Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 29

Дорогою до Едб'юрі я сказав Падді, що маю приятеля, в якого точно зможу розжитися грішми, і запропонував рухатися прямо до Лондона, а не залишатися ще на ніч у цвяху. Але Падді давно не був у цвяху Едб'юрі, тож, як справжній волоцюга, не міг змарнувати безкоштовний нічліг. До Лондона ми домовилися вирушити наступного ранку. Я мав лише півпенні, але в Падді було два шилінги, яких би вистачило на ліжко кожному й кілька чашок чаю.

Цвях Едб'юрі не дуже відрізнявся від ромтонського. Найгірше там було, що весь тютюн забрали біля воріт і попередили, що одразу ж виженуть, якщо зловлять когось з цигаркою. Згідно з «Актом про бурлакування[201]201
  Прийнятий 1824 року акт, що забороняв спати на вулицях і жебракувати під загрозою ув'язнення.


[Закрыть]» волоцюгу можна притягти до відповідальності за куріння в цвяху – насправді, майже за будь-що, – але зазвичай керівництву закладу простіше не карати, а виставити порушника за двері. Роботи для нас не було, камери виявилися порівняно зручними. Ми спали по двоє, «один згори, інший внизу», – тобто один на дерев'яній полиці, а інший на підлозі, з солом'яними матрацами й достатньою кількістю ковдр, що були брудними, але без паразитів. Їжа була така ж, як і в Ромтоні, за тим винятком, що замість какао був чай. Можна було отримати також додатковий чай вранці, оскільки старший наглядач продавав його по півпенні за кухоль – нелегально, звичайно. Кожному на дорогу видали з собою по шматку хліба з сиром.

Коли ми дісталися до Лондона, залишалося згаяти ще вісім годин до того, як відкриються нічліжки. Дивовижно, як ти не помічаєш деяких речей. Я був у Лондоні незліченну кількість разів, і все ж до цього дня ніколи не помічав найгіршого в цьому місті – що ти маєш платити навіть за те, щоб присісти. У Парижі, якщо в тебе немає грошей і ти не можеш знайти лавки, то сідаєш на тротуар. Бозна-куди приведе тебе сидіння на тротуарі в Лондоні – мабуть, до в'язниці. До четвертої ми тинялися вже годин п'ять, і наші стопи горіли від твердого каміння. Ми були голодними, оскільки з'їли свій обід одразу за ворітьми цвяха, й у мене не лишилося тютюну. Падді було легше, бо він підбирав недопалки. Ми спробували зайти до двох церков, але там було зачинено. Тоді ми пішли до громадської бібліотеки, але там не залишилося вільних місць. Як останню надію Падді запропонував спробувати будинки Роутона[202]202
  Будинки Роутона – мережа дешевих гуртожитків для робітників, збудована за гроші філантропа лорда Роутона в 1892—1905 рр.


[Закрыть]. За правилами вони не мали б пускати нас до сьомої, але можна було спробувати прослизнути. Ми підійшли до розкішних дверей (будинки Роутона справді розкішні) й дуже спокійно, намагаючись виглядати, як постійні пожильці, рушили всередину. За мить шлях нам заступив чоловік, що ліниво спочивав біля проходу, хлопака з гострим обличчям – очевидно якийсь місцевий уповноважений.

– Ви, шановні, спали тут минулої ночі?

– Ні.

– То *** геть.

Довелося піти й простояти ще дві години на розі вулиці. Це було неприємно, але навчило мене більше не послуговуватися виразом «як ледар на перехресті», тож якусь користь я все ж із цього отримав.

О шостій ми пішли до притулку Армії спасіння. Ми не могли забронювати місця до восьмої й не мали певності, що вони там ще будуть, але місцевий уповноважений, який називав нас «братами», дозволив зайти за умови, що ми заплатимо за дві чашки чаю. Головний зал притулку був великою вибіленою стодолою, гнітюче чистою, голою і холодною. Двісті порядних, досить покірного вигляду людей сиділи рядком на довгих дерев'яних лавах. Туди-сюди сновигали кілька офіцерів у одностроях. На стінах висіли зображення генерала Бута[203]203
  Вільям Бут (1829—1912) – засновник Армії спасіння.


