Текст книги "Пристань Ескулапа"

Автор книги: Эдмунд Низюрский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Мацьошекова знала ще менше. Вона й не чула про рукописи в жовтих обкладинках і навіть не пам'ятала, чи лежав на столі якийсь портфель.

Під час розмови з Мацьошековою ми почули шум мотора. То під'їхав до будинку автомобіль Касіци.

– Мене цікавить, що скаже з цього приводу професор Касіца, – пробурмотів Журка.

Розділ XIV

– Це виключається! – Професор Касіца ходив по кімнаті і поправляв надто тісний комірець. – Що ви придумали, поручику! Заради таких дрібних наукових робіт убивати людину? Та де ж тут здоровий глузд? Що б це дало вбивці?

– Ну, все-таки… – запротестував Журка. – Наукову праця завжди має цінність.

– Колего, ви б не купили за неї навіть добрих штанів. – Касіца поблажливо поплескав Журку по спині своєю ведмежою лапою.

– Ви жартуєте, професоре. Але ж я маю на увазі не звичайну грошову вартість. Ця праця могла б забезпечити молодій людині, яка присвятила себе науці, непоганий старт… початок кар'єри. Наскільки мені відомо, доктор Заплон, наприклад, обрав подібну тему для своєї дисертації.

Вражений Касіца на мить остовпів.

– Ви думаєте, що хтось з асистентів міг би?

– Думаю, що все-таки це причина, професоре. Я хотів би, крім того, звернути вашу увагу на той факт, що обидві ці праці пропали.

Касіца зайшовся реготом.

– Ви говорите це серйозно?

– На жаль. Це вже встановлено. Рукописи хтось украв.

– Та це дурниці! Обидві праці у мене.

– У вас? – ошелешений Журка аж онімів.

– Професор Містраль передав їх мені в суботу зараз же після мого приїзду.

– Ви могли б їх показати? – видавив Журка.

– У мене їх немає при собі. Я віддав їх передрукувати. До речі, це мені обійдеться недешево. У Містраля був жахливий почерк. Друкарці, мабуть, доведеться користуватися лупою.

– У вас є свідки, які могли б підтвердити, що Містраль особисто вручив вам ті рукописи?

Касіца почервонів.

– Панове, що означає це запитання? – обурено промовив він. – Невже ви думаєте, що я…

– Ми ні, – перебив Журка, – але про це спитає вас прокурор.

– Прокурор? – Касіца дивився на нас збентежено. – Хай йому чорт! Невже це виглядає так серйозно? – запитав, потираючи собі горло.

– На жаль, так, – відповів Журка. – Отже, ніхто з асистентів не знає, що професор Містраль віддав ці рукописи вам?

– Ні.

– А кому ви дали їх передрукувати?

– Одній… одній пані з Пясечного.

– Пані з Пясечного? – підозріливо перепитав Журка. – У вас же в інституті, здається, є власні друкарки.

– Це треба було зробити дуже швидко, – сказав Касіца, – я мав намір передрукувати їх протягом свята. Професор Містраль хотів особисто перевірити машинопис ще до відльоту в Токіо.

– Як прізвище друкарки з Пясечного?

– Жураковська.

– Здається, таке саме прізвище має ваша пацієнтка, до якої ви ходили в суботу.

– То її невістка. Вона працює в міському відділі охорони здоров'я. Підробляє собі переписуванням на машинці.

– То виходить, що ви віддали їй рукописи ще в суботу.

– Так, я захопив їх при нагоді, коли мене викликали.

– Викликали обманом.

– Так. Я вже вам казав, що якийсь шибеник пожартував наді мною.

– Як ви поясните нам такий факт? Доктор Йонаш сказав, що бачив рукопис «Дзета» на столику професора Містраля, коли приносив йому снотворний порошок.

– Це дуже проста річ. Професор Містраль одібрав для опублікування лише фрагмент чи навіть, скажу точніше – витяг. Найважливішу частину.

– Ну, це змінює справу, – заспокоївся Журка. – Виходить, убивця все-таки міг заволодіти працею.

– Огризком праці. Шкаралупою без основного вмісту. Це йому нічого не дасть, – пробурмотів Касіца.

– Він міг про це не знати, – зауважив я.

– А… звичайно, – витріщив очі професор.

Журка з іронічною, як мені здалося, посмішкою вклонився професорові Касіці. – Тоді поки що це все.

