Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XXI

Той день був особливо багатий на події. О п'ятій годині надійшли інформації про наших підозрілих. Журка відразу схопив їх і замкнувся в кімнаті. Впустив нас тільки за годину.

– Судячи з вашого виразу обличчя, – сказав Трепка, – там якісь сенсаційні відомості.

– Так, є кілька цікавих деталей, – відповів Журка. – Мацьошек сидів у тюрмі за… шпигунство. Тільки торік його звільнили і реабілітували. Мацьошекова була в 1953 році під слідством у справі крадіжки ковдр і морфію з лікарні на Очках, де вона працювала черговою санітаркою. Слідство було припинене за браком достатніх доказів.

– А Галінка? – запитав я.

– Галінка? – посміхнувся Журка. – О, це справжня повість. Батько її, залізничник, загинув у вересневі дні. Мати померла під час окупації. Галінка з тринадцяти років сама собі заробляла на життя і навчалася на вечірніх курсах. 1955 року вона закінчує школу лаборантів у Лодзі. Потім працює у повітовій лікарні в Островцю Свєнтокжиськім. Під час пожежі в лабораторії вона, рискуючи життям, рятує від смерті дитину. Це підкреслено. Потім була призначена на посаду заступника завідуючого лабораторією міської лікарні в Кельцях, де здобуває чудову репутацію. 1956 року переводиться до Другого гематологічного інституту у Варшаві. Це майже як позитивний герой сучасної повісті.

– Надто позитивний… – закусив я губи.

– Ти, здається, чимось незадоволений? – здивувався Журка.

– Ні, чого ж… – збрехав я, бо й справді був чимось незадоволений. Ні, це невлучне визначення. Я був неспокійний. Але чому? Я й сам не знав.

Журка знизав плечима і перейшов до дальших повідомлень.

– Є також невелика деталь, яка стосується доктора Заплона. До 1955 року він працював в установі судової медицини. Потім раптом відчув покликання до наукової праці і. перейшов в інститут. Варто звернути увагу, що рік тому він дуже намагався стати асистентом професора Містраля…

– Ну й що?

– Містраль рішуче відхилив його кандидатуру. Про інших у повідомленнях нема нічого такого, чого ми досі не знали. Зате звертає на себе увагу той факт, що всі, за винятком Касіци, просили в цьому році, щоб їм видали закордонні паспорти.

– Це цікаво! – зауважив Трепка.

– Мацьошеки хочуть відвідати родичів у Франції. Заплон, Протоклицька і Йонаш збираються їхати до Швейцарії як стипендіати ЮНЕСКО. Міхал Касіца і Галінка Стор мають намір взяти участь у туристській подорожі в Прагу і Відень. Але найважливіша, я вважаю, оцінка наукових творів «Дзета» і «Гама», – Журка таємниче посміхнувся. – Я віддав, ці твори фахівцям, щоб вони висловили про них свою думку. І їх думка просто вражає.

– А саме?

– Як оригінальні наукові твори вони не мають наукової цінності. Ось і думки видатних гематологів. Доцент Туронь пише: «Це компілятивні роботи, цінні з погляду скоріше педагогічного, ніж творчо-наукового». А професор Косовський оцінює їх просто як «систематизацію загальновідомих положень».

– А проте ці рукописи загинули у день вбивства. Як це пояснити?

– Пояснень може бути два: викрадення рукописів не було причиною вбивства. Їх украли з тактичною метою: щоб приховати справжній мотив убивства, або ж скерувати наші підозри на невинного. Тому цілком можливо, що рукописи будуть підкинуті, якщо їх не підкинули ще досі. Може бути й інше пояснення, особисто для мене більш переконливе, – Журка хитро всміхнувся. – Звернімо увагу на один істотний факт. У нашому розпорядженні поки що тільки фрагменти обох творів. Ніхто не знав їх повністю. Навіть Касіца. Містраль передав йому тільки уривки. Касіца твердить, що це – найважливіші фрагменти. Але ж це тільки твердження Касіци. Насправді може бути навпаки. Містраль міг не говорити Касіці про найголовнішу частину твору, де були якісь відкриття, а опублікувати дав менш важливу. Таким чином мотивбув би врятований. І в першому, і в другому випадку дальші дії випливають самі собою. Треба знайти рукописи, що десь зникли.

