Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 9
Протягом трьох місяців ми продовжували тинятися в пошуках роботи, повертаючись додому до все менших порцій супу й хліба в моїй спальні. У нас тепер було два проблиски надії. По-перше, Борис почув про можливу роботу в «Готелі X» поруч з площею де ля Конкорд, по-друге, нарешті повернувся патрон нового ресторану на вулиці дю Коммерс. По обіді ми зазирнули туди, щоб з ним зустрітися. Дорогою Борис розповідав про величезні статки, які ми заробимо, якщо отримаємо цю роботу, і про важливість справити гарне враження на патрона.
– Зовнішній вигляд, зовнішній вигляд – це найважливіше, топ аті. Дай мені новий костюм, і я зможу позичити тисячу франків уже до обіду. Як шкода, що я не купив комірця, коли мав гроші. Сьогодні зранку я вивернув свій, але ради немає: зворотний бік такий само брудний. Як думаєш, я виглядаю голодним, топ аті?
– Ти виглядаєш блідим.
– Хай йому біс, а як ще може виглядати людина, яка харчується хлібом і картоплею? Голодний вигляд – це кінець. Кожному тоді хочеться тебе штурхонути. Ану постривай!
Він зупинився перед вітриною ювелірної крамниці й різко ляснув себе по щоках, щоб повернути в них кров. Потім, доки його обличчя знов не зблідло, ми поквапилися в ресторан і познайомилися з патроном.
Патрон був низеньким, опецькуватим і дуже поважним чоловіком з хвилястим сивим волоссям, він носив чепурний двобортний фланелевий костюм і пахнув парфумами. Борис сказав, що він колишній полковник російської армії. Його дружина теж була тут, огидна, огрядна француженка з яскраво-червоними губами і мертвотно блідим обличчям, що нагадувало відварну телятину з помідорами. Патрон по-доброму привітав Бориса, й вони кілька хвилин говорили російською. Я стояв позаду, готуючись розповісти якусь цілковиту бридню про свій досвід посудомийника.
Тоді патрон підійшов до мене. Я нервово зачовгав, намагаючись виглядати улесливим. Борис втовкмачив мені, що плонжер[79]79
Plongeur – посудомийник, який має також ряд інших дрібних обов'язків.
[Закрыть] – це раб раба, тож я очікував, що патрон поставиться до мене, як до непотребу. На мій подив, він дружньо вхопив мене за руку.
– То ви англієць! – вигукнув він. – Це просто чудово! Тож можна навіть не запитувати, чи граєте ви в гольф.
– Mais certainement[80]80
Певне, що граю.
[Закрыть], – відповів я, розуміючи, що саме цього від мене чекали.
– Усе життя хотів навчитися грати в гольф. Чи не були б ви такі люб'язні, monsieur, показати мені кілька основних ударів?
Очевидно, такий був російський спосіб вести справи. Патрон уважно вислухав мої пояснення, чим відрізняється драйвер від айрона[81]81
Види ключок для гольфу.
[Закрыть], а тоді раптом повідомив, що усе entendu[82]82
Вирішено.
[Закрыть]: коли ресторан відкриється, Борис буде метрдотелем, а я плонжером з перспективою підвищення до старшого по вбиральні, якщо справа виявиться прибутковою. Я запитав, коли відкриється ресторан. «Рівно за два тижні», – поважно відповів патрон (у нього була звичка одночасно махати рукою й струшувати попіл з цигарки, що виглядало дуже велично), – «рівно за два тижні від сьогоднішнього дня, по обіді». Тоді з неприхованою гордістю він показав нам ресторан.
Це було невелике приміщення, що складалося з бару, їдальні та кухні розміром зі звичайну ванну кімнату. Патрон оздоблював ресторан у показному «мальовничому» стилі (який він називав «le Normand[83]83
Нормандським.
[Закрыть]»: це означало бутафорські колони, приклеєні до штукатурки, й таке інше) та планував назвати заклад «Оберж де Жеан Коттар[84]84
Auberge de Jehan Cottard – «Заїзд Жеана Коттара», як зазначав Орвелл, назва вигадана.
