Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 24
Я вирушив до Англії третім класом через Дюнкерк і Тілб'юрі, що було найдешевшим і не найгіршим способом перетнути Канал[182]182
Ла-Манш.
[Закрыть]. За каюту треба було платити додатково, тож я спав у салоні, разом із більшістю пасажирів третього класу. Ось що я записав у щоденнику того дня:
«Спав у салоні, двадцять сім чоловіків, шістнадцять жінок. Серед жінок жодна вранці не вмивалася. Більшість чоловіків пішли до вбиральні, жінки лише дістали дамські сумочки й замаскували бруд пудрою. Питання. Вторинна статева ознака?»
Дорогою я познайомився з парою румунів, майже дітьми, що прямували до Англії на медовий місяць. Вони ставили безліч запитань про Англію, і я плів справжні нісенітниці. Я настільки радів поверненню додому після скрутних часів у чужому місті, що Англія здавалася мені таким собі раєм. Але там і справді є багато речей, що дають підстави радіти поверненню додому. Ванна, крісла, м'ятний соус, правильно зготована молода картопля, чорний хліб, джем, пиво зі справжнього хмелю – все просто неперевершене, якщо ти можеш за це заплатити. Англія чудова країна, якщо ти не бідуєш, і я, звісно, не бідуватиму, доглядаючи за тихим недоумком. Думка про те, що я не бідуватиму, сповнювала патріотизмом. Що більше питань ставили румуни, то більше я розхвалював Англію. Погода, краєвиди, мистецтво, література, закони – все в Англії було ідеальним.
– Чи красива в Англії архітектура? – запитували вони.
– Неперевершена! – відповідав я. – Ось тільки поглянете на статуї в Лондоні! Париж – вульгарний, наполовину помпезність, наполовину нетрі. А от Лондон...
Тим часом пароплав доплив до пірсу Тілб'юрі. Першим будинком, який ми побачили на узбережжі, був один з тих величезних готелів – суцільна ліпнина і шпилі, – що витріщаються в море з англійського берега, ніби ідіоти визирають з-за паркану притулку для божевільних. Я бачив, як румуни, надто ввічливі, щоб сказати щось уголос, поглядають на готель. «Це робота французьких архітекторів», – запевнив я. І навіть потім, коли наш потяг вповзав у Лондон крізь нетрі східної частини, я продовжував розхвалювати англійську архітектуру. Жодні хвалебні слова не здавалися надмірним перебільшенням, коли я нарешті повертався додому, не маючи наміру більше бідувати.
Я прийшов до контори Б., й перші ж його слова вщент зруйнували всі мої надії. «Мені шкода, – сказав він, – але твої роботодавці поїхали за кордон разом з пацієнтом. Утім, вони повернуться за місяць. Сподіваюся, ти доти протримаєшся?»
Мені навіть не спало на думку позичити в нього ще трохи грошей, доки я не вийшов на вулицю. Чекати ще місяць, а в моїй кишені залишалося рівно дев'ятнадцять шилінгів шість пенсів. Новина мене приголомшила, тож я довго не міг вирішити, що робити далі. Цілісінький день я вештався вулицями, а ввечері, не маючи жодного уявлення, де в Лондоні можна дешево переночувати, пішов до «сімейного» готелю, де за кімнату брали сім шилінгів шість пенсів, я залишився з десятьма шилінгами і двома пенсами.
На ранок я визначився зі своїми планами. Рано чи пізно, але я мав піти до Б. і позичити ще грошей, але навряд чи це було б доречно робити просто зараз, тож якийсь час я мав протриматися на тому, що мав. Попередній досвід навчив, що не варто закладати свої найкращі речі, тож я вирішив одягнути простіший костюм, який збирався обміняти на щось дешевше й отримати ще якийсь фунт на додачу, а все інше залишив у камері схову на залізничній станції. Якщо я збирався прожити місяць на тридцять шилінгів, то був потрібен поганий одяг, власне, що гірший, то краще. Я не мав жодного уявлення чи можна протриматися місяць на тридцять шилінгів, оскільки не знав Лондон так добре, як Париж. Можливо, варто було б спробувати жебрати чи продавати шнурівки. Мені згадалися статті з недільних газет про жебраків, які тримали зашитими в штанях по дві тисячі фунтів. У будь-якому разі, загальновідомо, що у Лондоні голод не загрожує, тож не було підстав цим перейматися.
