Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 31

У нічліжці, куди нас привів Тупак, брали дев'ять пенсів. Це був великий, переповнений притулок, де могли вміститися п'ятсот людей, відоме місце зустрічі волоцюг, жебраків і дрібних злочинців. Усі раси, навіть чорна й біла, перемішалися тут водно. Були, наприклад, індійці, й коли я заговорив з одним із них на ламаній урду, він звертався до мене «тум[212]212
  На «ти»


[Закрыть]» – нечувана річ в Індії. Ми були нижче рівня расових упереджень. Тут можна було зустріти непересічних персонажів. «Дідо», старий волоцюга років сімдесяти, який заробляв на життя – чи принаймні левову частку своїх грошей, – збираючи недопалки й продаючи тютюн з них по три пенси за унцію. «Лікар», що був справжнім лікарем, але втратив ліцензію за якесь порушення й крім продажу газет давав за кілька пенсів лікарські консультації. Невеличкий читтаґонський матрос, босий і голодний, який дезертирував зі свого корабля й тинявся Лондоном, настільки розгублений і безпомічний, що навіть не знав назви міста, в якому перебував, і доки я йому не розкрив правду, він вважав, що це Ліверпуль. Приятель Тупака, що писав благальні листи з жалісливими проханнями надати допомогу в похованні його дружини. Якщо листи приносили результат, він обжирався хлібом з маргарином, ні з ким не ділячись. Це було відразливе, гієноподібне створіння. Я мав з ним розмову й з'ясував, що, як і більшість пройдисвітів, він і сам майже вірив у значну частину з того, що набріхував. Цей притулок був Ельзацією[213]213
  Ельзація – територія в Лондоні, що належала монастирю кармелітів. У XV—XVII століттях світська влада мала право втручатися у його справи лише у виняткових випадках, тож на території монастиря часто переховувалися злочинці.


[Закрыть] для таких типів.

За час, доки ми спілкувалися з Тупаком, він мене дечого навчив з техніки лондонського жебрацтва. Тут більше нюансів, ніж можна було б собі уявити. Жебраки бувають різні, й існує чіткий поділ на тих, хто просто жебрачить, і тих, хто намагається щось робити, аби отримати гроші. Прибутковість різних «трюків» теж була різною. Історії з недільних газет про жебраків, що помирали із зашитими в штанях двома тисячами фунтів, звісно, брехня, але більш привілейованим жебракам іноді справді таланить отримати тижневий заробіток за один раз. Найзаможніші жебраки – вуличні акробати й фотографи. На хорошій точці – біля черги в театр, наприклад, – вуличний акробат може заробити за тиждень п'ять фунтів. Вуличні фотографи заробляють десь стільки ж, але залежать від погоди. Коли вони бачать, що наближається потенційна жертва, хтось один біжить за камеру й удає, що знімає. Коли жертва підходить ближче, вони підбігають до неї й вигукують:

– Чудово, пане, скоро зможете забрати свою фотографію. Це лише один боб.

– Але ж я не просив мене фотографувати, – протестує жертва.

– Що? Хіба не просили? А нам здалося, що ви нам махали рукою. Що ж, зіпсували намарно пластину. Цілих шість пенсів.

Після цього жертва виявляє співчуття й погоджується зрештою купити світлину. Фотографи оглядають пластину, кажуть, що та виявилася бракованою, але вони цілком безкоштовно відзнімуть ще раз. Зрозуміло, що ніякої першої світлини не було, тож навіть якщо жертва відмовиться, вони нічого не втрачають.

Катеринники[214]214
  Бродячі музиканти, що грають на переносному механічному органі без клавіш.


[Закрыть], як і акробати, вважаються радше артистами, ніж жебраками. Мені про їхнє ремесло розповів чоловік на прізвисько Коротун, приятель Тупака. Вони з напарником «опрацьовували» кав'ярні й шинки довкола Вайтчепела і Коммершіал-роуд. Це помилка вважати, що катеринники заробляють свій хліб на вулиці. Дев'ять десятих грошей вони отримують по кав'ярнях і шинках – але тільки дешевих шинках, бо в дорогі їх не пускають. Зазвичай Коротун зупинявся біля шинку й програвав одну мелодію, а тоді його напарник, дерев'яна нога якого викликала співчуття, заходив усередину й обходив публіку з капелюхом. Справою честі для Коротуна було зіграти ще одну мелодію вже після того, як йому «накрапали», – зіграти «на біс». Це мало свідчити, що він справжній музика, а не збирає гроші як відплату за те, щоб забратися геть. Вони з напарником заробляли на двох два-три фунти на тиждень, але оскільки їм треба було платити п'ятнадцять шилінгів щотижня за оренду катеринки, то в підсумку кожному діставалося десь по фунту.

