Текст книги "Ковток повітря"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

V

Риболовля!

Настав час зробити зізнання, а може, навіть і два. Перше – це те, що повертаючись подумки у минуле, я не можу згадати нічого, що б надихало мене так само, як риболовля. Решта порівняно з нею здається чимось не надто важливим, навіть жінки. Ні, я не з тих чоловіків, які не цікавляться жінками. Стільки часу, енергії я витратив на них, та, мабуть, і зараз не відмовився б, коли б трапилася нагода. Але якби переді мною постав вибір: будь-яка жінка у світі (насправді будь-яка) і сазан вагою у десять фунтів, я б вибрав останнє. А друге зізнання полягає в тому, що востаннє я рибалив у шістнадцять років.

Чому? Та тому, що таке вже життя. Тобто не життя у широкому сенсі, а наше життя в цій країні, у ці часи; ми не робимо того, до чого лежить душа. І не тому, що ми постійно працюємо. Навіть фермер чи єврей-кравець може викроїти трохи вільного часу. Причина в тому, що всередині нас живе біс, який постійно підштовхує займатися абсолютними дурницями. Тобто нам вистачає часу на все, окрім того, що нас справді захоплює. Задумайтеся: напевно ж, існує у цьому світі щось, що для вас має значення, а тоді підрахуйте, скільки годин за своє життя ви займалися важливою для вас справою. А після цього прикиньте, скільки часу ви витратили на гоління, штовханину в автобусах, очікування потягів на залізничних станціях, перемивання кісток один одному і перегляд новин.

Востаннє я рибалив у шістнадцять. Відтоді, здається, ніколи більше не випадало такої нагоди. То робота, то побачення з дівчатами, тоді перші черевики на застібках і перший високий комірець (для комірців 1909 року шия мала бути ледь не як у жирафа), потім пішов на курси з обліку та аудиту – «розвивав інтелект». А в цей час у ставку за Бінфілд-хаусом хлюпотіла велетенська риба, і нікому про неї не було відомо, окрім мене. Пам’ять продовжувала зберігати згадки про неї десь у віддалених закутках. Якось я навіть зібрався був повернутися туди – у якийсь з вихідних, але так і не зробив цього. Знаходив час на все, тільки не на це. Цікаво, та єдиний випадок, коли я був буквально за крок від того, щоб узяти снасті і поїхати рибалити, трапився в роки війни.

Це було восени 1916-го, якраз напередодні того, як мене поранили. Нас вивели із шанців у село за лінією фронту, і хоча це був вересень, ми всі були з голови до п’ят вкриті брудом. Як завжди, не знали, скільки часу маємо і куди нас переведуть після цього. На щастя, нашого командира скосив бронхіт, через що нам пощастило уникнути численних перевірок спорядження, оглядів, футбольних матчів і решти традиційних речей, до яких залучають солдатів у період затишшя для підтримання бойового духу. Перший день ми провели, відлежуючись на сіні у сараях і відколупуючи з одягу бруд, а ввечері частина хлопців вишикувалась у чергу до двох потасканих повій, що об лаштувалися в одному з будинків на околиці села. І хоча нам суворо заборонялося залишати територію села, вранці я вислизнув із сараю на прогулянку у поле, точніше, у спустошену рівнину, на яку воно перетворилося. Стояв прохолодний ранок, повітря було вологим. Повсюди розруха, мерзенний хаос війни, що змушує холонути кров сильніше за картини трупів на полях битви. Зламані дерева, вирви від снарядів, бляшанки, шматки колючого дроту, крізь який уже проростає бур’ян, сміття. Таке відчуваєш, щойно вилізеш з окопу. Цей біль озивається у кожній кісточці твого тіла, а всередині така порожнеча, що, здається, ніщо більше у цьому світі не запалить в тобі іскри інтересу. Це і страх, і виснаження, але здебільшого відчуття нудьги. Тоді ніхто не міг сказати напевно, коли закінчиться війна і чи закінчиться вона взагалі. Не сьогодні-завтра нас мали повернути на передові позиції, на горизонті манячила перспектива отримати смертельне поранення під час гарматного обстрілу і перетворитися на шматок м’яса, що, зрештою, не так уже й погано порівняно з нудьгою, що могла розтягнутися на віки вічні.

Безцільно блукаючи полем, я зустрів одного товариша з нашого загону. Прізвища не пам’ятаю, тільки прізвисько – Ноббі. Смаглявий і сутулий, він скидався на цигана – навіть у формі виглядав так, ніби щойно поцупив кілька кроликів із сусідньої ферми. До війни він заробляв на життя торгівлею в ятці у Лондоні й був справжнім кокні[13]13
  Типовий житель Лондона, представник нижчих верств населення (прим. пер.).


