Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 15
У готелі я почув чимало чудернацьких історій. Про друзів-наркоманів, старих розпусників, що вчащали до готелів у пошуках красивих хлопчиків-боїв, про крадіжки й шантаж. Маріо розповідав, що в одному з готелів, де він працював, покоївка вкрала в американської пані безцінну діамантову каблучку. День за днем персонал обшукували на виході, а два детективи прочесали готель згори донизу, але каблучки так і не знайшли. У покоївки був коханець у пекарні, й він запік каблучку в буханець, де вона непомітно пролежала, аж доки пошуки не припинилися.
Якось Валенті у час перепочинку розповів мені історію про себе.
– Знаєш, топ p'tit, готельне життя – це все дуже непогано, але коли ти залишаєшся без роботи – це пекло. Підозрюю, ти знаєш, як це – залишитися без їжі, чи не так? Forcément[133]133
Звісно.
[Закрыть], інакше б ти не відшкрябував таці. Що ж, я не бідний бісів плонжер, я офіціант, але одного разу п'ять днів поспіль не мав чого їсти. П'ять днів навіть без крихти хліба, святий Боже!
Кажу тобі, це були пекельні п'ять днів. Добре хоч, що я наперед заплатив за помешкання. Я жив у брудному маленькому готелі на вулиці Сен-Елуаз[134]134
Святої Елоїзи.
[Закрыть] у Латинському кварталі. Він називався «Отель Сюзанни Мей» на честь якоїсь відомої повії часів Імперії[135]135
Найімовірніше, що йдеться про Першу Французьку імперію 1804—1815 рр.
[Закрыть]. Я голодував, але нічого не міг вдіяти, навіть не міг піти до кав'ярні, де власники готелів наймали офіціантів, бо не мав чим заплатити за напій. Я міг тільки лежати в ліжку, все більше слабнучи, й дивитися на клопів, що повзали стелею. Не хотілося б пережити це ще раз, скажу тобі.
По обіді п'ятого дня я вже напівзбожеволів, принаймні так мені тоді здавалося. На стіні моєї кімнати висіло старе вицвіле зображення жіночого обличчя, і я почав роздумувати, хто ж це така. Десь за годину я усвідомив, що це, мабуть, зображення святої Елоїзи, покровительки кварталу. Раніше я ніколи його не помічав, але тоді, доки я лежав і дивився на нього, мені на думку спала дуже незвичайна ідея.
«Écoute, топ cher[136]136
Слухай, мій любий.
[Закрыть], – сказав я собі, – ти помреш від голоду, якщо так буде тривати й далі. Ти маєш щось робити. Чому б не спробувати помолитися святій Елоїзі? Стань навколішки й попроси її послати тобі трохи грошей. Зрештою, це не зашкодить. Спробуй!»
Божевілля, еге ж? А проте людина зробить що завгодно, коли вона голодна. Крім того, як я вже сказав, це не могло зашкодити. Я виліз з ліжка й почав молитися.
«Люба свята Елоїзо! Якщо ти існуєш, пошли мені, будь ласка, трохи грошей. Я не прошу багато, лише щоб вистачило купити хліба та пляшку вина, які повернуть мені сили. Досить буде трьох чи чотирьох франків. Ти не уявляєш, яким вдячним я буду, свята Елоїзо, якщо ти допоможеш цього єдиного разу. Запевняю, якщо ти пошлеш мені бодай щось, перше, що я зроблю, це піду й поставлю тобі свічку в твоїй церкві нижче по вулиці. Амінь».
Я згадав про свічку, бо чув, що святим подобається, коли на їхню честь палять свічки. Я, звісно, справді збирався дотримати обіцянки, але я атеїст і не дуже вірив, що з того щось вийде.
Я вклався назад у ліжко, а за п'ять хвилин у двері постукали. Це була Марія, дебела товста сільська дівчина, що жила в нашому готелі. Вона була дуже тупою, але хорошою, і я не дуже переймався, що вона побачить мене в такому стані.
Від мого вигляду вона скрикнула: «Nom de Dieu! Що з тобою? Чому ти в ліжку о цій порі? Quelle mine que tu as[137]137
Ну й вигляд у тебе!
[Закрыть]!» Ти більше схожий на мерця, ніж на людину.
Можливо, я й справді так виглядав. Я не їв п'ятий день, більшість часу вилежувався в ліжку й уже три дні не мився й не голився. Кімната теж більше нагадувала свинарник.
– У чому річ? – запитала знову Марія.