[Закрыть] й оголошення, що забороняли готувати, пиячити, плюватися, лаятися, сваритися й грати в азартні ігри. Як зразок такого оголошення я переписав одне дослівно:

«Усі, кого викриють за азартною чи картярською грою, будуть вигнані й не прийматимуться назад за жодних обставин.

За інформацію, що допоможе викрити таких осіб, видаватиметься винагорода.

Відповідальні офіцери просять усіх пожильців допомагати їм тримати цей притулок вільним від ОГИДНОГО ЗЛА АЗАРТНИХ ІГОР».

«Азартні чи картярські ігри» – гарно звучить. На мій погляд, ці притулки Армії спасіння, хоча й чисті, але значно похмуріші за найгірші з нічліжок. У декого з місцевих пожильців відчувається страшенна безвихідь – це пристойні, розорені люди, що позакладали свої комірці, але й досі намагаються влаштуватися на канцелярську роботу. Прийти до притулку Армії спасіння, де принаймні чисто, для них – остання зачіпка за пристойність. За сусіднім столом сиділи два одягнені в лахміття іноземці, але очевидно джентльмени. Вони грали в шахи усно, навіть не записуючи ходів. Один був сліпим, і я почув їхню розмову про те, що вони давно заощаджують, але ніяк не назбирають півкрони на купівлю дошки. Тут і там сиділи безробітні конторські службовці, бліді й похмурі. Один з них – високий, худий, мертвотно блідий молодик – щось схвильовано говорив. Він гупав кулаком по столу й дивно, гарячково хвалився. Коли офіцери відійшли достатньо далеко, він почав виголошувати неймовірні блюзнірства:

– Кажу вам, хлопці, завтра я отримаю роботу. Я не з цієї бісової братії, що повзає навколішках, я можу сам про себе подбати. Подивіться на те оголошення! «Бог дасть!» Чорта лисого Він колись щось мені давав. Хіба ви коли бачили, щоб я покладався на *** Господа. Залиште це на мене, хлопці. Я отримаю цю роботу...

Я спостерігав за ним, вражений його дикою, збудженою манерою говорити. Він здавався істеричним чи, можливо, трохи п'яним. За годину я зайшов до маленької кімнати, відокремленої від загального залу, що призначалася для читання. Там не було ні книжок, ні газет, тож пожильці нечасто туди заходили. Відкривши двері, я побачив там цього молодого службовця, він самотньо стояв навколішках і молився. Перш ніж зачинити двері, я встиг розгледіти його обличчя – на ньому було страждання. З того виразу я раптом зрозумів, що він давно голодує.

Плата за ліжка була вісім пенсів. У нас з Падді залишалися ще п'ять, тож ми витратили їх у «барі», де їжа була дешевою, але не настільки, як у звичайних нічліжках. Чай здавався завареним з чайної потерті, яка, гадаю, дісталася Армії спасіння безкоштовно від благодійників, але вони продавали його по півтора пенси за чашку. Це було огидне пійло. О десятій офіцер обійшов зал, дмухаючи в свисток. Усі негайно підвелися.

– Що це означає? – здивовано запитав я Падді.

– Це означає по койках. І по-бистрому.

Покірні, як вівці, всі двісті людей розійшлися по ліжках, виконуючи накази офіцерів.

Спальня була величезним горищем, де стояли шістдесят чи сімдесят ліжок. Вони були чисті й більш-менш зручні, але вузькі й впритул одне до одного, тож доводилося дихати прямо в обличчя комусь із сусідів. Два офіцери спали в кімнаті, щоб після того, як погасять світло, ніхто не курив і не розмовляв. Ми з Падді тієї ночі заледве навіть дрімали, бо поряд з нами спав чоловік з якимось нервовим розладом, можливо контузією, що час від часу вигукував «Піп!». Це був гучний, пронизливий звук, іноді схожий на сигнал автомобільного гудка. Ніколи не можна було передбачити, коли він пролунає знову, і нікому не вдавалося під таке заснути. Було схоже, що Піп, як його називали, постійно ночував у притулку, тож щоночі заважав заснути десятку чи двом людей. Він був прикладом того, як щось завжди стає перепоною між тобою і сном, коли людей зганяють отарою, як у таких нічліжках.