[Закрыть], але з тих, хто збирає хміль, відловлює птахів, займається браконьєрством, ще й у садах Ессексу і Кенту краде фрукти. Він добре знався на собаках, тхорах, декоративних пташках та інших таких штуках. Побачивши мене, він кивнув, а тоді заговорив до мене на своєму жаргоні, в якому вчувалася насмішка:

– Гей, Джордже! (Тоді я ще не встиг розтовстіти, тож товариші називали мене Джорджем.) Бачиш там за полем кілька тополь?

– Ну?

– Там, за ними, ставок. У ньому до чорта риби.

– Риби? Та ладно!

– Точно кажу – до дідька окунів! Хоч голими руками лови. Пішли, сам побачиш.

Ми рушили вперед, чалапаючи по грязюці. Ноббі не обманув. За тополями справді ховався занедбаний ставок з піщаними берегами – схоже, то був старий кар’єр, який затопило водою. І він буквально кишів окунями. Куди не кинь оком, усюди темно-сині смугасті спинки. Деякі з тих рибин важили, либонь, близько фунта. Певно, за два роки війни тут ніхто не з’являвся, от вони й розплодилися. Ви навіть не можете уявити, що я відчував у той момент. Мене ніби знову повернули до життя. Звичайно, тоді у наших з Ноббі головах вертілася єдина думка – де б дістати вудочку і волосінь.

– От чорт! – випалив я. – Треба хоч кілька зловити.

– Ага! Звісно, що на... наловимо. Вертаймося у село. Треба рознюхати, де дістати снасті.

– Домовилися! Тільки треба слідкувати, щоб нас не заскочив сержант. Інакше – нам капець.

– Пофіг на сержанта! Хай хоч четвертуватиме. Все одно піду і наловлю тієї чортової риби.

Вам, певно, важко зрозуміти, наскільки ця думка – наловити риби – замарила нам голову. Ну, хіба що ви теж колись воювали. Під час війни тебе опановує така смертельна нудьга, що починаєш хапатися за будь-яку, навіть примарну, можливість розважитися як за останню соломинку. Якось я спостерігав, як двоє товаришів билися мало не на смерть за журнал, який коштує не більше трьох пенні. Але є в цьому дещо цінніше – можливість на цілий день втекти від атмосфери війни. Можливість посидіти під тополями, порибалити, подалі від свого загону, від шуму, уніформи, солдатів, шикувань, вигуків сержанта! Риболовля – абсолютно протилежне війні заняття. І хоча нам страшенно кортіло закинути вудочки, у нас не було цілковитої впевненості в тому, що нам це вдасться. Нас лихоманило від однієї лише думки про рибу. Будь-якої миті нас міг зупинити сержант чи хтось з офіцерів, до того ж було невідомо, як довго ми лишатимемось у селищі (може тиждень, а може – лише кілька годин). Та у нас і досі не було нічого для снастей – ані шпильки, ані шматка міцної нитки. Ми мали щось вигадати. Ставок із силою-силенною риби так і манив до себе. Спершу треба було відшукати прут. Краще за все підійшла б верба, але ніде поруч верби не росли. Ноббі запримітив тополю, зрубав гілку й обтесав її своїм ножем – вийшло щось схоже на прут. Сховавши нашу вудочку в кущах біля берега, ми прокралися назад до селища, перш ніж хтось помітив нашу відсутність.

Далі потрібна була голка, щоб зробити з неї гачок. Та де ж її візьмеш? Один із наших товаришів мав штопальні голки, але вони були надто товсті, ще й з тупим кінцем. Навіщо вони нам потрібні, ми нікому не пояснювали – боялися, що довідається сержант. Зрештою, вирішили звернутися до повій з околиці. У них точно мають бути голки. Коли ми приїхали туди (вхід до будинку був ззаду, і нам довелося пройти через двір, брьохаючи по багнюці, двері були зачинені, а повії відсипалися після трудів праведних. Хвилин десять ми горлали, гатили у двері, доки на поріг не вийшла товста потворна жінка у халаті, щось вигукнувши до нас французькою:

– Голка! Голка! Нам потрібна голка!

Авжеж, вона не могла допетрати, чого ми від неї хочемо. Тож Ноббі вирішив, що його англійську іноземка зрозуміє швидше:

– Г-о-л-к-а! Є голка? Ота-ка!

Він спробував показати процес шиття руками. Повія помилково витлумачили його жести і ширше відчинила двері. Кінець кінцем нам вдалося пояснити, що нам потрібно, і голку ми зрештою таки отримали. Повернулися якраз до обіду.

