Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 18
Одного суботнього вечора в бістро Шарлі розповів нам цікаву історію. Спробуйте уявити його: напідпитку, але достатньо тверезого, щоб говорити зв'язно. Він постукав по цинковій барній стійці й зажадав тиші:
– Тихо, messieurs et dames, тихо, я благаю вас! Послухайте історію, яку я хочу вам розповісти. Це пам'ятна історія, повчальна історія, один з подарунків вишуканого й цивілізованого життя. Тихо, messieurs et dames! Це трапилося, коли я перебував у скруті. Ви знаєте, як це прикро, коли витончена людина має переживати такі труднощі. Грошей з дому мені не прислали, я позакладав уже геть усе, й мені не лишалося нічого, окрім як працювати, чого, звісно, я робити не міг. Я жив тоді з дівчиною – її звали Івон, – дебелою недоумкуватою сільською дівчиною, як наша Азая, з білявим волоссям і товстими ногами. Ми обоє не мали чого їсти вже три дні. Моп Dieu[155]155
Боже мій.
[Закрыть], яке страждання! Дівчина тинялася туди-сюди кімнатою, приклавши руки до живота, завиваючи, як пес, що помирає з голоду. Це було жахливо.
Але для розумної людини немає нічого неможливого. Я запитав себе: «Як найпростіше, не працюючи, отримати гроші?» І відповідь прийшла блискавично: «Жінка може легко отримати гроші. Хіба немає в кожної жінки чогось, що можна продати?» Тоді, доки я лежав, розмірковуючи, що б я зробив, якби був жінкою, мені спала на думку ідея. Я згадав про урядові лікарні для матерів – ви знаєте про урядові лікарні для матерів? Це таке місце, де enceinte[156]156
Вагітні.
[Закрыть]жінки отримують їжу й ніхто не ставить їм запитань. Це робиться для заохочення народжуваності. Кожна жінка може піти туди й попросити їжі – і її відразу ж нагодують.
«Моп Dieu! – подумав я. – Якби ж я був жінкою! Я б міг їсти там щодня. Ніхто ж не може без огляду напевне сказати, жінка enceinte чи ні?»
Я повернувся до Івон.
– Припини це нестерпне виття, – сказав я. – Я придумав, як дістати їжу.
– Як? – запитала вона.
– Дуже просто, – відповів я. – Піди до урядової лікарні для матерів. Скажи їм, що ти enceinte, і попроси їжі. Вони дадуть тобі нормально попоїсти й не ставитимуть жодних запитань.
Івон перелякалася.
– Mais топ Dieu! – вигукнула вона. – Я ж не enceinte!
– Кого це обходить? – відповів я. – Це легко виправити. Тобі потрібна лише подушка – чи, може, дві. Це одкровення з небес, та chère. Не відмовляйся від нього.
Зрештою я її переконав, тож ми позичили подушку, я підготував Івон і відвів до лікарні для матерів. Там їй дуже зраділи. Вони дали їй капустяного супу, рагу з телятини, картопляного пюре, хліба, сиру, пива й купу всіляких порад щодо дитини. Івон їла, доки мало не луснула, й змогла винести в кишені трохи хліба й сиру для мене. Я приводив її туди щодня, аж доки у мене знов з'явилися гроші. Мій розум нас урятував.
Усе було добре, аж якось одного дня, коли ми гуляли бульваром Пор-Руаяль, поряд з казармами, Івон раптом роззявила рота, почервоніла, зблідла, а потім знов почервоніла.
– Mon Dieu! – вигукнула вона. – Дивися, хто йде! Це ж старша сестра з лікарні для матерів. Мені кінець!
– Швидко! – скомандував я. – Побігли! Але було запізно. Сестра впізнала Івон і, усміхаючись, підійшла до нас. Це була огрядна жінка в золотому пенсне й з червоними, як шкірка яблука, щоками. Жінка надокучливого материнського типу.
