Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)

Едмунд Нізюрський
ПРИСТАНЬ ЕСКУЛАПА

_{Художник В. САВАДОВ}

Розділ І

– Це сталось отут, у кімнаті… – Професор Містраль відчинив двері кабінету і пропустив нас поперед себе. – Я працював за письмовим столом, як завжди в цей час. Раптом тріснула шибка…

– Пробачте, будь ласка, – перебив його капітан Трепка, – чи не могли б ви точно визначити час?

– Напевно, зможу, – відповів професор: – Як я вже і сказав, це сталося після вечері. Ми вечеряємо о восьмій годині. Коли годинник пробив пів на дев'яту, Міхал, син професора Касіци, першим схопився з-за столу і ввімкнув телевізор. Саме в цей час мали транслювати кінорепортаж про змагання з мотоспорту між командами Польщі і Швеції. Незабаром прийшли два товариші Міхала і вся компанія розташувалася біля телевізора. Спортивний репортаж – галасливе видовище, і передача дуже заважала мені працювати, хоч двері мого кабінету, як ви бачите, додатково ізольовані повстяною оббивкою. Репортаж мали передавати до дев'ятої години. В той час, коли це сталося, трансляція ще тривала, тому я думаю, що тоді було близько дев'ятої години, хоч на годинник я й не глянув.

– Чудово, – промовив задоволений Трепка.

Я знав, що капітан любить мати справу з людьми, які висловлюють свої думки коротко і чітко, а в цьому відношенні професорові не можна було дорікнути.

Ми підійшли до вікна. В лівій частині його, майже в самісінькому нижньому куточку шибки, виднілася кругла дірочка завбільшки з горошину. Від дірочки в усі боки променями розходилися тріщини, але шибка міцно трималася в рамі. Трепка з хвилину уважно придивлявся до неї.

– Чи не знайшли ви часом, як припускали, того камінця?

– На жаль, ні. Хоч, признаюсь, я був надто схвильований, щоб шукати методично.

– А чому ви одразу не повідомили міліцію?

– Я вважав, що це витівка якогось шибеника з рогаткою. На нашій вулиці є хлопці, які вправляються в стрільбі по горобцях. Тільки другого дня, під час сніданку, панна Стор, моя лаборантка, звернула увагу на те, що це міг бути постріл з вогнепальної зброї, і порадила на всякий випадок заявити в міліцію. Відверто кажучи, я вагався; не люблю таких справ. І я тільки подзвонив своєму братові, адвокатові, надаючи йому в цій справі повну свободу дій. Ну, і виявилося, що Гжегож повідомив вас, капітане.

– Пан Гжегож Містраль – мій добрий знайомий, – мовив Трепка, з інтересом оглядаючи книжки на стелажах під стіною, – колись ми працювали разом. Ну, але повернемося до справи. Скажіть нам, професоре, що ви зробили одразу після того випадку?

– Я був дуже схвильований і далебі не знав як слід, що маю зробити. Було ясно, що піймати винуватця не зможу. Самі розумієте… вечір, темрява, вулиця освітлена слабо. Та, зрештою, я сумнівався й відносно самого характеру цієї події. Чи то була випадковість, чи навмисна витівка? А якщо витівка, то які її причини – пустощі чи, може, помста? Колись я натер вуха отим шмаркачам за те, що вони били пляшки на мостовій, отож…

– Словом, ви не встали з-за письмового стола, – перебив його Трепка.

– Та ні, – сказав професор, трохи ніяковіючи, – згодом я відчинив вікно і виглянув, але нічого не побачив.

– Я думаю, – буркнув Трепка. – Зрештою, то була легковажність з вашого боку. І що ж далі?

– Я вийшов у вестибюль, – розповідав професор. – Міхал Касіца все ще сидів з товаришами біля телевізора. Я спитав, чи не чули вони чого. Кажуть, що ні. Тоді я заглянув у сад, але нічого підозрілого не помітив. Щоб не бентежити нікого в домі, я більше не згадував уже про ту подію і повернувся в свій кабінет.

– То ви навіть не перевірили, чи всі ваші сусіди були в той час дома, чи, може, когось не було?

– Не перевірив.

– Жаль.

– Мені навіть не спало на думку, що то міг би зробити хтось із нашого дому. У нас немає дітей.

