Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 36

Хочу поділитися кількома загальними заувагами про волоцюг. Якщо подумати, то волоцюги – доволі дивне явище. Бо хіба ж не дивно, що плем'я людей чисельністю в десятки тисяч має тинятися туди-сюди по всій Англії, як Вічний жид? Але хоча питання й варте того, щоб над ним поміркувати, однак спочатку слід позбутися певних упереджень. Ці упередження коріняться в ідеї, що всі волоцюги, ipso facto[238]238
  В силу самого факту (лат.).


[Закрыть], негідники. У дитинстві нам говорили, що волоцюги – негідники, і, як наслідок, у нашій уяві склався образ ідеального, чи типового, волоцюги: більш відразливе, ніж небезпечне, створіння, яке радше помре, ніж працюватиме чи помиється, і не хоче нічого, крім як жебрати, пиячити й грабувати курники. Цей образ волоцюги-монстра так само не відповідає дійсності, як і зловісні китайці з журнальних історій[239]239
  3 кінця XIX ст. в англомовній популярній літературі мешканців Китаю й китайських емігрантів починають зображати ворожими до західної цивілізації.


[Закрыть], але його дуже важко позбутися. Навіть саме слово «волоцюга» викликає цей образ. Віра в нього спотворює справжню суть бурлакування.

Поставимо фундаментальне запитання про бурлакування: чому взагалі існують волоцюги? Дивна річ, але дуже мало людей знають, що спонукає волоцюгу перебувати в постійному русі. Через віру в монстра-волоцюгу називаються найфантастичніші причини. Кажуть, наприклад, що волоцюга бурлакує, щоб уникнути роботи, або щоб легше було жебракувати, або щоб знайти можливість скоїти злочин, або навіть – найменш правдоподібна з причин – бо йому це подобається. У книжці з кримінології я навіть читав, що волоцюга – це атавізм, повернення до кочової стадії людства. А тим часом цілком очевидна причина бурлакування прямо у нас під носом. Звісно, волоцюга не є кочовим атавізмом – в такому разі можна сказати, що атавізмом є і комівояжер. Волоцюга бурлакує не тому, що йому це подобається, а з тієї ж причини, з якої автомобіль притримується лівого боку: тому що існує закон, який його до цього зобов'язує. Нужденна людина, якщо її не підтримує парафія, може знайти прихисток тільки в тимчасових притулках, і кожен такий тимчасовий притулок може прийняти її тільки на один день, тож людині хоч-не-хоч доводиться постійно бути в дорозі. Волоцюга бурлакує тому, що, відповідно до закону, він або рухається, або голодує. Але людей змусили повірити у волоцюгу-монстра, тож вони воліють вважати, що для бурлакування має існувати більш чи менш лиха мотивація.

Насправді уявлення про волоцюгу-монстра майже цілковито хибне. Візьмімо загальноприйняту думку, що волоцюги небезпечні. Навіть не звертаючись до досвіду, можна апріорі сказати, що лише дуже небагато волоцюг є небезпечними, адже якби вони справді становили загрозу, то з ними і поводилися б відповідно. Тимчасовий притулок іноді приймає сотню волоцюг на ніч, і за ними всіма наглядає персонал зі щонайбільше трьох осіб. Сотню бандитів не зможуть приборкати троє беззбройних чоловіків. Навпаки, коли ти бачиш, як волоцюги дозволяють збиткуватися над собою службовцям будинку праці, стає очевидно, що вони найбільш покірні, залякані створіння, яких тільки можна уявити. Або візьмімо твердження, що всі волоцюги – п'яниці. Багато волоцюг, звісно, не відмовляться випити, якщо матимуть таку нагоду, але трапляється вона їм вкрай нечасто. Сьогодні каламутна водяниста рідина, яку називають пивом, продається в Англії по сім пенсів за пінту. Упитися ним коштуватиме щонайменше півкрони, а якщо ти маєш півкрони, то навряд чи житимеш на вулиці. Думка, що волоцюги є безсоромними соціальними паразитами («здоровими жебраками»), не зовсім позбавлена сенсу, але вона справедлива лише для кількох їх відсотків. Зумисне, цинічне паразитування, про яке можна прочитати у книжках Джека Лондона про американських волоцюг, не притаманне англійському характеру. Англійці – совісний народ, твердо переконаний у тому, що жебрацтво – гріх. Неможливо уявити собі пересічного англійця, що зумисне стане паразитом, і ця національна риса зовсім не обов'язково зникає, якщо людина залишається без роботи. Навпаки, якщо пригадати, що волоцюга – це всього лише безробітний англієць, якого закон змушує жити як волоцюгу, то волоцюга-монстр зникає. Звісно, я не хочу сказати, що більшість волоцюг є ідеальними. Я лише кажу, що вони є звичайними людськими істотами, і якщо вони й гірші за інших, то це наслідок, а не причина їхнього способу життя.