Я збирався продати свій одяг в районі Ламбет, де жили бідняки й було чимало крамниць зі старим дрантям. У першій крамниці, до якої я зайшов, продавець був ввічливим, але не зміг мені допомогти; у другій продавець нагрубив; у третій – виявився геть глухим чи, принаймні, вдавав такого. Четвертий продавець був кремезним світловолосим молодиком з рожевою, як шматок шинки, шкірою. Він оглянув одяг на мені й зневажливо промацав його пальцями.
– Нікудишній непотріб, – сказав він, – геть нікудишній. (Насправді це було цілком хороше вбрання.) Що ти за нього хочеш?
Я пояснив, що мені потрібен зношеніший одяг і стільки грошей, скільки він може дати. Він хвилину подумав, тоді вибрав якесь бруднюще лахміття й жбурнув на прилавок. «А як щодо грошей?» – запитав я, сподіваючись на фунт. Він скривив губи, дістав шилінг і поклав його поряд з одягом. Я не став сперечатися – збирався, але щойно відкрив рота, як продавець потягнувся вперед, неначе збирався забрати монету. Я зрозумів, що сперечатися марно. В невеликій кімнаті за крамницею він дозволив мені перевдягнутися.
Мені дісталися піджак, колись темно-коричневий, чорні цупкі бавовняні штани, шарф і кашкет. Я також залишив свої сорочку, шкарпетки й черевики, а в кишені – гребінець і бритву. Бути вбраним у лахміття – дивне відчуття. Мені траплялося носити пошарпаний одяг і до цього, але настільки пошарпаний – ніколи. Він був не просто брудним і безформним, а – як це навіть описати? – зіпсованим, вкритим нальотом задавненого бруду, що не можна порівняти зі звичайною зношеністю. Це був одяг, який можна побачити на продавцеві шнурівок чи волоцюзі. Годиною пізніше, на Ламбеті, мені зустрівся якийсь шибеник, очевидно волоцюга, що йшов назустріч, а коли я поглянув знову, то виявилося, що це моє власне відображення у вітрині крамниці. Обличчя вже ставало брудним. Бруд дуже примхливий: він не чіпає тебе, доки ти добре одягнений, але щойно ти вже не носиш комірця, як він обліплює тебе з усіх боків.
Я тинявся вулицями до пізньої ночі, ніде не зупиняючись. Через своє вбрання я побоювався, що поліція може заарештувати мене як безпритульного, і не смів ні до кого заговорити, думаючи, що буде помітною невідповідність між моєю вимовою та одягом. (Згодом я переконався, що хвилювався надаремно.) Моє нове вбрання миттєво перенесло мене до іншого світу. Ставлення людей до мене одразу змінилося. Я допоміг вуличному торгівцю підняти візок. «Дякую, друзяко», – сказав він з усмішкою. Досі мене ніколи в житті не називали друзякою, – а все через одяг. Я також уперше помітив, як змінюється ставлення жінок залежно від того, як ти вбраний. Коли погано одягнений чоловік проходить повз, вони сахаються від нього, як від дохлого кота, – дуже показовий жест відрази. Вбрання – могутня річ. Коли ти одягнений, як волоцюга, дуже важко, принаймні в перший день, позбутися відчуття, що ти по-справжньому опустився. Подібне відчуття сорому – неясне, але дуже реальне, можна пережити у свою першу ніч у в'язниці.
Близько одинадцятої я почав шукати, де б його переночувати. Я читав про будинки нічного перебування (їх, до речі, ніколи так не називають) і сподівався, що зможу дістати там ліжко пенси за чотири. Побачивши чоловіка – землекопа чи когось такого, – що стояв на узбіччі Ватерлоо-роуд, я зупинився з ним поговорити. Я розповів, що залишився без грошей і шукаю якнайдешевшого ліжка.