* * *

Коли ми опинились у своїй кімнаті, Журка зайшовся реготом. Я здивовано дивився на нього. – Чого ти регочеш?

– Розвеселила мене ця розмова.

– Розвеселила?

Задоволений Журка засвистів. Я ще ніколи не бачив його в такому настрої.

– Так от, Павле, незабаром слідство закінчиться. Цей день був вирішальний.

– У тебе є конкретні підозри?

– Здається, є.

– На другий день слідства? Чи не зарано це?

– Для нашого добропорядного Каєтана Трепки, безумовно, скоро. Як я встиг помітити, наш старший колега все ще перебуває в стані дрімоти. Бідолаха справляє таке враження, ніби чекає, що розв'язання загадки присниться йому.

Це неприємно мене вразило.

– Ти недооцінюєш Трепки. Не розумієш його методу.

– Можливо… – Журка зручно витягнувся на ліжку і закурив цигарку. – Мене не цікавлять теоретичні досліди. Я практик. І знання мої викарбувані ось тут… – він розстебнув на грудях сорочку і показав мені жахливий шрам. – Я платив за свої помилки, Павле, але наука пішла на користь. І цей досвід говорить мені: дивись насамперед на конструкцію. Не вір самому собі, вір тільки фактам. Кожен злочинець, навіть дуже примітивний, завжди якось конструює свій злочин. Конструює по-своєму, тим способом, який властивий тільки йому. Одні ліплять простенькі хатки, інші заводять пишні будівлі в готичному стилі. Кожен будує не так, як усі інші.

Я зацікавлено дивився на Журку.

– В школі нас навчають ремеслу, – говорив він далі, – але якщо хочеш досягнути чогось більшого в нашій праці, то треба розірвати пута ремесла. Необхідно виробити власний стиль… Ні, для цього не треба займатись спогляданням, як наш Трепка. Для цього треба вміти користуватись індукцією і синтезом. Треба зібрати разом усі факти і добре придивитися до них у цілому. Тому, опинившись перед злочином, я насамперед запитую сам себе, яка його конструкція. Тут нам трапилася конструкція смілива і разом з тим точна, обміркована холодним, звиклим до наукової точності розумом. Тепер я дивлюсь на цю конструкцію, і переді мною поступово починає вирисовуватись образ її творця.

– Хто? – запитав я нетерпляче. Журка посміхнувся.

– Хтось, хто бачив у той перший вечір, що Міхал Касіца після вечері дивився по телевізору шумливий репортаж про мотокрос; хтось такий точний, що не забув замкнути ті двері в «Ізоляторі»; хтось, хто намовив Йонаша дати Містралю снотворний порошок; хтось, хто мав ключ від шафки з отрутами; хтось, хто заходив після вечері в лабораторію, і, нарешті, хтось настільки хитрий, що, приступаючи до своїх починань, уже дбав про димову завісу.

– Димову завісу? – здивувався я. – Що ти маєш на увазі?

– Ряд випадків, які повинні були відвернути нашу увагу від справжнього винуватця. Злочинець – людина твереза, серйозна і точна, тому й хотів створити враження, що він шалений, дурний і смішний. З цією метою він організовує той перший безглуздий замах, а потім передає нам дивну поштову посилку. Але ось виникають непередбачені ускладнення. Попереджений Трепкою, Містраль не хоче приймати порошок. Злочинець на порозі провалу. Він хоче повернути порошок назад, але зазнає фіаско, бо порошок лишився в кімнаті Містраля. Тим часом Мацьошек довідується, що «Пристань» під наглядом, і сповіщає про це вбивцю. Нерви злочинця не витримують, і він під вигаданим приводом іде в місто.

Вражений до глибини душі, я мовчки слухав, а потім видавив:

– Іполите, що ти мелеш? Невже ти маєш на увазі професора Касіцу?

Журка переможно посміхнувся.

– От бачиш. Ти повинен був сам назвати це прізвище. І правильно назвав. Воно, і тільки воно, підходить під невідоме в нашому рівнянні.

– Але ж це безглуздя, Іполите! Подумай: директор інституту?!

Журка посміхнувся, не приховуючи зневажливої поблажливості.

– Тебе засліплює його авторитетне становище. Добре, що на мене ніякий авторитет посади чи прізвища не впливає. Кожен може вчинити злочин, особливо тоді, коли для цього є якийсь мотив.

