Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

– От-от, на сон, – притакнув Касіца.

– Навіщо це вам, професоре? – спокійно мовив Йонаш. – У вашому стані я уникав би наркотиків.

– Легко сказати. Ви не знаєте, що то за мерзота, це моє люмбаго!

– Молоді лікарі жорстокі, колего Містраль, – загримів Касіца. – Не будьте ж таким стоїком, Йонаш, ідіть-но.

– Мені дуже неприємно, професоре, але у нас немає ніяких наркотиків.

– Що ви мені розповідаєте! Адже пані Протоклицька привезла в скляній баночці той чортів natrium phenylaethyl-barbiturici. Приготуй мені щось із цього.

Йонаш запитливо глянув на лікарку.

– Так, я привезла, – кивнула головою Протоклицька, – стоїть у шафі вгорі з лівого боку.

Йонаш зітхнув, узяв ключ і підвівся з-за столика.

– Ляжте, професоре. Зараз я щось принесу вам.

– Ми, мабуть, не почнемо сьогодні цього бриджа, – застогнав Касіца. – Як це ви, колего, вибралися на свята з хворобою?

Містраль нічого не відповів і тихо зачинив двері.

– Давайте хоч кави вип'ємо, – сказав сердитий Касіца. – Будьте ласкаві, пані, скажіть Мацьошековій, щоб приготувала кави, – звернувся він до асистентки.

– Добре, професоре! – доктор Протоклицька підвелася з місця. Разом з нею підвівся Трепка.

– А ви… куди знову тікаєте? – нервував Касіца.

– Мене турбує стан професора, – відповів Трепка, – загляну на хвилинку до нього.

– Нічого йому не станеться, – бурчав Касіца, – це просто нерви… Лікарі не вміють хворіти.

Але Трепка, не слухаючи його, зник за дверима.

* * *

Ми чекали хвилин п'ять.

– Що вони так довго воловодяться? – Касіца глянув на годинник: було без п'яти дев'ять. – Що за вечір, боже мій. Ваш приятель теж не на жарт застряв у Містраля. Масаж йому там робить, чи що? Викличте-но його, добродію!

Я постукав у двері і ввійшов.

– Професор Касіца нервує, хоче вже розпочати бридж.

Трепка незадоволено глянув на мене.

– Зачини двері, друже, – буркнув він. Потім знову продовжував розмову з Містралем. – Вірте мені. Попереджую вас. Ні на сон, ні від болю. Ніяких порошків і наркотиків. Виняток може становити укол новокаїну. Але прошу перевірити ампулу і шприц. А більш нічого не приймайте. Страв і напоїв з кухні теж.

– Ви починаєте мене забавляти, капітане. Я саме думаю, що добре було б чогось попоїсти. З самого ранку нічого не їв. Випив тільки чашку компоту.

– Тут у вас, я бачу, стоять консерви. Що то таке?

– Курка в бульйоні.

– З'їжте цю курку, – серйозно сказав Трепка.

– Холодну?

– Підігрійте на електричній плитці. – Трепка підвівся, увімкнув плитку, потім уважно оглянув консервну банку, відкрив її і поставив на плитку.

Незабаром бульйон ї курка були готові, і Трепка поставив консервну банку перед змученим професором.

– Може б ви покуштували компоту? – запропонував, скривившись, Містраль. – Чудовий ананасовий компот! Прислали з Англії.

Деякий час ми відмовлялися, нарешті для святого спокою Трепка згодився. Я взявся відкривати компот. Незабаром запашні ласощі були вже на блюдцях.

– Повертаючись до нашої попередньої розмови, – почав Трепка, – я раджу вам під приводом хвороби завтра ж уранці виїхати звідси.

– Це смішно, – сказав Містраль.

– Невже ви не розумієте, – наполягав капітан, – що ваша хвороба і необхідність вживати різні ліки створюють виключно сприятливі умови для злочинця? Тут виникає те, що я називаю «злочиннотворчою обстановкою». Такий сприятливий збіг обставин спокушає на злочин. «Пристань Ескулапа» для вас не здорове місце, професоре. В цьому домі разом з вами живе злочинець.

