Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 12

Безперечно, найкращим моїм часом у готелі був той, коли я допомагав офіціантові на четвертому поверсі. Ми працювали в невеликій коморі, яка сполучалася з кафетерієм службовими ліфтами. Тут була приємна прохолода після підвалів і робота полягала переважно в поліруванні срібла та склянок, що було зовсім неважко. Валенті, офіціант, був порядним хлопцем і, коли ми були наодинці, поводився зі мною майже як з рівнею, хоча й грубив мені у присутності інших – не личить офіціантові бути дружнім з плонжерами. Іноді, коли у нього випадав хороший день, він давав мені п'ять франків. Валенті був миловидним двадцятичотирирічним молодиком, але виглядав на вісімнадцять і, як і більшість офіціантів, тримав спину і знав, як носити одяг. У чорному фраку, білій краватці, зі свіжим обличчям і гладко зачесаним волоссям він виглядав як ітонський школяр[111]111
  Ітонський коледж – одна з найвідоміших британських приватних шкіл для хлопчиків, де навчався й Орвелл.


[Закрыть]. А проте він з дванадцяти років сам заробляв собі на прожиття, пробившись нагору буквально з канави. Перетин італійського кордону без паспорта, продаж каштанів з рундука на північних бульварах, п'ятдесятиденне ув'язнення в Лондоні за роботу без дозволу, секс з багатою літньою жінкою в готелі, яка подарувала йому діамантового персня, а потім звинуватила в тому, що він той перстень украв, – йому довелося пройти через усе це. Мені подобалося розмовляти з ним у час перерви, коли ми сиділи й курили внизу біля ліфтової шахти.

Моїм найгіршим днем була зміна з миття посуду в їдальні. Я не мив тарілок, це робили на кухні, а лише інший посуд, срібло, ножі й склянки. Але навіть це означало тринадцять годин роботи, й протягом дня я використовував від тридцяти до сорока рушників. Застарілі французькі методи вдвічі подовжували час миття посуду. Про сушарки тут і не чули, не було мильної стружки, а лише патокове м'яке мило, яке не пінилося у жорсткій паризькій воді. Я працював у брудній, захаращеній комірчині, що водночас правила за посудомийню та виходила прямо в їдальню. Крім миття посуду я також мав приносити їжу офіціантам і обслуговувати їх за столом. Більшість з них були нестерпно нахабними, і мені не раз доводилося використовувати кулаки, щоб повернути їм ввічливість. В інші дні посуд мила жінка, й офіціанти перетворювали її життя на муку.

Було кумедним дивитися на огидну посудомийню й розуміти, що лише подвійні двері відділяють її від їдальні. Клієнти сиділи там серед суцільної розкоші – бездоганні скатертини, горщики з квітами, дзеркала, позолочені карнизи і намальовані херувими, – а тут, за лише кілька футів, були ми в нашій відразливій нечистоті. Це була справді відразлива нечистота. Часу мити підлогу не було аж до вечора, тож ми ковзали туди-сюди по мішанині з мильної води, листків латуку, пошматованого паперу й розчавленої їжі. Дюжина офіціантів без фраків, демонструючи спітнілі пахви, сиділи за столами, перемішуючи салати й пхаючи свої пальці в горщики зі сметаною. Кімната гидко тхнула їжею й потом. По всіх буфетах за стосами посуду псувалися запаси їжі, вкраденої офіціантами. Раковин було тільки дві й жодного рукомийника, тож не було нічого незвичайного в тому, що офіціант вмивав обличчя у воді, в якій полоскали чистий посуд. Але клієнти нічого цього не бачили. Перед дверима до їдальні були кокосова підстилка й дзеркало, щоб офіціанти могли там причепуритися й виходити, виглядаючи як уособлення чистоти.

Дуже повчально було дивитися, як офіціант заходить до їдальні готелю. Щойно він опиняється за дверима, з ним відбувається раптова зміна. Плечі розправляються, нечепурність, метушливість і роздратування миттю зникають, і він ковзає килимом з урочистістю священика. Я пам'ятаю, як помічник метрдотеля, гарячий італієць, зупинився біля дверей їдальні вилаяти новачка, що розбив пляшку вина. Потрясаючи кулаком над його головою, італієць кричав (на щастя, двері були більш-менш звуконепроникними):

«Ти те fais chier[112]112
  Тут – Мене від тебе нудить.


