Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XI

– Обережно! – гукнув Журка, рвучко відтягуючи мене за плече.

Справді, я ганебно заґавився і ледве не потрапив під машину, яку професор Касіца виводив од гаража на головну алею.

З того часу, коли ми вийшли з кімнати Заплона, мені не давала спокою одна думка.

– Що з тобою, Павле? – дивувався Журка. – Може, це розмова з тим блазнем так вплинула на тебе?

Я кивнув головою.

– Він аж проситься, щоб його посадили, але це ще не причина, щоб, ти ліз під машину.

– Та я думаю не про нього, – буркнув я.

– Не про нього? А про кого ж?

– Думаю про цю малу Стор.

– Про Стор? – здивований Журка аж зупинився і заглянув мені в очі. – Он воно як… Розумію… розумію… хай йому чорт! – знаюче захихикав він і лупонув мене кулаком у спину.

Його надмірна догадливість вивела мене з рівноваги.

– К чорту! – спалахнув я. – Не вдавай, що не розумієш, про що йдеться. У малої Стор така сама, якщо не краща, можливість отруїти старика.

– Стор?

– Якщо ми припускаємо, що ціаністий калій був у горілці, що всипати його туди могла особа, яка того вечора виходила з вестибюля… якщо через це падає підозра на Заплона, то, мабуть, на Стор вона падає ще більше.

– Звичайно, – промовив Журка. – На неї я теж зверну увагу..

* * *

Журка й справді звернув увагу на панну Стор. Може, навіть занадто гостро і грубо. Я пересвідчився в цьому ще до обіду, йдучи до своєї кімнати на другому поверсі, я почув тихий плач. Двері в лабораторію були трохи прочинені. Я заглянув усередину. Галінка, згорнувшись клубочком, лежала на дивані і гірко плакала.

Перше враження було неприємне і ще більше поглибило мої підозри. Винна, тому й плаче! Це спосіб, за який у її становищі вхопилася б щонайменше половина жінок-злочинців. Вдає скривджену невинність, хоче вплинути на наші почуття.

Почувши скрип дверей, Галінка рвучко схопилась і змірила мене неприязним поглядом.

– Це ви? Чого вам треба?

– Нічого, вибачте, будь ласка, – промовив я, проте з кімнати не вийшов.

– Ох, налякали ви мене! – витерла вона очі. – Я думала, що ви знову хочете взяти мене на допит.

Я подумав, що це звучить фальшиво, і нова хвиля підозрінь залила мене. Але я не хотів показувати цього.

– Вибачте, будь ласка, я заглянув сюди зовсім випадково.

– Справді? – вона забавно потягнула носиком. «Вдає дитячу безпосередність», подумав я, а вголос промовив:

– Здається, поручик Журка завершив уже цю неприємну і невдячну формальність.

– Невдячну?

– А що ж, ми, панно, міліціонери, теж люди, і допит таких милих істот, як ви, завжди нас бентежить…

– Того пана Журку ніщо не бентежило. Це жахлива людина! Ви знаєте, він певен, що це я вбила пана професора Містраля, насипала ціаністого калію в графин і…

– Певен? Це, мабуть, занадто сильно сказано. Поручик Журка трохи грубуватий, вас могло вразити те, як він допитував.

Стор сумно похитала головою.

– Я знаю, що ви мене тільки втішаєте, а самі думаєте так само, як і пан Журка.

«Хоче, щоб я заперечив», зрозумів я і не відповів. Галінка знову затулила обличчя долонями і скорчилася на дивані. Вона була схожа на скривджену, беззахисну тваринку.

«Якщо вона грає, то на п'ятірку», подумав я.

– Усі міліціонери однакові, – прошепотіла Галінка. – І ви теж такі, як усі. А до того ви ще підступні з цією своєю невинною міною. Підступні, немов лисиця.

Я відчув себе прикро враженим і збентеженим. Не знав, що робити. Піти звідси чи підбадьорити її? Якщо вона невинна, то заслуговує на співчуття. Для такої молодої дівчини вся ця історія – жахливе переживання. Коли я вийду, то вона вважатиме, що я суха, безсердечна людина. Та чи невинна вона?

– Не плачте, панно Галінко, – обізвався я тоном, який мене ні до чого не зобов'язував, – так не можна!

– Коли ж це так жахливо… так жахливо… – прошепотіла вона. – Мабуть, мене посадять у тюрму.