– Сподіваюсь, у тебе все добре, та petite? – запитала вона привітно. – Із твоїм малюком, сподіваюсь, теж усе гаразд? Це хлопчик, як ти й хотіла?
Івон почала тремтіти так сильно, що мені довелося стиснути її руку.
– Ні, – відповіла вона нарешті.
– О, тоді, évidemment[157]157
Очевидно.
[Закрыть], це була дівчинка?
Але Івон – ідіотка! – цілком втратила глузд і знову повторила:
– Ні...
Сестра розгубилася.
– Comment[158]158
Як!
[Закрыть]! – вигукнула вона. – І не хлопчик, і не дівчинка! Але як це можливо?
Погодьтеся, messieurs et dames, що це був небезпечний момент. Івон побуряковіла й ладна була розревітися, ще мить – і вона б у всьому зізналася. Бог знає, що б тоді трапилося. Але я зберігав розсудливість, втрутився й урятував ситуацію.
– Це були двійнята, – відповів я спокійно.
– Двійнята! – вигукнула сестра. Вона була настільки втішена, що взяла Івон за плечі й поцілувала в обидві щоки.
– Так, двійнята...
Розділ 19
Одного дня, коли ми працювали в «Готелі X» уже п'ятий чи шостий тиждень, Борис без попередження зник. Ввечері я зустрів його на вулиці де Ріволі, де він чекав на мене. Він радісно плеснув мене по плечі.
– Нарешті вільні, топ аті! Вранці ти можеш повідомити про своє звільнення. Завтра відкривається «Оберж».
– Завтра?
– Можливо, треба буде день чи два, щоб усе облаштувати, але принаймні більше ніякого кафетерію! Nous voilà lancés, топ ami[159]159
Тут – Усе йде на краще, мій друже.
[Закрыть]! Я вже викупив з ломбарду свій фрак.
Він був настільки радісним, що я відчув щось недобре, й мені зовсім не хотілося залишати свою надійну і зручну роботу в готелі. Але оскільки свого часу я давав Борису обіцянку, то наступного ранку повідомив про своє звільнення, а післязавтра о сьомій вирушив до «Оберж де Жеан Коттар». Там було зачинено, і я пішов шукати Бориса, який знову втік зі свого помешкання й орендував кімнату на вулиці де ла Круа Нівер. Він спав поряд з дівчиною, яку підчепив минулої ночі і яка, за його словами, була «дуже темпераментною». Щодо ресторану Борис сказав, що про все домовлено, залишається владнати лише кілька дрібниць до відкриття.
О десятій я спромігся змусити Бориса вилізти з ліжка, й ми пішли в ресторан. Одразу стало зрозуміло, що таке «кілька дрібниць». Якщо коротко, то жодних змін після нашого останнього візиту там не відбулося. Плити для кухні не привезли, воду й електрику не підвели, треба було ще багато чого пофарбувати і відполірувати, залишалася й столярна робота. Тільки якимось дивом ресторан міг би відкритися через десять днів, і виглядало на те, що справа завалиться ще до відкриття. Усе було очевидно. У патрона бракувало грошей, тож він найняв персонал (нас було четверо), щоб використати замість робітників. Наші послуги були фактично безкоштовними, оскільки офіціанти зарплати не отримують, а мені він хоч би й мав платити, зате не зобов'язаний був годувати аж до відкриття ресторану. Загалом він ошукав нас на кількасот франків, найнявши до відкриття. Ми даремно звільнилися з хорошої роботи.
Втім, Борис був сповнений надій. Він переймався лише однією думкою, що нарешті матиме шанс знову стати офіціантом і носити фрак. Заради цього він був ладен безкоштовно працювати десять днів, ризикуючи зрештою залишитися безробітним. «Терпіння! – повторював він. – Усе вирішиться. Зачекай, доки ресторан відкриється, і ми повернемо собі все. Терпіння, топ аті!»