Скриверів іноді можна вважати митцями, а іноді й ні. Тупак познайомив мене з одним зі «справжніх» художників – той вивчав живопис у Парижі й свого часу виставляв картини у Салоні. Його спеціалізацією були копії старих майстрів, і він малював їх пречудово, зважаючи на те, що малював на камені. Він розповів мені, як став скривером.

– Мої дружина й діти голодували. Я повертався додому пізно ввечері з купою картин, які пропонував посередникам, й роздумував, де в біса дістати боб чи два. Тоді, на Стренді, я побачив чолов'ягу, що схилився над тротуаром і малював, а люди кидали йому пенні. Коли я проходив повз, він саме зайшов у шинок. «Чорт забирай, – подумав я, – якщо він може заробляти на цьому, то і я можу». Я в запалі став навколішки й почав малювати його крейдою. Хтозна, чому я так зробив, мабуть, уже марив від голоду. Цікаво, що раніше мені не доводилося малювати пастеллю, тож техніку освоював на ходу. Тоді люди почали зупинятися й казати, що я непогано малюю, й накидали мені так дев'ять пенсів. Аж раптом з шинка повернувся той чолов'яга. «Якого біса ти прилаштувався на моїй точці?» – запитав він. Я пояснив, що голодую і мав щось заробити. «Що ж, – сказав він, – тоді ходімо вип'ємо по пінті». Я випив пінту й відтоді став скривером. Отримую десь фунт на тиждень. Нагодувати шістьох дітей на фунт неможливо, але моя дружина, на щастя, теж трохи заробляє шиттям.

Найгірше в нашому житті – холод, а ще – постійне втручання копів, з яким доводиться миритися. Попервах я необачно взявся малювати на тротуарі оголену натуру. Вперше – поряд з церквою Святого Мартіна-в-полях. Чолов'яга в чорному – гадаю, це був церковний сторож чи щось таке – вискочив у несамовитому гніві. «Думаєш, можна малювати таку непристойність поряд з Божим домом?» – закричав він. Це була копія «Венери» Боттічеллі. Іншого разу я намалював цю ж картину на набережній. Поліцейський, що проходив повз, подивився на неї, а тоді, не промовивши слова, підійшов і витер її своїми величезними пласкими ступнями.

Про поліцейських мені те ж саме розповідав Тупак. Саме у той час, коли ми з ним познайомилися, у Гайд-парку трапився випадок «аморальної поведінки», й поліція відреагувала на нього вкрай брутально. Тупак тоді намалював малюнок-загадку із зображенням Гайд-парку з поліцейськими, що ховалися між деревами, й підписав «Знайди поліцейського». Я запропонував йому значно виразніший заголовок «Знайди аморальну поведінку», але Тупак навіть слухати про це не захотів. Він сказав, що якби коп таке побачив, то витурив би його звідси, й на цю точку більше не можна було б навіть потикатися.

Менше за скриверів заробляють люди, що співають на вулицях псалми, продають сірники, шнурівки чи пакетики з кількома дрібками лаванди – їх шляхетно називають «сухими парфумами». Усі ці люди – відверті жебраки, і, маючи жалюгідний вигляд, ніхто з них не отримує більше півкрони за день. Причина, з якої вони вдають із себе продавців сірників та інших дрібничок замість просто жебракувати, в тому, що цього вимагають абсурдні англійські закони про жебрацтво. За законом, якщо ти звернешся до незнайомця й попросиш два пенси, він може покликати поліцейського й посадити тебе на сім днів за жебрацтво. Але якщо ти огидно волатимеш «Ближче, Господь мій, до Тебе» чи розмажеш крейдою якісь карлюки на тротуарі, чи стоятимеш із тацею сірників – тобто якщо завдаси собі хоч якогось зайвого клопоту, – то ти вже наче й не жебракуєш, а займаєшся законним ремеслом. Торгівля сірниками чи співи на вулицях – звичайна узаконена злочинність. Втім, злочинність неприбуткова. Немає в Лондоні такого співця чи продавця сірників, що міг би розраховувати навіть на п'ятдесят фунтів на рік – жалюгідний прибуток за стояння по вісімдесят чотири години на тиждень на узбіччі, де автомобілі обтирають тобі спину.