– Мотив? – Я подумав, що Журка збожеволів.

– Який же мотив може бути в Касіци?

– Дуже цікавий, Павле. Пам'ятаєш казку про Золушку? Золушку зненавиділа її невродлива сестра, яку не запросили на бал. А тут мова йде про бал, так би мовити, інтелектуальний, а роль некрасивої сестри виконує, звичайно, Касіца.

Уяви собі двох учених. Один – здібний, бере активну участь у науковому житті, другий – посередність, нуль у науці; один – творець, другий – адміністратор; один – ображений, позбавлений становища, яке б відповідало його здібностям, а другому протегують, він користується пошаною і владою.

Не будь наївний – це нездорова обстановка… Класична ситуація Золушки. Ці люди повинні були ненавидіти один одного.

Касіца заздрив Містралю, його науковим успіхам, а Містраль, навпаки, заздрив становищу Касіци. Але насправді становище Касіци було поганеньке. В свій час ця людина раптом піднялася надто високо, але не через свої наукові заслуги. Порівняно з своїми справді талановитими і заслуженими колегами він мав багато недоліків. Тому й почував себе непевно. Боявся, що Містраль займе колись його місце.

Безумовно, він намагався зрівнятися з Містралем у наукових успіхах. Але різні конгреси, делегації, з'їзди, обов'язки адміністратора – словом, уся парадна сторона життя – займали стільки часу, що з його здібностями наздогнати Містраля нічого було й думати. Він став людиною-вивіскою. «Касіца, – говорили про нього, – це той, що від імені гематологів».

Але рік тому становище почало змінюватись. Почулись голоси, і навіть з'явилися газетні статті, як та в «Жицю Варшави», що критикували становище в інституті. Містраля реабілітували, мало того, про нього почали говорити як про скромного героя науки. Його наукові праці мають бути опубліковані. Дедалі частіше згадується ім'я Містраля, як людини, що має очолити інститут.

З другого боку, Касіца стає козлом відпущення. Його називають великим інквізитором польської науки, у ньому вбачають уособлення зла, яке гнобить медичний світ, причину застою і косності в гематології. І сам Касіца гірко переживає, відчуває себе ошуканим, свого роду непридатним уже знаряддям, яке використали не за призначенням, зіпсували і викинули.

Зрозумій його становище. Ця людина втратила популярність і повагу, його адміністративна сила похитнулась, а наукових досягнень у нього не було. Що являтиме собою Касіца, коли його знімуть з посади директора? Ніщо. Касіца добре все це розуміє і робить одчайдушні зусилля, щоб утриматися на новій хвилі. Він реорганізовує інститут, піклується про умови роботи наукових працівників, купує у Варшаві і в Пясечному вілли для своїх співробітників, налагоджує наукові зв'язки з закордоном, обладнує лабораторії, підтримує Містраля, висуває навіть його кандидатуру для поїздки в Токіо. Та все це марно. Атаки посилюються. Від Касіци вимагають, щоб він проявив себе як вчений. Тепер уже запитують прямо, хто такий, Касіца, де його наукові праці?

Касіца робить останню спробу. Він за всяку ціну хоче здобути жезл вченого. Він бере собі талановитого асистента, доктора Заплона, не дивлячись на його важкий характер та погані звички, і оголошує, що провадить дослідження агранулоцитозу. Зверни увагу: це та сама галузь, у якій працює Містраль. Але Касіца зазнає невдачі. Препарат проти агранулоцитозу виявляється неефективним. Гинуть піддослідні тварини. А потім умирає хворий, якого лікував Касіца.

Але дивна річ, незважаючи на все це, Касіца з якоюсь упертістю продовжує займатися тим же питанням і навіть публікує інтерв'ю, де повідомляє про важливе відкриття в галузі боротьби за агранулоцитозом. Заходить у безвихідь, йому загрожує компрометація. Нарешті зазнає остаточного удару: Містраль закінчує свою першу наукову працю в цьому питанні і збирається опублікувати її.

Ось тоді у Касіци виникає розпачлива думка: усунути суперника і заволодіти його працею. Це й є мотив злочину.

Я слухав приголомшений. Важко було заперечити логіку міркувань Журки, але ще важче було мені уявити собі таку жахливу річ.