Терпіння нам справді було потрібне, оскільки дні минали, а ресторан навіть не наближався до відкриття. Ми вичистили підвали, полагодили полиці, потинькували стіни, відполірували дерево, побілили стелю, пофарбували підлогу, але найважливіша робота з підведення води, газу й електрики не просувалася, оскільки патрон не мав чим оплатити рахунки. Очевидно, він був фактично без копійки, бо відмовляв навіть у найменших платежах і коли його питали про гроші мав звичку швидко зникати. Через його крутійство й аристократичні манери з ним було дуже важко працювати. До нього повсякчас приходили меланхолійні надокучливі кредитори, і нам було наказано відповідати, що він у Фонтенбло, Сен-Клу чи ще в якомусь безпечно далекому місці. Тим часом я ставав усе голоднішим і голоднішим. Я пішов з готелю з тридцятьма франками й одразу був змушений повернутися до дієти із сухого хліба. Борис зміг на початку взяти у патрона шістдесят франків завдатку, але половина з них пішли, щоб викупити з ломбарду його фрак, а решта – на дівчину з гарячим темпераментом. Він щодня позичав по три франки в Жуля, другого офіціанта, й витрачав їх на хліб. У деякі дні ми не мали грошей навіть на тютюн.
Іноді подивитися, як просуваються справи, приходила кухарка. Коли вона бачила, що на кухні досі немає ні казанів, ні каструль, то зазвичай схлипувала. Жуль, другий офіціант, відмовлявся нам допомагати. Він був мадяром, невеликим смаглявим хлопчиною з гострими рисами обличчя, в окулярах і дуже балакучий. Колись навчався на медика, але через брак грошей полишив навчання. Він любив говорити, доки інші працювали, й розповідати про себе й свої погляди. Він був начебто комуністом і пропагував дуже дивні теорії (математично доводив, що працювати – це неправильно). Як і більшість мадярів, він був дуже пихатим. Пихаті й ледачі люди – не дуже добрі офіціанти. Найбільше Жуль любив хвалитися, що якось, коли його образив клієнт у ресторані, він вилив тому на спину тарілку гарячого супу й пішов геть, навіть не чекаючи на офіційне звільнення.
Жуль щодень більше злився на ошуканство, яке вчинив з нами патрон. Його манера говорити була метушливою, ораторською. Він ходив туди-сюди, трясучи кулаком і намагаючись переконати мене облишити працю:
– Поклади цю щітку, дурню! Ми з тобою належимо до гордих народів, ми не працюватимемо задарма, як ці прокляті російські кріпаки. Кажу тобі, для мене це нестерпно – бути обдуреним. У моєму житті траплялося, що коли хтось ошукував мене навіть на п'ять су, я буквально блював – так, блював від гніву.
Крім того, топ vieux, не забувай, що я комуніст. À bas la bourgeoisie[160]160
Геть буржуїв!
[Закрыть]! Хіба хтось із нині живих бачив, щоб я працював, коли міг цього уникнути? Ні. І я не лише не виснажую себе роботою, як інші дурні, але й краду, щоб показати свою незалежність. Якось я працював у ресторані, де патрон поводився зі мною, як із собакою. У відповідь я знайшов спосіб красти молоко з пляшок і запечатувати їх так, щоб ніхто цього не помітив. Кажу тобі, я упивався молоком уночі й вранці. Кожнісінького дня я випивав по чотири літри молока і півлітра вершків. Патрон божеволів, намагаючись зрозуміти, куди зникало молоко. Я не те, щоб хотів його пити, розумієш, я його терпіти не можу, але пив з принципу, лише з принципу.
Через три дні у мене страшенно розболівся живіт, і я пішов до лікаря. «Що ти їв?» – запитав він мене. Я відповів: «Я випиваю по чотири літри молока на день і півлітра вершків». – «Чотири літри! – вигукнув він – Припини негайно. Тебе розірве, якщо не припиниш». – «Ну то й що? – відказав я. – Для мене принцип – це все. Я питиму молоко й далі, навіть якщо лусну».