Варто також дещо сказати про соціальний статус жебраків, оскільки коли ближче з ними познайомишся й зрозумієш, що це звичайні людські істоти, то не можеш не дивуватися дивному ставленню, яке до них панує в суспільстві. Люди неначе відчувають, що є якась суттєва відмінність між жебраками й звичайними «робочими» людьми. Вони неначе з іншого племені – вигнанці, як злочинці й повії. Робочі люди «працюють», жебраки не «працюють». Вони жалюгідні за своєю природою паразити. Вважається, що жебрак не «заробляє» собі на прожиття, як це робить муляр чи літературний критик. Він лише соціальна пухлина, з якою миряться, оскільки ми живемо в гуманну добу, але по суті нікчема.

Але якщо придивитися, то немає жодної суттєвої відмінності між тим, як отримують свої засоби до існування жебраки й поважні люди. Кажуть, що жебраки не працюють. Але що тоді є «праця»?. Землекоп працює, розмахуючи лопатою. Бухгалтер працює, підсумовуючи цифри. Жебрак працює, стоячи просто неба за будь-якої погоди й заробляючи собі варикозну хворобу, хронічний бронхіт та інші недуги. Це його ремесло, й воно не відрізняється від інших. Звісно, цілковито непотрібне, але чимало поважних професій теж цілком непотрібні. Як соціальна група жебраки кращі за десятки інших. Вони чесніші за продавців патентованих ліків, благородніші за власника недільної газети, доброзичливіші за надокучливих продавців – якщо коротко, то вони справді паразити, але паразити зовсім нешкідливі. Жебрак нечасто отримує від суспільства більше, ніж потребує для виживання, і, якщо судити за нашими етичними стандартами, то своїми стражданнями платить за це значно вищу ціну. Я не думаю, що в жебраках є щось таке, що виділяє їх в окремий клас чи дає більшості інших людей право їх зневажати.

Тоді постає питання: чому ж жебраків зневажають? Адже їх зневажають геть усі. Я гадаю, причина суто в тому, що вони не заробляють на пристойне життя. Насправді нікого не обходить, є робота корисною чи марною, продуктивною чи нахлібницькою, єдине, що важить, – щоб вона була прибутковою. Усі сьогоднішні розмови про енергійність, ефективність, соціальну значимість і таке інше – про що там насправді йдеться, крім як «заробляй гроші, заробляй законно, заробляй багато»? Гроші стали головним мірилом чесноти. За цим критерієм жебраки програють, і за це їх зневажають. Якби можна було заробляти жебрацтвом бодай десять фунтів на тиждень, це б одразу стало поважною професією. Жебрак, якщо дивитися реально, це просто бізнесмен, що отримує засоби до існування, як і будь-який інший ділок: там, де трапляється нагода. Він не продав – принаймні не більше, ніж інші його сучасники, – своєї честі, він просто помилився з вибором професії, бо з нею ніколи не станеш багатим.

Розділ 32

Хочу зробити також кілька зауваг, настільки коротких, наскільки це можливо, про лондонський сленг і лайку. Ось деякі (не згадуватиму загальновідомих) з тих слів, які зараз вживають у Лондоні:

Трюкач – жебрак чи інший вуличний артист. Прохач – той, хто відверто жебракує, не вдаючи, наче займається чимось іншим. Ударник – людина, що збирає пожертви для жебрака. Співець – вуличний співак. Стрибун – вуличний танцюрист. Мордисвіт – вуличний фотограф. Кресач – людина, що стереже автомобіль. Гоп – спільник продавця дрібничок, що вдає покупця, заохочуючи цим торгівлю. Шпик – детектив. Лягавий – поліцейський. Дідек – циган. Тобі – волоцюга.

Крапля – гроші, які подають жебраку. Фанкам – лаванда чи інші парфуми, що продаються в пакетиках. Наливайка – паб. Слівце – ліцензія вуличного торговця. Кіп – місце для спання чи ночівлі. Дим – Лондон. Джуді – жінка. Цвях – тимчасовий притулок. Гуля – тимчасовий притулок. Тушерун – півкрони. Денер – шилінґ. Кабан – шилінґ. Шпрот – шестипенсовик. Грудки – мідяки. Барабан – маленький казанок. Пута – суп. Нужа – воша. Бідак – тютюн з недопалків. Тростина, ціпок – фомка грабіжника. Скриня – сейф. Барва – ацетиленово-киснева паяльна лампа грабіжника.

