно. Він схожий на татка, і від нього пахло горілкою.

– І дав тобі ті папірці?

– Ні, тоді він нашльопав мене за те, що я не спав.

– Ну, кажи вже, нарешті, хто тобі їх дав?

– Не знаю… – зітхнув Яцек. – Може, Шапочка.

– Яка Шапочка?

– Червона Шапочка.

Журка засопів, охоплений розпачем.

– Ця дитина не зовсім нормальна. Бреше, як по писаному.

– Боюся, – кашлянув Трепка, – що цей чоловік просто собі кепкує з нас. Як ви думаєте, панно Стор?

Галінка засміялася.

– Яцек невиправний брехун, боюся, що з нього важко буде щось витягнути. Ці хлопчаки горою стоять один за одного. – Кажучи це, Галінка нахилилася до хлопця. – Ну-бо, Яцеку, покажи, де ти знайшов ті папірці? Ти ж обіцяв мені, що скажеш усю правду.

Яцек шморгнув носом, засунув руки в кишені і почав ходити сюди й туди, приглядаючись до трави.

– Здається, там, – промовив, показуючи на кущі. Журка поспіхом рушив за ним, а за Журкою і ми всі.

По дорозі хлопчак немов забув, що, власне, нас цікавить, бо все з більшим інтересом приглядався до Трепки, потім, нарешті, зупинився і ні з того ні з сього сказав:

– У тебе смішна голова. Ти, мабуть, носив дуже тісний капелюх.

– Тихше, – крякнув уражений Трепка. – Якщо не заспокоїшся, то той пан тебе забере, – показав він на мене.

Трепка, мабуть, вважав, що я настільки бридкий, хоч дітей мною лякай. Не знаю, правда це чи ні, але погроза Трепки вплинула. Хлопчак глянув на мене і вмить замовк.

Ми зайшли в кущі.

– Куди ти нас ведеш? – підозріливо запитав Журка.

– Покажу вам вігвам.

– Вігвам? Не мороч нам голови з тим вігвамом. Кажи, де ти знайшов папірці?

– Папірці… е… то… то я забув.

Якби з нами не було панни Стор, Журка, безсумнівно, нашльопав би його.

– Яцеку, я не чекала цього від тебе, – докірливо промовила Галінка. – Ти ж обіцяв мені.

Яцек неспокійно оглянувся. І я тільки тепер помітив, що з кущів за нами пильно стежать чиїсь очі.

– В кущах повно тих шибеників, – пробурмотів я. – Хлопець, мабуть, боїться.

– Напевно, тобі дав ці папери Андрій, – сказала Галінка, – Андрій Новаковський. Правда, Яцеку?

Яцек уважно глянув на неї і одразу ж опустив очі. Мовчав.

– Найкраще йдіть одразу до Андрія, то їх заводій.

Яцек кинувся з кулаками до Галінки.

– Ні! Ні!.. Ах ти базіка, плетуха! – лупцював її кулачками по руках.

В очах у нього стояли сльози.

Журка хотів відтягнути хлопця, але Яцек ударив його ногою в коліно і стрибнув у кущі.

– Чортеня! – застогнав поручик, потираючи ногу.

Галінка посміхнулася крізь сльози.

– От і співробітничай з міліцією! – спробувала пожартувати.

* * *

Андрія Новаковського ми знайшли на пустій площі за будинком Новаковських. Разом з трьома товаришами він грав у футбол. Біля воріт, позначених палицями, на яких висіли куртки, лежало кілька голубів з жовтого паперу. Журка взяв їх і багатозначно похитав головою.

Футболісти припинили гру. Один з них, хлопчак років дванадцяти, страшенно худий, з наїженим чубом, підійшов до нас неспокійно, але відважно і спитав.

– Що вам треба?

– Звідки це в тебе? – Журка показав на голубів.

– А хіба що?

– Пропали потрібні нам папери. А ці голуби зроблені саме з них.

