Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Розділ 21

Так тривало десь два тижні, з невеликим зростанням навантаження через більшу кількість клієнтів. Я міг би зекономити годину на день, якби орендував кімнату поряд з рестораном, але виділити час на пошуки житла здавалося неможливим – як і, до слова, сходити до перукарні, почитати газету чи навіть повністю роздягнутися. На одинадцятий день я нарешті зміг викроїти п'ятнадцять вільних хвилин, щоб написати своєму приятелю Б. у Лондон з проханням знайти мені там якусь роботу – будь-яку, якщо тільки можна буде спати більше п'яти годин. Я просто не мав сили продовжувати працювати по сімнадцять годин щодня, хоча багато людей витримують таке навантаження. Коли ти перепрацював, то рятуватися від жалості до себе допомагає розуміння, що так працюють тисячі людей у паризьких ресторанах, і не по кілька тижнів, а роками. Одна дівчина у бістро біля мого готелю працювала із сьомої ранку до півночі цілий рік, сідаючи лише, щоб перекусити. Пам'ятаю, якось я запросив її потанцювати, а вона розсміялася й відповіла, що вже кілька місяців не заходила далі рогу вулиці. У неї були сухоти, й вона померла десь у той час, коли я покидав Париж.

Уже після першого тижня роботи ми від утоми стали неврастеніками, всі окрім Жуля, який вперто ухилявся від роботи. Сварки, спочатку спорадичні, перетворилися на постійні чвари. Усі годинами ремствували, кожні кілька хвилин вибухаючи образами. «Подай мені ту каструлю, ідіоте!» – кричала кухарка (її зросту не вистачало, щоб дістати до полиць, де стояли каструлі). «Сама візьми, стара шльондро», – відповідав я. Ці слова народжувалися спонтанно з атмосфери, яка панувала на кухні.

Ми сварилися через зовсім дріб'язкові речі. Наприклад, нескінченним джерелом чвар був сміттєвий бак: поставити його там, де було зручно мені й де він заважав кухарці, чи де хотіла вона, тобто між мною й раковиною. Якось вона скиглила і скиглила, аж доки в мене не урвався терпець і я зі злості переставив бак у центр кімнати, де вона просто не могла об нього не перечіплятися.

– А тепер, корово, – сказав я, – спробуй його переставити.

Бідолашна стара жінка! Для неї він був надто важким, тож вона сіла, поклала голову на стіл й розплакалася. А я глузував з неї. Ось як втома впливає на твої манери.

За кілька днів кухарка перестала розповідати про Толстого й свою артистичну натуру, й ми розмовляли з нею не більше, ніж того вимагала робота, й так само не розмовляли Борис із Жулем. Вони обоє не розмовляли також і з кухаркою. Навіть ми з Борисом заледве трималися. Хоча ми наперед домовлялися, що engueulades[167]167
  Тут – сварки.


[Закрыть] в робочий час не беруться до уваги, але ми говорили одне одному таке, що не виходило забути, та й, насправді, не залишалося іншого часу, крім робочого. Жуль ставав усе ледачішим і постійно крав їжу, як він казав, з почуття обов'язку. Коли ми відмовилися красти за компанію з ним, він називав нас jaune[168]168
  «Жовтяками» – членами «жовтих» профспілок, тобто тих, що співпрацюють з роботодавцями.


[Закрыть], тобто штрейкбрехерами. У нього був дивовижно капосний характер. Він розповідав мені – з очевидною гордістю, – що іноді вмочував брудний рушник у суп клієнта перед тим, як подавати, просто щоб помститися представникові буржуазії.

Кухня ставала все бруднішою, а щури – сміливішими, хоча ми й упіймали кількох. Оглядаючи цю огидну кімнату з сирим м'ясом, що лежало поміж решток їжі на підлозі, з купами брудних каструль, забитою і вкритою жиром раковиною, я роздумував, чи є у світі ресторани, гірші за наш. Але всі троє моїх колег стверджували, що бували й у брудніших місцях. Жуль отримував відверте задоволення від споглядання цього бруду. В обід, коли було мало роботи, він ставав у дверях на кухні й глузував з нас за надто старанну роботу:

– Дурню! Навіщо ти миєш ту тарілку? Витри об штани. Кого обходять клієнти? Вони не знають, що тут діється. Як працює ресторан? Ти подаєш курча, а воно падає на підлогу. Ти перепрошуєш, кланяєшся, виходиш і за п'ять хвилин повертаєшся через інші двері з тим самим курчам. Ось як працює ресторан, – і таке інше.

