Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)

– Тим більше, – закінчив професор з гіркою посмішкою, – що останнім часом у зв'язку з від'їздом у Токіо я раптом став популярний і з подивом констатував, що маю багато друзів, які не забули мене відвідати й запевнити в своїй симпатії.

Перед самим від'їздом Трепка запросив професора на коротеньку розмову. Ми зайшли до кабінету.

Тут Трепка повідомив професора про одержання незвичайної посилки.

– Що ви про це думаєте? – глянув він запитливо на Містраля.

– Нечувана історія! Це якийсь нахабний жарт, і до того ж не дуже дотепний, або витівка божевільного.

Трепка деякий час пильно дивився на нього.

– А чи не могли б ви сказати, хто з ваших знайомих здатний на щось подібне? Кому це найбільше до лиця?

– З моїх знайомих? Ну що ви, капітане! – обурено вигукнув Містраль. Видно було, що він по-справжньому ображений. – Вибачте, але я мушу повторити те, що вже неодноразово повторював: серед людей, які мене оточують, немає божевільних.

– Минулого року, – спокійно зауважив Трепка, – коли доктор Міхал Касіца був ще студентом, міліція затримала його за те, що прикидався на вулиці трупом. Коли з'являлася швидка допомога і його клали на носилки, Міхал Касіца втікав, залишаючи санітарів і прохожих у стані остовпіння.

– Так, я чув дещо таке. Але ж це різні речі. Кінець кінцем, це ж не злочин. Просто некрасиві жарти. Там йшлося про якийсь заклад…

– А чи не здається вам, – спитав Трепка, – що витівка з пістолетом може бути таким самим жартом?

– Ні. Є ж певні межі. Міхал їх ніколи не переступав. До того ж після одержання диплома він заспокоївся. Я зовсім виключаю припущення, що це його ідея.

– Гм… А все-таки я дуже просив би вас покопатися в своїй пам'яті. Справа дуже важлива. Може, якийсь пацієнт був незадоволений вами?

– Ви знову за своє! Я ж казав уже вам, що ніколи не сварився з пацієнтами. До того ж я вже багато років не займався практикою. Я присвятив себе виключно науковій праці.

– Але ж у клініці ви зустрічаєтесь з хворими?

– У вас, капітане, якась нав'язлива думка. Невже ви справді думаєте, ніби якийсь божевільний втовкмачив собі, що мусить мене вбити?

– Цей «божевільний» почав здійснювати своє діло досить-таки розсудливо. Повірте мені, такі «божевільні» найнебезпечніші.

Трепка замовк і деякий час замислено тер свою лисину.

– Я думаю навіть, – промовив за хвилину, – чи не вказує часом посилка на те, що замах повториться, до того ж незабаром.

– Чому ви так думаєте?

– Посилаючи нам пістолет, злочинець хотів, можливо, викликати думку, що справа вже закінчена, демобілізувати нас, щоб пізніше без перешкод розправитися з вами.

– Ну що ж, – професор підвівся і почав ходити по кабінету, – ми ж вирішили, що ви їдете зі мною до «Пристані». Отже, я буду під неабиякою охороною, – додав він не без іронії.

Розділ III

Виявилося, що ми їдемо не самі. Разом з нами вирушила доктор Протоклицька, асистентка професора Касіци, енергійна худорлява жінка років під сорок. Як повідомила вона сама, її місія у «Пристані» має спеціальний характер і полягає в «організації свят». Ось чому вона взяла з собою багато речей. Через цей багаж подорож була не дуже приємною. Місця в тісній машині не вистачало, і я мусив держати на колінах купу різних коробок та коробочок, а також багатообіцяючі бутлі приємної обтічної форми. Єдиною втіхою було те, що багаж викликав у мене святковий настрій. Як холостяк, що харчувався по міліцейських їдальнях, я мріяв про справжні домашні свята.

На жаль, я з прикрістю відзначив, що в своїх благородних сподіваннях був у цьому товаристві похвальним, але єдиним винятком. Обличчя моїх супутників свідчили, що ці люди охоплені думками, далекими від приємного святкового настрою.