– Шкода, що ти тільки тепер прийшов до цієї геніальної думки, – сказав я іронічно, – досі рукописи могли вже помандрувати з «Пристані» у так звану синю далечінь.

– Не думаю, – буркнув Журка. – З «Пристані» за цей час виїжджав тільки професор Касіца. А Касіцу я не підозріваю.

– А Міхал?

– Не вірю, щоб Міхал мав щось спільного з цією історією.

– Його поява того вечора біля «Пристані» досить підозріла, – зауважив я.

– Якщо вірити Заплонові, – сказав Журка. – Але Заплон не дуже достовірний свідок. Та, зрештою, чого ти хочеш? Припустімо навіть, що рукописів уже немає в «Пристані». Зумію організувати розшуки їх і за стінами «Пристані». І знайду, з-під землі вирву.

– Ваш ентузіазм дуже похвальний, – промовив Трепка. – Але я, друже, думаю, що шукати їх так далеко не доведеться.

Журка рвучко, немовби його стукнуло електричним струмом, підвів голову і глянув на капітана.

– Невже ви натрапили на якийсь слід?

– Можливо, друже, – посміхнувся Трепка. – Не забувай, що міліціонер, який саджає капусту, має певні можливості, яких немає у того, хто провадить слідство у кабінеті.

– Ви знайшли решту рукописів? – видавив Журка, червоний, мов рак.

– Рукописів? Е ні. Дуже вже високо ти оцінюєш мої можливості, друже, – скромно сказав Трепка. – Я знайшов долари.

– Долари? – Журка витріщив очі.

– Ви, бачу, здивовані, – зітхнув Трепка. – Це тому, що при розслідуванні справи у вас було надто мало уяви. Надто мало уяви, друже мій Журка. Ви вважаєте, що речі використовуються тільки для того, для чого вони створені. Але ж іноді речі набувають нових цінностей, нових функцій та значень і можуть використовуватися з тією метою, яка їх творцеві навіть не снилася. Чи не спало тобі на думку, що серйозний твір професора Містраля міг зазнати різних переробок і перетворень, або, як кажуть, метаморфоз, і перетворитися насамперед у долари?

Вигляд у Журки був не дуже розумний. Поручик забавно кліпав очима.

– Так, у долари… – зітхнув Трепка. – Це метаморфоза дуже сумна, але реальна.

Говорячи це, він витягнув з кишені жовте кружальце.

Журка вирвав його в капітана з рук і з інтересом оглянув. Кружальце було зроблене з жовтої пластмаси. З обох боків його незграбно, немов дитячою рукою, написано: 5 доларів.

– Ви думаєте, що це з обкладинки рукопису? – видавив Журка.

– Не інакше, друже.

– Де ви його знайшли?

– О, це щасливий край! – засміявся Трепка. – Долари валяються тут просто на стежках.

– Виходить, що ця річ потрапила в руки дітей! – вигукнув Журка.

– На жаль, скидається на це.

Журка хрипло скрикнув і риссю, немов кінь, якого вдарили батогом, помчав у глиб саду. Так розпочався найбільш гротескний акт нашого слідства.

* * *

Поблукавши трохи напівзарослими стежками, ми помітили стрілку, нарисовану на дереві крейдою. Інших, кращих дороговказів не було, і ми рушили туди, куди показувала стрілка. Дорога вела через густі кущі, Журка лютував.

– Невистачало, щоб я грався з дітьми, – бурмотів він, пригинаючись під гіллям.

На щастя, напрям був правильний, бо за кілька хвилин ми, продравшись крізь гущавину, вийшли на галявину. Посеред галявини виднілося погасле багаття, навколо було багато слідів, зернята і шкаралупи від дині, а також два розпороті мішки. Засапаний Журка спинився і, стиха лаючись, почав виймати з волосся хвойні глиці, сухе листя, мох і павутину.

– Хай йому чорт, пропав мундир! – Журка показав мені плями від смоли.

Я почав розглядатися, куди далі ведуть сліди, і за кілька хвилин, понишпоривши в навколишніх кущах, натрапив на якусь підозрілу стежку. Вона вела, здавалося, в непрохідну гущавину, але тут виднілися свіжі людські сліди.

– Підемо далі? – запитав я..