[Закрыть]», щоб додати середньовічного колориту. Він уже надрукував листівки з побрехеньками про багату історію кварталу, й серед іншого там ішлося про те, що колись на місці ресторану був готель, де часто зупинявся Карл Великий. Патрон дуже тішився цією деталлю. За його задумом, бар мали також прикрашати непристойні картини якогось художника із Салону[85]85
Салон, або Паризький Салон – виставка творів мистецтва, перша з яких відбулася 1667 року, згодом стала щорічною.
[Закрыть]. Насамкінець він подарував нам по дорогій цигарці, ми ще трохи з ним поговорили й вирушили додому.
У мене було стійке враження, що нічого хорошого від цього ресторану ми не дочекаємося. Патрон здавався ошуканцем і, що було навіть гірше, ошуканцем бездарним. Біля чорного входу вешталися двоє чоловіків, які напевно були кредиторами. Але Борис, який знову уявляв себе метрдотелем, не втрачав надії.
– Нам це вдалося – треба протриматися всього два тижні! А що таке два тижні? Зможемо прогодувати себе? Je men fous[86]86
Тут – Запросто.
[Закрыть]. Уяви, що вже за три тижні в мене буде коханка! Цікаво, це буде чорнявка чи білявка? А втім, байдуже, тільки б не була надто худою.
Наступні два дні були поганими. У нас лишалося лише шістдесят сантимів, половину з яких ми витратили на фунт хліба й трохи часнику до нього. Важливо натирати хліб часником, оскільки тоді післясмак тримається довше і дає оманливе відчуття, наче ти нещодавно поїв. Ми сиділи майже весь той день у «Жарден де Плант[87]87
Jardin des Plantes – «Сад рослин», ботанічний сад між Паризькою мечеттю, університетським містечком Жусьє і Сеною.
[Закрыть]». Борис жбурляв камінням у ручних голубів, але жодного разу не влучив, а потім ми на зворотах конвертів складали обідні меню. Ми були надто голодні, щоб бодай намагатися думати про щось, окрім їжі. Я пам'ятаю меню, яке Борис тоді склав для себе: дюжина устриць, борщ (червоний буряковий суп, присмачений сметаною), лангусти, курча еп casserole[88]88
У горщику.
[Закрыть], яловичина з тушкованими сливами, молода картопля, салат, пудинг з нирковим жиром і сиром «Рокфор», літр бургундського і якогось витриманого бренді. Борисів смак щодо їжі був інтернаціональним. Згодом, коли ми стали заможними, я мав нагоду спостерігати, як він легко з'їдає меню приблизно такого ж об'єму.
Коли наші гроші скінчилися, я перестав шукати роботу й голодував ще один день. Я не вірив, що «Оберж де Жеан Коттар» справді відкриється, і не бачив інших варіантів, але був надто ледачий, щоб зайнятися чимось, окрім як лежати в ліжку. Аж раптом доля нам усміхнулася. Вночі, близько десятої години, я почув нетерплячі крики з вулиці. Я підвівся й підійшов до вікна. Там стояв Борис, розмахуючи костуром і сяючи. Перш ніж заговорити, він витяг м'ятий буханець з кишені й жбурнув його мені.
– Mon аті, топ cher аті[89]89
Мій друже, мій любий друже.
[Закрыть], ми врятовані! Тобі так не здається?
– Невже ти знайшов роботу?
– У «Готелі X» біля площі де ля Конкорд – п'ять сотень франків на місяць і їжа. Я там сьогодні працював. Боже, як я нажерся!
Після десяти чи дванадцяти годин роботи, з кульгавою ногою, його першою думкою було прийти до мого готелю й повідомити хороші новини! Ба більше, він сказав чекати на нього у Тюїльрі[90]90
Сад Тюїльрі – сад у центрі Парижа поряд з Дувром.
[Закрыть] наступного дня в обід на випадок, якщо йому вдасться вкрасти для мене трохи їжі. У домовлений час я зустрів Бориса, сидячи на лавці. Він розстебнув жилетку і дістав великий розчавлений газетний пакунок. Там було трохи яловичих фрикадельок, клинець сиру «Камамбер», хліб і еклер – усе це зліплене докупи.
