Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 26

Вранці я заплатив за звичні чай-з-двома-скибками, купив півунції[191]191
  1 унція – 28,35 г.


[Закрыть] тютюну й залишився з монетою в півпенні. Позичати грошей у Б. я поки що не хотів, тож залишалося лише звернутися до тимчасового притулку. Я дуже мало знав про те, як туди потрапити, але знав, що один такий є в Ромтоні[192]192
  Більшість міст, де Орвелл зупиняється в тимчасових притулках, – вигадані.


[Закрыть], тож вирушив туди, діставшись на місце близько третьої чи четвертої по обіді. На ромтонському базарі, спираючись на загорожу для свиней, стояв зморщений старий ірландець, очевидно волоцюга. Я підійшов, сперся поряд з ним і запропонував йому коробку з тютюном. Він відкрив її й подивився на тютюн зі здивуванням:

– Боже мій, – сказав ірландець, – це ж годний шестипенсовий тютюн! Де ти в біса його надибав? Ти недавно на вулиці.

– Чого ж, хіба у вас, волоцюг, немає тютюну?

– О, ясно, що він є, диви.

Він дістав іржаву бляшанку з-під яловичини «Оксо[193]193
  Популярні з часів Першої світової війни консерви.


[Закрыть]». Там було двадцять чи тридцять недопалків, підібраних з тротуарів. Ірландець пояснив, що інший тютюн йому трапляється нечасто, й уточнив, що, якщо бути достатньо уважним, на лондонських тротуарах за день можна назбирати дві унції тютюну.

– Ти з якогось лондонського цвяха [тимчасового притулку[194]194
  «Цвяхами» (spikes) називалися тимчасові притулки при будинках праці, куди на день (у вихідні – на два) приймали волоцюг. У таких притулках годували, давали можливість помитися й іноді змушували працювати. Щодо походження назви «цвях» існують різні версії: або від цвяхів, якими в будинках праці розплітали старі мотузки, або від шпилів, що прикрашали будівлю притулку, або від цвяха, на який наколювали талони під час реєстрації, тощо.


[Закрыть]] повернувсь, га? – запитав він мене.

Я підтвердив, сподіваючись, що він вважатиме мене за свого, й поцікавився, який цвях тут у Ромтоні. Він відповів:

– Ну, цей цвях з какао. Є цвяхи з чайом, а є з какао чи супом. Сула в Ромтоні не дають, слава Богу, – ну чи не давали, коли я там був остатній раз. З того часу я був у Йорку й округ Вельсу.

– Що значить «суп»? – запитав я.

– Суп? Банка гарячої води з чортовою вівсянкою на дні – ось що таке суп. Цвяхи із супом завжди найпоганіші.

Ми годину чи дві простояли за розмовою. Ірландець був товариським старим, але від нього дуже неприємно тхнуло, що не дивно, зважаючи на кількість хвороб, на які він страждав. Видавалося (він детально описав свої симптоми), що з голови до ніг його обсіли такі недуги: на лисій маківці екзема, короткозорість, при чому окулярів старий не носив, хронічний бронхіт, якийсь біль нез'ясованого походження у спині, розлад травлення, запалення сечового міхура, варикоз вен, кісткові нарости на пальцях ніг і плоскостопість. З усім цим він жив на вулиці вже п'ятнадцять років.

Близько п'ятої ірландець сказав:

– Чашку чая хоч? Цвях закритий до шести.

– Авжеж, я б не відмовився.

– Є тут місце з безплатним чайом і булочкою. Хорошим чайом. Після цього тебе заставляють читати купу бісових молитов, але чорт із ним! Хотяб буде де переждать. Пішли за мной.

Він привів мене до невеликого сараю на бічній вулиці, що мав бляшаний дах і дуже скидався на сільський павільйон для гри в крикет. Там уже чекали зо двадцять п'ять інших волоцюг. Кілька з них були брудними досвідченими волоцюгами, але більшість виглядала пристойними хлопами з півночі, мабуть, це були шахтарі чи робітники з бавовняних фабрик, що залишилися без роботи. Незабаром двері відчинилися, й пані з розп'яттям, у блакитній шовковій сукні й золотих окулярах запросила нас заходити. Всередині стояли тридцять чи сорок твердих стільців, фісгармонія, на стінах висіла літографія із зображенням доволі кривавої сцени розп'яття.

