Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"

Автор книги: Джордж Орвелл

Тупак отримав свій кухоль чаю й сів біля вогню просушити одяг. Я помітив, що він п'є чай і сміється, наче з якогось хорошого жарту. Здивований, я запитав, що викликало в нього сміх.

– Це до біса смішно! – відповів він. – Просто жарт для «Панчу[228]228
  Punch – досл. «Удар», гумористичний журнал, заснований 1841 року.


[Закрыть]». Знаєш, що я утнув?

– Що?

– Продав свою бритву, спершу не поголившись: бісовий дурень!

Він не їв від ранку, пройшов кілька миль з покаліченою ногою, змок до рубця і був за півпенні від голоду. Попри все це він міг сміятися над такою втратою. Ним не можна було не захоплюватися.

Розділ 34

Наступного ранку грошей у нас уже майже не лишилося, тож ми з Падді вирушили до цвяха. Ми пішли на південь по Олд-Кент-роуд, прямуючи до Кромлі. До лондонського цвяха податися ми не могли, бо Падді нещодавно вже ночував в одному й не хотів ризикувати. Ми відмахали шістнадцять миль по асфальту, постирали ноги й страшенно зголодніли. Падді оглядав тротуари, запасаючи недопалки до ночівлі в цвяху. Зрештою в нагороду за наполегливість він знайшов пенні. Ми купили великий шматок черствого хліба і на ходу його проковтнули.

Коли ми дісталися Кромлі, було надто рано заходити до цвяха, тож ми пройшли ще кілька миль до посадки поряд з луками, де можна було перепочити. Це був звичний для волоцюг такий собі караван-сарай, що легко вгадувалося по витоптаній траві, мокрих газетах й іржавих бляшанках, які вони залишали по собі. Інші волоцюги прибували по одному й по двоє. Стояла погожа осіння днина. Поряд росла глибока грядка пижма, й здавалося, що я чую його різкий сморід, що змішувався зі смородом волоцюг. На луках біля хвіртки огорожі паслися двоє селянських лошат. Спітнілі й виснажені, ми порозсідалися на землі. Хтось притяг сухих гілок і розпалив багаття, всі випили чаю без молока з олов'яного «барабана», який передавали по колу.

Хтось із волоцюг почав розповідати історії. Один з них, Білл, був цікавим типом, справжнім міцним волоцюгою старої породи: сильний, як Геркулес, і щирий ворог роботи. Він хвалився, що, коли захоче, легко влаштовується попрацювати землекопом, але щойно отримує тижневий заробіток, то жахливо напивається, і його звільняють. Між тим він відверто жебракував, випрошуючи гроші в крамарів. Розповідав він приблизно таке:

– Я не сидітиму в *** Кенті. Кент – зле графство, цей Кент. Тут жебраків багато. *** пекарі ж такі, що хліб викинуть, а тобі не віддадуть. От Оксфорд – ось де тобі подають, в тому Оксфорді. Як був у Оксфорді, то випрошував і хліб, випрошував і бекон, випрошував і яловичину, й кажен вечір випрошував собі шістак на ночівлю в студентів. В останню ніч шукав два пенса, шоб переночувати, та пішов до пастора попросити три. Він мені їх дав, а потім взяв і здав за жебрацтво. «Ти жебракував», – каже поліцай. «Та не було такого, – кажу я, – просто запитав у джентльмена, котра година», – кажу. Поліцай порився у мене в пальті й дістав фунт м'яса і дві хлібини. «А це що? – каже. – Пішли зі мною у відділок», – каже. Дзьоб[229]229
  Суддя.


[Закрыть] дав сім днів. З тих пір нічого не прошу в *** пасторів. Але Боже! Що там ті сім днів? – і так далі, і таке інше.

Здавалося, що все його життя з цього й складалося: нескінченні жебрацтво, пияцтво й тюрма. Він розповідав це й сміявся, вважаючи неймовірно кумедним жартом. Наче й глузував з жебрацтва, але сам носив лише вельветовий костюм, шарф і кашкет – без шкарпеток і білизни. Втім, він був огрядним і веселим, і від нього навіть пахло пивом – вкрай незвичний нині запах від волоцюги.