– Voilà[91]91
Тут – Прошу!
[Закрыть]! – сказав Борис. – Це все, що я зміг для тебе винести. Швейцар – ще та шельма.
Їсти з газети на лавці, особливо в Тюїльрі, де зазвичай купа гарненьких дівчат, не заведено, але я був надто голодний, щоб цим перейматися. Після того, як я доїв, Борис пояснив, що працює в кафетерії готелю – в Англії це називають буфетом. Як я зрозумів, кафетерій був у готелі найменш престижним місцем, і тим більше для колишнього офіціанта, але до відкриття «Оберж де Жеан Коттар» цілком годилося. Тим часом я мав щодня чекати на Бориса в Тюїльрі, куди він приноситиме стільки їжі, скільки зможе поцупити. Так тривало три дні, я виживав тільки завдяки цій краденій їжі. Тоді неприємності нарешті закінчилися, оскільки один з плонжерів «Готелю X» звільнився і за рекомендацією Бориса цю роботу віддали мені.
Розділ 10
«Готель X[92]92
Hôtel X – «Готель X». Умовна назва готелю, в якому працював Орвелл. Біографи письменника вважають, що це був паризький готель «Лотті».
[Закрыть]» був просторим, величним будинком з класичним фасадом. Вхід для обслуги – маленький, темний, подібний на щурячу нору – розташовувався збоку. Я прибув до кварталу о сьомій ранку. Вервечка чоловіків у засмальцьованих штанях поквапом тяглася досередини, де їх перевіряв швейцар, що сидів у маленькому кабінеті. Я чекав, аж доки не з'явився chef du personnel – щось на зразок помічника адміністратора – й не почав мене розпитувати. Це був італієць з круглим блідим обличчям, виснажений від надмірної праці. Він запитав, чи є в мене досвід роботи посудомийником, і я відповів, що так. Він глянув на мої руки й зрозумів, що це брехня, але почувши, що я англієць, змінив тон і найняв мене.
– Ми шукали когось, з ким би можна було практикувати англійську, – сказав він. – Усі наші клієнти американці, а ми англійською знаємо тільки ***[93]93
У першому виданні «У злиднях Парижа і Лондона» більшість лайливих слів цензурували, і у наступних редакціях вдалося відновити лише частину з них.
[Закрыть] – тут він сказав слово, яке хлопчаки пишуть у Лондоні на стінах. – Ти можеш бути корисним. Спускайся.
Він повів мене вниз гвинтовими сходами у вузький коридор глибоко під землею, такий низький, що часом я мусив пригинатися. Там було задушливо жарко й дуже темно – світились лише тьмяні жовті лампочки, вмонтовані на відстані кількох ярдів одна від одної. Здавалося, що там милі лабіринтів, – насправді, мабуть, було всього кількасот ярдів[94]94
1 ярд – 0,91 м.
[Закрыть], – і це все дивним чином нагадувало нижні палуби лайнера. Тут теж було задушливо й тісно, витали теплі випари їжі, лунало таке ж дзижчання й гудіння (від кухонних печей), як від двигунів. Ми проходили повз двері, звідки іноді долинали крики й прокльони, іноді блискотіло червоним полум'я, а одного разу війнув протяг з морозильної камери. Доки ми йшли, щось сильно гупнуло мене по спині. Це була стофунтова крижана брила, яку ніс вантажник у блакитному фартусі. За ним ішов хлопець із великим шматком телятини на плечі, його щока впиралася у вогку, губчасту плоть. Вони відштовхнули мене вбік з криком «Range-toi, idiot[95]95
3 дороги, ідіоте!
[Закрыть]!» і поквапилися далі. На стіні під однією з ламп хтось дуже акуратним почерком написав: «Легше знайти безхмарне небо взимку, ніж незайманку в „Готелі X“». Це було дивне місце.
