Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 7
Мої гроші танули – до восьми франків, до чотирьох, до одного франка, до двадцяти п'яти сантимів. Двадцять п'ять сантимів – це пшик, оскільки купити за них можна хіба газету. Ми кілька днів трималися на сухому хлібові, а тоді я два з половиною дні взагалі нічого не їв. Це був неприємний досвід. Є люди, що голодують для оздоровлення по три й більше тижні, й вони кажуть, що не їсти стає навіть приємно після четвертого дня. Я не знаю, ніколи не голодував більше трьох. Можливо, воно інакше для тих, хто робить це добровільно й не починає з недоїдання.
Першого дня, надто млявий, щоб шукати роботу, я позичив вудку й пішов рибалити на Сену, використовуючи мух як наживку. Я сподівався наловити щось на обід, але, звісно, мені це не вдалося. У Сені купа плотви, але вона порозумнішала за час облоги Парижа, й відтоді ніхто не міг її зловити інакше як у сіті. Наступного дня я думав закласти своє пальто, але до ломбарду було надто далеко йти, тож я залишився в ліжку, читаючи «Мемуари Шерлока Голмса». Це все, на що я почувався спроможним без їжі. Голод заганяє тебе у геть безхребетний, безмозкий стан, що найбільше подібний на наслідки грипу. Неначе ти перетворюєшся на медузу чи з тебе викачали всю кров і замінили її на теплу воду. Мій головний спогад про голод – цілковита млявість. Це, а також потреба постійно й часто спльовувати, причому слина стає зовсім білою і шерстистою, схожою на виділення личинки пінниці[62]62
Слинявка-пінниця (philaenus spumarius) – поширена в Україні комаха, що живе на трав'янистих рослинах, її личинки виділяють характерну пінисту рідину.
[Закрыть]. Я не знаю, чому так відбувається, але це помічають усі, хто не їсть кілька днів.
Третього ранку я почувався значно краще. Я зрозумів, що маю негайно щось зробити, й вирішив піти попросити Бориса поділитися зі мною його двома франками, принаймні на день чи два. Коли я прийшов, Борис лежав у ліжку й був неймовірно розлюченим. Щойно я увійшов, він вибухнув, мало не задихаючись:
– Він забрав їх, паскудний злодій! Він забрав їх!
– Хто, що забрав? – запитав я.
– Єврей! Забрав мої два франки, пес, злодій! Він пограбував мене, доки я спав!
Як з'ясувалося, минулого вечора єврей рішуче відмовився платити щоденні два франки. Вони сперечалися і сперечалися, й зрештою єврей погодився дати грошей. Він зробив це, за словами Бориса, у якнайобразливіший спосіб, вибухнувши тирадою про те, який він добрий, і вимагаючи принизливої вдячності. А тоді вранці поцупив гроші, доки Борис ще спав.
Це був шок. Я страшенно засмутився, оскільки дозволив своєму шлункові сподіватися на їжу, а це величезна помилка, коли ти голодний. Втім, Борис, на моє здивування, був далекий від розпачу. Він сів на ліжку, запалив люльку й оцінив ситуацію.
– Тепер слухай, топ аті, ми таки справді у скруті. У нас тільки двадцять п'ять сантимів, і я не думаю, що єврей ще колись заплатить мені два франки. У будь-якому разі, його поведінка стає нестерпною. Ти не повіриш, але однієї ночі він мав нахабство привести сюди жінку, доки я спав на підлозі. Мерзенна тварина! І маю сказати тобі навіть гірше. Єврей збирається вшитися звідси. Він заборгував орендну плату за тиждень і хоче не заплатити, водночас підставивши мене. Якщо єврей втече, я залишусь без житла і патрон забере мою валізу як плату за оренду, хай йому біс! Ми маємо вдатися до сильного ходу.
– Гаразд, але що ми можемо вдіяти? Хіба закласти наші пальта й дістати трохи їжі.
– Ми так, звісно, й зробимо, але спочатку я маю винести свої пожитки з цього будинку. Тільки подумати, що вони заберуть мої світлини! Отож, у мене є план. Я збираюся випередити єврея й вшитися першим. Foutre Іе camp[63]63
Змитися.
