Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XXV

Наступного дня я прокинувся стомлений. Журка до пізньої ночі перегортав свої записки і, голосно обмірковуючи найрізноманітніші гіпотези та варіанти слідства, не давав мені спати.

Ми вийшли в сад, щоб трохи провітритися після погано проведеної ночі. Біля альтанки наткнулися на капітана Трепку. Схвильований чи, може, скоріше, чимось вражений, з палицею в руці, він швидко ходив навколо клумби.

– А-а… прийшли, нарешті! – побачивши нас, капітан зупинився. – Я хочу повернутися до нашої вчорашньої розмови, колего Журка. Чи могли б ви мені сказати, як будете вести слідство далі?

Журка кашлянув.

– Мушу перебудувати теоретичну концепцію. Працювати в інтелігентному оточенні надзвичайно важко. Лобова атака не вдалася. Мушу розпочати, в деякому розумінні, спочатку.

– Спочатку? – вигукнув Трепка.

– Я займався, до певної міри, експериментом, – скромно опустив очі поручик. – Мабуть, ви згодитесь, що я вів справу дуже нешаблонно.

– Це правда.

– Я трохи відійшов од інструкції і визнаної схеми. Ну що ж, доведеться повернути на звичайну, може, й мало ефективну, але певнішу стежку.

– О, це дуже сумно, – сказав Трепка, – сумно, що ви занепали духом у той час, коли слідство наближається, до кінця.

– Наближається до кінця? – здивувався Журка.

– Саме так.

Ви знаєте, хто вбивця?

Знаю вже досить давно.

– Хто?

– Поки що не можу сказати… І не запитуйте чому. Досить з вас того, що це в інтересах справи.

– Перебільшуєте, капітане, – зітхнув Журка.

Обличчя в Трепки було кам'яне.

– Зрештою, – сказав він холодно, – прізвище злочинця для мене втратило вирішальне значення в цій справі.

– Втратило вирішальне значення? Як це розуміти, капітане? – здивовано спитав Іполит.

– Партнери тут менш важливі, йдеться про ставку гри, – пояснив Трепка дивним тоном. – Коли я довідався про це… все інше стало для мене дурницею. А ставка гри вже зрозуміла… Я чекав на останнє кільце ланцюга. Тепер воно вже є. Коло замкнулося. Настав час зробити остаточні висновки. Здається, що ми нічого не знаємо, що картина дуже туманна, але все це тільки обман. Уже все відомо.

– Все? – пробелькотів Журка.

– Так, друже, – сказав Трепка. – Треба тільки звільнитися від обмеженого погляду. Злочинець хотів маніпулювати нами, підсуваючи щоразу нові фальшиві докази, водячи нас сліпими стежками…

– Фальшиві докази? Що ви маєте на увазі?

– Дуже неприємно, але ваша мандрівка за рукописом «Дзета» і «Дельта» була погонею по фальшивому сліду.

Ми дивилися на нього вражені.

– Але не біда, – вів далі Трепка, – це навіть відіграло, так би мовити, свою роль. Злочинець певен, що обдурив нас. І це добре. – Трепка покрутив палицею в повітрі.

– Я не хотів вести вас за руку, – додав він за хвилину, – але остерігав. Хіба я не радив вивчати грецький алфавіт? Якби ви вивчали грецький алфавіт, то знали б, що «дзета» – шоста буква алфавіту. «Дзета» – шоста буква алфавіту! – повторив він суворо. – І це має велике значення. Зараз ви зрозумієте, друзі. Гляньте! – Трепка вказав нам палицею на знаки, які нарисував на стежці.

– Ось по порядку перші букви грецького алфавіту: альфа, бета, гамма, дельта, епсилон, дзета. Ви ще й досі не розумієте?

– Це назви праць професора, – промимрив я.

– Правильно. Виходить, що професор позначав свої твори в алфавітному порядку. Праці «Альфа», «Бета», «Гамма» були давним-давно опубліковані і не цікавлять нас. «Дельту» і «Дзету» ми знаємо. Але «Дельта» – четверта, а «Дзета» – шоста буква алфавіту. А що ж, постає питання, сталося з п'ятою? Що сталося з працею «Епсилон»? Що то за праця? Де вона? – голос Трепки звучав трагічно. – Ніхто про неї не згадав ні слова! Чому? Ніхто не знав її? Чи хотіли приховати, що вона є? А може, саме вона становила метузлочину?