– А хіба я знав, що вони потрібні? Я думав, що їх викинули. Можете їх собі забрати. Подай м'яч, Янеку!

Він уже збирався залишити нас і продовжувати гру.

– Почекай, братіку, – Журка притримав його за плече, – ти не відповів ще на моє запитання. Де це ти взяв?

– Он там лежало… під тим кущем, – показав він головою.

– Брешеш! – гримнув Журка.

– Брешу, це правда… – прошепотів хлопець. – Але при них я нічого вам не говоритиму. Почекайте мене в окопі. Через півгодини я прийду, тоді поговоримо.

– Тепер скажеш, братіку, – шарпнув його Журка.

– Ви так думаєте? – очі у хлопця звузилися.

– Облиш його, Журка, – сказав Трепка. – Добре, хлопче, почекаємо.

Андрій блиснув зубами і вдарив ногою м'яч.

* * *

Сопучи від люті, Журка сидів у напівзаваленім рові.

– Вести переговори з цими щенятами! Теж ідея. Він нас пошиє в дурні, цей шибеник. Ви бачили його очі? То очі негідника.

– Друже, ми йдемо найпростішою дорогою до мети.

– Найпростішою! – Журка засміявся. – Сидіти півгодини в цій дірі, бо так сподобалося тому молодому розбійникові.

Почулися кроки, що стугоніли по утрамбованій землі. Журка висунув голову і вискочив з рову. Ми вилізли слідом за ним.

– Ви з міліції, правда? – Андрій скоса дивився на нас. – Я так одразу подумав.

– До діла! – гаркнув Журка. – Кажи швидко, де ти знайшов рукопис? І не думай водити мене за ніс

– Я скажу, якщо ви дасте гарантію…

– Що?!

– Гарантію, що нічого не зробите Томекові і моїм братам.

– А що я їм можу зробити?

– Можете посадити в холодну.

– Невже я такий страшний? – запитав неприємно вражений Журка.

– Ще й який! – переконано підтвердив хлопець.

– Дурень ти! – гукнув Журка. – Я ніколи не підніс руки ні на якого шмаркача. І їм теж не збираюся нічого робити.

– Слово честі?

– Слово честі.

– Ну… повірю вам, – сказав вагаючись Андрій і уважно подивився на Журку. – Папери я взяв у Томека.

– Он як! – скривився Журка. – Ти дешево відбувся.

– Можете самі його спитати.

– Спитати? Не вдавай із себе дурня. Ти ж знаєш, що хлопці втекли.

– Вони можуть знайтись, і навіть швидко.

– Ти знаєш, де вони?

– Звичайно.

– Де?.

– В старій цегельні, в Рудих Ямах. Ви б шукали їх до літа.

* * *

Виманити Томека і його товаришів із сховища було не дуже трудно. Хлопці в усьому цілком вірили Андрієві.

За півгодини Томек уже був перед нами в альтанці у «Пристані». Я в душі сміявся, стежачи за виразом обличчя Журки. Поручик намагався за всяку ціну надати обличчю приємного виразу, хоч його всього аж корчило від люті. Журка дійшов навіть до того, що хотів почастувати хлопця цигаркою, але цим тільки викликав у нього підозру. Я відчував, що Томек собі на умі.

– То, значить, колего, забуваємо про все, що було, і стаємо друзями? Як ти на це?

– Чудово, пане поручику, – відповів Томек, відводячи очі вбік.

– А що б ти. сказав, якби я взяв тебе на службу в міліцію? – Журка смикав свій довгий ніс.

– Що ви говорите зі мною, як з дитиною! – розсердився Томек. – Я ж знаю, що в міліцію приймають тільки дорослих.

Журка прикусив губи.

– Ну добре, тоді давай поговоримо як чоловіки. Де ти знайшов ті папери, з яких робили голубів?

– Ви могли відразу спитати. Вони були сховані в шпаківні коло Берестової алеї.

– У шпаківні? – вигукнув Журка.

– Так.

