Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 15 страниц)

– Галінка?! – скрикнув я здивовано. – Коли ж, у дідька, вона могла їх забрати?

– Звичайно, після смерті професора, коли вона зайшла в його кімнату, щоб зробити укол новокаїну.

– Цього не може бути, – заперечив я, – адже її ретельно обшукувала сержант Ройкова, – перед тим, як Стор увійшла в кімнату, і після того, як вона вийшла. Ви думаєте, що Ройкова…

– Ні. Ройкова нічого не пропустила. То як же це розуміти?

– Дуже просто. Банок у Галінки не було.

– Як так? Ви ж сказали, що вона винесла?

– Ні, друже, я сказав «забрала», а не «винесла». В цьому є деяка різниця… Ну, подумай, що вона могла зробити з цими банками, знаючи, що за дверима її одразу ж обшукають?

– Не знаю… мабуть, могла тільки викинути через вікно, за мур.

– Правильно. Вона викинула їх через вікно, за мур.

Деякий час я мовчав, вражений.

– Чи не забагато це було для неї роботи, – висловив я сумнів, – сполоснути склянку після вишнівки і налити в неї води, відчинити віконниці і вікна… зачинити їх…

– Ти забув, що треба було ще вийняти з професорового халата гумові рукавички, надіти їх на руки, потім зняти і знову сховати в кишеню… – додав Трепка. – Бо, як ти догадуєшся, вона все робила в рукавичках, адже відбитків пальців ніде не лишилося. Але ти забуваєш, що Стор була в кімнаті три хвилини, це ми перевірили точно. А я поб'юся з тобою об заклад, Павелеку, що ти, не дуже поспішаючи, зумієш зробити все це навіть швидше. А втім, вона не боялася часу. Минула вже година, як професор помер, це легко було встановити, і ніхто не міг підозрівати Галінку в тому, що вона його вбила. Там виникла інша трудність. Тоді якраз був вітер, а рукописи лежали в обкладинках не зшиті. Та й взагалі вони були дуже легкі. Галінка цілком слушно боялася, що рукописи не долетять, коли їх викинути. Раніше вона, мабуть, хотіла взяти з собою в кімнату Містраля якісь пакунки, щоб разом з ними винести рукописи. Але обшук зірвав ці плани. В будинку була міліція. Тому вона знайшла інший вихід. Сподіваюся, ти догадуєшся, який?

– Консервні банки… – видавив я.

– Ну, звичайно! Вона використала консервні банки, що були в кошику для сміття. Якби цих банок там не було, то хто знає, чи взагалі крадіжка здійснилася б. Але вони були. Галінка запакувала у кожну банку по рукопису. Банку з рукописом, який був в обкладинці «Епсилон», вона викинула за мур. Дві інші спустила вниз під стіну, де лежали різні старі речі, а наступного дня підкинула один з них – той, що в обкладинці «Дельта»– в купальний халат у ванній, а другий – в обкладинці «Дзета» – Мацьошековій у пекарню. Дивно, що ні ти, ні Журка не звернули уваги на те, що сталося з банками. Може, якби звернули, то я не був би змушений відриватися від садіння капусти, – нещиро зітхнув Трепка. – Отак, хлопче, рукописи помандрували собі з кімнати в банках. На жаль, як ти знаєш, професор поміняв їх місцями. В обкладинці «Дзета» був рукопис «Епсилон», а в обкладинці «Дельта» – твір «Дзета».

Дальші події з рукописом «Епсилон» були короткі і трагічні. За відомих тобі обставин злякана, збита з пантелику Мацьошекова спалила їх. Щождо рукопису «Дзета», то тут почалася гра в підкидання його. Йонаш знайшов твір «Дзета» у ванній, в кишені свого купального халата, і, злякавшись, всунув його в халат Заплона. Заплон у свою чергу не лишився перед ним у боргу і підкинув рукопис йому в чемодан.

– Свідком чого була доктор Протоклицька, – додав я.

– Не обов'язково, – посміхнувся Трепка. – Протоклицька зовсім не обов'язково мала бути свідком тієї сцени, щоб додуматись, хто підкинув рукопис/ Йонаш, безумовно, розповів їй про свою маніпуляцію, і Протоклицька знала, що в даний момент власником «Дзети» був Заплон. І вона влучно звинуватила Заплона. Тим часом Йонаш знаходить рукопис у своєму чемодані.