Містраль вів машину похмурий і зосереджений. Трепка сидів замислений праворуч від нього, а пані Протоклицька – на задньому сидінні біля мене, з завзяттям, гідним кращої справи, перегортала якийсь медичний журнал. Я не без подиву зауважив, що за всю дорогу Містраль і Протоклицька не обмінялися жодним словом. Мовчання Містраля ще можна було пояснити – він перебував у гнітючому стані людини, на яку вчинили замах, – але гірко стиснуті губи доктора Протоклицької були для мене загадкою. На вигляд це була товариська жінка. Я чув, як перед виїздом вона жваво розмовляла з доктором Йонашем. Що ж трапилося? Дідько б його взяв!

Хоч у мене й немає великих здібностей у цьому відношенні, але все ж я вважаю, що обов'язок джентльмена – розважати жінку розмовою. Тому після короткої внутрішньої боротьби я зробив спробу зав'язати розмову.

– Свята обіцяють бути досить приємними, – сказав я голосно.

– Ви так думаєте? – доктор Протоклицька байдуже глянула на мене поверх журналу.

Я красномовним рухом любовно погладив бутель, хоч у мене, слово честі, немає особливих нахилів у цьому напрямі, і зробив я це тільки для того, щоб підтримати розмову.

– А, ви он про що! – доктор Протоклицька поблажливо усміхнулася. – Мушу вас розчарувати. У бутелях, які ви тримаєте в себе на колінах, – амінокислоти.

– А… амінокислоти, – повторив я, відчуваючи, що мій святковий настрій лопнув, і з огидою відсунув пляшку.

– Ми веземо трохи готових аптечних ліків. Професор Касіца доручив мені забезпечити нашу лабораторію у «Пристані».

– Ви, здається, згадували про організацію свят, – зауважив я несміливо.

– Так. У відношенні часу для наших лабораторних робіт. Якщо ви маєте на увазі кухонні справи, які, здається, цікавлять вас найбільше, то зверніться, будь ласка, до нашої господині, пані Мацьошекової. Кулінарні здібності – її незаперечна позитивна якість, тільки, боюся, чи не єдина.

На. цьому наша розмова остаточно застряла, і доктор Протоклицька знов уткнула ніс у свій журнал.

* * *

На жаль, ні того дня, ні наступного я не мав приємності перевірити думку про єдину і незаперечну позитивну якість пані Мацьошекової. Господиня була особою релігійною і приписала нам суворий піст.

Але не тільки через цю голодовку «Пристань Ескулапа» справила на мене досить прикре враження. Професор Містраль ні слова не перебільшив, характеризуючи «Пристань» як похмурий форт у пустелі. Це й справді була фортеця, справді похмура і справді на пустирі.

Закинутий на далекій околиці Варшави – Пясечному будинок самотньо стояв на піщаному мокрому й безлюдному місці. По сусідству з ним була тільки одна напівзруйнована халупа, де жила, як я встиг помітити, родина, багата лише на потомство.

Колись, напевно, тут був ліс, але тепер від нього зосталося лише кілька жалюгідних сосон та кущі вільшини. Решту ж території займали піщані пустирі, зарослі вересом.

Сама «Пристань Ескулапа» являла собою досить велику садибу площею гектарів зо два. Її оточував високий кам'яний мур, утиканий зверху осколками скла, що відбивало у непроханих гостей будь-яке бажання перелазити через нього. Потрапити за мур можна було через прохідну будку, яку охороняли два сторожі: великий кудлатий пес і маленький лисий чоловічок з хитрими очицями, що, як виявилося, виконував тут ще й обов'язки садівника, Це був Мацьошек, чоловік господині. Частину садиби займав город і сад, а решта являла собою своєрідний дикий парк, порізаний алеями. В кінці головної алеї, у глибині парку, височіла двоповерхова вілла з червоним дахом.

Уночі навіть крізь зачинені вікна ми чули, як надворі виють собаки. Погасивши в кімнаті світло, неважко було помітити рухливі сірі тіні за муром, які ганялись одна за одною при місячному сяйві. Виявилося, що собаки з усього Пясечного облюбували собі цей закуток. В чому справа? Ми запитали про це Мацьошека, і він пояснив, що поблизу вілли багато зіпсованого м'яса. В той час, коли садиба належала управлінню м'ясної промисловості, тут містилася лабораторія. Зіпсоване м'ясо і непридатні для споживання відходи закопували поблизу, причому закопували мілко і неохайно, на втіху собакам з усієї околиці. З тих пір вони щовечора тягнулися зграями сюди на похмурі банкети.