Двоє інших нещодавно ночували у цвяху в Кромлі й розповідали пов'язану з ним історію з привидом. Багато років тому, казали вони, хтось вкоротив там собі віку. Волоцюга зміг пронести бритву до своєї камери й перерізав собі горло. Вранці старший наглядач прийшов відчиняти двері, але зміг це зробити тільки зламавши мерцеві руку. Відтоді померлий навідується до своєї камери, жадаючи помсти, й усі, хто там ночує, приречені на загибель протягом року. Певна річ, правдивість цієї історії підтверджувалася численними смертями. Тож якщо двері твоєї камери застрягали при спробі їх відчинити, то від неї треба тікати, як від чуми, бо саме там і оселився привид.

Двоє волоцюг, колишніх матросів, розповіли іншу моторошну історію. Один чоловік (вони присягалися, що знали його особисто) хотів потай дістатися на кораблі до Чилі. Цей корабель віз промислові товари, запаковані у великі дерев'яні ящики, й один з портових вантажників допоміг «зайцю» сховатися в такому ящику. Як виявилося, вантажник помилився з порядком, в якому ящики вантажили на судно. Кран підчепив «зайця», підняв його догори й опустив на саме дно трюму, під сотні інших ящиків. Аж до кінця подорожі ніхто й не підозрював, що сталося, коли «заєць» уже розкладався, померши від задухи.

Інший волоцюга розповідав історію про Ґілдероя, шотландського грабіжника. Ґілдероя засудили до повішення, але він утік, схопив суддю, що виніс вирок, і (ловкий хлопака!) натомість повісив його. Волоцюги, звісно, любили цю історію, але цікаво, що переказували її, переінакшивши. За їхньою версією, Ґілдерой утік до Америки, тоді як насправді його знов упіймали й стратили. Поза сумнівом, історію виправили навмисне, як діти виправляють історії про Самсона й Робіна Гуда, додаючи до них щасливу, цілком вигадану кінцівку.

Це надихнуло волоцюг згадати про історію, і один дуже літній чоловік заявив, що «закон про перший укус[230]230
  Припис, що у разі нападу домашньої тварини на людину повну відповідальність за наслідки власник тварини нестиме тільки в тому разі, якщо знав про небезпечність тварини – на підставі попереднього досвіду, типової поведінки тварини саме цього виду чи породи тощо.


[Закрыть]» був пережитком тих днів, коли дворянство із собаками полювало на людей замість оленів. Дехто з волоцюг підняв його на кпини, але ця ідея міцно засіла в голові старого. Він знав також про Зернові закони[231]231
  Законодавче обмеження імпорту зерна в Британію, що діяло в першій половині XIX ст.


[Закрыть], і про jus primae noctis[232]232
  Право першої ночі.


[Закрыть] (він вірив, що воно справді існувало), а ще про Велике Повстання[233]233
  Війна трьох королівств – війни, що відбувалися в середині XVII ст. в Англії, Ірландії та Шотландії, в результаті яких у Великій Британії суттєво посилилася роль парламенту.


[Закрыть], яке вважав повстанням бідних проти багатих – можливо, він плутав його із селянськими повстаннями. Я сумніваюся, що старий вмів читати, і, авжеж, він не переказував газетних статей. Ці уривки історичних відомостей може навіть століттями передавалися з покоління в покоління волоцюг. Це була усна традиція, слабке відлуння середньовіччя.

Ми з Падді прийшли до цвяха о шостій і вийшли звідти аж о десятій ранку. Він був схожий на цвяхи в Ромтоні й Едб'юрі, й ніякого привида нам не трапилося. Серед волоцюг були двоє молодиків, яких звали Вільям і Фред, колишні пожежники з Норфолка – весела парочка, що любила співати. У їхньому репертуарі була пісня «Нещасна Белла», яка варта того, щоб її записати. Я чув, як вони виконували її півдюжини разів, тож зміг запам'ятати слова, крім, може, рядка чи двох, які додумав. Слова там були такі:

 
Белла – юна і ніжна краса,
Очі – блакить, золотава коса,
О, нещасна Белло!
Безжурна й сердечна Белла була,
Та честь легковажно не вберегла —
Від звабника злого дитя понесла,
О, бездушний, жорстокий облудник.
 
 
Й не знала Белла – була молода, —
Що з хлопцями завжди приходить біда,
О, нещасна Белло!
«Мій чоловік не чинитиме зле,
Любить і візьме заміж мене».
Бідна не вірила, що обмане,
Той бездушний, жорстокий облудник.
 