Дещо зніяковілі, ми познімали кашкети й повсідалися. Пані рознесла нам чай, і доки ми їли й пили, ходила туди-сюди й по-доброму зверталася до нас. Вона говорила на релігійні теми – що Ісус Христос завжди мав слабкість до таких, як ми – бідних і упосліджених, і про те, як швидко минає час, коли ти в церкві, і про користь від постійних молитов у дорозі. Нам це не подобалося. Ми сиділи, спершись на стіну, мнучи в руках свої кашкети (волоцюга почувається непристойно голим, коли знімає кашкет), червоніли й намагалися щось промимрити, коли пані зверталася до нас. Звісно, вона мала добрі наміри. Підійшовши з тарілкою булочок до сільських хлопців з півночі, вона звернулася до одного з них:

– А ти, мій хлопчику, як давно ти востаннє ставав навколішки й говорив з твоїм Батьком на небесах?

Бідолаха не зміг промовити жодного слова, але його живіт відповів за нього бурчанням, відреагувавши на наближення їжі. Після цього йому стало так соромно, що він ту булочку заледве проковтнув. Лише один чолов'яга спромігся відповісти пані на рівних, це був жвавий червононосий парубійко, який мав вигляд капрала, що втратив нашивки через пияцтво. Я ще ніколи не чув, щоб хтось настільки безсоромно вимовляв «милий Боже Ісусе». Жодного сумніву, що він навчився цього у в'язниці.

Чаювання завершилося, і я помітив, як волоцюги нишком поглядають один на одного. Усі мовчки думали про одне – як би ушитися звідси до початку молитви. Хтось, не підводячись, совався на стільці, але поглядав на двері, приміряючись накивати п'ятами. Пані заспокоїла його одним лише поглядом. Навіть благішим, ніж до того, тоном вона промовила:

– Гадаю, вам ще не час іти. Притулок не відчиниться до шостої, тож зараз ми можемо схилити коліна й сказати кілька слів нашому небесному Батьку. Гадаю, від цього всі почуватимуться краще, хіба не так?

Червононосий кинувся допомагати, переставивши фісгармонію й роздаючи молитовники. Оскільки він стояв спиною до пані, то вирішив по-своєму пожартувати і роздавав книжки, неначе колоду карт, приказуючи кожному, коли передавав молитовник: «Тримай, хлопче, це ж просто *** нап, а ось і тобі! Чотири тузи і король!» – і таке інше.

З непокритими головами ми стали навколішки серед брудних чашок і почали мимрити, що полишили незавершеними справи, які слід завершити, і робили речі, яких не слід було робити, і як нас переслідують недуги. Пані палко молилася, але водночас пильнувала за нами. Доки вона не бачила, ми шкірилися й підморгували один одному, просто щоб показати, що нам байдуже, але заледве могли щось вимовити. Ніхто, крім червононосого, не мав достатньо сміливості, щоб говорити інакше, як пошепки. Зі співами ми впоралися краще, окрім одного старого волоцюги, який не знав іншої мелодії, крім «Вперед, християнські солдати[195]195
  «Onward, Christian Soldiers» – релігійний гімн, написаний преподобним Сайбіном Баринґ-Гоулдом у XIX столітті, найпопулярніший гімн в Армії спасіння.


[Закрыть]», й вивертав на неї, псуючи гармонію.

Молитва тривала півгодини, а потім, попрощавшись біля дверей, ми розбіглися.

– Нарешті, – сказав хтось, щойно ми відійшли достатньо далеко. – Мені вже здавалося, що ці бісові молитви ніколи не закінчаться.

– З'їв булку, – відповів інший, – то маєш за неї заплатити.

– Помолитися за неї, ти маєш на увазі. Так, задурно багато не отримаєш. Вони не можуть налити навіть бісову чашку чаю за два пенні, щоб не поставити тебе навколішки.

Усі дружно погодилися. Очевидно, волоцюги не відчували вдячності за чай. І все ж це був неперевершений чай, що відрізнявся від чаю в кав'ярні, як справжнє бордо від тієї погані, яку називають «колоніальним бордо», і нам сподобалося його пити. Я також переконаний, що цей чай роздавали з добрими намірами, не маючи на меті нас принизити, тож по справедливості ми мали бути вдячними, але, втім, не були.