Зі сказаного випливає, що наше ставлення до волоцюг – «так їм в біса й треба» – жодним чином не справедливіше, ніж якби ми так ставилися до калік чи інвалідів. Коли це усвідомлюєш, то починаєш ставити себе на місце волоцюги й розумієш, на що схоже його життя. Це надзвичайно порожнє, вкрай неприємне життя. Я розповів про тимчасові притулки – буденність для волоцюги, – але треба наголосити на трьох особливих бідах. Першою є голод, від якого потерпають майже всі, хто живе на вулиці. У тимчасових притулках дають так мало їжі, що навіть за задумом її не достатньо, а отримати більше можна тільки жебракуючи, тобто порушуючи закон. Через це майже всі волоцюги виснажені недоїданням. Щоб переконатися в цьому, досить просто подивитися на чоловіків, що стоять у черзі перед тимчасовим притулком. Другим великим лихом життя волоцюги – на перший погляд, воно здається значно меншим, але це справді на другому місці, – те, що він цілковито позбавлений контактів з жінками. Про це треба розповісти детальніше.

Волоцюги відмежовані від жінок передусім тому, що на їхньому соціальному рівні дуже мало жінок. Могло б здатися, що серед нужденних людей баланс статей так само дотриманий, як і в інших сферах. Але це не так. Можна переконливо стверджувати, що нижче певного соціального рівня залишаються практично одні чоловіки. Звернімося до статистики з нічного перепису, опублікованого Р. Л. Г[240]240
  Радою Лондонського графства.


[Закрыть]., що показує кількість нужденних чоловіків стосовно кількості нужденних жінок:

Ночували на вулиці: чоловіків – 60, жінок – 18[241]241
  Цифри мають бути применшені, але пропорція простежується добре (прим. авт.).


[Закрыть].

У притулках і оселях, що не є офіційними нічліжними будинками: чоловіків – 1057, жінок – 137.

У крипті церкви Св. Мартіна-в-полях: чоловіків – 88, жінок – 12.

У тимчасових притулках і гуртожитках Р. Л. Г.: чоловіків – 674, жінок – 15.

З наведених цифр видно, що за добродійною допомогою чоловіків звертається приблизно в десять разів більше, ніж жінок. Можлива причина полягає в тому, що безробіття зачіпає жінок менше, ніж чоловіків. Крім того, достатньо вродлива жінка в разі крайньої потреби завжди може знайти собі чоловіка. Як результат, волоцюга приречений на довічну безшлюбність. Адже очевидно, що якщо він не може знайти жінку свого рівня, то жінки вищого – навіть лише трохи вищого рівня, – для нього недосяжні, як Місяць. Причини цього навіть не варто обговорювати, бо ж очевидно, що жінка ніколи, чи майже ніколи, не опуститься до чоловіка, що значно бідніший за неї. Отже, волоцюга стає неодруженим з моменту, коли опиняється на вулиці. Він цілковито позбавлений надії знайти дружину, коханку чи взагалі будь-яку жінку, окрім повії, коли назбирає кілька шилінгів, що трапляється дуже нечасто.