– А чого тобі заманулося заглядати в шпаківню?

– Бо шпаки щороку прилітають сюди в березні. Але цього року вони щось підвели нас. Уже квітень, а їх усе ще нема. От ми з березня й заглядали туди щодня, чи не поселилися ще шпаки. Але їх не було. А у вівторок прибігає до мене Тереза і кричить: «Є, є!» Я побіг сам і заглянув. Аж то були зовсім не шпаки, а ті папери. Я приставив драбинку і відразу побачив щось біле. Я був страшенно сердитий: ну як же могли шпаки поселитися, коли вся шпаківня забита. Може, вони й прилітали, та побачили, що немає місця, і полетіли далі, правда ж?

– Ну добре, добре, – перебив його Журка. – Обкладинка теж була там?

– Була. Ми зробили з неї валюту.

– А з паперу голубів, так?

– Голубів і стріли, пане. Але там ще багато паперів лишилося…

Ми поспіхом рушили в Берестову алею. Справді, в шпаківні знайшли решту рукопису.

– Мені можна вже йти? – запитав Томек.

– Біжи!

Томек гукнув воєнний клич команчів і зник за поворотом.

– Дуже гарна казочка про шпаківню, – пробурмотів Журка, – але не думай, брате індієць, що ти пошив у дурні білого брата. Цікаво, що скаже про все це Тереза.

* * *

Терезу ми знайшли біля теплиці. Вона грала з подругами в класи. Ми відкликали її вбік. Дівчинка, здавалося, зовсім не злякалась і охоче взяла цукерки, які підсунув їй Журка.

– Слухай, дівчинко, це ти сказала Томекові, що прилетіли шпаки?

– Я, – Тереза, махаючи ногами, безтурботно трощила цукерки.

– Навіщо ти його обманула? Шпаків же немає.

– Я його не обманула, я справді думала, що шпаки прилетіли.

– Що це тобі спало на думку?

– Нічого, тільки це мене пан доктор Йонаш так обманув.

– Пан доктор Йонаш! – Журка намагався приховати збудження. – Що ж він тобі казав?

– Нічого не казав… Я… я тільки думала, що він годує шпаків.

– Чекай-но, це дуже цікаво. Ти матимеш велику коробку цукерок, тільки розкажи нам усе по порядку. Та як це було?

– Це було так. Хлопці почали обливатися водою…

– Як, після свята?

– Так, пане. Вони як почнуть, то обливаються цілий тиждень. Ще більше, ніж на свято. А цього року пан доктор Заплон дав Томекові водяний пістолет, і хлопці обливалися, як божевільні.. Я зовсім не могла вийти з дому, а коли нарешті вийшла, то вони ганялися за мною по всьому саду. От після обіду ми прийшли сюди з дівчатами і влаштували табір. Взяли собі ляльки і гралися, немовби ми втекли з своїми дітьми в пущу, рятуючись від дикунів. А для безпеки ми вартували по черзі біля стежки. І от, вартуючи, я й побачила, як пан доктор Йонаш годував шпаків.

– Тобто вдавав, що годує.

– Так, вдавав, що годує шпаків. Але тоді я думала, що він справді годує, бо добре не бачила. Зрештою, пан доктор так і сказав пані докторці.

– Пані Протоклицькій?

– Так.

– Коли?

– Ну, тоді, біля шпаківні.

– То вони приходили разом?

– Ні, я вам поясню. Пан доктор Йонаш витер руки і хотів уже йти, коли з другого боку алеї підійшла пані докторка і сказала: «О, яка зустріч! – Тереза талановито наслідувала Протоклицьку. – Що тут робить таємничий жнець?»

– Як? – здивувався Журка. – Таємничий жнець?

– Таємничий жнець. Так і сказала. Я добре запам'ятала, бо це щось дивне.

– Може, таємничий Джемс? – втрутився Трепка.

– Ні, не таємничий дженсь, це ж нічого не означає, – засміялася Тереза. – Вона виразно сказала, таємничий жнець.