– Але ж Йонаш… – прошепотів я, – але ж Йонаш ще о дев'ятій годині бачив рукопис «Дзета» на столику.

– Йонаш брехав.

– Навіщо?

– Бо він боягуз. Не забувай, що сказала про це панна Стор. Мені здається, що вона влучно змалювала, як стоїть справа з Йонашем. До речі, Йонаш збрехав не тільки в цьому. А портфель? Він же навмисно не сказав, що є портфель. Йонаш боїться, і це визначає його поведінку. Нещасний думає: коли я признаюся, що не бачив рукопису «Дзета», то це означатиме, що його взяв я. Боявся, що ми неправильно зрозуміємо його заперечення. Ти, Павле, не уявляєш собі, до якого безглуздя доходять інтелігенти, коли ними керує страх. Але завжди вони роблять одну помилку: надто багато думають. Кінець кінцем, починають плутатись і мимоволі потрапляють у безвихідь. Щастя його, що він натрапив на мене. Інший, не дуже вникаючи в суть справи, давно б уже його арештував.

– Іполите, а якщо все-таки це він? Подумай, що коли він і є вбивцею, який з переляку плутає і бреше?

– Це насамперед був би дуже дурний убивця, – зневажливо надув губи Журка. – Який вбивця, будучи при своєму розумі, на очах у всіх дав би жертві отруту?

Я не здавався.

– А якщо він саме на це розраховує? Може, він думає, що, прикинувшись дурним, уникне відповідальності? Може, це витончена людина, вбивця-психолог, який передбачив саме такі твої міркування?

– Психологія в квадраті або навпаки, – посміхнувся Журка. – Облиш уже цю психологію, Павле. Такі викрутаси ні до чого тебе не приведуть. Навіщо пірнати, затуливши ніс, коли калюжа сама очистилась і на дні її виразно видно нормальну, реальну жабу?

– Отже, ти певен, що Касіца взяв у Містраля весь рукопис, а не уривки?

– Я переконаний в цьому.

– Навіщо ж у такому разі він брехав? Це ж легко перевірити.

– Не так-то й легко. Касіца міг дати на передрук найважливішу частину, а решту знищити або сховати. Я навіть певен, що він саме так і зробив.

– Хай йому чорт! Але ж навіщо?

– А для того, щоб ми подумали, ніби решту рукописів разом з обкладинками взяв не він, іншими словами, щоб ми продовжували шукати вбивцю. Таким чином він думав відвернути від себе підозру. Згодься, що це ловко придумано!

– Справді, це було б ловко.

– Мене дивує тільки одне. Чому Касіца так легко признався, що рукописи в нього? Він же, таким чином, одразу позбавив себе здобичі. Чому не приховав цього? Адже Містраль віддав йому рукописи без свідків, отже, Касіца міг від усього відмовитися.

– Він просто злякався, – відповів Журка. – Не забувай, що Касіца ставив перед собою дві мети і керували ним два мотиви: усунути небезпечного суперника і привласнити собі його наукову працю. І перше було навіть, важливішим для нього, ніж друге. Першої мети він досягнув, а далі волів уже не рискувати. Не забувай, що Касіцу бачили, коли він виходив з лабораторії, і це кинуло на нього підозру. Якби ми ще довели, що він привласнив собі працю Містраля, то це б його погубило. Тому, повторюю, він не хотів рискувати. З самого моменту вбивства приготувався виключно до оборони. Цей хід з його боку був дуже гнучкий і спритний. Таким чином, мотивперестав бути очевидним. Тепер зрозуміло?

– Зрозуміло, – відповів я не дуже впевнено. – Все це ніби й логічно, а проте чогось тут не вистачало. Тільки от чого саме? Я перебрав у думці всі події. – Слухай, Іполите, а ти часом не проґавив тут чогось?

– Що я мав проґавити?

– А ключ? Що сталося з ключем? У твоїй версії ключ не потрібен убивці.

Журка таємниче всміхнувся.

– Ключ знайдеться, побачиш. І навіть скоро. Ключ відіграє свою роль. Терпіння!

* * *

Вечеряти ми сіли в такому ж похмурому настрої, як і під час обіду. Ну що ж, розмова міліції з підозрюваними в злочині і не могла відбуватись у кращій атмосфері, а думка про те, що між нами сидить людина, яка отруїла іншу людину, безсумнівно, псувала апетит.

