Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

Розділ VI

Якщо коли-небудь мені доводилося бачити Трепку, захопленого зненацька, то це було саме в ту мить. Ми були настільки вражені, що деякий час не могли зрушити з місця. Потім усі разом кинулися до дверей. Панна Стор відступила в кімнату, даючи нам прохід. У першу мить я, не помітив Містраля. Мій погляд спочатку впав на ліжко, заставлене стільцем, на якому висів костюм. Я подумав, що професор лежить у ліжку, і кинувся в той бік. Але ліжко було порожнє. Тільки розглядівшись по кімнаті, я побачив руку, що нерухомо стирчала з глибини м'якого крісла біля вікна. Крісло було повернуте спинкою до дверей і затуляло професора.

Містраль сидів скорчившись, голова його звисала на груди. На ньому був домашній халат і м'які туфлі. Збоку на підлозі лежав розбитий шприц. Трепка підняв його.

– Ви дуже злякалися, дитинко?

– О так! – видавила панна Стор, притискуючи руки до грудей.

– Поклич доктора Заплона, – сказав мені Трепка. – Нехай візьме з собою фонендоскоп і термометр.

Заплон ще не спав. Лежав у костюмі на ліжку і переглядав якісь записи. Коли я сказав, що сталося, він присвиснув і скочив на підлогу.

А за хвилину, дивлячись, як спокійно і діловито Заплон оглядає труп, я подумав: «Цей весельчак на диво холоднокровна людина». Температура тіла професора становила 35 градусів, руки й ноги вже значно охололи. Все це свідчило про те, що смерть настала щонайменше годину тому. Ми глянули на годинник. Було двадцять хвилин на дванадцяту.

– Яка, на вашу думку, причина смерті? – запитав Трепка.

– Я не знав докладно стану здоров'я Містраля, – ухильно відповів Заплон. – Може, Йонаш міг би щось про це сказати.

Я пішов по Йонаша. Той уже спав. Якомога тихше я стягнув його з ліжка і повідомив про смерть професора, Йонаш був невимовно вражений. Коли він надівав домашній халат, руки його тремтіли. Потім він довго не міг знайти окулярів. У вестибюлі загубив фонендоскоп.

– Це неможливо… Боже…. це ж неможливо… – белькотів невиразно всю дорогу.

Йонаш нервово оглядав тіло. Особливу увагу звернув на ротову порожнину. Раз у раз витирав лоб носовою хусткою. Нарешті випростався й безпорадно розвів руками.

– Не розумію, – промимрив, – нічого не розумію… Я вислухував професора сьогодні після вечері… У нього були ревматичні болі, це правда, але ж ніякі ускладнення йому не загрожували… Тиснення було нормальне.

– Інфаркт? – підказав Заплон.

– Це виключається, – Йонаш похитав головою, – серце здорове. Щоправда, певні зміни внаслідок ревматизму у професора були. Кінець кінцем, це завжди позначається на серці. Але зміни ці дуже незначні… – Йонаш знову витер лоб. – Скажу вам одверто: мені здається, що професор помер не своєю смертю.

– Вам так здається тільки тому, що смерть раптова? – запитав Журка.

– Я помітив… – Йонаш завагався, – помітив, що ротова порожнина трохи налита кров'ю, слизиста оболонка рухла. Це може бути наслідком вживання міцного алкоголю… Цей запах… Ви, колего, відчуваєте цей запах? – звернувся він до Заплона.

Заплон ствердно кивнув головою.

– Справді, схоже на те, що професор хильнув перед смертю, хоч такі ознаки можуть бути і в іншому випадку. Мені, наприклад, здається, – Заплон примружив очі, – що професор отруївся ціаністим калієм.

– Або, точніше, його отруїли, – сказав Журка.

Йонаш закусив губу. На хвилину запанувала важка тиша.

– З вашого дозволу, панове, – процідив Журка, втупивши погляд в асистентів, – будемо дотримуватися цієї версії.