Вранці біганина і виття четвероногих припинялися, зате чути було гавкання садівникової сучки. Це була дуже несимпатична тварина невизначеної породи з налитими кров'ю очима, кудлата і схожа на мавпу. Звали її Реза. Сидячи на прив'язі в будці біля брами, вона всю свою лють виливала на тих, хто стукав у двері прохідної. Ця властивість суки дозволяла Мацьошекові спокійно працювати в саду. Тільки почувши гавкання Рези, він припиняв роботу і прямував до дверей, щоб подивитися крізь дірку, хто прийшов.

Розібравшись у ситуації, я й справді почав сумніватися в необхідності нашого раннього приїзду. В цій фортеці нічого не могло статися, принаймні доти, поки не приїдуть інші товариші, які попередили, що прибудуть у суботу.

Я сказав про це Трепці, але капітан був іншої думки.

– Не біда, друже, – відповів він, – це краще. Є час підготуватися до операції.

Я знизав плечима.

– А що, власне, мені робити?

– Дивитися, слухати, розмовляти.

Немовби тут було на що дивитись чи було що слухати! Хіба, може, тих собак уночі. Розмовляти теж, правду кажучи, не було з ким.

Мацьошек, довідавшись, що ми приїхали з Англії, чомусь одразу замовк. Мацьошекова була повністю зайнята передсвятковими приготуваннями і на всі спроби зав'язати розмову відповідала недомовками. Що ж стосується доктора Протоклицької, то це була особа зовсім неприступна, до того ж вона майже не виходила з лабораторії.

* * *

Протягом усіх цих днів нічого особливого не сталося, крім двох незначних фактів, які я записав скоріше тільки для порядку.

Через кілька годин після нашого приїзду, переглядаючи книжки у вестибюлі, я почув збуджені жіночі голоси, які лунали на другому поверсі. Зацікавившись, я пішов сходами нагору. Коли я був на середині сходів, з лабораторії вискочила Мацьошекова з ганчіркою в руках і збігла вниз, щось гнівно бурмочучи під ніс. За нею вийшла схвильована доктор Протоклицька в білому незастебнутому халаті, з незапаленою цигаркою в руці.

– У вас є сірники? – досить безцеремонно спитала вона.

– До ваших послуг! – Я поспіхом поліз до кишені і подав їй вогню.

Доктор Протоклицька глибоко затягнулась і тремтячими руками почала поправляти халат.

– Маленьке непорозуміння? – зважився я несміливо запитати.

Доктор Протоклицька красномовно махнула рукою.

– Це жахлива жінка. Тепер немає чесних служниць. Скільки разів я приїжджаю сюди – завжди помічаю, що вже щось пропало. Важко ж усе держати під замком. Ми працюємо в такій тісноті – п'ять чоловік у цій мікроскопічній лабораторії.

– Але, виїжджаючи звідси, ви можете замикати…

– В тому ж і справа, що не можу. В лабораторії є піддослідні тварини, і їх треба годувати. Спеціальної посади для цього нам не дають, тому доводиться користуватися з послуг Мацьошекової. Ну от і маємо наслідки. Завжди не вистачає спирту, а перед святом – дріжджів. На минулому тижні вона зайшла так далеко, що взяла п'ять грамів миш'яку. Темна жінка. Казала, ніби хотіла винищити щурів. А я підозріваю, що вона зв'язана з браконьєрами, які труять лисиць. Після скандалу Мацьошекова, правда, повернула миш'як, але не весь – близько грама невистачало. Каже, що розсипався. Розсипався, ви розумієте. Можете собі уявити, як я рознервувалася. Цілий тиждень не могла спати. На щастя, нічого не трапилося.

– Це справді небезпечно, – зауважив я. – Ви і ваші колеги повинні краще оберігати такі препарати.

– Після цієї історії я добилася, щоб нам дали спеціальну шафку для отрут, ключі від якої є тільки у професорів, лаборантки і в мене. Та хіба це захист від злодія! Мацьошекова не відзначалася особливою чесністю ще тоді, коли працювала санітаркою в лікарні в Очках. Тоді систематично пропадав морфій.

– І професор прийняв її сюди? – здивувався я.

– Та її ж не піймали на гарячому. Це скритна жінка. А професор Касіца – добра людина. Занадто добра. Крім того, він має якісь моральні зобов'язання щодо Мацьошека. Мацьошек – довоєнний кадровий сержант. Вони разом пережили вересневі події. Кажуть, нібито під Кутном Мацьошек врятував професорові життя. Він і досі називає професора «паном майором». Але навіщо я це все розповідаю?