Один з проходів відгалужувався у пральню, де стара жінка з обличчям мумії видала мені блакитний фартух і стос кухонних рушників. Тоді chef du personnel відвів мене до маленької підземної комірчини – підвалу під підвалом, – де стояли раковина й кілька газових плит. Там було надто низько, щоб я міг нормально випростатися, а температура сягала десь 110 градусів за Фаренгейтом[96]96
Близько 43 градусів за Цельсієм.
[Закрыть]. Chef du personnel пояснив, що моя робота – приносити страви для старших готельних працівників, які їли в невеликій їдальні нагорі, прибирати їхні кімнати й мити за ними посуд. Коли він пішов, навіжений офіціант, теж італієць, просунув свою патлату голову в отвір дверей і подивився на мене.
– Ти англієць? – запитав він. – Добре. Тут заправляю я, тож якщо працюватимеш добре, – він жестом показав, як п'є з пляшки, й гучно сіпнув. – А якщо ні, – він кілька разів жваво копнув одвірок, – мені раз плюнути скрутити тобі в'язи. І коли будуть проблеми, то повірять мені, а не тобі. Тож будь обачний.
Після цього я поквапом став до роботи. Окрім десь години передиху, я працював від сьомої ранку до дев'ятої п'ятнадцять вечора. Спочатку мив посуд, потім драїв столи й підлогу в їдальні для працівників, потім полірував склянки й ножі, потім подавав страви, потім знову мив посуд, потім знову подавав страви й знову мив посуд. Це була легка робота, і я впорався з нею добре, за винятком того, коли ходив на кухню брати страви. Нічого подібного на ту кухню я раніше не бачив і не уявляв: задушливе, з низькою стелею підвальне пекло, освітлене червоними вогнями, оглушливі прокльони й брязкіт казанів та каструль. Тут було так жарко, що всі металеві поверхні, окрім плит, доводилося прикривати тканиною. У центрі стояли печі, де, стікаючи потом, туди-сюди бігали дванадцять кухарів, хоча й не знімали своїх білих ковпаків. Довкола розташовувалися прилавки, де з тацями галасував натовп офіціантів і плонжерів. Голі по пояс кухарчуки підтримували вогонь і чистили піском велетенські мідні каструлі. Усі кудись квапилися й лютували. Головний кухар, з побуряковілим обличчям і розкішними вусами, стояв у центрі й повсякчас вигукував: «Çа marche deux oeufs brouillés! Ça marche un Chateaubriand pommes sautées[97]97
«Два варених яйця! Шатобріан зі смаженими яблуками!», шатобріан – страва з яловичини, на кшталт стейка.
[Закрыть]!», іноді відволікаючись, щоб вилаяти когось з плонжерів. Прилавків було три, й коли я вперше потрапив на кухню, то став не до своєї черги. Головний кухар підійшов, покрутив вуса й подивився на мене згори вниз. Тоді він повернувся до кухаря, відповідального за сніданки, й показав на мене.
– Ти бачиш це? Тепер нам посилають отаких плонжерів. Ти звідки, ідіоте? З Шарантона мабуть? (У Шарантоні великий притулок для божевільних.)
– З Англії, – відповів я.
– Я міг би здогадатися. Що ж, топ cher monsieur l'Anglais[98]98
Мій любий пане англійцю.
[Закрыть]і, хотів би повідомити вам, що ви – курвий син. А тепер fous-moi le camp[99]99
Дай мені спокій.
[Закрыть] – бігом до іншого прилавка, де тобі належить бути.
Так мене приймали щоразу, коли я приходив на кухню, оскільки я завжди десь помилявся, а від мене очікували, що свою роботу я знаю, тож відповідно і лаяли. З цікавості я порахував, скільки разів того дня мене обізвали maquereau[100]100
Макреллю (скумбрією).
[Закрыть], і нарахував тридцять дев'ять.