– Дітей… дітей… – повторив нервуючи капітан. – Даймо вже спокій тим дітям. Тут немає жодних сумнівів. Хтось у вас стріляв. Це отвір від кулі.

– Ви так думаєте? – В очах професора було більше здивування, ніж страху. – Ви впевнені в цьому?

У відповідь Трепка нахилився над книжками на нижній полиці, деякий час немовби чогось шукав там, а потім мовчки одну за одною почав перекидати книжки. Нарешті, витягнув ту, яку шукав.

– Гляньте, – сказав, подаючи професорові том у полотняній оправі, на якій виднілася назва «Лейкемія»; на корінці книжки була кругла дірка. – Ваше щастя, професоре, – додав капітан, проводячи поглядом по лінії од вікна до м'якого крісла біля письмового стола, а потім аж до нижнього ряду книжок у бібліотеці, – ще два, три сантиметри, й така сама гарна дірка була б у вас у животі.

Ця наочна лекція справила на професора неабияке враження. Він зблід, пальці його нервово стиснулися на краю письмового стола.

Тим часом Трепка з флегматичним виглядом вийняв з полиці ще кілька книжок, а потім уміло видовбав із задньої стінки стелажа невеличку металеву річ.

– Оце й є той камінець нечемних хлопців з вулиці, – зітхнувши, промовив він і показав нам на долоні кульку.

– Виходить, це все-таки правда… – прошепотів професор. – Стріляли в мене. Але хто?! Чому?!

Трепка не звернув уваги на ці запитання. Витягнув з кишені сірникову коробку з ватою і поклав у неї кульку.

– Малокаліберна зброя, – пробурмотів він.

– Шістка, – додав я.

– Так, напевно, пістолет калібру 6,35, – промовив замислено Трепка. – Дуже цікава історія. Павелеку, ти звернув увагу на кут падіння кулі?

– Здається, стріляли з чималої висоти, – відповів я.

– Правильно, – кивнув капітан. – Стріляли з досить високого місця.

– Чому? З чого ви судите? – нервово запитав професор.

– Гляньте, професоре… – Трепка показав на полицю, звідки щойно дістав прострелену книжку. – Куля засіла явно нижче, ніж дірка в шибці. Від підлоги до дірки в шибці приблизно метр. Додаймо до цього висоту нижньої частини стіни – підмурка, і ми легко обчислимо, що стріляли, коли брати на око, з висоти щонайменше три метри. Але це приблизно, бо той, хто стріляв, міг стояти далі чи ближче од вікна.

– Три метри… – повторив професор. – Як ви собі це уявляєте, капітане? Не думаєте ж ви, що хтось став на підмурок?

– Ні, це виключається, – відповів Трепка. – Шибка не задимлена, а якби стріляли з підмурка, то на ній була б кіптява. До того ж і сила кулі порівняно слабка! Отже, виходить, що стріляли з досить далекої відстані. Щонайменше, думаю, метрів з двадцяти.

– Наприклад… з огорожі… – втрутився я.

– Або з того дерева, – капітан показав на яблуню навпроти вікна.

– З дерева? Та це ж просто смішно! – вигукнув професор.

– Можливо… – буркнув Трепка. – Чи не могли б ми тепер оглянути сад?

Сад у цю пору мав сумний вигляд. Була середина квітня, і дерева ще стояли голі, без листя. Тільки газони вже вкривала свіжа зелень. Трепка одразу ж попрямував до яблуні, яка стояла на гаданій лінії пострілу. Трохи далі на драбині стояв чоловік у захисному комбінезоні та окулярах і при допомозі спеціального апарата обприскував сусідню яблуню.

– А чи драбина часом не стояла вчора під цим деревом? – Трепка показав на яблуню навпроти вікна.

– Дуже можливо, – промовив професор. – Я не звернув уваги, але це дуже можливо. Можна запитати Котовського, – обернувся він до чоловіка з апаратом. – Це брат нашої господині, він доглядає сад.

– Не треба, – Трепка показав на сліди в траві. – Немає сумнівів, що драбина стояла тут.

Нагнувшись до землі, ми уважно, метр за метром, оглядали газон. І, нарешті, я знайшов те, що нас цікавило: гільзу від кулі.

– Ну що ж, для початку дуже непогано, Павелеку, – пробурмотів до мене Трепка, обтрушуючи руки. – Отже, стріляли звідси, точніше кажучи, з драбини. Дуже цікава історія… Тепер треба було б встановити, куди втік злочинець. Він міг вибігти через хвіртку на вулицю. Я помітив, що хвіртка не замикається ні на ключ, ні на защіпку, так же, професоре?