– Хоче його позбутись і ховає в шпаківні, звідки він потрапляє до дітей, – закінчив я.

Трепка допив каву і говорив далі:

– Але повернімося до трюку з вікном. Той трюк відкрив мені очі на роль, яку в усьому цьому відіграв Міхал Касіца. Якщо Галінка викинула твір Містраля через вікно за мур, то, значить, за муром мав бути її спільник, і він забрав рукопис. Хто міг бути цим спільником? Людина, яка того вечора була десь близько, але за межами «Пристані». Вже тоді я подумав про Міхала Касіцу, але одна річ викликала в мене сумніви. Міхал був легковажною людиною і мало підходив на роль партнера в усій цій історії. Партнером панни Стор мала бути певна людина, якій можна було довіряти. Тільки тоді, коли я довідався, що Міхал кохав Галінку, все стало зрозумілим, його самогубство тільки підтвердило моє припущення.

– Самогубство?! – викрикнув я.

– Звичайно, самогубство. Правда, все нібито вказувало на те, що Міхала могла отруїти Протоклицька, але в мене ні на мить не було сумніву. Я вже тоді знав, що Протоклицька зовсім не причетна до цієї справи і в неї немає ніякої причини зазіхати на життя Міхала. Причину міг мати тільки вбивця Містраля. Психічний стан Міхала був такий, що вбивця міг побоюватись провалу. Але ж вбивця – Галінка, а в неї тоді не було змоги вкинути ціаністий калій у пиво. Та й навряд чи вона могла б на це зважитися. Все-таки дівчина кохала цього хлопця. Кінець кінцем, психічний стан Міхала і становище, в яке він потрапив, цілком пояснюють цей одчайдушний крок. З моменту смерті Містраля Міхал втратив рівновагу. Він живе в панічному страху, в нього виникає думка про самогубство. Раптом з'являється міліція і везе його до «Пристані». Уяви собі, як він злякався. Правда, в «Пристані» начебто все з'ясовується, але стає відомо, що в суботу близько десятої години вечора Заплон бачив його під східним муром. Міхал наляканий. Він боїться, що ми піднімемо завісу над усією цією історією, тим самим викриємо і Галінку, і його. Молодий Касіца вирішує відмовитись од здобичі і рятувати власну шкуру. З цією метою він дістає із сховища мнимий рукопис «Епсилон» і підкидає його до кімнати Містраля в «Ізоляторі», щоб створити видимість, ніби рукопису взагалі звідти не брали і він весь час лежав під картонною папкою на письмовому столі. Але тоді ж Міхал дізнається, що сталася катастрофічна помилка – рукопис замінили.

– Як, невже тільки тоді!? – здивувався я.

– Тільки тоді, – буркнув Трепка. – У той суботній вечір Міхал, за планом, діставши консервну банку, одразу ж заховав її, мабуть, десь поблизу «Пристані Ескулапа», не перевіряючи. А втім, йому навіть на думку не спало, що в банці могло бути щось інше.

– Тепер я розумію, чому в четвер він раптом повернувся в «Пристань», – сказав я, – приїхав повідомити Галінку, з'ясувати, як стоїть справа, і одержати потрібний рукопис.

– Правильно, друже. Але рукопису «Епсилон» уже не було. В пекарні Касіца побачив тільки його обвуглені рештки. Міхал впадає в стан крайньої депресії…

– А до всього цього Журка хоче допитати його.

– Так. Журка хоче допитати його. Міхал боїться провалу. Він не хоче виказати Галінку. І не може примиритися з думкою, що його викриють як учасника злочину. І він покінчує з собою.

Розділ XXXII

Я довго мовчав, переварюючи всю цю історію. А в душі моїй вирували суперечливі почуття жалю, приниження і захоплення Трепкою.

– А проте, – сказав я, – все це було не так уже й просто. Ви надто скромні, капітане, – адже це пекельна історія.

– Ну звичайно, – відповів Трепка, – це вимагало вивчення і знання грецького алфавіту, – ущипливо пожартував він. – Але в мене, як тобі відомо, є свій філософський метод. Мій покровитель – високошановний мудрець Діоген, який ходив з ліхтариком по місту й белькотів: «hominem quaero» ^[6] _{6
   Hominem quaero (лат.) – шукаю людину,}


[Закрыть]. В даному разі цим homo був ти. Не дивися так на мене, друже, це правда, – ти мені найбільше допоміг.