Доктор Протоклицька кинула недокурок у попільничку і зникла за дверима лабораторії.

Я повернувся до вестибюля. Застав тут Мацьошекову з відром та ганчірками. Вона возилася з вікном, намагаючись відчинити його, щоб помити. Я мовчки підійшов і допоміг їй.

– Не треба так нервувати, добродійко.

– Легко вам говорити, – буркнула вона у відповідь. – Людина з самісінького ранку виведена з рівноваги. Як тільки приїде ця галицька баронеса, то вже нема спокою.

– Ви говорите про доктора Протоклицьку?

– А то про кого ж? Хіба ви не знаєте? Вона ж баронеса з першого шлюбу. Ще до війни була на практиці в лікарні у Львові, зв'язалася там із старим бароном Вестергорном – він лежав у лікарні після операції. То вона, пане, так обплутала барона, що той одружився з нею. Правда, недовго після цього – барон прожив тільки рік, – але баронесою вона була. Потім вийшла заміж за доктора Протоклицького. У них була власна лікарня в Криниці аж до війни. Війна їх знищила. Протоклицький загинув у Освєнцімі, і вона опинилася на мілкому. Але така завжди випливе. Тепер оце причепилася до професора Містраля… ставить тенета на нього…

– Та що це ви кажете? – перебив я, неприємно вражений. – Ми разом їхали машиною, і я нічого не помітив… навіть навпаки.

– То ви погано дивилися! Хіба ви не знаєте, як у тих людей? Проста людина прямо скаже, що в неї на серці, та й годі. А в цих вищих колах завжди справжній театр. Це називається добре виховання. Так, так! Протоклицька думала, що обкрутить професора навколо пальця, говорили вже навіть про їх вінчання, але з того часу, як професор узяв ту малу Стор, усе поплуталося. Через те Протоклицька така зла. Чорт у неї вселився. Ходить люта, мов змія, і мстить усім. Що тут було за той миш'як, який я взяла, щоб щурів винищити, бо вже не можна дати ради з цією поганню…

– Хіба вам обов'язково треба було миш'яком? Адже є спеціальні отрути на щурів, – не міг утриматись я від зауваження.

– Немає, пане. Дають тільки по рецепту. А так – спробуйте купіть. Нема. А найкраще труїти щурів миш'яком, так усі кажуть. Тому що він не має ніякого смаку. А так чого-небудь щур не візьме. Але вона взагалі насілася на мене. Сьогодні, тільки-но приїхала, відразу ж накинулася на мене, що я взяла спирт. А ту пляшку, пане, свинка розбила.

– Свинка?

– Авжеж! Є там в лабораторії таке непосидюще чортеня, волосате, мов пудель. Під час годівлі вона від мене втекла і давай бігати по шафах, аж поки не розбила тієї пляшки з спиртом.

– Хвилиночку, – перебив я, – ви говорите про морську свинку?

– Ну а про що ж?

– Я думав, що в морської свинки немає волосся, а ви кажете, що вона волосата, мов пудель.

– Бо це такий виродок. Потвора. Зовсім не схожа на інших і зла, як чорт, одним словом, у неї такий самий характер, як і в нашої баронеси.

«Ти моя голубко, теж не дуже лагідне створіння», майнула в мене думка. Я чомусь не відчував ні симпатії, ні довір'я до пані Мацьошекової; слухати її плітки, натяки і злорадні розумування було просто гидко, тому я полегшено зітхнув, коли вона закінчила мити вікно і, брязкаючи відром, вибігла з вестибюля, похитуючи, немов качка, стегнами.

* * *

Другий випадок мав місце в п'ятницю, назавтра після нашого приїзду. Щоправда, нічого особливого не сталось, і, як уже зазначалося, я записав цей незначний випадок лише для порядку. Отож у той день професор ще вранці, поки ми вилізли з своїх ліжок, десь зник, його не було ні в їдальні, де ми снідали, ні в лабораторії, ні в кабінеті. Ми запитали про це Мацьошека, і той сказав, що професор кудись вийшов. Трепка був дуже занепокоєний. Та поки ми вирішили, що робити, професор несподівано з'явився в чудовому настрої, хоч і в досить жалюгідному стані – весь мокрий, вимазаний якоюсь червоною глиною. Трепка намагався делікатно розпитати про мету такої ранньої прогулянки, але професор ухилився від докладних пояснень, сказавши, що він гуляв і що практикує такі прогулянки вже не один рік.

