Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 15 страниц)
Розділ 4
Одного дня мої англійські уроки раптово припинилися. Погода ставала спекотною, й один з моїх учнів зледачів і не захотів продовжувати навчання, тож відмовився від моїх послуг. Інший зник зі свого помешкання без попередження й не заплатив мені дванадцять франків. Я мав лише тридцять сантимів і ні крихти тютюну. Півтора дні я не мав ані їжі, ані курива, тож, надто голодний, щоб зволікати, я спакував залишки свого одягу у валізу й відніс їх до ломбарду. Це поклало край спробам вдавати, що в мене все гаразд із грошима, оскільки я не міг винести одяг з готелю, не попередивши мадам Ф. Втім, я пам'ятаю наскільки вона здивувалася, що я запитав її, а не проніс одяг нишком, оскільки втекти потайки було звичним явищем у нашому кварталі.
Тоді я вперше потрапив до французького ломбарду. Вхід був через величний кам'яний портал (з написом «Liberté, Egalité, Fraternité[36]36
Свобода, Рівність, Братерство.
[Закрыть]», певна річ, – у Франції вони пишуть це навіть на поліцейських відділках) у велику порожню кімнату на кшталт шкільного класу з прилавком і довгими сидіннями. Там чекали сорок чи п'ятдесят людей. Один із них передав свій заклад через прилавок і сів. За хвилину клерк оцінив його вартість і вигукнув «Numéro[37]37
Номер.
[Закрыть] такий-то, ви візьмете п'ятдесят франків?» Іноді це було лише п'ятнадцять франків, чи десять, чи п'ять: хай би якою була сума, про неї знала вся кімната. Коли я зайшов, клерк вигукнув з образою в голосі: «Numéro 83 – сюди!» – і свиснув, поманивши рукою, неначе кликав пса. Numéro 83 підійшов до прилавка. Це був старий бородань у пальті, застібнутому до шиї й потріпаному внизу. Клерк мовчки жбурнув згорток через прилавок – вочевидь, заклад нічого не вартував. Згорток упав на підлогу й розкрився, продемонструвавши чотири пари вовняних чоловічих кальсонів. Ніхто не міг стримати сміху. Бідолашний Numéro 83 зібрав кальсони й незграбно поплентався до виходу, бурмочучи щось до себе.
Одяг, який я приніс закладати, разом з валізою коштував понад двадцять фунтів і був у доброму стані. Я вважав, що зараз він вартує близько десяти фунтів, чверть від цього (у ломбарді зазвичай платять чверть вартості) становила двісті п'ятдесят чи триста франків. Я безтурботно чекав, сподіваючись у гіршому разі на двісті франків.
Нарешті клерк назвав мій номер: «Numéro 97!»
– Так, – сказав я, підводячись.
– Сімдесят франків?
Сімдесят франків за одяг, що коштує десять фунтів! Але сперечатися не мало сенсу. Я бачив, як хтось намагався сперечатися, й клерк негайно відмовився приймати заклад. Я взяв гроші, закладну і вийшов. Тепер у мене був тільки той одяг, що залишався на мені: дуже потертий на ліктях піджак, пальто, порівняно прийнятне як заклад, і одна запасна сорочка. Згодом, коли було вже запізно, я дізнався, що розумніше було б піти до ломбарду по обіді. Клерками працюють французи, тож, як більшість французів, вони перебувають в поганому гуморі, аж доки не пообідають.
Коли я дістався додому, мадам Ф. протирала підлогу бістро. Вона підійшла до порога зустріти мене. В її очах я бачив тривогу за мою орендну плату.
– Ну, – спитала вона. – Скільки тобі заплатили за одяг? Небагато, еге ж?
– Двісті франків, – швидко відповів я.
– Tiens[38]38
Тут – Ти диви!
[Закрыть]. – вигукнула вона здивовано. – Ну, це непогано. Дорогий, мабуть, цей англійський одяг!
Ця брехня врятувала мене від багатьох клопотів і, як не дивно, зрештою вийшла на правду. Кілька днів потому я отримав рівно двісті франків за свою статтю в газеті й з болем віддав їх усі, до останнього пенні, за кімнату. Отож, хоча я дійшов майже до того, щоб голодувати в наступні тижні, але принаймні не залишився без даху.