О пів на п'яту італієць сказав, що я можу перепочити, але виходити назовні не варто, оскільки за півгодини ми вже знов стаємо до роботи. Я сходив до вбиральні на перекур. Курити суворо заборонялося, й Борис попередив мене, що безпечно це можна робити лише у вбиральні. Після того я знову працював до чверть на десяту, коли офіціант зазирнув у дверний отвір і сказав залишити решту посуду. На мій подив, прообзивавши мене весь день свинею, макреллю й іншими такими словами, він раптом став дуже товариським. Я зрозумів, що вся лайка, яку мені довелося сьогодні вислухати, була лише таким собі випробуванням.
– Годі, топ p'tit[101]101
Малий.
[Закрыть], – сказав офіціант. – Ти n'es pas débrouillard[102]102
Ти не пробивний.
[Закрыть], але працюєш добре. Піднімайся й поїж. Готель видає кожному по дві літрушки вина, і я поцупив ще третю пляшку. Ото сьогодні нап'ємося!
Ми чудово повечеряли залишками їжі для головних працівників. Офіціант, розм'якнувши, розповів мені про свої любовні походеньки й двох чоловіків, яких він проштрикнув в Італії, та про те, як ухилився від військової служби у США. Після ближчого знайомства він виявився хорошим хлопцем. Мені він чомусь нагадував Бенвенуто Челліні. Я був стомлений і спітнілий, але після дня повноцінного харчування почувався геть іншою людиною. Робота не здавалася важкою, і я відчував, що це місце годиться для мене. Втім, я не мав певності, що затримаюся тут, оскільки був найнятий лише як додаткова обслуга на день за двадцять п'ять франків. Швейцар з кислим виразом обличчя відрахував мені гроші, утримавши п'ятдесят сантимів, як він сказав, страхового збору (згодом я дізнався, що це була брехня). Тоді він вийшов у коридор, змусив мене зняти піджак і ретельно обшукав, намагаючись знайти крадену їжу. Після цього поговорити зі мною вийшов chef du personnel. Як і офіціант, він став привітнішим, коли побачив мою готовність працювати.
– Ми пропонуємо тобі постійну роботу, якщо маєш бажання, – сказав він. – Головний офіціант каже, що йому подобається лаяти англійця. Підпишешся на місяць?
Мені нарешті пропонували роботу, і я був готовий за неї взятися. Але тоді я згадав про російський ресторан, який мав відкритися за два тижні. Це здавалося не дуже чесним – пообіцяти працювати місяць, а потім посеред терміну втекти. Я сказав, що маю на прикметі іншу роботу, тож чи не могли б вони мене взяти на два тижні? На це chef du personnel знизав плечима й відповів, що ресторан наймає людей лише на місяць. Очевидно, я втратив свій шанс.
Борис, як ми й домовлялися, чекав на мене під аркадою на вулиці де Ріволі. Коли я розповів йому, що трапилося, він розлютився. Вперше за час нашого знайомства він забув про свої манери й обізвав мене дурнем.
– Ідіот! Який же ти ідіот! Чому я маю шукати тобі роботу, якщо ти йдеш і сам від неї відмовляється? Як ти міг бути таким телепнем, щоб заговорити про інший ресторан? Тобі треба було лише пообіцяти, що пропрацюєш місяць.
– Це видавалося чесним – сказати, що мені, можливо, доведеться піти, – заперечив я.
– Чесним! Чесним! Ти колись чув про чесного плонжера? Mon аті, – раптом він схопив мене за лацкан і заговорив дуже серйозно. – Моп аті, ти пропрацював тут цілий день. Ти бачив, як виглядає робота в готелі. Тобі здається, що плонжер може дозволити собі думати про честь?
– Ні, мабуть ні.
– Отож! Бігом біжи назад і скажи chef du personnel, що ти, безумовно, готовий працювати місяць. Скажи, що кинеш другу роботу. Коли ресторан відкриється, ми просто візьмемо й підемо.
– Але чи віддадуть мені мій заробіток, якщо я порушу контракт?
Від такої глупоти Борис гупнув костуром по тротуару й проревів:
– Попроси поденну оплату, й ти не втратиш ні су. Ти думаєш, хтось позиватиметься до плонжера за невиконання контракту? Ніхто не буде з тобою возитися.
