Текст книги "У злиднях Парижа і Лондона"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 15 страниц)
Джордж Орвелл
У злиднях Парижа і Лондона.
Розділ 1
Вулиця дю Кок д'Ор, Париж, сьома ранку. Розлючені несамовиті крики з вулиці. Мадам Монс, хазяйка маленького готелю, що навпроти, вийшла на тротуар, щоб докричатися до пожилиці на третьому поверсі. Голі ноги мадам взуті в сабо, сиве волосся спадає донизу.
Мадам Монс: «Sacrée salope[2]2
Чортова хвойда! – букв, «свята хвойда».
[Закрыть]! Скільки тобі казати, щоб ти не чавила клопів на шпалерах? Думаєш, що ти купила готель? Чому ти не можеш просто викидати їх з вікна, як усі? Espece de trainee[3]3
Шльондра!
[Закрыть]!».
Жінка з третього поверху: «Va done, eh! vieille vache[4]4
Забирайся геть, стара корово!
[Закрыть]!»
Затим – безладний хор вигуків, відчиняються все нові вікна, і половина вулиці долучається до сварки. За десять хвилин раптово западає мовчанка, бо поряд проїжджає кавалерійський ескадрон, і всі припиняють галасувати, аби на це подивитися.
Я переповів цей епізод, щоб дати якесь уявлення про дух вулиці дю Кок д'Ор. Не все там зводилося до сварок, звісно, але все ж тільки дуже зрідка наш ранок минав без принаймні одного з таких спалахів, як я щойно описав. Сварки, оглушливі крики вуличних продавців, галас дітей, що женуть бруківкою апельсинову шкірку, гучні нічні співи, прокислий сморід сміттєвозів – такою була атмосфера нашої вулиці.
Вулиця була дуже вузькою – байрак поміж високими обшарпаними будинками, що нависали один над одним у дивних позах, неначе застигли в момент падіння. Усі будинки були готелями, вщерть забитими пожильцями, переважно поляками, арабами та італійцями. Перші поверхи займали маленькі бістро, де кожен охочий міг упитися за один шилінг. Суботнього вечора пиячила десь третина чоловічого населення кварталу. Хтось бився за жінок, араби-землекопи, які жили в найдешевших готелях, з таємничих причин ворогували і з'ясовували стосунки з допомогою стільців, а подекуди навіть револьверів. Поліцейські вночі ходили тут лише по двоє. Вулиця була досить бешкетним місцем. А проте серед цього шуму й бруду жили також звичайні поважні французькі крамарі, пекарі, пралі та інший такий народ, займаючись своїми справами й потроху накопичуючи невеликі статки. Словом, типові паризькі нетрі.
Мій готель називався «Отель де Труа Муано[5]5
Hotel des Trois Moineaux – «Готель Трьох горобців».
[Закрыть]». Це був похмурий, ветхий щурятник на п'ять поверхів, порізаний дерев'яними перегородками на сорок кімнат. Кімнати були крихітними й завжди брудними, оскільки покоївки не було, а мадам Ф., патронеса, не мала часу на прибирання. Стіни були не товщими за сірник, і, щоб приховати тріщини, їх шар за шаром заліплювали рожевими шпалерами, які відклеювалися й давали прихисток незліченним клопам. Клопи цілий день марширували під стелею, як колони солдатів, а вночі нападали по-хижому голодно, тож доводилося прокидатися що кілька годин і вбивати їх сотнями. Іноді, коли клопи надто вже докучали, можна було вигнати їх сіркою до сусідньої кімнати, але це доти, доки тамтешній пожилець і сам не обкурював кімнату, переганяючи клопів назад. Місце було брудне, але завдяки добрій вдачі мадам Ф. та її чоловіка здавалося по-домашньому затишним. Орендна плата за кімнату коливалася від тридцяти до п'ятдесяти франків на тиждень.