Тепер стало конче необхідно знайти роботу, і я згадав про свого знайомого, російського офіціанта на ім'я Борис, який міг би мені допомогти. Я познайомився з ним у загальній палаті лікарні, де він лікував артрит лівої ноги. Борис пропонував мені звертатися до нього, якщо колись потраплю в скруту.
Я маю трохи розповісти про Бориса, оскільки він цікавий персонаж і був моїм близьким другом протягом тривалого часу. Це був великий, войовничий чоловік років близько тридцяти п'яти. Раніше він був вродливим, але відколи захворів, то надзвичайно розтовстів від перебування в ліжку. Як і у більшості російських біженців, його життя було сповнене пригод. Його батьки, вбиті в часи революції, були заможними людьми, а під час війни він служив у Другому сибірському стрілецькому полку, який, за його словами, був найкращим полком російської армії. Після війни він спочатку працював на фабриці з виробництва щіток, тоді вантажником у «Ле Аль[39]39
Центральний продовольчий ринок Парижа, що існував щонайменше з XII століття, був суттєво перебудований у 1850-х і демонтований у 1970-х рр.
[Закрыть]», потім посудомийником і зрештою дослужився до офіціанта. Борис захворів, коли працював у «Отель Скріб[40]40
Hôtel Scribe – «Готель Книжник» або «Готель Писар».
[Закрыть]» і отримував сто франків чайових на день. Він мріяв стати метрдотелем, назбирати п'ятдесят тисяч франків і відкрити маленький елітний ресторан на правому березі.
Борис завжди говорив про війну як про найщасливіший час свого життя, війна і військова служба були його пристрастю. Він прочитав незліченну кількість книжок про стратегію та військову історію й міг розповісти все про теорії Наполеона, Кутузова, Клаузевіца, Мольтке і Фоша. Усе, пов'язане з армійською службою, приносило йому задоволення. Кав'ярня «Клозері де Діла[41]41
Closerie des Lilas – дослівно «Хутір лілій». Кав'ярня на бульварі Монпарнас, 171, заснована 1847 року. Відома тим, що там збиралися й досі збираються митці. Серед найвідоміших відвідувачів – Ренуар, Моне, Поль Сезан, Пікассо, Еміль Золя, Теофіл Ґотьє, Шарль Бодлер, брати Ґонкури, Ернест Гемінґвей, Генрі Міллер, Френсіс Скотт Фіиджеральд та інші.
[Закрыть]» на Монпарнасі була його улюбленою просто тому, що перед нею стояла статуя маршала Нея[42]42
Мішель Ней (1769—1815) – один з найвідоміших французьких маршалів часів Наполеонівських війн, після остаточної поразки Наполеона був розстріляний роялістами.
[Закрыть]. Згодом ми з Борисом іноді разом ходили на вулицю дю Коммерс. Якщо ми добиралися на метро, Борис завжди виходив на станції «Камбронн» замість «Коммерс», хоча «Коммерс» була ближче: йому подобалася асоціація з генералом Камбронном, якого закликали здатися під Ватерлоо, але той відповів тільки «Merde!»
Єдиним, що лишилося в Бориса від революції, були медалі й кілька фотографій його колишнього полку. Їх він зберіг, коли все інше вже лежало в ломбарді. Майже щодня він розкладав світлини на ліжку й розповідав про них:
– Voilà, топ аті[43]43
Ось, мій друже.
[Закрыть]. Ось я на чолі моїх хлопців. Чудові, кремезні чоловіки, правда? Не те, що ці дрібні щури французи. Командир роти з двадцяти людей – непогано, еге ж? Так, командир роти Другого сибірського стрілецького полку, а батько мій був полковником.
Ah, mais, топ ami[44]44
Але ж, мій друже.
[Закрыть], ці життєві злети й падіння! Командир роти російської армії, а потім – пшик! Революція – і зникло все до копійки. У 1916-му я зупинявся на тиждень в «Отель Едуар Сет[45]45
Hôtel Édouard Sept – «Готель Едуард Сьомий».