Ми мовчали, пригнічені й засоромлені цим простим відкриттям.

– Може, ви натрапили на її слід, Журка?

Журка прикусив губи.

– Нічого не знаєте про неї? Шкода… Адже є докази. Самі впадають в очі.

– Докази? – простогнав я. – Що ви маєте на увазі, капітане?

– Багато доказів! Мутант, професор, який просвітлює морську свинку, хворий у Рудих Ямах, лист із Кельць, цифри у записній книжці професора… Ці речі не давали мені спокою. Я знав, що вони мають значення для справи, і намагався зрозуміти їх. Мутант – дегенеративна морська свинка, мати якої – жертва вибуху атомної бомби в Нагасакі; ця потвора витримує в тридцять два рази більші дози випромінювання. Навіщо був професорові цей мутант? Невже він сидів у лабораторії для прикраси? Навіщо Містраль просвітлював свинок? А може, опромінював? Що то була за хвороба, від якої помер Інох у Рудих Ямах? Що означав той смішний підпис у листі з Кельць: «Моніка, свинка виключно сухопутна»? Що означали низхідні цифри у записній книжці професора? І тоді сяйнула у мене думка, – розповідав Трепка. – Виникло одне припущення, і я почав боятися… Тремтів од страху. Все вказувало на те, що ми влипли в темну справу, як на мій смак, трохи завелику. Не хотілося вірити… І я не вірив до кінця… Думав, що уява, можливо, завела мене дуже далеко, не хотів бути посміховищем. Я намагався бути спокійним. Але сьогодні вранці я одержав радіотелеграму з келецького управління міліції.

Трепка витягнув конверт. Прочитав:

– «Моніка Н., лаборантка, перебувала у міській лікарні № 1 в Кельцях. Діагноз: гостре білокрів'я (leukaemia). Вилікувана повністю; виписана з лікарні 22 березня 1957 року. Контрольний огляд 22 квітня не виявив змін». Розумієте моє хвилювання? – говорив збуджений Трепка. – Я люблю вузькі справи. Дрібні психологічні вузлики… Бачачи такий розмах, я завжди втрачаю сміливість.

– Розмах?.. – я здивовано глянув на капітана. – Не зовсім розумію.

– Білокрів'я – хвороба невиліковна, – сказав Трепка.

– Он як!

– Деякі відомості з медицини, друзі. Лейкемія, інакше – рак крові, характеризується надмірним ростом білих кров'яних тілець. Якщо у здорової людини кількість їх не перевищує восьми тисяч у кубічному міліметрі, то у хворих на білокрів'я вона доходить до п'ятисот тисяч і більше. За нормальних умов це рідка хвороба, але при наявності радіоактивного випромінювання вона стає масовою… Це вона зібрала таке жорстоке жниво у Хіросімі і Нагасакі… На неї захворіли японські рибалки, на яких упав радіоактивний пил після випробування водневої бомби в Тихому океані.

Тому й називають її хворобою атомного віку.

І от цю хворобу переміг Містраль. Це було його відкриття «Епсилон». У мене є підстави припускати, що Містралю пощастило не тільки виліковувати хворих на білокрів'я, але й виробити в організмі імунітет проти нього на основі мутаційних змін кровотворчих органів. Це досягнення означало б біологічне підкорення ядерної енергії, бо ж досі ми ледве почали оволодівати нею в технічному розумінні. І ця робота вкрадена. Ви розумієте, який величезний це злочин?

Я дивився онімілий на Трепку.

– То, виходить, оті цифри в записній книжці… – промовив Журка,

– Означали дедалі меншу кількість білих кров'яних тілець у пацієнтки з Кельць.

– Що тепер ви думаєте робити? – запитав я.

– Врятувати твір, друже. Ти ж розумієш, що справа викриття вбивці тепер відходить на другий план. Найважливіше – це твір!

– Якщо він ще є, – пробурмотів я. – Злочинець міг знищити його зо страху.

– Не думаю, – заперечив Трепка. – Доки злочинець вірить, що йому пощастить вивернутися з цього скрутного становища, він не знищить праці. Тому я не хочу тепер чіпати злочинця, не хочу дати йому зрозуміти, що мені все відомо.