Розділ 27

Десь за чверть шоста ірландець відвів мене до цвяха. Це був похмурий, закопчений цегляний куб, що стояв у кутку на території будинку праці[196]196
  Будинки праці з'явилися в Англії та Вельсі у XVII столітті. Їхнім призначенням було контролювати бідняків і забезпечувати їх мінімальними засобами до існування. Передусім там проживали ті, хто не міг за собою доглянути чи прогодуватися, – літні люди, інваліди, сироти, самотні матері, жебраки тощо. Для працездатних мешканців була примусова робота. В окремі періоди існування будинків праці їхні утриманці дробили каміння, перетирали в порох кістки, заготовляли дрова тощо. За умовами проживання, харчування і дисципліною ці заклади були дуже схожими на в'язниці – наприклад, чоловіків, жінок і дітей селили окремо, змушували носити уніформу, – тому туди зверталися лише бідняки, яким більше не було куди податися. Коли Орвелл 1933 року публікував «У злиднях Парижа і Лондона», систему будинків праці офіційно скасували, але в тій чи тій формі вони проіснували до середини XX століття.


[Закрыть]. Через маленькі, заґратовані вікна, високу стіну й залізні ворота, що відділяли його від дороги, він був дуже схожим на в'язницю. Довга черга одягнених у лахміття людей вже чекала на відкриття воріт. Тут був хто завгодно і якого завгодно віку: наймолодший – шістнадцятирічний хлопець зі свіжим обличчям, найстарший – скоцюрблена беззуба сімдесятип'ятирічна мумія. Були загартовані волоцюги, впізнавані за їхніми ціпками, казанками й притрушеними пилом обличчями, були робітники фабрик, один конторський службовець з комірцем і краваткою й ще двоє справжніх недоумків. Збіговисько волоцюг виглядало відразливо. Це був натовп не лихих і небезпечних, а лише непривабливих і пошарпаних людей, переважно вбраних у лахміття й відчутно недогодованих. Вони були приязні і не докучали запитаннями. Багато хто пропонував мені тютюн – тобто недопалки.

Ми сперлися на стіну, закурили, і волоцюги почали обговорювати цвяхи, в яких нещодавно побували. З того, що вони розповідали, виглядало, що всі цвяхи різні, кожен зі своїми перевагами й недоліками, й про це важливо знати, якщо ти подорожуєш. Досвідчений зайдисвіт розкаже вам про особливості кожного цвяха в Англії – щось на кшталт такого: в А дозволяють курити, але там клопи в камерах; у Б ліжка зручніші, але задерикуватий наглядач; у В відпускають тебе рано-вранці, але чай просто огидний; у Г наглядачі вкрадуть твої гроші, якщо матимеш при собі, – й так далі без упину. Є традиційні перевірені маршрути з денними переходами від цвяха до цвяха. Маршрут Барнет-Сент-Олбанз мені рекомендували як найкращий і попереджали триматися подалі від Біллерікей, Челмзфорда та Ід Гілл у Кенті. Найрозкішнішим цвяхом Англії вважали цвях у Челсі, хтось, вихваляючи його, розповідав, що ковдри там були більше схожі на тюремні, ніж цвяхові. Влітку волоцюги розходяться по всіх усюдах, а взимку тримаються якнайближче до великих міст, де тепліше й більше добродійників. Але вони ніде й ніколи не зупиняються, оскільки не можна залишатися в одному цвяху будь-де, окрім Лондона, чи більш ніж у двох цвяхах у Лондоні частіше, ніж раз на місяць, бо інакше тебе покарають тижневим ув'язненням.

Незабаром по шостій ворота відчинили й ми почали проходити по одному всередину. У дворі, в конторі, службовець записував наші імена, рід занять і вік, а також місця, звідки ми прийшли і куди прямуємо – останнє запитують, щоб відстежувати пересування волоцюг. Я назвався художником. Я ж малював колись аквареллю – а хто не малював? Службовець також запитував, чи є в нас гроші, й усі відповідали, що ні. Закон забороняє ночувати в цвяху, якщо ти маєш більше восьми пенсів, а всі інші гроші треба здавати на вході. Але волоцюги, як правило, натомість потайки проносять гроші, щільно загорнувши їх у тканину, щоб не дзенькали. Зазвичай монети ховають у мішечок з чаєм і цукром, який носить кожен волоцюга, або ж у «папери». «Папери» вважаються святою святих і ніколи не обшукуються.