[Закрыть]», а вже в 1920-му я намагався влаштуватися туди нічним сторожем. Я працював нічним сторожем, комірником, мийником підлоги, посудомийником, вантажником, прибиральником туалетів. Свого часу я давав на чай офіціантам, а потім офіціанти давали на чай мені.
Ох, але я знав, що означає жити як джентльмен, топ аті. Кажу це не щоб похвалитися, але якось я намагався порахувати всіх своїх коханок і нарахував більше двохсот. Так, щонайменше двісті... Що ж, ça reviendra[46]46
Це ще повернеться.
[Закрыть]. Перемагає той, хто б'ється найдовше. Головне – це відвага! І так далі, і таке інше.
Борис був дивною, мінливою натурою. Він завжди хотів назад в армію, але працював офіціантом достатньо довго, щоб перейняти світогляд офіціанта. Ніколи не мігши заощадити більше за кілька тисяч франків, він не сумнівався, що зрештою відкриє свій ресторан і стане заможним. Усі офіціанти, як я дізнався згодом, говорили й думали про це – так вони примирялися з тим, що були офіціантами. Борис цікаво розповідав про життя готелю:
«Робота офіціанта – це азартна гра, – казав він. – Ти можеш померти в злиднях, а можеш заробити статок за рік. Тобі не платять зарплатню, ти залежиш від чайових – десять відсотків від рахунку плюс комісія від виробників вина за корки від шампанського. Іноді чайові величезні. Бармен у „Максім'з[47]47
Maxim's – відомий паризький ресторан на вулиці Руаяль, З, заснований 1893 року колишнім офіціантом Максимом Гайяром. Особливо популярним став після перевідкриття з оформленням інтер'єру в стилі ар нуво в час Всесвітньої паризької виставки 1900 р.
[Закрыть]“, наприклад, отримує п'ять сотень франків на день. У сезон навіть більше п'яти сотень... Я сам отримував щодня двісті франків у готелі в Біарріці[48]48
Біарріц – місто на південному заході Франції, відомий центр морського туризму.
[Закрыть], коли був сезон. Тоді весь персонал, від адміністраторів і до плонжерів, працювали по двадцять одну годину на добу. Двадцять одна година роботи й дві з половиною години в ліжку, і так цілий місяць. Втім, це того вартувало: двісті франків на день.
Ніколи не знаєш, коли тобі поталанить. Якось в „Отель Руаяль[49]49
Hôtel Royal – «Готель Королівський».
[Закрыть]“ американській клієнт покликав мене перед обідом і замовив двадцять чотири коктейлі з бренді. Я приніс йому їх усі разом на таці, двадцять чотири склянки. „Тепер, гарсоне, – сказав клієнт (він був п'яний), – я вип'ю дванадцять і ти вип'єш дванадцять, і якщо після того зможеш дійти до дверей, отримаєш сто франків“. До дверей я дійшов, і він дав мені сто франків. Кожну наступну ніч шість днів поспіль він приходив знову, дванадцять коктейлів з бренді, а тоді сто франків. Кілька місяців потому я чув, що його видали на вимогу американську уряду за розтрату. Є в них щось хороше, тобі не здається, у цих американцях?»
Мені подобався Борис, і нам було цікаво разом за грою в шахи чи розмовами про війну й готелі. Борис часто пропонував мені стати офіціантом. «Тобі пасуватиме таке життя, – казав він. – Це непогано, коли в тебе є робота, сто франків на день і гарна коханка. Ти кажеш, що хочеш писати. Писати – то дурниця. Є тільки один спосіб заробляти на книжках: одружитися на доньці видавця. Але з тебе вийде хороший офіціант, якщо зголиш ці вуса. Ти високий і говориш англійською – це головне, що потрібне офіціанту. Дочекайся, поки я зможу зігнути цю прокляту ногу, топ ami, і тоді, якщо ти колись не матимеш роботи, приходь до мене».
Зараз, коли в мене закінчувався строк оренди й підступав голод, я згадав про обіцянку Бориса й вирішив одразу ж його розшукати. Я не сподівався стати офіціантом так легко, як він обіцяв, але, звісно, я знав, як мити посуд, і він, напевно, міг би знайти мені роботу на кухні. Якось Борис говорив, що посудомийників найбільше потребують улітку. Було великим полегшенням згадати, що я маю бодай одного впливового друга, на якого можна покластися.