Після трапези до загону заходив сержант – видивлявся, кого б відправити у наряд, та ми вчасно сховалися під копицею сіна. Щойно він пішов, ми запалили свічку, потримали над нею голку, доки вона нагрілася так, що стала аж червоною, а тоді зігнули її, зробивши гачок для вудочки. У нас не було інструментів, тож ми добряче обпекли собі пальці. Далі взялися за волосінь. Тонких ниток теж ні в кого не було, та в одного товариша ми таки надибали котушку з добротними нитками для шиття. Йому ніяк не хотілося з нами ділитися – довелося віддати цілу пачку цигарок. Нитка була затонка, тож Ноббі склав її втроє і, закріпивши цвяхом на стіні, обережно сплів докупи. Тим часом я, обійшовши все село, знайшов корок, зробив посередині отвір, встромив у нього сірника – от і поплавець! На селище опускалися сутінки, надходив вечір.

Основне ми вже мали, непогано було б ще розжитися повідком з кишки. Довго не могли придумати, де б його дістати, аж раптом сяйнула думка про санітара з госпіталю. У нього не було кетгуту для зашивання ран, та ми подумали, що він може знати, де його взяти. А коли запитали, виявилося, що він тримає моток з хірургічними нитками у своєму наплічнику (певно, поцупив з якогось іншого госпіталю). Кетгут був старим і розлізся на шматки по шість дюймів завдовжки кожен. І за це нам довелося віддати ще одну пачку цигарок. Як тільки сіло сонце, Ноббі розмочив їх у воді і міцно зв’язав. Тепер у нас було все необхідне: гачок, вудочка, волосінь, поплавець і поводок. Хробаків можна було накопати по дорозі. Нарешті! Ставок з окунями буде нашим! Вони так і просяться до рук. Ми були настільки збуджені, що навіть забули зняти черевики перед тим, як лягти подрімати. Вже завтра! Якби війна відпустила нас бодай на один-єдиний день! Ми твердо вирішили, що втечемо на цілий день відразу ж після ранкової перевірки, навіть якщо ввечері на нас чекатиме найжорстокіше покарання.

Напевно, ви вже здогадалися, що було далі. Під час ранкової перевірки нам наказали зібрати речі і за двадцять хвилин бути у строю. Дев’ять миль ми пройшли пішки, а тоді нас посадили на вантажівки і повезли на іншу ділянку фронту. На ставок під тополями ми так і не повернулися. Здається, трохи згодом рибу там перетруїли гірчичним газом.

Відтоді я навіть не згадував про риболовлю. Було не до цього. Війна, потім, як і всім, треба було мало не битися за роботу; згодом я отримав роботу, а робота отримала мене. Влаштувався у страхову контору, поповнивши лави молодих амбітних бізнесменів зі сталевою щелепою і непоганими перспективними – прямісінько з рекламних проспектів Кларкс-коледжу, а згодом перетворився на рядового працівника із зарплатнею у п’ять-десять фунтів на тиждень і напіввласною віллою у передмісті. Такі люди ходять рибалити не частіше, ніж біржові брокери збирати первоцвіти. Це їм не личить. Для них є інші види дозвілля.

Звичайно, щороку я на два тижні йду у літню відпустку. Самі знаєте, що це за відпустка: Маргіт, Ярмут, Істборн, Гастінгс, Борнмут, Брайтон. Можливі деякі відхилення від маршруту – все залежить від того, як цього року з грошима. З такою жінкою, як Гільда, головна розвага під час відпочинку – без кінця-краю вираховувати, на скільки шилінгів власниця пансіону надуває нас. А ще кілька разів на день повторювати дітям: «Ні, ми не можемо купити тобі нове відерце для піску». Кілька років тому ми відпочивали у Борнмуті. В один із днів вийшли всі разом прогулятися по пірсу – він там тягнеться на півмилі, а уздовж нього сидять рибалки з вудочками із дзвіночками та волосінню, закинутою на півсотні ярдів у море. Улову, певно, ніякого не було, та принаймні вони рибалили. Згодом діти знудилися, почали скиглити, просити повернутися на пляж; побачивши на гачку слизького хробака, Гільда заявила, що їй стало зле. Та я вперто продовжував зволікати час, щоб побути тут бодай ще трохи. Аж раптом задзеленчав один із дзвіночків, і рибалка почав змотувати волосінь. Усі повитріщалися на нього: спершу з’явилася мокра волосінь, потім грузило і нарешті велика пласка рибина (думаю, це була камбала). Вона тріпалася на гачку. Хлопчина кинув її на дошки пірса. Рибина билася, перекидаючись з одного боку на інший; краплі виблискували на її лусці; у повітрі стояв свіжий солоний запах. У цю мить всередині мене щось прокинулось.

По дорозі додому я, ніби між іншим, запропонував Гільді:

– Може, і мені якось сходити порибалити, поки ми тут...

– Що? Ти і рибалити? Джордже, хіба ж ти вмієш?

– Ти що, колись я був добрим рибалкою! – відповів я.