– Справа проста, – сказав Журка. – Треба дати наказ про негайну евакуацію «Пристані Ескулапа», ретельно обшукати людей і всі закапелки. Рукопис не шпилька.

Трепка захитав головою.

– Не думаю, що це було б правильно.

– Чому?

– Просто тому, що рукопису вже немає в «Пристані».

– Звідки ви знаєте?

– З вашого дозволу, я й на це запитання поки що не відповім.

– То що ж ви пропонуєте? – прикусив губу Журка.

– Припинити «карантин», розпустити всіх і встановити нагляд. Злочинець сам наведе нас на слід рукопису. За моїми припущеннями, він намагатиметься вивезти його за кордон. Тут немає можливості витягнути з нього більшу матеріальну користь.

– Це рисковано з нашого боку, – промимрив Журка. – Менш рисковано, ніж передчасний арешт злочинця. Не забуваймо, що у нього можуть бути невідомі нам спільники, які на випадок арешту вбивці втечуть, забравши з собою рукопис, або знищать його.

Розділ XXVI

Вранці другого дня ми скликали у вестибюлі невеличкі збори. У вступному слові поручик Журка подякував мешканцям «Пристані» за безкорисливу допомогу, яку вони подавали слідчим органам. На жаль, він виголосив цю подяку таким страждальницьким голосом і з такою міною, що в вухах ескулапів вона мала прозвучати як гірка іронія.

Становище врятував Трепка. З властивою йому красномовністю капітан повідомив усіх присутніх, що в зв'язку з недостатністю матеріалів, а також за браком відповідних доказів слідство вирішено припинити, що він, Трепка, і робить з жалем і прикрістю, бо він уже встиг зжитися з мешканцями «Пристані» і дуже цінував, як він висловився, спілкування з медичним світом.

– Маючи справу з грубими злочинами, вульгарними шантажами і різними огидними нахилами людей, – сказав Трепка, – ми прибули до «Пристані Ескулапа» як до оазису, де могли подихати по-справжньому інтелектуальною атмосферою.

Продовжуючи промову, капітан повідомив, що дні, проведені тут, він вважатиме чи не найціннішими в своєму важкому міліцейському житті; він дуже задоволений, що мав змогу схрестити шпаги з таким інтелігентним противником, і хоч мусить тимчасово відійти з поля бою, але не вважає, що змарнував свій час, бо зробив тут дуже цікаві кримінологічні спостереження і зібрав важливий матеріал для тактичних роздумів.

Закінчив Трепка моралізаторським зверненням, у якому закликав ескулапів замість квітів зла вирощувати справжні, природні квіти, займатися городницькими роботами, що «очищають розум і відводять від нього думки про злочин». Не забув тут же нагадати і про спасенний вплив цих робіт на систему кровообігу.

Як я й передбачав, цей невеличкий виступ Трепки вразив усіх. Тільки на обличчі в Заплона блукала поблажлива усмішка, якою молодь обдаровує нудну балаканину наївних стариків. Усі інші слухали капітана зовсім спантеличено. Правда, зважаючи на особливий стиль промови, я не міг розібрати, чим саме вона вражала слухачів, – формою чи змістом. Капітан завжди шокірував тих, хто не знав його незвичайної міліцейської практики.

– Є якісь запитання? – порушив тишу голос Журки. Запитань не було, отож ми один за одним вийшли з вестибюля і, щоб ніхто не сумнівався з приводу наших намірів, демонстративно почали збиратися в дорогу. Під'їхала міліцейська машина, і ми спішно винесли свої манатки.

* * *

Ми вже сиділи в машині, коли підійшов Заплон.

– Хвилиночку, – затримав він нас, – ви таки справді їдете? Я думав, що це блеф. Отже, канікули скінчилися!

– Ви жалкуєте? – запитав Журка.

– Відверто кажучи, жалкую.

– Можете лишатися, – Журка допитливо глянув на нього. – Ніхто вас не примушує виїжджати.

– Заняття в інституті, – зітхнув Заплон.

– Якщо тільки в цьому справа, докторе, то не турбуйтеся – ми продовжимо вам довідку ще на три дні.