– Будьте ж розсудливі! Якщо у вас чисте сумління, то нічого журитися. Навіть найпорядніша людина може бути заплутаною в найгіршу кримінальну справу, це часто залежить від випадку.

– Коли ж я так боюся.

– Чого?

– Хіба мало невинуватих у всьому світі потрапляють до в'язниць!

Я заклопотано крякнув.

– Не бійтеся. Не знаю, як де, а тут справжній винуватець буде напевно викритий.

– Чому? – Галінка підвелась і зацікавлено глянула на мене.

– Тому що тут діє капітан Трепка, – посміхнувся я. – Вам, як людині цивільній, це прізвище, мабуть, нічого не говорить, але можу вам сказати: якби капітан Трепка був приватним детективом, про яких пишуть у книжках, то він, безумовно, прославився б. На жаль, він тільки міліціонер. А слава міліціонерів завжди на останньому місці!

– Ви певні цього? – пожвавішала Галінка:

– Так само, як певен того, що ви – мила і чарівна дівчина.

– Ви дуже добрі… – Галінка спробувала посміхнутися.

– Ну, значить, вище голову, – пожартував я, – і більше терпіння!

– А чи довго ще це триватиме?

– Слідство? Це залежить передусім від усіх вас. На жаль, дехто з ваших колег не хоче допомагати нам. У нас складається таке враження.

– Я б дуже хотіла допомагати, – промовила Галінка, – але не знаю як. Я, мабуть, уже про все розповіла.

– Ніколи не відомо, що може виявитися важливим. Іноді це дрібниця, яка не привертає до себе уваги, іноді навіть враження. На вас ми покладаємо великі надії. Ви добре знали професора і все тутешнє середовище. Може, вам спаде на думку якесь цікаве спостереження, може ви пригадаєте щось таке, що могло б кинути нове світло на справу. Нам, наприклад, дуже допомогло б, якби ми довідалися, заради чоговбили професора. Причина вбивства – це, мабуть, найважливіше в цій справі.

Галінка уважно слухала.

– Я сама над цим думаю. Кому могла заважати така добра людина, як професор Містраль?

– І що ж?

– І нічого не можу придумати. Але як тільки мені спаде щось на думку, я негайно скажу вам.

Я дивився на неї і хотів її розгадати. Ні, не може бути, щоб вона… А все-таки я не міг позбутися підозрінь. Або я огидний цинік, або…

– Про що ви думаєте? – занепокоєно спитала Галінка.

– Думаю, яка прикрість, що таку дівчину, як ви, заплутали в цю брудну справу.

Галінка почервоніла.

– Скажіть мені… – завагавшись, вона потупила очі, – ви справді вірите, що я це могла б зробити?

. – Ні… не хочу вірити, і мені було б дуже неприємно, якби я помилився.

Тоді сталося несподіване. Галінка закинула мені руки на шию і поцілувала в щоку.

– Панно Галінко! – видавив я, відчуваючи, як кров заливає мені обличчя.

– Ой, як мені соромно! – Галінка заплющила очі. – Що ви подумаєте про мене? Ідіть уже… Ну, чого ви стоїте? – вигукнула вона з незрозумілою злістю.

Я вийшов, спітнілий, мокрий, мов руда миша. За дверима няв окуляри і нервово почав їх протирати. Моє прискорене дихання і пульс нещадно викривали мене. На щастя, тільки перед самим собою.

* * *

Крім цієї незначної події, що мала скоріше особистий характер, у той день нічого особливого не сталося. У слідстві настала перерва. Мабуть, тому Трепка прийняв запрошення начальника місцевого відділення міліції, і о першій годині ми вирушили на святковий обід до Пясечного. Наш господар був дуже щасливий, що може частувати Трепку, і обід, який нагадував скоріше старопольський банкет, тривав добрих кілька годин.

Решту дня ми провели в теоретичних міркуваннях. Журка, чекаючи результатів дактилоскопічних досліджень і розтину тіла, приводив у порядок зізнання. Трепка, розсівшись у глибокому вольтерівському кріслі, заглибився в роздуми, відомі лише йому, а може просто дрімав. Щодо мене, то, на превеликий свій сором, повинен признатися, що мої роздуми мали трохи інший і не зовсім службовий характер.