[Закрыть]! І ти називаєш себе офіціантом, малий байстрюк? Ти офіціант? Ти не гідний навіть відшкрябувати підлогу в борделі своєї матері! Maquereau!»

Не маючи більше чого сказати, він розвернувся до дверей і, вже відкриваючи їх, наостанок показав останній образливий жест у стилі Скваєра Вестерна з «Тома Джонса[113]113
  Скваєр Вестерн – персонаж комічного роману Генрі Філдінґа «Історія Тома Джонса, знайди» (1749). Коли Скваєр Вестерн гнівався, то йому відбирало мову і він активно жестикулював.


[Закрыть]».

Тоді італієць зайшов до їдальні й поплив через неї з тацею в руці граційний, як лебідь. Десять секунд потому він уже шанобливо вклонявся клієнтові. Дивлячись на ці уклін і усмішку, усмішку тренованого офіціанта, у вас неодмінно промайнула б думка, що клієнт почувається присоромленим, адже його обслуговує такий аристократ.

Миття посуду було для мене геть ненависною роботою – неважкою, але нудною й невимовно тупою. Жахливо усвідомлювати, що хтось десятиліттями займається чимось таким. Жінці, яку я підміняв, було за шістдесят, і вона стояла над раковиною по тринадцять годин на день, шість днів на тиждень, цілий рік. А понад те її ще й страшенно ображали офіціанти. Якось вона прохопилася, що колись була актрисою, хоча мені здається, що насправді не актрисою, а повією: на таких низькооплачуваних роботах завершують свою кар'єру більшість повій. Було дивно бачити, що попри її вік і спосіб життя вона й досі носила яскраву біляву перуку, підводила очі й малювала обличчя, наче двадцятирічна дівчина. Тож, мабуть, навіть за сімдесятивосьмигодинного робочого тижня в людині залишається якась життєва енергія.

Розділ 13

На третій день у готелі chef du personnel, який загалом був зі мною досить приязним, покликав мене до себе й різко сказав:

– Гей, ти, негайно зголи вуса! Nom de Dieu, де це чувано, щоб плонжер мав вуса?

Я почав сперечатися, але він мене зупинив:

– Плонжер з вусами – нісенітниця! Дивись, щоб уже завтра я їх не бачив.

Дорогою додому я запитав Бориса, що б це могло означати. Він знизав плечима.

– Ти маєш робити, як він каже, топ аті. Ніхто в готелі не носить вуса, окрім кухарів. Мені здавалося, ти мав це помітити. Чому? Немає жодної причини, це просто традиція.

Я подумав, що це таке ж правило етикету, як не носити білу краватку до смокінга, й таки зголив вуса. Пізніше я знайшов пояснення цієї традиції, і ось яке: офіціантам у хороших готелях мати вуса не можна, тож, щоб показати свою вищість, вони вимагають, аби плонжерам це теж було заборонено. Кухарі ж носять вуса, щоб показати свою зневагу до офіціантів.

Загалом це відображає ідею кастової системи готелю. У нашого персоналу з близько ста десяти людей ієрархія була такою самою жорсткою, як у військових, тож кухар чи офіціант були настільки ж вищі рангом за плонжерів, наскільки капітан вищий за рядового. Головним був адміністратор, який мав право звільняти будь-кого, навіть кухарів. Ми ніколи не бачили патрона, але всі знали, що для нього їжу слід готувати ретельніше, ніж для клієнтів. Уся дисципліна в готелі трималася на адміністраторі. Він був сумлінною людиною й завжди пильнував за неробами, але ми були для нього надто кмітливі. Крізь весь готель тяглася система дзвіночків, і персонал використовував її для своїх потреб. Довгий, короткий, а потім ще два довгих дзвінки означали, що наближається адміністратор, тож ми, коли чули цей сигнал, одразу вдавали із себе заклопотаних.