– Річ! – відповів я. – Боже праведний, я вмираю з голоду. Я п'ять днів нічого не їв. Ось у чому річ.
Марія була шокована.
– Не їв п'ять днів? – перепитала вона. – Але чому?
У тебе зовсім немає грошей?
– Грошей! Ти думаєш, я б голодував, якби в мене були гроші? У мене лише п'ять су, і я вже все позакладав. Роззирнись, чи залишилося в кімнаті ще щось, що я міг би продати чи закласти. Якщо ти знайдеш щось, що вартує п'ятдесяти сантимів, то ти розумніша за мене.
Марія почала оглядати кімнату. Вона перебирала щось у купах мотлоху довкола тут і там, аж раптом дуже розхвилювалася, роззявивши зі здивуванням свій великий товстий рот.
– Ти ідіот! – вигукнула вона. – Телепень! Це що, по-твоєму?
Я побачив, що вона підібрала порожній масляний бідон, який лежав у кутку. Я приніс його багато тижнів тому для масляної лампи, яку вже давно заклав разом з усім іншим добром.
– Це? – здивувався я. – Це масляний бідон. А що таке?
– Ідіот! Ти платив за нього три з половиною франки застави?
І так, звісно, я справді виклав тоді три з половиною франки. Вони завжди змушують тебе лишати заставу за бідон і віддають назад, коли ти його повертаєш. Але я про це забув.
– Так... – почав був я.
– Ідіот! – знов вигукнула Марія. Вона настільки зраділа, що почала танцювати, і я вже думав, що її сабо проваляться крізь підлогу. – Ідіот! T'es fou! T'es fou[138]138
Йолоп! Йолоп!
[Закрыть]! Тобі треба лише віднести його до крамниці й забрати свою заставу. Голодуєш, маючи три з половиною франки, що дивляться прямо на тебе! Телепень!
Зараз мені важко зрозуміти, як я за ці п'ять днів жодного разу не додумався віднести бідон назад до крамниці. Це ж три з половиною франки у твердій валюті, й це жодного разу не спало мені на думку! Я підвівся на ліжку.
– Швидко! – гукнув я до Марії. – Віднеси його за мене. Віднеси до бакалії на розі – й біжи як навіжена. Повертайся з їжею!
Марії не треба було двічі повторювати. Вона схопила бідон, з гуркотом спустилася сходами, неначе стадо слонів, і за три хвилини повернулася з двома фунтами хліба в одній руці й півлітровою пляшкою вина в іншій. Я навіть не подякував їй, а просто схопив хліб і вгризся в нього зубами. Ти помічав, як смакує хліб, коли довго сидиш голодний? Холодний, вологий, погано пропечений – майже шпаклівка. Але, Боже, який він був смачний! Що ж до вина, то я вихилив його одним ковтком, і, здавалося, воно потекло прямо по моїх венах крізь усе тіло, неначе нова кров. Усе одразу змінилося!
Я зжер два фунти хліба, навіть не переводячи подиху. Марія стояла, вперши руки в боки, й дивилася, як я їм.
– Почуваєшся краще, еге ж? – запитала вона, коли я закінчив їсти.
– Краще! – відповів я. – Я почуваюся просто чудово! Я вже не той, що п'ять хвилин тому. Тепер єдине, чого мені хочеться на цьому світі, – це закурити.
Марія засунула руку до кишені свого фартуха.
– Ти не можеш собі цього дозволити, – сказала вона. – У мене грошей немає. Усе, що лишилося від твоїх трьох з половиною франків, – сім су. Цього мало, найдешевші цигарки коштують дванадцять су за пачку.
– Тоді я їх куплю! – зрадів я. – Боже, як поталанило! У мене є п'ять су – якраз вистачить.
Марія взяла дванадцять су й збиралася вирушати до тютюнової крамниці. Аж раптом я пригадав дещо, про що зовсім забув. Ця клята свята Елоїза! Я ж пообіцяв їй свічку, якщо вона пошле мені грошей, і хто б міг сказати, що молитва залишилася без відповіді? Я просив «три чи чотири франки», і за мить – ось мої три з половиною франки. Ради не було. Я мав витратити свої дванадцять су на свічку.
Я покликав Марію назад.
– Облиш, – сказав я. – Це для святої Елоїзи – я пообіцяв їй свічку. Доведеться віддати за неї дванадцять су. Дурня, чи не так? Але я все ж не можу дозволити собі цигарку.
– Свята Елоїза? – перепитала Марія. – До чого тут свята Елоїза?