ЛІРИЧНИЙ ЩОДЕННИК ПОРУЧИКА ПАВЛА ДЗЯРМАГИ

Неділя, 21 квітня

Довгими вечорами, сидячи самотньо в мансарді на вулиці Фонтани, я звик розбирати свої думки і вчинки, але сьогоднішній випадок у лабораторії ніяк не можу проаналізувати. Не знаю навіть, що про все це й думати. Можливо, я надто серйозно сприймаю деякі факти. Але мені здається, ніби мене викрили в чомусь такому, чого я не хотів сказати. Я відкрив у собі щось таке, чого сам не хотів усвідомити.

Я зупинився б на цьому визначенні, але мене непокоїть одно: чи моє почуття до Галінки нормальне?

Журка вважає, що в такий спосіб виявляються мої садистські схильності. Мене зацікавила дівчина, проти якої я повинен збирати обвинувальні факти. Навіщо я сказав про це Журці? Знайшов кому довіритись. А може, мене цікавили тільки лояльність і чисте сумління?

Я запитав Журку, чи не краще було б мені відмовитися від цієї справи? Чи можу я провадити її об'єктивно? Журка назвав мене диваком і педантом. Сказав, що це приємно пожвавить слідство.

Увечері, перед сном, я довго видивлявся в дзеркало – нечувана річ у період слідства. Здається, моя тверда думка про те, що я некрасивий, була дуже перебільшена і продиктована, мабуть, природженою скромністю. Зріст у мене пристойний – метр сімдесят п'ять, очі лагідні, вдумливі. Правда, я ношу окуляри, і підборіддя в мене, окреслене дещо слабко. Але ж тільки малокультурні люди можуть робити з цього якісь висновки про мій характер. Можливо, я надто м'якотілий, але ж джерело цього не в слабості моїй, а тільки в тонкості почуттів. От тільки ніс!.. Він псує все! Тут уже нічого не скажеш – ніс у мене занадто великий, та ще й з чималою ґулею на кінці. Зате обличчя, без сумніву, сповнене чесності, і саме тому з таким довір'ям ставляться до мене жінки.

Понеділок, 22 квітня, сьома година

Ранкове гоління. Необхідність ділового вивчення себе в дзеркало. А все-таки це обличчя мавпи! Нічого іншого про нього не можна сказати.

Редактор Галастра розповідав нам колись, що негритянські студенти, яких можна зустріти в Парижі на Сен Жермен, вирізняються серед молоді бездоганною чистотою, вишуканими манерами і елегантністю. Я їх розумію!!!

Я позичив у Мацьошекової утюг. Одягнувся надзвичайно старанно.

Дев'ята година

От не щастить! Я зовсім забув, що сьогодні другий день свята – поливальний понеділок. Сиджу в самій білизні, замкнувшись у кімнаті, сушу костюм. Добре, що показалося сонце. Але я натру їм вуха, цим шибеникам Мацьошеків і Новаковських! Галінки ніде не бачив.

Дванадцята година

Я знову елегантний. На сходах зустрів Галінку. Побачивши мене, вона прискорила ходу і зникла в своїй кімнаті. Явно уникає зустрічі. Мене починають мучити сумніви, властиві людині принципіальній.

Галінка піддалася миттєвому настрою і тепер кається в цьому.

Я застав тоді бідну, налякану дівчину, після шоку, викликаного тим грубіяном Журкою. Вона була самітна і нещаслива. Я заспокоїв її, підбадьорив. Цим викликав на мить рефлекс вдячності – і все.

Розділ XII

О першій годині приїхав брат покійного – адвокат Гжегож Містраль. Він був страшенно вражений звісткою про смерть професора.

– Бідний Шимон, – сказав адвокат, вітаючись з нами, – він так багато надій покладав на той конгрес у Токіо.

Ми попросили адвоката наверх. Мацьошекова принесла каву.

– А все-таки я не помилявся в своїх передчуттях, коли просив вас, капітане, зайнятися цією справою, – у голосі Гжегожа Містраля бринів докір.

Трепка зітхнув.

– Я дуже переживаю, адвокате… що це так закінчилося… Може, якби професор був з нами відвертіший… На превеликий сором, повинен признатися, що ми й досі не знаємо причини вбивства… Саме тому ми дозволили собі звернутися до вас… Думаю, що ви допоможете нам.

Гжегож Містраль розвів руками.

– Я думав над цим з того часу, як одержав від вас цю жахливу звістку. Проте нічого не придумав…

Запала, мовчанка.

– Ви добре знали оточення брата? – спитав після паузи Журка.

– Трохи знав… Але мені важко уявити, щоб хтось з цих людей…

– Що ви можете сказати про професора Касіцу?