Наступного дня патрон мене викрив. «Тебе звільнено, – сказав він, – з наступного тижня». «Pardon, monsieur, – відповів я, – але я піду вже цього ранку». – «Ні, не підеш, – заперечив він. – Ти мусиш відпрацювати до суботи». – «Дуже добре, топ patron[161]161
Мій патроне.
[Закрыть], – подумав я, – побачимо, хто здасться першим». І я почав бити посуд. Розбив дев'ять тарілок першого дня і тринадцять – другого. Після цього патрон був сам радий зі мною розпрощатися.
Я не якийсь там ваш російський мужик...
Минуло десять днів. Це був поганий час. У мене зовсім закінчилися гроші й з'явилася кількаденна заборгованість за оренду. Ми тинялися по ненависному порожньому ресторану, надто голодні, щоб братися за роботу, яка ще залишалася. Лише Борис досі вірив, що ресторан відкриється. Він налаштувався стати метрдотелем і вигадав теорію, що патрон тримав гроші в облігаціях і чекав слушного моменту, щоб їх продати. На десятий день у мене не було вже ні їжі, ні сигарет, і я сказав патронові, що не можу продовжувати працювати без завдатку. Як завжди ввічливо, патрон пообіцяв мені завдаток, а потім, за традицією, зник. Я пройшов півдороги додому, але не почувався готовим сваритися з мадам Ф. щодо оренди, тож перебув ніч на лавці бульвару. Це було дуже незручно – спинка сидіння врізалася мені в тіло – й значно прохолодніше, ніж я очікував. Залишалася купа часу – багато довгих нудних годин між світанком і роботою, – щоб подумати, яким дурнем я був, щоб довіритися цим росіянам.
Тоді, вже вранці, нам нарешті поталанило. Очевидно, патрон зміг домовитися з кредиторами, оскільки він прийшов з грошима, домовився про ремонт і дав мені завдаток. Ми з Борисом купили макаронів, шматок конячої печінки й уперше за десять днів поїли гарячої їжі.
Будівельники справді прийшли, але роботи були проведені поспіхом і дуже неякісно. Столи, наприклад, мали накриватися байкою, але коли патрон дізнався, що байка дорога, то купив натомість армійські ковдри, які жахливо смерділи потом. Їх, звісно, прикриють скатертинами (які були картаті, щоб пасувати до «норманського» оздоблення). В останню ніч щоб усе підготувати ми працювали до другої години. Посуд привезли аж о восьмій вечора, і оскільки він був новий, то треба було його спочатку помити. Ножі доправили аж наступного ранку, як і рушники, тож нам довелося витирати посуд сорочкою патрона і старою наволочкою консьєржа. Усю роботу виконували ми з Борисом. Жуль відмовлявся працювати, а патрон і його дружина сиділи в барі з кредитором і якимись друзями-росіянами, випиваючи за успіх ресторану. Кухарка сиділа на кухні й плакала, схиливши голову на стіл, бо повинна була готувати на п'ятдесятьох людей, а казанів і каструль заледве вистачало на десятьох. Близько півночі довелося вести жорстку розмову з якимись кредиторами, що прийшли забирати вісім мідних каструль, які патрон взяв у кредит. Від них відкупилися півлітрою бренді.
Ми з Жулем не встигли на останнє метро й були змушені спати на підлозі ресторану. Першим, що я побачив зранку, були два величезні щури на кухонному столі, які їли залишену там шинку. Це видавалося поганим знаком, і в мене не лишалося сумнівів, що затія з «Оберж де Жеан Коттар» виявиться провальною.