Після реєстрації в конторі нас відвели до цвяха службовець, якого називали старшим наглядачем (його робота – пильнувати за волоцюгами, й зазвичай на цій посаді працюють жебраки з будинків праці), і великий крикливий негідник-наглядач у блакитній уніформі, який ставився до нас, як до худоби. У цвяху були ванна кімната й вбиральня, а ще – довгі ряди кам'яних камер, можливо, із сотню. Це було голе, похмуре місце з каменю й вапна, надто чисте, із запахом, який я дивним чином передчував уже за виглядом цього місця – запах м'якого мила, рідини «Джейз[197]197
  Рідина для дезінфекції.


[Закрыть]» і громадської вбиральні – холодний, непривітний, тюремний запах.

Наглядач загнав нас у коридор, наказав пройти до ванної по шестеро та обшукав перед миттям. Він шукав гроші і тютюн – ромтонський цвях був одним з тих, де ти можеш курити, якщо зміг пронести тютюн, але якщо його знаходили, то відбирали. Досвідчені волоцюги розповідали нам, що дозорець ніколи не шукає нижче колін, тож перш ніж заходити, ми переховали наш тютюн за халяви чобіт. Згодом, коли ми переодягалися, то непомітно переклали його у верхній одяг, який нам дозволяли брати з собою, щоб використовувати замість подушок.

Видовище у ванній було надзвичайно огидним. П'ятдесят брудних, зовсім голих чоловіків, що товклися в кімнаті площею двадцять на двадцять футів, з лише двома ваннами й двома слизькими рушниками на ролику для всіх. Я ніколи не забуду того смороду брудних ніг. Повноцінно помилися менше половини волоцюг (я чув, як хтось казав, що тепла вода «ослаблює» організм), але всі помили ноги, обличчя й сполоскали відразливі засмальцьовані ганчірки, звані онучами, якими обмотували стопи. Свіжу воду пропонували лише тим, хто купався повноцінно, тож багатьом довелося митися у тій самій воді, де перед тим мили ноги інші волоцюги. Наглядач ганяв нас туди-сюди, грубо лаючись, якщо хтось затримувався. Коли настала моя черга митися, я запитав, чи можна сполоснути ванну від патьоків бруду перед тим, як нею користуватися. Він відповів лише: «Стули пельку й лізь у ванну!» Зрозумівши, які тут порядки, я вже більше нічого не запитував.

Коли ми нарешті викупалися, дозорець зв'язав наш одяг у клунки й видав нам сорочки з будинку праці – сірі бавовняні халамиди сумнівної чистоти, схожі на вкорочені піжами. Після цього нас одразу розвели по камерах, і незабаром дозорець зі старшим наглядачем принесли вечерю з будинку праці. Пайок на одну людину складався з півфунтового клинця хліба з розмазаним маргарином і пінти гіркого какао без цукру в бляшаній кружці. Сидячи на підлозі, ми зжерли все за п'ять хвилин, і близько сьомої двері камер зачинили ззовні до восьмої ранку.

Дозволялося ночувати з напарником, оскільки камери були розраховані на двох. Я напарника не мав, тож мене поселили з іншим самотнім чоловіком, худим чолов'ягою з легкою косоокістю й щетинистим обличчям. Камера була площею п'ять на вісім футів і восьми футів заввишки, кам'яна, з невеликим заґратованим віконцем під стелею й вічком у дверях – справжня тюремна камера. Всередині було шість ковдр, відро, труба парового опалення, та й по всьому. Я оглянув камеру з неясним відчуттям, що чогось бракує. Тоді, шокований несподіванкою, я зрозумів, чого саме, і вигукнув:

– Але, чорт забирай, де ж ліжка?

– Ліжка? – здивовано перепитав мій сусід. – Немає ніяких ліжок! А чого ти очікував? Це один з тих цвяхів, де сплять на підлозі. Боже! Ти досі до цього не звик?