– Ну гаразд, гаразд, – почав хвилюватися Журка. – І що ж далі?

– Отже, сказала: «Що тут робить таємничий жнець? Вибирає з гнізда пташині яйця? Ой, як негарно! Бридкий хлопець!» – і погрозила йому пальцем. А пан доктор Йонаш сказав. «Я годував шпака». Обоє розсміялись і пішли алеєю, тримаючись за руки.

Надзвичайно здивовані, ми переглянулись.

– Дякую тобі, дівчинко, – квапливо сказав Журка. – Бери всі цукерки і біжи собі!

Коли Тереза відбігла, він потер руки.

– Ну от, нарешті, щось є. А я думав, що ми добряче загрузли.

– Щось?! – гукнув я. – Та це ж сенсаційне відкриття!

Розділ XXIV

Йонаш зовсім занепав духом. Як тільки ми ввійшли до нього в кімнату, він зрозумів усе. Не міг видавити й слова, опустився у крісло і тремтячою рукою потягнувся до графина.

– Стоп! – Журка своїми залізними пальцями схопив його за руку. – З цього часу ви будете пити і їсти тільки те, що ми дамо вам.

– Як це… панове? – Йонаш злякано оглядався, і лоб у нього відразу вкрився дрібненькими крапельками поту.

– Впізнаєте? – Журка показав йому рукопис.

– Здається, це почерк професора, – видавив Йонаш.

– Я думаю, що, ховаючи рукопис у шпаківні, ви були впевнені в цьому.

– Ах! – Йонаш затулив обличчя долонями.

– Ви мовчите? А пора б уже й заговорити, – сказав Журка.

– Панове, я не вбивав, – благально прошепотів Йонаш. – Панове…

– На голослівних запереченнях далеко не заїдете. Признавайтесь у всьому. Коли ви забрали з кімнати професора Містраля цей рукопис?

– Я не брав… – видавив Йонаш. – Мені його підкинули.

–  Підкинули… – зітхнув Журка. – Що ж ви ще вигадаєте?

– Клянуся… Я знайшов його… у… у чемодані. У вівторок…

– У чемодані, от тобі й маєш! – почав кепкувати Журка.

– Ви мені не вірите, – Йонаш витирав лоб носовою хустинкою, – але так було. Я повернувся після обіду. Хотів переодягтися. Відкрив чемодан і зверху побачив жовту обкладинку рукопису «Дельта».

– Мабуть, «Дзета», – зауважив я.

– Ні, «Дельта», – розпачливо похитав головою Йонаш.

– Дедалі краще, докторе, – кепкував Журка. – Добряче ви тут наплутали. Бо в шпаківні на дереві ми все-таки знайшли твір «Дзета», про агранулоцитоз..

– Нехай, буде «Дзета», – простогнав Йонаш. – Це мене вже не врятує.

– Я думаю, – процідив Журка. – Ви втратили моє довір'я, докторе. У вівторок я питав вас про рукописи професора. Ви тоді не сказали, що він у вас в чемодані.

– Я тоді… не знав. Побачив його тільки потім…

– Он як, ви не знали… – Журка підвівся. – У мене більше немає запитань, колеги. Для мене ця справа ясна.

– Панове! – схопився Йонаш.

– Спокійно, докторе. Вас я вже ні про що не питатиму. Тепер ваша черга. Ви знаєте, чого я від вас чекаю. Мене цікавить тільки одне ваше слово.

Йонаш опустився на стілець.

* * *

У дверях на терасу ми зустріли доктора Протоклицьку. Мені здалося, що вона чекала на нас. На обличчі її вже не було насмішкуватого виразу, вона чемно посміхалась до нас.

– Я хотіла поговорити з вами про одну справу.

– Я сподівався цього, – промимрив Журка. – Шкода, що тільки тепер. Адже доктор Йонаш годував шпаків ще в вівторок.

Доктор Протоклицька зашарілася.