О сьомій знову пролунав свисток, і офіцери почали ходити штурхати тих, хто не підвівся одразу. Відтоді я спав у багатьох притулках Армії спасіння й знаю, що попри невеликі відмінності між ними, ця напіввійськова дисципліна підтримується в кожному з їхніх притулків. Вони справді дешеві, але, як на мою думку, надто схожі на будинки праці. У деяких з них є навіть обов'язкові релігійні служби раз чи двічі на тиждень, які пожильці мають відвідувати або ж забратися геть. Правда в тому, що Армія спасіння настільки звикла вважати себе благодійною організацією, що не може навіть нічліжку утримувати без того, щоб від неї не смерділо благодійністю.

О десятій я пішов до контори Б. і попросив позичити фунт. Він дав мені два й сказав за потреби звертатися ще, тож щонайменше тиждень нам з Падді про гроші можна було не думати. Ми протинялися весь день на Трафальґарській площі, розшукуючи приятеля Падді, який так і не з'явився, і ввечері пішли до нічліжки в провулку неподалік від Стренда. За вхід там брали одинадцять пенсів, це було похмуре, смердюче місце, а крім того – горезвісне кубло «ніжних хлопчиків». Внизу, на темній кухні, троє непевного вигляду молодиків у чепурних блакитних костюмах сиділи на окремій лавці, ігноровані іншими пожильцями. Гадаю, це й були «хлопчики». Вони нагадували апашів, яких я бачив у Парижі, але без бакенбардів. Навпроти вогнища торгувалися абсолютно голий і повністю одягнений чоловіки. Це були продавці газет. Одягнений продавав голому своє вбрання. Він казав:

– Та тільки поглянь, у тебе ж ніколи й не було такого костюма. Тушерун [півкрони] за піджак, два кабани за штани, шилінг і шостак за черевики, і кабан за кашкет і шарф. Усього сім бобів[204]204
  Боб – шилінг.


[Закрыть].

– Розігнався! Даю шилінг і шостак за піджак, кабана за штани й два кабани за решту. Чотири шилінги й шостак.

– Віддам усе за п'ять шилінгів і шостак, хлопче.

– А, до біса, згода. Мені час бігти продавати вечірній випуск.

Перший скинув одяг, і за три хвилини вони помінялися ролями: один одягнувся, а другий залишився у спідниці з розвороту «Дейлі Мейл».

Спальня була на п'ятнадцять ліжок, темна й задушлива. Жахливо тхнуло свіжою сечею, так по-тваринному, що спочатку доводилося дихати короткими, неглибокими вдихами, щоб не заповнювати цим легені. Я відпочивав на ліжку, аж раптом якийсь чоловік виринув з темряви, схилився наді мною й почав базікати освіченим, напівп'яним голосом:

– Приватна стара школа, еге ж? [Він чув, як я говорив щось до Падді]. Небагатьох зустрінеш тут зі старої школи. Я з давніх ітонців. Розумієш – двадцять років у таких умовах і все таке. – Він почав вкрай фальшиво виводити ітонську гребельну пісню[205]205
  Популярна пісня Ітонської школи, написана в середині XIX ст.


[Закрыть]:

 
Сонячна погода,
І сінокосу...
 

– Припиняй цей чортів концерт! – закричали кілька пожильців.

– Ниці покидьки, – сказав старий ітонець, – вкрай ниці. Несподіване місце для нас з тобою, еге ж? Знаєш, що говорять мої друзі? Вони кажуть: «М., тебе вже не врятувати». Цілковита правда, мене справді вже не врятувати. Я справді опустився, не як ці тутешні ***, які не могли б опуститися, навіть якби захотіли. Ми, хлопаки, що опустилися, маємо підтримувати одне одного. Молодість на наших обличчях[206]206
  Рядок з ітонської гребельної пісні.


[Закрыть] – розумієш? Чи можу я запропонувати тобі випити?