Горлати – висмоктувати чи ковтати. Стирити – вкрасти. Шкіперувати – спати просто неба.

Може половина цих слів є у великих словниках. Було б цікаво дізнатися про їхню етимологію, хоча здогадатися, звідки походять деякі з них, наприклад «фанкам» чи «тошерун», неможливо. «Динер», імовірно, походить від «динара». «Кресач» (як і слово «кресати»), можливо, пов'язане з давнім словом «іскра», що означає «іскрити». Але це приклад появи нових слів, бо в теперішньому сенсі воно навряд чи старше за автомобілі. «Гоп» – цікаве слово, можна припустити, що воно з'явилося від «гоп» у значенні «кінь», тобто підганяти коня. Походження «скривера» загадкове. Воно мало би походити від латинського скрибо[215]215
  Пишу.


[Закрыть], але в англійській не було схожих слів останніх років сто п'ятдесят, і воно не могло прийти безпосередньо з Франції, оскільки там немає художників, що малюють на тротуарах. «Джуді» і «горлати» – слова з Іст-Енду, яких не почуєш на захід від мосту Тауер. «Димом» Лондон називають тільки волоцюги. «Кіп» – данське слово. Донедавна у цьому значенні вживалося слово «койка», але зараз воно цілком вийшло з ужитку.

Лондонський сленг і діалект змінюються дуже швидко. Зараз цілковито зник старий лондонський акцент, описаний Діккенсом і Сьортізом[216]216
  Роберт Сміт Сьортіз (1805—1865) – англійський журналіст, редактор і письменник. Значної популярності не здобув, але запам'ятався більш реалістичними, ніж у більшості його сучасників, описами життя бідняків.


[Закрыть], із заміною «ф» на «в» і «в» на «ф» і таке інше. Кокні, як ми його знаємо, здається, постав у сорокових (уперше він згадується в книжці американського письменника Германа Мелвілла «Білий бушлат»), і зараз він уже змінився. Сьогодні вже мало хто каже «файс» замість «фейс[217]217
  Face – обличчя.


[Закрыть]» і «навс» замість «найс[218]218
  Nice – чудовий.


[Закрыть]» тощо, як це було двадцять років тому. Сленг змінюється разом з акцентом. Двадцять п'ять чи тридцять років тому, наприклад, у Лондоні був популярним «римований сленг». У «римовному сленгу» слово замінювалося на інше, що з ним римувалося – «бом чи сом» замість «цьом», «грейпфрути» замість «фути» й таке інше. Він був настільки поширеним, що навіть потрапив на сторінки романів, а сьогодні майже зовсім забутий[219]219
  Римований сленг зберігся в деяких сталих виразах, як, наприклад, «вмикай два пенні», що означає «вмикай голову». «Два пенні» з'явилося так: голова – казан – бухан хліба – хлібина за два пенні – два пенні.


[Закрыть]. Цілком можливо, що всі згадані мною слова за наступні двадцять років теж зникнуть.

Лайка теж змінюється – чи, принаймні, кориться моді. Наприклад, двадцять років тому лондонські робітники постійно вживали слово «бісовий». Зараз тільки письменники-романісти вважають, що вони й досі ним послуговуються. Жоден справжній лондонець (за винятком людей з шотландським чи ірландським корінням) сьогодні не скаже «бісовий», якщо тільки це не людина з освітою. Насправді, це слово піднялося соціальною драбиною й перестало бути лайкою робітничого класу. Нині в Лондоні до кожного іменника додають прикметник «йобаний». Поза сумнівом, «йобаний», як і «бісовий», з часом перекочує до віталень і заміниться іншим словом.

Взагалі лайка, особливо англійська, – річ містична. За своєю природою лайка є настільки ж таємничою, як і магія, ба більше, вона сама є різновидом магії. Але тут також є парадокс, і ось який: ми лаємося, щоб приголомшити чи образити, й для цього промовляємо щось, що мало би залишатися таємницею – зазвичай щось пов'язане із сексуальними функціями. Дивина в тому, що коли слово усталюється як лайливе, воно ніби втрачає своє первісне значення, тобто втрачає те, що робило його лайкою. Лайливим слово стає завдяки своєму значенню, й, оскільки воно стає лайкою, то втрачає це значення. Наприклад, «йобаний». Лондонці тепер не вживають – чи принаймні дуже нечасто вживають – його в первісному значенні. Воно повсякчас зривається у них з язика, але це лише вставне слово, позбавлене свого прямого значення. Так само швидко втрачає свій початковий сенс слово «підар». Можна згадати про подібні приклади з французької, наприклад foutre[220]220
  Тут – йобаний.