Журка, вагаючись, глянув у гущавину і сказав:

– Хвилиночку.

Потім він нахилився, підняв мішки, один подав мені, а другий узяв і надів на себе. Один бік у мішках був розрізаний. Якщо мішок надіти рогом на голову, то він з горем пополам міг служити за пелерину. Мені пригадалося, що в селах пастухи захищаються так від дощу.

– Непогана ідея, Журка, – похвалив я його.

Журка вилаявся про себе і обгорнувся мішком. Схожі на середньовічних мандрівників, ми заглибились у кущі, низько нахиляючи голови. Журка сердито ламав гілля, яке виступало на стежку. Глухий тріск зганяв цілі зграї галок над нашими головами.

– Тихше! – засичав я. – Лізеш, немов дикий кабан. Коли там є якісь шмаркачі, то вони перелякаються і втечуть.

На жаль, мій колега Журка, подряпаний і злий, зовсім не звертав уваги на елементарні правила життя в пущі, а наслідки цього були досить прикрі.

За кілька хвилин важкої дороги ми почули дивне квакання.

– Десь тут, мабуть, є жаби, – сказав Журка. Квакання почулося з правого боку.

– Тут повно жаб, – з огидою говорив Журка. – Значить, це якесь болото, ми ще загрузнемо десь у драговині. Дивися під ноги.

Ми глянули під ноги, і раптом кожен відчув, як щось гостре оповило шию і почало душити. Невже мотузка? І в ту ж мить якась важка заслона окутала наші голови. Я почав задихатися. В роті було повно шерсті. Не було сумнівів, мене накрили шерстяною ковдрою. Та поки я це зрозумів, мені підсікли ноги, і я на весь зріст витягнувся на землі. Відчував, як чиїсь вправні руки обкручують мене з усіх боків вірьовкою, немов кендюх. Потім почулися чиїсь притишені голоси. Видно, бандити сварилися поміж себе. Нарешті підняли мене з землі і понесли невідомо куди. Даремно я пручався, охоплений відчаєм. Зробивши кілька невдалих спроб, мокрий від поту і напівпридушений, я припинив опір.

Не знаю, скільки часу мене так несли. Кожна хвилина була мукою. Нарешті мене кинули на щось тверде. Ще деякий час я чув над собою голоси, а потім усе затихло.

З останніх сил я почав розпачливо метатися то в один бік, то в другий, і, кінець кінцем, мені пощастило притиснути черевиком кусок ковдри, а потім, згинаючись і випростуючись, вилізти з пут. Спітнілий і задиханий, я непевно звівся на ноги.

Я був у альтанці. На підлозі біля мене лежав довгий, темний тюк, який пружно згинався і розтягувався, немов якась страшна комаха в передсмертних корчах. Зсередини доходило розпачливе гудіння.

Я зрозумів, що це мій колега Журка, і поспішив йому на допомогу. Незабаром поручик, важко дихаючи, сидів на підлозі і страшенно лаявся.

– Нахабні щенята! Гультяї! Негідники!

Та ось він перестав лаятись і пошепки запитав:

– Як ти думаєш, нас хтось бачив?

– Здається, на щастя, ніхто, – відповів я.

– Слава богу, Павелеку, – простогнав Журка. – Ти уявляєш собі, як це принизило б наш авторитет?

– Можу собі уявити.

– Я мусив би піти у відставку. Сподіваюся, ти нікому не скажеш про цю ганьбу?

– А ти, – буркнув я, – міг би бути обережнішим, вирушаючи у місцевість, яку захопили індійці.

Журка заскреготав зубами.

– Прокляті байстрюки! Я їм покажу! Це ж грубий напад. Я займусь цією справою! Запроторю їх у виправний дім!

– Нікуди ти їх не запроториш. Не думаю, що ти захочеш розповісти про цю пригоду з нами. Це було б дуже нерозумно.

Журка знову вилаявся про себе.

– Але шкіру я їм спущу.

Він підвівся і, хитаючись на ногах, почав підтягати штани, обтрушувати мундир. Зненацька його погляд упав на голубий конверт, що лежав на порозі альтанки.

Журка схопив його і оглянув з усіх боків. На конверті було написано: «Лисячій Морді і Отруйній Кобрі».