Він дістав пляшку вишневого бренді, й тієї ж миті втратив рівновагу, важко гупнувшись на мої ноги. Падді, що саме роздягався, підняв його назад.

– Забирайся геть, дурний ***!

Старий ітонець похитуючись дійшов до свого ліжка й заповз під ковдри, не роздягаючись і навіть не роззувшись. Кілька разів уночі я чув, як він бурмоче: «М., тебе вже не врятувати», – неначе ця фраза була йому до душі. Зранку він так і спав одягнений, міцно затиснувши пляшку в руках. Він виявився чолов'ягою років п'ятдесяти, з витонченим, виснаженим обличчям, і хоч як це дивно, модно вбраним. Його добротне, явно шкіряне взуття, що стирчало з-під брудної ковдри, виглядало химерно в цьому місці. Мені також спало на думку, що вишневе бренді мало коштувати десь як два тижні ночівлі, тож він не міг перебувати у справжній скруті. Можливо, він учащав до нічліжок у пошуках «ніжних хлопчиків».

Ліжка стояли не більш як за два фути одне від одного. Близько півночі я прокинувся й побачив, як сусід намагається витягнути гроші з-під моєї подушки. Він вдавав, що спить, нишпорячи рукою обережно, як щур. Вранці я побачив, що це був горбань з довгими, мавпячими руками. Я розповів Падді про цю спробу крадіжки, на що він розсміявся і сказав:

– Боже! Ти би вже должен був привикнуть до такого. У цих нічліжках злодіїв море. Бува навіть приходиться спать, натянувши на себе всю одежу. Якто я бачив, як у каліки вкрали дерев'яну ногу. А ще якось хлопака – він важив чотирнадцять стоунів – прийшов до нічліжки, маючи чотири фунти й десять шилінгів. Він запрятав їх під матрас. «Тепер, – казав, – кожен ***, що захоче дістать мої гроші, хай попробує витягти їх з-під мене», – казав. Але це не помішало. Утром він проснувся на підлозі. Ноччю чотири дроворуби взяли його матрас за края й переклали легко, як пір'їну. Так він і остався без своїх чотирьох фунтів і десяти шилінгів.

Розділ 30

Наступного ранку ми знов подалися шукати приятеля Падді, якого звали Тупаком. Він був скривером – тобто художником, що малює на тротуарах. У світі Падді адрес не існувало, але він сподівався знайти Тупака в районі Ламбет, і зрештою ми таки натрапили на нього на набережній – він облаштувався неподалік від моста Ватерлоо. Скривер стояв на тротуарі навколішках, з коробкою крейди, й перемальовував з ескізу в дешевому записнику портрет Вінстона Черчиля. Подібність була досить пристойною. Тупак був невеликим смаглявим чоловіком з гачкуватим носом і кучерявим волоссям, що вже починало рідіти. Його права нога була жахливо спотворена, стопа випиналася п'ятою вперед, і дивитися на це було страшно. Він виглядав типовим євреєм, але рішуче це заперечував. Тупак називав свій гачкуватий ніс «римським» і пишався схожістю з якимсь римським імператором – здається, Веспасіаном[207]207
  Тит Флавій Веспасіан (9—79 рр. н. е.) – засновник династії Флавіїв.


[Закрыть].

Вимова Тупака була незвичною, подібною на кокні[208]208
  Кокні – лондонське просторіччя, найбільш поширене в Іст-Енді, детальніше див. розділ 32.


[Закрыть], але дуже зрозумілою й виразною. Здавалося, що він читав хороші книжки, але ніколи не завдавав собі клопоту перейматися граматикою. Ми з Падді на якийсь час залишилися на набережній, і Тупак розповів нам про ремесло скривера. Я перекажу цю розповідь наближено до його стилю.

– Я, як то кажуть, скривер серйозний. Звичайною білою крейдою, як інші, не малюю, а використовую кольорову, таку ж, як у художників. Вона до біса дорога, червона особливо. За довгий день, буває, змалюю крейди і на п'ять бобів, а так щонайменше на два[209]209
  Художники, що малюють на тротуарах, купують свої фарби в порошку й замішують їх зі згущеним молоком у корж (прим. авт.).