– В гарне становище ми потрапили, – пробурмотів Заплон, хоч мені здавалося, що він не дуже засмучений. – Не обійдеться без розтину, протоколів і галасу в пресі. Словом, почнеться слідство, колего Йонаш, а слідство в кар'єрі лікаря – це дуже неприємна історія.

– Так, це неприємна історія, – зітхнув Трепка, – приглядаючись до блідого Йонаша.

– Між нами кажучи, для вас, панове, теж, – Заплон злорадно посміхнувся. – Три дні пильнувати жертву і не вберегти. Ох, запобігання – це надзвичайно важка річ. У нас, лікарів, теж є такі турботи, Йонаш і Галінка здригнулись.

– Як це… Що ви хочете цим сказати, колего Заплон?!

– Я хотів, цим сказати, що бувають іноді святкові гості спеціальних категорій, правда ж, поручику Дзярмаго?

Я безпорадно глянув на Трепку. Капітан був лютий.

– З міліції! – видавила Галінка, дивлячись то на нас, то на Заплона, який злорадно посміхався. Очі панни Стор знову стали круглі.

Трепка закусив губи. Але нам не залишалось нічого іншого, як зробити добру міну при поганій грі. Вимушено посміхнувшись, ми відрекомендувалися.

Йонаш і Галінка були в однаковій мірі налякані.

– Ох, це жахливо!.. – прошепотіла Галінка. – Я ніколи б не подумала… Ви зовсім не схожі на міліціонерів. Ви були такі милі…

– Хіба це змінює становище, дівчинко? – привітно запитав Трепка.

– Ні, ні… але це жахливо. Таємна міліція дома. Боже! Подумати тільки, що ви за нами шпигували!

– Хоч й без особливих наслідків, вірніше, з досить плачевними, – зухвало кепкував Заплон.

– Ви страшенно злі, докторе, – зауважив Трепка.

– Признаюсь, я відчуваю величезне задоволення, коли бачу міліцію в скрутному становищі. Не знаю навіть, звідки це в мене. Може, тому, що колись, ще в дитинстві, ми гралися на своєму улюбленому Таргувку в злодіїв та поліцаїв, і я завжди був злодієм.

Трепка засопів. Неприхований цинізм Заплона явно дратував його.

– Раджу вам прикусити язика, докторе Заплон, бо можете колись потрапити в халепу.

– Невже? – Заплон ущипливо посміхнувся.

– Хто знає, чи не доведеться нам пограти ще раз у ту цікаву гру з Таргувка.

– Ох, я був би невимовно вдячний, якби вам пощастило воскресити спогади мого ангельського дитинства.

– Досить жартів над покійником, панове, – суворо обрізав Трепка. – Поручику Журка, попросіть усіх мешканців нагору.

– Господиню теж?

– Мацьошекову та її чоловіка залиште. Допитаємо їх пізніше. Ройкову поставте у вестибюлі внизу. Щоб ніхто не виходив з будинку.

Коли Журка вийшов, Трепка велів мені подзвонити до Варшави і викликати поручика Пайкерта і його експертів, а також попросити відрядити кількох чоловік до відділення міліції в Пясечному.

* * *

Коли я повернувся до кімнати, Трепка саме починав допитувати Галінку Стор. Перелякана дівчина сиділа навпроти нього, поклавши руки на коліна, немов учениця перед екзаменатором.

– Ну й що ж ви нам скажете, дитинко? – Трепка сумно погладив себе по лисині.

– Що я можу вам сказати? Я ввійшла, хотіла зробити укол, побачила, що професор мертвий, злякалась і вибігла.

– Хвилиночку… хвилиночку… Спокійно, дитинко. Розкажіть по порядку. Минуло, здається, хвилини три, перш ніж ви вибігли. Що ж ви робили протягом цього часу?

– Розумієте… я… не зразу побачила професора Містраля.

– Хіба в кімнаті не горіло світло?