[Закрыть], яке сьогодні є цілком позбавленим значення вставним словом. Слово bougre[221]221
  Підар.


[Закрыть] теж досі подеколи вживається в Парижі, але люди, що ним послуговуються, чи принаймні більшість з них, не мають уявлення, що воно означає. Здається, що правило тут таке: коли слова усталюються як лайливі, то набувають магічних рис, що відокремлюють їх від інших і позбавляються закладеного в них значення.

Слова, які використовуються з метою образити, підвладні тому ж парадоксу, що й інша лайка. Можна було б припустити, що слово є образливим, бо означає щось погане. Насправді те, наскільки слово є образливим, має небагато спільного з його первинним значенням. Наприклад, найгіршою образою для лондонця є слово «байстрюк», яке, якщо згадати його значення, заледве чи є образою взагалі. А найбільшою образою для жінки, як у Лондоні, так і в Парижі, є слово «корова», яке могло б бути навіть компліментом, адже корови є одними з наймиліших тварин. Очевидно, слово стає образливим саме тому, що воно вживається з метою образити, без урахування його словникового значення. Слова, й особливо лайливі слова, стають тим, чим їх робить суспільна думка. У зв'язку із цим цікаво спостерігати, як змінюється сприйняття лайки, коли вона перетинає кордон. В Англії ти можеш надрукувати «Je m'en fous», і ніхто не скаржитиметься. У Франції це довелося б друкувати як «Je m'en f**[222]222
  Мені похрін.


[Закрыть]». Або ж інший приклад зі словом «барншут» – спотвореним гіндустанським словом bahinchut[223]223
  Слово, для якого немає точного відповідника французькою. У гіндустані bahin означає «сестра», chut — «статевий орган». Назвати когось bahinchut означає принагідно нагадати йому, що ти перебуваєш у дуже тісних стосунках з його сестрою. «Барншут» – це спотворений англійськими солдатами варіант, який вони принесли з собою в Англію, й тут воно геть втратило своє початкове значення, (прим. авт. до французького перекладу).


[Закрыть]. Жахлива й непрощенна образа в Індії, в Англії це слово вживається для дружнього збиткування. Мені воно траплялося навіть у шкільному підручнику – в одній з п'єс Арістофана, де редактор запропонував перекласти ним тарабарщину перського посланця. Припускаю, що редактор знав означення слова «bahinchut», але оскільки це слово іншомовне, то воно втратило свої магічні лайливі якості й могло бути надрукованим.

Ще однією прикметною особливістю лондонської лайки є те, що чоловіки зазвичай не користуються нею в присутності жінок. У Парижі не так. Паризький робітник може й намагається утримуватися від лайки, якщо поряд жінка, але не надто цим переймається, а жінки й самі не обмежують себе у виборі слів. Лондонці ввічливіші, чи, може, делікатніші.

Запропоновані мною спостереження є відносно довільними. Шкода, що ніхто зі спеціалістів не веде якогось щорічника про зміни в лондонських сленгу й лайці, системно їх фіксуючи. Це могло б кинути світло на появу, розвиток і занепад слів.

Розділ 33

Двох фунтів, які мені дав Б., вистачило приблизно на десять днів. Так довго ми протрималися на них завдяки Падді, що вмів заощаджувати й вважав повноцінне харчування навіть раз на день неприпустимим марнотратством. Для нього їжа означала просто хліб з маргарином – вічні чай-з-двома-скибками, які на годину чи дві ошукували голод. Він навчив мене витрачати на прожиття, їжу, ночівлю, тютюн і все інше по півкрони на день. Падді також умудрявся заробити кілька додаткових шилінгів, «кресаючи» вечорами. Це була ризикована робота, оскільки незаконна, але прибуток якийсь давала і поповнювала наші грошові запаси.