Дивно таке казати, але попри весь бруд і некомпетентність «Оберж де Жеан Коттар» насправді став успішним. У перші кілька днів усі клієнти були росіянами, приятелями нашого патрона, а потім пішли американці та інші іноземці – й жодного француза. Одного вечора зчинилася страшенна метушня, бо прийшов наш перший клієнт-француз. Чвари ненадовго забулися, й ми всі дружно працювали, щоб подати хороший обід. Борис прокрався навшпиньки до кухні, мовчки показав великим пальцем за плече й змовницьки прошепотів:

– Sh! Attention, ип Français[169]169
  Тсс, увага! Француз!


[Закрыть]!

За мить зайшла дружина патрона і теж прошепотіла:

– Attention, ип Français! Простежте, щоб він отримав подвійну порцію овочів.

Доки француз їв, дружина патрона стояла за ґратами кухонних дверей і стежила за виразом його обличчя. Наступного вечора він повернувся з двома іншими французами. Це означало, що ми заробляємо добру репутацію, бо найпевніша ознака поганого ресторану – коли туди ходять лише іноземці. Можливо, однією з причин нашого успіху був патрон, який єдиний раз продемонстрував розсудливість під час облаштування ресторану, купивши дуже гострі ножі. Звісно, головний секрет успішного ресторану – це гострі ножі. Я радий, що так склалося, бо саме це зруйнувало одну з моїх ілюзій – уявлення, що французи розуміються на хорошій їжі. Або, можливо, ми справді були хорошим рестораном за паризькими стандартами. У такому разі уявити, як виглядають погані, просто неможливо.

За кілька днів по тому, як я написав Б., він відповів, що знайшов для мене роботу. Треба було доглядати за психічно хворим з народження, що після «Оберж де Жеан Коттар» сприймалося як чудовий відпочинок у санаторії. Я уявляв, як буду тинятися сільськими путівцями, збиваючи палицею голівки будяків, їсти печену баранину та солодкі пироги й спати по десять годин щоночі у простирадлах, що пахнуть лавандою. Б. прислав мені п'ять фунтів, щоб я міг купити квиток і забрати одяг з ломбарду, і щойно прийшли гроші, я повідомив, що звільняюся з ресторану. Моє раптове звільнення заскочило патрона зненацька, оскільки він, як завжди, був без копійки, тож віддав мені платню без тридцяти франків. Утім, він запропонував мені склянку коньяку «Courvoisier '48», мабуть вважаючи, що це компенсувало недоплату. Вони найняли на моє місце чеха, цілком компетентного плонжера, а за кілька тижнів звільнили бідну стару кухарку. Як я згодом дізнався, з двома першокласними працівниками на кухні робочий день плонжера скоротився до п'ятнадцяти годин. Ніхто не зміг би його ще більше скоротити без модернізації кухні.

Розділ 22

Я хотів би поділитися своїми думками про життя паризького плонженра, хай би вони навіть і були не дуже цінними. Якщо замислитися, то це здається дивним, що тисячі людей у великому сучасному місті весь свій час, коли не сплять, миють посуд у гарячих підземних печерах. Моє питання в тому, чому таке життя продовжується, якій меті воно служить, хто зацікавлений у тому, щоб так тривало, і чому. Я не просто по-бунтарському, fainéant[170]170
  Тут – знічев'я.


[Закрыть], відстоюю якусь позицію. Я намагаюся зрозуміти соціальну значущість життя плонжера.

Почати, мабуть, варто з того, що плонжер – це один із рабів сучасного світу. Не те, щоб йому треба було співчувати, оскільки йому живеться не гірше, ніж багатьом іншим робочим людям, та все ж у нього не більше свободи, ніж якби його купили й перепродали. Його праця рабська й не потребує майстерності, йому платять достатньо лише щоб не вмерти, його єдина радість – поцупити якийсь шматок. Він позбавлений можливості взяти шлюб, або ж, якщо він одружений, то його дружина теж має працювати. За рідкісним щасливим винятком, втекти від такого життя плонжер не може, хіба що за ґрати. Просто зараз у Парижі є люди з університетськими ступенями, які по десять чи п'ятнадцять годин щодня відшкрябують посуд. Не можна сказати, що причина в їхніх лінощах – ледача людина не може працювати плонжером, – але вони потрапляють у пастку рутини, через яку стає неможливо думати. Якби плонжери не втратили здатність думати, то вже давно б створили профспілку й страйкували, домагаючись кращих умов. Але вони не думають, бо у них немає на це часу, їхнє життя зробило з них рабів.