[Закрыть]. Карикатура – мій профіль, знаєш, політики, крикет і всяке таке. Диви сюди, – тут він показав мені свій записник. – Ось замальовки всіх політичних верховодів, скопійовані з газет. Щодень видаю нову карикатуру. Наприклад, коли голосували бюджет, я намалював Вінстона, що намагається підняти слона з написом «Борг», а знизу підписав «Він підніме?» Второпав? Карикатури можна малювати на будь-яку партію, тільки щоб не на догоду соціалістам, бо поліція такого не потерпить. Якось я намалював удава-Капітала, що заковтував кролика-Працю. Коп проходив повз, побачив це й сказав: «Негайно витри, швидко!» Довелося витерти. Копи мають право ганяти тебе за байдикування, тож не варто з ними сперечатися.

Я запитав Тупака, скільки скривери заробляють. Він відповів:

– О цій порі, коли немає дощу, за п'ятницю, суботу і неділю я отримую соверенів[210]210
  Соверн – фунт.


[Закрыть] три, по п'ятницях у людей зарплата, розумієш. Я не можу працювати, коли йде дощ, усе миттю змивається. А так за рік я заробляю десь по фунту на тиждень, бо взимку багато не отримаєш. У день перегонів човнів[211]211
  Змагання з веслування між командами університетів Оксфорда й Кембриджа, що проводиться на Темзі з 1829 року.


[Закрыть] і фіналу чемпіонату з футболу – цілих чотири фунти. Але їх треба вирвати, розумієш, ніхто не дасть тобі боба, якщо просто сидиш і дивишся на людей. Зазвичай крапають [подають] по півпенні, і навіть цього не отримаєш, якщо не спробуєш когось розговорити. Якщо розговорився з кимось, то йому соромно тобі не накрапати. Найбільше подають, коли постійно щось домальовуєш, бо тоді вони бачать, що ти за роботою, й зупиняються повитріщатися. Біда от тільки, що як розвертаєшся до них з капелюхом, то уся біднота зразу розбігається. У цій грі дуже потрібен ударник [помічник]. Ти продовжуєш собі працювати, натовп спостерігає, а ударник непомітно обходить їх ззаду. Вони не знають, що це ударник. Аж раптом він знімає кашкета і ти теж розвертаєшся, й вони опиняються, наче між двох вогнів. Справжні джентльмени ніколи не крапають. Найбільше завжди подають пошарпані хлопи та іноземці. Я отримував навіть по цілих шість пенсів від япошок, чорних та й таких інших. Вони не такі чортові скнари, як наш англієць. Ще одна річ, яку треба пам'ятати, – ховай гроші, крім хіба якогось пенні в капелюсі. Люди не дадуть нічого, як побачать, що ти вже маєш боб чи два.

Тупак глибоко зневажав інших скриверів з набережної й називав їх «другосортними лососями». Того дня скривери сиділи майже через кожні двадцять п'ять ярдів уздовж набережної – двадцять п'ять ярдів була усталена мінімальна відстань між точками. Тупак зневажливо показав на старого сивобородого скривера за п'ятдесят ярдів.

– Бачите того старого дурня? Він уже десять років щодня малює ту саму картину. Називає її «Вірний друг». Там собака дістає з води дитину. Пришелепуватий старий виродок і сам малює не краще за десятирічного. Він цю одну картину навчився малювати після сотої спроби, наче головоломку розгадував. І таких тут повно. Вони іноді приходять поцупити мої ідеї, але мені начхати, ці недоумкуваті *** не спроможні самі нічого вигадати, тож я завжди лишатимусь попереду. Найважливіше – це актуальність. Якось у ґратах на мосту Челсі застрягла дитина. Я про це почув і мав готовий малюнок на тротуарі ще до того, як звідти витягли голову малого. Я спритний.