Пожильці не затримувалися тут надовго, переважно це були іноземці, які зупинялися без багажу, лишалися на тиждень і знову зникали. Зупинявся хто завгодно: чоботарі, цеглярі, каменярі, землекопи, студенти, повії, ганчірники. Дехто з них був просто фантастично бідний. На одному з горищ жив болгарський студент, який шив вишукане взуття для американського ринку. З шостої до дванадцятої він сидів на ліжку й шив дюжину пар, заробляючи так тридцять п'ять франків. Решту дня він слухав лекції в Сорбонні, де вивчав богослів'я, і серед обрізків шкіри на підлозі лежали розкриті книжки з теології. В іншій кімнаті жила росіянка з сином, який називав себе митцем. Матір працювала по шістнадцять годин на день, латаючи шкарпетки по двадцять п'ять сантимів за штуку, доки її пристойно одягнений син вештався кав'ярнями Монпарнасу. Одна з кімнат здавалася одночасно двом різним пожильцям: один працював вдень, а другий – вночі. Ще в іншій кімнаті вдівець ділив ліжко з двома дорослими й хворими на сухоти доньками.
Мешкали в готелі й геть дивні персонажі. Паризькі нетрі приваблюють ексцентричних людей – тих, що провалилися в самотню напівбожевільну життєву рутину й полишили спроби бути нормальними і пристойними. Бідність звільнила їх від необхідності дотримуватися звичних норм поведінки, як гроші звільняють людину від роботи. Дехто з пожильців нашого готелю жив життям настільки цікавим, що не стане слів його описати.
Наприклад, літнє подружжя Руж'є, обоє неохайні й присадкуваті, займалося незвичною торгівлею. Вони продавали листівки на бульварі Сен-Мішель. Незвичність цієї діяльності полягала в тому, що листівки продавалися в упаковці як порнографічні, але насправді там були фотографії замків Луари[6]6
Замки в долині річки Луари, частина з яких є відреставрованими середньовічними замками, а частину було збудовано в добу Відродження.
[Закрыть]. Покупці дізнавалися про це, коли було вже запізно, і, певна річ, ніколи не скаржилися. Руж'є заробляли близько ста франків на тиждень і завдяки ощадливості завжди були напівголодними й напівп'яними. Сморід з їхньої кімнати досягав навіть на нижчий поверх. За словами мадам Ф., обоє Руж'є не знімали свого одягу чотири роки.
Тут також жив Анрі, який працював у каналізаційному колекторі. Він був довготелесим меланхолійним чоловіком з кучерявим волоссям і досить романтично виглядав у своїх робочих високих чоботях. Особливість Анрі полягала в тому, що він ніколи не говорив, якщо цього не вимагала робота. За рік до того він працював на хорошій посаді шофера й відкладав гроші. Одного дня Анрі закохався, а коли дівчина йому відмовила, розлютився й ударив її. Після побиття дівчина безнадійно закохалася у свого кривдника, два тижні вони жили разом, витративши тисячу франків з відкладених Анрі грошей. Потім дівчина його зрадила, тож він встромив їй у плече ножа, й за це шість місяців відсидів у в'язниці. Після випадку з ножем дівчина закохалася в Анрі ще більше, тож вони забули про чвари й домовилися, що після звільнення він купить таксі, вони одружаться й житимуть разом. Але через два тижні дівчина знов його зрадила, й коли Анрі вийшов, вона вже була вагітною. За ніж він вдруге вже не хапався, але зняв усі свої заощадження й вирушив пиячити, знов опинившись у в'язниці на місяць. Після звільнення він пішов працювати в каналізаційний колектор. Ніщо не могло змусити його заговорити. На питання, чому він працює в каналізації, Анрі ніколи не відповідав, а лише схрещував свої зап'ястки, натякаючи на кайдани, й кивав головою на південь, у бік в'язниці. Нещасливий випадок, здавалося, в один день зробив з нього недоумка.
Або ось хоча б Р., англієць, який шість місяців на рік жив з батьками у Патні й шість – у Франції. У Франції він випивав по чотири літри вина на день і по шість літрів щосуботи. Якось він добувся аж до Азорських островів, оскільки вино там дешевше, ніж будь-де в Європі. Р. був тендітним, домашнім створінням, ніколи не бешкетував, ні з ким не сварився й ніколи не бував тверезим. До полудня він лежав у ліжку, а потім до півночі сидів у своєму кутку бістро, тихо й методично заливаючи у себе вино. При цьому він розповідав своїм тонким жіночим голосом про старовинні меблі. Крім мене, Р. був єдиним англійцем на весь квартал.