Питання в тому, чому це рабство триває. Люди приймають за належне, що будь-яка робота виконується з певною метою. Вони дивляться, як хтось зайнятий неприємною роботою, і вважають, що відповідь на це питання полягає в тому, що ця робота необхідна. Наприклад, видобуток вугілля є важкою, але необхідною роботою: нам потрібне вугілля. Робота в каналізаційному колекторі теж неприємна, але хтось же там має працювати. Так само й з роботою плонжера. Хтось має їсти в ресторанах, тож хтось інший має вичищати посуд по вісімдесят годин щотижня. Цього вимагає цивілізація, а отже, питань бути не може. Варто поміркувати про це детальніше.

Чи справді цивілізації потрібна робота плонжера? Ми вважаємо, що це «чесна» робота, тому що вона важка й неприємна, а для нас ручна праця є таким собі фетишем. Ми бачимо, як робітник валить дерево, й переконані, що це задовольняє якусь суспільну потребу просто тому, що він застосовує силу м'язів. Нам не спадає на думку, що він знищує дерево, аби звільнити простір для якоїсь огидної статуї. Мені здається, що те ж саме з плонжером. Він заробляє свій хліб у поті чола, але з цього не випливає, що він робить щось справді корисне, він працює на розкіш, яка – дуже часто – розкішшю не є.

Як приклад того, що я маю на увазі під розкішшю, яка не є такою, розглянемо дуже показовий випадок, який навряд чи можливий у Європі. Візьмемо індійських рикш і тяглових поні. У будь-якому далекосхідному місті сотні рикш, засмаглих до чорноти нещасливців, що важать вісім стоунів[171]171
  1 стоун – 6,35 кг.


[Закрыть] і одягнені тільки в пов'язку на стегнах. Хтось із них хворий, комусь уже п'ятдесят. Без передиху вони з опущеною головою долають милі під сонцем і дощем, тягнучи візок за держаки, піт скрапує з їхніх сивих вусів. Коли вони рухаються надто повільно, пасажир обзиває їх bahinchut[172]172
  Див. прим. 2 на сторінці 194.


[Закрыть]. Вони заробляють по тридцять чи сорок рупій на місяць і легеневий кашель через кілька років. Тяглові поні – похмурі, злісні істоти, яких дешево продають, коли в них лишається сил лише на кілька років роботи. Їхні господарі вважають батіг заміною їжі. Роботу цих поні можна описати таким собі рівнянням «батіг плюс їжа дорівнює енергія». Зазвичай це близько шістдесяти відсотків батога і близько сорока – їжі. У деяких з них на шиї величезні виразки, тож їм доводиться цілий день тягати візок, натираючи рани до крові. Втім, навіть і тоді їх можна змусити працювати. Треба лише шмагати настільки сильно, щоб біль від батога був сильнішим за біль від упряжі. Після кількох років не допомагає уже й батіг, і тоді шкапу віддають на забій. Це приклади роботи, яка не є необхідною, оскільки немає жодної реальної потреби в рикшах чи тяглових поні. Вони існують тільки тому, що жителі Сходу вважають плебейством ходити пішки. Це розкіш, і, як знають усі, хто користувався їхніми послугами, дуже вбога розкіш. У цьому дуже мало зручності, й вона ніяк не може компенсувати страждання людей і тварин.

Те ж саме з плонжером. Порівняно з рикшею чи тягловим поні він – король, але його ситуація подібна. Він раб готелю чи ресторану, і його рабство більшою чи меншою мірою є марним. Адже, зрештою, чи є реальна потреба у великих готелях і розкішних ресторанах? Вони існують начебто для розкоші, але насправді забезпечують лише дешеву, фальшиву її імітацію. Тож недарма більшість людей ненавидять готелі. Деякі ресторани кращі за інші, але в ресторані неможливо отримати настільки хорошу їжу, яку можна було б скуштувати у приватній господі за ту ж ціну. Звісно, готелі й ресторани мають існувати, але немає потреби тримати для цього сотні рабів. Робота, яка там виконується, не відповідає своїй суті, розкіш полягає якраз у фальшивості. Пишнота, як її називають, насправді означає лише більшу кількість роботи для персоналу й вищу ціну для клієнта. Не виграє ніхто, крім власника, який зможе купити собі розкішну віллу в Дювілі[173]173
  Курортне місто на півночі Франції.