– Це правда, не замикається. Коли ми переїхали сюди, вона вже була така, і досі якось не полагодили замка.

– Не полагодили замка… Ну що ж, це буває. Отже, злочинець міг втекти через цю хвіртку. Але я бачу тут поблизу двері. Що то за двері, професоре?

– Це двері з кухні.

– Значить, він міг утекти й через ці двері, особливо якщо він живе у вашому домі, – але це теж тільки припущення. Ходімо тепер назад у будинок. Мені хотілося б задати вам кілька питань, професоре.

Зручно розмістившись у кріслах, ми деякий час мовчали.

– Ну то й що ви про все це думаєте? – стомленим голосом запитав нарешті професор.

– Дуже смішна історія.

– Смішна? – здивувався Містраль. – Невже замах на чиєсь життя може бути смішним?

– Скоріше це дуже дивна історія, – промовив Трепка. – Чи не подумали ви, що людина, яка хотіла б вас убити, зробила б це, мабуть, трохи інакше?

– Не розумію…

– Мене, професоре, дивує те, що злочинець діяв так невдало. Стріляти з віддалі близько тридцяти метрів, уночі, з малокаліберного пістолета – значить, стріляти навмання. Це був несерйозний замах, схожий скоріше на дурний жарт.

– Жарт? Ну знаєте, капітане! – Професор явно образився на Трепку. – Стріляти в людину – далеко не жарт.

– Це правда, – кивнув головою Трепка. – Стріляти в людей – не жарт. У всякому разі нормальна людина цього не робить. Але я не це мав на увазі, коли казав, що замах був несерйозний. Я хотів сказати, що в даному випадку метою було не вбивство, а щось інше.

– То навіщо ж усе-таки стріляли? – запитав спантеличений професор.

– Саме про це я й хотів вас запитати.

– Мене? А звідки ж я можу знати?

– Чи немає у вас якихось особистих ворогів?

– Ворогів? Ні… не думаю. – Містраль на мить замислився. – Звичайно, як і кожній людині, одні симпатизують мені, інші скоріше ні… Але от що ні в кого немає причин стріляти в мене, – то це безсумнівно.

– Може, хтось вами незадоволений?.. Який-небудь співробітник або студент?

– Ні… немає нічого такого, що могло б бути причиною. Я ніколи серйозно ні з ким не сварився. Ви думаєте, що хтось із помсти хотів мені нагнати страху?.. Ні, це смішно!

– А може, це пов'язане з вашою науковою роботою? Чи ніхто не вимагав чогось від вас?

– Вимагав? Не розумію.

– Ви науковий працівник.

– Так, ви знаєте, – я гематолог…

– Може, хтось робив вам якісь пропозиції в зв'язку з вашою працею, хотів дістати від вас якісь наукові дані?

Професор почував себе явно ніяково.

– Ні, нічого такого не було. Це схоже на різні підступи, що мають місце в галузі технічних відкриттів, капітане. У медицині таких речей, на щастя, не буває.

– А чи не одержували ви якихось листів з погрозами, чи не мали телефонних розмов, де б вам щось наказували або забороняли?

Містраль розсміявся.

– Ви маєте на увазі шантаж? Ні, слово честі, нічого такого зі мною не було. Зрештою, повинен вам одразу сказати, що в мене немає ніякого добра. Ви ж знаєте, в якому становищі перебувають сьогодні наукові працівники.

Трепка заклопотано кашлянув.

– Словом, ви не можете пояснити причин цього дивного замаху?

– Аж ніяк. – Містраль підійшов до стінної шафки і дістав звідти пляшку французького коньяку. – Мабуть, це зробив якийсь божевільний. Мій приятель-психіатр, професор Яштин, розповідав безліч історій про кримінальні подвиги своїх підопічних.

– Ну, залишимо поки що цю тему, – промовив Трепка. – Хто живе в будинку?

– О, тут ціла купа людей, – відповів професор, наливаючи чарки. – Ну, насамперед – професор Касіца, директор нашого інституту, потім його син Міхал, новоспечений лікар, потім асистенти професора Касіци: доктор Заплон і доктор Протоклицька, мій асистент, доктор Йонаш, і панна Стор, лаборантка. Крім наукового персоналу, тут живе ще в службовій кімнатці біля кухні пані Котовська, наша господиня.