Було й чимало інших людей, життя яких не поступалося ексцентричністю: мсьє Жуль, румун, у якого було скляне око, але він цей факт заперечував, лімузенський каменяр Фюре, скнара Руколь – він, утім, помер ще до мого приїзду, – старий Лоран, продавець килимів, що ставив свій підпис, звіряючись з клаптиком паперу, який завжди носив у кишені. Якби мати час, було б цікаво написати їхні біографії. Я ж розповідаю про мешканців нашого кварталу не лише із самої цікавості, але тому, що всі вони є частиною більшої історії. Я пишу про бідність, і вперше зустрівся з нею саме в цих нетрях. Це місце, разом з його брудом і дивакуватим життям, було першим наочним уроком бідності, який потім став тлом для всіх моїх подальших досвідів. Саме тому я спробую дати бодай якесь уявлення про те, як у цих нетрях жилося.
Розділ 2
Про життя у кварталі. Наприклад, наше бістро при вході в «Отель де Труа Муано». Маленька напівпідвальна кімната з цегляною підлогою, просоченими вином столами й світлиною похоронної процесії, підписаною «Credit est mort[7]7
«Кредит мертвий» – алюзія на популярний у XIX ст. естамп «Кредит мертвий, його вбили недоброчесні боржники».
[Закрыть]». Підперезані червоним працівники, що ріжуть сосиски великими складаними ножами, чарівна, з обличчям розумної корови оверньська[8]8
Овернь – регіон у центральній Франції.
[Закрыть] селянка мадам Ф., що цілий день п'є малагу[9]9
Вино, назва походить від іспанського міста Малага.
[Закрыть] «для шлунку», гра в кості на аперитиви, пісні «Про полуницю й малину[10]10
«Les Fraises et Les Framboises» – стилізована під народну пісня про селян, вродливих дівчат і радість від вина.
[Закрыть]» й про Мадлен[11]11
«La Madelon», або «Quand Madelon» – патріотична пісня часів Першої світової війни.
[Закрыть], що хоче знати «Comment épouser ип soldat, moi qui aime tout le régiment[12]12
Як одружитися з одним солдатом, якщо я кохаю цілий полк?
[Закрыть]?», і привселюдні відверті пестощі. Половина готелю збиралася у бістро вечорами. У Лондоні годі було знайти настільки веселий паб.
У бістро точилися дуже дивні розмови. Як приклад наведу вам розповідь Шарлі, одного з місцевих незвичайних персонажів.
Шарлі був молодик з порядної родини, з хорошою освітою, але втік із дому й жив на грошові перекази, які йому час від часу присилали. Уявіть собі рожевого, зі свіжими щічками і м'яким каштановим волоссям маленького милого хлопчика, з надміру червоними й вологими, як вишні, губами. У нього невеличкі ніжки, неймовірно короткі ручки, на пальцях ямочки, як у малюка. Коли він говорив, то підтанцьовував і підстрибував, наче був надто щасливим і надто сповненим життя, щоб зупинитися бодай на мить. Третя година по обіді, і в бістро немає нікого, крім мадам Ф. і одного-двох безробітних. Але Шарлі байдуже, з ким говорити, якщо він може говорити про себе. Він декламує, як оратор на барикаді, перекочуючи слова на язиці й жестикулюючи короткими руками. Маленькі поросячі очиці виблискують ентузіазмом. Його вигляд чомусь викликає глибоку відразу.
Він говорить про любов – це його улюблена тема.
«Ah, l'amour, l'amour! Ah, que les femmes m'ont tué[13]13
О, любове, любове! Ах, мене вбили ці жінки!
[Закрыть]! Ha жаль, messieurs et dames[14]14
Панове й пані.