Одного ранку ми спробували влаштуватися попрацювати живою рекламою. О п'ятій ми були у провулку біля дверей якоїсь контори, але там уже вишикувалася черга з тридцяти чи сорока людей, і за дві години нам повідомили, що більше роботи немає. Втратили ми небагато, бо працювати живою рекламою – заняття, якому не позаздриш. Платять по три шилінґи за десять годин роботи – роботи важкої, особливо у вітряну погоду, і байдикувати не випадає, бо наглядач часто приходить перевірити, чи всі на місцях. Окрім того живою рекламою наймають лише на день, іноді на три дні й ніколи на тиждень, тож людям від ранку доводиться годинами чекати в черзі на роботу. Кількість безробітних, готових працювати, робить їх безсилими у боротьбі за кращі умови. Заняття, про яке мріють усі, хто працює живою рекламою, – роздавати рекламні листівки, що оплачується за тією ж ставкою. Якщо ви бачите людину, що роздає листівки, то можете допомогти їй, взявши одну, адже їхній робочий день закінчується лише тоді, коли все роздано.

Тим часом ми продовжували жити життям нічліжки – жалюгідним, позбавленим подій життям убивчої нудьги. Ми днями не мали чого робити, крім як сидіти в підземній кухні, читаючи вчорашню газету чи, якщо вдавалося його роздобути, старий номер «Юніон Джека[224]224
  Union Jack – «Союзний Прапор», журнал з пригодницькими історіями, що виходив з кінця XIX ст. по 1933 р. і називався на честь національного прапора Великої Британії.


[Закрыть]». У цю пору часто дощило, тож усі, хто приходив з вулиці, парували, й на кухні страшенно смерділо. Єдиною радістю були періодичні чай-з-двома-скибками. Я не знаю, скільки людей живе так у Лондоні, але щонайменше тисячі. Що ж до Падді, то для нього це був найкращий час за останні два роки. Усі перерви між життям на вулиці, час, коли йому вдавалося отримати кілька шилінгів, минали саме так. На вулиці було гірше. Слухаючи його скімливий голос – він завжди скімлив, коли не їв, – ставало зрозуміло, якою тортурою для нього було безробіття. Люди помиляються, коли думають, що безробітні переймаються тільки втратою своєї платні. Навпаки, безграмотна людина, що звикла до праці, потребує роботи навіть більше, ніж грошей. Освічена людина може легше впоратися з вимушеним неробством, яке є одним з найбільших лих бідності. Водночас такі люди, як Падді, що не мають чим себе зайняти, без роботи почуваються, як пес на ланцюгу. Тому це цілковита нісенітниця вважати, що найбільше співчуття потребують ті, хто «опустився». Хто справді заслуговує на співчуття, то це людина, яка від самого початку була внизу й переживає бідність, маючи чистий, безпорадний розум.

Це був нудний час, і я мало що про нього пам'ятаю, за винятком розмов з Тупаком. Якось у притулок насунула компанія благодійників. Ми з Падді саме виходили, а коли повернулися на обід, почули внизу звуки музики. Ми спустилися й побачили трьох поважних людей, добре вбраних, що правили релігійну службу на нашій кухні. Вони виглядали суворо, преподобний був у сюртуку, пані сиділа за фісгармонією, а юнак з гострим підборіддям грався розп'яттям. Видавалося, що вони взагалі без будь-якого запрошення зайшли й почали службу.

Було приємно спостерігати, як на це вторгнення реагували пожильці. Вони жодним чином не були грубими з благодійниками, а просто ігнорували їх. За спільною згодою всі присутні на кухні – може, із сотню людей – поводилися так, неначе благодійників не існувало. Так, вони терпляче стояли тут зі своїми співами і напучуваннями, але на них зважали не більше, ніж якби вони були трійкою вуховерток[225]225
  Вуховертка, або щипавка – невелика комаха коричневатого кольору.


[Закрыть]. Джентльмен у сюртуку правив службу, проте з неї й слова не було чути – все тонуло в звичному галасі пісень, лайок й дзенькоту каструль. Чоловіки сиділи за обідом і грали в карти за три фути від фісгармонії, мирно її ігноруючи. Зрештою благодійники здалися й забралися геть – їх жодним чином ніхто й ніяк не образив, але й жодної уваги не звернув. Поза сумнівом, вони втішалися думкою про те, якої мужності треба, щоб «без спонуки спуститися у найнижчі глибини[226]226
  Імовірно, парафраз проповіді преподобного Чарльза Гаддона Сперждена (1834—1892) у частині про важливість проповідувати знедоленим.


[Закрыть]».

Тупак сказав, що ці люди приходять до притулку кілька разів на місяць. Вони мали вплив на поліцію, тож уповноважений не міг їх не пустити. Дивовижною є людська впевненість у тому, що вони мають право проповідувати й напучувати тебе, щойно твій дохід падає нижче певного рівня.

