Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XXIX

Того ж дня, після обіду, на Повонсковському кладовищі відбувся похорон професора Містраля. На похорон зібралося дуже багато студентів і представників наукового світу столиці. Прийшли і всі наші знайомі з «Пристані Ескулапа», внісши до жалобного обряду нездоровий сенсаційний настрій. Сам факт, що на похороні присутній вбивця, надавав траурній урочистості якогось жахливого характеру. Важкі хмари, що нависли низько над землею, і дощ поглиблювали похмурий настрій.

Ми з Трепкою стояли під парасолькою і здалеку спостерігали, як відбувається похоронна відправа. Я думав, що Трепка скористається з нагоди і підійде до мешканців з «Пристані», але капітан чомусь тримався осторонь і тільки вклонився їм. І мені не дозволив навіть поговорити трохи з Галінкою. Не діждавшись, поки закінчиться похорон, ми пішли з кладовища..

По дорозі назад я запитав капітана, коли він збирається арештувати вбивцю.

– Почекаємо до суботи, – почулася лаконічна відповідь.

– До суботи? – здивувався я.

– На жаль, – сказав Трепка, – я мушу провести ще один невеличкий експеримент.

Я був дуже вражений.

– Ви, здається, казали, що слідство вже закінчено, і ви знаєте прізвище вбивці.

– Це правда, друже. Слідство вже закінчено, – буркнув Трепка.

– То в чому ж справа?

– Хочу здобути ефективний наочний доказ. Це дуже спростить акт звинувачення. Є й ще одна причина, – додав він за хвилю, – чесний математик завжди перевіряє рішення.

У суботу, коли ми вранці подзвонили в «Ізолятор», виявилося, що всі мешканці виїхали у «Пристань Ескулапа».

– Чудово, – сказав Трепка. – Можемо приступити до останньої дії.

Тоді я зрозумів, чому Трепка вибрав суботу: з якихось міркувань він хотів, щоб остання дія відбулася в «Пристані».

* * *

Дальші події розгорталися швидко. О десятій годині ми були на місці. Першою зустрілася нам Галінка. «Добра прикмета», подумав я.

Дівчина йшла стежкою до альтанки, ведучи за руки двох наймолодших Мацьошеків. Побачивши нас, вона зупинилась і помахала рукою.

– Мила дівчина, – з батьківською усмішкою промовив Трепка. – Чому ж ти, Павелеку, не привітаєшся з нею?

Зніяковівши, я вискочив з машини і підбіг до Галінки.

– Чого ви весь час сиділи тут? Чому не вернулись у Варшаву? Я чекав на вас, Галінко.

– Я була на похороні, та ви навіть не помітили мене, – посміхнулася вона з легким докором. – Я подумала, що маю для вас цінність лише як об'єкт слідства.

– Та що ви, Галінко, як ви можете… – пробелькотів я, запинаючись.

Якусь мить ми, насупившись, дивилися одне на одного, а потім розсміялися, мов діти.

– Ви не відповіли на моє запитання, – обізвався я нарешті. – Що вас так довго затримувало в «Пристані»?

Галінка глянула на мене великими, наляканими очима і прошепотіла:

– Я боялася…

– Чого?

– Бачите… Ніхто з нас не сприймав серйозно того, що говорив на прощання капітан. Ми боялися засади. Я думала, що коли виїду, то за мною стежитимуть. А я не могла б цього знести. Подумайте, весь час відчувати, що хтось іде за тобою, підглядає кожен твій рух. Ох, це було б жахливо! Тут принаймні було спокійно.

– Оце й тільки? – промовив я розчаровано.

– Крім того… – Галінка опустила очі і завагалась. – Я не хотіла псувати вам репутацію.

– Мені? Та що ви, Галінко!

– Всі ці дні я думала про нас. Багато думала. І дійшла до висновку, що ми поводилися, мов діти. Тут не місце і не час для кохання. Це ні до чого було і вам, і мені. Ваші начальники могли б зовсім неправильно зрозуміти те, що нас з'єднує… Хіба… Хіба вам не дали цього відчути?

– Ні, чого ж… – сказав я непевно, пригадуючи, що останніми днями Трепка був досить стриманий зі мною.

– Мені було б дуже неприємно, якби я пошкодила вам.

– Не хвилюйтеся, капітан знає про все, я дістав від нього спеціальний дозвіл… – спробував я посміхнутися.