[Закрыть], жінки – моя погибель, погибель без жодної надії. У двадцять два я цілковито виснажений і зневірений. Але чого я тільки не навчився, в які тільки безодні мудрості я не зазирнув! Наскільки це велично – здобути справжню мудрість, стати цивілізованою людиною в найвищому сенсі цього слова, стати raffinée, vicieux[15]15
Витонченим, хтивим.
[Закрыть], – і так далі, і таке інше.
Messieurs et dames, я бачу, що вам сумно. Ah, mais la vie est belle[16]16
Ох, але життя прекрасне.
[Закрыть], немає чого сумувати. Веселіше, я благаю вас!
Ah, que la vie est belie[18]18
Ох, але яке життя прекрасне.
[Закрыть]! Послухайте, messieurs et dames, з висоти свого досвіду я розповім вам про любов. Я поясню вам, що таке справжня любов, – що є справжньою чуттєвістю, вищим, найбільш витонченим задоволенням, відомим лише цивілізованій людині. Я розповім вам про найщасливіший день мого життя. Шкода, але час, коли я міг пізнати таке щастя, для мене вже минув. Минув назавжди – сама можливість, навіть бажання цього щастя, минули.
Отож, слухайте. Це було два роки тому. Мій брат навідався до Парижа – він юрист, – і мої батьки наказали йому знайти мене й запросити на обід. Ми ненавидимо одне одного, я і мій брат, але він вирішив не сперечатися з батьками. Ми пообідали, й під час обіду він упився трьома пляшками бордо. Я відвіз його назад до готелю, купив дорогою пляшку бренді, й коли ми доїхали, дав йому випити ще склянку, сказавши, що це його протверезить. Він випив і одразу звалився, ущент п'янючий. Я підняв його й привалив спиною до ліжка, а тоді пройшовся по кишенях. Там були одинадцять сотень франків, і з ними я поквапився сходами вниз, застрибнув у таксі й утік. Брат не знав моєї адреси, тож я був у безпеці.
Куди йде людина, маючи гроші? До борделю, звичайно. Але ж ви не думаєте, що я збирався витрачати свій час на якусь вульгарну розпусту, гідну хіба землекопів? Забудьте, я ж цивілізована людина! Я був витончений, exigeant[19]19
Вимогливий.
[Закрыть], ви розумієте, з тисячею франків у кишені. Уже була північ, доки я знайшов те, що шукав. Я здибався з метким вісімнадцятирічним юнаком, вбраним еп smoking[20]20
У смокінг.
[Закрыть] і зі стрижкою à l'américaine[21]21
По-американському, під американця.
[Закрыть], і ми розмовляли в тихому бістро подалі від бульварів. Ми чудово розуміли один одного, той юнак і я. Ми говорили про те й про се, обмірковуючи способи розважитися. Незабаром ми взяли таксі й рушили.
Таксі зупинилося на вузькій безлюдній вуличці з єдиним газовим ліхтарем, що мерехтів удалині. Серед каміння темніли калюжі. По один бік тягнувся високий суцільний мур жіночого монастиря. Мій провідник довів мене до високого розваленого будинку з розбитими шибками й постукав кілька разів у двері. Скоро долинув звук кроків і скрип засувів, двері трохи прочинилися. З-за них з'явилася рука – це була величезна покручена лапа, простягнута долонею догори під самі наші носи, вимагаючи грошей.
Мій провідник просунув свою ногу між дверима й сходинкою. „Скільки ви хочете?“ – запитав він.
„Тисячу франків, – відповів жіночий голос. – Платіть одразу або ж навіть не потикайтеся“.
Я поклав у цю руку тисячу франків і віддав сотню, що залишалася, своєму провідникові, той попрощався й залишив мене. Я чув, як за дверима хтось уголос перераховував банкноти, а тоді худа стара ворона в чорній сукні показала свого носа й підозріливо огледіла мене, перш ніж впустити. Усередині було дуже темно: я не бачив нічого, крім мерехтливого газового полум'я, що освітлювало тиньковану стіну, залишаючи все інше у глибокій тіні. Тхнуло щурами та пилом. Стара мовчки запалила свічку від вогню, а тоді пошкандибала поперед мене кам'яним коридором до сходів.
„Voilà[22]22
Тут – Прошу!