– Я благав її послати грошей і пообіцяв за це свічку. Вона відповіла на мою молитву, чи принаймні гроші справді з'явилися. Тепер мушу купити свічку. Це прикро, але я маю дотримати обіцянки.
– Але чому ти взагалі згадав про святу Елоїзу? – поцікавилася Марія.
– Через її зображення, – сказав я і розповів, як усе було. – Он вона, бачиш? – і показав на картинку на стіні.
Марія подивилася на зображення, а тоді, на мій подив, розреготалася. Вона реготала все сильніше й сильніше, тупаючи по підлозі й тримаючись за свої товсті боки – ледь не луснула від сміху. Я подумав, що вона збожеволіла. Лише за дві хвилини вона знов спромоглася заговорити.
– Ідіот! – вигукнула вона нарешті. – T'es fou! T'es fou[139]139
Йолоп! Йолоп!
[Закрыть]! Ти хочеш сказати, що справді ставав навколішки й молився на це зображення? Хто тобі сказав, що це свята Елоїза?
– Але я був певний, що це свята Елоїза! – відповів я.
– Телепень! Це зовсім не свята Елоїза. Як гадаєш, хто це?
– Хто? – запитав я.
– Це Сюзанна Мей, жінка, на честь якої названий цей готель.
Я молився Сюзанні Мей, знаменитій повії Імперії...
Але, зрештою, я не жалкував. Ми з Марією тоді добряче посміялися, а потім поговорили й дійшли згоди, що святій Елоїзі я нічого не винен. Очевидно, що це не вона відповіла на мою молитву, і купувати їй свічку не було потреби. Тож зрештою я отримав свою пачку цигарок.
Розділ 16
Минав час, і не було помітно жодних ознак, що «Оберж де Жеан Коттар» збирається відкриватися. Якось одного дня ми з Борисом прийшли туди в обідню перерву й з'ясували, що нічого не змінилося, крім непристойних картин і того, що кредиторів було вже не двоє, а троє. Патрон привітав нас зі своєю звичною ввічливістю, а наступної миті звернувся до мене (свого перспективного посудомийника) й позичив п'ять франків. Після цього я впевнився, що ресторан так і залишиться тільки словами. Патрон, втім, знову заявив, що ресторан відкриється «рівно за два тижні», й відрекомендував нас жінці, яка мала куховарити, балтійській росіянці п'яти футів зростом і один ярд у стегнах. Вона розповіла нам, що була співачкою до того, як стати кухаркою, дуже артистична й любить англійську літературу, особливо La Case de l'Oncle Tom[140]140
«Хатина дядька Тома».
[Закрыть].
Протягом двох тижнів я вже так звик до рутини життя плонжера, що не міг уявити нічого іншого. Це було життя майже без несподіванок. За чверть до шостої ти схоплюєшся, влазиш у зашкарублий від жиру одяг і вибігаєш з немитим обличчям і закляклими м'язами. Ще тільки світає, вікна світяться лише в робітничих кав'ярнях. Небо нагадує величезну пласку стіну кобальтового кольору з дахами й шпилями з чорного паперу, приклеєними до неї. Сонні чоловіки підмітають тротуари десятифутовими мітлами, а нужденні родини порпаються в сміттєвих баках. Робітники й дівчата зі шматком шоколаду в одній руці й круасаном в іншій вливаються в станції метро. Понуро гуркотять трамваї, теж забиті робітниками. Ти поспішаєш униз на станцію, виборюючи собі місце, – за місце в паризькому метро о шостій ранку доводиться в буквальному сенсі битися, – і стоїш затиснений у хиткому натовпі пасажирів, обличчям до обличчя з якоюсь огидною французькою пикою, що тхне кислим вином і часником. Потім ти спускаєшся в лабіринт підземель готелю й забуваєш про денне світло до другої години, коли сонце вже припікає, а місто чорніє від людей і машин.
Після першого тижня в готелі протягом обідньої перерви я спав або, якщо мав гроші, сидів у бістро. Окрім кількох амбітних офіціантів, що ходили на заняття з англійської, увесь персонал марнував свій вільний час так само. Усі були надто втомлені після ранкової праці, щоб займатися чимось кращим. Іноді півдюжини плонжерів гуртувалися і йшли до бридкого борделю на вулиці де Сьєс, де плата була всього лише п'ять франків і двадцять п'ять сантимів – десять з половиною пенні. Це назвалося «le prix fixe[141]141
Тут – комплексним обідом, за аналогією до фіксованого набору страв у prix fixe ресторані.