– Ви говорили з ними про цю пригоду?

– Так. Я згадав про це під час сніданку.

– Ну й що?

– Нічого. Усі в той час були дома, але ніхто нічого не бачив і не чув. Вибачте, пані Котовської тоді не було дома. Вона ходила до сусідки і повернулася лише після десятої.

– Ну що ж, – сказав Трепка, – нам лишається ще оглянути будинок.

– А що це вам дасть?

– Така вже формальність, – зітхнув Трепка.

Ми вільно ходили по віллі, бо Трепка, заздалегідь домовляючись з професором, обрав такий час, щоб нікого не було дома.

Будинок був триповерховий. Перший поверх займав вестибюль, з якого одні двері вели до малої бібліотеки, а другі – до кімнати професора Містраля. Через засклені двері з вестибюля можна було вийти в коридор, а звідти, пройшовши в двері з правого боку, потрапити до кухні. За кухнею приліпилася ще службова кімнатка господині. На другому поверсі була маленька лабораторія, а також три кімнати, зайняті професором Касіцою та його сином. Крім того, біля лабораторії містилася кімнатка панни Стор. На третьому поверсі жили асистенти – лікарі Заплон, Йонаш і Протоклицька.

– Це нагадує мені фаланстер Фур'є ^[1] _{1
   Фаланстер– тип спільного будинку, який представник утопічного соціалізму Фур'є проектував для розселення общини (фаланги).}


[Закрыть], – пожартував Трепка, коли ми сходили вниз.

– Справді, – посміхнувся професор, – дехто називає нас комуною. Ми всі займаємось однією справою і проживаємо під одним дахом, але не зовсім добровільно. Це швидше господарська необхідність. Після переїзду з Вроцлава інститут не міг знайти квартир для наукових працівників. Нещодавно завдяки певній бюджетній автономії нам пощастило купити дві вілли: одну тут, а другу – в Пясечному. Віллу в Пясечному ми вважаємо за будинок відпочинку, хоча й там обладнали невеличку лабораторію, щоб можна було продовжувати свої досліди. Колись, як ми вже налагодимо своє господарство, «Пристань Ескулапа» ^[2] _{2
   Ескулап– в старогрецькій міфології бог лікування.}


[Закрыть]буде дуже приємною дачею.

– «Пристань Ескулапа»? – здивувався Трепка.

– Обом своїм віллам ми дали назви. Певна річ, неофіційно і до деякої міри жартівливо. Ось цю ми назвали «Ізолятором», – не знаю, чи дуже влучно, – а ту, що в Пясечному, – «Пристань Ескулапа». Насправді ж вони називаються дуже прозаїчно: будинки Другого інституту дослідної гематології – № 1 і № 2.

– Так, це цікаво, – неуважно промимрив Трепка, заглиблений у свої роздуми. – Ця вілла має два виходи, правда ж, професоре?

– Звичайно. З вулиці – головний вхід до вестибюля через терасу, а від саду – боковий, що веде на кухню.

– Тобто в коридор і далі на сходи можна потрапити або з вестибюля, через ті засклені двері, або ж через кухню?

– Цілком правильно.

Трепка накреслив план і уважно розглядав його. Професор Містраль здивовано зиркнув на капітана. – Чому це вас так цікавить?

– Ви казали, професоре, що після тієї події виходили в сад. Але не сказали, через які двері – головні чи через кухню?

– Через головні.

– Через головні? – перепитав Трепка. – Чому? Як на мій погляд, то через кухню вам було ближче. Стріляли з боку саду, а до саду ведуть двері через кухню.

– Так, ви маєте рацію, – промовив трохи збентежено Містраль – Я хотів вийти через кухню, але двері з вестибюля були замкнуті.

– Ті скляні двері, що ведуть у коридор?

– Так. Вони були замкнуті на ключ. Тому я повернув і вибіг через терасу.

– Кажете, замкнуті на ключ… – Трепка насупив брови. – А хіба ці двері звичайно бувають замкнуті?

Містраль, здавалося, був збентежений цим запитанням.

– Та ні… скоріше ні… – відповів він невпевнено.

– Що ви розумієте під цим «скоріше»?

– Те, що в той час двері не повинні бути замкнуті. Пані Котовська замикає їх тільки о десятій годині.