Галінка зніяковіла, і це було їй дуже до лиця. Я відчував, що кров у мене починає гарячково пульсувати. «Хай йому грець, тримайся, Павле! Вона до тебе не байдужа, – подумав я собі, – здається, з усієї цієї історії тільки ти вийдеш з виграшем!»

– Галінко, я мушу сказати вам важливу річ. Слідство закінчується, настав час поговорити серйозно.

– Не тепер, – злякалася дівчина. – Потім… коли мене вже не турбуватиме ця… ця страшна справа. А тепер треба швидко діяти, допомогти капітанові.

– Допомогти капітанові? В чому ж ви можете йому допомогти, Галінко?

– Можливо… зможу. Тепер я багато на що дивлюсь інакше.

– Що ви маєте на увазі? – зацікавився я.

– Потім… потім скажу… Ходімо вже…

Від будинку до нас підходив Заплон.

– Капітан Трепка просить усіх до вестибюля, – посміхнувся він улесливо.

* * *

Трепка мав дуже офіційний вигляд.

– Кілька днів тому, залишаючи «Пристань», – сказав він, – я розраховував, що незабаром приїду повідомити вас про щасливе завершення слідства і закінчити деякі формальності піймання злочинця. На жаль, протягом цього часу виникли нові, трагічні аспекти справи. Гляньмо правді в очі. Я приходжу до вас як вісник поразки. Вже деякий час гра йшла на іншу ставку, важливішу, ніж здійснення акту правосуддя над вбивцею. Тут вчинено злочин не тільки проти однієї людини. Це злочин проти людства. Знищено твір неоціненної вартості.

Про що ви говорите? – нервово перебив Касіца.

Про рукопис «Епсилон».

– «Епсилон»?! – скрикнув професор. – А що це за робота?

– Величезне відкриття професора Містраля в галузі боротьби з білокрів'ям.

На якусь мить запала тиша. Присутні переглядалися між собою, дезорієнтовані і збуджені. Але ніхто не одізвався.

– Я не настільки компетентний, щоб пояснити вам цінність твору, – порушив мовчанку Трепка, – тому попросив доктора Йонаша коротко ознайомити вас з науковим значенням праці. Прошу, докторе.

Йонаш витер лоб носовою хустинкою. Він був блідни як стіна. Запинаючись, почав пояснювати, в чому полягала величезна цінність відкриття.

– Це блеф, – нахабно перебив його Заплон. – Навіщо ця комедія? Цим ви нас не обдурите, капітане. Знаємо ваші криміналістичні штучки!

Настало невелике замішання.

– Це дивно, що саме ви не вірите, – сказав Трепка.

– Дайте, будь ласка, докази, – засміявся Заплон. – Це фантастичні казочки. Ви, мабуть, начиталися різних нісенітниць з бібліотеки наукової фантастики.

– А якби я дав вам докази?

Спантеличений Заплон підозріливо глянув на Трепку.

– Так от прошу, – Трепка демонстративно витягнув годинник, – за півгодини, усі вже знатимуть. Ви мусите це знати, – додав він суворо. – Поразка, якої ми зазнали, – не тільки моя поразка. Це насамперед ваша поразка. Поразка науки. Для чого я вам про все це кажу? Для того, щоб урятувати все те, що можна ще врятувати. Щоб урятувати ваше добре і м ' я. – Трепка зробив невелику паузу. – У мене є докази. Мені потрібен тільки один день, щоб назвати прізвище злочинця. І я назву його. Я знаю, як шукати злочинця, і знайду його, хоч ви й далі мовчатимете. І для цього не треба провадити додаткового слідства. Проте я вважаю, що в цій справі потрібна і ваша участь. Потрібна не мені, а вам. Вашому сумлінню. Тому я востаннє прошу бути цілком відвертими. Злочинець серед вас. Одійдіть від нього! Настав час говорити правду. Я розумію, можливо, не кожен наважиться говорити при всіх. Тому влаштуємо це ось як. – Трепка знову глянув на годинник. – Через п'ять хвилин я по черзі запрошуватиму вас у лабораторію на маленьку розмову. Я повідомлю, що знаю, і ви скажете правду. Це остання ваша можливість.

Говорячи це, Трепка перейшов у лабораторію. Я рушив за ним, зовсім збитий з пантелику. Зачинивши двері, я тихо спитав:

– Що це має означати, капітане? Ви сказали, що тільки завтра знатимете прізвище злочинця…

– Так треба було, – відповів Трепка. – Це невеличкий прийом, і я сподіваюся, що ти вибачиш мені цю маленьку нещирість.