Наступним після адміністратора був метрдотель. Він не обслуговував столи, якщо тільки це не був якийсь лорд або якась інша знатна особа, але скеровував офіціантів і допомагав з обслуговуванням. Його чайові й бонус від виноробних компаній (за кожен корок йому давали по два франки) становили двісті франків на день. За посадою він був на ранг вище від решти персоналу, тож їв у власній кімнаті зі срібними столовими приборами й одягненими у чисті білі жакети двома помічниками, що його обслуговували. Трохи нижче за головного офіціанта був головний кухар, що заробляв близько п'яти тисяч франків на місяць. Він їв у кухні, але за окремим столом і один з кухарів-помічників подавав йому їжу. Наступним був chef du personnel. Він отримував лише п'ятнадцять сотень франків на місяць, але носив чорний піджак і не працював руками, міг звільняти плонжерів і штрафувати офіціантів. Ще нижче були інші кухарі, які отримували десь від семисот п'ятдесяти до трьох тисяч франків щомісяця. Далі офіціанти, що заробляли чайовими близько сімдесяти франків щодня на додачу до невеликої фіксованої зарплатні. За ними – жінки, які відповідали за прання і шиття. За ними – офіціанти-стажери, яким не давали чайових, але виплачували по сімсот п'ятдесят франків. Далі – плонжери, які теж отримували сімсот п'ятдесят, далі – покоївки, що отримували п'ятсот чи шістсот франків, і, нарешті, працівники кафетерію з зарплатою в п'ятсот франків. Ми, в кафетерії, були в готелі найбільш безправними, до нас усі tutoyer[114]114
  Зверталися на «ти».


[Закрыть] і виражали зневагу.

Було й чимало інших працівників: адміністративні, яких називали кур'єрами, комірник, носії та бої, відповідальний за морозильник, пекарі, нічні сторожі, швейцар. Різні роботи виконували представники різних національностей. Адміністративні працівники, кухарі й швачки – французи, офіціанти – італійці та німці (навряд чи в Парижі є хоч один офіціант француз), плонжери – європейці всіх національностей, а також араби й негри. Робочою мовою була французька, і навіть італійці спілкувалися нею між собою.

Кожен підрозділ мав особливі привілеї. У всіх паризьких готелях було заведено продавати поломаний хліб пекарям по вісім су за фунт, інші залишки з кухні – свинарям за якийсь дріб'язок і віддавати ці гроші плонжерам. Звичною практикою були крадіжки. Усі офіціанти виносили їжу. Направду, я нечасто бачив офіціанта, який би їв лише те, що йому дають у готелі. Кухарі крали ще більше, а ми в кафетерії хлебтали заборонені чай та каву. Винар у підвалі наживався на бренді: за правилами готелю офіціанти не могли зберігати у себе алкоголь, а лише йти до винаря за кожною склянкою. Винар до кожної склянки недоливав десь ложку й так накопичував чималі запаси. Якщо він тобі довіряв, то міг продати краденого бренді по п'ять су за келишок.

Серед персоналу були злодії, і якщо хтось залишав гроші в кишенях піджака, то їх там зазвичай уже не знаходив. Швейцар, який видавав нам заробіток і обшукував, чи не поцупили ми їжі, був найбільшим грабіжником у всьому готелі. З моїх п'яти сотень франків на місяць він протягом шести тижнів примудрився ошукати мене на сто чотирнадцять. Я попросив поденну оплату, тож швейцар видавав мені по шістнадцять франків щовечора й залишав собі гроші за вихідні неділі (які теж мали б діставатися мені), привласнивши так шістдесят чотири франки. Крім того, я іноді працював у неділю, за що – я цього не знав – мені мали давати додаткових двадцять п'ять франків. Швейцар не видавав їх теж, привласнивши так ще сімдесят п'ять франків. Я зрозумів, що мене обкрадають, лише в останній тиждень роботи, й оскільки не міг нічого довести, то спромігся вберегти тільки двадцять п'ять франків. Швейцар ошукував так усіх, хто був достатньо дурним, щоб йому довіряти. Він називав себе греком, але насправді був вірменом. Познайомившись з ним, я зрозумів значення приказки: «Краще довіряй змії, ніж єврею, і краще єврею, ніж греку, але ніколи не довіряй вірмену».