– А вас це не здивувало?

– Я не звернув уваги на це.

– Як ви гадаєте, хто міг замкнути ті двері?

– Не маю уявлення.

Деякий час Трепка мовчав.

– Ви згадували, що пані Котовської не було в той час дома…

– Справді. Її не було.

– …і що телевізор працював на всю потужність, – буркнув собі під ніс Трепка.

Більше він уже нічого не запитував, і на цьому наші відвідини закінчилися.

Розділ II

Через два дні Трепка приймав перші рапорти своїх підлеглих. Спочатку з'явився підпоручик Філіп, який допитував мешканців «Ізолятора». Трепка мав підстави доручити цю справу Філіпу, бо завжди був невисокої думки про його здібності. Якщо Трепка саме Філіпу довірив допит мешканців, то, видно, цій частині слідства капітан не надавав особливої ваги. Справді, протоколи, які подав Філіп, були напрочуд нудні і не вносили в справу нічогісінько нового. Всі були вражені замахом на професора Містраля, але ніхто нічого не бачив і не чув, бо нібито всі перебували в своїх кімнатах, дуже зайняті роботою. Крім того, надто галасливий репортаж по телевізору, напевно, заглушав усе. Підозру відносно того, що стріляти міг хтось із мешканців будинку, було відкинуто категорично і з святим обуренням. Сусіди одностайно твердили, що з професором Містралем у них чудові стосунки. А проте питання про замкнуті на ключ двері лишалося нез'ясованим! Ніхто не признався, що замикав їх, і це непокоїло, бо хтось же повинен був замкнути. Щодо Котовської, то вона сказала, що до одинадцятої години була у пральні, і назвала свідків, які могли це підтвердити. Справді, дев'ять згаданих нею жінок, у тому числі й хазяйка пральні, якась пані Пацько, не вагаючись, підтвердили це, бо в їхньому товаристві пані Котовська була добре відома своїм надзвичайним талантом злословити на своїх ближніх. Щодо замкнутих дверей, то Котовська заявила, ніби й справді хотіла їх замкнути перед сном, як це вона щоденно робить, але з подивом відзначила, що двері вже замкнуті. Проте довше над цим фактом вона не роздумувала, вважаючи, що замкнув їх хтось із мешканців будинку.

Я здивувався, що Трепка, здавалося, був задоволений рапортом Філіпа. Доброго настрою капітана не змогли зіпсувати навіть наступні, теж не дуже втішні рапорти. Зброї, з якої вилетіла ота куля, не знайшли і навіть не знали, де її шукати. Не вдалося також зібрати докладнішої інформації про мешканців «Ізолятора».

Сержант Жачек доповів, що всі мешканці будинку лише рік проживають у Варшаві, отже, розвідку належить провадити скоріше в тому місті, де ці люди жили раніше, тобто у Вроцлаві. Якщо ж говорити про варшавські характеристики мешканців, то вони у всіх просто чудові і з виробничого погляду, і з морального. Винятком міг бути хіба що доктор Заплон, якому приписували зловживання алкогольними напоями, а також Міхал Касіца. Цього неодноразово карали за порушення правил вуличного руху і деякі інші чудернацькі вихватки, – він, наприклад, купався в забороненому місці, прикидався на вулиці трупом, вивішував на вуличних стовпах непристойні оголошення. А якось річкова міліція витягла його з Вісли.

«Має щастя хлопець, – подумав я, – що провів той вечір біля телевізора, бо в противному разі з такою характеристикою важко було б виправдатися».

– Ну і що, Жачек, це все? – Трепка вже складав у портфель нотатки.

– Є ще тільки оце, – сержант подав Трепці вирізку з газети.

«З 26 по 30 квітня ц. р. в Токіо відбудеться І Всесвітній конгрес гематологів. Польську науку на конгресі представлятиме професор доктор Шимон Містраль».

– Цікаво! – пожвавився Трепка. – Професор не згадував нам про це.

* * *

Наступного дня капітан Трепка запросив професора Містраля до управління міліції.

– Ми, професоре, допитали ваших сусідів по будинку, товаришів і співробітників, – повідомив без будь-якого вступу капітан, – і тепер принаймні знаємо, де шукати.

– А саме?

– Мені здається, що я не дуже рискуватиму, коли скажу, що замах зробив хтось з мешканців «Ізолятора».