Скидалося на те, що брак ліжок був цілком звичним для цвяхів. Ми скрутили наші пальта, присунули їх до труби парового опалення й вмостилися настільки зручно, наскільки могли. Стало нестерпно задушливо, але недостатньо тепло, щоб можна було перестелити всі ковдри на підлогу, тож ми стелили лише одну, щоб було трохи м'якше спати. Ми лежали на відстані фута, дихаючи одне одному в обличчя, постійно торкаючись голими кінцівками, а уві сні один до одного прикочувалися. Доводилося постійно крутитися з боку на бік, але це не допомагало. Хай як би ти лягав, спочатку наставало тупе оніміння тіла, а потім приходив різкий біль, коли твердість підлоги починала відчуватися крізь ковдру. Заснути можна було не більше ніж на десять хвилин.

Опівночі сусід почав мене домагатися – неприємний досвід, коли ти в закритій, цілковито темній камері. Він був слабким створінням, тож я легко відбився, але, звісно, після цього вже неможливо було заснути. Решту ночі ми не спали, а розмовляли й курили. Сусід розповів мені про своє життя. Раніше він був монтером, але не працював уже три роки. Дружина покинула його, щойно він втратив роботу, й він так довго залишався віддалік жінок, що майже забув, як вони виглядають. Він казав, що гомосексуальність дуже поширена серед волоцюг, які давно на вулиці.

О восьмій дозорець пройшовся коридором, відкриваючи двері й вигукуючи: «Усі на вихід!». Двері відчинилися, випускаючи затхлий, відразливий сморід. Коридор одразу ж наповнився злиденними людьми в сірих сорочках, у кожного в руці по відру й усі квапляться до ванної. Вранці на всіх наливали одну ванну води, й коли я туди дістався, двадцять волоцюг уже повмивали в ній свої обличчя. Я кинув оком на чорну піну, що плавала на поверхні, й пішов, так і не вмившись. Після цього нам дали сніданок – те саме, що й на вечерю, – повернули одяг і наказали вийти у двір працювати. Робота полягала в тому, щоб чистити картоплю на обід для жебраків, але це була суто формальність, щоб зайняти нас чимось, доки лікар прийде на огляд. Більшість волоцюг відверто байдикували. Лікар з'явився близько десятої, нам наказали повернутися до своїх камер, роздягнутися й чекати в коридорі.

Голі й змерзлі, ми вишикувалися в коридорі. Ви не можете уявити собі, наскільки занедбаними, занепалими істотами ми виглядали, стоячи в безжальному ранковому світлі. Вбрання волоцюги погане, але воно прикриває речі значно гірші. Щоб побачити, як насправді виглядає волоцюга, треба подивитися на нього голого. Плоскостопість, здуті животи, запалі груди, обвислі м'язи – всі можливі фізичні вади. Майже кожен недогодований, хтось очевидно хворий, двоє чоловіків у бандажах, а щодо старого, подібного на мумію створіння сімдесяти п'яти років, то взагалі дивуєшся, як він міг долати свої денні переходи. Дивлячись на неголені й пом'яті від безсонної ночі обличчя, можна було подумати, що всі ми оклигуємо від тижня пиятики.

Метою огляду було виявляти віспу, на всі інші хвороби ніхто не зважав. Молодий студент-медик з цигаркою в зубах швидко пройшовся вздовж шеренги, оглядаючи нас з ніг до голови, й не цікавився, здорова людина чи хвора. Коли мій сусід по камері роздягнувся, я побачив на його грудях червоний висип і, перебувши ніч за кілька дюймів від нього, запанікував, що підхоплю віспу. Втім, лікар оглянув висип і сказав, що це лише наслідки недоїдання.

Після огляду нам наказали одягнутися й перейти у двір, де наглядач зачитував список реєстрації, повертав нам речі, що залишалися в конторі, й роздавав талони на їжу. Талони були на шість пенсів і призначалися для використання в кав'ярнях на маршруті, який ми вказали вчора ввечері. Було цікаво дізнатися, що чимало волоцюг не вміли читати й змушені були звертатися по допомогу до мене та інших «вчених», щоб розшифрували талони.