[Закрыть] – відступити, розумієш. Думаю, це правильний хід, еге ж?
– Але, любий Борисе, як це можна зробити вдень? Тебе ж упіймають.
– Ну, тут, звісно потрібна стратегія. Наш патрон пильнує, щоб мешканці не вислизали, не заплативши оренду, він з цим уже стикався. Сидячи на прохідній, вони разом із дружиною чергують увесь день, – які тільки скнари ці французи! Однак я придумав спосіб, як це зробити, якщо ти мені допоможеш.
Я був не в найкращому гуморі, щоб допомагати, але запитав у Бориса, що в нього за план. Він пояснив усе дуже детально.
– Отож, слухай. Ми маємо закласти наші пальта. Спочатку сходи до себе й принеси своє пальто. Тоді повертайся сюди й забери моє, щоб винести його під своїм. Віднесеш їх у ломбард на вулиці де Фран Буржуа. За обидва ти отримаєш двадцять франків, якщо пощастить. Тоді йди на берег Сени, набери в кишені камінців, принеси їх сюди й поклади їх у мою валізу. Розумієш задум? Я загорну стільки своїх речей у газету, скільки зможу, й піду запитаю в патрона дорогу до найближчої пральні. Я поводитимуся зухвало й буденно, як розумієш, і, звісно, патрон подумає, що в згортку брудний одяг. Якщо ж він щось запідозрить, як він завжди робить, цей підлий негідник, то підніметься до мене в кімнату й спробує підняти валізу. Відчувши вагу камінців, він подумає, що валіза досі повна. Стратегія, еге ж? Тоді я повернуся й винесу інші свої речі в кишенях.
– А як же валіза?
– А що валіза? Ми її залишимо. Жалюгідна штукенція, коштує десь двадцять франків. Крім того, під час відступу завжди доводиться щось залишати. Згадай Наполеона на Березині[64]64
Битва на річці Березина (Білорусь), в якій армія Наполеона, що відступала з Росії, втратила дуже багато людей під час переправи.
[Закрыть]! Він залишив цілу армію.
Борис був настільки задоволений своїм планом (він називав його ruse de guerre[65]65
Військовою хитрістю.
[Закрыть]), що майже забув про голод. Головну проблему – йому більше не буде де спати після втечі – він проігнорував.
Спочатку ruse de guerre спрацювала добре. Я сходив додому за своїм пальтом (це вже дев'ять кілометрів на порожній шлунок) і успішно виніс пальто Бориса. А тоді з'явилася перешкода. Касир у ломбарді, бридкий, похмурий, надокучливий, невисокого зросту чоловік – типовий французький службовець – відмовився приймати пальта, оскільки вони не були запаковані. Він наполягав, що речі треба здавати запакованими або у валізу, або в картонну коробку. Це зіпсувало весь план, оскільки в нас не було коробки й за двадцять п'ять сантимів ми не могли її купити.
Я повернувся й повідомив Борису погані новини.
– Merde! – вилаявся він. – Це ускладнює справу. Що ж, можна, однак, щось придумати. Покладемо пальта у валізу.
– Але як ми пронесемо валізу повз патрона? Він сидить майже під самими дверима прохідної. Це неможливо!
– Як ти легко впадаєш у розпач, топ аті! Де твоя англійська завзятість, про яку я читав? Відвага! Ми все зможемо.
Борис трохи подумав, а тоді вигадав новий хитрий план. Найбільшою проблемою було відволікти увагу патрона принаймні на п'ять секунд, щоб ми могли прослизнути з валізою. Так склалося, що у патрона була лише одна слабина – він цікавився Le Sport[66]66
Спортом.
[Закрыть] і охоче говорив про нього, якщо про це заходила мова. Борис прочитав статтю про велоперегони у старому номері «Петі Паризьєн[67]67
Petit Parisien – щоденна французька газета «Малий парижанин», яку видавали з 1876 по 1944 рр.