– Вибачте мені, але я назву це одним словом, – швидко відповів професор, – абсурд.

Трепка не сперечався, вибачившись перед професором, він зник за ширмою, щоб зварити чай, – капітан мав звичку робити це в найнесподіваніші хвилини.

– Це абсурд, поручику, – повторив професор, звертаючись до мене. – Я знаю всіх своїх сусідів по будинку. Це нормальні люди. І я ніяк не можу собі уявити, щоб хтось із них видряпався на драбину з метою влаштувати безглузде тренування у стрільбі по моєму вікну.

Я ствердно кивнув головою. Мене самого вразив рискований діагноз Трепки. Правда, був у цій справі трохи дивний збіг обставин, які дуже полегшували здійснення замаху, і насамперед це замкнуті на ключ двері. Можна було припустити, що винуватець замкнув їх навмисно, щоб не дати змоги професорові чи якійсь іншій людині, стривоженій подією, вийти в сад через кухню, і цим самим забезпечити собі можливість без перешкоди пройти сходами нагору.

Проте мені здавалося, що для яких би то не було висновків цього ще дуже мало, і я дивувався, що Трепка так легковажно рискує завдати шкоди своєму авторитетові. Я не бачив мотивів замаху, а спосіб його здійснення здавався мені просто дивовижним. Невже злочинець стріляв би тільки для того, щоб налякати? Але ж професор категорично відкинув таку можливість, твердячи, що ні в кого не було причини лякати його. Хіба, може, професор не був з нами відвертий і щось приховував. Але його поведінка заперечувала це підозріння. Містраль ставиться до всієї цієї справи далеко не так серйозно, як Трепка. І це була нормальна реакція людини, яка не відчуває над собою загрози. Якби професора шантажували, якби він когось боявся, то, напевно, поводився б інакше.

Тим часом Трепка повернувся з чайником, який ще парував, і, незважаючи на відмовляння професора, умовив його покуштувати зеленого чаю, – з часу свого перебування в Китаї капітан пив його систематично.

Професор скривився вже після першого ковтка, але по-геройськи пив далі. Трепка деякий час мовчав, і тільки його маленькі очі допитливо дивилися на професора.

– Я обдумував цю справу, професоре, – промовив він нарешті, – і скажу вам одверто, що вона мені зовсім не подобається. Я відчуваю якусь загрозу – неясну, нечітку, але реальну. Ця справа не настільки безглузда, як нам спочатку здавалося.

– Вибачте мені, але я не бачу жодного розумного пояснення цього замаху, – упевнено промовив професор.

– Є одне, – заперечив Трепка, відсуваючи склянку з чаєм.

Професор здивовано глянув на нього.

– Є одне, – повторив Трепка. – Генеральна репетиція. Випробування.

– Випробування?! – вигукнув професор. – Чого?

– Справності… нервів, вашої і нашої реакції, одним словом, усього, що потрібно злочинцям для виконання їхнього плану.

– Це смішно.

– Ні. Це небезпечно. Я не хотів би вас лякати, але треба мати на увазі, що замах може повторитись і, боюся, цього разу вже цілком серйозно.

Професор хотів різко заперечити, але стримався і запитав з вимушеним спокоєм:

– А з чого ви судите, на якій підставі?..

– Подумайте самі, – тихо сказав Трепка. – В цьому замаху все обдумано, крім останнього акту. Все виглядає так, немовби хтось тонко, просто і кмітливо підготував убивство, але не захотів довести його до кінця. Точнісінько як на маневрах. Є все: противник, зброя, план операції, різні тактичні передбачення, атака, тільки противника не вбивають, бо це лише генеральна проба власних можливостей.

– Ну, капітане, – видавив професор, – ви, мабуть, жартуєте. Це жахлива фантазія. Хто ж грається у спроби вбивства?

– Не знаю, – зітхнув Трепка. – Мабуть, є хтось такий. І це йому для чогось потрібно. Я тільки з'ясував факт.

– Але ж це нічого не з'ясовує! Подумайте самі! Чого б це хтось готував на мене замах?

– Я весь час про це думаю, – промовив Трепка, – а ви мені не хочете допомогти. Чи й справді ніхто не скористався б з вашої смерті?

– Ніхто. У мене ж немає ніякого маєтку. Я неодружений, бездітний, і єдиний мій спадкоємець – це брат Гжегож, його ж ви, мабуть, не підозріваєте. Зрештою, повторяю, він дістане в спадщину після моєї смерті лише те, що на мені. А все інше, в тому числі й більшість книжок і автомобіль, яким я їжджу, – це власність інституту.