– Не знаю, чи корисна для здоров'я прогулянка в такий дощ, – зауважив Трепка.

– Дурниці, я не з цукру, – засміявся професор.

– А проте я хотів би, професоре, щоб ви на цей час відмовились від прогулянок на самоті, – сказав з притиском Трепка. – Ми завжди до ваших послуг, і наше товариство аж ніяк не повинно вас утруднювати.

– Це дуже мило з вашого боку, – відповів Містраль, хоч мені здалося, що він чомусь мало захоплений цією пропозицією.

Наступного дня професор не виходив з дому. Вранці ми чули через стіну, як він покашлював і голосно сякався. Під час сніданку Містраль сказав, що почуває себе не дуже добре – простудився трохи і тепер боїться, щоб не загострився ревматизм, на який він хворіє ще з війни. Час до обіду професор провів у лабораторії, а в другій половині дня щось писав у кабінеті. У мене склалося враження, ніби він чомусь уникає нас.

Розділ IV

Суботній вечір докорінно змінив становище, а разом з тим і мою думку про «Пристань» як про спокійний закуток. Десь о п'ятій годині з'явився доктор Йонаш. Він привіз із собою Галіну Стор – невеличку чарівну панну, яка виконувала обов'язки лаборантки, а перед самою вечерею приїхав, нарешті, машиною професор Касіца, товстий, веселий чоловік у спортивній куртці і габардинових штанях, який одразу наповнив усю «Пристань» своїм гучним басом. Асистент доктор Заплон, що прибув разом з ним, з самого початку звернув мою увагу своєю чудернацькою поведінкою. У капелюсі, насунутому на самі очі, закривши половину обличчя шарфом, він виліз із машини і, прицілившись з пістолета в Мацьошека, який стояв поблизу з найстаршим сином Томеком, крикнув:

– Руки вгору!

З пістолета цівкою бризнула вода. Побачивши наші здивовані обличчя, Заплон засміявся, вручив хлопцеві пістолет і сказав:

– Це тобі, Томеку. Поливатимеш хлопців на Великдень ^[3] _{3
  У католиків є звичай на другий день великодніх свят, у так званий поливальний понеділок, обливати один одного водою.}


[Закрыть].

У вестибюлі він раптом підійшов до мене, боляче ляснув по спині.

– А, добродію! – розсміявся. – То це ви той англієць! Що це, в дідька, у вас в усій Польщі немає родичів, що ви надумали проводити Великдень у цій глушині?

– Немає, – відповів я вражений. – Тітка, яку я хотів відвідати, померла. Я не встиг навіть на похорон.

– А в нього хто помер? – Заплон, в'їдливо посміхаючись, показав на Трепку.

Не встиг я щось відповісти, як він узяв мене під руку і відвів у куток.

– Без жартів, колего, – прижмурив око, – ви з міліції?

– Що таке? – видавив я, намагаючись приховати своє збентеження.

– Я трохи розуміюсь на цьому. Два роки різав трупи в інституті судової медицини і випадково бачив вас з підпоручиком Філіпом, моїм давнім другом… Не бійтеся, – захихикав він, – я не викажу вас. Ходімо краще вип'ємо по чарці.

– Але ж ви помиляєтесь, це якесь непорозуміння, – намагався я захищатись, – я справді до тітки…

– Байдуже, – сказав Заплон, – тоді ходімо, розважитесь після втрати тітки.

Я відмовився, вдаючи обурення, і, вирвавшись від нього, негайно повідомив про цей неприємний випадок Трепку.

Капітан був приголомшений.

– Можливо, друже, ми не дуже вдало перевтілилися., проти збігу обставин важко чимось зарадити. Не знаю навіть, що й робити. Може, краще було б підняти забрало?

– Обіцяв не розголошувати, – промимрив я.

– Я повинен поговорити з цим чоловіком, – сказав нервуючи Трепка.

Повернувся він лише за годину, несучи з собою міцний запах алкоголю.

– Цей чоловік справді розгадав нас, Павелеку, але обіцяв мовчати. Сказав, що це його бавитиме. Проте я, хлопче, в розпачі.

– Що ж ви вирішили?

– Цей тип вискочив тепер у місто відвідати якихось приятелів. На певний час ми в безпеці.