[Закрыть]! – сказала вона, – спускайся до льоху й роби, що хочеш. Я нічого не бачу, нічого не чую й нічого не знаю. Ти вільний, розумієш, цілковито вільний“.
О, messieurs[23]23
Панове.
[Закрыть], чи треба мені вам пояснювати – forcément[24]24
Очевидно.
[Закрыть], ви й самі знаєте, – це тремтіння, наполовину від жаху, наполовину від задоволення, що пронизує людину в такі моменти? Я скрадався вниз, намацуючи шлях, вслухався у власне дихання й човгання черевиків по камінню, інших звуків чути не було. Внизу сходів моя рука намацала електричний вимикач. Я натиснув на нього, і велика люстра з дванадцяти червоних куль залила підвал червоним світлом. Уявіть лишень, я опинився не в підвалі, а у спальні, великій, багатій, яскравій спальні криваво-червоного кольору. Уявіть собі, messieurs et dames[25]25
Панове й пані.
[Закрыть]! Червоний килим на підлозі, червоні шпалери на стінах, червоний плюш на кріслах, навіть стеля червона, усе довкола червоніє, засліплюючи очі. Це була важка, задушлива червоність, наче світло просвічувало крізь келихи крові. У дальньому кутку стояло велике квадратне ліжко з покривалом таким самим червоним, як і все довкола, а на ньому лежала дівчина, одягнена в сукню з червоного оксамиту. Побачивши мене, вона зібгалася й спробувала прикрити коліна коротеньким платтячком.
Я зупинився біля дверей. „Ходи сюди, моя пташечко“, – звернувся я до неї.
Вона заскімлила з переляку. Одним стрибком я вже був біля ліжка. Вона спробувала ухилитися, але я схопив її за горло – ось так, бачите? – міцно! Вона борсалася, почала благати про милосердя, але я тримав її твердо, відхиляючи її голову назад і вдивляючись у її обличчя. Їй було, мабуть, років двадцять, вона мала кругле непримітне обличчя тупої дитини, яке вкрили шаром рум'ян і пудри, а блакитні тупі очі, що світилися в червоному світлі, мали той приголомшений, переляканий вираз, який можна побачити тільки в очах таких жінок. Це була, поза сумнівом, якась сільська дівчина, що її батьки продали в рабство.
Без жодного слова я стягнув її з ліжка й жбурнув на підлогу. А тоді накинувся на неї, наче тигр! О, втіха, незрівнянний захват того моменту! Ось, messieurs et dames, про що я хотів вам оповісти. Voilà l'amour[26]26
Оце любов!
[Закрыть]! Ось справжня любов, єдина річ у світі, якої справді варто прагнути! Ось те, поряд із чим усі ваші мистецтва й ідеали, всі ваші філософії й переконання, всі ваші гарні слова й високі почуття стають блідими й порожніми, як попіл. Для того, хто мав досвід любові – справжньої любові, – що ще залишається у світі, крім хіба лише тіні задоволення?
Я насідав знову і знову, все лютіше й лютіше. Знову і знову дівчина намагалася втекти, щоразу благаючи про милосердя, але я на це лише сміявся.
„Милосердя! – зареготав я, – Ти думаєш, я прийшов сюди бути милосердним? Думаєш, за це я заплатив тисячу франків?“ Присягаюся вам, messieurs et dames, якби не цей проклятий закон, який вкрав нашу свободу, я вбив би її тієї миті.
О, як вона кричала, о, це гірке скавуління агонії! Але почути того ніхто не міг. Там, під вулицями Парижа, ми були сховані не гірше, ніж у серці піраміди. Сльози струменіли по обличчю дівчини, змиваючи пудру довгими брудними патьоками. О, цей безповоротний час! Ви, messieurs et dames, ви не виховали в собі тонкої чуттєвості любові, таке задоволення поза вашим розумінням. І я тепер теж, коли моя молодість минула, – о, молодість! – вже ніколи не побачу чогось настільки прекрасного. Усе минулося.
Так, це минуло – минуло назавжди. О, бідність, недовговічність, розчарування людського задоволення! Бо насправді – car еп réalite[27]27
В реальності.