Зрозуміло, до яких наслідків це призводить: гомосексуальність, наприклад, чи спорадичні зґвалтування. Але серйознішим наслідком є деградація чоловіка від усвідомлення, що його не вважають бодай придатним до шлюбу. Сексуальний потяг є одним з основних інстинктів, і сексуальний голод може бути так само деморалізуючим, як і голод фізичний. Лихо бідності полягає не стільки в тому, що воно завдає людині страждань, скільки в тому, що воно розкладає її фізично і духовно. Немає сумніву, що сексуальний голод теж докладається до цього процесу. Відрізаний від усього жіночого племені, волоцюга почувається пониженим до статусу каліки чи недоумка. Жодне приниження не завдає більшої шкоди чоловічій гідності.

Ще одне велике лихо волоцюги – вимушене неробство. Наші закони щодо бурлакування виписані так, що коли він не перебуває в дорозі, то замкнений у притулку або ж лежить на землі, очікуючи на його відкриття. Очевидно, що це гнітючий, деморалізуючий спосіб життя, особливо для неосвіченого чоловіка.

Крім цих трьох можна нарахувати десятки менших лих – згадати хоча б повсякчасну незручність життя на вулиці. Варто також пам'ятати, що пересічний волоцюга не має запасного одягу, носить черевики не свого розміру й місяцями не має можливості посидіти на стільці. При цьому важливо підкреслити, що страждання волоцюги цілковито позбавлені сенсу. Він живе фантастично неприємним життям – але заради чого? Насправді неможливо придумати більш марнотратного заняття, ніж ходити від тюрми до тюрми, перебуваючи по вісімнадцять годин на день то в камері, то в дорозі. В Англії має бути щонайменше кілька десятків тисяч волоцюг. Щодня вони витрачають незліченні фут-фунти[242]242
  Застаріла міра моменту сили, що дорівнює приблизно 1,36 ньютон-метра.


[Закрыть] енергії – достатньо, щоб виорати тисячі акрів землі, прокласти милі доріг, збудувати дюжини будинків, – на порожнє, беззмістовне блукання. І день за днем вони марнують роки свого життя, витріщаючись на стіни своїх камер. Вони коштують державі щонайменше по фунту на тиждень за кожного й нічого натомість повертають. Вони постійно на ногах, змушені кружляти в нескінченному, нудному, позбавленому сенсу танку, і навряд чи бодай хтось має з того користь. До цього їх зобов'язує закон, і ми так до цього звикли, що навіть не дивуємося. Але це дуже по-дурному.

Якщо прийняти беззмістовність життя волоцюг, то постає питання, чи можна зробити щось, щоб його поліпшити. Очевидно, що можна, наприклад, зробити тимчасові притулки трохи більше придатними до життя, й іноді це навіть роблять. Протягом останнього року умови в деяких тимчасових притулках покращилися – якщо чутки правдиві, то їх тепер просто не впізнати, – і вже говорять про те, аби це стало загальним правилом. Але це не зачіпає суті проблеми, яка полягає в тому, що волоцюгу зі знудженого, напівживого бродяги треба перетворити на людську істоту, що поважає сама себе. Цього не досягнеш самим лише поліпшенням умов. Навіть якщо тимчасові притулки стануть справді розкішними (хоча, звісно, цього ніколи не трапиться[243]243
  Треба зауважити, що останнім часом кілька тимчасових притулків справді покращилися – принаймні стали зручнішими для сну. Але більшість із них залишаються такими ж, як завжди, і нічого не змінилося в питаннях харчування (прим. авт.).