– Горіла тільки нічна лампочка. Я бачила, що на ліжку постелено і костюм лежить на стільці, тому й подумала, що професор уже ліг. Почала готуватись до уколу, знаєте, вставляти голку, потім пиляти ампулу… Нарешті я з шприцом, ватою та ефіром підійшла до ліжка і перелякалась: там не було нікого. Потім дивлюсь, а професор сидить у кріслі. Я думала, що він задрімав, спробувала розбудити, а він і не поворухнувся. Я так злякалася, що й шприц випустила. Але все ще не вірила, що він мертвий. Думала – знепритомнів. Намагалася привести його до притомності. Тільки тоді, коли побачила, що нічого не допомагає, я вибігла.

– Ви щось брали тут… доторкувалися до чогось?

– Ні, я нічого не чіпала.

– Ну що ж, дякую вам. На жаль, вас чекає ще одна неприємна процедура, дитинко. Мені дуже прикро, але сержант Ройкова повинна буде ще раз обшукати вас.

– Ви думаєте, я щось узяла? – почервоніла Галінка.

– Я нічого не думаю, але ви перші побачили труп. Є такі правила, такий міліцейський звичай, проти якого ми нічого не можемо зробити. – Трепка розвів руками. – Та, зрештою, це й для вас краще, – навіщо вам, щоб потім хтось чіплявся?

– Ну добре, нехай ця жінка обшукає, – погодилася Галінка.

Трепка відвів її до дверей і передав до рук сержанта.

– Знову? – здивувалася Ройкова.

* * *

Коли Галінка вийшла, ми провели попередній обшук кімнати, але намагались робити це обережно, щоб до прибуття Пайкерта не затерти слідів, які могли тут бути.

Журка мовчки вказав на пустий папірець з-під порошку і перевернуту склянку на столику біля крісла професора. На дні склянки і на блюдці була вода.

– Отже, все-таки прийняв, – зітхнув я. – А ми ж так його просили…

– Хто приніс порошок? – запитав Журка.

– Йонаш, – відповів я.

Журка кисло всміхнувся:

– На мій погляд, це щось занадто примітивно.

Дальші розшуки дали мало цікавого. У кімнаті був цілковитий порядок. Віконниці зачинені так, як їх залишив Журка. Навіть кошик для сміття – остання соломинка, за яку хапаються всі детективи, – виявився порожнім. У внутрішній кишені професорового піджака ми знайшли тільки бумажник і в ньому – дві тисячі сімсот злотих банкнотами по сто злотих. У нижній зовнішній кишені було трохи дрібних грошей. У білому лабораторному халаті на вішалці біля дверей – кишеньковий календарик і резинові медичні рукавички.

– Ну добре, – промимрив розчарований Журка, – вбивство, хай так, але де ж мотив злочину?

Сержант Ройкова постукала в двері і подала Трепці список предметів, знайдених у Галінки. Капітан переглянув його очима і, не промовивши й слова, віддав мені.

У списку не було нічого вартого уваги. І від цього я відчув таке полегшення, що й сам здивувався. Щождо Трепки і поручика Журки, то вони мали скоріше похмурий вигляд.

– Щось ви тут проґавили, Трепка, – казав Журка, оглядаючи свої нігті.

Трепка не відповів. Тільки нервово потирав лисину. Я знав, що він болісно переживає свою поразку.

– Послухайте, Журка, – обізвався капітан трохи згодом, – а що б ви сказали, якби я запропонував вести цю справу вам?

– Ви, мабуть, жартуєте?

– Ні, цілком серйозно. Зараз ви нічим не зайняті. Хіба що свято…

– Яке там у мене свято, – буркнув Журка.

– Ну то згода? Я ж знаю, що ви давно ганяєтеся за серйознішою роботою.

– Але це ваша справа, – сказав Журка, продовжуючи пильно оглядати нігті.

– Розумію. Але щодо цього будьте спокійні. Я передам усе офіціально. Полковник не заперечуватиме.

– Ви й справді уступили б мені цю роботу? Чому? – Журка насторожився.

– Мене цікавить це питання з експериментальної точки зору, в зв'язку з моїми дослідами, і я хотів би зайнятися швидше науковою стороною проблеми.

– Боїтеся провалу? Але ж у наших руках цілий комплект підозрілих.

– Ото ж бо й воно, Журка. Я давно вишукував саме таку «лабораторну» справу. Аналіз проходження слідства в таких, майже клінічних умовах – ось що мене захоплює.