Заплон здивовано глянув на пас. У мене склалося враження, що цього він аж ніяк не сподівався.

* * *

А проте ми знали, що більшість ескулапів захоче повернутися до своєї варшавської резиденції, і організували нагляд за «Ізолятором». Щоб мати змогу непомітно стежити за ситуацією у віллі, Трепка вирішив поселити там капрала Кайтуса під виглядом циклувальника.

Але проект зустрів несподіваний опір з боку самого кандидата. Ця робота здавалася Кайтусу надто важкою.

– Краще б уже малярство, – заявив він. – Минулого року я виконував малярські роботи у Базиля, і – ви самі, громадянине капітане, свідок – клієнт був задоволений. Ясна річ, – зроблено кваліфіковано. Навіть у тюрмі він ще рекомендував мене знайомим злочинцям.

Кайтус мав на увазі справу якогось Базиля Гондура, в якій він дійсно досить успішно виступив у ролі маляра.

– У цій справі ти не можеш бути малярем, – сказав Трепка. – В «Ізоляторі» щойно закінчені малярні роботи, тепер там чекають циклувальника з артілі.

Кайтус важко зітхав, чухаючи нижню щелепу.

– Можу бути й циклувальником, – згодився він нарешті, – але звертаю вашу увагу, капітане, на те, що циклувальники беруть по двадцять злотих від метра. Хто заплатить?

– Ескулапи заплатять.

– Ви обіцяєте?

– Обіцяю.

– З цього треба було й починати, – сказав задоволений Кайтус.

Того самого дня він прийшов з циклею на Підкоморську вулицю. Колись я підрахував, що такі ремісничі роботи при різних спецзавданнях щомісяця давали Кайтусу до двох тисяч додаткового доходу.

* * *

А в «Пристані Ескулапа» на своєму посту в прохідній будці лишався тимчасом Драбек. Цілий день ми чекали від нього повідомлень про те, що роблять ескулапи, але, на жаль, Драбек мовчав. Опівдні я подзвонив йому.

– Що там з ескулапами? Вибираються?

Драбек, як звичайно, довго цмокав, кректав і, нарешті, пробубонів:

– Е-е, громадянине поручику, чого там їм вибиратися, хіба тут погано? Сидять собі тихо, як миші під мітлою, тільки апетит у них став кращий. Мені на обід нічого не лишилося, сиджу на сухому пайку.

Надвечір я подзвонив ще раз.

– Ну як, виїхав хто?

– Де там! – простогнав Драбек. – І не збираються. Може, як погода почне псуватися, то вирушать, а зараз чого їм виїжджати!..

– А що вони роблять?

– Та нічого. Поки були сонячні дні, загоряли на терасі. А тепер грають у карти. Тільки доктор Заплон пише на терасі.

– А панна Стор?

– Панна Стор читає,

Я кинув трубку і тихенько вилаявся. Ніхто не виїжджає! Я всього сподівався, тільки не цього. Що, в дідька, це може означати?

Спантеличений, я повідомив про все Трепку. Капітана це не дуже збентежило.

– Сердеги вирішили скористатися з можливості, – заспокоїв він мене. – Чого ж дивуватися, Павелеку, – сонце, весна, запах землі…

Трепка зітхнув, згадавши «Пристань», і знову взявся вивчати справу про замах на Анатоля Паттергорна. Коли ж я звернув його увагу на те, що все-таки поведінка ескулапів стає підозрілою, капітан послав мене до Журки.

Журка був вражений не менше від мене.

– Пояснення може бути тільки одне, – сказав він, – бояться. Кожен з них боїться виїхати першим, щоб не звернути на себе уваги, і чекає, доки хтось інший покладе початок. Але ж кожен думає так само, от вони всі й сидять, вдаючи, що їм нікуди поспішати. Ну, та, кінець кінцем, почнуть же виїжджати. Треба тільки почекати.

Другого дня ми чекали до самого вечора. Та все було марно. Журка нервував дедалі більше. Особливо обурювала його моральна сторона питання.

– Ніякого почуття відповідальності! – вигукував він. – От до чого дійшли! Лежать собі, задравши ноги, а тут на них чекають хворі.

– Це лікарі з інституту, – зауважив я, – вони ж не лікують.