Серед офіціантів траплялися дивні персонажі. Наприклад, один джентльмен, молодик, який вивчився в університеті й мав добре оплачувану роботу в торговій конторі. Він підхопив венеричну хворобу, втратив роботу й тепер вважав за щастя бути офіціантом. Багато офіціантів прослизнули у Францію без паспортів, один чи двоє з них були шпигунами – це типова професія для шпигунів. Одного дня в їдальні для офіціантів зчинилася затята сварка між Моранді, грізного вигляду чоловіком з незвично широко посадженими очима, й іншим італійцем. Моранді відбив у того чоловіка коханку. Другий італієць був слабшим і з очевидним страхом перед Моранді викрикував непевні погрози.

Моранді з нього збиткувався:

– І що ти можеш мені зробити? Я спав з твоєю дівчиною, спав з нею тричі. Було нічогенько. Що ти можеш вдіяти, га?

– Я можу видати тебе внутрішній поліції. Ти – італійський шпигун.

Моранді заперечувати не став. Він просто дістав з кишені бритву й зробив кілька швидких змахів, неначе полоснувши по щоках супротивника. Тоді один з офіціантів відібрав у нього бритву.

Найдивніший тип, якого я зустрічав у готелі, був додатково найнятим працівником. Його взяли за двадцять п'ять франків, щоб на день підмінити мадяра, який захворів. Це був серб, кремезний моторний хлопець років двадцяти п'яти, що розмовляв шістьма мовами, зокрема й англійською. Здавалося, він знав усе про роботу готелю, й до середини дня працював, як раб. Тоді, щойно пробила дванадцята, він став неповоротким, уникав роботи, вкрав вино й зрештою дійшов до того, що не криючись сидів і курив люльку. Куріння, звісно, було заборонене й суворо каралося. Про це почув адміністратор і спустився поговорити із сербом, шаленіючи від гніву.

– Якого біса ти тут куриш? Що ти хочеш цим сказати? – закричав він.

– Якого біса в тебе така пика? Що ти хочеш цим сказати? – спокійно відповів серб.

Я не можу передати всього блюзнірства цієї фрази. Головний кухар, якби плонжер сказав йому щось таке, вихлюпнув би каструлю гарячого супу тому в обличчя. Адміністратор вигукнув: «Тебе звільнено!», і вже о другій годині серба звільнили, видавши двадцять п'ять франків. Перш ніж він пішов, Борис запитав російською, що це була за вистава. За його словами, серб відповів так:

– Дивися, топ vieux[115]115
  Старий.


[Закрыть], вони мають заплатити мені денну платню, навіть якщо я працюю тільки до полудня, чи не так? Це закон. А який сенс працювати після того, як уже заробив свої гроші? Тож послухай, що я роблю. Я приходжу до готелю, наймаюся додатковим працівником і до обіду важко працюю. А коли настає полудень, то зчиняю такий шарварок, що у них не лишається вибору, крім як звільнити мене. Ловко, еге ж? Зазвичай мене звільняють о пів на першу, сьогодні о другій, але я не переймаюся, бо зберіг чотири робочі години. Єдина проблема, що в тому ж самому готелі двічі так не зробиш.

Здавалося, що він грав у цю гру в половині готелів і ресторанів Парижа. Мабуть, це досить легко зробити влітку, хоча готелі теж намагаються вберегти себе від таких працівників, наскільки це можливо зробити з допомогою чорних списків.