– Он як, значить, і я маю бути предметом аналізу! – Журка криво посміхнувся. – Дякую вам за щирість, але це мені не підходить. Шукайте собі іншу піддослідну свинку.

– Ні, я хочу, щоб це були тільки ви.

– Я! А чому це?

– Слухайте, Журка, – мовив Трепка, сідаючи навпроти поручика, – давайте поговоримо серйозно. Наші методи і стиль роботи докорінно відрізняються.

– Напевно. То що ж?..

– Ми часто сварилися, докоряли один одному, називали один одного халтурниками.

– Хай йому чорт, до чого ви ведете, Трепка? – занепокоївся Журка.

– Я не раз казав собі: «Цей Журка – халтурник… – спокійно, спокійно, Журка, – не раз казав:… цей Журка – халтурник, але він, так би мовити, геніальний халтурник».

– Дякую за комплімент, – зітхнув Журка.

– Я думав: «Незважаючи ні на що, з усіх наших співробітників Журка подає найбільші надії. Це не ремісник. Це митець! Це точний і проникливий розум, і коли б я, Каєтан Трепка, став жертвою замаху, я б хотів, щоб справу про вбивство Трепки вів Іполіт Журка».

Журка сидів остовпілий. Він не знав, що сказати – чи треба йому гніватися, чи виявити задоволення.

– Друже, візьмися за цю справу, – спокушав тим часом Трепка. – Це незвичайна груба справа. Мій нюх підказує, що тут неабияка афера. Ця справа варта уваги, і я знаю, що вона вас приваблює.

Журка поблажливо усміхнувся:

– Добре, домовились, але попереджаю: ніяких експериментів! Ця справа не для експериментів. Тут потрібна звичайна чесна робота, і я вам її покажу.

– Нічого іншого я й не хочу, друже, – кашлянув Трепка. – Отже, до роботи. На допомогу вам даю Павла.

Розділ VII

Через півгодини Журка закінчив переглядати записи, які я зробив на полях справи.

– Припустімо, що в порошку, який дали прийняти Містралю, був ціаністий калій чи якась інша отрута, – сказав він.

– Уже в самому порошку, – втрутився я, – наскільки мені відомо, були отрути, які в більших дозах можуть викликати смерть.

– То правда… але зараз мене цікавить інше. Я думаю, хто і як міг додати в порошок цю отруту.

– Ну, найлегше це міг зробити Йонаш.

– Йонаша тут навряд чи можна брати до уваги, – заперечив Журка, – він зовсім не здається мені настільки легковажним, щоб зробити такий дурний вчинок. Підозра відразу впала б на нього.

– Ви думаєте, що хтось міг підсипати отрути в баночку, з якої Йонаш брав порошки, чи зіпсувати терези, якими він користувався?

– Ні. Це малоймовірно. Думка дати професорові щось снотворне виникла порівняно пізно, і Йонаш зараз же пішов у лабораторію. Я думаю, що скоріше хтось міг замінити готовий уже порошок у кімнаті професора. Замінити зовсім або, скориставшись з неуважності Містраля, досипати чогось. Одно тільки ясно: вороги скористалися з нагоди, яку давала хвороба професора. По-моєму, треба звернути увагу на доктора Йонаша, доктора Протоклицьку, професора Касіцу, ну і Мацьошекову. От, мабуть, і всі. Панни Стор це не стосується, бо вона одразу ж після вечері вийшла з дому.

– Є ще доктор Заплон, – додав я.

– Заплон теж, мабуть, відпадає. Він пішов у місто задовго до вечері і не міг навіть знати про те, що професор несподівано захворів.

– А може, він після цього зараз же вліз через вікно? Його кімната міститься біля кімнати Містраля, а під вікнами тягнеться широкий карниз.

– Дурниці, – усміхнувся Журка. – До того ж віконниці були зачинені. Я сам їх зачинив. Ми знаємо, що з усіх чотирьох названих осіб цього вечора в кімнату професора заходили двоє: Йонаш і Мацьошекова. Останнім заходив до професора Йонаш, коли заносив йому порошок, хоча…. власне, треба було б це перевірити. Міг ще хтось увійти, коли вас не було у вестибюлі. Ви ж виходили надвір.