Тупак здавався цікавою людиною, і я хотів познайомитися з ним ближче. Того вечора я прийшов до нього на набережну, оскільки він пообіцяв влаштувати нас з Падді у нічліжку на південному березі. Тупак змив свої малюнки з тротуару й порахував заробіток – десь сімнадцять шилінгів, з яких, як він сказав, прибутку було дванадцять чи тринадцять. Ми рушили в Ламбет. Тупак повільно кульгав дивною крабоподібною ходою, напівбоком, підтягуючи свою розтрощену ногу. Він мав по палиці в кожній руці, а коробку з фарбами повісив на плече. Коли ми переходили міст, він зупинився в одній з ніш, щоб перепочити. Хвилину чи дві він мовчав, і я з подивом зрозумів, що він дивиться на зірки. Він торкнувся моєї руки й показав на небо палицею.

– Диви, Альдебаран! Поглянь на колір. Неначе чортів величезний кривавий апельсин!

Він говорив це так, ніби критик у картинній галереї. Я був вражений і зізнався, що не знаю, де той Альдебаран – ба більше, я ніколи не помічав, що зірки бувають різних кольорів. Тупак почав пояснювати мені базові речі з астрономії й показувати головні сузір'я. Моя неосвіченість його вражала. Я здивовано сказав:

– Схоже, ти багато знаєш про зірки.

– Не дуже багато, але дещо таки знаю. Маю два листи з подяками від «Королівського астронома» за нариси про метеори. Я іноді виходжу вночі й пильную за ними. Зірки – безкоштовна вистава, принаймні не треба платити, щоб дивитися на них.

– Яка цікава думка! Я про це ніколи не замислювався.

– Треба ж себе чимось зайняти. Якщо ти безпритульний, це не означає, що ти не можеш думати про щось інше, окрім чаю-з-двома-скибками.

– Але хіба це не важко – цікавитися чимось, приміром, зірками, живучи таким життям?

– Малюючи на тротуарах, маєш на увазі? Не обов'язково. Це ж тобі не обернутися на бісового циркового кролика – досить лише правильно до всього ставитися.

– Але, здається, більшість людей так не може.

– Звісно. Поглянь на Падді – ледацюга, що хлебче чай і спроможний тільки випрошувати недопалки. Так робить більшість. Я їх зневажаю. Але ти не зобов'язаний ставати таким. Якщо маєш освіту, то байдуже, хоч і залишатимешся безпритульним решту днів своїх.

– Моя думка цілком протилежна, – відповів я. – Мені здається, що коли забрати в людини гроші, то з тієї ж миті вона більше ні до чого не придатна.

– Та ні, не обов'язково. Якщо налаштуєш себе відповідно, то зможеш жити тим самим життям, багатий чи бідний. Ти досі можеш триматися за свої книжки і свої уявлення. Маєш лише сказати собі: «Я вільна людина тут», – він поплескав себе по чолу, – і це буде правдою.

Тупак продовжував розмірковувати, а я уважно його слухав. Видавалося, що він дуже незвичайний скривер, і, більше того, він був першою людиною, від якої я почув, що перебування в злиднях ні на що не впливає. Я ще чимало про нього дізнався протягом наступних кількох днів, оскільки знову дощило й він не міг працювати. Він розповів мені історію свого життя, і це була цікава історія.

Син збанкрутілого продавця книжок, він пішов працювати маляром у вісімнадцять, тоді, під час війни, відслужив три роки у Франції та Індії. Після війни знайшов роботу маляра в Парижі й залишився там на кілька років. Франція подобалася йому більше за Англію (англійців він зневажав), і він непогано влаштувався в Парижі, відкладав гроші й заручився з дівчиною-француженкою. Одного дня дівчину на смерть розчавило під колесами омнібуса. Тупак тиждень пиячив, а тоді, заледве тримаючись на ногах, знову став до роботи. Того ж ранку він упав з висоти сорока футів на тротуар з риштування, на якому працював, і на друзки розтрощив свою праву стопу. Страховки йому чомусь виплатили лише шістдесят фунтів. Він повернувся до Англії, витратив усі гроші в пошуках роботи, намагався торгувати книжками на ринку, що на вулиці Мідлесекз, тоді спробував продавати іграшки з ятки, й зрештою зупинився на скриверстві. Відтоді він жив у злиднях, майже голодував узимку й часто спав у цвяхах чи просто неба на набережній. Коли я з ним познайомився, він не мав нічого, крім одягу, в який був убраний, матеріалів для малювання та кількох книжок. Його одяг був звичайним жебрацьким лахміттям, але він носив також комірець і краватку, якими дуже пишався. Комірцеві було рік чи й більше, тож він постійно «ходив» довкола шиї, і Тупак латав його шматками, вирізаними зі спинки сорочки, і з тієї спинки вже заледве що лишилося. Пошкоджена нога працювала все гірше і, ймовірно, потребувала ампутації, а на колінах від постійного стояння на камінні з'явилися тверді, як підошва, мозолисті нарости. Очевидно, його майбутнім було жебракування та смерть у будинку праці.