– Байдуже, – дорікав Журка. – Є ж у них, хай їм чорт, якась робота! Це не що інше, як цинізм! Нахабне використання становища!

– Ти сам їх заохотив до цього, даючи відпустку Заплону.

– Інакше не можна було. Адже йшлося про те, щоб Заплон не догадався. Але звідки я міг знати, що всі підуть по його слідах?

Трепка радив почекати ще один день, але й назавтра повідомлення Драбека звучало як завжди: «Ніхто не виїжджає. Становище без змін».

– Це вже зовсім незрозуміло! – простогнав Журка і рушив до Трепки, щоб уголос висловити своє незадоволення його методами.

– Друже, – сказав Трепка, – ви ж, якщо не помиляюся, схвалили мій скромний план.

Журка пояснив, що він зробив це в хвилину слабості. Трепка відповів на це, що при бажанні Журка може відмовитися від дальшого слідства і прийняти щиру подяку експериментального відділу за «цінний вклад».

Журка з кислою міною заявив, що, на жаль, буде змушений це зробити, бо полковник доручив йому з понеділка інші завдання, але він, Журка, не втрачає надії в майбутньому ще не раз прислужитися Трепці своєю допомогою.

Так закінчилася люб'язна участь хороброго поручика у справі «Пристані Ескулапа».

* * *

А під час обіду, через годину після того, як Журка пішов, – немовби насмішка долі, – нас покликали до телефону. Драбек повідомив, що хвилину тому доктор Йонаш, узявши чемодан, виїхав з «Пристані».

– А що Сойка? – запитав я збуджений.

– Іде назирці за ним.

– Гаразд.

Ще через дві години розвідник Сойка доповів: «Йонаш пішов у будинок на. Підкоморській». Майже одночасно включився на лінію Кайтус: «0 12.20 Йонаш прибув до «Ізолятора». Відпустив на цілий день Котовську і намагався умовити мене залишити роботу, бо йому, каже, потрібна тиша».

– Ні в якому разі не виходь, Кайтус! – наказав я.

* * *

О шістнадцятій годині Кайтус подзвонив ще раз. Мені здалося, що він дуже стурбований. «Ескулап метається по кімнаті, неспокійний, мов кіт, якому прив'язали до хвоста бляшанку. Знову хотів одіслати мене. Взявся за це навіть дуже активно. Звинуватив мене, що я не з артілі, а халтурю наліво. На щастя, в цей час прийшла пані Котовська і сказала Йонашу, щоб він не втручався в господарські справи. Йонаш, лютий, поїхав у місто».

Продовжуючи звіт, Кайтус не пропустив нагоди поскаржитися, що в нього вже пухирі на руках. Підкреслив при цьому з натиском, що проциклував уже дві кімнати, а тепер починає вестибюль і що заробив уже вісімсот злотих.

– Ви взяли надто високий темп, Кайтус, – зауважив я. – Так можете лишитися без роботи, перш ніж з'ясується справа.

– Інакше не можна, громадянине поручику, – сопів Кайтус, – ця нікчемна прислуга стоїть наді мною, мов кат, і стежить за моїми руками. Напевно, у цієї відьми є якісь сумніви щодо моєї кваліфікації, а може, щось пронюхала, бо задає мені різні особисті запитання і при цьому бурчить, не дай боже.

– Будьте обережні, Кайтус, – застеріг я його, – грубість жінок іноді буває ознакою їх симпатії.

– Ви думаєте?..

– Я думаю, що ви могли їй страшенно сподобатись!

Запанувала довга мовчанка. Кайтус, напевно, думав про моє припущення.

– На випадок чого, як мені бути, громадянине поручику? – спитав він з острахом.

– Ставитися позитивно, Кайтус, якомога позитивніше!

По другому кінці проводу я почув важкий стогін, а потім сякання.

– Але за циклування мені повинні заплатити від метра, – нагадав Кайтус.

Я поклав трубку.

Трепка вислухав повідомлення спокійно, але як тільки я закінчив, він акуратно перев'язав папку з документами по справі Анатоля Паттергорна рожевою стрічкою і замкнув її в шафі.

– Не подобається мені цей Йонаш, друже, – кашлянув капітан. – Зовсім не подобається ця людина.