– Ви чудово проінформовані, поручику. Однак трохи помилились, я не про цю справу хотіла з вами поговорити. Мені хотілося сказати вам дещо таке, чого ви ще не знаєте.

– О, це цікаво! – промовив Журка. – Якщо так, то ходімо до кімнати професора.

Коли Журка зачинив за нами двері, лікарка різко повернулася. В очах у неї стояли сльози.

– Ви певні, що Йонаш винен, правда?

– Доктор Йонаш не говорить з нами відверто, – сказав Журка. – Власне, я повинен був його вже давно арештувати. Траплялося, що людей засуджували навіть при менших доказах їх вини.

– То чому ж ви його не арештуєте? – прошепотіла Протоклицька.

– Це зайве, – пробурмотів Журка. – Ви й так у мене всі тут, як миші під скляним ковпаком, – Поручик скромно оглядав нігті. – Здається, ви хотіли сказати мені щось цікаве?

– Так. Йонаш не винен. Він не брав тих паперів, йому підкинули їх.

Журка зітхнув.

– Ви не сказали поки-що нічого оригінального.

– Йому підкинули ті папери, і я знаю, хто це зробив.

– Невже?

– Я бачила на власні очі. У вівторок перед обідом я була в кімнаті Йонаша… Хотіла віддати йому книжку… В кімнаті не було нікого… Я хотіла вийти, але раптом почула, як хтось обережно відчиняє двері. Я чула, що то не Йонаш. Мені було якось ніяково, що хтось чужий застане мене тут… а разом з тим… І цікаво, хто може заглядати в кімнату. Я сховалася за віконну занавіску. І побачила Заплона. Він навшпиньки підійшов до чемодана, що лежав на стільці, і всунув у нього щось схоже на книжку чи зошит. Потім, оглядаючись на всі боки, зник за дверима.

– Непогана казочка, – посміхнувся Журка, не піднімаючи голови.

– Казочка?! Як ви можете! – Протоклицька схопилася з місця.

– Дуже кепсько обдумана казочка, – сумовито повторив Журка. – У цьому домі всі раптом виявили в собі таланти Езопа. Це дуже сумне явище, такі загальні мандри в країну казки. Я жалкую, що мені не п'ять років. Ах, людині завжди не щастить! Коли я мав п'ять років, ніхто не хотів розповідати мені казок. Тепер, коли мені тридцять п'ять, усі засипають мене казками. Та з цього мало користі. Мене вже давно, шановна пані доктор, цікавлять тільки факти, тільки реальні факти, і мені приємно усвідомлювати, що я вмію відокремити їх від витворів фантазії.

Доктор Протоклицька прикусила губи і, кинувши на Журку лютий погляд, вийшла з кімнати. Журка витягнув довгі ноги і засміявся.

– Хай йому грець, я й не знав, що ця жіночка так уболіває за того лавандового фертика! А крім того, і не підозрівав, що вона здатна на таке самопожертвування.

– Ти не віриш їй?

– Аніскільки. Якби так було, то вона не ждала б до цього часу. Типова брехня на скору руку, зліплена з неясних спогадів про детективні повісті. «Сховалася за завіскою… двері поволі відчинилися… тінь навшпиньках наблизилась до чемодана». Ох, як це банально! Зненацька Журка замислився.

– А проте варто було б допитати того блазня Заплона. Не шкодить нагнати йому трохи страху.

* * *

Заплон лежав на лежанці, поклавши ноги на сусідній стілець. Позіхав.

– Нудьгуєте? – запитав Журка.

– Страшенно! – позіхнув Заплон. – Здуріти можна! Коли ж ви, в дідька, закінчите це слідство, слідча особо? Доки будете нас тут тримати?!

– Ніхто вас не тримає. Здається, ми уклали добровільну угоду. Можете виїхати хоч зараз.

– Дякую, – промимрив Заплон. – Я поїду, а ви посадите мені на шию ангела-хранителя, правда ж? Виїжджати нема потреби. Але я з радістю вибрався б з вами кудись на риболовлю.