[Закрыть]», роззирнувся на сходах, спустився вниз і почав розмовляти з патроном. Я тим часом чекав на сходах з пальтами в одній руці й валізою в іншій. Борис мав кашлянути, коли настане час діяти. Я чекав і тремтів, оскільки в будь-який момент дружина патрона могла вийти з протилежних дверей прохідної, і гру було б закінчено. Аж ось Борис раптом кашлянув. Я швидко прослизнув повз прохідну на вулицю, втішений, що мої черевики не рипнули. План міг би провалитися, якби Борис був худішим, але його кремезні плечі затуляли двері прохідної. Крім того, він чудово тримався. Він продовжував природно розмовляти й сміятися, й так гучно, що це б заглушило будь-який шум від мого пересування. Коли я був уже далеченько, він вийшов, наздогнав мене за рогом, і ми дременули.
А тоді, після всього пережитого, касир у ломбарді знову відмовився брати пальта. Він сказав мені (відчувалося, як його французька душа насолоджувалася педантичністю відповіді), що в мене немає достатньо документів для встановлення особи. Мого carte d'identité[68]68
Посвідчення особи.
[Закрыть] було недостатньо, і я мав показати або паспорт, або конверт з адресою. У Бориса було вдосталь конвертів, але його carte d'identité було недійсним (він його не поновлював, щоб ухилятися від податків), тож ми не могли закласти пальта на його ім'я. Нам лишалося лише стомлено поплентатися до моєї кімнати, взяти необхідні папери й віднести пальта до ломбарду на бульварі Пор-Руаяль.
Я залишив Бориса у своїй кімнаті й вирушив до ломбарду. Діставшись туди, я з'ясував, що там зачинено до четвертої. Зараз було пів на другу, я пройшов уже дванадцять кілометрів і не їв шістдесят годин. Здавалося, доля вирішила позбиткуватися з мене низкою несмішних жартів.
Тоді удача ніби якимось дивом перемінилася. Я повертався додому через вулицю Брока, коли раптом побачив монету в п'ять су, що блищала на бруківці. Я накинувся на неї, поквапився додому, взяв наші інші п'ять су й купив фунт картоплі. Спирту в плиті вистачило тільки довести картоплю до кипіння, але ми заковтнули її без солі й разом з лушпайками. Після цього ми почувалися іншими людьми й сіли грати в шахи, чекаючи на відкриття ломбарду.
Я повернувся туди о четвертій. Особливих сподівань у мене не було, оскільки якщо перед тим я отримав лише сімдесят франків, то що можна чекати за два зношені пальта в картонній валізі? Борис розраховував на двадцять франків, але я підозрював, що дадуть десять чи навіть п'ять. Гірше того, мені могли взагалі відмовити, як бідолашному Numéro 83 того разу. Я сидів у першому ряду, щоб не бачити, як люди сміятимуться, коли клерк скаже п'ять франків.
Нарешті клерк назвав мій номер: «Numéro 117!»
– Так, – відповів я, підводячись.
– П'ятдесят франків?
Мене це вразило майже так само, як минулого разу, коли я почув «сімдесят». Зараз мені здається, що клерк просто переплутав мій номер з чиїмось іншим, оскільки за п'ятдесят франків ці пальта не можна було продати навіть за повну вартість. Я поквапився додому й увійшов до кімнати, мовчки тримаючи руки за спиною. Борис грав проти шахівниці. Він нетерпляче підвів погляд.
– Скільки дали? – вигукнув він. – Що, не двадцять франків? Але ж щонайменше десять. Nom de Dieu[69]69
Тут – На Бога.
[Закрыть], п'ять франків – це трохи замало. Mon аті, ти ж не хочеш сказати, що п'ять. Якщо ти скажеш, що дали п'ять, я всерйоз почну думати про самогубство.
Я жбурнув на стіл п'ятдесятифранкову банкноту. Борис побілів, як крейда, а тоді, підстрибнувши, вхопив мою руку й стиснув її, мало не поламавши кістки. Ми вибігли, купили хліба, вина, шматок м'яса, спирт для плити й почали жерти.
Попоївши, Борис сповнився оптимізмом, якого я ще ніколи в нього не бачив.