– А ваше апелювання до їх сумління теж тільки прийом?

– Друже, невже ти вважаєш мене за циніка? – кашлянув Трепка. – Я звертався цілком щиро, виходячи з свого гуманного характеру.

– Ви розраховуєте, що їх зізнання полегшать справу?

– Ні. Я не розраховую ні на які зізнання хоч би тому, що вони уже нічого цікавого не можуть мені сказати.

– То навіщо тоді все це?

– Я ж сказав уже, що роблю все це для них. Хай у них залишиться враження, що вони в чомусь допомогли справі. Мені здається, що це потрібно для моралі їх самих як науковців. Для їх самопочуття.

– Чудово! – сказав, я іронічно. – Але ж ви не переконаєте мене, що мали тільки цю безкорисливу мету.

Трепка кашлянув.

– Це правда, друже, ти маєш рацію. Я був не зовсім безкорисливий… Дуже прикро, але ніяк не можу стати зовсім безкорисливим.

– Отже, у вас є тут ще й інша мета?

– Є.

– Яка?

Замість того, щоб відповісти, Трепка раптом усю свою увагу звернув на свій костюм, почав збивати з піджака невидимі порошинки. Я зрозумів, що нічого більше не довідаюсь від нього.

Ображений, я залишив лабораторію, де незабаром мала розпочатися комедія останнього допиту.

Розділ XXX

Кілька хвилин я тинявся у вестибюлі, а потім, вийшов у сад подихати свіжим повітрям. Ясна річ, весь час я думав про справу, а точніше – про свою участь у слідстві. Баланс був надзвичайно невигідний для мене. Я нічим не відзначився. Начебто я й брав участь у подіях, Трепка ніби й не приховував від мене жодного факту, а проте я відчував, що стою якось осторонь. Трепка не хотів поділитися зі мною найважливішим – висновками, які він робив із своїх відкриттів, і хоч тепер настала остання стадія слідства, капітан явно усунув мене від участі в розв'язанні всієї цієї історії. Однак за п'ять хвилин до закінчення я знав тільки те, що нічого не знаю. Кажуть, ніби Сократ вважав, що це вже багато, але я був іншої думки. Мене це страшенно принижувало.

– Павле, – почувся знайомий голос.

Я обернувся і побачив Галінку.

– Уже все? – запитав я.

– Так! Поцілуй мене, Павле! – Вона вперше назвала мене на ім'я. – Це великий день для нас. – Галінка була якось радісно збуджена.

У мене закалатало серце.

– Що сталося?

– Я хочу сказати тобі дуже важливу річ, але пообіцяй мені, що ти нікому не передаси.

Я приголомшено дивився на неї.

– В чому справа, Галінко?

– Ця історія закінчиться зовсім не так, як думає капітан.

– Не розумію.

– Слухай, – вона взяла мене за руку, – для тебе ця справа дуже важлива?

– Ну звичайно, – відповів я здивовано.

– Ні, для тебе особисто? Чи дає це тобі… ну… якісь хороші перспективи в житті?

– Мабуть, ні. Моя участь була тут зовсім скромна.

– Тепер буде інакше! – запально мовила Галінка.

– Не розумію.

– Фініш належатиме тобі. Розумієш? Ти відзначишся найбільше.

– Що ти мелеш, Галінко!

– Дай тільки слово, що нікому не скажеш хоч би години зо дві, що не випустиш із своїх рук перемоги.

– Перемоги?

– Йдеться про те, щоб уся заслуга належала тобі. Розумієш, тільки тобі! Дай слово!

– Якщо це не суперечитиме обов'язкам служби, то я можу дати слово. Але в чому справа?

– Я ж казала тобі: йдеться про те, що ця справа закінчиться інакше, зовсім не так, як думає капітан.

– Інакше? В якому розумінні?

– Праця «Епсилон» не пропаде.

Я здригнувся.

– Ти, мабуть, збожеволіла! Її ж спалили!

– Так. Її спалили, але Трепка не знає про те, що є фотокопії.

– Фотокопії? – скрикнув я.