Через дев'ять днів від двох фунтів Б. залишилися шилінґ і дев'ять пенсів. Ми з Падді відклали вісімнадцять пенсів, щоб заплатити за ліжка, й витратили три на звичні чай-з-двома-скибками, які розділили на двох – радше закуску, ніж сніданок. До обіду ми вже були до біса голодні, й Падді згадав про церкву поряд зі станцією Кінґз-Крос, де раз на тиждень волоцюгам роздавали безкоштовний чай. Сьогодні був якраз той день, тож ми вирішили туди навідатися. Тупак, хоча погода була дощовою й у нього не залишилося майже ні пенні, йти відмовився, сказавши, що церкви – не його стиль.

Біля церкви вже чекали близько сотні людей – брудні типи, що злетілися звідусіль на безкоштовний чай, як шуліки на мертвого буйвола. Невдовзі двері відчинилися й священик з якимись дівчатами повели нас у горішню галерею. Це була церква євангелістів, похмура й підкреслено потворна, з текстами про кров і полум'я на стінах і славословом з тисячею двісті п'ятдесят одним гімном. Читаючи деякі з гімнів, я зробив висновок, що ця книжка могла б правити за антологію поганої поезії. Після чаю мала початися служба, й парафіяни сиділи внизу у нефах церкви. Це був робочий день, тож їх було лише кілька дюжин, переважно жилаві літні жінки, що нагадували курячі тушки. Ми розташувалися на сидіннях галереї й отримали свій чай – по фунтовій банці з-під варення з чаєм і по шість скибок хліба з маргарином кожному. Щойно допили чай, дюжина волоцюг, які сиділи біля дверей, дременули геть, щоб не лишатися на службу, інші залишилися, але не стільки з вдячності, скільки від браку мужності.

Орган видав кілька підготовчих звуків, і почалася служба. Тієї ж миті, неначе за сигналом, волоцюги почали поводитися вкрай нахабно. Важко було повірити, що таке могло відбуватися в церкві. По всій галереї люди, розвалившись на стільцях, сміялися, теревенили, перехилялися через поручні й кидали у парафіян хлібними кульками. Мені ледь не силоміць довелося стримувати свого сусіда, щоб він не запалював цигарки. Волоцюги ставилися до служби, як до комедійної вистави. Служба й справді була досить сміховинна – з тих, де раптово кричать «Алілуя!» і виголошують нескінченні імпровізовані молитви, – але поведінка волоцюг переходила всякі межі. Серед парафіян був старий чолов'яга – Брат Бутл чи щось таке, – якого часто запрошували прочитати молитву, й коли він підводився, волоцюги починали тупати ногами, як у театрі. Вони розповідали, що на попередній службі той читав імпровізовану молитву двадцять п'ять хвилин, аж доки його не зупинив священик. Одного разу, коли Брат Бутл підвівся, хтось із волоцюг вигукнув: «Ставлю один до двох, що цей раз не поб'є й семи хвилин!» – так гучно, що це мала чути вся церква. Зрештою нас стало чути дужче, ніж священика. Кілька разів хтось з парафіян обурено намагався нас зацитькати, але марно. Ми були налаштовані глузувати зі служби, й ніхто не міг нас зупинити.

Це була дика, досить огидна сцена. Внизу сиділа купка простих людей з добрими намірами, що, як могли, намагалися молитися, а над ними розташувалася сотня людей, яких вони нагодували і які навмисне робили молитву неможливою. Глузуючи з них, з галереї шкірилося коло брудних, зарослих облич. Що могли вдіяти кілька жінок і літніх чоловіків проти сотні вороже налаштованих волоцюг? Вони боялися нас, а ми відверто над ними знущалися. Це була помста за приниження від того, що вони нас нагодували.

Священик, однак, був сміливою людиною. Він упевнено й розмірено відчитав проповідь про Ісуса й спромігся майже цілковито проігнорувати хихотіння й теревені нагорі. Але зрештою, коли йому, мабуть, урвався терпець, він гучно оголосив:

– В останні хвилини своєї проповіді я звертаюся до грішників, яким немає порятунку!

Сказавши це, він перевів погляд на галерею й продовжував дивитися туди наступні п'ять хвилин, щоб не було жодних сумнівів, хто буде врятований, а кому порятунку немає. Але хіба нас це обходило! Навіть у той час, коли священик погрожував нам геєною вогненною, ми скручували цигарки, а після останнього «амінь» з криками затарабанили вниз сходами, багато хто домовлявся повернутися за безкоштовним чаєм наступного тижня.