Я поквапився назад, знайшов chefdu personnel і сказав йому, що працюватиму місяць, і він одразу підписав зі мною контракт. Це був мій перший урок щодо моралі плонжера. Пізніше я зрозумів, якою дурницею були мої докори сумління, адже великі готелі вкрай безжальні до своїх працівників. Вони наймають і звільняють людей залежно від потреби, й коли сезон закінчується, то звільняють десять чи й більше відсотків персоналу. Крім того, їм зовсім неважко замінити обслугу, якщо хтось втече без попередження, оскільки Париж переповнений безробітними готельними працівниками.
Розділ 11
Зрештою, я не порушив свого контракту, оскільки минуло шість тижнів до того часу, коли з'явилися перші натяки на відкриття «Оберж де Жеан Коттар». Я тим часом працював у «Готелі X»: чотири дні в кафетерії, один день допомагаючи офіціантові на четвертому поверсі й один день на заміні жінки, яка мила посуд у їдальні. Моїм вихідним, на щастя, була неділя, але іноді хтось занедужував, і доводилося працювати в неділю також. Робочі години були із сьомої ранку до другої, а потім з п'ятої до дев'ятої чи одинадцятої вечора, але був і чотирнадцятигодинний робочий день, коли я мив посуд у їдальні. За звичайними стандартами паризького плонжера це були зовсім недовгі робочі години. Єдиним справжнім випробуванням були жахлива спека й задуха цих підвальних лабіринтів. Поза тим великий і добре організований готель вважався комфортабельним.
Наш кафетерій був похмурим підвалом двадцять на сім футів і висотою вісім футів, так заставлений кавоварками, хліборізками й іншими подібними речами, що заледве можна було пройти, ні на що не наштовхнувшись. Освітлювався він лише слабкою електричною лампочкою й чотирма чи п'ятьма газовими ріжками, які палахкотіли лютими червоними вогнями. Температура на термометрі ніколи не опускалася нижче 110 градусів за Фаренгейтом і в окремі години піднімалася до 130[103]103
Від 43 до 54 градусів за Цельсієм.
[Закрыть]. З одного боку розташовувалися п'ять службових ліфтів, а з іншого – морозильник, де ми тримали молоко й масло. Коли ти заходиш у морозильник, то за цей один крок температура падає на сто градусів[104]104
За Цельсієм це різниця температури близько 55 градусів.
[Закрыть]. Мені це нагадувало гімн про вкриті льодом ґренландські гори й кораловий берег Індії[105]105
Вираз із місіонерського гімну Реджинальда Гебера «Відльодових гір Ґренландії» (1819 р.), в якому прославлялося поширення християнства.
[Закрыть]. Крім нас з Борисом у кафетерії працювало ще двоє чоловіків. Першого звали Маріо, це був величезний, емоційний італієць, що нагадував міського поліцейського з оперетковою жестикуляцією, другий був волохатою неотесаною істотою, ми називали його мадяром. Гадаю, він був з Трансильванії чи навіть з більш далеких країв. Крім мадяра, ми всі були кремезними чоловіками, й у гарячі години безперервно зіштовхувалися один з одним.
Робота в кафетерії була переміжною. Ми ніколи не байдикували, але справжній її шквал накочувався хвилями по дві години поспіль – ми називали їх «ип coup de feu[106]106
Запарою.
[Закрыть]». Перша ип coup de feu починалася о восьмій, коли гості нагорі починали прокидатися й вимагати сніданку. О восьмій по всьому підвалу розносилися раптове грюкотіння й крики. Звідусіль калатали дзвіночки, коридорами мчали чоловіки у синіх фартухах, з одночасним гуркотом вниз опускалися службові ліфти, і по ліфтових шахтах офіціанти з усіх п'яти поверхів лаялися італійською. Я не пам'ятаю повного переліку наших обов'язків, але ми готували чай, каву й шоколад, приносили їжу з кухні, вино з підвалів, фрукти й таке інше з їдальні, нарізали хліб, смажили тости, скручували рулетики масла, накладали варення, відкривали пляшки з молоком, рахували шматочки цукру, варили яйця, готували вівсянку, кололи лід, мололи каву – й усе це для сотні чи двох сотень відвідувачів. Кухня була за тридцять ярдів, їдальня – за шістдесят чи сімдесят. До всього, що ми посилали нагору службовими ліфтами, додавалася розписка, й розписки треба було готувати уважно, бо могли виникнути проблеми навіть через одну невраховану грудочку цукру. Крім того, ми мали постачати персоналу хліб і каву та приносити їжу для офіціантів нагорі. Загалом, це була клопітка робота.