[Закрыть]», і свої пригоди там вони переповідали як смішний жарт. Це було улюблене місце відпочинку готельних працівників. Платня плонжерів не давала їм можливості одружуватися, а робота в підвалі, певна річ, не сприяла виховуванню витончених почуттів.
Ще чотири години в підземеллях – і геть спітнілий ти виходиш на холодну вулицю. Там світять ліхтарі – дивним фіолетуватим сяйвом паризьких ліхтарів, – а за річкою Ейфелева вежа виблискує від низу до верху зигзагоподібними рекламними конструкціями, неначе велетенськими вогняними зміями. Плавно й тихо котяться потоки машин, жінки, виглядаючи вишукано в тьмяному світлі, прогулюються вперед-назад галереями. Часом одна з них кидала погляд на Бориса чи на мене, але, помітивши наш засмальцьований одяг, швидко відводила очі. Далі ти знов б'єшся за своє місце в метро й дістаєшся додому о десятій. Зазвичай з десятої до півночі я сидів у маленькому бістро на нашій вулиці – напівпідвальному приміщенні, куди вчащали арабські землекопи. Через постійні бійки це було неприємне місце – іноді я навіть бачив, як вони кидалися пляшками, одного разу зі страхітливими наслідками, – але зазвичай араби билися між собою і християн не чіпали. Арабський напій «ракі» був дуже дешевим, і бістро працювало цілодобово, оскільки араби – щасливі люди – мали силу працювати весь день і пити всю ніч.
Це було типове життя плонжера, і на той час воно зовсім не здавалося мені поганим. У мене не було відчуття злиденності, оскільки навіть після виплати оренди й витрат на тютюн, дорогу та їжу в неділю я все ще мав по чотири франки щодня на випивку, а чотири франки – це ціле багатство. У цьому було – хоча це й складно передати словами – певне обважніле задоволення життям, що стало таким простим, задоволення, яке міг би відчувати добре нагодований звір. Адже немає нічого простішого за життя плонжера. Він живе в ритмі між роботою й сном, без часу на думки, заледве свідомий існування довколишнього світу. Його Париж стиснувся до готелю, метро, кількох бістро та його ліжка. Якщо він кудись і вибирається, то лише на кілька вулиць далі, щоб якась дівчина з обслуги посиділа в нього на колінах, поглинаючи устриці й пиво. У вихідний він залишається в ліжку до обіду, одягає чисту сорочку, грає в кості на випивку, а потім знов повертається в ліжко. Для нього ніщо не є реальним, крім boulot, випивки та сну, і серед цього найважливішим є сон.
Однієї ночі перед світанком під моїм вікном сталося вбивство. Мене розбудив несамовитий галас, і, підійшовши до вікна, я побачив чоловіка, що лежав розпластаний на бруківці. Я бачив трьох убивць, що втікали вулицею. Кілька пожильців спустилися вниз і переконалися, що чоловік справді мертвий – його череп проломили шматком свинцевої труби. Я пам'ятаю колір його крові, дивно багряний, як вино, і коли я повертався додому наступного вечора, вона все ще залишалася на бруківці. Розповідали, що школярі прибігали бозна-звідки, щоб на неї подивитися. Але коли я про це згадую, що мене вражає, то це факт, що через три хвилини після вбивства я вже знову заснув. І такими були більшість людей на нашій вулиці. Ми переконалися, що чоловікові вже не допомогти, й одразу пішли спати. Ми були робочим людом, тож який сенс марнувати сон через убивство?
Робота в готелі навчила мене по-справжньому цінувати сон, так само як голод відкрив мені справжню цінність їжі. Сон перестав бути суто фізіологічною необхідністю, він став чимось звабливим, радше спокусою, ніж відпочинком. У мене більше не було проблем з клопами. Маріо підказав мені надійний засіб їх спекатися – густо насипати на постіль перець. Через нього я чхав, але для клопів він був просто нестерпний, і вони емігрували до інших кімнат.
Розділ 17
Маючи тридцять франків на тиждень на випивку, я міг брати участь у соціальному житті кварталу. У нас були веселі суботні вечори у маленькому бістро під «Отель де Труа Муано».