– О, – відповів він, – тоді тобі треба через дорогу до тої хати з вивіскою «Чудові ліжка для самотніх чоловіків». Хороший кіп [місце для ночівлі], сам там бував. Ось побачиш, там дешево й чисто.
Це був високий, пошарпаний будинок, в якому ледь світилися вікна, окремі з них були заклеєні брунатним папером. Коли я пройшов у цегляний коридор, з-поза дверей підвалу з'явився маленький хворобливий хлопчик із заспаними очима. З підвалу долинав гомін й тягнуло гарячим затхлим повітрям. Хлопець позіхнув і простягнув руку.
– Треба кіп? З тебе кабан[183]183
Кабан – шилінґ.
[Закрыть], дядьку.
Я заплатив, і хлопець провів мене хиткими неосвітленими сходами нагору до спальні. Там тхнуло солодкуватим смородом камфори й непраної білизни, вікна були щільно зачинені, й повітря спочатку здавалося майже задушливим. Горіла свічка, і я розгледів, що в цій кімнаті заввишки вісім футів і площею п'ятнадцять стояло вісім ліжок. На шістьох із них уже вмостилися химерні округлі фігури, що спали, накрившись усім своїм одягом і навіть не роззувшись. У кутку хтось жахливо кашляв.
Уклавшись у ліжко, я виявив, що воно було твердим, як дошка, а подушкою слугував валик, більше схожий на цурпалок. Спати тут було ще менш зручно, ніж на столі, оскільки ліжко було коротшим за шість футів і дуже вузьким, а матрац – горбом, тож треба було утримувати рівновагу, щоб не скотитися. Простирадла так смерділи потом, що я відсунув їх подалі від носа. Крім того, ковдра була бавовняною, і хоча вікна й були зачинені, в кімнаті не було тепло. Усю ніч хтось постійно вовтузився. Десь раз на годину чоловік ліворуч від мене, гадаю, матрос, прокидався, непристойно лаявся й запалював цигарку. Ще один, жертва якоїсь хвороби сечового міхура, прокидався й дзюрив у відро півдюжини разів. Чоловік у кутку що двадцять хвилин з такою періодичністю заходився кашлем, що я чекав на нього, як чекають на чергове завивання собаки на місяць. Це був невимовно відразливий звук: огидне булькотіння й відригування, неначе нутрощі вивертало назовні. Якось у світлі його сірника я розгледів, що це був дуже старий чоловік із сірими, впалими, як у мерця, щоками. Його голова була обмотана штанами, що чомусь викликало в мене страшенну відразу. Кожного разу, коли він кашляв чи інший чоловік лаявся, з одного із сусідніх ліжок хтось буркотів сонним голосом:
– Стули пельку! О, заради Бога, стули пельку!
Зрештою я проспав не більше години. Вранці я прокинувся від неясного відчуття, наче до мене наближається щось велике і коричневе. Я розплющив очі й побачив ногу матроса, що стирчала з-під простирадл просто біля мого обличчя. Вона була брудною і темно-коричневою, як в індіанця. Стіни були обшарпаними, а простирадла, які не прали тижні три, – майже геть коричневі. Я встав, одягнувся й спустився вниз. У підвалі стояв ряд мисок і на ролику висіли кілька слизьких рушників. У мене в кишені був шматок мила, і я вже збирався митися, коли помітив, що в усі миски повиїдався липкий бруд, чорний, як вакса для черевиків. Я пішов немитим. Загалом, ця дешева нічліжка не відповідала словам про дешевизну й чистоту. Втім, як я згодом дізнався, так виглядає більшість нічліжок.
Я перетнув річку й довго йшов на схід, зрештою зупинившись у кав'ярні на Тауер Гілл. Після Парижа звичайна лондонська кав'ярня, подібна на тисячі інших, здавалася дивною й чужою. Це була маленька задушлива кімната зі стільцями з високими спинками, модними в сорокових, сьогоднішнє меню було написане милом на дзеркалі, дівчина чотирнадцяти років поралася з посудом. Землекопи їли щось з газетних згортків і пили чай з величезних кухлів без блюдечок – якихось фарфорових склянок. У кутку самотньо сидів єврей, всунувши пику в тарілку, і з винуватим виглядом пожирав бекон.