[Закрыть]), життя волоцюги все одно залишиться марним. Він і далі буде злидарем, відрізаним від шлюбу й домашнього життя, і мертвим тягарем для суспільства. Потрібно витягти його зі злиднів, і це можна зробити лише забезпечивши його роботою – не заняттям заради заняття, а роботою, від якої він буде отримувати користь. Наразі в більшості тимчасових притулків волоцюги взагалі не працюють. Якийсь час їх залучали до роботи – дробити каміння, щоб відробляли їжу, але швидко припинили, коли вони надробили запасів на роки наперед й залишили без роботи каменярів. Тепер волоцюги нічим не займаються, тому що для них, видається, немає роботи. Але є достатньо очевидний спосіб зробити їх корисними: кожен будинок праці може утримувати невелику ферму чи принаймні обробляти город, і кожен достатньо здоровий волоцюга, який туди потрапить, міг би виконувати якусь роботу. Вирощеним на фермі чи городі можна було б годувати волоцюг, і це безумовно буде кориснішим, ніж огидна дієта з чаю і хліба з маргарином. Звісно, тимчасові притулки ніколи не будуть цілком самодостатніми, але у перспективі може зменшитися їхня збитковість. Треба пам'ятати, що за чинної системи волоцюги є настільки марним тягарем для держави, наскільки це взагалі можливо, оскільки вони не виконують жодної роботи і живуть на дієті, яка обов'язково підірве їхнє здоров'я, тож система втрачає не лише гроші, але й людські життя. Варто принаймні спробувати втілити програму, яка забезпечить їм гідне харчування і дозволить вирощувати принаймні частину своєї їжі.

Можна заперечити, що ферма чи навіть город не можуть існувати за рахунок лише тимчасових працівників. Але немає жодної справжньої причини, з якої волоцюги мали б перебувати в притулку лише один день. Якщо для них є робота, вони можуть лишатися на місяць чи навіть на рік. Постійні блукання волоцюг є чимось цілковито штучним. Зараз волоцюга є лише статтею витрат з місцевих бюджетів, тож метою кожного будинку праці є якнайшвидше його випхати, й саме звідси походить обмеження з перебуванням на одну ніч. Якщо він повертається протягом місяця, то його карають тижневим затриманням, а оскільки це, по суті, ув'язнення, то волоцюга змушений постійно перебувати в русі. Але якби він мав роботу в будинку праці й отримував повноцінну їжу, це була б інша річ. Будинки праці перетворилися б на заклади, що частково самі себе забезпечують, а волоцюги, що осідали б тут і там відповідно до потреби в їхній праці, перестали б бути волоцюгами. Вони б робили щось порівняно корисне, отримуючи гідну їжу й живучи осілим життям. Поступово, якби ця програма добре спрацювала, їх, можливо, перестали б вважати злидарями, вони змогли б створювати родини й посісти пристойне місце в суспільстві.

Це лише загальна ідея, і до неї, очевидно, буде чимало зауважень. А проте вона передбачає поліпшення становища волоцюг без додаткового навантаження на місцеві бюджети, і в будь-якому разі рішення має лежати у цій площині. Якщо запитати, що робити з чоловіками, які недоїдають і не працюють, то відповідь «нехай вирощують собі їжу» напрошується сама.

Розділ 37

Коротко розповім про місця для ночівлі, куди може піти безпритульна людина в Лондоні. Наразі ліжко в жодному недобро дій йому закладі неможливо знайти менше, ніж за сім пенсів. Якщо ти не можеш дозволити собі ліжка за сім пенсів, то мусиш обирати щось із цього переліку:

1. Набережна. Ось що розповідав мені Падді про те, як спиться на набережній:

«На набережній главне – зразу заснуть. Лавку занять треба до восьми часов, бо їх небагацько, і, бува, всі вже заняті. І зразу пробуєш заснуть. Як двінадцять, стає сильно холодно, щоб спати, і поліцаї виженуть в чотирі. Спать, ясно, тяжело, з цими чортовими трамваями, що ганяють туда-сюда, і проклятою рекламою на другім берегу, яка в очі тобі лупить. Холод скажений. Хто там спить, обмотуються в газету, але толку мало. Добре, як часа три подрімаєш».