Розділ 20
Патрон найняв мене плонжером на кухню, тобто я повинен був мити посуд, тримати в чистоті кухню, чистити овочі, готувати чай, каву та бутерброди, а також прості страви й виконувати всілякі доручення. Умови були звичайні – п'ять сотень франків на місяць і їжа, але не було вихідного дня й фіксованих робочих годин. У «Готелі X» я побачив, як працюють найкращі заклади харчування, з достатнім фінансуванням і вмілою організацією. Тут, в «Оберж», я дізнався, як усе відбувається в зовсім поганих ресторанах. Про це варто розповісти, адже в Парижі є сотні таких ресторанів, і гості міста час від часу там харчуються.
Маю також уточнити, що «Оберж» не був звичайною дешевою їдальнею для студентів і робітників. Повноцінний обід тут коштував не менше двадцяти п'яти франків, ми були колоритні й артистичні, що піднімало наш соціальний статус. У барі були непристойні картини й норманські декорації – бутафорські сволоки, електричні лампи, стилізовані під свічки, «сільський» посуд і навіть підставка, щоб сідати на коня, біля дверей, – а патрон і головний офіціант були російськими офіцерами, тож серед клієнтів переважали російські біженці. Якщо коротко, то ми однозначно були шикарним рестораном.
Втім, умови за дверима кухні більше пасували б свинарнику. Саме на нього й була подібна наша організація надання послуг.
Кухня була п'ятнадцять футів завдовжки і вісім завширшки, й половину цього простору займали плити зі столами. Усі казани доводилося тримати на полицях, до яких неможливо було дотягтися, місця вистачало лише для одного сміттєвого бака. До середини дня він був уже заповнений, і на підлозі зазвичай лежав дюймовий шар розчавленої їжі.
Готувати доводилося тільки на трьох газових плитах без духовок, тож усе, що потрібно було спекти, відправляли до пекарні.
Комори не було. Замість неї у дворі стояв наполовину накритий дахом сарай, посеред якого росло дерево. М'ясо, овочі й усе інше лежало просто на землі, коти й щури прибігали сюди поїсти.
Гарячої води не провели. Воду для миття посуду гріли в каструлях, а оскільки, поки готувалися страви, місця для них не було, то більшість тарілок доводилося мити в холодній воді. Через м'якість мила й жорсткість паризької води відчищати жир вдавалося лише шматками газети.
Нам так бракувало каструль, що я мав мити їх одразу ж після кожного використання замість залишати до вечора. Тільки на це щодня марнувалася одна зайва година.
Оскільки на проведенні електрики теж зекономили, то о восьмій зазвичай вибивало запобіжники. Патрон дозволяв запалювати в кухні не більше трьох свічок, але кухарка вважала три нещасливим числом, тож ми запалювали лише дві.
Кавомолку ми позичили в сусідньому бістро, а сміттєвий бак і мітли – у консьєржа. Після першого тижня через неоплачені рахунки пральня залишила собі чимало наших рушників. У нас також були проблеми з інспектором з питань праці, який виявив, що серед персоналу немає французів. Він кілька разів приватно говорив з патроном, який, гадаю, дав йому хабара. Електрична компанія досі вимагала сплатити борг, і коли кредитори зрозуміли, що ми відкуповуватимемося від них аперитивами, то почали приходити щоранку. Ми заборгували бакалії, й нам би не подовжували кредиту, якби дружина власника (вусата шістдесятирічна пані) не вподобала Жуля, якого щоранку посилали її улещувати. Я теж був змушений щодня марнувати годину, торгуючись за овочі на вулиці дю Коммерс, щоб зекономити кілька сантимів.
Ось що буває, коли ти відкриваєш ресторан, не маючи достатнього капіталу. В таких умовах ми з кухаркою мали готувати тридцять чи сорок обідів щодня, а згодом і цілу сотню. Вже з першого дня це було для нас занадто. Робочі години кухарки тривали з восьмої ранку до півночі, мої – із сьомої ранку до пів на першу ночі – сімнадцять з половиною годин і майже без перерви. У нас не було часу присісти аж до п'ятої пополудні, й навіть тоді можна було примоститися тільки на кришці сміттєвого бака. Борис, який жив поруч і не мав потреби поспішати додому на останнє метро, працював з восьмої ранку до другої ночі – вісімнадцять годин на день, сім днів на тиждень. Такий графік хоча й не був звичайним, але не був і чимось винятковим для Парижа.