– Послухай, я зараз усе тобі поясню. За тиждень до смерті, одразу ж після того першого замаху, професор Містраль наказав мені подзвонити Протасюку, що він приїде в неділю у справі фотокопій. Протасюк – це наш придворний фотограф у Пясечному, – посміхнулася Галінка. – Другого дня ми виїхали у «Пристань». Професор вийшов у Пясечному біля фотографії Протасюка, а мені велів їхати додому. На обід професор не прийшов! Ми хвилювалися, чи не трапилось чого. Я подзвонила Протасюку. Той сказав, що професор буде зайнятий до вечора. Вся ця історія зовсім вилетіла мені з голови. Тільки оце тепер, коли капітан згадав про працю «Епсилон», мені спало на думку… що, напевно, йшлося про фотокопії тієї наукової праці про білокрів'я.

– Справді, – збуджено підтримав я, – це ґрунтовний доказ.

– Павле, ти радий?

– Звичайно! – прошепотів я, відчуваючи в собі нове піднесення духу. – Але в такому разі у професора повинні бути ці фотокопії. А тимчасом їх не знайшли.

– Їх міг забрати вбивця, – схвильовано зауважила Галінка.

– І справді, – згодився я.

– Знаєш, мені здається, – сказала Галінка, – що вбивця міг спеціально знищити оригінал – хай усі думають, що твору вже немає, а він тим часом спокійно привласнить собі фотокопії.

– Галінко, – я з подивом глянув на неї, – це досить розумна думка. Але це означало б, що фотокопії в руках убивці. А якщо так, то він встиг їх заховати, а може, зо страху навіть знищив.

Галінка засмучено дивилася на мене. Раптом вона засяяла.

– Слухай, але ж навіть у найгіршому разі повинні лишитися негативи.

– Слушно, – мовив я, – у фотографа повинні бути негативи.

– Павле, ти мусиш негайно туди поїхати.

– Це ідея!

Я ступив крок до будинку, але тут мене знову огорнули сумніви.

– Це не так просто, – пробурмотів я. – Протасюк знає про вбивство професора. Усі вже знають.

Так що? – запитала Галінка.

А він чесна людина?

– Мабуть, чесна.

– Бачиш, якщо він довідається, що має справу з міліцією, то може злякатись і тоді відмовлятиметься від усього… До того ж він міг уже дізнатися про цінність негативів. Що як він захоче скористатися з них по-своєму? Я боюся зіпсувати справу. Тут потрібно діяти дуже обережно.

– А насамперед швидко, – додала Галінка. – О дванадцятій Протасюк закриває фотографію. Ти забагато філософствуєш.

– Ідея! – вигукнув я. – Тебе Протасюк добре знає?

– Так.

– Знає, що ти була лаборанткою Містраля?

– Звичайно.

– Тоді ти поїдеш зі мною.

Галінка злякалася.

– Це необхідно?

Я посміхнувся.

– Де чорт сам не може, туди він пошле жінку. Спробуєш приручити Протасюка. Звичайно, під моїм захистом.

Я швидко вивів машину.

– Якщо капітан питатиме про мене – я в Пясечному, у фотографа Протасюка, в невідкладній справі, – сказав я нашому співробітникові, який вартував біля брами.

* * *

Фотографія Протасюка містилася на базарі. Я зупинив машину на сусідній вулиці.

– Ну так що, Павле? – спитала задихана Галінка, коли ми опинилися перед дверима фотографії.

– Нічого, заходь.

– Ти підождеш мене тут?

– Ну звичайно.

– А якщо він упиратиметься, ти допоможеш?

Я кивнув головою.

– Тепер усе вирішиться, – сказала дівчина, ковтаючи слину. – Але, знаєш, я хвилююсь. Я не знала, що це так збуджує.

Вона швидко поцілувала мене і зникла за дверима.

Я з нетерпінням чекав, розглядаючи виставлені фотознімки набундючених молодих після шлюбу і товстих, вгодованих малюків. Крізь шибку мені було видно, як Галінка розмовляла з фотографом. За хвилину вона прочинила двері і висунула голівку. Серце в мене закалатало від нетерпіння.

– Павле, ти тут?

– Ну, що там? Є?

– Є!.. – збуджено шепнула Галінка. – Зараз підемо вниз, – там архів, – май терпіння почекати хвилин п'ятнадцять.

Час тягнувся страшенно довго. Спочатку я прогулювався по вулиці, потім підійшов до кіоска купити цигарок.

Повернувшись, я з подивом помітив машину професора Касіци, яка не поспішаючи повертала в бічну вулицю.

Моє здивування зросло ще більше, коли я побачив Заплона. Узрівши мене, він подався назад і явно сховався за стовпом для оголошень.

– Чому ви причаїлися, докторе?