Я й сам ночував на набережній, тож можу сказати, що все цілком відповідає описаному Падді. Але хай там як, це значно краще, ніж не спати взагалі, що і є єдиною альтернативою, якщо ти залишаєшся на ніч будь-де на вулиці поза набережною. Закон дозволяє тобі сидіти вночі на лавці в Лондоні, але поліція з неї зжене, якщо побачить, що ти там спиш. Єдині винятки – набережна й одне чи два чудернацькі місця (одне таке розташоване за театром «Ліцеум»). Це очевидно злостиве правило. Його метою начебто є запобігати смерті від переохолодження, але якщо людина живе на вулиці, то помре незалежно від того, спатиме вона чи ні. У Парижі такого закону немає. Там люди сплять покотом під мостами через Сену, у дверних просвітах, на лавках площ, біля вентиляційних шахт метро і навіть на самих станціях. У цьому немає видимої шкоди. Ніхто не перебуватиме ніч на вулиці, якщо може цього уникнути, і якщо хтось там залишається, то немає сенсу забороняти спати тим, кому взагалі вдається задрімати в таких умовах.

2. Двопенсові висяки. Це трохи краще за набережну. У висяку відвідувачі сидять рядком на лавці, перед ними натягнута мотузка, і вони вішаються на неї, наче на паркан. О п'ятій ранку чоловік, якого жартома називають лакеєм, розв'язує мотузку. Я ніколи не ночував у висяку, але там часто бував Тупак. Я запитував його, чи взагалі можливо спати у такому положенні, на що він відповів, що це зручніше, ніж звучить – принаймні краще за голу підлогу. Подібні притулки є і в Парижі, але плата там становить лише двадцять п'ять сантимів (півпенні), а не два пенси.

3. «Домовина» по чотири пенси за ніч. Ти спиш у дерев'яному ящику, накритому брезентом. Там холодно, але найбільше діймають клопи, від яких тобі в тому ящику нікуди дітися.

Добре ведеться в окремих нічліжках, де беруть від семи пенсів до шилінґа і пенні за ніч. Найкращими серед них є будинки Роутона, де ти віддаєш шилінґ, але зате отримуєш окрему кімнату й можливість користуватися чудовими вбиральнями. За півкрони можна також винайняти «особливий номер», який практично готельний. Будинки Роутона – розкішні будівлі, єдиним недоліком яких є суворі заборони готувати їжу, грати в карти тощо. Можливо, найліпшою рекламою будинків Роутона є той факт, що вони завжди переповнені. Будинки Брюса за один шилінґ і пенні теж чудові.

Наступними за чистотою є гуртожитки Армії спасіння по сім або вісім пенсів. Вони не всі однакові (я був у одному чи двох, які не дуже відрізнялися від звичайних нічліжок), але більшість із них чисті й із хорошими вбиральнями. Втім, треба додатково платити за ванну. За шилінг тут можна винайняти окрему кімнату. У спальнях по вісім пенні ліжка зручні, але їх так багато (як правило, щонайменше сорок на кімнату) і вони стоять так близько одне до одного, що майже неможливо поспати в тиші. Численні заборони тхнуть в'язницею і благодійністю. Гуртожитки Армії спасіння приваблюють лише тих людей, хто перед усім іншим віддає перевагу чистоті.

Гіршими є звичайні нічліжки. Незалежно від того, платиш ти сім пенсів чи шилінг, у них завжди задушливо й гамірно, а ліжка всі з брудною білизною і незручні, їхньою перевагою є атмосфера laissez-faire[244]244
  Невтручання.


[Закрыть] і теплі домашні кухні, де можна готувати в будь-яку годину дня і ночі. Це вбогі притулки, але там існує якась подоба соціального життя. Жіночі нічліжки вважаються загалом гіршими за чоловічі, і є дуже небагато будинків, де можуть зупинитися подружні пари. Насправді немає нічого незвичайного в тому, що безпритульний чоловік спить в одній нічліжці, а його дружина – в іншій.