Розділ 14

За кілька днів я зрозумів головні принципи, за якими працював готель. Кожен, хто вперше потрапляє до кімнат обслуги, буде вражений жахливим шумом і безладом у гарячий час. Це щось настільки відмінне від розміреної роботи в крамниці чи на фабриці, що на перший погляд здається просто результатом кепського управління. Але насправді інакше бути не може, і ось чому. Готельна робота не дуже важка, але за своєю природою приходить хвилями й не може бути інакше організована. Ти не можеш, наприклад, засмажити стейк на грилі за дві години до того, як його замовлять. Ти маєш чекати до останнього моменту, коли назбирається купа іншої роботи, й тоді братися за все одразу, в шаленому поспіху. Як результат, у гарячий час ти працюєш за двох, що неможливо робити без шуму й сварок. Більше того, сварки є невід'ємною частиною процесу, бо витримати такий темп неможливо, якщо всі не будуть постійно звинувачувати всіх інших у байдикуванні. Саме з цієї причини протягом гарячих годин усі працівники лютували й лаялися, як чортяки. У цей час у готелі лунали тільки дієслова, спільнокореневі з foutre[116]116
  Їбати.


[Закрыть]. Дівчина років шістнадцяти у пекарні кляла всіх так, що й таксист не мав би, що відповісти. (Хіба не говорив Гамлет «лаятися як кухарчук»? Поза сумнівом, Шекспір бачив кухарчуків за роботою.) Але це не тому, що ми втрачаємо голову чи марнуємо час, ми лише заохочуємо один одного докладати достатньо зусиль, щоб виконати роботу на чотири години за дві.

Готель працює завдяки тому, що працівники по-справжньому пишаються своєю роботою, хай би якою грубою і дурною вона була. Якщо людина байдикує, інші скоро це викриють і змовляться, щоб її звільнити. Кухарі, офіціанти й плонжери дуже різні на вигляд, але всі однаково пишаються своєю продуктивністю.

Звісно, найближчими до робітничного класу, принаймні найменш рабськими, є кухарі. Вони не зароблять так багато, як офіціанти, але їхній статус вищий, а працевлаштування – стабільніше. Кухар вважає себе не слугою, а кваліфікованим працівником. Його зазвичай називають ип ouvrier[117]117
  Робітником.


[Закрыть], чого ніколи не скажуть про офіціанта. Він знає свою силу – знає, що тільки завдяки йому ресторан або працює, або зупиняється, й що через його п'ятихвилинну затримку все може піти шкереберть. Він зневажає весь некухарський персонал і вважає справою честі упосліджувати всіх, хто в ієрархії стоїть нижче головного офіціанта. Він по-справжньому, як митець, пишається своєю роботою, що вимагає великого вміння. Складність полягає не в тому, щоб щось приготувати, а щоб зробити все вчасно. Між сніданком і обідом головний кухар в «Готелі X» отримує замовлення на кілька сотень страв, які треба подати у різний час. Сам він готує лише деякі з них, але повинен розподілити їх між іншими кухарями й перевірити кожну страву перед тим, як її відправлять нагору. У нього чудова пам'ять. Замовлення висять пришпилені на дошці, але головний кухар нечасто туди поглядає, він тримає все у своїй голові з точністю до хвилини, і щойно страва має бути готова, він вигукує «Faites marcher une côtelette de veau[118]118
  Швидко зготуй телячу котлету.


[Закрыть]» (чи що там замовили), ніколи не помиляючись. Він нестерпний задирака, але також і митець. Саме завдяки їхній пунктуальності, а не більшому вмінню в кухарі беруть переважно чоловіків, а не жінок.

Офіціант є геть іншим типажем. Він теж по-своєму пишається власною майстерністю, але його майстерність переважно полягає у вмінні бути улесливим. Робота формує в ньому менталітет не робітника, а сноба. Він постійно перебуває в полі зору багатих людей, стоїть біля їхніх столів, слухає їхні розмови, підлещується до них усмішками й стриманими жартиками. Він отримує задоволення від причетності до розкоші. Ба більше, завжди є шанс, що він сам зможе розбагатіти, оскільки, хоча більшість офіціантів і помирають бідними, іноді трапляється, що їм таланить. У деяких кав'ярнях на Великих бульварах[119]119
  Тут йдеться про паризькі бульвари на правому березі Сени, де багато популярних кав'ярень та інших закладів для відпочинку.