Попри все, він не мав ні страху, ні жалю, ні сорому, ні жалості до себе. Тупак був цілком свідомим свого становища і мав свою філософію. Те, що він став жебраком, не його провина, казав він, тож нічого каратися докорами сумління чи перейматися цим. Тупак був ворогом суспільства, цілком готовим вчинити злочин, якби трапилася така нагода. Він принципово відмовлявся від ощадливості. Нічого не заощаджував влітку, витрачаючи всі залишки заробітку на випивку, оскільки жінки його не цікавили. Якщо залишався без копійки взимку, то про нього мало подбати суспільство. Він був готовий вибивати кожне пенні з добродійників, якщо тільки за це не треба було дякувати. Втім, Тупак уникав релігійної доброчинності, оскільки вважав принизливим співати гімни за булку. Були в нього також інші підстави пишатися собою. Наприклад, він хвалився, що ніколи, навіть голодуючи, не підбирав недопалків. Він вважав себе на порядок вищим від звичайних жебраків, які, казав він, були приниженим плем'ям, що не має навіть пристойності бути невдячним.

Він непогано говорив французькою, читав якісь романи Золя, всі п'єси Шекспіра, «Пригоди Гуллівера» й чимало есеїв. Він умів так розповісти про свої пригоди, щоб слухачі це запам'ятали. Наприклад, описуючи поховання, він запитав:

– Ти колись бачив, як спалюють труп? Я бачив, в Індії. Поклали старого на багаття, і я аж здригнувся з несподіванки, як він почав корчитися. Це, звісно, було лише скорочення м'язів від нагрівання, але мене це зачепило. Він так позвивався ще трохи, як оселедець на гарячому вугіллі, а тоді його живіт вибухнув, і то так гучно, що було чути за п'ятдесят ярдів. Відтоді я проти кремації.

А ось як він розповідав про своє каліцтво:

– Лікар каже мені: «Ти приземлився на одну ногу, чоловіче. І тобі до біса пощастило, що ти впав не на обидві, бо якби приземлився на обидві, то склався б, як гармошка, а стегнові кістки стирчали б у тебе з вух!»

Очевидно, що лікар говорив це інакше, а Тупак переповів по-своєму. У нього був дар вдало висловлюватися. Він спромігся зберегти свій розум ясним і метким, тож ніщо не могло змусити його здатися перед бідністю. Хай він у лахмітті, потерпає від холоду і голоду, але доки може читати, думати й спостерігати за метеорами, то, як він сам казав, залишається вільним при своєму розумі.

Тупак був злісним атеїстом (з тих, що не стільки не вірять у Бога, скільки відчувають до нього особисту нелюбов), й отримував свого роду задоволення від думки, що людське існування ніколи не поліпшиться. Він також розповідав, що іноді, коли спав на набережній, то споглядав Марс чи Юпітер і втішався думкою, що там теж хтось спить на набережній. У нього була дивна теорія з цього приводу. Життя на Землі, казав він, є важким, оскільки планета бідна засобами до існування. Марс з його холодним кліматом і нестачею води мав бути значно біднішим, а життя – відповідно тяжчим. Тоді як на Землі за вкрадені шість пенсів тебе лише кидали за ґрати, на Марсі за таке, мабуть, варили живцем. Ця думка підбадьорювала Тупака, навіть не знаю чому. Він був незвичайною людиною.