На десерт Мацьошекова подала нам компот із слив. Всі їли поквапливо, немовби поспішаючи якнайшвидше встати з-за стола. У глухій тиші тільки й чути було, як дзенькають ложечки.

Раптом ми почули обурений голос Касіци.

– А це що таке?

Всі повернулися до професора. Касіца сидів червоний над вазочкою з компотом і запально довбав у ній виделкою.

– Що сталося, професоре? – підбігла до нього Мацьошекова.

– Гляньте, – пробелькотів Касіца, – гляньте, що у мене в компоті.

І на очах у всіх дістав із вазочки ключ.

– Ну, це вже занадто! – вигукнув він, з шумом відсуваючи стілець.

– Не розумію, – застогнала в розпачі Мацьошекова. – Дозвольте, я вам заміню компот.

Але Касіца не слухав. Якусь мить дивився на всіх оскаженілим поглядом, а потім кинув ключ на стіл і вийшов з вестибюля.

Журка з байдужим виглядом узяв ключ, підняв його і показав Мацьошековій.

– Пізнаєте цей ключ?

Мацьошекова простягнула руку, та, ледве доторкнувшись до ключа, подалася назад, немов обпечена.

– Господи! Це ж ключ від кімнати небіжчика професора.

Журка багатозначно підморгнув мені. Тепер я відкрито захоплювався ним, і мені було ніяково, що раніше я недооцінював старого дивака.

– Хтось тут нерозумно забавляється, панове, – гостро промовив Журка, звертаючись до остовпілої компанії. – Але облишмо поки що цю справу. Сідайте, будь ласка, до столу і закінчуйте вечерю. Чому ви не сідаєте, панно Стор?

– Ні! Ні! Я не можу! – несподівано вибухнула Галінка.

– Що з вами? – я взяв її за руку. Галінка вирвалася.

– Пустіть мене! Не можу! Не можу більше! Боюся. Не буду їсти разом з убивцею!

Тримаючи хусточку біля очей, вона вибігла на веранду.

Там тяжко обперлась на поручні, і я бачив, як худорляві плечі здригаються від нервового плачу.

Лікарі похмуро дивились один на одного. Ніхто не промовив ні слова.

Я відсунув свій компот і підбіг до Галінки. Намагався заспокоїти її.

– Ох, пане Павелеку, – крізь сльози прошепотіла Галінка, стискаючи мою руку, – що я робила б тут без вас.

Мене здивувало, що Трепка нічого не розслідував у зв'язку з цією історією з ключем, яка сталася під час вечері? Невже у нього, так само, як і в Журки, була щодо цього своя окрема думка?

Бо якщо говорити про Іполита, то його вже не мучили ніякі сумніви.

* * *

– Ну, що ти на це скажеш, Павле? – весело спитав Журка, коли ми лягали спати. – Гарна сценка, правда? Тепер ти вже знаєш, навіщо Касіці потрібен був ключ.

– Він хотів відвести від себе підозру, – додумався я.

– Правильно! І скаламутив всю цю калюжу, щоб часом не прояснилось. Але ж ми вже знаємо, що то за жаба сидить там на дні, – засміявся Журка. – Зверни тільки увагу, в якому стилі все це витримано.

– За стилем схоже на посилку з револьвером.

– Та сама рука, – ствердно кивнув головою Журка і відчинив вікно.

За муром, як завжди, вили і гавкали собаки.

– Завтра, здається, буде чудова погода, – мовив Журка. – Глянь на зірки. А яке повітря!

Розділ XV

У вівторок погода різко змінилася. Дихнуло тепле весняне повітря, і настрій у всіх помітно поліпшився. Навіть професор Касіца забув про вчорашню неприємність. У картатій фланельовій сорочці і капелюсі, схожому на сомбреро, з самого ранку ходив по віллі і зичним голосом виганяв усіх на свіже повітря. Одразу ж після сніданку витягнули шезлонги та столики, і компанія висипала в сад. Усі були в дуже вільних костюмах. Обидві жінки над'їли легкі світлі плаття, чарівні кольори яких, здавалося, підсилювали наш весняний настрій, і навіть доктор Йонаш пристосувався до загального тону – зняв піджак і врочисто ходив у бездоганно випрасуваній сорочці лілового кольору і тропічних кремових штанях, хоч цей костюм ще більше підкреслював його округлі форми. Щождо Заплона, то екстравагантний асистент, як завжди, шокірував усіх, з'явившись у самих тільки купальних штанцях. Він байдуже витягнувся на шезлонгу і виставив до сонця жалюгідні худі ребра, глузливо посміхаючись з-за темних окулярів.