– Чи можна мені чаю і хліба з маслом? – запитав я в дівчини.
Вона здивовано подивилася на мене.
– Масла немає, тільки маргарин, – відповіла вона й повторила замовлення фразою, яка для Лондона є тим, чим незмінна «coup de rouge[184]184
Келих червоного.
[Закрыть]» є для Парижа: «Великий чай з двома скибками!»
На стіні поряд з моїм стільцем висіло попередження «Забирати цукор з собою не можна», під яким невідомий поетично налаштований покупець дописав:
Той, хто цукор стирить раз,
Той навіки ***
Хтось інший доклав зусиль, щоб зішкрябати останнє слово. Це була Англія. Чай-з-двома-скибками коштував три пенси й півпенні, тож у мене лишилося вісім шилінгів і два пенси.
Розділ 25
Восьми шилінгів вистачило на ще три дні й чотири ночі. Після невдалого досвіду на Ватерлоо-роуд[185]185
Цікавий загальновідомий факт: клопи значно поширеніші у південній, ніж у північній частині Лондона. З невідомої причини вони досі масово не розселилися на іншому березі (прим. авт.).
[Закрыть] я перемістився східніше й залишився спати в нічліжці на Пенніфілдз. Це була типова нічліжка, яких у Лондоні десятки. Вона могла прийняти від п'ятдесяти до ста людей, а керував усім «уповноважений» – заступник власника. Нічліжки приносять прибуток і належать багатіям. Ми спали по п'ятнадцять-двадцять людей у загальній спальні. Ліжка були теж холодні й тверді, але простирадла не прали може з тиждень, що було відчутним покращенням. Плата становила дев'ять пенсів або шилінг (у спальнях за шилінг відстань між ліжками була шість футів, а не чотири), і вносити її треба було до сьомої вечора, бо інакше виганяли.
Внизу була спільна для всіх пожильців кухня з безкоштовним паливом і запасом каструль, чайників та виделок для підсмажування тостів. Там стояли також дві великих печі з обпаленої цегли, в яких вогонь увесь рік підтримували і вдень, і вночі. Пожильці по черзі пильнували вогонь, прибирали кухню й застеляли ліжка. Портовий вантажник Стів – статурного норманського вигляду старший пожилець – був визнаним «головою будинку», суддею в суперечках та питаннях примусового виселення боржників.
Кухня мені подобалася. Це був глибокий підвал з низькою стелею, дуже гарячий і сонливий від коксового диму, освітлений лише пічними вогнями, що відкидали чорні оксамитові тіні по кутках. На шворках під стелею висіло випране лахміття. Чоловіки, переважно портові вантажники, ходили з каструлями поміж червоних вогнів. Іноді зовсім голі, коли прали одяг і чекали, доки той висушиться. Вночі були ігри в шашки й нап[186]186
Нап (від «Наполеон») – картярська гра.
[Закрыть] та пісні, з яких найчастіше співали «Я хлопака, батьки мене скривдили[187]187
«I'm a chap what's done wrong by my parents» – народна пісня, зперше записана у XIX ст.
[Закрыть]» й ще одну відому пісню про корабельну катастрофу. Іноді пізно вночі хтось приносив відро куплених десь задешево літорин[188]188
Морських равликів.
[Закрыть], і всім роздавав. Їжею зазвичай ділилися, й було заведено годувати тих, хто не мав роботи. Регулярно годували невелике бліде зморщене створіння, очевидно при смерті, яке називали «бідолаха Браун, тричі був під лікарським скальпелем».