[Закрыть] можна заробити так багато грошей, що офіціанти буквально платять патрону, щоб туди влаштуватися. Оскільки офіціант постійно бачить гроші й сподівається їх отримати, то починає певною мірою ототожнювати себе зі своїми роботодавцями. Він зі шкіри пнеться, щоб подати страву ефектно, бо відчуває свою причетність до неї.

Я пам'ятаю, як Валенті розповідав мені про якийсь банкет у Ніцці – він його обслуговував, – що коштував двісті тисяч франків й обговорювався ще місяці потому. «Це було надзвичайно, топ p'tit, mais magnifique[120]120
  Малий, просто чудово!


[Закрыть]! Боже! Шампанське, срібло, орхідеї, я такого ніколи не бачив, а бачив я багато. О, це було славно!»

– Але ж, – запитав я, – ти там був лише офіціантом?

– Так, звісно. Але все одно це було неперевершено.

Мораль – ніколи не жалійте офіціанта. Іноді, коли ви  сидите в ресторані, наїдаючись вже півгодини після його закриття, то здається, що стомлений офіціант поруч має вас зневажати. Але це не так. Він не думає, дивлячись на вас: «Що за перегодований тюхтій», він думає: «Одного дня, коли я відкладу достатньо грошей, я зможу бути, як цей чоловік». Він прислуговує тому задоволенню, яке цілковито розуміє і яким захоплюється. Саме з цієї причини офіціанти нечасто є соціалістами, не мають дієвої профспілки й готові працювати по дванадцять годин на день – вони працюють і по вісімнадцять годин сім днів на тиждень у багатьох кав'ярнях. Вони сноби, і ця рабська праця не суперечить їхній природі.

Плонжери – це ще один окремий типаж. Їхня робота не має жодних перспектив, надзвичайно виснажує й водночас не потребує ні вміння, ні зацікавленості, це робота, яку виконували б жінки, якби були достатньо сильними. Єдине, що вимагається від плонжерів, – постійно рухатися й миритися з довгими змінами та задушливою атмосферою. У них немає сподівань втекти від такого життя, оскільки вони не можуть відкласти жодного пенні зі своєї платні, й робота від шістдесяти до ста годин на тиждень не залишає часу навчитися ще чомусь. Найбільше, на що вони можуть сподіватися, – знайти якусь трохи легшу роботу нічного сторожа чи прибиральника туалету.

А проте плонжери, хоча й належать до низів, теж мають свою гордість. Це гордість покидька – людини, яка може впоратися з будь-якою кількістю роботи. На цьому рівні спроможність працювати, як віл, залишається майже єдиною чеснотою, якої можна досягти. Кожен плонжер хоче, щоб його називали débrouillard[121]121
  Тут – пробивним.


[Закрыть]. Débrouillard – це людина, яка коли отримує навіть неможливий наказ, se débrouiller[122]122
  Тут – проб'ється.


[Закрыть],у якось спроможеться його виконати. Один з плонжерів на кухні «Готелю X», німець, був відомим débrouillard. Однієї ночі в готелі зупинився англійський лорд, й офіціанти були у відчаї, бо він захотів персиків, які вже закінчилися. Стояла пізня ніч, тож усі крамниці були зачинені. «Залиште це на мене», – сказав німець. Він вийшов і за десять хвилин повернувся з чотирма персиками. Він пішов до сусіднього ресторану й украв їх. Ось що означає бути débrouillard. Англійський лорд заплатив за кожен персик по двадцять франків.

Маріо, який відповідав за кафетерій, мислив як типовий трудар. Єдине, про що він думав, це як впоратися з boulot[123]123
  Тут – обслуговуванням.


[Закрыть], і ніколи не скаржився, що роботи забагато. Після чотирнадцяти років під землею в ньому залишилося стільки ж природних лінощів, скільки у механічному поршні. «Faut être dur[124]124
  Маєш бути стійким.


[Закрыть]», – відповідав він усім, хто скаржився. Часто можна почути, як плонжери хваляться «Je suis dur[125]125
  Своєю стійкістю, букв. «Я – стійкий».