Не було тільки поручика Журки і капітана Трепки. Журка в чудовому настрої ще зранку вирушив до Пясечного, щоб, як він сказав, «остаточно завершити справу поганого Касіци». Трепка ж зник невідомо куди.

Навряд чи треба додавати, що відсутність зловісного поручика надзвичайно вплинула на поліпшення загальної атмосфери. Було б зовсім приємно, якби не пронизливий писк дівчаток, що долинав із-за дерев. Особливо нервувало це доктора Йонаша.

– Що таке, що там діється, панове? – раз у раз підводив він голову.

– Здається, у тих шмаркачів не закінчився ще поливальний понеділок. Цей шибеник Томек грається з своїм пістолетом. Я бачив його на стежці на чолі цілої ватаги хлопчаків з пляшками води, – зауважив Касіца.

– Наскільки я їх знаю, вони обливатимуть один одного ще цілий тиждень, – сказала доктор Протоклицька.

– Несамовиті шибайголови! – гукнув Йонаш. – І що це вам, колего Заплон, спало на думку подарувати тому шибеникові пістолет!

Заплон посміхнувся, вишкіривши зуби. З усього було видно, що нервування Йонаша розважало його. Писк і верещання ставали дедалі нестерпніші.

– Ось я їх утихомирю! – Йонаш зірвався з шезлонга.

– Обережно, – застеріг його Заплон, – а то ще потрапите в руки індійських племен, які гасають по «Пристані».

Але Йонаш не слухав. Нервово поправивши окуляри, він бігцем кинувся вперед і незабаром зник за деревами.

Це втручання дало свої наслідки. Незабаром писки затихли, але натомість ми почули, як асистент заревів не своїм голосом.

Ми переглянулись. Ревіння повторилося. Зацікавлений, я попрямував до кущів. Підійшовши до городу, побачив страшну картину. На стежці стояв мокрий до нитки Йонаш, тримаючи гумовий шланг в одній руці і окуляри – в другій. Вигляд у нього був плачевний. Сорочка і штани щільно прилипли до тіла. Асистент нагадував жирного моржа, якого витягнули з води.

– Що з вами, докторе?

– Ці гульвіси облили мене водою з садового шланга… – Йонаш протирав свої короткозорі очі.

– Але ви, я бачу, штурмом оволоділи ним.

– Не знаю, як його закрутити. Допоможіть-но мені.

– Не облийте тільки мене, – сказав я. – Втішайтесь тим, що я вчора пережив це саме.

– Неприпустима розбещеність, – сопів Йонаш, незграбно витираючись, у той час, коли я закручував кран, – подвиги цих шибеників переходять усі межі. Нікого не бояться. Така неповага до дорослих – це ж обурлива річ.

– Обурлива, – погодився я.

– Це справжній розсадник майбутніх злочинців. Благаю вас як представника влади, – втрутіться в цю справу.

– Втручусь, докторе, – запевнив я його.

* * *

На жаль, мені не пощастило виконати бажання обуреного асистента. Шибеників ніде не було – зникли, мов камінь у воду впав. Шукаючи їх у кущах, я зовсім несподівано наткнувся на капітана Трепку. Коли б не характерна лисина капітана, я зовсім не впізнав би його. Одягнутий у городницьку куртку Мацьошека, він схилився над грядкою і зосереджено длубався в свіжо розрихленій землі.

– Що ви робите? – спинився я вражений.

– Як бачиш, друже, взявся за городницькі роботи, точніше кажучи, саджаю капусту. Праця на городі дуже корисно впливає на кровообіг, Павелеку.

– А слідство? – здивовано запитав я.

Звичним рухом стомленого селянина Трепка витер лисину.

– А де ж наш хоробрий друг Журка?

– Як це розуміти? Значить, ви повністю поклалися на Журку?

– Ех, друже, чи варто псувати собі нерви через те нікчемне вбивство? Найголовніше – це досліди. А садіння капусти, повір мені, надзвичайно допомагає думати.

Я слухав, онімівши. Невже Трепка здався?