– Це правда, – підтримав я, – ми виходили, коли Мацьошекова підняла переполох із цим обличчям у вікні.

– Скоріше, вона вас виманила, – буркнув Журка. – Обличчя у вікні! Невже ви так легко піймалися? Це ж дуже заплутує справу. Хто знає, що могло трапитися за цей час там, нагорі.

– Ну, не знаю, чи можна так сказати, – промимрив я ображено. – Як би там не було, а нагорі у вестибюлі лишалося тоді двоє: Йонаш і Протоклицька.

– Якщо говорити точно, – сказав Журка, – то троє. Бо, йдучи на другий поверх, я зустрів на сходах Мацьошекову. Але що з того, – адже ці люди могли бути в змові.

– Сумніваюсь, – відповів я. – Протоклицька і Мацьошекова не терплять одна одну.

– Комедія про людське око; тут усе може бути. А якщо навіть це й правда, то не забувай, що спільність інтересів може об'єднати навіть ворогів. Але поки що облишимо це. Мене більше цікавить, що робила Мацьошекова в кухні, коли побачила те фантастичне видіння. В ту пору, здається, їй уже нічого було там робити.

– Мабуть, що так, – підтвердив я. – В цей час вона мала бути скоріше десь у пекарні.

– Де та пекарня?

– На городі біля парників.

– Треба буде оглянути ту місцевість, – зауважив Журка. – Крім того, треба перевірити, що вона робила у вестибюлі, коли ми вийшли надвір.

Відчинилися двері, і до кімнати ввійшов задоволений Трепка.

– Ну, перший крок зроблено, – обізвався він. – Уже відомо, звідки взяли отруту. З баночки в лабораторії зникло чотири грами: ціаністого калію. Це підтверджують одностайно Галінка Стор і Протоклицька. Обидві вони налякані. Я забрав цю баночку. Цікаво, чиї відбитки пальців ми на ній знайдемо.

– Може, знайдемо, а може, й ні, – пробурмотів Журка. – У кого були ключі від шафки з отрутами?

– У доктора Протоклицької, Галінки і обох професорів. Доктор Протоклицька при нас віддала свій ключ Йонашу. Крім того, звертаю вашу увагу на одну обставину: у професора Містраля ми не знайшли ніяких ключів.

– Розумію… А який на вигляд ключик від шафки з отрутами?

– Це ключик від англійського замка. Ось… – Трепка витягнув з кишені два плоскі ключики. – Я забрав їх на всякий випадок.

– І ще треба не забувати, – втрутився я, – що шафку тільки недавно почали замикати спеціальним ключем. А раніше кожен мав доступ до отрут.

– Коли востаннє перевіряли вміст баночки?

– Шість днів тому, у понеділок, коли доктор Протоклицька веліла поставити англійський замок.

– А після цього хтось заглядав до шафки?

– Ніхто не признається.

Журка глянув на годинник. Була перша година.

– Мабуть, почнемо допити.

– Я теж так думаю, – згодився Трепка. – Найкраще кувати залізо, поки воно гаряче.

* * *

Коли ми ввійшли до вестибюля, там саме точилася бурхлива дискусія. Звичайно, у зв'язку з смертю Містраля. З нашим приходом усі замовкли і зацікавлено поглядали на нас.

Журка в кількох словах виклав суть справи: професора Містраля вбито, і тепер починається слідство. Це слідство незвичайне, бо вбивця перебуває серед людей, які тут зібралися. Це хтось із п'яти осіб, що сидять у цьому вестибюлі, якщо, звичайно, не рахувати Мацьошеків, які теж будуть узяті до уваги.

– В зв'язку з цим, – втрутився Трепка, – прохання, щоб ніхто з вас протягом двох-трьох днів не залишав «Пристань». Ми становитимемо ізольоване середовище. У цій, так би мовити, лабораторній стерилізованій пробірці швидше викриємо і знешкодимо небезпечного мікроба, якщо, певна річ, ви допоможете нам своїми щирими і вичерпними зізнаннями.