– Ви, здається, виїжджаєте на кілька днів у Токіо? – запитав раптом Трепка.

– Так! – Професор, здавалося, був трохи збентежений.

– Ви нам про це не сказали.

– Я не припускав, що це може мати яке-небудь значення в даній справі. Їду на з'їзд гематологів.

– А яка там ваша роль?

– Досить скромна… звітна доповідь, та, мабуть, і все.

– Коли відлітаєте?

– У вівторок, після свят, до Копенгагена, а звідти вже прямо в Японію.

– Повітряною трасою над полюсом?

– Так. Через Аляску.

– Сьогодні середа, отже, через шість днів… – пробурмотів Трепка. – Протягом цих шести днів раджу вам бути обережним.

– Знаєте, капітане, мені справді здається, що ви просто жартуєте!

– Ні. Вірте моєму досвідові, – сказав Трепка. – Почалася небезпечна гра. Найгірше те, що ми не знаємо її умов. Не знаємо ні партнерів, ні правил, ні ставки. Це гра на темну.

– Що ж мені робити? – спитав професор, намагаючись володіти собою.

– Передусім – довіряти нам. Було б непростимою, трагічною помилкою, коли б ви не повідомили нас про щось бодай як-небудь зв'язане з цією справою. Хоча б навіть це здавалося вам неважливим.

– А ще що?

– Небезпека загрожує вам ізсередини, – відповів Трепка. – Скажу відверто: в мені борються дві душі: душа міліціонера і душа людини. Міліціонер волів би, щоб ви протягом кількох днів нікуди не виїжджали, бо йому хочеться спіймати злочинця, і з цією метою він радий би використати вас у мало приємній ролі принади. Але це небезпечна забава, і тому, як людина, я по-дружньому раджу вам відійти, зникнути десь на ці шість днів.

– Спасибі вам, – Містраль криво посміхнувся. – Думаю, що я скоріше полегшу вам роль міліціонера. В ролі втікача я почував би себе погано.

– А проте я раджу вам виїхати кудись, не повідомляючи нікого. Навіть наполягаю на цьому.

– Це неможливо. Мені треба підготуватися до з'їзду. Крім того, я проводжу ряд лабораторних робіт, які вимагають постійного нагляду.

– І отже, ви твердо вирішили залишитись у Варшаві?

– У Варшаві? Ні. На свята я вибираюся до «Пристані Ескулапа». Якщо це вас порадує, то я скажу, що це справжня фортеця, оточена муром три метри заввишки. Ми називаємо її «фортом у пустелі». Цей об'єкт передали нам працівники м'ясної промисловості. Там були якісь лабораторії. Ці добродії вміли оберігати свою шкуру. Я сумніваюся, щоб там хтось насмілився стріляти в мене.

– Ви дуже хоробрі, професоре.

– Крім усього, – вів далі професор, – скажу відверто: ви не переконали мене. Ваша гіпотеза, капітане, мене дуже мало влаштовує. Ви недвозначно поставили моїх колег у становище звинувачених. Якби так зробив хтось інший, я вважав би це за образу. Але ви міліціонер, професіональний детектив, і тому все те, що ви сказали, я відношу на рахунок вашого міліцейського песимізму і намагаюся зрозуміти вас. Що ж, ви живете у світі проступків і злочинів, у вас свій погляд на стосунки між людьми, по-вашому зробити злочин так само легко, як з'їсти булку.

Трепка спокійно проковтнув цю запальну промову.

– В такому разі, професоре, нам не залишається нічого іншого, як їхати з вами до тієї фортеці.

– Їхати зі мною?! – перепитав вражений професор. – Як це ви собі уявляєте?

– Дуже просто. Ви запросите нас до себе як своїх особистих гостей. Знайдемо якийсь привід. Ми, наприклад, старі товариші по зброї. Що ви робили під час війни?

– Я був у Англії.

– Чудово. Ми цілком покладаємося на вашу творчу уяву і постараємося справитись з тією історичною роллю, яку ви нам визначите.

– Але ж…

– Ми можемо бути, наприклад, героями з 303-го дивізіону польських льотчиків, з якими ви познайомилися в рядах англійських військово-повітряних сил під час війни і які відвідали тепер вас на батьківщині.