У Заплона була досить дурна міна.

– Я?.. Причаївся?..

– Що, власне, ви тут робите?

– Нічого. Гуляю собі. А ви? – спитав він нахабно.

– Теж гуляю, – процідив я, допитливо дивлячись на нього.

Заплон якось неприємно засміявся.

– Ну то… ну то бажаю вам успіху… – моргнув він лукаво.

Те, що тут з'явився Заплон, здалося мені дуже підозрілим. Я вирішив не спускати його з ока. Оглядаючись назад, я повернув до фотографії. Заплон уже не ховався, ходив туди й назад по тротуару. Я глянув на годинник. Минуло вже майже півгодини, як Галінка пішла. Я почав хвилюватись, але почекав ще п'ять хвилин. Потім зайшов усередину. Двері були відчинені, але в кімнаті не було нікого. Відхилив завісу – порожньо. Мене пройняла неприємна дрож. Я зрозумів: тут діється щось недобре. Згадав, як боялася Галінка, як дивно поводився Заплон. І мені стало страшно.

Галінка казала, що вони підуть в архів, униз. Це, мабуть, у якийсь погріб. Я розглядався довкола по всіх кутках, але ніяких сходів униз тут не було.

Тоді я шарпнув другі двері. Вони були замкнуті. Постукав. Ніхто не відповів.

– Галінко! – гукнув я.

Німа тиша. На лобі в мене виступив холодний піт. Серце, як той молот, гупало в грудях. Не довго думаючи, я розігнався і вдарив у двері. Надто слабко! Вдарив дужче. Двері затріщали. Замок лишився на місці, але середина дверей вилетіла. На щастя, вона була з фанери. Я проліз крізь дірку і опинився в якійсь темній комірчині, де все повітря було насичене густим запахом хімікалій.

– Галінко! – крикнув я ще раз.

У відповідь знову тиша. Тремтячою рукою намацавши біля дверей вимикач, я. засвітив світло. Нервово оглядівся. І тут не було ніяких сходів у погріб, зате я побачив таке, від чого аж кров у жилах застигла. В кутку лежав нерухомо якийсь бородатий чоловік. Я кинувся до нього. Живий! Груди ледве піднімалися від слабкого дихання. На потилиці – велика кривава рана від удару чимсь тупим. Я обшукав його. У портфелі, який був при ньому, знайшов кілька десятків злотих і паспорт на ім'я Протасюка.

Приголомшений, я ще раз оглянувся навколо. Тільки тепер я помітив, що в приміщенні панувало безладдя. Шафи були відчинені, шухляди повитягувані, сейф відкритий.

Похмурі думки охопили мене. Засада! Викрали Галінку! Вкрали негативи!

Я вискочив у коридор, звідти – на подвір'я. Пробіг ще якийсь коридор і опинився на вулиці. Хотів кричати, але стримався, приголомшений: на вулиці зовсім спокійно, нічого тут не сталося.

Якась перекупка нерухомо сиділа біля кошиків із салатом, морквою і редискою. Поруч мовчки гралася з лялькою дитина. Далі виднілися великі яскраві парасолі над столиками біля маленької кондитерської.

І мені здалося, що сцена, яку я щойно бачив, – це тільки сон.

Раптом я побачив Заплона. Він стояв на розі вулиці боком до мене і курив цигарку. Я підбіг, схопив його за плече і крикнув:

– Досить цієї гри!

– Чи ви не збожеволіли? – посміхнувся Заплон.

– Не робіть з мене божевільного. Там лежить людина з розбитою головою.

– Де? – спокійно запитав доктор.

– У фотографа.

– Добре, зараз викличу швидку медичну допомогу! – І Заплон щосили шарпнувся. Але я не випустив його.

– Не вирветесь так легко! – белькотів я. – Де панна Стор? Що ви з нею зробили?

– Панна Стор? – Заплон ліниво повернув голову і вказав позад себе. – Панна Стор он там, під парасолем.

Від подиву я витріщив очі. Справді, Галінка сиділа за столиком біля кондитерської, а рядом з нею… Рядом з нею був не хто інший, як Трепка.

Онімілий, я підійшов до них.

– Капітане… – видавив, дивлячись то на нього, то на Галінку.

– Що сталося, Павелеку? – Трепка флегматично обернувся до мене. – Сідай.

Я машинально сів.

– Капітане, ви тут з Галінкою?.. – видавив я, запинаючись.

– А хіба що?