– Зі мною на риболовлю? – здивувався Журка.

– В цей період риба клює дуже добре.

– На вашому місці я не думав би про рибу. Ви самі не розумієте, в якому становищі опинилися, докторе Заплон, – посміхнувся Журка.

– Невже воно раптом погіршало?

– Страшенно. Тільки що на вас звалилося тяжке звинувачення.

Заплон свиснув.

– Ви мене зацікавили, поручику.

Журка закурив цигарку.

– По вас я не міг би й подумати, що ви любите гратись у святого Миколая.

– У святого Миколая?.. Ото комедія! Ви говорите дедалі цікавіші речі, поручику.

– Але це у вас анахронічні нахили, – вів далі Журка. – Наскільки мені відомо, святий Миколай не приходить на Великдень.

– Справді, поручику, з того часу, як ви почали гру з словами, ви стали незмірно цікавіші. Але може, нарешті, ви вже почнете розмовляти як міліціонер?

– Сумніваюся, чи це буде приємно для вас, – цідив Журка. – Ви почали негарну гру, докторе. Розумію, що якби ви тримали при собі рукопис, то це при даній обстановці трохи зв'язувало б вас, але підкидати його колезі в чемодан – це виключно поганий хід. Це нечиста гра, докторе.

– А хай йому чорт! – зітхнув Заплон. – Один – нуль на вашу користь!

Журка витріщив очі.

– Ви не заперечуєте?

– Ні, аніскілечки, – позіхнув, нудьгуючи, Заплон. – Ми ж домовилися, що гратимемо чесно. Щоб гра була цікава, треба дотримуватись певних правил, лояльність зобов'язує нас до цього. Я ж сказав уже вам, що в мені ви матимете найбільш пристойного партнера. Тому, поручику, я й кажу: один – нуль на вашу користь.

Що це за жарти? – наїжився Журка.

Жарти? Ви смішите мене, поручику.

– Отже, ви признаєте, що у вівторок…

– Справді, у вівторок… – кивнув головою Заплон.

– Ви пробралися перед обідом до кімнати доктора Йонаша…

– Пробрався до кімнати Йонаша.

– І сховали в його чемодані рукопис.

– Сховав.

– Не знаю, чи ви розумієте, які наслідки матимуть ці зізнання. Я буду змушений арештувати вас по обвинуваченню в убивстві з метою присвоєння собі наукової праці забитого.

Заплон скривився.

– Ох, ви знову влізли у свою шкаралупу. Повірте мені, ваша благородна особа на цьому багато втрачає.

– Прошу зважувати, що ви говорите, – холодно промовив Журка. – Я не звик вести допит у такому тоні і можу зробити з цього дуже неприємні для вас висновки.

– Невже ви й справді хочете арештувати мене, грізний охоронцю закону?

– Я схильний зробити це хоча б для того, щоб угамувати ваш язик, докторе.

– Може, ви й маєте рацію! Так і справді буде забавніше.

Заплон підвівся і простягнув руки.

– Я в вашому розпорядженні. У вас є при собі наручники?

Журка зміряв лікаря поглядом, який міг би забити коня.

– Ви занадто поспішаєте, докторе Заплон. Спочатку я хотів би спитати вас про основне. Ви признаєтесь у тому, що отруїли професора Містраля?

Заплон почухав потилицю.

– Чи ви часом не дуже вже ненажерливі? Я подав вам пальці, а ви одразу тягнете всю руку. Точнісінько як той диявол у народній казці. Признався ж я в тому, що підкинув бідному Йонашу зозуляче яйце в чемодан, хіба з вас мало цього?

– Відповідайте, будь ласка, на запитання, – стиснув губи Журка. – Ви вбили професора чи ні?

– Чекайте, я мушу подумати. Це надто серйозна справа, щоб її вирішити за одну мить… Ні, знаєте, мабуть, я все-таки не вбивав того сердешного Містраля.