Ворота відчинилися, й ми одразу розбіглися. Як солодко пахло повітря – навіть повітря провулків у нетрях – після смороду цвяха, задушливого смороду вбиральні! У мене з'явився напарник, з яким я потоваришував за чищенням картоплі. Це був ірландський волоцюга, якого звали Падді[198]198
  Падді – зневажливе ім'я, яким британці називають ірландців, скорочена форма від Патрик.


[Закрыть] Джакс, – меланхолійний блідий чоловік, що виглядав охайним і пристойним. Він збирався до цвяха в Едб'юрі й запропонував піти туди разом. Так ми й зробили, діставшись до місця о третій по обіді. Це був перехід завдовжки у дванадцять миль, але ми пройшли чотирнадцять, заблукавши в нетрях північного Лондона. Наші харчові талони були видані на кав'ярню в Ілфорді. Коли ми туди дісталися, дрібненька офіціантка, ще дитина, побачивши наші талони й зрозумівши, що ми волоцюги, зневажливо струснула головою й довго нас не обслуговувала. Зрештою вона хряпнула на стіл два «великі чаї» й чотири скибки хліба з намазкою – разом це вартувало лише вісім пенсів. Видавалося, що кав'ярні постійно ошукували волоцюг на два пенси на кожному талоні. Оскільки ж у тих були лише талони, а не гроші, то вони не могли ні сперечатися, ні піти до іншого закладу.

Розділ 28

Падді став моїм напарником на наступні два тижні, і оскільки він був першим волоцюгою, з яким я хоч трохи близько познайомився, то хочу розповісти про нього докладніше. Гадаю, він був типовим волоцюгою, яких в Англії десятки тисяч.

Він був достатньо високим, років тридцяти п'яти, зі світлим волоссям, що починало сивіти, й водянистими блакитними очима. У нього були гарні риси обличчя, але щоки запали й набули того сіруватого, землистого відтінку, який з'являється від дієти з хліба й маргарину. Він був убраний значно краще, ніж більшість волоцюг, у твідовий мисливський жакет і старі штани. Тасьму Падді, очевидно, вважав залишком пристойності, тож, коли вона розточувалася, не лінувався пришивати її назад. Загалом він уважно ставився до свого вигляду, носив бритву й зубну щітку, які ніколи не продавав, хоча вже давно збув і свої «папери», й кишеньковий ніж. Втім, навіть за сто ярдів у ньому можна було розпізнати волоцюгу. Щось було в його непевній ході й манері горбитися, випинаючи плечі вперед, щось по-справжньому жалюгідне. З того, як він ходить, ти інстинктивно відчуваєш, що він радше дасть себе вдарити, ніж ударить сам.

Падді виріс в Ірландії, відслужив два роки під час війни, а тоді працював на фабриці з полірування металу, втративши роботу два роки тому. Він жахливо соромився того, що став безпритульним, але навчився жити, як справжній волоцюга. Він безперервно оглядав тротуари, ніколи не пропускаючи недопалків чи навіть порожніх сигаретних пачок, папір з яких використовував для скрутки цигарок. На шляху до Едб'юрі він підібрав на тротуарі газетний пакунок, в якому були два дуже зашмульгані по краях бутерброди з бараниною, й наполіг, щоб розділити їх зі мною. Він ніколи не проходив повз автомати, не спробувавши смикнути за руків'я, оскільки, як він казав, іноді вони виходили з ладу й видавали пенні. Втім, йому бракувало сміливості на справжній злочин. Якось ми були на околицях Ромтона, й Падді помітив на порозі пляшку молока, очевидно помилково залишену там. Голодно на неї поглядаючи, він, втім, не зупинився.

– Боже! – вигукнув він. – Хороша їда пропадає. А хтось би міг її й стирити, га? Льогко стирити.

Я бачив, що він подумує «стирити» її власноруч. Він роззирнувся довкола. На тихій житловій вулиці нікого не було видно. Хворобливе понуре обличчя Падді набуло тужливого вигляду від жадання того молока. Зрештою він відвернувся, сумно сказавши:

– Хай стоїть, підем. Красти не годиться. Слава Богу, я ше ніколи нічо' не крав.

Доброчесним він був через страх, породжений голодом. Якби він хоча б два чи три рази добряче поїв, то насмілився б украсти молоко.