Дві молоді дівчини вийшли з кухні, і Трепка замовк. То були помічниці Мацьошекової, які прибирали в кімнатах і допомагали на кухні.

– Веселих свят вам! – пробурмотіли несміливо, проходячи біля нас.

– Веселих свят! – відповів Трепка, погладжуючи себе по лисині. – Не знаю, Павелеку, чи здійсняться ці побажання, – додав він за хвилину.

– У вас погані передчуття?

Трепка похмуро мовчав.

На кухню ввійшла доктор Протоклицька, й до нас одразу долетів відголос невеличкої суперечки.

– Як ви могли, Мацьошекова, відпустити в цей час дівчат, адже нічого не прибрано. Раковина на кухні забита. У відрі сміття. Невже це так і залишиться на свята?

– Вони хотіли обов'язково встигнути до костьолу. Як же не відпустити, – захищалася Мацьошекова. – Мій старий закінчить свої справи і винесе ввечері це сміття.

З містечка долинув постріл. Потім другий, третій.

– Хлопці стріляють карбідом, – пробурмотів Трепка. – Я колись теж стріляв. Під час великодньої служби завжди стріляють. Не знаєш, що робить професор Містраль? – раптом запитав він.

– Нещодавно був у своїй кімнаті. Хвилин п'ятнадцять тому я чув, як Мацьошекова запитувала, чи вийде він вечеряти. Професор відповів, що погано себе почуває і вечеряти не буде.

– Я хотів би його побачити, – буркнув Трепка і попрямував до сходів.

На наш подив, професора в кімнаті не було. Схвильований Трепка постукав у лабораторію.

За дверима почулося чалапання, а потім роздратований голос професора.

– Хто там?

Почувши, що це ми, Містраль прочинив двері. Він був у білому халаті. В руці тримав «тестфільм», прилад для виявлення шкідливого випромінювання. В глибині лабораторії перед рентгенівським апаратом ми побачили нерухому морську свинку.

– В чому справа? – запитав професор майже грубо.

Ми хотіли довідатись, як ваше здоров'я, професоре.

Живу, як бачите, і прошу не заважати. – І Містраль зачинив перед нами двері.

Трепка закусив губи і витягнув годинник.

– До вечері лишається півгодини, – сказав він. – Погуляймо в саду.

* * *

Надворі стояли вже густі сутінки. З тераси крізь чорну сітку голих гілок виднілися далекі вогні Пясечного. Постріли повторювались один за одним.

– Нервуючий звичай! – промовив Трепка.

Я кивнув головою. Не було нічого дивного в тому, що це його нервує. Бахкають за звичаєм, але в такій святковій стрілянині неважко зробити й справжній постріл.

– Боюся, хлопче, – почув я голос Трепки, – боюся, що він сьогодні повторить свій напад. І не перестаю думати, чи не підняти все-таки нам забрало. Як ти вважаєш, віднадило б це злочинця, якби він знав, що має справу з Каєтаном Трепкою?

– Я вважаю, що ми не повинні позбавляти себе тієї переваги, яку дає наше інкогніто.

– Якщо воно ще існує, – зітхнув Трепка. – Той п'яниця не дає мені спокою.

– Він же пішов, – нагадав я.

– Пішов, та чи надовго?

– Може, він мовчатиме. А коли розпатякає, то ми легко помітимо це з того, як поводитимуться присутні. Якщо вони знатимуть, то не зуміють приховати цього. По-моєму, нам треба лишатися замаскованими доти, доки це буде можливо. Якщо ми передчасно відкриємо свої карти, то злочинець злякається і причаїться, можливо, навіть на довгий час. А ми ж повинні не тільки захистити професора, але й знешкодити злочинця. Думаю, що нам не можна позбавляти себе цього шансу.

– З деякого часу ти, Павелеку, починаєш говорити зовсім розсудливо, – зітхнув Трепка. – Справді, ми не повинні позбавляти себе цього шансу. А все-таки я неспокійний. Боюся відповідальності, друже. Це надто велика ставка. Надто велика, – пробурмотів він.

– То що ж?

– Думаю, що нам треба було б зміцнити ряди, не розкриваючи в той же час свого інкогніто. Що б ти сказав, наприклад, якби ми викликали сюди нашого приятеля Журку в мундирі? Офіціально буде оголошено, що професор Містраль з такого й такого часу перебуває під охороною міліції.