[Закрыть] – скільки там тієї найвищої миті любові. Ніщо, мить, може, секунда. Секунда блаженства, а після того – пил, попіл, небуття.
Отож, всього лише на одну мить я спізнав найвище щастя, найвище й найвитонченіше переживання, на яке спроможна людська істота. Й у той самий момент усе завершилося, і я залишився покинутим – на кого? Уся моя лють, моя пристрасть були розкидані довкола, як пелюстки троянд. Я стояв, змерзлий і слабкий, сповнений марного каяття. У своїй відразі я навіть відчув якусь подобу жалю до дівчини, що схлипувала на підлозі. Хіба це не огидно, що нам доводиться переживати такі жорстокі емоції? Я більше не дивився на дівчину, моєю єдиною думкою було забратися геть. Я поквапився сходами з льоху й вибіг з будинку. Було темно й дуже холодно, вулиці були безлюдні, бруківка під моїми підборами відлунювала порожнім, самотнім дзенькотом. Грошей не залишилося, я не мав навіть чим заплатити таксисту. Я дістався до своєї холодної самотньої кімнати пішки.
Але, messieurs et dames, це і є те, що я обіцяв пояснити вам. Це і є Любов. Це був найщасливіший день мого життя».
Він був цікавим суб'єктом, цей Шарлі. Я описав його, просто щоб показати, які різні персонажі населяли квартал вулиці дю Кок д'Ор.
Розділ З
Я жив у кварталі вулиці дю Кок д'Ор уже десь півтора року. Одного дня влітку я виявив, що в мене залишилося всього чотириста п'ятдесят франків, а заробляв я лише тридцять шість франків на тиждень викладанням англійської. До цього я не думав про майбутнє, але тепер зрозумів, що терміново маю діяти. Я вирішив почати шукати роботу і – як виявилося, дуже вчасно, – завбачливо заплатив дві сотні франків оренди за кімнату на місяць наперед. З тими двомастами п'ятдесятьма франками, що залишилися, не рахуючи уроків англійської, я міг жити місяць, і за цей час можна було б знайти роботу. Я вирішив стати гідом в одній з туристичних компаній чи, може, перекладачем. Утім, нещасливий випадок не дав цьому здійснитися.
Одного дня у готелі з'явився молодий італієць, який назвався набірником. Він виглядав дуже сумнівно, оскільки носив бакенбарди, які могли означати належність як до апашів[28]28
Апаші – злочинні угрупування, що діяли в Парижі в кінці XIX – на початку XX століття. Названі на честь племені індіанців апачі. До цих угрупувань входила переважно молодь, чимало уваги приділялося зовнішнім атрибутам належності до спільноти.
[Закрыть], так і до освічених людей, і ніхто не міг з упевненістю сказати, ким він є насправді. Мадам Ф. він не сподобався, тож вона змусила його заплатити за тиждень наперед. Італієць заплатив і шість ночей залишався в готелі. За цей час він зумів зробити копії з багатьох ключів і останньої ночі пограбував дюжину кімнат, серед них і мою. На щастя, він не знайшов грошей у мене в кишені, тож я не залишився без копійки. Я мав сорок сім франків – сім шилінгів і десять пенсів.
Це поклало край моїм планам шукати роботу. Тепер мій бюджет складав шість франків на день, і це вже від початку було непросто, аби думати про щось інше. Саме тоді й почався мій досвід життя у злиднях: хоча шість франків на день може ще й не справжні злидні, але це вже близько до їх межі. Шість франків – це один шилінг, і за шилінґ на день у Парижі прожити можна, якщо знаєш як, але справа ця нелегка.
Загалом це цікаво – твоє перше знайомство зі злиднями. Ти так багато думав про них – це те, чого ти боявся все життя, те, що, як ти знав, рано чи пізно з тобою станеться, але насправді все виявляється цілковито й буденно інакшим. Ти думав, що це буде просто, але це надзвичайно складно. Ти думав, що це буде жахливо, але це лише жалюгідно й нудно. Першою відкривається особлива ницість злиднів, зміни, які вона в тобі спричиняє, своєрідні дріб'язковість і жадібність.