– Це тільки ваша теорія, капітане. Наскільки мені відомо, вона опирається лише на ту історію з нещасними дверями в «Ізоляторі», які хтось неуважний випадково замкнув на ключ. Чи не занадто слабка ця опора?

– Вірте мені, – заперечив Трепка, – мої спостереження підтверджують цю теорію. Деякі враження, що склались у мене вже тут…

– Ах, нарешті ви розкрили себе! – вигукнув Містраль, забуваючи про біль. – Виходить, ви будуєте свої теорії на враженнях. А може, на шостому почутті? Оце і є новітні методи вашої роботи? Вибачте мені, але вже краще Конан Дойль. Він принаймні вдавав, що спирається на дедукцію і аналіз.

– У мене є деякий досвід у цих справах, – вів далі Трепка, не звертаючи уваги на слова професора. – Коли на цьому сидиш стільки років…

– То втрачається вміння тверезо дивитися на речі, – втрутився Містраль. – Вибачте, що я перекрутив ваші слова, капітане, але ми, лікарі, теж можемо дещо про це сказати. Навик, досвід, сума набутих рефлексів – усе це дуже добре, але ж це палиця на два кінці. Так іноді можна допуститися прикрих помилок. Психологія знає такі випадки. Надто глибока спеціалізація в певній галузі – це річ не завжди корисна. Розум, спрямований виключно на викриття злочинця, починає часом реагувати трохи патологічно. Він або стає байдужим, або, – це ще гірше, – зазнає невеличкого нервозу, якого я не буду зараз пояснювати, бо ви, здається, й так трохи ображені.

– Ну, прошу, кінчайте, – промовив холодно Трепка.

– Отож я побоююсь, що вам загрожує своєрідний боязливо-маніакальний стан… Як тільки ви могли вигадати, що Йонаш хоче мене отруїти порошком? Це ж фарс. Я знаю цього хлопця ще з студентських років. Це цілком чесна людина.

– Нема нічого сталого на світі, – по-філософському сказав Трепка, дивлячись на шибку, де блищали краплі дощу. – Я радив би також добре зачинити вікно і опустити штори.

Говорячи це, Трепка підійшов до вікна, перевірив, чи воно зачинене, потім добре затулив його.

– Облиште, – запротестував Містраль, – я задушусь у цій кімнаті. Вже весна, а вони топлять, немов у лазні.

– Дуже прикро, – промовив Трепка, – що ви не довіряєте мені. Ну що ж, у мене є одна вада: багатьом людям я здаюся смішним.

– Та ні, що ви кажете, – зніяковів професор, – ви не так мене зрозуміли. Я ціню вашу відданість справі і шкодую, що ви наробили собі стільки клопоту. Але побачите, завтра ми будемо разом сміятися, згадуючи ці обережності.

– Якби ж воно так було, – похмуро зітхнув Трепка. – В усякому разі я не виїду звідси, доки ви не пообіцяєте виконати мої прохання.

– Ну добре… добре… – скривившись від болю, Містраль посміхнувся.

В двері постукали.

– Це професор Касіца, – сказав Містраль. – Ви, здається, маєте грати в бридж.

Ми вийшли.

* * *

– Люди добрі, і що воно діється в цьому домі! – обурено вигукував Касіца. – Нікчемної партійки в бридж ніяк не можна почати!

В цю мить на сходах з'явилася Мацьошекова з підносом і доктор Протоклицька.

– Чи вам, панове, часом не жарко? – промовила лікарка, відчиняючи вікно. – Пані Мацьошекова топить, немовби в неї ціла шахта вугілля.

– Не кожного серце гріє, – буркнула у відповідь Мацьошекова, розставляючи чашки для кави.

Через відчинене вікно чути було гавкання собак, калатання дзвонів і поодинокі постріли. Мацьошекова побожно заслухалась.

– Уже великодня утреня… Боже мій!

– А ви не збираєтесь на утреню? – спитав Трепка.

– Не кожен має таку змогу, а ті, що мають, – не хочуть! – Вона докірливо глянула на розкладені карти.

– Хазяєчко, що це знову за натяки? – насупилася доктор Протоклицька.

– Ви не ображайтесь, але грати сьогодні в карти – недобре. Не треба спокушати бога. Це ж воскресіння. Кара божа ще впаде на нас.