У нього було дві теми для розмови: сором і ганьба від того, що він став волоцюгою, і найкращі способи роздобути дармову їжу. Доки ми тинялися вулицями, він скімливим, сповненим жалю до себе голосом безперервно продовжував теревенити ірландською говіркою:

– Жити на вулиці – хуже нема, га? Серце болить ночувать у бісових цвяхах. Але що зробиш, га? Я мяса не їв вже місяця два, ботінки протер, і ***, Господи! Зайти б до цих чортових женських монастирів по дорозі на Ебд'юрі на чашку чая! Там дають хорошу чашку чая. Ох, і що б то чоловіку було без релігії? Мені наливали і при женських монастирях, і в баптистів, і в англікан, і багатьох других. Сам я католик. Якщо чесно, то не сповідався сімнадцять год, але вірю досі, знаєш. І чортові женські монастирі – який тіки в них чай... Він продовжував говорити так увесь день, майже без упину.

Його неосвіченість була безмірною і вражаючою. Якось він запитав мене, наприклад, чи Наполеон жив до Христа, чи після. Іншого разу, коли я розглядав вітрину книгарні, він дуже розхвилювався, бо одна з книжок називалася «Про наслідування Христу[199]199
  Теологічний трактат Томи Кемпійського.


[Закрыть]». Йому це здалося блюзнірством. «Якого біса вони хочуть наслідувати Йому?» – запитав він сердито. Читати він умів, але відчував до книжок таку собі ненависть. По дорозі з Ромтона до Едб'юрі я зайшов до громадської бібліотеки, й хоча Падді не хотів читати, я запропонував йому бодай дати спочинок ногам. Але він вирішив почекати на тротуарі. «Нє, – відповів він, – мене верне від вигляду тої чортової писанини».

Як і більшість волоцюг, він був схиблений на сірниках. Коли я його зустрів, у нього була ціла коробка, але я жодного разу не бачив, щоб Падді використав хоч один, і постійно дорікав мені за марнотратство, коли я використовував свій. Сам він прикурював у перехожих, й іноді радше півгодини не курив, ніж марнував сірника.

Жаль до себе був головною рисою його характеру. Його ні на мить не полишала думка про те, як йому не поталанило. Без жодних видимих причин він уривав тривалу мовчанку вигуком: «А одежа бачив яка дорога стала?» або «Той чай у цвяху не чай, а моча», неначе більше не було про що подумати. Була в нього й ница, повзуча ненависть до кожного, кому поталанило більше, – не до багатих, бо вони були поза його соціальним горизонтом, а до людей, що мали роботу. Він жадав роботи, як митець жадає слави. Якщо він бачив старого чоловіка за роботою, то гірко зауважував: «Бачиш, дєд забирає роботу в молодих і здорових». Або ж, якщо це був якийсь хлопчик, то «Ось такі молоді чортенята відбирають у нас хліб». Усі іноземці для нього були «бісовими даго[200]200
  Зневажлива назва для італійців, іспанців і португальців.


[Закрыть]», оскільки в його уяві саме на іноземцях лежала відповідальність за безробіття.

Він дивився на жінок із сумішшю жадання й ненависті. Молоді вродливі жінки були надто недосяжними, щоб навіть думати про них, але в нього слина котилася від вигляду повій. Коли повз проходила пара підстаркуватих істот з підмальованими яскраво-червоними губами, бліде обличчя Падді рожевіло, він озирався й голодно на них витріщався. «Простітутки!» – бурмотів він, неначе хлопчак біля вітрини кондитерської. Якось він сказав мені, що вже два роки не мав справи з жінками – тобто відколи втратив роботу, – й уже забув, що задивлятися можна не лише на повій. Він був пересічним волоцюгою – упослідженим, заздрісним, подібним на шакала типом.

Попри все, Падді був хорошим хлопцем, від природи щедрим і спроможним розділити останню скоринку хліба з другом. Ба більше, він не раз і справді ділився зі мною своїм останнім шматком. Мабуть, він міг би працювати, якби повноцінно поїв кілька місяців, але два роки на хлібові й маргарині безнадійно його послабили. Він жив на цій огидній подобі їжі, доки його розум і тіло й самі не стали непевним матеріалом. Його мужність зруйнувало недоїдання, а не якась вроджена вада.