Два чи три пожильці були літніми пенсіонерами. До зустрічі з ними я ніколи не замислювався, що в Англії є люди, які живуть на саму лише пенсію, – десять шилінгів на тиждень. Ніхто із цих стариганів не мав жодних інших прибутків. Один з них був балакучим, і я запитав, як йому вдається виживати. Він відповів:
– Ну, цей, віддаєш по девять пенсов за ліжко на ніч – п'ять шилінгов і три пенса на тиждень. Ше три пенса в суботу побритися – це вже пять шилінгов шість пенсов. Тоді, приміром, раз на місяць постригтися за шість пенсов – це ще три півпенса на тиждень. То в тебе лишається десь чотири шилінга і чотири пенса на поїсти й покурить.
Жодних інших витрат він навіть не міг собі уявити. Його їжею був хліб з маргарином і чай – під кінець тижня сухий хліб і чай без молока, – а одяг він, мабуть, отримував від благодійників. Старий здавався задоволеним, цінуючи своє ліжко й тепло більше за їжу. Але з прибутком десять шилінгів на тиждень витрачати щось ще й на гоління – це викликає повагу.
Наступний день я вештався вулицями, на схід дійшовши до Веппінґа, а на захід – до Вайтчепела. Порівняно з Парижем усе було дивним – значно чистішим, тихішим і похмурішим. Бракувало гуркоту трамваїв, галасливого вируючого життя провулків, чоловіків, що, карбуючи крок і брязкаючи зброєю, торохкотять через площі. Натовп був краще вбраним, обличчя привабливішими, м'якшими й однаковішими, без тієї несамовитої індивідуальності й злостивості французів. Менше пияцтва й менше бруду, менше сварок і більше лінощів. На кожному розі стояли групи голодних на вигляд чоловіків, що трималися на чаї-з-двома-скибками, які кожен лондонець поглинає що дві години. Саме повітря здавалося менш гарячковим, ніж у Парижі. Це була країна чайників і біржі праці, як Париж – країна бістро й потогонок.
Було цікаво спостерігати за натовпом. У Східному Лондоні жінки вродливі (мабуть, завдяки змішанню крові), у Лаймхаузі[189]189
Район у Східному Лондоні.
[Закрыть] були вкраплення прибульців зі Сходу – китайців, читтаґонських матросів, дравидів, що продавали шовкові шарфи, і навіть кілька сикхів, які бозна-як сюди потрапили. Повсюди вуличні зібрання. У Вайтчепелі хтось на ім'я Співочий Євангеліст за плату в шість пенсів брався врятувати тебе від пекла. На Ост-Індія-док-роуд правила службу Армія спасіння. Вони співали «Хто тут є негідник-Юда?» на мотив «Що з матросом п'яним зробиш[190]190
«What Will We Do with a Drunken Sailor?» – відома народна морська пісня у жанрі «шанті» (від фр. «chanter» – співати), яка стала особливо популярною в XX столітті.
[Закрыть]?». На Тауер Гілл два мормони намагалися звернутися до зібрання. Довкола їхнього помосту купчився натовп чоловіків, що кричали й не давали їм говорити. Хтось обзивав їх багатоженцями. Кривий бородань, очевидно атеїст, почувши слово «Бог», злісно перебивав ораторів. Довкола стояв оглушливий галас, лунали крики.
– Любі друзі, якщо тільки ви дозволите нам договорити те, що ми почали!..
– Правильно, дайте їм сказати. Давайте не будемо сваритися!
– Ні-ні, ти мені скажи. Ти можеш показати мені Бога? Ти покажи його мені, і тоді я в нього повірю.
– Та стули пельку, годі безперестанку їх перебивати!
– Свою стули! *** багатоженці!
– Ну, на захист полігамії можна багато чого сказати. Принаймні тоді ці *** жінки не лізуть працювати.
– Любі друзі, якщо ви дозволите...
– Ні, ти не викручуйся. Ти колись бачив Бога? Торкався до нього? Здоровкався з ним за руку?.
– О, не починайте знову сперечатися, заради Христа, давайте не будемо сперечатися!..
Я простояв там хвилин двадцять, сподіваючись дізнатися щось про мормонізм, але крім галасу нічого не почув. Це звична доля вуличних зібрань.
На вулиці Мідлесекз крізь натовп на ринку продиралася неохайного вигляду втомлена жінка, тягнучи за руку хлопчака років п'яти. Вона розмахувала іграшковою дудкою в нього перед обличчям. Хлопчак рюмсав.