Гжегож Містраль підвів брови.

– Ви підозріваєте його?

– Ми всіма цікавимось, – ухильно відповів Журка.

– Професор Касіца… – повільно сказав адвокат. – Проти.._професора Касіци останнім часом були деякі звинувачення… Ще кілька років тому його призначення на директора інституту викликало здивування. В науковому світі Касіца не мав авторитету, і всі вважали, що цю посаду належить займати моєму братові. Але деякі впливові люди тоді вважали, що Шимон не може займати такої посади, йому дуже зашкодило перебування в Англії під час війни.

– Ви вважаєте, що між Касіцою і вашим братом могли бути якісь зіткнення? – запитав Журка.

– Навряд. Професор Касіца – людина тактовна, до брата він завжди ставився пристойно. Але вони, без сумніву, були суперниками, бо, як мені відомо, працювали над одними й тими ж питаннями.

– Ви щось згадували про закиди, які висувалися проти Касіци.

– Так, його критикували в медичній пресі і навіть у газеті «Жицє Варшави». Звичайно, дуже перебільшували. Касіца теж свого роду талант. Якщо не науковий, то в усякому разі організаторський. Останнім часом він багато зробив для інституту. Я знаю, що Касіца старався налагодити міжнародні зв'язки і допомагав розв'язати питання про виїзд Шимона на конгрес, не кажучи вже про те, що він роздобув для працівників інституту два будинки.

– Коли була опублікована стаття в газеті «Жицє Варшави»?

– Десь на початку січня.

– В чому конкретно звинувачували професора?

– У недостатній науковій кваліфікації. Касіцу спіткала тоді маленька невдача в наукових дослідах. У нього здохли піддослідні тварини чи щось таке. Препарат, над яким працював Касіца, не виправдав себе в клінічних випробуваннях. В клініці помер один хворий, і причини його смерті виявилися нез'ясованими. Касіца мусив визнати свою невдачу. Тоді подекуди почали говорити, що він повинен відмовитись від посади директора. Але, незважаючи на це, а може, саме внаслідок цього, Касіца оголосив, що він на шляху до «переломних відкриттів».

Журка підійшов до телефону і подзвонив у міліцію, щоб йому знайшли примірник газети з статтею про становище в гематологічному інституті.

– Пане адвокате, – обізвався я, скориставшись з цієї перерви, – ви не можете сказати, які стосунки були між професором Містралем і доктором Протоклицькою?

Гжегож Містраль зацікавлено глянув на мене.

– Ви, значить, і про це чули. Ну що ж! Мій брат мало не зробив дурниці. Таким мужчинам, як він, не варто одружуватися з гонористою жінкою. Я відраджував його від цього. Не знаю, чи допомогло б це, але, на щастя, він знайшов саме тоді малу Стор. Ні, не зрозумійте мене неправильно, – зробив адвокат застереження, помітивши зміну виразу мого обличчя. – Я не хочу цим сказати, що між панною Стор і моїм братом існували якісь ближчі стосунки. Тут ішлося про сам факт появи біля нього такої особи, як Галінка.

– Як це розуміти?

– Незабаром після того, як Галінка перейшла в інститут; брат писав мені дослівно: «Я знайшов створіння молоде, веселе, повне запалу і життя, – далі йшло ще кілька прикметників, які я пропускаю, – створіння, біля якого люди і справи набувають своїх справжніх розмірів і пропорцій. Нарешті я можу визначити те, чого раніше не міг. З П. мене нічого не зв'язує і ніколи не зв'язуватиме».

– А як реагувала на це доктор Протоклицька?

– Це відгадати неважко. Думаю, що вона ніколи не простила йому. Жінки здебільшого не прощають таких речей. Знаю, що незабаром доктор Протоклицька виїхала у Францію до сестри. Всі думали, що вона залишиться там назавжди. Але через місяць Протоклицька повернулася.

– Ми хотіли б ще почути вашу думку про обох асистентів, – сказав Трепка.

– Мені важко сказати щось конкретне, – надто мало я їх знаю. Доктор Заплон – це, здається, вчений з покликання, хоч у нього поганий характер і досить-таки оригінальні погляди. Я чув, як колись під час суперечки про авторство якогось наукового винаходу він сказав: «Справа не в авторі – справа у творі».

– Він давно працює асистентом Касіци?

– Кілька місяців. Касіца взяв його вже після своїх наукових невдач.