[Закрыть]. По суті, «пишний» готель – це місце, де сотня людей безупинно працюють, як чорти, щоб інші двісті могли втридорога заплатити за речі, яких насправді не потребують. Якби забрати з готелів і ресторанів усе зайве й поставити за мету просто виконувати роботу ефективно, плонжери могли б працювати шість чи вісім годин на день замість десяти чи п'ятнадцяти.

Припустімо, що робота плонжера справді більш чи менш марна. Тоді постає питання, чому хтось і далі хоче, щоб він працював? Я намагаюся вийти за рамки суто економічних причин і збагнути, яке задоволення може комусь приносити думка про людину, яка все життя миє посуд. Адже немає сумніву, що люди – люди, які живуть у комфорті, – справді отримують задоволення від такої думки. Раб, казав Марк Катон[174]174
  Катон Старший, Марк Порцій Катон – римський політичний діяч і письменник, III —II ст. до н.е.


[Закрыть], має працювати увесь час, коли не спить. Байдуже, потрібна його робота чи ні, він має працювати, бо робота сама по собі є благом – принаймні для рабів. Таке ставлення досі побутує, нагромаджуючи гори марної, важкої праці.

Я гадаю, що це прагнення зберегти марну працю є за своєю суттю простим страхом перед натовпом. Натовп (якщо продовжувати цю думку) – це стадо тварин, які можуть стати небезпечними, якщо матимуть вільний час. Тож краще завантажувати їх марною роботою, що не дає можливості думати. Інтелектуально чесний багатій, якщо його запитати про поліпшення умов праці, зазвичай відповість щось таке:

«Так, звісно, бідність – це дуже неприємно. Але вона від нас так далеко, що ми навіть насолоджуємося думкою про її неприємність. І не очікуйте, що ми будемо щось змінювати. Нам шкода вас, нижчі класи, так само, як нам шкода хворого на коросту кота, але ми запекло боротимемося проти будь-якого поліпшення ваших умов. Ми усвідомлюємо, що ви значно безпечніші в такому стані, як зараз. Теперішній стан справ нас влаштовує, й ми не збираємося зважуватися на ризик вивільняти вас навіть на зайву годину на день. Отож, дорогі браття, оскільки ви, очевидно, маєте трудитися, щоб оплатити наші мандрівки до Італії, то трудіться, й чхали ми на вас».

Таким є ставлення розумних, культурних людей, і це прочитується в сотнях написаних ними есе. Дуже мало освічених людей отримують менше, скажімо, чотирьох сотень фунтів на рік, і, природно, вони на боці багатих, оскільки сприймають будь-яку свободу, надану бідним, як загрозу власній свободі. Вважаючи єдиною альтернативою якусь похмуру марксистську утопію, освічена людина вважає за ліпше залишати речі в тому стані, в якому вони є зараз. Можливо, їй і не дуже подобаються її побратими-багатії, але вона припускає, що навіть найвульгарніші з них є менш ворожими до її насолод, ближчими їй, ніж бідняки, тож віддає перевагу залишатися з багатими. Саме цей страх потенційно небезпечного натовпу робить майже всіх освічених людей консерваторами.

Страх перед натовпом є забобонним страхом. Він ґрунтується на думці, що існує якась містична, істотна різниця між багатим і бідним, неначе вони належать до двох різних рас, як негри і білі люди. Але насправді такої різниці немає. Багаті й бідні різняться тільки їхніми прибутками, й більше нічим, і пересічний мільйонер є лише пересічним посудомийником, одягненим у новий костюм. Поміняйте їх місцями й – увага, стежте за руками! – хто тепер праведник, а хто злодій? Усі, хто був рівним і серед тих, і серед інших, знають це дуже добре. Але проблема в тому, що освічені, культурні люди, ті люди, від яких можна було б очікувати ліберальних поглядів, ніколи не товаришують з біднотою. Що більшість освічених людей знають про бідність? У моєму примірнику збірки Війона редактор усерйоз вирішив, що треба в примітці дати пояснення рядку «Ne pain ne voyent qu'aux fenestres[175]175
  І бачать хліб лише у вікнах крамниць.


[Закрыть]». Ось настільки далеким від досвіду освічених людей є голод.