Мене зацікавив цей випадок. Це так відрізнялося від звичної поведінки волоцюг – принижено колінкувата, дякуючи за милостиню. Звісно, відповідь полягала в тому, що ми чисельно переважали парафіян і не боялися їх. Той, хто приймає благодійність, майже завжди ненавидить своїх благодійників – це незмінна риса людської природи, – і якщо відчуватиме підтримку п'ятдесяти чи сотні інших, то продемонструє цю ненависть.

Увечері, після безкоштовного чаю, Падді несподівано заробив ще вісімнадцять пенсів «кресанням». Цих грошей вистачало рівно на одну ночівлю, тож ми відклали їх і залишалися голодними до дев'ятої наступного вечора. Тупак, який міг би нас підгодувати, весь день не повертався. Тротуари були мокрими, тож ми пішли до Еліфент-енд-Касл[227]227
  «Слон і Замок» – район довкола великого перехрестя, названий на честь старого готелю, в південному Лондоні.


[Закрыть], де в нього була точка під накриттям. На щастя, у мене досі лишалося трохи тютюну, тож день видався не найгірший.

О пів на дев'яту Падді повів мене на набережну, де раз на тиждень священик роздавав харчові талони. Під мостом Черін-Крос чекали п'ятдесят людей, віддзеркалюючись у брижах калюж. Серед них були по-справжньому відразливі типи – постійні мешканці набережної, куди стікаються навіть гірші покидьки, ніж у цвяхи. Один з них, пам'ятаю, був одягнений у підперезане мотузкою пальто без ґудзиків, пару зношених штанів і черевики, з яких виглядали його голі пальці. Він був бородатим, як факір, і примудрився заляпати свої груди й плечі якимось жахливим чорним брудом, за консистенцією подібним на китовий жир. При цьому було видно, що від якоїсь лиховісної хвороби його обличчя під брудом і щетиною сніжно-біле, як папір. Говорив він досить добре, як службовець чи старший продавець.

Нарешті прийшов священик, і чоловіки вишикувалися в чергу в тому порядку, в якому прибули. Священик був приємний на вигляд, повнуватий, моложавий і дивовижно схожий на Шарлі, мого паризького приятеля. Сором'язливий, розгублений, він нічого не говорив, окрім короткого привітання. Він просто квапливо пройшовся вздовж шеренги людей, видаючи кожному по талону й не чекаючи на подяку. Як результат, волоцюги справді були йому вдячні, й усі погоджувалися, що цей священик – до біса добрий чолов'яга. Хтось (гадаю, священик теж мав це почути) вигукнув: «Так, цей ніколи не стане єпископом!» – що, звісно, задумувалося як щирий комплімент.

Талони коштували по шість пенсів за штуку і призначалися для їдальні неподалік. Діставшись туди, ми з'ясували, що власник ошукує волоцюг, які не можуть піти деінде, й за талон дає їжі лише на чотири пенси. Ми з Падді об'єднали свої талони й отримали порцію, яка у пересічній кав'ярні коштувала б сім чи щонайбільше вісім пенсів. Священик роздавав талонів більше, ніж на фунт, тож власник відверто ошукував волоцюг десь на сім чи й більше шилінгів на тиждень. Такі знущання є звичною частиною життя безпритульних, і так триватиме доти, доки їм замість грошей будуть видавати харчові талони.

Ми з Падді повернулися до нічліжки, все ще голодні, повешталися кухнею, заміняючи їжу теплом від вогню. О пів на одинадцяту прийшов Тупак, виснажений і втомлений, оскільки його покалічена нога перетворювала ходьбу на муку. Він не заробив скриверством жодного пенні, усі точки під накриттям були зайняті, тож він кілька годин просто жебракував, пильнуючи, щоб поряд не було поліцейських. Йому вдалося зібрати вісім пенсів – без одного пенні плата на ночівлю. Час, коли треба було заплатити, вже давно минув, але він зміг прослизнути всередину, скориставшись недостатньою пильністю уповноваженого. Будь-якої миті його могли викрити й вигнати спати на набережній. Тупак дістав зі своєї кишені речі й розглядав їх, намагаючись вирішити, що продати. Він обрав бритву, відніс її на кухню й за кілька хвилин продав за три пенси – тепер мав достатньо, щоб заплатити за ночівлю, купити кухоль чаю й залишити півпенса на завтра.