Я слухав здивований. Журка з Трепкою жили, як собака з котом.

– Журку? Чому саме його?

– Зараз, друже, свято, і я не хочу морочити людям голову. А з Журкою – то інша справа. Цей хлопець – виняток.

– Журка у відпустці, – зауважив я.

– В тому-то й справа. Журка у відпустці і нудьгує. Крім того, не забувай, що наш друг Журка хоче відзначитися. Прибіжить, як кіт до сметани.

Я знизав плечима.

– Але ж у вас є серйозні застереження відносно методів його роботи. Недавно ви сказали навіть, якщо не помиляюся, що Журка – халтурник.

– Було таке, друже, було, – у тебе добра пам'ять. Між нами кажучи, Журка – це халтурник, але халтурник інтелігентний. Такий нам тут і потрібен. Не забувай, що, крім Журки, тут будемо й ми. Наш друг Журка має до того ж одну рису, яка може пригодитися нам: він любить лякати. Я думаю, що непогано було б привезти до «Пристані» нашого хороброго Журку.

Сказавши це, Трепка посміхнувся, немов школяр, що обмірковує якусь витівку. Але я надто добре його знав, щоб та посмішка могла ввести мене в оману. Я міг побитись об заклад, що, залучаючи Журку до справи, Трепка має на увазі щось набагато істотніше.

Ми розмовляли ще деякий час, гуляючи по алеях парку, а коли подзвонили на вечерю, я пішов не в їдальню, а до телефону і викликав Журку.

* * *

– Мій шановний колега Містраль завжди хворіє невчасно, – сказав професор Касіца, дивлячись на вільне місце за столом. – Йому справді так погано?

– У нього приступ сильного болю, – відповів Йонаш.

– Ото невдача. Зляже професорисько саме на свята, – зітхнув Касіца.

– А що, власне, за хвороба в нього? – запитав Трепка.

– Люмбаго, містер Ковальський. Просто люмбаго. Хвороба відставних полковників з Британських островів. До речі, панове, чи ви помітили, що в повістях дев'ятнадцятого століття літні люди завжди хворіють на люмбаго?

– Якщо не хворіють на подагру, – втрутилася доктор Протоклицька.

– Якщо не хворіють на подагру! – розсміявся Касіца, підсовуючи до Трепки блюдо. – Чогось тут невистачає, пані Мацьошекова. Графинчика до бігосу не буде?

– Та ж ви не любите? – Мацьошекова здивовано глянула на Касіцу.

– У нас гості, – сказав професор, – а гостей частують горілкою. Вип'єте ж, панове, по чарці? – звернувся він до нас.

– Велике спасибі. Якщо йдеться про нас, то прошу не турбуватися, – ввічливо відповів Трепка.

– Не, кажіть, пане Ковальський, ви – англійці – любите випити.

– Я ще не англієць, – посміхнувся Трепка.

– Отже, вип'єте як поляк. Жаль, що професорисько злягло, Містраль уміє заохотити навіть найстриманіших.

– Думаю, що доктор Заплон теж зуміє, – сказала Протоклицька.

– Заплон? – засміявся Касіца. – О ні! Мій енергійний асистент скоріше відстрашує серйозних людей. Він не вміє пити.

Ввійшла Мацьошекова, несучи графин вишнівки, три чарки і дві скляночки.

– Це все наше багатство, – зашарілася вона, розставляючи посуд на столі. – Треба буде колись поїхати до Варшави по ці чарки, бо аж соромно. Кого тільки я не просила, і ніяк не можу дочекатися, щоб хтось привіз. А тут, у цій глушині, навіть поганеньких чарок не можна дістати.

– Ви завжди поширюєте поразницькі настрої, – жартував професор.

– Якби вам, пане професор, треба було так за всім ганяти, то ви б не сміялися, – пробурмотіла ображена Мацьошекова.

– Дурниці, пані Мацьошекова, головне, що є графин і до того ж непорожній. Наступного разу я привезу вам цілу скриню чарок.

– Цікаво, звідки ви їх візьмете?

– У мене в клініці зараз перебуває директор центрального універмагу. На операційному столі всі добрішають.

Після вечері, коли Мацьошекова прибрала з стола, професор Касіца запропонував зіграти в бридж.

– Ви гратимете? – звернувся він до Йонаша.

– З охотою, – відповів асистент, – загляну тільки до професора Містраля.