Цілком природно що з цієї необізнаності народжується забобонний страх перед натовпом. Освічена людина уявляє собі орду недолюдей, які хочуть свободи тільки для того, щоб пограбувати її дім, спалити її книжки й змусити її працювати за станком чи вичищати вбиральню. «Що завгодно, – думає освічена людина, – будь-яка несправедливість, аби тільки не вивільняти цього натовпу». Вона не розуміє, що оскільки немає різниці між багатими й бідними, то й не йдеться про те, щоб вивільняти якийсь натовп. Натовп, насправді, на волі вже зараз і – в особі багатіїв – використовує свою владу, щоб облаштовувати величезні цехи з виробництва нудьги на зразок «пишних» готелів.

Підсумуємо. Плонжер – раб, зайвий раб, який виконує тупу й загалом непотрібну роботу. Його тримають зайнятим передусім через непевне відчуття, що він стане небезпечним, якщо матиме більше дозвілля. Освічені люди, які мали б бути на його боці, мовчки погоджуються з цим, оскільки нічого про нього не знають і, як наслідок, бояться його. Я говорю про плонжера, бо зараз розглядаю саме його випадок. Але те ж саме можна сказати й про інших незліченних робітників. Це лише мої власні думки про основні причини такого життя плонжера, які прямо не стосуються економічних питань і, поза сумнівом, багато в чому банальні. Я ділюся ними як прикладом думок, що виникають в голові у процесі роботи в готелі.

Розділ 23

Щойно залишивши «Оберж де Жеан Коттар», я вклався в ліжко й проспав майже добу – без години. Тоді я вперше за два тижні почистив зуби, помився, постригся й викупив речі з ломбарду. Це були два славні дні байдикування. Я навіть пішов до «Обержу» у своєму найкращому костюмі, сперся на шинквас і витратив п'ять франків на пляшку англійського пива. Це дивне відчуття – стати клієнтом у закладі, де ти був рабом раба. Борис шкодував, що я залишив ресторан у час, коли ми стали lancés[176]176
  Тут – успішними.


[Закрыть] і з'явився шанс заробити трохи грошей. Якось згодом я спілкувався з ним, і він розповідав, що заробляє сто франків на день і зійшовся з très serieuse[177]177
  Дуже надійною.


[Закрыть] дівчиною, що ніколи не пахне часником.

Увесь день я гуляв нашим кварталом і з усіма прощався. Того дня Шарлі розповів мені про смерть старого скнари Руколя, який колись жив у цьому кварталі. Дуже ймовірно, що Шарлі, як завжди, прибріхував, але це була хороша історія.

Руколь помер у сімдесят чотири, за рік чи за два до мого приїзду в Париж, але доки я там жив, люди в кварталі все ще говорили про нього. Він був не Деніелом Денсером[178]178
  Відомий англійський скнара XVIII століття, що став уособленням надмірної ощадливості.


[Закрыть] чи кимось такого рівня, але доволі цікавим персонажем. Щоранку ходив на «Ле Аль» збирати викинуті овочі, їв котяче м'ясо, носив замість білизни газету, використовував дерев'яні панелі своєї кімнати замість дров, пошив собі пару штанів з мішка – і все це маючи в банку півмільйона франків. Я б дуже хотів з ним познайомитися.

Як і багато скнар, Руколь закінчив погано, вклавши гроші в якусь ризиковану операцію. Одного дня у кварталі з'явився єврей, уважний, діловитого вигляду молодик, який мав першокласний план з контрабанди кокаїну до Англії. Звісно, у Парижі було досить просто купити кокаїн, і провезти його теж нескладно, але завжди знайдеться якийсь шпик, що видасть твою схему митникам чи поліції. Ходили чутки, що часто це роблять ті ж самі продавці кокаїну, оскільки контрабанду контролює синдикат, який не хоче конкуренції. Втім, єврей, присягався, що жодної небезпеки немає. Він начебто знав спосіб доправити кокаїн прямо з Відня не звичайними каналами, тож можна було не платити хабара. Він зв'язався з Руколем через молодого поляка, студента Сорбонни, який збирався вкласти в цю справу чотири тисячі франків, якщо Руколь дасть шість. За ці гроші вони могли б купити десять фунтів кокаїну і нажити на них непоганий статок в Англії.