 
Та вдома його вона не знайшла,
Тхір речі зібрав і дав тягу з села,
О, нещасна Белло!
Хазяйка сказала їй: «Хвойдо, йди геть!
Не смій мого дому паплюжити честь».
Так долю Белли сповнив лихом ущерть
Той бездушний, жорстокий облудник.
 
 
Всю ніч проблукала в жорстоких снігах,
Ніхто вже не взнає, який то був жах,
О, нещасна Белло!
Червоний світанок ще тільки яснів,
Та Белла пташок не почула вже спів,
Зі світу білого дівчину звів
Той бездушний, жорстокий облудник.
 
 
У справах своїх стережіться гріха,
Його плід – це страждання і доля лиха, О, нещасна Белло!
Беллу проводили у небуття,
Казали мужчини: «Таке життя»,
Жінки ж заступались за бідне дитя:
«Це хлопці все – підлі тварюки!»
 

Написала, мабуть, жінка.

Вільям і Фред, що виконували цю пісню, були справжніми ледащами, і саме через таких пройдисвітів у волоцюг лиха слава. Звідкілясь вони дізналися, що старший наглядач у Кромлі мав запаси старого одягу, який за потреби видавав. Перед цвяхом Вільям і Фред зняли свої черевики, порозпорювали шви й трохи повідривали підошви, більш чи менш знівечивши взуття. Коли вони попросили нових черевиків, старший наглядач, побачивши, що їхні справді негодящі, видав їм майже нові пари. На ранок мало не за воротами Вільям і Фред уже продали ці черевики за шилінг і дев'ять пенсів. Вони вважали, що шилінґ і дев'ять пенсів справді варті того, щоб понівечити своє взуття.

Залишивши цвях, ми всі довгою вайлуватою процесією попрямували на південь, до Лоуер Бінфілда та Ід Гілл. Дорогою туди між двома волоцюгами сталася бійка. Вони посварилися ще вночі (там була якась дурна casus belli[234]234
  Причина війни (лат.).


[Закрыть], коли один назвав іншого «тупий бик», а тому почулося «більшовик» – смертельна образа), і вони побилися просто серед поля. Дюжина волоцюг зупинилися подивитися на бійку. Мені ця сцена запам'яталася через одну деталь: коли чоловік, якому дісталося більше, впав, з нього злетів кашкет, і виявилося, що волоцюга зовсім сивий. Після того хтось із нас втрутився й зупинив бійку. Падді тим часом розпитав детальніше й з'ясував, що справжньою причиною сварки, як завжди, була їжа ціною в кілька пенні.

Ми дісталися до Лоуер Бінфілда досить рано, й Падді використав цей час, намагаючись знайти підробіток у когось у дворі. В одному з будинків йому дали порубати якісь ящики на дрова, і, сказавши, що на нього чекає напарник, він привів мене, й ми разом усе зробили. Коли ми закінчили, господар сказав служниці винести нам чаю. Я пам'ятаю її переляк, коли вона його виносила, а тоді, геть втративши мужність, поставила чашки на стежку, прожогом кинулася назад до будинку й закрилася на кухні. Ось який жах вселяє слово «волоцюга». Нам заплатили по шість пенсів кожному, тож ми купили хлібину за три пенні й півунції тютюну, й ще п'ять пенсів відклали.

Падді вважав за краще закопати ці п'ять пенсів, бо старший наглядач у Лоуер Бінфілді був відомим деспотом і міг відмовитися прийняти нас, якби ми мали бодай якусь копійку. Закопувати гроші – досить поширена практика серед волоцюг. Якщо вони хочуть пронести до цвяха значну суму, то зазвичай зашивають її в одяг, за що можуть загриміти до в'язниці, – якщо їх, звісно, піймають. Падді й Тупак розповідали про це цікаву історію. Якось один ірландець (Тупак казав, що це був ірландець, а Падді – що англієць), аж ніяк не волоцюга, маючи тридцять фунтів, забрів у маленьке село, де не зміг влаштуватися на ночівлю. Він запитав поради у волоцюги, і той порекомендував заночувати в будинку праці. Це досить звична практика: якщо не можеш ніде знайти ліжка, то в будинку праці за помірну суму можна переночувати. Втім, ірландець вважав себе надто розумним і вирішив вдати із себе звичайного волоцюгу. Тридцять фунтів він зашив у одяг. Тим часом волоцюга, з яким ірландець радився, вгледів тут свій шанс і ввечері потай попросив у старшого наглядача дозволу залишити цвях рано-вранці, оскільки начебто мав якусь роботу. О шостій ранку його відпустили й він пішов – в одязі ірландця. Ірландець поскаржився на крадіжку, але отримав тільки місячне ув'язнення за незаконну ночівлю в тимчасовому притулку.