– Не зовсім розумію…

– Чому, друже? – спокійно сказав Трепка. – Справді, може, трохи холоднувато… але приємно… Сидимо собі на свіжому повітрі, п'ємо каву і розмовляємо, як подобає давнім добрим знайомим. Що ж робити в цей сонний післяобідній час у такому містечку… коли треба чекати?

Я остовпіло дивився на нього.

– Чекати? Чого?

– Автомашини.

– Ви кудись їдете?

– За кілька хвилин, – сказав Трепка.

– А вбивця?

– Сидить біля тебе, хлопче.

Розділ XXXI

Я зірвався з місця.

– Що це має означати?! Якщо це жарт, то дуже невдалий.

– Я не жартую, друже.

– Ні… це безглуздя! – я нервово засміявся. – Галінка – вбивця? Ну, звичайно, ви жартуєте!

– Чому, друже? Оці парасолі, столик і кава створюють таке враження? Але ж ми не завжди працюємо при декораціях. Зрештою, мені здається, що така декорація зовсім в дусі всієї нашої справи, і це мене тішить, бо я люблю стильні розв'язки.

– Неймовірно! – прошепотів я. – Цей спокій…

– А чого ж би ти хотів? Метушня, крики, перекинуті стільці, бійка, наручники… Фе, що за гидка картина! Які в тебе засмічені уявлення, Павелеку! Культурним людям це зайве. Можна до кінця працювати чемно, спокійно, під парасолями, за кавою. Правда ж, панно Галінко?

Галінка посміхнулась якоюсь блідою посмішкою, дивлячись кудись поверх нас.

* * *

Я був мов той мертвець. Немов крізь туман, бачив, як приїхала наша міліцейська машина, з неї виліз поручик Філіп з Драбеком і забрали Галінку.

Останні події сталися так раптово і несподівано, що я не міг навіть зрозуміти. На думку спадали безпорадні запитання. Чому? Як? Хіба це могло бути? І я тільки відчував, що мене спіткала подвійна і ганебна поразка.

Трепка співчутливо дивився на мене, то покашлюючи, то щось вистукуючи пальцями.

– На жаль, друже, ця процедура була неминуча. Тепер ти сам розумієш.

– Нічого не розумію…

– Рівняння перевірено… Розв'язання правильне. А саме це й треба було довести. Мені потрібен був невеличкий доказ ad oculos – наочний доказ. Я казав тобі про це. Це дуже добре вплине на дальший хід справи. Судді не завжди розуміються на тонкощах нашої роботи. Тому краще мати наочний доказ. І тобі, хлопче, теж потрібен доказ ad oculos, щоб ти прозрів. Чого тебе мають мучити якісь ілюзії, властиві сентиментальній натурі! Я зробив це для спокою твоєї душі, Павелеку.

Я безпорадно глянув на капітана.

– Отже, всю цю історію ви організували для того…

– Для того, щоб налякати і вигнати нашу мишу з-під мітли, – посміхнувся Трепка. – Я хотів, щоб вона втікала. На нашій невеличкій конференції я сказав їй багато цікавого про це вбивство і про неї саму. І добився результату, друже. Вона зрозуміла, що нема чого зволікати, що гра закінчена, і дала драпака, використовуючи для цього свій останній шанс, тобто тебе. Вигадала на ходу ловку історію з негативами фотокопій у фотографа, на яку ти дуже легко піймався. Таким чином їй пощастило під твоєю охороною безпечно і швидко виїхати з «Пристані Ескулапа». А потім, коли ти чекав біля головного входу, вона вийшла через подвір'я, піймала на стоянці таксі і поїхала. На щастя, друже, я з самого початку наглядав за вашими благородними діями, до речі, при безкорисливій допомозі доктора Заплона. Усі дороги контролювались, і остання подорож Галінки скінчилася на виході з міста. Найбільше сподобалось мені те, що в неї був цілий комплект фальшивих документів. Якщо хочеш знати, хлопче, то ми арештували її вже як Ельжбету Новак. Я тільки не передбачав навіть у найсміливіших своїх припущеннях, що це дівчисько зуміє ще при нагоді оглушити і пограбувати фотографа. Ти ж казав, що фотографа Протасюка оглушили?..

Напевно, у мене був дуже похмурий вигляд, бо Трепка обірвав свою розповідь і стурбовано дивився на мене.

– Я бачу, друже, тобі жаль… Що тебе мучить, хлопче?