– То ви йдіть собі, пані Мацьошекова, – доброзичливо сказав Касіца.

– Ще подивлюсь, чи професорові Містралю не потрібно чого. Не спить, мабуть… – і вона постукала у двері.

– Не ходіть туди, професорові вже нічого не треба, – квапливо сказала доктор Протоклицька.

Але професор Містраль уже почув голос Мацьошекової і прочинив двері.

– Що ж це ви, Мацьосю, забули про мене? Зайдіть на хвилинку.

З цими словами він впустив Мацьошекову до кімнати.

* * *

З лабораторії вийшов спітнілий Йонаш, несучи два порошки. На порозі кімнати професора він ледве не стукнувся лобом з Мацьошековою.

– Що ви там робили? – спитав Йонаш підозріливо.

– Постелила професорові, – сказала Мацьошекова й квапливо збігла по сходах.

Йонаш увійшов до кімнати й зачинив двері. За кілька хвилин він вийшов звідти обурений.

– Не розумію, що сталося! Професор Містраль не хоче порошків. Людина мучиться, але не знати чого грається в аптекаря…

– Чому ви нервуєте, приятелю? – заспокоював його Трепка. – Ви ж самі не радили професорові вживати снотворні ліки.

– Але коли вже ліки готові, то звичайна пристойність вимагає прийняти їх. Не люблю витрачати даремно час.

– А ви недаремно його витратили, – спокійно відповів Трепка. – У мене безсоння, і я був би вам дуже зобов'язаний, якби ви мені їх подарували.

– О ні! – запротестував Касіца. – Без поради лікаря не можна, я рішуче забороняю і конфіскую ці порошки. Дайте їх мені, докторе.

– Це неможливо, – сказав Йонаш, – я залишив їх у кімнаті.

– Залишили!.. – Трепка не міг приховати свого розчарування.

– Я залишив на всякий випадок. Може, професор знову передумає. Ви правду казали, – звернувся він до Касіци, – лікарі – найгірші з пацієнтів.

– Пане майоре! – почувся знизу хриплий голос. На сходах з'явився мокрий від дощу Мацьошек. – Пане майоре!

– Що там таке? – Касіца відклав карти. – Не заважайте нам.

– Пане майоре, дозвольте вас на хвилинку?..

В голосі Мацьошека дзвеніли якісь нотки тривоги, а на обличчі відбився страх і збентеження. Касіца вийшов і незабаром повернувся.

– Дуже вибачаюсь, але мушу негайно вийти. Цей бридж від самого початку був приречений на невдачу, я знав, що з нього нічого не вийде.

– Що сталося, професоре? – запитав доктор Йонаш.

– Мене кличуть до пацієнтки. Несподівано захворіла знайома з Пясечного, – засопів Касіца, збігаючи по сходах.

Трепка підійшов до вікна й почав дивитися в темряву, немовби до чогось прислухаючись. Але знадвору чути було тільки виття і гавкання собак.

– Зачиніть уже вікно, – сказала раптом доктор Протоклицька дивно схвильованим голосом.

– Ви ж казали, що жарко, – зауважив Трепка.

– Я хотіла тільки провітрити, але ж не можна вічно слухать отих собак, це жахливо! Дивуюся, що ніхто не подумав щось зробити з цими потворами. Треба їх витруїти.

– Витруїти? – повторив Трепка.

– З мене вже досить цього несамовитого виття.

Протоклицька підійшла до вікна і різко захлопнула його.

– Ну то що ж робитимемо? – запитав Трепка. – Продовжимо партію бриджа?

– Здається, найкраще буде піти спати, – стримуючи позіхання, відповів Йонаш. – Уже пів на десяту. – Глянувши на годинник, він почав збирати карти.

Раптом на мить завмер.

– Ви чули?

Не встигли ми відповісти, як пролунав несамовитий жіночий крик, а потім унизу застукотіли кроки. Всі кинулися до сходів.

Через вестибюль бігла Мацьошекова.

– О боже! О боже!.. – задихаючись, перелякано повторювала вона.

– Що сталося? – запитав Трепка.

– У вікні на кухні я бачила чиєсь обличчя!

– Ну що ви кажете, Мацьошекова! – рознервувалася доктор Протоклицька.