Розділ 35

Діставшись до Лоуер Бінфілда, ми втомлено розтяглися на траві, де нас з-поза воріт розглядали місцеві мешканці. Підійшли священик з донькою і якийсь час мовчки витріщалися на нас, неначе ми були рибками в акваріумі, а тоді знову пішли. Разом з нами там сиділи ще кілька дюжин волоцюг. Серед них були Вільям і Фред, що досі співали, двоє чоловіків, що побилися, і прохач Вілл. Він жебракував у пекарів і запас чимало черствого хліба, заховавши його за пазухою на голих грудях. Хлібом він поділився, й ми усі дуже тому зраділи. Серед нас була також жінка, перша жінка-волоцюга, яку я зустрів. Вона була повнуватою, пошарпаною, дуже брудною жінкою років шістдесяти у довгій чорній спідниці, що волочилася по землі. Трималася з підкресленою гідністю, і якщо хтось всідався поряд з нею, пирхала й відсувалася подалі.

– Ви куди прямуєте, місіс? – запитав хтось із волоцюг.

Жінка пирхнула й відвернулася.

– Та годі вам, місіс, – сказав він. – Не пишайтеся, підсідайте до нас. Ми усі тут в одному човні.

– Дякую, – відповіла жінка гірко, – але коли я захочу знатися з компанією волоцюг, то дам вам знати.

Мене потішило, як вона вимовила оте волоцюги. Такі речі враз розкривають тобі чужу душу – обмежену, зашорену жіночу душу, що зовсім нічого не навчилася за роки на вулиці. Вона була, очевидно, поважною вдовою, що стала волоцюгою через якийсь безглуздий прикрий випадок.

Цвях відкрився о шостій. Була субота, й нас мали утримувати там всі вихідні, що є звичною практикою. Причини я не знаю, але мені здається, що просто хтось вважає, що ми не заслуговуємо на неділю. На реєстрації я назвався журналістом. Це було більшою правдою, ніж називатися художником, адже я іноді заробляв гроші, пишучи статті для газет, однак це було нерозумно, оскільки привернуло зайву увагу. Щойно ми зайшли в цвях і вишикувалися для обшуку, старший наглядач назвав моє прізвище. Це був суворий, військовий чоловік років сорока, що не відповідав тому образові деспота, про який усі говорили, але був по-солдафонському грубим. Він різко запитав:

– Хто з вас Бланк? (Пам'ятаю тільки прізвище, яким тоді назвався, а імені пригадати не можу.)

– Я, пане.

– То ти журналіст?

– Так, пане, – відповів я з тремтінням. Кілька запитань – і мене б викрили на брехні, що загрожувало ув'язненням. Але старший наглядач лише оглянув мене з голови до ніг і сказав:

– То ти джентльмен?

– Маю таке сподівання.

Він ще раз на мене пильно подивився.

– Що, хлопче, до біса тобі не пощастило, – сказав він. – Справді до біса не пощастило.

Після цього він виявляв до мене невиправдану прихильність і навіть певну повагу. Він не обшукав мене, а у ванній взагалі дав окремого чистого рушника – нечувана розкіш. Ось яку силу має слово «джентльмен» для вуха старого солдата.

До сьомої ми вже зжерли свій хліб з чаєм і сиділи по камерах. Ми спали по одному на ліжках з солом'яними матрацами, тож можна було добре виспатися. Але жоден цвях не ідеальний, і особливістю цвяха в Лоуер Бінфілді був холод. Труби парового опалення не гріли, й дві тонкі бавовняні ковдри, які нам видали, майже не допомагали. Хоча була ще осінь, але холод стояв лютий. Дванадцять довгих годин ми переверталися з боку на бік: засинали хіба на кілька хвилин, замерзали і знову прокидалися. Ми не могли курити, бо весь тютюн, який вдалося пронести всередину, лежав у одязі, який віддадуть тільки зранку. По всьому коридору було чути стогони, а подекуди й гучні прокльони. Ніхто, думаю, не поспав тоді більше двох годин.