Порівняно з цими умовами, до яких я поступово звикав, робота в «Готелі X» здавалася святом. Щоранку о шостій я витягав себе з ліжка, не голився, іноді встигав вмитися і поспішав на станцію «Пляс д'Італі» виборювати собі місце в метро. О сьомій я вже опинявся в холодній огидній кухні з розкиданими по підлозі картопляними лушпайками, кістками, риб'ячими хвостами й горою залишених відучора тарілок, що позлипалися від жиру. Я не міг одразу братися за тарілки, бо вода була холодною, тож тим часом діставав молоко й готував каву, оскільки відвідувачі приходили з восьмої й очікували, що кава вже є. Крім того, завжди залишалося кілька немитих мідних каструль. Ці мідні каструлі – прокляття плонжера. Їх треба відчищати піском і залізним шкребком, кожну по десять хвилин, а потім полірувати зовні з «Брассо[162]162
Популярний у Британії з 1920-х рр. засіб для миття посуду.
[Закрыть]». На щастя, мистецтво їхнього виробництва втрачено й вони поступово зникають з французьких кухонь, хоча вживані й досі можна купити.
Щойно я брався за тарілки, кухарка вимагала від мене почистити цибулю, а коли я брався за цибулю, приходив патрон і посилав мене купити капусти. Коли я приходив з капустою, дружина патрона наказувала сходити до крамниці за півмилі від ресторану, щоб купити рум'ян. Коли я повертався, на мене вже чекало ще більше овочів і немиті тарілки. Так через нашу некомпетентність протягом дня справи накопичувалися одна за одною і все робилося з відставанням.
До десятої було порівняно легко, хоча ми й квапилися, але ніхто не дратувався. Кухарка встигала розповісти про свою артистичну натуру, запитати, чи не вважаю я Толстого épatant[163]163
Неперевершеним.
[Закрыть], і співати гарним сопрано, доки шинкувала м'ясо на дошці. Але о десятій офіціанти починали вимагати свій сніданок, і тоді ж з'являлися перші клієнти. Раптом усі робилися дратівливими, неймовірно поспішаючи. Це був не той шалений порив і галас, як у «Готелі X», а безладна метушня, дріб'язкова злоба й роздратування. Причиною була незручність. У кухні було нестерпно тісно, страви доводилося ставити на підлогу й постійно зважати, щоб ні на що не наступити. Широкі кухарчині сідниці штовхали мене, доки вона совалася туди-сюди. Починався безупинний, набридливий хор її наказів:
– От же телепень! Скільки разів пояснювати тобі, як треба кришити буряк? Ану, дай пройти до раковини! Відклади ножі, берись за картоплю. Що ти зробив з моїм ситом? Так, облиш картоплю. Хіба я тобі не казала зібрати піну з бульйону? Забери цю каструлю з водою з плити. Забудь про посуд, покриши селеру. Та не так, дурню, ось так. Ось так! Як ти міг переварити цей горох? Ставай до роботи і почисти цих оселедців. Слухай, це, по-твоєму, чиста тарілка? Витри фартухом. Постав той салат на підлогу. Молодець, поставив його якраз там, де я на нього наступлю! Пильнуй, в тому казані перекипає! Принеси каструлю. Ні, не цю, іншу. Постав це на гриль. Викинь картопляні лушпайки. Не марнуй часу, кидай їх на підлогу. Притопчи. Насип трохи тирси, це не підлога, а справжня ковзанка. Дивись, дурню, стейк горить! Mon Dieu, чому вони дали мені плонжером такого бевзя? Ти з ким розмовляєш? Ти хоч розумієш, що моя тітка була російською графинею?
Без особливих змін це тривало до третьої години, якщо не брати до уваги, що десь близько одинадцятої в кухарки зазвичай ставався crise de nerfs[164]164
Нервовий зрив.