Розділ 5
Нещодавно перед тим Борис дав мені адресу на вулиці дю Марше де Блан Манто[50]50
Ринок білих пальт.
[Закрыть]. Він написав тільки, що «справи йдуть не дуже кепсько», і я припустив, що він знову в «Отель Скріб» отримує свої сто франків на день. Я був сповнений надії й дивувався, чому був такий дурний, що не згадав про Бориса раніше. Я вже бачив себе у затишному ресторані з веселими кухарями, що співають пісень про кохання, розбиваючи яйця на сковорідку, й гарантованим п'ятиразовим харчуванням. У передчутті зарплати я навіть розтринькав два з половиною франки на пачку «Gaulois Bleu».
Уранці я дістався до дю Марше де Блан Манто й був неприємно вражений, що це віддалена гамірна вулиця, така ж паскудна, як і моя. Готель Бориса був найбрудніший з усіх навколо. Від його темного порога доносився огидний кислий запах, суміш помиїв і синтетичного супу – це був бульйон «Зіп» по двадцять п'ять сантимів за пачку. У мене з'явилося погане передчуття. Бульйон «Зіп» був їжею для тих, хто голодує або вже на межі голоду. Чи справді Борис міг заробляти сто франків на день? Похмурий патрон, що сидів на вході, сказав мені, що так, росіянин удома – в мансарді. Я піднявся шістьма хіднями вузьких звивистих сходів, з кожним поверхом запах бульйону «Зіп» посилювався. Борис не відповів на мій стукіт, тож я сам відчинив двері й зайшов.
Кімната була мансардою десять на десять футів[51]51
1 фут – 0,3 м.
[Закрыть], освітленою тільки сонцем. Єдиними меблями були вузьке залізне ліжко, стілець і рукомийник на погнутій ніжці. По стіні над ліжком поволі рухався довгий звивистий ланцюжок клопів. Борис спав голий, під брудним простирадлом горою випинався його великий живіт. Груди були вкриті слідами від укусів комах. Коли я зайшов, він прокинувся, протер очі й гучно застогнав.
– Заради Христа! – вигукнув він. – О, заради Христа, моя спина! Прокляття, я, мабуть, увередив спину!
– Що сталося? – кинувся я.
– У мене спина мов переламана, ось і все. Я ніч спав на підлозі. О, заради Христа! Якби ти знав, як болить спина!
– Любий Борисе, ти хворий?
– Не хворий, лише голодний, і помру від голоду, якщо так і далі триватиме. Крім того, що сплю на підлозі, останні тижні я живу на два франки в день. Це жахливо. Ти прийшов не в найкращий час, топ аті[52]52
Мій друже.
[Закрыть].
Не мало сенсу запитувати, чи Борис досі працює в «Отель Скріб». Я поквапився вниз і купив хлібину. Борис накинувся на неї й з'їв половину, після чого став почуватися краще, підвівся на ліжку й розповів про свої справи. Після лікарні він не зміг знайти роботи, бо досі сильно кульгав, витратив усі гроші, позакладав усе, що мав, і зрештою кілька днів голодував. Тиждень спав на набережній під Аустерліцьким мостом, серед якихось порожніх винних бочок. Останні два тижні він жив у цій кімнаті з механіком-євреєм. Скидалося на те (пояснення було заплутаним), що єврей завинив Борису три сотні франків і повертав борг, дозволивши спати на підлозі й видаючи по два франки в день на їжу. Два франки – це чашка кави й три шматки хліба. Єврей ішов на роботу о сьомій ранку, після чого Борис залишав своє спальне місце (просто під даховим вікном, з якого крапотів дощ) й вкладався у ліжко. Там він теж не міг добре виспатися через клопів, але принаймні спина могла відпочити.
Було великим розчаруванням прийти до Бориса по допомогу і побачити його в ще більшій скруті ніж я. Я пояснив, що в мене залишилося лише близько шістдесяти франків і тепер треба терміново знайти роботу. Втім, до цього часу Борис доїв решту хліба й почувався бадьорим і говірким. Він безтурботно сказав:
– Святі небеса, чого ти переживаєш? Шістдесят франків – та це ж ціле багатство! Дай мені, будь ласка, того черевика, топ аті. Я розчавлю кілька клопів, якщо вони підповзуть достатньо близько.