У кімнату з цегляною підлогою п'ятнадцять на п'ятнадцять футів набивалося до двадцяти людей, що товклися у густій завісі диму. Шум був оглушливим, оскільки всі розмовляли на повний голос або співали. Іноді це був просто безладний гомін голосів, іноді хором співали «Марсельєзу», «Інтернаціонал», «Мадлен» чи «Про полуницю й малину». Азая, дебела, недоладна сільська дівчина, що працювала на склофабриці по чотирнадцять годин на день, співала про те, що «Elle a perdu son pantalon, tout en dansant le Charleston[142]142
«Вона загубила панталони, танцюючи чарльстон».
[Закрыть]». Її подруга Марінет, худа, смаглява й норовлива корсиканка, стискала свої коліна й танцювала «danse du ventre[143]143
Танець живота.
[Закрыть]». Старі Руж'є тинялися туди-сюди, випрошуючи чарчину й намагаюсь розповісти довгу заплутану історію про те, як хтось не заплатив їм за ночівлю. Р., блідий і мовчазний, сидів у своєму кутку, тихо впиваючись. П'яний Шарлі не то танцював, не то просто хитався, тримаючи в товстій руці склянку паленого абсенту, щипаючи жіночі груди й декламуючи вірші. Люд грав у дротики й кості на випивку. Іспанець Мануель затягував дівчат до бару й трусив коробкою з кістьми об їхні животи на удачу. Мадам Ф. стояла за стійкою бару, швидко розливаючи олив'яним кухлем вино по chopines[144]144
Склянках.
[Закрыть], завжди тримаючи напоготові кухонний рушник, бо всі чоловіки в кімнаті постійно її домагалися. Двоє дітей, байстрюки великого Луї-муляра, сиділи в кутку, випиваючи одну на двох склянку сиропу. Усі були щасливі, цілковито впевнені, що світ – чудове місце, а вони – непересічне людське товариство.
Увесь цей час шум не стихав. Тоді близько півночі лунав гучний крик «Citoyens[145]145
Громадяни!
[Закрыть]!» і гуркіт від падіння стільця. Білявий робітник з червоним обличчям зводився на ноги й гупав пляшкою по столу. Співи припинялися, усі довкола перешіптувалися: «Цитьте! Фюре починає!» Цей Фюре був дивним чоловіком. Каменяр із Лімузена[146]146
Регіон у центральній Франції.
[Закрыть], він старанно працював весь тиждень, а по суботах напивався ледь не до білої гарячки. Він втратив пам'ять і не міг пригадати нічого, що трапилося до війни, і якби ним не опікувалася мадам Ф., то давно б пропав через пияцтво. Суботнього вечора вона просила когось «знайти Фюре до того, як він розтринькає зарплату», а коли його приводили, забирала в нього більшу частину грошей, залишаючи лише на один раз добряче налигатися. Якось він утік і тинявся напідпитку площею Монж, де його збив автомобіль, серйозно покалічивши.
Дивовижним у Фюре було те, що тверезим він був комуністом, а напідпитку ставав войовничим патріотом. Вечір Фюре починав з твердими комуністичними переконаннями, але після чотирьох-п'яти літрів вина перетворювався на нестримного шовініста, викриваючи шпигунів, задираючись на бійку з іноземцями і кидаючись пляшками, якщо тільки його не зупиняли. Саме в цей час він виголошував свою патріотичну промову – він виголошував її кожного суботнього вечора. Промова була завжди одна й та ж, слово в слово. Говорив він таке:
– Громадяни Республіки, чи є тут французи? Якщо є, я підвівся, щоб нагадати їм – нагадати, насправді, всім, про славетні дні війни. Коли ми озираємося на той час дружби й героїзму, – ми озираємося, насправді, на той час дружби і героїзму. Коли ми згадуємо героїв, які полягли, – ми згадуємо, насправді, героїв, які полягли. Громадяни Республіки, мене поранили під Верденом[147]147
Верденська битва (1916 р.) – одна з найкривавіших і найтриваліших битв Першої світової війни на північ від французького міста Верден-сюр-Мез.
[Закрыть]...
На цьому місці він частково роздягався й показував рану, яку отримав під Верденом. Усі аплодували. Нам здавалося, що немає нічого кумеднішого на світі, ніж промова Фюре. Його спектакль був відомим у кварталі, й коли він впадав у свою гарячку, то подивитися на це сходилися люди з інших бістро.
Далі ми змовлялися, щоб подражнити Фюре. Підморгнувши іншим, хтось вимагав тиші, а тоді просив його заспівати «Марсельєзу». Він добре співав хорошим басом, який набував особливо натхненного звучання, коли доходило до патріотичного заклику «Аих arrmes, citoyens! Forrmez vos bataillons[148]148
«Громадо, в бій ставай! / До лав, батьки й сини!» – пер. Миколи Вороного.