– Журка має намір закінчити цими днями слідство, – промимрив я.

– В такому разі сердечно привітаймо хороброго Журку.

Я зацікавлено глянув на нього, чи не кепкує часом?

– Що ж, Павелеку, – роблено зітхнув Трепка, – я людина стара, підтоптана. Мені не взяти з місця в кар'єр, як це робить наш неоціненний приятель Журка.

Він явно кепкував, проте переді мною постало питання: а чи не занадто я переоцінював його? Ці ідилічні заняття на місці вбивства суперечили серйозності обстановки. Я почав навіть думати, чи не лежить в основі цієї байдужості звичайний цинізм?

– Мені здається, – зауважив я голосно, – що, взявши професора Містраля під опіку, ми взяли до певної міри й моральне зобов'язання переслідувати його вбивцю.

– В основному ти маєш рацію, Павелеку.

– Тому чому ж ви не візьметесь рішуче до справи, капітане, а, дозвольте мені це сказати, марнуєте свій цінний час та здібності, саджаючи капусту?

– Твоїми вустами говорить гіркота, друже, – сказав Трепка, загостреним патиком роблячи в грунті дірки. – Невже ти вважаєш, що вирощувати їстівні рослини – це заняття, не гідне Каєтана Трепки?

– Марнуєте час, – повторив я.

– Ні. Даю тобі можливість, – спокійно промовив Трепка. – Ти ж стільки разів нарікав, що зі мною в тебе немає нагоди показати свої незвичайні здібності. Прошу, ось тобі й нагода.

– Це ви серйозно?

– Цілком! Я дав тобі велику можливість, але ти на романчики витрачаєш часу щонайменше стільки, скільки я на садіння капусти.

Мені стало ніяково.

– Дозвольте, – видавив я, – справа на цьому нічого не втрачає.

– Те саме і я кажу про свою капусту, – відрізав Трепка. Але, побачивши мою кислу міну, примирливо додав: – Дуже вже ти гарячкуєш, Павелеку. Справа повинна визріти, як плід. Якби ти займався городництвом, то знав би це краще.

Та я дуже сумнівався в цьому.

– Ви вважаєте, що слідство розвивається нормально?

– Нормальнішого слідства, Павелеку, ще не було, і можу тебе заспокоїти: винуватець буде викритий. Не кажучи вже про таланти нашого неоціненного друга Журки і твою, хлопче, працьовитість, я тут. – (Трепка ніколи не відзначався особливою скромністю). – Я, друже, тут, і можеш бути певен, що коли настане рішуча хвилина, то я візьму кермо в свої руки. Не сумнівайся, хлопче. Невже ти втратив уже довір'я до старого Трепки? Може, скажеш, що я все-таки не врятував Містраля. Так, це трагічна історія, але ж, мій любий, навіть ангел-хранитель не може вберегти своїх підопічних грішників, якщо вони захочуть грішити, а що сказати про мене, слабу людську істоту. Злочинець, навіть зовсім посередній, вирішивши вбити людину, напевно досягне свого. Позбавити когось життя – це ніколи не становило особливих труднощів. А от викрити вбивцю – то зовсім інша справа. Тільки хто ж зуміє приховати свій злочин від Каєтана Трепки! Зробивши цей злочин, шаленець тим самим віддав себе в наші руки. І він, повір мені, зрозумів це і почуває себе, як муха під скляним ковпаком. Знає, що я дивлюсь на. нього, мусить зустрічатися, розмовляти зі мною і вмирає від страху. А втекти не може. Не може втекти з-під мого експериментального скляного ковпака, і йому лишається тільки чекати. О, це чекання– найгірша для нього кара. Хоч цей злочинець і тверда штучка, а проте він уже починає виявляти ознаки страху. Вір мені, друже, ми напередодні нових подій. Щосьстанеться. Воновже висить у повітрі, – Трепка таємниче підніс палець.

У мене майнула одна думка.

– Капітане, – прошепотів я, – ви знаєте?

– Що знаю?

– Хто вбивця.

Трепка докірливо глянув на мене.

– Ти, друже, запитуєш, як неук! Що ж з того, коли я знаю його прізвище, якщо не маю достатніх для суду доказів. Невже ти думаєш, що я мовчав би хоч хвилину, коли б у мене в руках були ці докази? Е, хлопче, це ж було б нечесно!