Вранці після сніданку й лікарського огляду старший наглядач загнав нас у їдальню й зачинив за нами двері. Це була побілена кімната з кам'яною підлогою, невимовно похмура, з запахом в'язниці й мебльована тільки сосновими столами й лавками. Заґратовані вікна надто високо, щоб можна було побачити вулицю, а з усіх прикрас – лише годинник і примірник правил поведінки в будинку праці. Скупчені на лавках лікоть до ліктя, ми вже знудилися, хоча була ще заледве восьма ранку. Робити не було чого, про що поговорити теж, не було навіть місця, щоб рухатися. Єдина втіха – можливість курити, оскільки на куріння зважали, тільки якщо заставали тебе з цигаркою. Скотті, маленький волохатий волоцюга з акцентом уродженця Ґлазґо, що довго прожив в Іст-Енді, залишився без тютюну, бо його бляшанка з недопалками під час обшуку випала з чобота й була конфіскована. Я поділився з ним своїми запасами. Ми курили потай і, коли чули наближення старшого наглядача, ховали самокрутки в кишеню, як школярі.

Більшість волоцюг безперервно просиділи ці десять годин у незручній позі, без свіжого повітря. Бог знає, як вони це витерпіли. Мені пощастило більше, ніж іншим, оскільки о десятій старший наглядач забрав кількох людей працювати й вибрав мене допомагати на кухні будинку праці – на найбільш жадану роботу. Це, як і чистий рушник, було результатом магічної сили слова «джентльмен».

У кухні ніякої роботи не було, тож я прокрався у невеликий сарай, де зберігали картоплю й де кілька жебраків з будинку праці ховалися від недільної ранкової служби. Там були зручні для сидіння пакувальні ящики, кілька старих номерів «Фемілі Геральд» і навіть копія «Раффлз[235]235
  «The Family Herald: A Domestic Magazine of Useful Information & Amusement» – розважальний журнал-тижневик, що виходив у 1843– 1940 рр., «Raffles» – збірка коротких детективних оповідань Ернеста Горнунґа.


[Закрыть]» з місцевої бібліотеки. Жебраки цікаво розповідали про життя у будинку праці. Серед іншого вони сказали мені, що найненависнішою річчю в будинку була уніформа – тавро благодійності. Якби людям дозволяли носити власний одяг, принаймні кашкет і шарф, вони б не заперечували бути жебраками. Потім я пообідав у їхній їдальні – це була порція, достатня для удава, – найбільша порція, яку я з'їв з часу мого першого дня в «Готелі X». Як розповіли жебраки, зазвичай їх так перегодовують тільки в неділю, а решту тижня потім недогодовують. Після обіду кухар звелів мені вимити посуд і викинути недоїдки. Марнотратство було приголомшливим і, враховуючи обставини, вражаючим. Шматки м'яса, відра огризків хліба й овочів викидалися разом з іншим сміттям і притрушувалися спитою чайною заваркою. Я до краю наповнив п'ять сміттєвих баків цілком їстівною їжею. А тим часом п'ятдесят волоцюг сиділи в цвяху напівголодними, отримавши лише обід з хліба й сиру та, можливо, кількох варених картоплин на честь неділі. Як пояснили жебраки, викидати їжу, а не віддавати її безпритульним, було свідомим рішенням.

О третій я повернувся до цвяха. Волоцюги сиділи там з восьмої в такій тісноті, що не могли і ліктем поворухнути, й ледь не божеволіли від нудьги. Куріння вже не допомагало, бо тютюн волоцюги – це недопалки, яких вистачає лише на кілька годин, коли ти залишаєшся віддалі тротуарів. Більшість людей були надто знуджені навіть щоб розмовляти. Вони просто сиділи рядком на лавках, втупившись у порожнечу, їхні неголені обличчя роздирали позіхання на весь рот. У кімнаті тхнуло нудьгою.

Падді, в якого від твердої лавки вже болів зад, геть зажурився, а я, щоб якось згаяти час, розмовляв з дещо зарозумілим волоцюгою, молодим теслею, що носив комірець і краватку й залишався на вулиці, як він казав, через брак інструментів. Він тримався осторонь від інших і вважав себе не безхатьком, а вільним мандрівником. Хлопець мав літературні смаки й носив у кишені примірник «Квентіна Дорварда[236]236
  Роман Вальтера Скотта.


[Закрыть]». Він розповів мені, що ніколи не ночував у цвяху, якщо тільки не голодував, і віддав перевагу ночівлі під парканами чи у скиртах. Якийсь час він жебракував по південному узбережжю, ночуючи у купальнях.