Поляк і єврей доклали чимало зусиль, щоб видерти гроші з пазурів старого Руколя. Шість тисяч франків було невеликою сумою – він мав набагато більше зашитим у матраці у своїй кімнаті, – але для нього було мукою віддати навіть су. Поляк і єврей тижнями ходили біля нього, пояснювали, погрожували, умовляли, сперечалися, ставали навколішки й благали дати грошей. Старий напівбожеволів від жадоби й страху. Його нутрощі стискалися від думки отримати, може, п'ятдесят тисяч франків прибутку, та все ж він не міг змусити себе ризикнути грошима. Він сидів у кутку, сховавши обличчя в долонях, стогнучи й іноді скрикуючи в нестямі, а часто навіть ставав навколішки (він був дуже набожним) і молив дати йому сили, але ніяк не міг зважитися. Зрештою, більше від виснаження, ніж від умовлянь, він раптом здався. Розпоров матрац, де були сховані гроші, й віддав єврею шість тисяч франків.

Єврей приніс кокаїн того ж дня й швидко зник. Тим часом, і це не дивно після того шарварку, який зчинив Руколь, про цю справу знав уже весь квартал. Наступного ранку готель оточила й почала обшукувати поліція.

Руколь і поляк були в розпачі. Поліція була внизу, піднімаючись нагору й обшукуючи по черзі кожну кімнату, великий пакет з кокаїном лежав на столі, й не було ні куди його сховати, ні як втекти сходами. Поляк хотів викинути пакет з вікна, але Руколь і чути про це не хотів. Шарлі казав, що бачив усе на власні очі. За його словами, коли в Руколя намагалися відібрати пакет, старий притиснув його до грудей і пручався як божевільний, хоча йому й було сімдесят чотири. Він був страшенно наляканий, але радше б пішов до в'язниці, ніж викинув гроші.

Зрештою, коли поліція вже була поверхом нижче, в когось виникла ідея. У сусіда Руколя була дюжина бляшанок з пудрою на продаж. Ідея полягала в тому, щоб пересипати кокаїн у бляшанки й видавати за пудру. Пудру поквапом витрусили з вікна й замінили на кокаїн, а бляшанки відкрито поставили в Руколя на столі, наче й не було чого приховувати. За кілька хвилин поліцейські прийшли з обшуком. Вони простукали стіни, зазирнули в димар, вивернули шухляди, оглянули дошки підлоги, а тоді, коли вже збиралися здатися, так нічого й не знайшовши, інспектор помітив на столі бляшанки.

– Tiens[179]179
  Тут – стривай.


[Закрыть], – сказав він. – Давайте поглянемо, що в них. Я їх не помітив. Що там?

– Пудра, – відповів поляк настільки спокійно, наскільки міг. Але тоді від страху Руколь гучно простогнав, тож поліція одразу насторожилася. Вони відкрили одну з бляшанок, й інспектор, понюхавши її, заявив, що це, мабуть, кокаїн. Руколь і поляк почали присягатися всіма святими, що це лише пудра, але ради не було: що більше вони протестували, то більш підозріливими ставали поліцейські. Обох заарештували й доправили до відділка в супроводі половини мешканців кварталу.

У відділку Руколя й поляка допитував комісар, а тим часом бляшанку з кокаїном відправили на аналіз. Як казав Шарлі, неможливо було описати сцени, які влаштовував Руколь. Він плакав, молився, робив суперечливі заяви, одразу звинуватив у всьому поляка й голосив так гучно, що було чути аж на вулиці. Поліцейські мало не луснули від реготу.

Через годину поліцейський повернувся з бляшанкою кокаїну й запискою від лаборанта. Він усміхався.

– Це не кокаїн, monsieur, – повідомив він.

– Як це не кокаїн? – перепитав вражений комісар. – Mais, alors[180]180
  Але, в такому разі.


[Закрыть], що ж це тоді?

– Пудра.

Руколя й поляка одразу ж відпустили, цілковито виправданих, але дуже розлючених. Єврей їх перехитрував. Пізніше, коли вляглися емоції, виявилося, що він так само ошукав ще двох людей у кварталі.

Поляк радів уже з того, що вдалося уникнути покарання, хоч він і втратив чотири тисячі франків, але бідолашний старий Руколь геть підупав. Він одразу вклався в ліжко й увесь день і півночі було чути, як він вовтузиться, бурмотить й іноді на весь голос кричить:

– Шість тисяч франків! Nom de Jésus-Christ[181]181
  Заради Христа!


[Закрыть]! Шість тисяч франків!

За три дні в нього стався якийсь напад, а за два тижні він помер – як сказав Шарлі, від розбитого серця.