Ти відкриваєш, наприклад, потаємність, що супроводжує злидні. Раптовий удар залишає тебе з шістьома франками на день. Але, звісно, ти не можеш цього визнати, – ти маєш вдавати, що живеш, як завжди. Від самого початку тебе затягує в плетиво брехні, і навіть брехнею ти заледве даєш цьому раду. Ти перестаєш відносити речі до пральні, власниця пральні перестріває тебе на вулиці й запитує чому. Ти щось бубниш, і вона, вважаючи, що ти почав прати одяг деінде, стає твоїм ворогом на все життя. У тютюновій крамниці допитуються, чому ти став менше курити. Надходять листи, на які ти б хотів відповісти, але не можеш, бо марки надто дорогі. І ще їжа – їжа є найбільшою проблемою. Щодня ти виходиш начебто в ресторан і тиняєшся годину Люксембурзьким садом[29]29
Парк у Латинському кварталі Парижа.
[Закрыть], спостерігаючи за голубами. Потім ти проносиш їжу додому в кишенях. Твоя їжа – хліб з маргарином чи хліб з вином, і навіть її вибір визначається потребою брехати. Ти мусиш купувати житній хліб замість домашнього, бо буханці житнього хоча й дорожчі, зате круглі і їх можна пронести в кишенях. Це ще один франк на день. Іноді для правдоподібності тобі доводиться витрачати шістдесят сантимів на напій, і відповідно на таку ж суму ти менше їси. Твоя білизна стає брудною, закінчуються мило й леза для гоління. Волосся вже час стригти, тож ти намагаєшся зробити це сам, але з таким жахливим результатом, що зрештою доводиться йти до перукаря й витрачати суму, що дорівнює твоєму денному раціонові. Увесь день ти вдаєшся до обману, і це дорогий обман.
Ти вже збагнув надзвичайну ненадійність твоїх шести франків на день. Спіткає жорстока невдача – залишаєшся без їжі. Ти віддав останні вісімдесят сантимів за півлітра молока й кип'ятиш його над спиртівкою. Доки воно кипить, клоп пробігає по твоєму передпліччю. Ти нігтем даєш йому щигля, й він падає – бульк! – просто в молоко. Не залишається нічого, окрім як усе вилити й сидіти голодним.
Ти йдеш до пекарні купити фунт[30]30
1 фунт – 0,45 кг.
[Закрыть] хліба й чекаєш, доки дівчина відкрає фунт для іншого покупця. Вона незграбна й відрізає більше. «Pardon, monsieur[31]31
Перепрошую, пане.
[Закрыть], – каже вона, – сподіваюсь, ви не проти заплатити на два су[32]32
1 су – 5 сантимів.
[Закрыть] більше?» Хліб коштує по франку за фунт, і в тебе є рівно один франк. Коли ти думаєш, що тебе теж можуть попросити доплатити ще два су й доведеться зізнатися, що в тебе їх немає, то панічно втікаєш. Минуть години, перш ніж ти наважишся зазирнути до пекарні знову.
Ти йдеш до овочевої крамниці купити за франк кілограм картоплі, але одна з монет виявляється бельгійською, і крамар відмовляється її приймати. Ти вислизаєш з крамниці й більше ніколи туди не ходиш.
Ти випадково опиняєшся в респектабельному кварталі й бачиш свого заможного приятеля. Щоб уникнути зустрічі, прожогом кидаєшся до найближчої кав'ярні. У кав'ярні доводиться щось купувати, тож ти витрачаєш останні п'ятдесят сантимів на склянку чорної кави з дохлою мухою. Можна нарахувати сотні таких неприємностей. Вони – частина процесу перебування в скруті.
Ти пізнаєш, що означає бути голодним. Зі шматком хліба з маргарином у шлунку, ти виходиш і зазираєш у вітрини крамниць. Усюди їжа, що знущається над тобою у величезних, марнотратних купах: свинячі туші, кошики гарячих буханців, великі жовті цеглини масла, мотузки сосисок, гори картоплі, масивні, як жорна, сири «Грюєр[34]34
Твердий жовтий швейцарський сир, вага шматка в стандартній упаковці – 35 кг.