Я підрахував, що за день треба було проходити й пробігати близько п'ятнадцяти миль[107]107
1 миля – 1,61 км.
[Закрыть], причому виснаження від роботи було більше психологічним, ніж фізичним. З першого погляду, немає нічого простішого, ніж робота на кухні, але якщо треба квапитися вона стає вкрай важкою. Хапаєшся то за одну роботу, то за іншу – це як розкладати пасьянс на швидкість. Наприклад, ти смажиш тост, коли – бам! – приїжджає ліфт із замовленням на чай і булочки з трьома видами варення, і одразу – бам! – приходить замовлення на яєчню, каву і грейпфрут. Ти біжиш на кухню за яйцями, у їдальню за грейпфрутом, мчиш блискавкою, щоб твій тост не пригорів, і при цьому пам'ятаєш про чай і каву, а також ще про дюжину інших замовлень, які чекають своєї черги. У той же час якийсь офіціант переслідує тебе й торочить про загублену пляшку з содовою, тож ти ще й сперечаєшся з ним. Для цього думати треба більше, ніж могло би здаватися. Як зауважив Маріо, і це, звісно, правда, потрібен рік, щоб стати досвідченим працівником кафетерію.
Час між восьмою й пів на десяту був чимось на кшталт гарячки. Іноді ми працювали так, ніби нам лишилося жити п'ять хвилин, іноді траплялися раптові перерви, коли замовлення припинялися й на мить усе затихало. Тоді ми замітали підлогу, насипали свіжої тирси й кухлями пили вино, каву чи воду – що завгодно, аби тільки це була рідина. Часто ми відколювали лід і розсмоктували його під час роботи. Від спеки біля газових плит аж млоїло. За день ми вицмулювали кварти[108]108
1 англійська кварта – 1,14 л.
[Закрыть] напоїв, і після кількох годин роботи навіть наші фартухи були просякнуті потом. Іноді ми безнадійно відставали й хтось із наших відвідувачів ризикував залишитися без сніданку, але Маріо завжди нас рятував. Він працював у кафетерії чотирнадцять років і навчився не гаяти жодної секунди між завданнями. Мадяр був дуже тупим, я – недосвідченим, а Борис мав схильність ухилятися від роботи, частково через кульгавість, частково тому, що соромився своєї роботи в кафетерії після того, як був офіціантом. Але Маріо був неперевершеним. Те, як він розводив свої великі руки на ширину кафетерію, щоб однією рукою наповнити кавник, а іншою закинути варитися яйце, водночас пильнуючи тост і скеровуючи мадяра, а між тим наспівував уривки з «Ріґолетто», – було просто неймовірно. Патрон знав, чого вартий Маріо, тож платив йому тисячу франків на місяць, а не п'ятсот, як нам усім.
Пекло зі сніданком припинялося о пів на одинадцяту. Тоді ми відшкрібали столи в кафетерії, мили підлогу, полірували латунь і, якщо це був хороший ранок, по одному виходили до вбиральні на перекур. Це був наш час розслабитися – розслабитися, щоправда, відносно, оскільки на обід відводилося лише десять хвилин, і навіть тоді нас теж постійно переривали. Обідній час для відвідувачів між дванадцятою та другою був ще одним періодом метушні, як і години сніданку. Наша робота полягала переважно в тому, щоб приносити їжу з кухні, що означало постійні engueulades[109]109
Прочуханки.
[Закрыть] від кухарів. Вони до того часу вже чотири чи п'ять годин стікали потом біля своїх плит, тож їхній настрій це теж підігрівало.