– Я не служив у військово-повітряних силах, – видавив професор, – я працював на протязі всієї війни в госпіталі. І ніколи не був льотчиком.

– Це нічого. Зате ми можемо бути льотчиками.

Містраль похмуро глянув на Трепку, але нічого не сказав.

Тільки тоді, коли я проводжав професора до брами, він поділився зі мною своїми сумнівами.

– Я вас дуже перепрошую, ви вже вибачайте, але капітан не справляє на мене враження серйозної людини. Я навіть не припускав, що в міліції є такі люди. А може, я ще не розкусив його. Це або геній, або…

– Запевняю вас, що він – геній, – квапливо перебив я професора.

* * *

В середу, о п'ятій годині, я, як завжди, пішов у басейн. Не встиг вийти з-під душу, коли мене попросили до телефону. Черговий офіцер викликав мене в управління міліції. Нібито знайшли пістолет. Я негайно поїхав. У кімнаті чергового мені показали коробку з-під прального порошка і обгортковий папір.

Я дивився, нічого не розуміючи.

– Ви ведете справу Містраля? – запитав черговий.

– Я.

– Це вам. Одержано через пошту.

– А пістолет?

– У коробці.

Справді, в коробці лежав пістолет, Я взяв його за дуло. Калібр 6,35. До рукоятки на шнурочку був прив'язаний якийсь папірець. Я зацікавлено оглянув його. На папірці були наклеєні вирізані з газети літери, з яких складалися слова:

«Експонат для музею міліції»,

а внизу:

«Цією зброєю марки «Коммер – 6,35» я звільнив людство від Шимона Містраля. Хай живе прогрес!»

… Посилка була запакована в звичайний обгортковий папір, на який наклеїли поштові марки, а також адресу головного управління міліції, теж складену з вирізаних друкованих літер. На посилці був штемпель поштового відділення № 10, яке міститься на площі Конституції.

Я спокійно зробив те, що в такому випадку й треба було зробити: послав сержанта Жачека в поштове відділення № 10, віддав пістолет на експертизу зброярам та в лабораторію дактилоскопії і повідомив про все Трепку.

Пізно ввечері ми вже мали перші відомості. Сержант Жачек прийшов трохи розчарований:

– Посилки ніхто не здавав, її знайшли, – доповів він.

– Що таке? – Трепка підвівся з-за стола.

– У вівторок увечері прибиральниця знайшла її під лавою і віддала начальникові поштового відділення. Поштові марки на посилці були, тому її й відправлено за вказаною адресою.

Хто підкинув цю посилку – встановити не змогли.

Що стосується дальших відомостей, то експертиза підтвердила, що куля і гільза, які ми знайшли, від цього пістолета марки «Коммер», калібр 6,35. Зате дактилоскопісти не знайшли на пістолеті жодного відбитка пальців.

– Як ти думаєш, навіщо надіслали нам цю посилку? – запитав мене Трепка.

– Є три можливі варіанти, капітане, – відповів я, хвилину поміркувавши. – Або ми маємо справу з явно божевільним, або з дотепником, який хотів похизуватися своїм молодецтвом і сумнівним гумором, або ж…

– Або ж?.. – підхопив Трепка.

– Або ж це заздалегідь продуманий хід небезпечного злочинця, який хотів видати себе не за того, ким він є насправді. Та я думаю, що на цьому він нас не впіймає.

– Ти маєш рацію, Павелеку, – промовив Трепка і попрямував за ширму заварювати чай.

* * *

Уранці ми з чемоданами прибули до професора Містраля. Професор, мабуть, уже попередив, що в нього будуть гості, бо нас зустріли досить байдуже. Щоправда, застали ми лише Котовську і доктора Йонаша.

Асистент саме снідав у вестибюлі. Це був присадкуватий чоловік років під тридцять, з першими ознаками лисини, повними щоками і животом, який уже почав округлятися, старанно поголений, чистенький – від нього здалеку пахло лавандою.

Містраль досить невимушено представив нас. Ми обмінялися кількома чемними стандартними фразами, які не викликали ні підозріння, ні навіть зацікавлення. Як, не без уїдливості, пояснив нам професор, тутешні мешканці повністю зайняті собою і, хоч над головою спільний дах, вони живуть скоріше ізольовано, не звертаючи уваги на товариські стосунки сусідів.