– Але все-таки знаєте? – збуджено прошепотів я. – Хто? Касіца? Скажіть!

Трепка похитав головою,

– Це, друже, нічого тобі не дасть, ти тільки позбудешся приємності самостійно розв'язати загадку. Хоча, на жаль, про це ти не дуже й дбаєш. Ну, та це, кінець кінцем, твоя справа, і якби йшлося тільки про заспокоєння твоєї цікавості, то я, зрештою, міг би зрадити таємницю. Але ти тут не спостерігач, а дійова особа, за яку я відповідаю. Ти ніколи не навчишся самостійно вести справу, якщо я завжди триматиму тебе за ручку. А втім, у мене немає доказів.

– Значить, це тільки передчуття… – сказав я не без розчарування.

– Ні. Це певність! Але потрібні ще об'єктивні докази провини. Тому я й кажу: почекаймо, доки плід дозріє.

– А ви не боїтесь, що вбивця може втекти?

– Ні, він не втече. У цій справі вбивця не може втекти.

– Але може догадатися, може вдатися до нових вбивств, щоб усунути небезпечних свідків.

– Ти пропонуєш попередній арешт? Ні, це утруднило б слідство. А нових убивств, думаю, не буде… Я так вважаю… бо цей вбивця – недурний.

З боку брами почулося шалене гавкання Рези. Незабаром на головній алеї з'явився Журка. Побачивши нас, він звернув сюди.

– Що це ви, хай йому чорт, у городника граєтесь? – Журка веселим поглядом окинув Трепку.

– Кожен обробляє свій городик, як може, – по-філософському промовив Трепка.

– Невже садіння капусти – це все, на що ви здатні? – в'їдливо посміхнувся Журка.

– Біля вас, друже, я можу спокійно віддатися своїм маленьким втіхам, – відповів Трепка. – Повністю покладаюся на вас.

– І думаю, що маєте рацію, – задоволено сказав Журка. – Щождо капусти, то я радив би вам поспішити. Завтра, можливо, слідство вже закінчиться.

– Невже ви так далеко посунулися вперед, Журка?

– Достатньо, – скромно відповів поручик. – Я б міг уже сьогодні вимагати наказу про арешт, але люблю застібати справу на останній ґудзик.

– Дуже розумне правило, друже.

– Мені потрібен ще тільки один доказ. Думаю, що навіть маленький відбиток пальця повністю влаштував би мене. Це жахливо, що людина залежить від апарата. Вони там так довго копирсаються. Коли б я знав, то сам зняв би відбитки.

– Чи не можна довідатись, друже, відбиток чийого пальця найкраще влаштував би вас? – з інтересом запитав Трепка.

Журка посміхнувся і зробив ефектну паузу.

– Професора Касіци.

– Це цікаво! – Трепка помітно заінтересувався. – Якщо не помиляюся, ви здобули якісь нові докази?

– Ви вгадали, Трепка. Уявіть собі, одержую я таку звістку: в суботу ввечері професора Касіцу бачили… в костьолі. Все місто говорить про новонавернення професора Касіци.

Я уявив собі Касіцу в костьолі, і справа здалася мені дивною.

– А що ж, до дідька, цей старий безбожник міг робити в костьолі?

– Авжеж, що він міг там робити? – посміхнувся Журка. – Не думаю, що готувався до сповіді. Щодо мене, то я вважаю, що в нього, напевно, було там побачення. Звідси висновок: телефонний дзвінок від хворого був фіктивним… То був зовсім не тойтелефонний дзвінок.

– А з ким він міг би зустрітися? – запитав я.

– І про це поступово дізнаємось.

– А як справа з рукописами? – поцікавився Трепка.

Журка витягнув з папки два пакети карток, сколотих скріпками.

– Ось вони. Були справді в Жураковської. В цьому відношенні зізнання Касіци підтвердились. Але це, як визнав сам Касіца, лише частина рукопису. Решту Касіца, мабуть, знищив або сховав.

– Жураковська знала, чий це рукопис? – запитав Трепка.

– Ні, – посміхнувся Журка. – Вона вважала, що це рукопис Касіци.

– Так сказав їй Касіца?

– Ні. Касіца нібито нічого про це їй не казав.

– Дуже цікаві докази, – визнав Трепка.

Журка задоволено посміхнувся.

– І мені так здається.