– Що я тобі казав? – радів він. – Талан війни! Зранку ми мали п'ять су, а подивися на нас тепер. Я завжди казав, що ніщо не дістається легше за гроші. Мені це нагадало про приятеля на вулиці Фондарі, до якого ми можемо навідатися. Він ошукав мене на чотири тисячі франків, злодюга. Він найкращий з шахраїв, коли тверезий, але, що цікаво, дуже чесний, коли вип'є. Думаю, він буде п'яний о шостій вечора. Ходімо знайдемо його. Може бути, що він віддасть мені якусь сотню. Merde! Він може дати навіть дві сотні. Allons-y[70]70
Ходімо!
[Закрыть]!.
Ми пішли на вулицю Фондарі й знайшли того чолов'ягу, він був п'яний, але ста франків ми не отримали. Щойно вони з Борисом зустрілися, зчинилася жахлива сварка просто на тротуарі. Чолов'яга заявив, що не винен Борису ні пенні, але натомість Борис винен йому чотири тисячі франків, і обоє запитували, що я про це думаю. Я так і не зрозумів, про що йшлося. Вони сварилися й сварилися, спочатку на вулиці, тоді в бістро, тоді у prix fixe ресторані[71]71
Prix fixe – ресторан, який пропонує меню з наборів страв за фіксованою ціною, в тому числі за типом бізнес-ланчів.
[Закрыть], куди ми зайшли повечеряти, а тоді в іншому бістро. Нарешті, пообзивавши одне одного злодіями дві години, вони пішли пиячити, і на це Борис витратив усі свої гроші до останнього су.
Тієї ночі Борис спав у шевця, ще одного російського біженця, у кварталі Коммерс. У мене тим часом залишилося вісім франків, вдосталь цигарок і я досхочу наївся й напився. Це була дивовижна переміна на краще після двох паскудних днів.
Розділ 8
У нас залишалося двадцять вісім франків, і ми знову могли почати шукати роботу. Борис за якоюсь незбагненною домовленістю досі ночував у шевця й зміг позичити ще двадцять франків у якогось приятеля-росіянина. У нього по всьому Парижі були приятелі – переважно теж колишні офіцери. Хтось працював офіціантом чи посудомийником, хтось водієм таксі, хтось жив за рахунок жінки, хтось зміг вивезти з Росії гроші й купити гараж чи кабаре. Загалом, російські біженці в Парижі – працьовиті люди, які зарадили своєму лихові значно краще, ніж могли б це зробити англійці того ж соціального статусу. Були, звісно, винятки. Борис розповідав мені про зустріч з одним російським герцогом у вигнанні, який полюбляв дорогі ресторани. Герцог запитував, чи є серед офіціантів російські офіцери, й, поївши, кликав по-дружньому офіціанта до себе за стіл.
– Отож, – казав герцог, – ти старий вояка, як і я? Зараз погані часи, еге ж? Але російський солдат нічого не боїться. Ти в якому полку служив?
– У такому-то, пане, – відповідав офіціант.
– Доблесний полк! Я інспектував його в 1912-му. До речі, я ненароком забув удома гаманець. Російський офіцер, я знаю, не відмовить мені у трьох сотнях франків.
Якщо в офіціанта були три сотні, він їх віддавав і, звісно, ніколи більше не бачив. Герцог чимало нажився у такий спосіб. Офіціанти, мабуть, не дуже заперечували проти такого ошуканства. Герцог є герцог, хай і у вигнанні.
Саме від одного зі своїх російських біженців Борис почув дещо, що обіцяло принести прибуток. Через два дні після того, як ми заклали пальта, він з дуже таємничим виглядом запитав:
– Скажи мені, топ аті, чи є в тебе політичні погляди?
– Ні, – відповів я.
– У мене теж немає. Усі ми, звісно, патріоти, але хіба Мойсей не говорив щось про зиск з єгиптян? Ти ж англієць, мав читати «Біблію». Я що хотів запитати, ти не проти заробити грошей у комуністів?
– Ні, авжеж.
– Тоді слухай. Схоже, що в Парижі діє таємне російське товариство, яке може дещо зробити для нас. Вони комуністи, ба більше, більшовицькі агенти: вони виходять на зв'язок з росіянами у вигнанні й намагаються навернути у більшовизм. Мій приятель приєднався до цього товариства, й він вважає, що вони допоможуть нам, якщо ми до них звернемося.
– Але що вони можуть зробити для нас? У будь-якому разі, вони не допомагатимуть мені, я ж не росіянин.