– Ти гадаєш, що ми маємо шанси знайти якусь роботу?
– Шанси? Та це певність. Насправді, я вже дещо знайшов. Є новий російський ресторан, який має відкритися за кілька днів на вулиці дю Коммерс. Це вже une chose entendue[53]53
Певна справа.
[Закрыть], що я буду там метрдотелем. Я можу легко знайти тобі роботу на кухні. П'ять сотень франків на місяць і їжа, а ще чайові, якщо пощастить.
– А доти? Я вже скоро маю платити за помешкання.
– Та знайдемо щось. У мене є кілька козирів у рукаві. Наприклад, люди, що заборгували мені грошей, – у Парижі їх повно. Хтось точно незабаром поверне. Згадай також усіх моїх колишніх коханок! Жінка ніколи не забуває, розумієш, мені треба тільки попросити, і вони допоможуть. Крім того, єврей говорив, що збирається вкрасти кілька індукторів з гаража, де він працює, й платитиме нам п'ять франків на день, щоб ми чистили їх перед тим, як він їх продасть. Цього вистачить, щоб протриматися. Ніколи надто не переймайся, топ аті. Ніщо не дістається легше, ніж гроші.
– Що ж, тоді зараз же ходімо шукати роботу.
– Стривай, топ аті. Ми не помремо від голоду, не бійся. Це такий талан війни – я знав і гірші часи. Це лише питання наполегливості. Пам'ятай принцип Фоша: «Attaquez! Attaquez! Attaquez[54]54
В атаку! В атаку! В атаку!
[Закрыть]!»
Було вже за полудень, коли Борис вирішив встати. З одягу в нього залишилися костюм з однією сорочкою, коміром і краваткою, пара майже зношених черевиків і пара геть подертих шкарпеток. Він також мав пальто, яке можна було закласти в найскрутнішу хвилину. Була також валіза, жалюгідний картонний непотріб за двадцять франків, але дуже важлива, оскільки патрон готелю вірив, що в ній одяг – без цього, ймовірно, він би виставив Бориса за двері. Насправді там були медалі й світлини, різні дрібнички та велика в'язка любовних листів. Попри все це, Борис примудрявся виглядати цілком пристойно. Він поголився без мила двомісячним лезом, пов'язав краватку, щоб не було видно дірок, а в черевики обережно підклав газету. Насамкінець, уже одягнувшись, він дістав чорнильницю і замазав дірки в шкарпетках на щиколотках, де просвічувалася шкіра. Як результат, ви б ніколи не подумали, що він нещодавно спав під мостами Сени.
Ми пішли до маленької кав'ярні на вулиці де Ріволі, відоме місце зустрічі готельних адміністраторів і працівників. Усередині була темна, схожа на печеру кімната, де сиділи різноманітні готельні працівники: чепурні молоді офіціанти, офіціанти не такі чепурні й очевидно голодні, товсті рожеві кухарі, зашмульгані посудомийники, пошарпані старі прибиральниці. Усі мали по склянці кави, до якої ніхто не торкався. Насправді це було бюро з працевлаштування, і гроші за напої були комісією патрона. Іноді огрядний, поважного вигляду чоловік, очевидно, ресторатор, підходив і щось говорив бармену, а той викликав одного з відвідувачів у глиб кав'ярні. Але він так і не покликав Бориса чи мене, тож за дві години ми пішли, оскільки за правилами в кав'ярні можна було лишатися з одним напоєм не більше двох годин. Як ми дізналися потім, коли було вже запізно, бармену треба давати хабара. Якщо в тебе було двадцять франків, зазвичай він міг знайти тобі роботу.
Ми пішли до «Отель Скріб» і годину прочекали на тротуарі, сподіваючись, що вийде адміністратор, але цього не сталося. Тоді ми потяглися до вулиці дю Коммерс, де з'ясували, що новий ресторан, який саме мали ремонтувати, зачинений, а патрона немає. Уже була ніч. Ми пройшли тротуарами чотирнадцять кілометрів і були такі втомлені, що довелося витратити півтора франки на метро, щоб дістатися додому. Для Бориса з його хворою ногою це була мука, і його оптимізм щодалі танув і танув. Коли ми дісталися до станції «Пляс д'Італі», він був уже в розпачі й став говорити, що в пошуках роботи немає сенсу і нам лишається тільки стати злочинцями.