– Клянусь господом богом… Бачила обличчя… Ніс біля самої шибки… Страхіття таке, що хай бог боронить.

– Чиє обличчя?

– Хіба ж я знаю? Чи то людина, чи мавпа. З роззявленим ротом.

– Це вам здалося, – сказав із сумнівом Йонаш.

– Можу присягнутись!

– Побудьте тут, панове, – сказав Трепка. – Зараз перевіримо. Заспокойтесь, пані Мацьошекова.

– Ви сприймаєте це серйозно? – посміхнувся здивований Йонаш.

Але Трепка нічого не відповів. Разом з Мацьошековою ми зійшли в кухню.

– Ось тут, у цьому вікні… – показала Мацьошекова.

Шибка була мокра від дощу.

– Нічого не видно, – буркнув я.

– Ходімо надвір, – прошепотів мені Трепка.

Коли ми опинилися під вікном кухні, Трепка доручив мені оглянути сліди. Але я нічого не помітив. Уздовж будинку тягнулася доріжка з бетонних плит, чисто вимита дощем. А на газоні поруч не було видно ніяких слідів.

– Мабуть, усе-таки здалося бабі, – промимрив Трепка. – Обійдемо будинок довкола. Зустрінемось під вікном професора.

Ми рушили кожен у протилежному напрямі, уважно освітлюючи ліхтариком кущі і мур. Зустрівшись, нарешті, ні я, ні Трепка не могли сказати чогось нового.

Ми глянули на вікно професора. Там ще світилося.

– Хай йому чорт! – вилаявся Трепка і потягнув мене до муру.

Від муру я виразно побачив, що так обурило капітана. У відчиненому вікні виднілася фігура Містраля. Професор виглядав у вікно, насолоджуючись свіжим повітрям.

Схвильований Трепка кивнув мені головою, і ми обидва рушили до дверей. Зненацька, коли ми були вже біля фасадної стіни будинку, нас осліпило яскраве світло, і здавлений, але виразний голос прохрипів:

– Стій! Руки вгору!

Розділ V

У мене серце спинилося в грудях і мурашки пробігли по спині. У жовтому світлі ліхтарика я помітив металевий блиск дула.

Поки я зорієнтувався в ситуації, темна фігура скочила до нас і зупинилася мов укопана. Світло погасло, потім блиснуло знову, посуваючись по нас від ніг до голови.

– Хай вам грець! Це ви, Дзярмага? – почувся знайомий голос.

Поручик Журка ховав пістолет.

– Що ви за полювання тут влаштовуєте, Журка? – гаркнув сердито Трепка.

– Мене викликали. Я прибув. Побачив дві підозрілі тіні, які снували вздовж стіни. Кинувся до них. – Журка, як завжди, висловлювався точно. Точність у висловленні своїх думок була однією з багатьох похвальних рис поручика Журки.

– Ви самі?

– З сержантом Ройковою і Кайтусем, як ви й хотіли. Ройкова в альтанці. Кайтусь на посту в прохідній будці. Звичайно, тихо, не виявляючи себе.

– Чую, – зітхнув Трепка.

– Як це? Не розумію, що ви чуєте?

– Чую, як лютує та бестія Реза. Вона, здається, не терпить конкуренції.

– Жахлива тварюка. Мало не розірвала мені штанів, – підтвердив поручик.

– Слухайте, Журка, – запитав Трепка, – чи це не ви заглядали через вікно до кухні?

– Через вікно? Ні. А що?

– Та тут хазяйці привиділося. Ви давно тут?

– Щойно приїхав. Саме йшов до вілли, коли сталася ця прикра помилка.

Крім нас, ви нікого в саду не зустріли?

Ні душі. Але що, власне, тут діється?

– І багато чого й мало. Залежно від того, як дивитись.

– Конкретно?

– Боюся нового замаху.

– Є підозрілі? Маєте когось на увазі?

– Занадто багатьох, щоб це вам щось з'ясувало.

– Ну то на дідька ви мене викликали?

– Я відчував, що вести цю справу вдвох нам не під силу. Ви ж знаєте, що ми тут інкогніто.

– Ну його к чорту! Запобігання злочину – це не моя функція.

– Я вважаю, що ваша участь необхідна. Це надзвичайно важлива справа.