Журка, сопучи від люті, розірвав конверт. У ньому був аркушик паперу, списаний азбукою Морзе. Задихаючись від злості, Журка голосно прочитав:

«Просимо вибачити за помилку. Нас збили з пантелику мішки. Ми думали, що це ті собаки команчі. Ми пустили б вас одразу, але боялися, що ви будете сердитися. Просимо не входити до нашої зони, не порозумівшись з індійцями. Якщо хочете викурити з нами люльку миру, то приходьте о сьомій на галявину.

Мовчазний Біл, вождь могіканів».

Журка зібгав лист.

– Вони відкрито кепкують з нас! – гукнув він. – Ну, я ж їм покажу!

– Що ти хочеш зробити? – запитав я, наляканий виразом його обличчя.

– Ось я доберуся до них, вони запам'ятають мене на все життя!

Даремно я намагався переконати Журку, щоб він махнув рукою на всю цю історію і краще спробував би зав'язати з індійцями дружні стосунки.

Журка був незламний.

– Я їх навчу розуму! – тільки й повторював.

Він не хотів навіть слухати про люльку миру і зовсім без потреби розпочав війну з індійськими племенами, які жили в «Пристані».

* * *

Ми негайно вирушили в погоню, йдучи далі тією самою стежкою, на якій з нами трапилася така нещаслива пригода, ми знайшли опустіле таборище. Журка безжалісно повивертав постелі з листя та соломи і, нарешті, знайшов кусок тонкої пластмаси, з якої вирізані були кружальця. Не лишалося сумніву, що це обкладинка рукопису.

Зате ніде не було й сліду індійців. Ми тільки витратили багато часу на безнадійні розшуки. Кінець кінцем, Журка вирішив, що хлопці, мабуть, покинули «Пристань», і попрямував до виходу.

– Я наказав вам нікого не випускати, – грізно звернувся він до Кайтуса, який стояв на посту біля брами.

– Так точно, громадянине поручику, – виструнчився Кайтус.

– А проте хлопці втекли!

– Не може бути… – пробелькотів очманілий Кайтус. – Я ж увесь час дивлюся. Тут ніхто не виходив.

У Журки опустилися руки.

– У них є тут якісь сховища, – пробурмотів він.

Хотів негайно викликати взвод міліції і прочесати сад. Я ледве стримав його.

– Ти ж компрометуєш себе, та ще й у такій дурній справі! – просичав я. – Лють – поганий порадник.

* * *

О сьомій годині ми прийшли в умовлене місце, на галявину. Там уже чекав нас Томек Мацьошек і два хлопці Новаковських.

Журка з ходу насів на них, і перелякані індійці негайно шмигнули в кущі. Журка, лаючись, кинувся за ними. Я дивився на все це з мовчазним осудом. Через декілька хвилин Журка виліз із гущавини лютий як чорт.

– Чого ти ждеш? Шукай! – фиркнув на мене.

Я знехотя почав обшукувати зарості вздовж і вшир, але знайшов тільки розсохлу бочку під муром. Журка всунув у неї голову, немовби там могли сховатись індійці, але в бочці було тільки сухе торішнє листя. Журка аж до дна перебрав його руками.

– Даремно ти це робиш, – сказав я. – Тільки виставляєш себе на посміховище.

Того ж дня після вечері до нас прийшла заплакана Мацьошекова з Новаковською. Виявилося, що Томек Мацьошек і два малі Новаковські ще й досі не повернулися додому.

Журка розгублено вислухав плаксиві повідомлення жінок. Потім сказав:

– Я дуже співчуваю вам, але хлопці влізли в негарну справу.

Жінки злякано глянули на нас.

– У них зараз рукописи, які вкрадено у професора Містраля, – пояснив Журка. – Ви знаєте що-небудь про це? Ми знайшли в них обкладинки. Самих рукописів знайти не пощастило.

Жінки мовчки дивились одна на одну.

– Я нічого про це не знаю, пане, – промовила Мацьошекова.

– Може, інші діти щось знають? – підказав Журка.

– Можливо.

– Приведіть, будь ласка, всіх їх сюди.

Мацьошекова нервово притисла руку до фартуха.

– Скажіть, пане, це через ті папери вбили, професора? – запитала вона злякано.