– Краще грабувати, ніж голодувати, топ аті. Я часто думав про це. Товстий багатий американець, якийсь темний закуток на Монпарнасі, каменюка в панчосі – бам! Вичистити його кишені – й навтьоки. Це реально, хіба ні? Я не здригнуся – я ж був солдатом, пам'ятаєш?
Зрештою він вирішив, що це не спрацює, оскільки ми обоє іноземці й нас легко впізнати.
Повернувшись назад до моєї кімнати, ми витратили ще півтора франки на хліб і шоколад. Борис поглинув свою частку й одразу магічним чином збадьорився, їжа впливала на його організм швидко, як коктейль. Він дістав олівця й почав складати список людей, які ймовірно могли б дати нам роботу. Їх дюжини, казав Борис.
– Завтра ми щось знайдемо, топ аті, я відчуваю. Удача до нас повернеться. Крім того, у нас в обох є мізки – людина з мізками не може голодувати.
Що тільки може зробити людина своїми мізками! Мізки роблять гроші з нічого. У мене був приятель, поляк, справжній геній, і, як ти думаєш, що він робив? Він купував золоту обручку й закладав її за п'ятнадцять франків. Тоді – ти знаєш, як недбало клерки заповнюють закладні, – там, де клерк написав «еп or[55]55
Із золота.
[Закрыть]», він додавав «et diamants[56]56
Та діамантів.
[Закрыть]» і міняв «п'ятнадцять франків» на «п'ятнадцять тисяч». Спритний, еге ж? Тоді, розумієш, він міг позичити тисячу франків під цю закладну. Ось що я маю на увазі під мізками...
Решту вечора Борис перебував у піднесеному настрої, розповідаючи про часи, коли ми разом будемо офіціантами у Ніцці чи Біарриці, житимемо в розкішних кімнатах і матимемо достатньо грошей, щоб завести коханок. Він був надто втомлений, щоб іти три кілометри назад до готелю, тож заснув на підлозі моєї кімнати, поклавши під голову замість подушки загорнуті у піджак черевики.
Розділ 6
Наступного дня ми знов не змогли знайти роботу, й минуло ще три тижні, доки нам нарешті пощастило. Мої двісті франків врятували від проблем з орендою, але з усім іншим справи були гірше ніж кепські. Ми з Борисом безупинно ходили туди-сюди Парижем, продираючись зі швидкістю дві милі на годину крізь натовп знуджених і голодних людей, і нічого не знаходили. Пам'ятаю, одного дня ми перетнули Сену одинадцять разів. Ми тинялися годинами біля дверей закладів, а коли з'являвся адміністратор, підходили до нього шанобливо, тримаючи капелюхи в руках. Відповідь завжди була однакова: їм не треба ні кульгавих, ні недосвідчених працівників. Одного разу нас мало не найняли. Доки ми говорили з адміністратором, Борис не спирався на костур і стояв рівно, тож адміністратор не помітив його кульгавості. «Так, – казав він, – нам потрібні двоє людей у льосі. Можливо, ви впораєтеся. Заходьте». Але щойно Борис поворухнувся, шанс було втрачено. «О, – сказав адміністратор, – ти накульгуєш. Malheureusement[57]57
Шкода.
[Закрыть]».
Ми залишали свої контакти в агентствах і ходили за оголошеннями, але пішки пересувалися повільно і, здавалося, всюди спізнювалися на півгодини. Одного разу ми майже отримали роботу відмивати залізничні вагони, але останньої миті вони нам відмовили на користь французів. Якось ми прийшли за оголошенням у цирк. Серед обов'язків було пересувати лавки й прибирати сміття, а під час вистави стояти на двох тумбах, доки лев стрибав між твоїми ногами. Коли ми прийшли на місце, за годину до оголошеного часу, там уже була черга з п'ятдесяти людей. Очевидно, леви мають якусь особливу привабливість.
Якось одна агенція, до якої я звернувся ще кілька місяців тому, надіслала мені petit bleu[58]58
Телеграму, дослівно – «мале блакитне».