[Закрыть]». Від такої кількості їжі тебе охоплює плаксивий жаль до себе. Ти роздумуєш над тим, щоб схопити буханець і втекти, проковтнувши його до того, як тебе схоплять, але звичайний страх не дає цього зробити.
Ти відкриваєш нудьгу, нерозлучну зі злиднями, час, коли тобі немає чого робити, і, напівголодний, ти нічим не можеш себе зацікавити. Півдня ти вилежуєшся в ліжку, почуваючись як jeune squelette[35]35
Молодий скелет.
[Закрыть] з вірша Бодлера. Лише їжа може тебе пробудити. Ти відкриваєш, що людина, яка всього лише тиждень сидить на хлібові з маргарином, уже більше не людина, а лише черево з кількома допоміжними органами.
Можна було б описати це все детальніше, але розповідь продовжувалася б у тому ж дусі. Ось таке життя на шість франків на день. У Парижі так живуть тисячі людей: митці й студенти у скруті, повії, коли їм перестає таланити, всілякі безробітні. Це нетрі злиднів як вони є.
Я прожив так ще близько трьох тижнів. Сорок сім франків швидко закінчилися, і я мав задовольнятися тридцятьма шістьма франками на тиждень з уроків англійської. Недосвідчений, я погано обходився з грошима, тож іноді цілий день залишався без їжі. Коли так траплялося, я продавав частину свого одягу: виносив його з готелю в невеликих пакунках й віддавав у крамницю вживаного одягу на вулиці де ля Монтань Сен-Женев'єв. Крамар був рудоволосим євреєм, навдивовижу неприємним чоловіком, який скаженів від самого лише вигляду клієнта. З його поведінки можна було припустити, що ми завдавали йому болю своєю появою. «Merde[33]33
Лайно.
[Закрыть]! – кричав він, – знову ти? Ти гадаєш, тут безкоштовна їдальня?» Платив він надзвичайно мало. За капелюх, який я придбав за двадцять п'ять шилінгів і тільки трохи зносив, він дав п'ять франків; за хорошу пару взуття – п'ять франків; за сорочки – по франку за кожну. Він завжди намагався не купувати речі, а обмінювати, й тицяв до рук якийсь непотріб, а потім удавав, що покупець його прийняв. Якось я бачив, як він забрав у старої жінки чудове пальто, дав їй дві більярдні кулі й швидко виштовхав за двері, доки вона не почала протестувати. Я б з величезним задоволенням натовк цьому єврею пику, якби це можна було собі дозволити.
Ці три тижні були вбогими й незручними, й очевидно попереду чекало ще гірше, бо строк оренди мого помешкання закінчувався. Втім, ситуація була навіть на чверть не такою поганою, як я очікував. Адже коли ти наближаєшся до злиднів, то робиш відкриття, яке переважує деякі з негараздів. Ти пізнаєш нудьгу, жорстокі труднощі й зародки голоду, але ти також відкриваєш і їхню велику визвольну особливість: той факт, що злидні знищують майбутнє. До певної міри це справді так: що менше грошей ти маєш, то менше ти хвилюєшся. Коли у тебе цілих сто франків, ти схильний до найлегкодухішої паніки. Коли в тебе є лише три франки, ти цілком байдужий, бо три франки прогодують тебе до завтра, а зазирати далі тобі не до снаги. Тобі нудно, але не страшно. Ти невиразно усвідомлюєш: «За день чи два я голодуватиму – жахливо, правда?», – а потім думка скочується до інших тем. Дієта з хліба й маргарину до певної міри сама забезпечує знеболювальним.
Є ще одне відчуття, яке дає велику втіху в злиднях. Гадаю, кожен, хто перебував у скруті, його переживав. Це відчуття полегшення, майже задоволення, від усвідомлення, що ти нарешті, по-справжньому в злиднях. Ти так часто говорив, що йдеш на дно, і ось воно, дно, ти його досягнув і можеш на ньому стояти. Це дуже заспокоює.