– Навіщо ви допустили, oоб я до останньої хвилини виступав як блазень?

– Це теж була гра. Не з тобою, а з убивцею… Та, зрештою, я не бачу, що могло б образити твою честь.

– Пекельний світ! – вилаявся я.

– Е, друже, візьми себе в руки і дозволь іншим судити про світ.

– Ну гаразд, капітане, – я стиснув зуби, – сподіваюся, oо тепер, коли все уже скінчилося, ви відкриєте мені карти?

– Ну звичайно. Власне кажучи, ця справа простіша, ніж здається на перший погляд. Я з самого початку звернув увагу на Галінку. Становище лаборантки давало їй особливі можливості. Правда, її прийняли в інститут порівняно недавно. Робота Містраля на той час вийшла вже з стадії лабораторних дослідів, і професор перевіряв свої клінічні відкриття в периферійних лікарнях. А проте я припускаю, що Галінка мала нагоду поритися в його рукописах і листуванні. І тоді в її честолюбній голівці виник злочинний план. Нічого не вдієш, друже, в цій грі можна було рискнути. Привласнити собі такий твір…

– Ви думаєте, що вона могла привласнити його собі? – запитав я недовірливо. – Але ж як? Адже вона не мала навіть звання лікаря!

– Зате його мав Міхал Касіца.

– Міхал Касіца? – скрикнув я.

– Міхал Касіца був її спільником, друже. Та, напевне, й коханцем. За кордоном вони могли видати себе за молодих науковців з інституту гематології. Не знаю, чи пощастило б їм це зробити. Але в найгіршому разі вони могли б продати працю Містраля. Є країни, де наукові відкриття розцінюються як товар. }х можна продавати і купляти. Уявляєш собі, які спокусливі перспективи відкривав перед молодою парою вигідний продаж такої праці?

– Але невже тут не можна було обійтися без убивства? – запитав я. – Адже ця робота була таємницею професора. То чи не досить було просто викрасти її, зробити фотокопії?

Трепка похитав головою.

– Якби професор був живий, то він, безумовно, добивався б авторських прав на свою працю скрізь, де б вона не була опублікована. З цього міг би вийти скандал і кримінальна справа. Та ще серйознішою обставиною було те, що професор за кілька днів мав вилетіти в Токіо, на міжнародний з'їзд, де він збирався розповісти про свої відкриття. Це зовсім поплутало б плани Галінки. От за таких обставин злочинці й прийшли до думки про вбивство. Треба визнати, що це вбивство було обдумане дуже грунтовно і підготовлене до найдрібніших деталей. Отруєння, друже, характерне тим, що смерть майже ніколи не настає саме тоді, коли вчинено злочин, тобто коли жертві дано отруту. І тому вбивця майже завжди має перевагу. У даному випадку справа ускладнювалася ще й тим, що було незрозуміло, заради чого вчинено злочин і як підсунули професорові ціаністий калій. Так, наприклад, перед нами одразу постала проблема, де була отрута – в порошку чи в горілці. Але розгляньмо справу по порядку. Галінка вирішила скористатися з маленької слабості професора. Містраль мав звичку випивати перед сном чарку чогось міцного. Не знаю точно, як це відбувалося в «Ізоляторі», а в «Пристані» Мацьошекова щовечора о десятій годині приносила йому в кімнату півсклянки вишнівки. Це була звичка, якої завжди ретельно дотримувались.

– Отже, ціаністий калій був усе-таки в графині, – зітхнув я.

– Так, – сказав Трепка, – твоя гіпотеза була слушна, жаль, що пізніше ти потрапив під вплив Журки.

– Пропажа горілки, забита раковина, відро для сміття, отруєння собак… – гірко посміхнувся я.

– Досить було тільки зв'язати ці факти між собою і міцно триматися їх. Галінка, збираючись до аптеки, всипала отруту в графин, а повернувшись, вилила отруєну горілку і налила в графин звичайної вишнівки.

– І тому, коли пів на дванадцяту Мацьошек хильнув з графина, то він уже не міг отруїтися, – додав я.

– Саме так, хлопче. А оскільки раковина була забита, Галінка вилила отруєну горілку у відро. Ну, а наслідки ми знаємо.

– Хвилинку, – сказав я, – але ж у склянці в кімнаті професора була вода, а Містраль не міг її туди налити.

– Правильно, професор не міг. Але це з успіхом могла зробити Галінка, – відповів Трепка.

– Коли об одинадцятій годині зайшла зробити укол?