[Закрыть], що італійський джентльмен шукає викладача англійської. У petit bleu повідомляли, щоб я «приходив негайно», і обіцяли двадцять франків на годину. Ми з Борисом були в розпачі. Така блискуча нагода, а я не міг нею скористатися, бо було неможливим іти в агенцію з протертими ліктями на піджаку. Тоді нам спало на думку, що я міг би одягнути піджак Бориса: він не пасував до моїх штанів, але вони були сірими і, якщо не придивлятися, могли здатися фланелевими. Піджак був завеликим, тож довелося носити його розстебнутим і постійно тримати руку в кишені. Я поспішав, тож витратив сімдесят п'ять сантимів на автобус, щоб під'їхати до агенції. Коли я туди дістався, виявилося, що італієць передумав і поїхав з Парижа.
Якось Борис запропонував мені піти до «Ле Аль» і спробувати влаштуватися туди вантажником. Я прийшов о пів на четверту, коли починалася робота. Побачивши низенького товстуна в котелку, що командував вантажниками, я підійшов до нього й запитав про роботу. Перед тим, як відповісти, він ухопив мою праву руку й помацав долоню.
– Ти сильний, еге ж? – запитав він.
– Дуже сильний, – збрехав я.
– Віеп[59]59
Чудово.
[Закрыть]. А спробуй-но підняти отого кошика.
Це був великий плетений кошик, повний картоплі. Я спробував його підняти й зрозумів, що не можу не те що підняти, а бодай зрушити його з місця. Чоловік у котелку подивився на мене, знизав плечима й відвернувся. Я пішов геть, а коли звіддаля озирнувся, то побачив, як четверо чоловіків перекладають цей кошик на візок. Він важив може з три центнери[60]60
Англійський центнер – 100 фунтів, що відповідає близько 50,8 кг.
[Закрыть]. Чоловік знав, що я їм не потрібен, й вирішив у такий спосіб позбутися мене.
Іноді, охоплений сподіваннями, Борис витрачав п'ятдесят сантимів на марку, щоб написати котрійсь зі своїх колишніх коханок і попросити грошей. Відповіла лише одна з них – жінка, яка крім того, що була його коханкою, заборгувала йому також двісті франків. Коли Борис побачив, що прийшов лист, і впізнав почерк, то ледь не збожеволів від радості. Ми схопили листа й помчали до кімнати Бориса читати, як діти з краденими солодощами. Борис прочитав листа, а тоді мовчки передав його мені. Ось що там було написано:
Мій маленький любий вовче!
Я з насолодою відкрила Твого чарівного листа, що нагадав мені про дні нашого неперевершеного кохання й палкі поцілунки Твоїх вуст. Ці спогади навіки залишаються в серці, як запах квітки, що вже померла.
Що ж до Твого прохання про двісті франків, то це – на жаль! – неможливо. Ти не знаєш, мій любий, з яким розпачем я дізналася про Твою скруту. Але що вдієш? У цьому сумному житті труднощі спіткають усіх. Я теж сьорбнула лиха. Моя маленька сестричка хворіла (о, бідолашна мала, як вона страждала!), і ми винні лікарю я навіть не знаю скільки. Грошей у нас зовсім не залишилося, й ми переживаємо, повір мені, дуже тяжкі часи.
Відвага, мій маленький вовче, тільки відвага! Пам'ятай, що важкі часи не назавжди, і біди, які здаються такими жахливими, зрештою минуть.
Поза тим, мій любий, я пам'ятатиму ті дні. Прийми найщиріші обійми від тієї, що ніколи не припиняла любити Тебе.
Твоя Івон
Цей лист настільки засмутив Бориса, що він улігся в ліжко й того дня роботи більше не шукав.