– Авжеж. Тому це так важливо. Убивця десь заховав їх. Ми повинні дізнатись, як вони потрапили до дітей. Якщо ви знайдете ті папери, – негайно ж скажіть нам.

– Розумію, пане, – видавила Мацьошекова.

За кілька хвилин вона привела дітей. Але допит хлопчаків і дівчаток не дав ніяких наслідків. Усі діти знали, що з обкладинки Томек поробив «гроші». Проте ніхто не бачив самого рукопису.

– А звідки Томек приніс ту обкладинку?

– Він не захотів сказати, – відповіла найстарша з дітей, Тереза. – Казав тільки, що знайшов.

* * *

– Погана робота, – звернувся я до Журки, коли ми лишилися самі. – Якби не твої методи, то ми б давно вже дізналися від хлопців, де вони взяли обкладинки.

Журка похмуро мовчав. Тільки лягаючи спати, сказав:

– Справа набуває нових аспектів.

Але пояснити, що він мав на увазі, не захотів. Згадав тільки про злочинність, яка шириться серед малолітніх, і про випадки вбивств, вчинених дітьми.

Розділ XXII

Ранок застав нас у препоганому настрої. Наше хвилювання поглиблювалося тим, що трьох хлопчиків ще й досі не знайшли. Мацьошеки і Новаковські були в розпачі. Журка сповістив про зникнення хлопців у міське та головне управління міліції і попросив організувати енергійні розшуки.

Незалежно від цього чотири працівники міліції вже з п'ятої години ретельно обшукували «Пристань», намагаючись натрапити на слід рукописів. О шостій годині захеканий капрал Зєнтек приніс нам рештки другої пластмасової обкладинки. Досить було кинути оком, щоб пересвідчитися, що з неї вирізали устілки до чобіт.

– Де ви це знайшли, капрале? – спитав задоволений Журка.

– У будці тієї скаженої суки. Будьте свідком, поручику, що я жертвував власними штаньми. – Стурбований капрал показав на штанях дірки від собачих іклів,

– Ходімо до Мацьошека, – запропонував Журка.

Ми побачили Мацьошека ще здалеку. Він неспокійно бігав біля дому, немовби щось шукав на землі. А коли побачив нас. – одразу сполохано сховався за дверима. За хвилину його лиса голівка знов обережно висунулася.

– Відійдімо назад, – прошепотів я до Журки, – і спостерігатимемо за ним здалеку. Старого щось, бентежить. Це видно.

Проте Журка не визнавав ніяких тактичних ходів.

– Я не буду більше гратись у піжмурки з цими людьми, – процідив він крізь зуби.

Здається, поручик уже відмовився від усяких делікатних методів, у ньому взяла верх інша, груба сторона його характеру.

Тим часом Мацьошек, побачивши, що ми прямуємо до нього, підійшов до парників, удаючи, ніби чистить шибки. Журка так рвучко рушив до нього, що по дорозі зачепився за гумовий шланг і перекинув бочку. Поручик люто штурхнув її ногою і, ткнувши під ніс Мацьошеку рештки пластмасової обкладинки, крикнув:

– Де ви взяли цю штуку?

Мацьошек здригнувся.

– Про що ви говорите?

– Ви вирізали собі з цього устілки в чоботи?

– Хай бог боронить! – зблід Мацьошек, неспокійно оглядаючись.

Па стежці почулися кроки. Це йшла перелякана Мацьошекова.

– Подивися, Марійко, – поскаржився Мацьошек дружині, – пан поручик каже, що я собі з того вирізав устілки.

– О господи, що це ви ще видумали! – плаксиво обурилась Мацьошекова». – Краще б ви пошукали тих бідних дітей, яких так налякали.

Журка зітхнув, намагаючись приховати розгубленість.

– Діти знайдуться. А ви, Мацьошек, покажіть мені свої чоботи.

– Як це… Кажете, ніби… – Мацьошек вдавав, що не розуміє.

– Знімайте чоботи! – крикнув Журка.

Мацьошек розпачливо боронився, але це тільки посилювало гнів Журки. Та, як виявилося, причиною цього затятого опору Мацьошека були просто брудні шкарпетки. Бо устілок у чоботях ми не знайшли. Ані в цих, що на ньому, ні в інших, які тільки були в хаті, в тому числі і в жіночих та дитячих.