– А Йонаш?

– Ця людина, ще покаже себе. Може, він і не орел, але страшенно прагне вибитись. Крім того, Йонаш надзвичайно працьовитий. Я знаю, що брат дуже цінував його.

На цьому ми закінчили офіційну розмову.

Перед обідом нам подзвонили по телефону. З міліції повідомляли про наслідки розтину трупа. Журка нетерпляче схопив телефонну трубку, а коли закінчив розмову, обличчя його сяяло від задоволення.

– Ну й відзначилися ми! Розтин у великодні свята! Якби то завжди в наших справах покійники були медиками – протекція забезпечена, – посміхнувся Журка.

– Які результати? – запитав Трепка.

– Отруєно ціаністим калієм. Дали йому щонайменше один грам. Це така доза, що можна було б отруїти п'ять чоловік.

– А коли її прийме одна людина, то це викликає негайну смерть, – додав Трепка. – Людина, ніби вражена громом, падає мертва, перш ніж встигне зрозуміти, що з нею діється.

– Це правда! – вигукнув Журка, потираючи кістляві руки. – І тому можна цілком певно сказати, що отруту дали не в горілці.

– Чому, приятелю? – Трепка, здавалося, був здивований.

Журка поблажливо усміхнувся.

– Досить вдатися до простих міркувань. У склянці, яку перекинули на блюдці біля професорського крісла, була вода. Не вишнівка. Вода. Це означає, що, випивши горілку, професор набрав у склянку води, щоб запити порошок. Для того, щоб це зробити, професор повинен був підійти до умивальника, відкрутити кран, можливо, пополоскати склянку, набрати води і повернутись назад у крісло. Якби у вишнівці була отрута, то професор не встиг бицього зробити, бо він одразу впав би мертвий.

Я вперше з подивом глянув на Журку. Цей висновок був логічний і простий.

Навіть Трепка слухав з великою цікавістю.

– І що далі, друже?

Журка хитро посміхнувся і загадково сказав:

– Що далі? Продовження незабаром буде.

Розділ XIII

Я готовий визнати, що Журка – ясновидець. Справді, незабаром сталися дивні випадки.

Я саме був у кімнаті і думав, чи сказати Галінці про результати розтину, коли Мацьошекова, постукавши в двері, повідомила, що обід уже на столі. Я швиденько збіг по сходах. У вестибюлі ще майже нікого не було. В одному кутку дрімав у кріслі Трепка, у другому, біля полиць з книжками, перегортав річні підшивки медичних видань Журка. Ескулапи тільки-но починали сходитись.

Я помітив, що доктор Протоклицька і Йонаш, усміхаючись, показують одне одному на Трепку.

– Комічний цей міліціонер, – стиха промовила Протоклицька.

– Усе це схоже на гротеск, – пробурмотів Йонаш. – Я б ніколи не думав, що обідатиму за святковим столом разом з міліцією.

– Із злочинцем, – додав з в'їдливою посмішкою Заплон, підходячи до них.

Нарешті прийшла Галінка. Вона старанно уникала мого погляду, вдаючи, ніби дуже зайнята, допомагала Мацьошековій розливати в тарілки суп. Але я звернув увагу, що Галінка раз у раз неспокійно зиркає на Журку, який переглядав газети і журнали.

– Киньте вже ті непотрібні папери, – посміхнулася доктор Протоклицька. – Обід стигне.

Журка випростався. Обличчя його було заклопотане.

– Тут не вистачає одного номера «Лікарських вістей».

Протоклицька високо підвела брови.

– Цього не може бути, – заперечила вона. – Були всі.

– Ви здивовані? – Журка уважно приглядався до неї.

– Здивована, признаюсь. У п'ятницю я наводила порядок на полицях, і там нічого не бракувало.

– Може, хтось із вас узяв його? – спитав Журка, грізно вдивляючись в обличчя присутніх. – Це лютневий номер.

Ніхто не одізвався.

– Ну що ж, знайдемо його у Варшаві, – промовив Журка і, похмурий, сів до столу.

– Хіба це так важливо? – занепокоєно спитав Йонаш. – Навіщо вам потрібен цей номер?

– А ви як думаєте? – несподівано запитав Журка.

Йонаш збентежено замовк.

Цей маленький інцидент зіпсував і так уже прикру атмосферу обіду. Ніхто не хотів навіть заради ввічливості починати розмову, всі почували себе зв'язаними. Я пильно стежив за Галінкою. Мені здалося, що вона дуже схвильована. Розсипала сіль, а коли почали їсти другу страву, вона випустила виделку на підлогу.