Ми говорили про життя на вулиці. Він критикував систему, що примушує волоцюг по чотирнадцять годин на добу сидіти в цвяху, а інші десять перебувати в дорозі, уникаючи поліції. Розповів і про свій випадок – уже шість місяців він живе за рахунок суспільства, але ніхто не готовий вділити йому кілька фунтів на інструменти, щоб дати можливість заробляти самому. Це ідіотизм, казав він.

Тоді я розповів йому про марнування їжі на кухні будинку праці й що я про це думаю. Тут він раптово змінив свій тон. Я побачив, як у ньому прокинувся статечний парафіянин, що спить у кожному англійському робітникові. Хоча він і голодував разом з усіма, але одразу знайшов причини, чому їжу треба викидати, а не віддавати волоцюгам. Він вкрай суворо мене відчитав.

– Вони змушені так чинити, – сказав він. – Якщо зробити такі місця надто зручними, то тут товктиметься непотріб з усієї країни. Погана їжа – єдине, що їх відлякує. Усі ці волоцюги надто ледачі, щоб працювати, і їх уже не виправити. Тож не варто заохочувати цих покидьків.

Я спробував йому заперечити, але він не слухав і знай торочив своє:

– Не варто співчувати всім цим волоцюгам – вони покидьки. Не треба міряти їх тією ж міркою, що й таких людей, як ми з тобою. Вони покидьки, просто покидьки.

Цікаво було чути, як вправно він відокремлював себе від «усіх цих волоцюг». Він жив на вулиці вже шість місяців, але переконував, що перед Божими очима він – не волоцюга. Думаю, є чимало безхатьків, які дякують Богові за те, що вони не волоцюги. Це як туристи, які збиткуються з туристів.

Так минуло три години. О шостій подали вечерю, яка виявилася вкрай неїстівною. Хліб, який був черствий ще вранці (його нарізали в суботу ввечері), тепер був твердим, як корабельні сухарі. На щастя, там була якась намазка, тож ми зішкребли її, а це вже краще, ніж нічого. Чверть на сьому нас розвели по ліжках. Прибули нові волоцюги, і, щоб не селити нас разом (для запобігання поширенню заразних хвороб), новоприбулих відвели в камери, а нас – у загальні спальні. Наша спальня скидалася на стодолу з тридцятьма ліжками, що стояли майже впритул одне до одного, і діжкою, що слугувала спільним туалетом. Вона пекельно смерділа, а літні волоцюги кашляли й піднімалися всю ніч. Попри це, оскільки нас тут ночувало багато, то в кімнаті принаймні стало тепло й ми змогли трохи поспати.

Ми розбіглися о десятій наступного ранку після лікарського огляду, отримавши на дорогу по шматку хліба з сиром. Вільям і Фред, які мали цілий шилінг, настромили свої шматки хліба на огорожу цвяха – на знак протесту, як вони казали. Це був другий цвях у Кенті, де вони здійняли забагато галасу, щоб їх знов туди пустили, і їм це здавалося смішним. Як на волоцюг, вони були веселими хлопцями. Якийсь недоумок (у кожному зібранні волоцюг завжди є один недоумок) сказав, що надто втомлений, щоб іти, й чіплявся за огорожу, доки старший наглядач не вигнав його, давши наостанок копняка. Ми з Падді вирушили на північ, до Лондона. Більшість інших пішли в цвях Ід Гілл, який називали одним з найгірших в Англії[237]237
  Я побував у ньому згодом, і він не такий уже й поганий (прим. авт.).


[Закрыть].

Знову стояла чудова осіння днина, й дорога була тихою, майже без машин. Повітря після цвяхового задушливого смороду поту, мила й випорожнень пахнуло шипшиною. Здавалося, що нас, волоцюг, тут лише двоє. Аж раптом я почув квапливі кроки позаду і як хтось гукає. Це був маленький Скотті, волоцюга з Ґлазґо, що, задихаючись, наздоганяв нас. Дружньо і вдячно усміхаючись, він дістав з кишені іржаву бляшанку.

– Ось, мужик, – сказав він сердечно. – З мене пара бичків. Учора мене крепко виручив куривом. Старший, як нас випускали, банку мою назад оддав. Добро за добро, тримай.

І він поклав мені в долоню кілька мокрих, погнутих, огидних недопалків.