Ми вже виходили, коли я помітив змовницький погляд, який Мацьошек кинув на дружину. Журка блискавично обернувся і, схопивши його за пояс, пильно подивився в очі.

– Що це мало означати, пане Мацьошек?

– Нічого, пане… Нічого… – белькотів наляканий Мацьошек.

– Огляньте всі топки і пошукайте в смітті! – наказав Журка.

Через п'ять хвилин задиханий капрал Кайтус прийшов з напіврозплавленими кусками пластмаси. Він знайшов їх у теплиці в грубі.

* * *

Журка ходив по кімнаті дрібними нервовими кроками. Мацьошеки, скулившись на краю лавки, злякано дивилися на нього.

– То кажете, Мацьошек, що ви зо страху кинули їх у вогонь?

– Так, пане, – белькотів Мацьошек. – Коли мені дружина сказала, що ви шукаєте цю річ, я подумав, що мені від того можуть бути неприємності. Почнуть цікавитися, допитувати і, кінець кінцем, ще посадять. На чорта мені це! І я не помилився, пане. Я не помилився! Хіба не так сталося? Ого, пане, коли людина стільки переживе, як я, то вона навчиться передбачати. Якби та дурна псина Реза не затягнула в свою будку цей кусок, якого я так і не зміг знайти, то ви б нічого не вислідили… Не вислідили б, пане, – переконано повторював Мацьошек. – А ту суку я вб'ю! Так, так, приб'ю до смерті зрадницьке падло! – він витер заслинені губи.

– Ви думаєте, що я цьому повірю? – вигукнув Журка. Поручик підійшов до Мацьошеків і важко дихав їм в обличчя. – Де ті папірці, що були в папці? Де рукописи? Відповідайте.

– Не знаю, – пробелькотів Мацьошек. – Я ж вам кажу все як було. Я знайшов тільки обкладинку В парниках знайшов. Напевно, хтось викинув через вікно. Може, діти чи хтось інший.

– Не брешіть. Це вам нічого не допоможе. Я вже розкусив вас, Мацьошек. Там був рукопис.

– Клянуся дітьми, чим хочете клянуся, що не було! – стогнав Мацьошек.

Журка махнув рукою.

– Що було написано на обкладинці, пам'ятаєте?

– Нічого не було.

– Нічого? Пригадайте краще. Може, був якийсь значок.

Так, так, значок був.

Який?

– Така змійка, пане. Зверху роздвоєна, а внизу закручена.

– «Дзета», – шепнув я.

– Зробити обшук у квартирі, – спокійно сказав Журка.

Мацьошекова з криком кинулася до дверей. У цю мить на порозі з'явився професор Касіца.

– Що тут діється, поручику? – запитав він схвильовано.

– Хочуть зробити обшук, пане професоре, – заплакала Мацьошекова.

– Обшук?

– Знайшли кусок обкладинки від тих паперів покійного пана професора і кажуть, що то мій старий їх узяв.

– У вас є дозвіл на обшук? – насупився професор.

Журка люто зиркнув на Касіцу.

– Це звичайна формальність. При таких доказах я можу дістати дозвіл у першу-ліпшу хвилину. Дозвіл на обшук і ордер на арешт.

– Кого ви хочете арештувати, поручику?

– Громадянина Мацьошека.

– За що, пане? – блідий Мацьошек відсахнувся. – За те, що я устілку вирізав?

– За те, пане Мацьошек, – процідив Журка, – що, діючи спільно з вбивцею, ви пробралися в той вечір на кухню і, немовби виносячи сміття, викинули решту отрути, а також заховали рукописи професора Містраля.

– Слухайте, поручику, – здивовано промовив Касіца, – невже людина, що переховує такий незаперечний доказ, як рукописи вбитого, робила б з них устілки для чобіт?

– Злочинці завжди припускаються якоїсь помилки, – відповів Журка. – Якби вони не робили помилки, то й не потрапляли б до наших рук. Обмежений практицизм погубив вас, Мацьошек. Пані Мацьошекова, дайте чоловікові чисту білизну.

Мацьошекова якусь мить дивилася на нас, мов божевільна, а потім з криком кинулася до Журки.

– Пане поручику, він невинний. Невинна людина, пане! Я скажу вам усю правду, пане поручику, тільки відпустіть чоловіка!