О другій ми раптом ставали вільними людьми. Скидали свої фартухи, одягали піджаки, квапилися на вихід і, якщо мали гроші, пірнали в найближче бістро. Це було дивно – піднятися на вулицю з освітлених полум'ям підземель. Повітря здавалося сліпучо чистим і прохолодним, як арктичне літо, а яким приємним був запах бензину після смороду поту і їжі! Іноді в бістро ми натрапляли на когось із наших кухарів чи офіціантів, вони були доброзичливими й пригощали нас випивкою. Під землею ми були їхніми рабами, але за етикетом готельного життя у час між робочими годинами всі були рівними і engueulades забувалися.
За чверть на п'яту ми поверталися в готель. До шостої тридцять замовлень не було, тож ми використовували цей час, щоб відполірувати срібло, почистити кавники й упоратися з іншою дрібною роботою. Тоді починалася найбільша метушня дня: вечеря. Я б хотів ненадовго стати Золя, просто щоб описати цей час. Назагал ситуація була такою: сто чи двісті людей вимагали кожен власну вечерю з п'яти чи шести страв, а п'ятдесят-шістдесят інших людей мали все це приготувати й подати, а потім ще й поприбирати. Хто розуміється на ресторанній справі, той знає, що це означає. На ці кілька годин робота подвоювалася, весь персонал стомлений, а багато хто п'яний. Я міг би написати чимало сторінок про те, як це виглядало, й усе одно не передати суті. Біганина туди-сюди вузькими проходами, штурханина, крики, морока з упаковками, тацями й брилами льоду, спека, темрява, запеклі й люті сварки, коли немає часу сперечатися, – це неможливо описати. Той, хто вперше потрапив до цього підземелля, подумав би, що перебуває у лігві божевільних. Лише потім, коли я розібрався з роботою готелю, то побачив лад в усьому цьому хаосі.
О пів на дев'яту робота несподівано припинялася. Нас не відпускали до дев'ятої, тож ми просто випростовувалися на підлозі й лежали, даючи спочинок ногам, надто ліниві навіть щоб підійти до буфету за напоями. Іноді chef du personnel приходив з пляшками пива – якщо день був важкий, готель виставляв нам додаткове пиво. Їжу нам давали тільки на межі їстівності, але щодо випивки патрон був щедрішим. Нам видавали по два літри вина щодня кожному, знаючи, що якщо не дати плонжеру два літри, то він вкраде три. Нам також діставалися недопиті пляшки, тож часто ми пили забагато, й це допомагало, адже трохи напідпитку ти працюєш швидше.
Так минуло чотири дні. З інших двох робочих днів один був кращим, інший – гіршим. Після тижня такого життя мені хотілося свята. Це була ніч суботи, тож народ у нашому бістро був зайнятий пиятикою, і я, маючи попереду вільний день, охоче до них долучився. П'яні, ми пішли спати о другій ночі, не маючи наміру прокидатися до обіду. Але о пів на шосту мене несподівано розбудили. Нічний сторож, якого прислали з готелю, стояв біля мого ліжка. Він стягнув ковдру й грубо тормосив мене.
– Прокидайся! – кричав він. – Ти t'es Ьіеп saoule la gueulé, pas vrai[110]110
Ти добряче налигався, еге ж?
[Закрыть]? Менше з тим, у готелі не вистачає людини. Доведеться тобі сьогодні попрацювати.
– Чому я маю працювати? – запротестував я. – У мене вихідний.
– Ти ба, вихідний! Треба робити роботу. Прокидайся!
Я підвівся й поплентався до готелю з відчуттям, наче у мене зламана спина, а череп наповнений жаром. Я сумнівався, що зможу відпрацювати денну зміну. А проте після години в підвалі я виявив, що почуваюся цілком добре. Здавалося, що серед спеки цих підземель, як у турецькій бані, можна було випарити будь-яку кількість алкоголю. Плонжери знають про це і на це розраховують. Можливість проковтнути кілька кварт вина, а потім випарити його до того, як алкоголь встигне нашкодити, є однією з відрад їхнього життя.