Журка підозріливо глянув на Трепку, але, видно, сприйняв його слова за чисту монету, бо спитав у відповідь:

– Чим я можу допомогти?

– Ідіть наверх і представтесь. Поки що, думаю, цього вистачить.

– Вистачить? Для чого? – здивувався Журка.

– Для того, щоб спинити вбивцю.

Журка знову підозріливо глянув на Трепку, – чи не кепкує він бува, – але обличчя капітана було цілком серйозне.

– Розумію, – сказав поручик і пружною ходою рушив по сходах тераси.

* * *

Через декілька хвилин, повернувшись до вестибюля, ми застали там дивну сцену. Йонаш, Протоклицька і Мацьошекова стояли під стіною, а Журка сидів перед ними на стільці і розглядав свої нігті. На столі біля нього лежали якісь документи.

– Сідайте ж, панове, прошу ще раз, – грізно говорив поручик, – ви зовсім без потреби загострюєте становище.

– Дуже вибачаюсь, – видавив Йонаш, – але ж ви, пане поручику… Це ж ви, так би мовити, ввірвалися несподівано сюди і не хочете пояснити причини.

– Що це за люди? – замість відповіді Журка показав на нас.

– Наші гості, – відповів Йонаш.

– Прошу документи.

Трепка засопів. Я знав, що він був страшенно лютий. Стиль роботи поручика Журки завжди дратував його. В той час, коли ми пред'являли документи, на сходах почулися кроки, і в кімнату, обтрушуючись після дощу, ввійшов Заплон.

– Значить, уже й мундир є, – промовив він спокійно і, не сказавши більше й слова, попрямував до своєї кімнати.

– Вибачаюсь, а ви? – запитав Журка. – Прошу ваші документи.

Заплон витягнув з кишені паспорт і, кинувши його на столик, зник за дверима.

– Ви теж можете йти відпочивати, – звернувся Журка до тих, що залишились.

Йонаш хотів було про щось запитати, але в останню мить передумав і пішов у свою кімнату. Доктор Протоклицька теж вийшла. Мацьошекова, боязко оглядаючись на Журку, рушила за нею. На сходах вона ще раз оглянулась і пробурмотіла:

– В ім'я отця і сина!.. Що тут діється… в голові не вкладається!..

Коли ми залишились самі, Журка спитав пошепки:

– Ну що, ви задоволені?

– На бісового батька ця перевірка документів! – прошепотів Трепка.

– Міліція мусить вимагати документи, – впевнено відповів Журка, граючись паспортами.

Я з подивом помітив, що було їх два. Один – Заплона, а другий? Я взяв їх у Журки і оглянув. Другим був паспорт професора Містраля.

– Ви вимагали, щоб професор пред'явив паспорт? – видавив я.

– Для порядку, – спокійно промовив Журка. – Старий був трохи вражений. Дозволив собі зробити нечемні зауваження про буцімто екстравагантні методи роботи міліції. Сказав, що в нього лишилося тільки одно бажання, – щоб ми дали йому спокій.

– Журка, ви перебільшили свою владу, – засопів Трепка. – Хто вас уповноважив заходити до кімнати професора?

– Не розумію вашого обурення, – відповів Журка. – Я не вмію працювати наосліп. Якщо ви хотіли мати сліпе знаряддя, то треба було викликати Філіпа. Я мушу знати в обличчя особу, яку охороняю. Скориставшися з нагоди, я перевірив також кімнату.

– Як?

– Повідсовував трохи меблі, оглянув стіни, перевірив, як зачиняється вікно. Під вікном досить широкий карниз, по ньому може пройти людина. Щоб усунути небезпеку для кімнати з цього боку, я зачинив віконниці.

– І що ж професор?

– Звичайно, протестував. Але тепер я принаймні знаю, що йому нічого не загрожує. Я помітив також важливу деталь: у дверях немає ключа. Професор, на жаль, відмовився пояснити, пославши мене під три чорти.

– Тільки заради цього ключа прощаю вам усе, – сказав Трепка. – Я чудово пам'ятаю, що ще вчора ключ був. Це треба з'ясувати.

– У всякому разі для певності треба стерегти під дверима, – сказав Журка. – Я приведу сюди на ніч Ройкову.