– У тому й річ. Вони кореспонденти московської газети й хочуть якихось статей про англійську політику. Якщо ми швидко на них вийдемо, то вони можуть запропонувати тобі гонорар за написання статей.
– Мені? Але ж я нічого не тямлю в політиці.
– Merde! Вони теж. Хто взагалі розуміється на політиці? Це просто. Тобі лише треба переписати щось з англійських газет. Хіба у Парижі немає «Дейлі Мейл[72]72
Daily Mail – популярна консервативна британська щоденна газета, що видається з 1896 року.
[Закрыть]»? Перепиши звідти.
– Але ж «Дейлі Мейл» – це газета консерваторів. Вони ненавидять комуністів.
– Так, але ти пиши протилежне тому, що в «Дейлі Мейл», і не помилишся. Ми не можемо втратити такого шансу, топ аті. Це нагода заробити сотні франків.
Мені ця ідея геть не сподобалася, бо французька поліція дуже жорстоко обходилася з комуністами, особливо якщо вони були іноземцями, а я вже й так був під підозрою. Кілька місяців тому детектив побачив мене на виході з редакції комуністичного тижневика, і я мав чимало неприємностей з поліцією. Якби вони запідозрили мене у причетності до цього таємного товариства, то могли б і депортувати. А проте нагода була надто хорошою, щоб її проґавити. Того полудня приятель Бориса, теж офіціант, провів нас на зустріч. Я не пам'ятаю назви, але це була обшарпана вулиця на південь від Сени, десь у районі Палати депутатів. Приятель Бориса наголошував, що треба бути вкрай обережними. Ми тинялися туди-сюди вулицею, пройшовши повз двері, в які мали зайти, – це була пральня, – і потім повернулися назад, спостерігаючи за вікнами й вітринами кав'ярень. Якщо хтось знав про цей притулок комуністів, за ним могли стежити, тож якби ми побачили когось бодай трохи схожого на детектива, то розвернулися б і повернулися додому. Я був наляканий, але Борису подобалися ці шпигунські штучки, й він цілком забув, що ми збиралися вести перемови з убивцями його батьків.
Ми впевнилися, що навколо чисто, і швидко прошмигнули у двері. У пральні француженка, яка прасувала речі, сказала, що «російські джентльмени» живуть через подвір'я нагору по сходах. Ми здолали кілька прольотів темними сходами й опинилися на поверсі. Нагорі стояв дужий, похмурого вигляду молодик, що вже починав лисіти. Коли я підійшов, він подивився на мене підозріло, загородив прохід рукою й запитав щось російською.
«Mot d'ordre[73]73
Пароль!
[Закрыть]!» – сказав він різко, коли я не відповів.
Я зупинився, збентежений. Я не очікував, що потрібні якісь паролі.
«Mot d'ordre!» – повторив росіянин.
Приятель Бориса, що йшов позаду, нарешті піднявся й сказав щось російською – чи то пароль, чи то щось пояснив. Похмурого молодика це наче задовольнило, й він пропустив нас у маленьку обшарпану кімнату з матовими вікнами. Це був дуже вбогий кабінет, на стінах висіли пропагандистські плакати з написами російською й велике грубе зображення Леніна. За столом сидів неголений росіянин у сорочці й без піджака, надписуючи адреси на пакунках газет, що купою лежали перед ним. Коли я зайшов, він звернувся до мене французькою із сильним акцентом.
– Це дуже легковажно! – вигукнув він метушливо. – Чому ви прийшли без клунку з пранням?
– Клунку?
– Усі, хто сюди приходять, приносять прання. Тоді здається, що це відвідувачі пральні внизу. Наступного разу принесіть нормальний великий клунок. Ми не хочемо, щоб нас вистежила поліція.