– Словом, панове, ви всіх нас – під замок, – підсумував Заплон.

– Ні. Це тільки прохання. І нічого більше. Якщо хто з вас хоче виїхати, ми не будемо йому заважати.

– Розумію… – Заплон примружив око.

– Нарешті, ще одне прохання до вас, професоре. Ви не заперечуватимете, якщо ми влаштуємо в «Пристані» свій «малий штаб»? – запитав Трепка.

– Звичайно, ні, – поспішно запевнив професор Касіца. – Це краще, ніж тягати нас у відділення. У вас, панове, – професор звернувся до Трепки і до мене, – є вже свої кімнати. Ви ж, поручику, – сказав до Журки, – можете зайняти кімнату нашого незабутнього колеги Містраля.

– Мені вистачить місця в кімнаті поручика Дзярмаги, – скромно відповів Журка. – І туди я запрошую вас на попередній допит. Докторе Йонаш, ходімо, будь ласка, з нами.

Але допит Йонаша довелося-поки що відкласти. Коли ми сходили вниз, стіну залило яскраве світло автомобільного рефлектора, і до вестибюля вбіг поручик Пайкерт, а з ним сержант Плюшак з чемоданом. Нема потреби говорити, який лютий був Пайкерт: його витягнули з ліжка і навіть не дали часу сформувати групу. Він прибув з одним тільки помічником.

Приїзд Пайкерта, зв'язаний з несамовитим галасом, грюканням дверей і голосним криком, ще більше схвилював лікарів, які зібрались у вестибюлі. Різним здогадам і припущенням не було кінця.

Тим часом Пайкерт, лаючись на чому світ стоїть, приступив до роботи. Насамперед вій нагримав – і зовсім безпідставно – на мене за те, що я погано зберіг сліди. Журку звинуватив у некомпетентності, а Трепку невідомо чому – в комедіантстві, і це дуже вкололо капітана. Пайкерт, мов розлючений павук, якому порвали павутину, метався по кімнаті, вимірював, фотографував, перевертав усе в ліжку, письмовому столі і шафі, сипав дактилоскопічний порошок, знімав відбитки. Хмара тальку здіймалась у повітрі, викликаючи справжні приступи чихания в бідного Плюшака, якому й так дісталася своя порція дорікань.

Нарешті Пайкерт вискочив з кімнати. З чорною неголеною бородою, в неохайному халаті, вимазаний порошком, поручик виглядав жахливо.

– Це неподобство! – крикнув він до мешканців, що зібралися під дверима, і зміряв їх грізним поглядом.

Лікарі мимоволі відступили.

– Це неподобство – вбивати в свято, наче немає інших днів. Я теж людина, я протестую!

Сказавши це, він зник за дверима кімнати Містраля так само швидко, як і з'явився. Хвилин п'ятнадцять чулися різні звуки, зв'язані з його роботою. Потім двері з гуркотом розчинились; і ми побачили спочатку посинілі ступні професора, а за мить обидва прибулі підтюпцем вибігли з кімнати, тримаючи на плечах труп.

Я знав, що Пайкерт так носить задубілих небіжчиків, не завдаючи собі клопоту ніякими носилками, хоч, звичайно, він міг не примушувати присутніх спостерігати цю картину. Жахливий похід викликав страх і обурення. Професор Касіца намагався протестувати, говорячи щось про людську гідність, але не дістав відповіді. Поклавши небіжчика в свою чорну халабуду, Пайкерт по черзі перерив усе в лабораторії, оглянув будинок і садибу, зробив кілька додаткових ескізів та фотографій. А потім узяв відбитки пальців усіх мешканців «Пристані» і, не сказавши більше ні слова, поїхав, його від'їзд супроводила могильна тиша.

Вже зовсім розвиднілося, коли ми, нарешті, могли повернутися до своїх допитів. Журка, виходячи, як він сказав, з психологічних міркувань, вирішив провадити слідство в кімнаті Містраля.