– Це зайве. Ми ночуватимемо в цьому вестибюлі на диванах. Ройкова хай пильнує на терасі.

* * *

Була одинадцята година, коли повернувся професор Касіца.

– Панове, що тут сталося?

– Це в зв'язку з замахом на професора Містраля, – сказав Журка.

– Не розумію… Як-то? Виходить, ви підозріваєте когось із нас?

– Так.

– Кого?

Журка відмовився пояснювати і попросив професора, щоб він ішов до своєї кімнати:

Через кілька хвилин ми почули легенькі кроки на сходах. До вестибюля, струшуючи з плаща дощ, вбігла Галінка Стор.

– Усе ще ллє? – спитав Трепка.

– Ох! – панна Стор зробила красномовний рух рукою. – Наче з відра. Я бачила людей, які поверталися з костьолу. Щось жахливе! Промокли до рубця. Погані свята. А це хто? – злякано відступила вона, побачивши Журку. – Міліція? Щось трапилось?

– Нічого, – відповів Журка.

– Я мала зробити професорові Містралю укол новокаїну, – промовила Стор, вагаючись.

– Будь ласка, – сказав Трепка.

Панна Стор зникла в лабораторії. За кілька хвилин вона вийшла у білому фартусі з коробкою для шприців і ампулою в руках.

– Хвилиночку, – затримав її Журка, – прошу показати ампулу.

– Та що це ви? Навіщо? – панна Стор злякано глянула на нього.

– Професор Містраль перебуває під суворим наглядам у зв'язку з спробою замаху на його особу, – пояснив Журка. – Прошу відкрити коробку. Все гаразд. Дякую. Ампули? Чудово.

Панна Стор хотіла йти, але Журка затримав її.

– Ні, прошу ще зачекати.

Він збіг униз і незабаром повернувся з сержантом Ройковою.

– Сержанте, обшукайте цю громадянку, – наказав поручик.

– Це нечувано. За кого ви мене вважаєте? – обурено вигукнула лаборантка.

– Дуже прикро. Але це аж ніяк не доказ нашого недовір'я. Це процедура, – гостро сказав Журка. – Ми повинні бути якомога обережніші. Ви самі зацікавлені в тому, щоб відхилити від себе всякі підозріння. Прошу залишити коробку і йти з сержантом Рейковою.

Панна Стор, задихаючись від обурення, в супроводі Ройкової пішла до ванної.

Через дві хвилини вона вийшла звідти аж червона від сорому.

– Нічого, – доповіла сержант Ройкова.

– Прошу! – Журка віддав лаборантці ампулу і коробку.

Принижена і сердита, Галінка зникла за дверима кімнати професора.

– Здається, ми нічого не пропустили, – сказав задоволено Журка, – але пам'ятайте, Трепка, все це я роблю на вашу відповідальність. Ви ж повідомили про загрозливий стан.

– Беру це на себе, – мовив Трепка.

– Мені можна йти? – запитала сержант Ройкова.

– Почекайте, підемо разом, – сказав Журка, надіваючи плащ. – А ви ще довго тут будете? – звернувся він до капітана.

– Завтра заберемо звідси професора, – відповів Трепка. – Незважаючи на всі наші зусилля, тут не можна забезпечити йому необхідну охорону. Зрештою, і його це бентежить, нервує. Наша роль теж не дуже приємна.

– Чомусь мені здається, – пожартував Журка, – що Дзярмазі жаль буде звідси виїжджати.

– Чому? – спитав я, мимоволі червоніючи.

– Ну… ну… – Журка погрозив мені і посміхнувся. – Я, брат, бачив, з яким інтересом ти придивлявся до цієї малої Стор. Дівчина ніби створена для кохання. Ти, мабуть, заздрив Ройковій, га? Як, товаришко Ройкова, правда ж, можна було позаздрити?

Ройкова засміялася.

– Нічого не скажеш, гарна дівчина.

Раптом усі ми здригнулися. Двері з кімнати Містраля різко відчинились, і в них з'явилась біла, як стіна, Галінка. Вона важко дихала, дивлячись на нас круглими від жаху очима.

– Що сталося? – крикнув Журка.

– Професор Містраль мертвий!