Я запитав, що він має на увазі, але Трепка сказав тільки:

– Нас чекає невеличка подорож. Приготуй-но, будь ласка, хлопче, необхідні продукти, світло і всі прилади, як завжди.

* * *

Через годину після цього розвідник Сойка передав чергове повідомлення.

«Йонаш обідав у ресторані «Мелодія», потім бродив цілу годину по місту. Був дуже знервований. У «Мелодії» вилаяв офіціанта, а на перехресті біля Свєнтокжиської вулиці мало не попав під таксі. З Підвалля сів у «сто двадцять п'ятку» і проїхав аж на Пулавську, де купив квиток у цирк на дев'ятнадцяту».

Потім Сойка повідомив, що стер собі ногу, і просив увільнити його від цих обов'язків. Трепка взяв від мене трубку.

– Це все? – запитав він незадоволено. – А зв'язки?

– Він ні з ким не зустрічався.

– Телефонні розмови?

– Не розмовляв.

– Заходив у клініку чи в інститут?

– Ні… – Сойка був ображений. – Нічого, крім того, що я сказав. Цей тип бродив без будь-якої мети.

Трепка вилаяв Сойку за нечемне висловлення про особу, за якою наглядають, а потім знову зауважив, що вся ця історія йому не подобається.

Коли незабаром після. цього подзвонив Кайтус, у Трепки вже було для нього доручення досить несподіваного змісту.

– То кажеш, друже, що пані Котовська добре взялася за тебе? – спитав він лагідно.

– Так, громадянине капітане, чистить мене, ніби я хлопчик на побігеньках. Не знаю, чи й витерплю, громадянине капітане.

– Більше не треба терпіти. Для вас є інше завдання. Запросіть Котовську на дев'яту годину в кіно. Зрозуміло?

– Зрозуміло… – Кайтус був явно спантеличений. – А якщо вона не захоче?

– Захоче, – сказав Трепка. – Усе свідчить про те, що захоче, коли тільки ви вміло попросите. Якщо ж я помиляюся, то вам треба випровадити її з дому під якимсь іншим приводом. Розумієте? Щонайпізніше о дев'ятій годині в будинку нікого не повинно бути, хоча б вам довелося навіть арештувати її. Повторіть.

– Щонайпізніше о дев'ятій годині в будинку нікого не повинно бути, – продекламував Кайтус, – хоча б мені довелося ' навіть арештувати Котовську.

– Це на крайній випадок, Кайтус, попереджую вас! – сказав Трепка. – Ви повинні піти з Котовською в кіно. Мусите вмовити її на це, а якщо не зумієте – горе вам!

Трепка поклав трубку і запитав, чи я все приготував до подорожі. Діставши ствердну відповідь, він витягнув з шухляди пістолет і перевірив магазин.

– Підемо в «Ізолятор»? – запитав я.

Трепка кивнув головою.

– Ви підозріваєте, що саме там сховали рукопис «Епсилон»?

– Припускаю, – сказав Трепка.

– Але це в усякому разі досить дивне місце. Адже вбивця міг сподіватися, що за віллою наглядають, – зауважив я.

– Слушно, друже, слушно, поділяю твої сумніви. Я сам вражений. Правда, тут можуть бути якісь протилежні психологічні міркування: заховати рукопис саме в тому місці, за яким наглядає міліція. А все-таки мене це вражає. Вражає особа Йонаша, хлопче. Мушу признатися, що я не брав його до уваги. Розумієш моє хвилювання, друже? Я думав не про нього.

– Може, його від'їзд із «Пристані Ескулапа» до Варшави чисто випадковий? – припустив я.

– Ні! – Трепка рішуче хитнув головою. – Я досить добре знаю людей. Приїзд Йонаша, безумовно, зв'язаний з цією справою. Ручаюся, друже, його поведінка, примушує замислитися. Це ж ясно: людина хотіла залишитися сама в «Ізоляторі». Чого? Весь час крутився у вестибюлі внизу. Хотів позбутися Кайтуса і Котовської. Навіщо? Щоб понишпорити в кімнаті професора Містраля. Йонаш чогось тут шукає, його щось хвилює. Можна припускати, що йдеться про рукопис «Епсилон». Боюся, що сьогодні вночі він захоче пробратися в кімнату Містраля, тому, хлопче, нам треба бути на місці.