Касіца вибачився, зійшов на хвилинку вниз і повернувся з двома колодами красивих нейлонових карт.

– Здається, цього разу у нас не буде клопоту з четвертим партнером. Ви, звичайно, граєте в бридж? – звернувся він до Трепки. – В Англії ж це народна гра.

– Тепер вона вже виходить з моди, – відповів Трепка.

– Ну, але ж ви гратимете?

– Я граю дуже погано.

– Яким способом?

– Боюся, що не зумію пояснити.

Зараз домовимось. Як ви уступаєте противникові?

Взагалі не уступаю.

– Не уступаєте? Це мені подобається! – Касіца гучно засміявся. – Ви чули хоча б про угорську конвенцію?

– Соромно признатись, але не чув.

– Отже, запам'ятайте. Якщо у нас записано щонайменше десять очок… – розумієте? – десять очок, і я запропоную чотири без козиря, то ви не можете спасувати – розумієте? – а повинні показати мені тузи.

* * *

З кімнати Містраля вийшов стурбований Йонаш.

– Ну, ви вже готові? – зиркнув на нього Касіца. – Як там професор?

– Болі посилюються. Панно Стор, – звернувся Йонаш до лаборантки, – в лабораторії ще є новокаїн?

– Боюся, що вже немає. Здається, з останньої ампули доктор Заплон зробив укол хлопцеві Новаковських, що живуть навпроти.

– Перевірте, – сказав Йонаш, і панна Стор пішла до лабораторії.

– А що з тим малим Новаковським? – запитав Касіца, розкладаючи карти.

– Вже брикає, – відповіла Протоклицька. – Хіба ви не бачили? Цілий день гасав у саду з дітьми Мацьошеків. Мацьошек скаржився, що йому знову потоптали редиску.

– Він же сам їх пускає, – зауважив Йонаш.

– Де там! Пролазять не знати як і коли.

– Дітлахи завжди знайдуть способи, – пробурмотів Касіца, показуючи Трепці якийсь хід.

Панна Стор повернулася з порожніми руками.

– На жаль, я нічого не знайшла.

– Хай йому чорт! – вилаявся Йонаш. – Завжди чогось невистачає. Я ж просив, щоб нічого не виносили з лабораторії.

– Так воно й буває, кажуть же, що швець без чобіт ходить, – бурмотів Касіца, втупившись у карти, – а взагалі навіщо зараз новокаїн? Уже пізно, ніч. Дайте краще професорові щось снотворне. Сон найкраще вгамовує біль.

Але Йонаш не слухав. Деякий час він схвильовано тарабанив пальцями по столу, а потім сказав:

– Мені дуже неприємно, але комусь доведеться йти в аптеку.

Панна Стор глянула за вікно. По шибці збігали великі краплі дощу.

– Препогана погода, – промимрив Йонаш, – пошліть Мацьошекову.

– Знову лютуватиме, – зітхнула панна Стор, – у неї й так сьогодні роботи до півночі. Пече тісто. Краще вже я піду сама.

Йонаш закусив губи.

– Неприємна подорож у такий вечір, панно Галінко, – сказав він і потягнувся до пальто.

– Що ви робите? – гукнув Касіца.

– Іду в аптеку.

– Ви збожеволіли! А бридж? Не хизуйтесь своїм благородством! Це дитинність. Ніби ця аптека на полюсі. Панна Стор чудово справиться сама. Правда ж?

– Ну, звичайно, пане професор, – промовила Галінка. – Ви дуже ввічливі, докторе, дякую вам, але я піду сама. Мені це зовсім не страшно, – посміхнулася вона до Йонаша.

– Чуєте, їй це зовсім не страшно, – загримів басом Касіца. – Сідайте і пишіть рецепт.

Йонаш зітхнув.

– Одягніться хоча б добре, Галінко.

– Дурниці, у мене непромокальний плащ.

Йонаш дав Галінці рецепт і сів біля столика. Потягнули жеребок на місця і почали роздавати карти.

– Піка! – загримів Касіца.

Але в цю мить заскрипіли двері, і на порозі, скривившись від болю, з'явився професор Містраль.

– Колего Йонаш, що там з новокаїном?

– Галінка побігла до аптеки, в лабораторії вже немає.

– О боже мій, невже ви хочете, щоб я збожеволів? Дайте мені хоча б якоїсь погані на сон.