– Он як! То, може, ви скажете хоча б, як привласнили собі працю професора?

– Жахливе формулювання, – посміхнувся Заплон, – і, як мені здається, в даному разі не зовсім точне. Я не привласнив праці професора, мені подарувалиїї.

– Подарували? Хто?

– Якась незнайома доброзичлива людина.

– Дивовижно! – в'їдливо зауважив Журка.

– Це правда. Я й сам був здивований, знайшовши рукопис у кишені свого халата у ванній.

– У кишені халата?

– Саме так. Я маю звичку купатися близько дванадцятої години і перед цим знайшов у кишені той подарунок.

– Дивно! – холодно промовив Журка. – Чому ж ви не сказали про це нам?

– Я вважаю, що це було б надто банально. Мені хотілося дати вам змогу виявити свої незвичайні здібності.

– Дякую. А чому все-таки ви обрали Йонаша?

– Ох, у мене були для цього деякі причини. Той невеличкий подарунок явно пахнув Йонашем.

– Пахнув?

– Буквально. У мене досить ніжний орган нюху, і я зразу відчув лаванду. Крім того, папірці були вимазані тим страшним шмаровидлом, з допомогою якого мій благородний колега оберігає нужденні рештки свого волосяного покрову.

– Брильянтином?

– Так. Якщо рукопис у вас, то можете перевірити. Жирні зелені плями досить виразні. Вам усе ще хочеться мене арештувати?

– Це зайве, – процідив Журка. – Досить і того, що ви не виходитимете за межі «Пристані» без мого дозволу.

Заплон сів на канапу.

– Словом, ви засуджуєте мене на безстрокову нудоту.

* * *

Зайшовши через півгодини в нашу кімнату, я застав поручика Журку за досить дивним заняттям. Він брав по черзі кожний аркуш знайденого рукопису, старанно обнюхував його, потім оглядав навпроти світла і відкладав убік.

Я зупинився, остовпілий, і подумав, що наш хоробрий Журка збожеволів.

– Що ти робиш, Іполите? – пробурмотів я.

– Запаху лаванди я не відчуваю, – промимрив Журка, – можливо тому, що в мене нежить, а може, він вивітрився. Зате жирних зелених плям до дідька. Наче хтось навмисне вимазав рукопис брильянтином. Дивно, що я раніше не звернув на це уваги. Поглянь!

Справді, кілька аркушів були дуже вимазані жиром.

– Це скидається на злий жарт, – сказав я.

У мене все більше складалося враження, що ми потрапили в якусь несерйозну історію.

– Ходімо у ванну, – сказав Журка.

На скляній поличці у ванній стояв флакон брильянтину доктора Йонаша. На дверях висіли два однакові купальні халати – з темносиніми і бордовими смугами… Один з них належав Заплону, другий – Йонашу.

Журка тихенько вилаявся.

– Безсумнівно, так вимазати жиром рукопис могла тільки свиня, яка хотіла кинути підозру на Йонаша. Будучи, зацікавленою в тому, щоб слід був виразний, вона не шкодувала брильянтину… Але хто ж це такий? Сюди кожен міг увійти, замазюкати рукопис і всунути його в халат. І Заплон теж міг. Цей слід нічого не дає.

– Іполите, – сказав я, оглядаючи електричну бритву Йонаша. – Чи не здається тобі, що хтось нас голить без мила, насухо?

Журка скривився і вийшов з ванної. У вестибюлі було порожньо, тільки Трепка дрімав у кріслі. Побачивши нас, капітан поворухнувся.

– Я бачу, ви взяли новий розгін, Журка, – сказав він, посміхаючись. – Якщо так піде й далі, то мені не залишиться нічого іншого, як до кінця слідства саджати капусту.

Журка кашлянув і підозріливо глянув на Трепку. З якогось часу у нього з'явилося надзвичайне недовір'я до невинних висловлювань Трепки.