[Закрыть]», неначе вони були солдатами, а не прибиральницями чоловічої статі.

Отож, кожен у готелі мав власну гідність, і коли накочувався вал роботи, всі ми були готові до великого об'єднаного зусилля, щоб з нею впоратися. Постійна війна між окремими кастами також сприяла продуктивності, оскільки кожен відстоював власні привілеї й намагався не дати іншим байдикувати і красти.

Це приємний бік готельної роботи. У готелі велетенська і складна машина працювала навіть з недостатнім персоналом, оскільки кожен мав чітко визначені обов'язки й сумлінно їх виконував. Але є й поганий бік, і ось у чому він полягає: робота, яку виконує персонал, не обов'язково є тим, за що платить клієнт. Клієнт платить, з його погляду, за якісну послугу. Працівникові платять, з його погляду, за boulot[126]126
  Обслуговування, роботу.


[Закрыть], що означає, як правило, імітацію якісної послуги. Як результат, попри те, що готелі є дивом пунктуальності, в суттєвих речах вони гірші за найгірші приватні господи.

Візьмемо, до прикладу, чистоту. Бруд у «Готелі X», якщо прослизнути в приміщення обслуги, був відразливим. У нашому кафетерії в кожному темному закутку бруд накопичувався роками, а в кошику з хлібом повзали таргани. Якось я запропонував Маріо їх повбивати. «Навіщо вбивати бідолашних комах?» – запитав він з докором. Інші сміялися, коли я хотів помити руки перед тим, як торкатися масла. При цьому ми були чистими там, де вважали чистоту частиною boulot. Ми відчищали столи і регулярно полірували латунь, оскільки нам наказували це робити. Але від нас не вимагали справжньої чистоти, й у будь-якому разі ми не мали на це часу. Ми просто виконували свої обов'язки, й оскільки нашим першим обов'язком була пунктуальність, ми зберігали час, залишаючись брудними.

У кухні бруд був ще страшнішим. Це не художнє перебільшення, а реальний факт, коли кажуть, що французький кухар плює в суп – якщо, звичайно, сам не збирається його їсти. Він митець, але його мистецтво не в чистоті. До певної міри він брудний саме тому, що він митець, оскільки їжа, щоб виглядати розкішно, потребує брудного поводження. Коли, наприклад, головному кухарю приносять на перевірку стейк, він не бере його виделкою. Він піднімає його пальцями і ляскає на тарілку, проводить по м'ясу великим пальцем, облизує палець, пробуючи підливу, перекладає шматок, знову облизує пальці, відступає на крок і оглядає шматок м'яса, як художник, що оцінює картину, а тоді повертає стейк на місце своїми товстими, рожевими пальцями, кожен з яких він облизав за цей ранок сотню разів. Якщо кухар задоволений, він бере ганчірку, витирає свої відбитки з тарілки й передає її офіціанту. Офіціант, звісно, занурює вже свої пальці в підливу – огидні, жирні пальці, якими він постійно проводить по прилизаному лаком волоссю. Коли ти платиш більше, ніж, скажімо, десять франків за м'ясну страву в Парижі, можеш бути певним, що саме так її й обмацали. У дешевих ресторанах усе інакше. Там виглядом їжі так не переймаються, тож її просто знімають виделкою зі сковорідки й кидають на тарілку без особливих витівок. Грубо кажучи, що більше ти заплатиш за їжу, то більше поту й слини ти з нею з'їси.

Неохайність притаманна готелям і ресторанам, оскільки їстівністю жертвують на користь вчасної подачі й гарного вигляду страви. Працівник готелю надто заклопотаний, щоб пам'ятати, що призначення їжі – бути з'їденою. Страва – це для нього просто «une commande[127]127
  Замовлення.