– Будь ласка, говоріть, – мовив Журка.

– Я скажу вам правду. Це я знайшла ту річ на столі в пекарні. Я підсипала квочку і щоранку ходжу в пекарню годувати її. У вівторок заходжу, дивлюсь, а на столі лежать якісь папірці в жовтій обкладинці. А я знала, що ви розпитували, чи не бачив хто у покійного пана професора таких папірців. Я так і обімліла. Глянула, а тут і ви саме йдете алеєю. «Боже мій, – думаю собі, – не інакше, як до мене». З того страху, пане, я все кинула в піч і підпалила. Обкладинка не загорялася, то я кинула її в теплицю.

Потім, як ви прийшли, я хотіла прибрати її, але обкладинки вже не було. Думаю – то мій старий узяв. Питаю: «Ти взяв?» – «Узяв», каже. «Нащо вона тобі?» – «Зробив устілки для чобіт». – «Дурний ти, – кажу. – Чи тобі розум відняло, це ж робота покійного Містраля. Зараз же викинь усе». Він злякався і пішов, щоб викинути. Але це такий недотепа, – у топку вкинув! А я ж йому казала, що воно не горить. Ух! – погрозила вона чоловікові.

– Ходімо з нами до пекарні! – наказав Журка.

У пекарні ми знайшли купку попелу з паперу доброго сорту, клапті обгорілих аркушиків.

– Так, це той рукопис, – промовив я.

– Темнота! – заревів Журка. – Навіщо ви це зробили? Треба ж було з усім прийти до нас і розповісти щиро, що трапилося.

– Хіба ж би ви повірили!.. – Мацьошекова витерла очі.

* * *

Від брами до нас, тримаючи в руці заклеєний сургучем пакет, поспішав командир взводу Драбек.

Журка швидко розірвав пакет і переглянув лист.

– Ну, звичайно. Безумовно, ціаністий калій.

– У паперовій салфетці?

– Всюди. В собачих трупах, у салфетці, в пудрениці Протоклицької.

– В пудрениці Протоклицької? – скрикнув я. – Іполите, чи ми не підходимо, часом, до фіналу? Пальці на скляній баночці з піаністам калієм… Отрута в пудрениці… Образа доктора Протоклицької на Містраля… може, навіть ненависть, – міркував я вголос.

– Помста відхиленої жінки, – стомлено додав Журка.

– Смієшся?

– Ні, чому ж. У цій справі мене вже ніщо не здивує. Ліпи далі свої мелодраматичні припущення. Це дуже захоплююча історія. Після смерті Міхала я ніяк не можу про неї забути. Все так просто! Спілка: Йонаш і Протоклицька. Отрута у снотворному порошку, приписана Містралю. Міхал щось догадується. Можливо, навіть за стуку є спільників під час якоїсь інтимної розмови. Ті бояться, що він їх зрадить. Під час обіду Йонаш відвертає увагу присутніх, навмисно розбиваючи вазон з квітами, а Протоклицька сипле ціаністий калій з пудрениці в кухоль Міхала. Кілька крупинок падає на паперову салфетку… А може… може, пані доктор струшує їх туди свідомо, щоб викликати думку про самогубство. Як бачиш, проста справа. Може, навіть занадто проста, як на мій погляд. Яблуко прямо само падає в рот, – зневажливо скривився Журка. – Тільки мене не візьмеш на такі речі. Розумієш, я не люблю нахабства. А тут якась свиня нахабно намагається переконати мене, що Йонаш і Протоклицька – вбивці. Але скажи мені, Павле, чи ти наважився б всипати отруту сусідові по столу?

– Мабуть, ні.

– От бачиш. Це було б страшенно по-дурному. А вбивця Містраля не дурний. Це ми обидва чудово знаємо. Ось чому це, – Журка ткнув пальцем у протокол, – мене мучить, а не тішить.

Я на хвилину замислився.

– А може б, ми пішли шляхом відбору? Якщо ти виключаєш Касіцу, а тепер ще й Йонаша і Протоклицьку…

– Ох, не розумієш ти мене!.. – перебив Журка. – Я нікого не виключаю. Але все це… не те… Розумієш, «не той мазок», як любив говорити мій знайомий художник.