[Закрыть], і вона захлиналася сльозами. З третьої до п'ятої був порівняно спокійний час для офіціантів, але кухарка все одно була зайнятою, а на мене чекав стос брудних тарілок – і починалися перегони, щоб встигнути з ним, чи принаймні майже встигнути, до початку обіду. Час миття посуду подвоювався через незручні умови: тісна шафа для його сушки, ледь тепла вода, мокрі рушники, раковина, яка щогодини забивалася. До п'ятої ми з кухаркою ледве стояли на ногах, не ївши й не присівши ще з сьомої. Нарешті ми падали, вона – на сміттєвий бак, я – на підлогу, випивали по пляшці пива й перепрошували одне в одного за дещо з того, що наговорили зранку. Трималися ми на чаї, тож постійно пильнували, щоб він завжди був заварений, і протягом дня пили його пінтами [165]165
1 англійська пінта – 0,57 л.
[Закрыть].
О пів на шосту знову починалися поспіх і сварки, і навіть дужче, ніж раніше, оскільки всі були втомлені. Кухарка знов мала crise de nerfs о шостій і ще раз – о дев'ятій. Це відбувалося постійно, і за цими зривами можна було визначати час. Вона гепалася на сміттєвий бак, істерично схлипувала й починала скімлити, що ніколи, ніколи не думала, що її життя може перетворитися на таке, що її нерви цього не витримають, що вона вивчала музику у Відні, що в неї прикутий до ліжка чоловік, за яким треба доглядати, і далі в такому ж дусі. За інших обставин їй можна було б поспівчувати, але ми були настільки втомлені, що її скиглення нас лише злило. Жуль мав звичку стояти в дверях і передражнювати її ридання. Дружина патрона бурчала, Борис і Жуль сварилися весь день, бо Жуль ухилявся від роботи, а Борис, як головний офіціант, вимагав більшу частку з чайових. Уже наступного дня після відкриття ресторану вони побилися на кухні через два франки, і нам з кухаркою довелося їх розбороняти. Лише патрон ніколи не забував про манери. Він залишався з нами весь час, але не мав ніякої роботи, бо насправді всім керувала його дружина. Його єдиним завданням, крім робити замовлення, було стояти в барі, викурюючи цигарку, й виглядати по-джентльменському, і це йому вдавалося бездоганно.
Між десятою і одинадцятою ми з кухаркою викроювали час на вечерю. Опівночі кухарка забирала для чоловіка пакунок краденої їжі, ховала його під одягом і йшла, скиглячи, що ця робота її доконає і наступного ранку вона звільниться. Жуль теж ішов опівночі, зазвичай після суперечки з Борисом, який до другої мав стежити за баром. Між дванадцятою і пів на першу я, як міг, намагався закінчити з миттям. Вимити все як слід не було часу, тож я просто стирав жир з тарілок столовими серветками. Що ж до сміття на підлозі, то я його або зовсім не чіпав, або ж найбридкіше змітав з-перед очей під плити.
О пів на першу я одягав піджак і квапився додому. Патрону як завжди ввічливо, зупиняв мене в проході біля бару: «Mais, топ cher monsieur[166]166
Ох, мій любий пане.
[Закрыть], ти виглядаєш таким утомленим! Зроби ласку, прийми цю склянку бренді».
Він давав мені склянку бренді так шанобливо, неначе я був російським герцогом, а не плонжером. Він поводився так з нами всіма. Це була наша компенсація за роботу по сімнадцять годин на день.
Зазвичай останній потяг метро був майже порожнім – велика перевага, оскільки можна було посидіти й подрімати хвилин п'ятнадцять. Переважно я падав у ліжко о чверть на другу. Іноді, коли не встигав на метро, доводилося спати на підлозі в ресторані. Це заледве чи було для мене проблемою, оскільки до того часу я міг заснути навіть на бруківці.