Усе було ще більш змовницьким, ніж я очікував. Борис сів на єдиний вільний стілець, і почалася довга розмова російською. Говорив тільки неголений, похмурий прихилився до стіни, позираючи на мене, неначе досі в чомусь підозрював. Це було доволі химерно – стояти в маленькій таємній кімнатчині з цими революційними плакатами, слухаючи розмову, з якої я не розумів ані слова. Росіяни говорили швидко, із запалом, усміхаючись і знизуючи плечима. Я гадав, про що розмова. Мабуть, вони називають одне одного «батенька», думав я, «голубчік» чи «Іван Алєксандровіч», як персонажі російських романів. І розмова мала бути про революцію. Неголений чоловік мав би твердо сказати: «Ми ніколи не сперечаємося. Полеміка – це буржуазний пережиток. Справи є нашими аргументами». Згодом з'ясувалося, що йшлося не зовсім про це. Вони вимагали двадцять франків – очевидно, членські внески, – й Борис обіцяв заплатити (у нас взагалі було тільки сімнадцять). Зрештою, Борис дістав наш дорогоцінний грошовий запас і віддав п'ять франків.
Після цього похмурий чоловік дивився менш підозріливо й присів на край столу. Неголений почав розпитувати мене французькою, щось занотовуючи на клаптику паперу. Він запитав, чи я комуніст. Я відповів, що підтримую їхні ідеї, але ніколи не вступав до жодної організації. Чи розуміюсь я на політичній ситуації в Англії? Так, звичайно, звичайно. Я згадав імена кількох міністрів і зробив кілька зневажливих зауваг про партію лейбористів. А як щодо Le Sport? Чи міг би я писати статті про Le Sport? (футбол і соціалізм загадковим чином були пов'язані на континенті[74]74
Континентом в Англії називають материкову частину Європи, протиставляючи її Британським островам.
[Закрыть]). О так, звісно. Обидва чоловіки серйозно кивнули. Неголений сказав:
– Évidemment[75]75
Очевидно.
[Закрыть], ти ґрунтовно обізнаний із ситуацією в Англії. Готовий взятися за написання серії статей для московського тижневика? Деталі ми тобі повідомимо.
– Звичайно.
– Тоді, товаришу, завтра першою ж поштою ти отримаєш від нас листа. Чи, можливо, другою. Ми платимо сто п'ятдесят франків за статтю. Не забудь принести клунок з пранням наступного разу. Аи revoir[76]76
До побачення.
[Закрыть], товаришу.
Ми спустилися вниз, обережно визирнули з пральні, щоб перевірити, чи нікого немає на вулиці, й вислизнули назовні. Борис шаленів від радості. У жертовному екстазі він забіг до найближчої тютюнової крамниці й купив сигару за п'ятдесят сантимів. Він вийшов, постукуючи костуром по бруківці, й весь просто сяяв.
– Нарешті! Нарешті! Тепер, топ аті, ми розбагатіємо. Ти чудово з ними впорався. Ти чув, як він-назвав тебе товаришем? Сто п'ятдесят франків за статтю... Nom de Dieu[77]77
Господи Боже!
[Закрыть], як поталанило!
Наступного ранку, почувши кроки поштаря, я кинувся вниз до бістро, щоб забрати листа. На превеликий жаль, його не було. Я залишився вдома чекати на другу пошту, але листа не було й там. Коли минуло три дні, а я так нічого й не отримав, ми втратили надію й вирішили, що вони знайшли для написання статей когось іншого.
Через десять днів ми знову прийшли до таємного товариства, цього разу прихопивши із собою клунок, неначе йдемо в пральню. Таємне товариство зникло! Жінка у пральні нічого не знала й сказала тільки, що «ces messieurs[78]78
Ці панове.
[Закрыть]» кілька днів тому виїхали через проблеми з орендою. Якими дурнями ми виглядали, стоячи там з нашим клунком! Втішало тільки, що ми заплатили п'ять франків замість двадцяти.
Після того ми більше ніколи не чули про це таємне товариство. Ким вони були насправді, так ніхто й не дізнався. Особисто я думаю, що вони не мали жодного стосунку до комуністичної партії. Гадаю, це були звичайні шахраї, які дурили російських біженців, збираючи вступні внески до уявного товариства. Це було цілком безпечно, й, очевидно, вони продовжують свою справу в якомусь іншому місті. То були кмітливі хлопці, які добре грали свою роль. Їхнє приміщення виглядало так, як мав би виглядати справжній таємний комуністичний сховок, а вигадка про те, щоб приносити клунок з пранням, була взагалі геніальною.