Як завжди, я не знав, чи кепкує Трепка наді мною, чи каже правду. Ще й досі я не зміг розкусити дивного стилю капітана. На всякий випадок я запротестував.

– Ні, це справді так, хлопче, – Трепка по-дружньому поплескав мене по плечу. – . Коли в заплутаному клубку цієї пекельної справи я шукав свою червону ниточку, коли, за звичаєм, запитував себе, що ненормальне є в стосункахміж людьми з «Пристані», відповідь приходила негайно: ваше кохання чи, точніше, ставлення панни Стор до тебе.

– Що ви хочете цим сказати? – прошепотів я.

– Кохання цієї жінки до тебе здалось мені разючим і абсурдним.

Я почервонів мов рак.

– Не гнівайся, друже, – вів далі Трепка, – я знаю, що в тебе є багато хороших рис, але однієї природа пожаліла для тебе; і ти пересвідчишся в цьому, коли глянеш у дзеркало. Ні, боронь боже, я не кажу, що тобою не зацікавиться жодна жінка. Але ти перебуваєш у такому щасливому становищі, що можеш сподобатися лише надзвичайно благородній істоті, яка зуміє оцінити твої внутрішні позитивні якості. Якщо колись ти одружишся з жінкою, то, ручаюся, вона, безумовно, буде ангел. Тут ти в безпеці, друже! В цілковитій безпеці, і багато хто може тобі позаздрити. От, кажу, я й подумав собі: коли таким чоловіком, як мій друг Дзярмага, займається така жінка, як Галінка, то тут щось не гаразд. І задав собі запитання: навіщовона це робить?

Спочатку думав, що це примха для забави, що Галінка хоче мати в списку своїх жертв найнекрасивішого з поручиків міліції, але скоро зрозумів, що це не забава. Бідолашна вкладала в це «почуття» забагато праці і самопожертвування. Ти навіть не підозріваєш, як багато вона віддала тобі. Щоб тобі сподобатися, Галінка перестала бути сама собою, бо знала, що ти, Павелеку, не покохав би таку Галінку Стор, якою вона була насправді, – безпощадну і розважливу. Отже, ця жінка почала грати роль істоти слабкої, вразливої, наївної і солодкої, щоб викликати в тебе покровительські почуття.

І це мене вразило як психологічна фальш. Бо з того, що про неї говорили, з її біографії, з усього минулого вирисовувалась інша картина – образ людини енергійної, сміливої і спритної. От я й запитав себе: що це за маскарад? А мета його була проста. Ні, йшлося не про маскування її справжньої вдачі. Стор була винна і хотіла убезпечити себе. Вона тримала тебе, так би мовити, як залізний резерв на той випадок, коли земля почала б горіти в неї під ногами. Тоді ти мав бути її останньою надією на порятунок. От і все. А інше ти знайдеш у Галастри в газеті.

Трепка підвівся і зажурено глянув на мене.

– Опам'ятайся, нарешті, друже. Не забувай, що я казав тобі про людську свідомість. Адже твоя роль у цій справі була позитивна. Правда, ми могли б зробити більше, але доля не дала нам бути рятівниками, світу. Залишімо це іншим і продовжуймо обробляти свій скромний город.

Капітан поплескав мене по згорбленій спині і пішов до машини.

Не знаю, скільки ще сидів я, заглиблений у чорні думки. Тільки почувши дзенькіт скла, здригнувся. Це доктор Заплон підсів до мене з коньяком.

– Що це з вами, поручику, – хандра? Переживаєте за світ? Розумію! Ви хотіли зберегти віру в десяток праведників з «Пристані». Але це дуже великі вимоги, поручику! – пожартував він. – Навіть в часи Содоми з цим було дуже важко. Досить одного, двох… Наприклад, мене.

Я підозріливо глянув на нього. Хай йому грець, невже я для того тут залишився, щоб наді мною насміхалися? Він говорив серйозно чи, може, розгадав мене?

Ніби відгадуючи мої думки, Заплон засміявся, підвівся і щільніше закутався в плащ.

– Але ж дує, хай йому чорт! Видно, ще не час для весни, і сидіти під парасолькою ранувато. Погода в цьому році страшенно жартує з нами.

– Кажуть, що це від термоядерних випробувань, – пробурмотів я.

– Справді, так кажуть.

Ми підняли коміри. Дув безжалісний, пронизливий вітер. Я відчував його навіть крізь плащ.