[Закрыть]!» Щирі сльози котилися по його щоках. Він був надто п'яним, щоб бачити, як усі з нього глузують. Тоді на останніх нотах пісні двоє сильних робітників хапали його попід руки й тримали, доки Азая вигукувала «Vive I'Allemagne[149]149
Хай живе Німеччина!
[Закрыть]!», залишаючись для нього недосяжною. Обличчя Фюре наливалося кров'ю від такого блюзнірства. Усі в бістро починали разом вигукувати «Vive l'Allemagne! À bas la France[150]150
Хай живе Німеччина! Геть Францію!
[Закрыть]!», доки Фюре намагався їх дістати. Аж раптом він псував усю розвагу. Його обличчя блідло й ставало скорботним, він увесь слабнув, блював на стіл, і ніхто не встигав його спинити. Тоді мадам Ф. брала його на плечі, як мішок, і відносила в ліжко. Вранці він знову був тихим і чемним і купував примірник «L'Humanité[151]151
«Юманіте» – французька щоденна комуністична газета, що виходить з 1904 року.
[Закрыть]».
Стіл витирали ганчіркою, мадам Ф. приносила ще літрових пляшок і хліба, й ми всідалися всерйоз випити. Далі були ще співи. Мандрівний музика приходив зі своїм банджо й виконував пісні на замовлення по п'ять су. Араб і дівчина з бістро нижче по вулиці танцювали, причому чоловік розмахував розмальованим дерев'яним фалосом розміром з качалку. Тепер галас іноді стихав. Люди починали говорити про свої любовні пригоди, війну, ловлю вусачів у Сені, найкращий спосіб faire la révolution[152]152
Здійснювати революцію.
[Закрыть], розповідати всілякі історії. Шарлі, знов протверезівши, перехоплював розмову й п'ять хвилин виливав усім свою душу. Двері й вікна відчиняли, щоб провітрити кімнату. Вулиці порожніли, й оддалік було чути гуркіт самотнього молочного потяга[153]153
Молоко перевозили у залізничних цистернах до масового поширення практики індустріальної пастеризації, більш поширеними «молочні потяги» були в Британії. Ймовірно, що Орвелл тут лише підкреслює, що потяг йде у дуже ранній час.
[Закрыть] за бульваром Сен-Мішель. Вітерець освіжав наші голови, дешеве африканське вино й досі добре смакувало: ми все ще були щасливі, але задумливі, настрій галасувати й веселитися минав.
О першій годині ми вже не почувалися щасливими. Ми відчували, що радість вечора вивітрюється, й просили ще пляшок, але мадам Ф. починала розбавляти вино, й воно вже так не смакувало. Чоловіки ставали задерикуватими. Дівчат шалено цілували, руки тяглися до їхніх грудей, тож жінки квапилися втекти, щоб не сталося чогось гіршого. Великий Луї, муляр, був п'яний і навкарачки повзав підлогою, гавкаючи й удаючи із себе пса. Це, зрештою, набридало, і його копали, коли він плутався під ногами. Люди хапали один одного за руки, починали довгі незв'язні сповіді й злилися, коли їх не слухали. Натовп танув. Мануель зі ще одним чоловіком, обидва азартні гравці, переходили до арабського бістро, де картярі сиділи аж до світанку. Шарлі позичав тридцять франків у мадам Ф. і раптово зникав, можливо в борделі. Чоловіки допивали свої напої, коротко прощалися – «sieurs, dames[154]154
Панове, пані!
[Закрыть]!» – і йшли спати.
О пів на другу випаровувалася остання крапля задоволення, не залишаючи по собі нічого, крім головного болю. Ми здавалися собі вже не прекрасними мешканцями прекрасного світу, а збіговиськом низькооплачуваних робітників, які жалюгідно й похмуро напивалися. Ми продовжували цмулити вино, але вже за інерцією, і воно раптом ставало нудотним. Голова набухала, як куля, підлога хиталася, язик і губи червоніли. Продовжувати все це вже не було сенсу. Кілька чоловіків виходили на подвір'я за бістро проблюватися. Ми розповзалися по ліжках, валилися на них напівроздягненими й вилежувалися годин десять.
Більшість суботніх вечорів минало саме так. Загалом ці дві години, коли ти почувався цілковито й нестримно щасливим, здавалися вартими головного болю. Для багатьох людей у кварталі, неодружених і без думок про майбутнє, щотижневі пиятики були єдиним часом, заради якого вони жили.