[Закрыть]», так само, як людина, що вмирає від раку, є просто «випадком» для лікаря. Наприклад, клієнт замовляє тост. Хтось десь глибоко в підвалі і так уже завалений роботою має його приготувати. Як він може в такій ситуації зупинитися й запитати себе: «Цей тост призначений, щоб бути з'їденим, чи маю я зробити його їстівним?» Він знає тільки, що тост має правильно виглядати й бути готовим за три хвилини. З його чола на тост стікають великі краплі поту. Навіщо через це перейматися? Раптом тост падає у брудну тирсу на підлозі. Навіщо завдавати собі клопоту робити новий? Значно швидше обтрусити тирсу. Дорогою нагору тост знов падає, маслом додолу. Знову достатньо просто його обтерти. І так з усім. Єдина їжа, яку в «Готелі X» готували чисто, була їжа для персоналу й для патрона. Правило, яке всі повторювали, звучало так: «Піклуйся за патрона, а на клієнтів s'en fout pas таl[128]128
  Тут – начхати.


[Закрыть]!». Нечистота розповзалася всюди по кімнатах обслуги – потаємна судина бруду, що проходила крізь великий яскравий готель, як кишечник крізь людське тіло.

Крім того, що на кухні було брудно, патрон також як міг ошукував клієнтів. Продукти здебільшого закуповувалися дуже поганої якості, хоча кухарі й знали, як їх добре приготувати. М'ясо було в кращому разі звичайним, що ж до овочів, то жодна нормальна господиня не вибрала би їх на ринку. Вершки зазвичай розбавлялися молоком. Чай і кава були дешевих сортів, а джем – синтетичною речовиною з величезних банок без етикетки. Усі вина дешеві, закорковані, за словами Бориса, як vin ordinaire[129]129
  Ординарне вино.


[Закрыть]. За правилами працівники мали платити за все, що зіпсували, тож у готелі мало що викидалося. Якось офіціант на третьому поверсі впустив смажене курча в шахту нашого службового ліфта, де воно впало на купу огризків хліба, рваного паперу й іншого сміття. Ми просто обтерли курча ганчіркою й відправили подавати. Розповідали й геть неприємні історії, що використані в номерах простирадла не прали, а лише зволожували, прасували й стелили назад на ліжка. До нас патрон був настільки ж скнаристий, як і до клієнтів. Наприклад, у всьому величезному готелі не можна було знайти щітки й совка, тож доводилося вправлятися з мітлою і шматком картону. Вбиральня для персоналу нагадувала Середню Азію, й помити руки можна було тільки у раковинах для миття посуду.

Незважаючи на все це «Готель X» був одним із дюжини найдорожчих готелів Парижа, й за перебування в ньому клієнти платили приголомшливі ціни. Звичайна ночівля без сніданку коштувала двісті франків. Вино й тютюн продавалися вдвічі дорожче, ніж у крамницях, хоча патрон, звісно, купував їх за гуртовими цінами. Якщо клієнт був титулований чи мав статус мільйонера, ціни зростали відповідно. Одного ранку на четвертому поверсі американець, який був на дієті, замовив на сніданок лише сіль і теплу воду. Валенті лютував. «Боже! – горлав він. – А як же мої десять відсотків? Десять відсотків від солі й води!» Зрештою він затребував за сніданок двадцять п'ять франків. Клієнт не ремствуючи заплатив.

Борис розповідав, що те ж саме відбувалося в усіх паризьких готелях, чи принаймні в усіх великих і дорогих. Мені здається, що в «Готелі X» ошукувати клієнтів було особливо легко, бо це були переважно американці й іноді англійці – не французи, – а вони не розуміються на хорошій їжі. Вони запихалися огидними американськими «кашами», їли мармелад з чаєм, пили вермут після обіду й замовляли poulet à Іа reine[130]130
  Курча по-королівськи.


[Закрыть], щоб з'їсти його з вустерським соусом[131]131
  Відомий кисло-солодкий англійський соус, рецепт якого з'явився у XIX столітті.


[Закрыть]. Один клієнт з Піттсбурґа щовечора замовляв собі в спальню на вечерю кашу «ґрейп-натс[132]132
  Каша швидкого приготування з пшениці та ячменю, дослівно «виноград-горіхи», була популярним сухпайком у туристів і військових.


[Закрыть]», яєчню-бовтанку й какао. Може, це не так уже й важливо, чи ошукують таких людей.