– Авжеж. Це було дуже спритно з її боку. Саме цьому піймався наш хоробрий Журка.

– І тому ми думали, що отрута була в порошку, який приніс Йонаш!

– Цього якраз і хотіла Галінка. Хоч, правда, вона подбала й про інші фальшиві докази. Вона обрала козлом відпущення доктора Протоклицьку І хотіла кинути на неї основну підозру. Для цього вона пересипала ціаністий калій у скляну баночку, на якій були відбитки пальців Протоклицької, і трошечки всипала в пудреницю лікарки. Зробити це було зовсім не важко, бо Протоклицька залишала свою пудреницю у спільній ванній. Ну, а решту доповнили обставини, що, як ти знаєш, у цьому відношенні були досить сприятливі для Галінки. Підозра впала майже на всіх, хто був у «Пристані».

– А проте справа з тією горілкою була рискована.

– Риск не такий великий, як тобі здається. Не забувай, що вже десь пів на дев'яту, коли після вечері помили посуд, на кухні нікого не було. Мацьошекова приходила тільки близько десятої, щоб занести Містралю вишнівку. А все товариство, як завжди після вечері, збиралось у вестибюлі нагорі. Винятком був тільки Містраль, який одразу йшов до своєї кімнати. Справа з ключем теж, мабуть, тобі ясна?

– Галінка забрала його, щоб ніхто не замкнув дверей професора, щоб вона могла ввійти вночі і забрати рукописи. Але чому ж потім вона вкинула ключ у компот? То наче якийсь дурний жарт.

– Це було в її дусі, так само, як дурна посилка з пістолетом, адресована міліції. До того ж вона, мабуть, старалася дезорієнтувати нас. Перед обідом Мацьошекова заздалегідь приносила компот і ставила його в склянках на стіл, Галінка могла вкинути туди ключ, нічим не рискуючи.

– Ви нагадали мені про постріл в «Ізоляторі», – промовив я. – Стріляла Стор, правда?

Трепка ствердно кивнув головою.

– Але навіщо вона це зробила?

– На це запитання я, власне, відповів ще тоді, в Варшаві. То була спроба.

– Спроба?

– Треба, друже, зрозуміти відношення Міхала до всієї цієї історії. Міхал весь час боявся. Його це лякало, він не вірив в успіх, боявся, що попадеться. То що ж робить наша хоробра Галінка? У неї, як ти знаєш, багато фантазії і завзяття, зате мало совісті. От Галінка й організовує мнимий замах, щоб довести слабкому духом Міхалові, що вона може діяти безкарно і кепкує собі з міліції.

Спроба закінчилась успішно. Ніхто ні до чого не додумався. Міхал піднісся духом і повірив у Галінку. До того ж саме тоді він розбив машину і попав у халепу, тому всю надію покладав на дівчину. Тільки того критичного вечора йому знову стало страшно. В останню мить він вирішує не брати участі в цій справі, дзвонить батькові і домовляється з ним про розмову. Старий Касіца їде до сина. Міхал розповідає йому про свої турботи і просить допомогти. Але в батька нема грошей, і він різко відмовляє. Це вже, мабуть, усе, що ти хотів знати, – посміхнувся Трепка.

– Хай йому біс, капітане, не жартуйте! Ви ж не сказали про найважливіше. Як Галінка забрала рукописи?

– З цим вона мала найбільше клопоту, – мовив Трепка. – Може, тобі це здаватиметься смішним, але допомогли мені банки з-під консервів.

– Банки? – я недовірливо глянув на капітана.

– Так, банки, – відповів Трепка із смішною серйозністю. – Пригадуєш, я заборонив Містралю споживати будь-яку їжу з кухні, тому професор їв увечері консерви. І ще, пам'ятаєш, він частував нас компотом. Ми спорожнили цілу банку.

– Це правда.

– Професор був педантом і любив порядок. Він, безумовно, не викинув би банок за вікно, отже, вони мали потрапити в кошик для сміття. Але в кошику їх не було. Це, друже, мені одразу дуже сподобалось. Я вже знав, що тримаю бика за роги. Кому, питав я себе, могли бути потрібні ті банки і як їх забрали?

Спочатку не знаходив жодного розумного пояснення. Тільки пізніше, коли перед нами постало питання, як винесено рукописи з кімнати, я раптом зв'язав ці дві справи: зникнення консервних банок і рукописів. Трохи подумавши, зрозумів, що їх забрала Галінка.