Моїх шістдесяти франків вистачило десь на два тижні. Я перестав удавати, що ходжу до ресторану, і ми їли в моїй кімнаті, хтось сідав на ліжко, хтось – на стілець. Борис віддавав свої два франки, я докладав три чи чотири, і за ці гроші ми купували хліб, картоплю, молоко і сир та готували суп на спиртівці. У нас були каструля, кавовий кухоль і одна ложка. Щодня ми ввічливо сперечалися, хто їстиме з каструлі, а хто – з кухля (каструля була більшою), і щоразу, на моє тихе невдоволення, Борис піддавався першим і отримував каструлю. Іноді ввечері у нас було більше хліба, іноді менше. Наша білизна ставала все бруднішою, і я вже три тижні не мився. Борис, за його словами, не мився вже кілька місяців. Стерпним таке життя робив тютюн. Курива у нас було вдосталь, оскільки незадовго до того Борис зустрів солдата (солдати отримують безкоштовний тютюн), в якого купив двадцять чи тридцять пачок по п'ятдесят сантимів.
Для Бориса все це було значно важче, ніж для мене. Через прогулянки пішки й спання на підлозі в нього постійно боліла спина, і зі своїм ненаситним російським апетитом він сильніше страждав від мук голоду, хоча й не було помітно, щоб він худнув. Назагал він був дивовижно веселим і попри все сподівався на краще. Борис усерйоз переконував, що має святу покровительку, яка наглядає за ним, і, коли справи були зовсім кепськими, він оглядав ринви у пошуках грошей, стверджуючи, що свята часто залишала йому там двофранкові монети. Одного дня ми стояли на вулиці Руаяль. Неподалік був російський ресторан, і ми збиралися навідатися туди в пошуках роботи. Раптом Борис вирішив зайти до каплиці святої Магдалини й поставити свічку за п'ятдесят сантимів своїй святій покровительці. Потім він вийшов і сказав, що треба перестрахуватися, після чого урочисто підніс сірника до п'ятдесятисантимової марки, яку пожертвував безсмертним богам. Мабуть, боги й святі не дуже ладнають. Так чи так, але роботу ми не отримали.
Іноді вранці Борис поринав у якнайглибший розпач. Він лежав на ліжку, ледь не плачучи, і лаяв єврея, з яким мешкав. Останнім часом той неохоче платив щоденні два франки і, що було навіть гірше, почав поводитися вкрай зверхньо. Як сказав Борис, мені, англійцю, важко усвідомити, якою тортурою є для шляхетного росіянина жити з милості єврея.
– Єврей, топ аті, справжній єврей! Він навіть не має порядності соромитися цього. Тільки подумати, що я, командир російської армії, – чи казав я тобі, топ аті, що я був командиром роти у Другому сибірському стрілецькому полку? Так, командиром, а батько мій був полковником. І ось я тут, їм хліб єврея. Єврея...
Я розкажу тобі, які вони, євреї. Якось у перші місяці війни ми були на марші й зупинилися в селі заночувати. Страшний старий єврей з бородою рудою, як в Юди Іскаріота, прослизнув до мого розташування. Я запитав, чого він хоче. «Ваша честь, – відповів він, – я привів для вас дівчину, вродливу молоду сімнадцятирічну дівчину. Усього п'ятдесят франків». – «Дякую, – відповів я, – можеш забрати її. Я не хочу підчепити якоїсь хвороби». «Хвороби! – вигукнув єврей, – mais, monsieur le capitaine[61]61
Але, пане командир.
[Закрыть], немає чого боятися. Це моя власна донька!» Ось тобі єврейський характер.
Чи я колись розповідав тобі, топ аті, що у старій російській армії вважалося негідним навіть плювати на єврея? Так, ми вважали, що слина російського офіцера надто цінна, щоб витрачати її на євреїв.
У ці дні Борис зазвичай оголошував себе надто хворим, щоб виходити на пошуки роботи. Він лежав до вечора під сіруватими простирадлами, що кишіли паразитами, курив і читав старі газети. Іноді ми грали в шахи. У нас не було дошки, але ми записували ходи на клапті паперу. Згодом ми зробили дошку зі стінки ящика для пакування, а фігури – з ґудзиків, бельгійських монет та інших дрібниць. Борис, як і багато росіян, мав пристрасть до шахів. Він повторював, що правила гри в шахи такі ж, як і правила любові та війни, тож якщо ти навчишся вигравати в чомусь одному з цього, то виграєш і в усьому іншому. Але він також казав, що якщо ти маєш шахівницю, то для тебе неважко залишатися голодним, що було очевидною неправдою в моєму випадку.