– Гості їдуть, – пожартував Заплон. Але ніхто навіть не посміхнувся.

Після обіду Мацьошекова подала каву, і всі розійшлися по вестибюлю. Йонаш і Протоклицька розмовляли, сидячи у кріслах біля вікна. Заплон читав газету. Галінка принишкла в кутку біля столика.

Я підійшов до неї з цукром. Дівчина злякано глянула на мене.

– Ви п'єте гірку каву?

– Я навіть не помітила.

– Що з вами, Галінко?

– Нічого.

– Ви щось приховуєте.

– Ні, це вам здається… – вона з жахом глянула на мене: – Чого ви так на мене дивитесь?

– Я хочу, щоб ви пам'ятали про нашу умову.

Галінка кинула неспокійний погляд в сторону Йонаша і Протоклицької.

– Не тут, на нас дивляться! Нічого не кажіть. Відійдіть. Я боюсь…

– Не розумію вас, Галінко… – я здивовано глянув на неї.

– Через півгодини чекайте мене біля гаража, – прошепотіла вона. – Я щось вам скажу. А тепер відійдіть. Благаю вас.

Я вийшов у сад. Дощ уже перестав. Небо прояснялось, а поривистий вітер провіщав зміну погоди. Деякий час я гуляв, блукаючи пустими алеями, і намагався догадатися, що хотіла сказати мені Галінка. Зміна в її поведінці була настільки разюча, що я чекав сенсаційної звістки.

Нарешті в призначений час я пішов до гаража. Одразу ж прибігла й Галінка. Вона була без плаща і неспокійно оглядалася.

– Нас ніхто не бачив? – запитала, важко дихаючи.

– Думаю, що ні, – намагався я заспокоїти її, – усі в будинку. А кого ви так боїтесь, Галінко?

– Боюсь його. Якби він дізнався, що я… – в очах дівчини був страх, – ви думаєте, що він зупинився б перед другим вбивством.

Я мимоволі затремтів.

– Перед другим вбивством? Про кого ви думаєте, Галінко? Ви когось підозріваєте?

– Ні, – зніяковіла дівчина. – Я хотіла тільки сказати вам, що лютневий номер «Лікарських вістей», ну, той, якого шукав пан Журка… Його забрав професор Касіца.

– Ви бачили?

– Я бачила, як у суботу, одразу ж після приїзду, він копався в тих підшивках.

– А ви знаєте, що було в лютневому номері?

– Знаю. Там була стаття про агранулоцитоз. Я й назву пам'ятаю: «Нові дослідження про агранулоцитоз. Етнологія і патогенез».

– Агранулоцитоз? Що це таке?

– Це така хвороба крові. Я знаю, що професор Містраль працював над цим питанням. Він мав навіть опублікувати наукову статтю на цю тему. І це навело мене на думку… – Галінка, вагаючись, глянула на мене, – але, може, це смішно…

– Розповідайте далі, – заохотив я її.

– Це навело мене на думку, що вбивці, можливо, потрібна була та праця.

Я зацікавлено слухав.

– То була зовсім нова, ще невідома праця?

– Так. Ми знали тільки те, що професор має незабаром опублікувати її.

– Хто знав?

Ну, я… І доктор Йонаш.

А крім вас?

– Не знаю, – Галінка злякано глянула на мене.

– А ви не вважаєте, що хтось іще міг знати?

– Напевне, міг…

– Як виглядає рукопис цієї праці?

Він був у жовтій обкладинці з пластмаси.

Передрукований на машинці?

– Ні, писаний від руки. Професор писав на окремих невеличких аркушиках, наче з шкільного зошита, і зберігав їх у жовтих пластмасових обкладинках, таких, як ото продаються для книжок.

– Коли ви востаннє бачили у професора цю його роботу?

– В середу.

– Значить, це ще в Варшаві?

– Так, у Варшаві.

– А тут?

– Тут я вже її не бачила.

– Дякую вам, Галінко, – промовив я тепло і потиснув їй руку. Відчував, що вона тремтить.

– Ох, пане Павле!.. – в очах дівчини заблищали сльози.

Галінка вирвала руку і втекла.

* * *

Журка прийняв звістку з цікавістю, але спокійно.

– Я сподівався чогось подібного, – пробурмотів він. – Ще вчора я наказав обшукати «Ізолятор».