Зараз у нічліжних будинках Лондона живуть щонайменше п'ятнадцять тисяч людей. Для неодруженого чоловіка, що заробляє два фунти на тиждень чи й менше, нічліжки є дуже зручними. Він навряд чи настільки дешево винайме мебльовану кімнату, а в нічліжному будинку чоловік має безкоштовну плиту, якусь можливість помитися й легко знайти товариство. Що ж до бруду, то це невелике зло. Справжньою проблемою нічліжних будинків є те, що ти платиш за можливість поспати, але якраз спати там неможливо. За свої гроші ти отримуєш тільки ліжко – два фути на п'ять футів шість дюймів з твердим горбатим матрацом і подушкою як дерев'яна колода, бавовняну стьобану ковдру і два сірі, смердючі простирадла. Взимку видають вовняну ковдру, але й вона не рятує від холоду. При цьому в кімнаті ніколи не буває менше п'яти, а подекуди й п'ятдесяти чи шістдесяти ліжок, відстань між якими ярд чи два. Звісно, за таких умов ніхто не може добре виспатися. Так люди існують лише в двох інших місцях: казармах і лікарнях. У загальних палатах лікарень ніхто й не сподівається добре виспатися. Казарми переповнені солдатами, але там хороші ліжка, а солдати – здорові. У нічліжних будинках майже всі мешканці мають хронічний кашель, чимало страждають на хвороби сечового міхура, тож змушені постійно вставати вночі. Результатом є безперервний шум, що робить сон неможливим. За моїми спостереженнями, ніхто в нічліжному будинку не спить більше п'яти годин – і це бісове ошуканство, за яке тобі доводиться платити сім пенсів чи й більше.

Тут законодавство могло б дечим зарадити. Наразі існує чимало регулювань Р. Л. Г. щодо нічліжних будинків, але їхня мета – зовсім не захист інтересів пожильців. Р. Л. Г. зацікавлена лише в забороні пияцтва, азартних ігор, бійок і такого іншого. Немає жодного закону, що вимагає, аби в нічліжних будинках були зручні ліжка. Таку вимогу було б дуже легко проконтролювати – значно легше, ніж, наприклад, заборону на азартні ігри. Треба зобов'язати власників нічліжних будинків надавати постільну білизну належної якості й кращі матраци, але передусім – розділити загальні спальні на окремі кімнатки. Немає значення, що ці кімнатки будуть дуже крихітними, важливо, щоб людина могла спати на самоті. Ці кілька змін могли б привести до суттєвого поліпшення умов, якщо їх впровадження строго контролювати. Цілком можливо зробити нічліжні будинки помірно зручними зі збереженням теперішньої ціни. У муніципальному нічліжному будинку Кройдона, де беруть всього дев'ять пенсів, є окремі кімнати, хороші ліжка, стільці (величезна рідкість у нічліжних будинках) і кухні на першому поверсі, а не в підвалі. Цим вимогам міг би відповідати кожен дев'ятипенсовий нічліжний будинок.

Власники, звичайно, еп bloc[245]245
  Гуртом.


[Закрыть] опиратимуться запровадженню будь-яких новацій, оскільки зараз їхній бізнес є надзвичайно прибутковим. У середньому кожен будинок приносить п'ять чи десять фунтів за ніч, немає ризику, що хтось не поверне боргу (ночівля в кредит суворо заборонена), і крім оренди приміщення інші витрати невеликі. Будь-яке поліпшення означатиме меншу місткість, а отже, менший прибуток. А проте чудовий муніципальний нічліжний будинок у Кройдоні показує, наскільки добре можна обслуговувати й за дев'ять пенсів. Кілька правильних законів – і такі умови були б усюди. Якщо влада взагалі збирається займатися нічліжними будинками, то їй варто почати з того, щоб зробити їх зручнішими, а не з дурнуватих заборон, яких би ніколи не потерпіли в готелі.