– Дурієш?! – кричала мати. – Нащо я взагалі тебе привела сюди, трубу купила, розважала? Давно не битий? Байстрюк малий, зараз ти в мене подурієш!
З дудки стекли кілька крапель слини. Галасуючи, матір з дитям зникли. Після Парижа це все здавалося дуже химерним.
Останньої ночі, яку я перебув у нічліжці на Пенніфілдз, там сталася сварка між двома пожильцями – огидне видовище. Один з підстаркуватих пенсіонерів, років під сімдесят, голий по пояс (його речі сушилися), несамовито шпетив невисокого кремезного портового вантажника, що стояв спиною до плити. Я бачив обличчя старого у світлі полум'я, і він майже плакав від горя й злості. Очевидно, трапилося щось дуже серйозне.
Підстаркуватий пенсіонер: «Ти ***!»
Вантажник: «Стули свою пельку, старий ***, а то я сам тобі її стулю!»
Підстаркуватий пенсіонер: «А давай, ***! Я на тридцять років старший, але так вломлю, що влетиш у відро зі сцяклями!»
Вантажник: «Ой, і знаєш що я тобі потім зроблю, старий ***?»
І так хвилин п'ять. Присутні пожильці сиділи похнюплені, намагаючись не зважати на сварку. Вантажник виглядав понуро, але старий лютував усе дужче. Підскакував до супротивника, кричав тому ледь не в обличчя, сичав, як кіт на стіну, й плювався. Він намагався розізлитися достатньо, щоб почати бійку, але це не дуже виходило. Зрештою він прокричав:
– ***, ось ти хто, *** ***! Відсмокчи, лайна шматок, ти ***! Я тебе розмажу, не встигнеш і рипнутися. П***, ось ти хто, сучий син. Скуштував, ***! Ось що я про тебе думаю! Ти наволоч, наволоч, БАЙСТРЮК ЧОРНИЙ!
Після цього він раптом осів на лавку, сховав обличчя в долонях і почав плакати. Вантажник, розуміючи, що всі налаштовані проти нього, вийшов.
Згодом я почув, як Стів пояснював причину сварки. Йшлося про їжу на один шилінґ. Старий залишився без хліба з маргарином, тож наступні три дні їстиме, тільки якщо з ним хтось поділиться. Вгодований вантажник, у якого була робота, збиткувався з нього, звідси й сварка.
Коли у мене залишився шилінг і чотири пенси, я перейшов у нічліжку в Боу, де брали лише вісім пенсів. Вхід був через площу, в глибокий, задушливий підвал десять на десять футів. При світлі яскравого полум'я сиділи десяток людей, переважно землекопів. Була північ, але син уповноваженого – бліда, приставуча дитина п'яти років – досі залишався там, граючись у землекопів на колінах. Старий ірландець насвистував сліпому снігуреві в крихітній клітці. Там були й інші співочі пташки – невеличкі, змарнілі істоти, що все життя прожили під землею. Пожильці звично дзюрили просто в багаття, щоб не виходити через двір до вбиральні. Сидячи за столом, я відчув, як щось заворушилося біля моїх ніг, і, поглянувши вниз, побачив чорний ланцюжок, що повільно рухався підлогою. Це були чорні таргани.
У спальні стояло шість ліжок, жахливо смерділи простирадла з величезними літерами «Вкрадено з № – роуд». На сусідньому ліжку спав старезний чоловік, художник, що малював на тротуарах, з неймовірно кривою спиною, що випиналася з ліжка за фут чи два від мого обличчя. Спина була гола й вкрита чудернацькими розводами бруду, як мармурова поверхня столу. Вночі прийшов п'яний пожилець, що наблював на підлогу неподалік від мого ліжка. Були також і клопи – не так багато, як у Парижі, але заснути не давали. Це було огидне місце. Втім, уповноважений з дружиною були товариськими людьми, готовими почастувати тебе чашкою чаю о будь-якій порі вдень і вночі.