– Ну й що?

– Ніяких рукописів не знайдено. Ми не знайшли їх і тут, отже…

– Отже?

– Хто знає, чи не натрапили ми на мотив злочину.

– І я так думаю.

Журка, посміхаючись, закурив цигарку.

– Значить, це Галінка тобі розповіла?

– Галінка.

– Ти радий?

Я закусив губи.

– Везе ж тобі, спритнику, – мовив Журка. – Я б ніколи тебе в цьому не запідозрив!

– Про що ти? – зніяковів я.

– Ну, не прикидайся, ти повинен був чимось закрутити голову цій дівчинці, тільки чим? З твоєю фізіономією? Хай йому чорт, загадкові ці жінки! Сподіваюся, що й у мене є шанси…

* * *

Знизу чути було стукіт м'ячика. Зійшовши до вестибюля, ми побачили Йонаша, який грав з доктором Протоклицькою у настільний теніс.

Журка безцеремонно перервав гру.

– Я б хотів трохи поговорити з вами. Ходімо до вашої кімнати, докторе.

– Мене, здається, вже допитували, – незадоволено буркнув Йонаш.

– Мені дуже прикро, але ж тоді ви не сказали нам усього.

– Про що ви говорите?

– Довідаєтесь у кімнаті.

Коли двері за ними зачинилися, Журка сів на стілець і сказав:

– Я маю на увазі наукову працю професора про агранулоцитоз.

Йонаш здригнувся.

– Я не зовсім розумію, – видавив він.

– Хіба ви не чули про цю працю?

– Ні, цього я не сказав, але… – Йонаш завагався.

– У вас є якісь сумніви?

– Признаюся, ви мене спантеличили. Я просто не бачу зв'язку…

– Ця робота пропала, – сказав Журка.

– Пропала! – скрикнув Йонаш не своїм голосом.

– Це вас дивує?

– Надзвичайно. Кому б могла бути потрібна праця «Дзета»?

– Дзета? – Журка витріщив очі.

– У професора Містраля була звичка позначати обкладинки своїх рукописів буквами грецького алфавіту. Працю про анемію, наприклад, він позначив буквою «Дельта», а про агранулоцитоз – «Дзета». У своїх внутрішніх стосунках ми користувалися цими позначеннями.

– Хвилиночку, докторе. Виходить, була ще праця про анемію?

– Так, наукова праця про злоякісну анемію. Так само, як і рукопис «Дзета» досі не опублікована. Погляди, які в ній висловлювалися, ще недавно викликали застереження, і праця була відхилена.

– Розумію, – промимрив Журка, оглядаючи нігті. – Ці праці були написані на окремих аркушиках формату учнівського зошита і зберігалися в жовтих обкладинках з пластмаси, правда ж?

– Так.

– Який був почерк у професора?

– Дрібний, нерозбірливий!

– Оце він? – Журка показав кишеньковий календарик професора, Йонаш ствердно кивнув головою.

– Ви не можете сказати, що означають оці цифри біля окремих дат?

– Цифри?

– Ось, гляньте, – Журка підсунув календарик до Йонаша, – біля дати п'ятнадцятого січня – 258 000, п'ятнадцятого лютого – 30 000, а ще через місяць – 8500 і знак оклику.

Йонаш дивився здивований.

– Не уявляю собі.

– Вам це нічого не говорить?

– Ні, нічого.

Журка зітхнув.

– Ну, гаразд, повернемось до рукописів. Ви їх читали?

– Ні.

– Як так? Ви ж були асистентом професора. Ви разом з ним працювали.

– Це правда, але тільки над спільною темою про органи кровотворення. «Дзета» і «Дельта» були, так би мовити, особистою працею професора.

– Як це зрозуміти?

– Професор працював над ними за дорученням секції Академії наук, але індивідуально. Я, в усякому разі, не брав у цій роботі ніякої участі.

– Але ж як асистент ви. повинні були цікавитися.

– Звичайно, я дуже цікавився, – посміхнувся Йонаш, – але справа в тому, що професор зовсім не квапився хоча б у загальних рисах розкрити передо мною свій секрет. Професор Містраль тримав свої твори в суворій таємниці. Кажуть, ніби колись давно хтось списав його працю і привласнив собі авторство. З того часу професор став хворобливо потайним. Не довіряв нікому.

– Але проте на початку нашої розмови ви висловились про рукопис «Дзета» досить зневажливо. Звідки ж така думка, якщо ви не знали цієї наукової праці?

– Я просто не вірю, щоб можна було ще сказати щось сенсаційне про агранулоцитоз. Є набагато страшніші для людства хвороби.

– І все-таки ця праця пропала безслідно. Чи ви не могли б мені сказати, що з нею сталося?

– Я? А звідки ж я можу знати!

– Коли ви бачили її в професора востаннє?

Йонаш завагався.

– Не знаю… Я повинен пригадати…

– Пригадайте, будь ласка.

Журка якимсь хижим поглядом дивився на асистента. На обличчі Йонаша знову з'явилася тінь страху.

– Я бачив її… мабуть, у суботу ввечері. Так… у суботу ввечері, коли заніс професорові порошок.

– Де?

– На столику біля крісла.

– Ще одне питання. Де звичайно професор Містраль зберігав свої рукописи: у письмовому столі, в шафі чи в сейфі?

– Не знаю… Мене це не цікавило.

– Жаль, – сказав Журка, і ми обидва вийшли з кімнати.

– Може, Галінка відповіла б на це питання, – зауважив я.

– А ми йдемо саме до неї, – мовив Журка.

* * *

Галінку ми застали за роботою: вона писала листи.

– Ми перешкодили вам, – Журка посміхнувся з грацією, якої я й не підозрював у ньому. – Насамперед хочу висловити вам свою подяку. Поки що ви єдиний наш союзник у цьому похмурому домі.

Галінка зашарілася.

– Жаль, що тільки тепер ви прийшли до такого висновку.

– А може, ви союзник тільки поручика Дзярмаги?

Галінка похитала головою.

– Ні? Мій теж? Ну, то це чудово! В такому разі, може, ви скажете мені, де професор Містраль завжди тримав свої рукописи?

– У жовтому портфелі з замком-блискавкою, – відповіла вона не задумуючись.

– Доктор Йонаш знав про це?

– Безумовно. Він купив професорові цей портфель.

– Сам купив! – вигукнув Журка.

– Так, професор завжди носив із собою багато різних паперів і нікуди не виходив без портфеля. Взагалі це була дивна людина, – замислено говорила Галінка. – Може, тому, що професор був надзвичайно здібний. Я читала, що в дуже здібних людей завжди є якісь дивацтва. Іноді його поведінка просто приголомшувала. Під час розмови він, траплялося, раптом замовкав і зовсім несподівано для всіх відходив. Пам'ятаю, колись на прийомі в Державній Раді він кудись подівся. Просто зник. Я знайшла його; сидів, замислившись, на лаві в парку. Креслив щось на полях газети. Про нього можна було сказати, що він весь час працював. Завжди був зайнятий своїми думками. «Наукова праця, – говорив професор, – ніколи не буває повністю закінчена». Може, тому він не розлучався з своїми рукописами. Весь час доповнював їх і виправляв. І завжди йому здавалося, що в них є якісь прогалини.

– Ви певні, що професор привіз їх із собою сюди саме в тому жовтому портфелі?

– Цілком певна.

– Дивно, що доктор Йонаш не захотів нам про це сказати, – промимрив Журка.

– Ох, не думайте про нього погано! – поспішила Галінка захистити асистента. – Це дуже порядна людина. Тільки він страшенно вражений усім цим. Боїться, що міліція його підозріває. Ну та й я, певно, боялася б на його місці. З тим порошком йому не пощастило.

– Порядна людина не повинна нічого приховувати, – сказав Журка.

– Не кожен відважний у таких справах, – прошепотіла замислено Галінка, – іноді правда здається дуже підозрілою. Я думаю, доктор Йонаш боїться, щоб його признання не обернулися проти нього самого.

Я подумав, що Галінка більш інтелігентна і досвідчена, ніж це могло б, на перший погляд, здатись, і відчув задоволення.

– А ви бачили рукопис «Дельта» або «Дзета», коли прийшли до професора робити укол? – запитав я.

– Здається, я вже раніше відповіла вам на це запитання, – сказала трохи ображено Галінка, – я бачила тільки портфель. Лежав на письмовому столі.

– Я теж бачив тільки портфель, – промовив Журка, коли ми вийшли з кімнати панни Стор.

* * *

Потім ми знову допитали Заплона і доктора Протоклицьку, але ці допити не дали нічого нового. Обоє заявили, що не знають про рукописи професора, не входили до його кімнати і не уявляють собі, куди ці твори могли подітися.