Гільда прозоро натякнула, що категорично проти, проте не змогла знайти вагомішого аргументу, ніж сказати, що не збирається дивитися, як я насаджую ті бридкі слизькі створіння на гачок. Тоді вона почала нарікати, що мені знадобиться безліч речей, які влетять нам в копійку. Одна тільки вудочка буде коштувати з десять шилінгів. Ви б бачили Гільду, коли мова заходила про гроші, вона просто скаженіла:

– Це ж треба таке вигадати! Витрачати гроші на казна-що! Яка дурниця! І як їм тільки не соромно брати десять шилінгів за якісь палиці, нехай навіть риболовецькі. Це просто здирство! До того ж у твоєму віці взагалі таким займатися ні до чого. Припини поводитися як дитина, Джордже!

Тоді до Гільди приєдналися діти. Лорна завела своїм писклявим голосочком: «Татку, то ти дитина?», а малюк Біллі, який тоді ще й усіх слів вимовляти не навчився, підхопив: «Татко-дитинка». Тоді вони почали кружляти довкола мене, брязкаючи своїми відерцями для піску і повторюючи:

– Татко-дитинка! Татко-дитинка!

Шмаркаті вилупки!

VI

Окрім риболовлі, були ще книжки.

Якщо у вас склалося враження, що мене цікавила тільки риба, ви помиляєтесь. Звичайно, риболовля завжди була на першому місці, та на другому – книжки. Мені було років десять чи одинадцять, коли я потягнувся до них – тобто читати мене ніхто не змушував. Тоді переді мною відкрилися нові світи. Я і зараз чимало читаю – за місяць можу проковтнути кілька романів. Типовий клієнт книгарні, поза увагою якого не залишається жоден з новеньких бестселерів («Добрі друзі», «Бенгальський улан», «Замок капелюшника» – перечитав усі), більше року був членом «Лівого книжкового клубу», а 1918-го, коли мені було двадцять п’ять, з головою поринув у літературу, що добряче вплинуло на мої погляди на життя. Та немає нічого кращого за ті перші відчуття, які переживаєш, гортаючи сторінки дешевих книжечок, що вмить переносять тебе у лігво бандитів, китайські опіумні курильні, острови Полінезії чи джунглі Бразилії. Найбільше я читав у період з одинадцяти до шістнадцяти років. Спершу тільки тоненькі щотижневі збірки оповідань для хлопчиків – ті, що з жахливим шрифтом і трикольоровою обкладинкою, а згодом дійшло і до справжніх книжок. Детективи про Шерлока Голмса, «Доктор Школа», «Залізний пірат», «Дракула», «Раффлз». Короткі оповідання Ната Гулда, Рейнджера Гала і цього малого... як там його ім’я – того, що писав про бокс з таким самим завзяттям, як Нет Гулд про перегони. Якби мої батьки були освіченішими, цей перелік доповнили б представники «пристойної» літератури: Діккенс, Теккерей та інші. До речі, у школі в нас намагалися запхати «Квентіна Дорварда», а дядько Ізекіль не покладав надій зацікавити мене Раскіним і Карлайлом. Але в нашому домі книжок майже не було – батько за все своє життя не прочитав жодної, крім Біблії і посібника з першої медичної допомоги, у мене ж бажання познайомитися із «серйозною» літературою виникло набагато пізніше. І я не шкодую, що все було саме так. Я читав те, до чого лежала душа, і з цих книжок я дізнався про набагато більше речей, ніж зі шкільних уроків.

Збірки з історіями жахів почали потроху зникати, ще коли я був хлопчаком, тож їх я ледь пам’ятаю, а от видання з пригодницькими історіями продовжували друкувати щотижня. Оповідання про слідчого Баффало Білла, певно, відійшли у минуле, як і історії Нета Гулда, а от Нік Картер і Секстон Блейк, здається, і досі не втратили своєї популярності. Десь 1905-го з’явилися хлопчачі журнали «Магніт» і «Скарб»; «БОП», певно, і зараз виходить, та найбільше мене захоплювало видання «Приятелі» – його почали випускати 1903-го. Трохи пізніше з’явилася енциклопедія (зараз не пригадаю, як вона називалася), у продаж вона надходила окремими тоненькими номерами за пенні. Тоді здавалося безглуздим витрачати гроші на таку дрібницю, та у школі був хлопець, який іноді віддавав мені старі примірники. Тож сьогодні виключно завдяки цій енциклопедії я можу озвучити довжину Міссісіпі, відрізнити восьминога від каракатиці чи назвати хімічний склад бронзи, яку використовують під час виробництва церковних дзвонів.

Джо взагалі не читав. Він був одним із тих учнів, які роками протирали штани за шкільною партою, а на екзамені не міг прочитати і десяти рядків підряд. Його нудило від одного погляду на друковані видання. Пам’ятаю вираз його обличчя після того, як він перегорнув кілька сторінок одного з номерів «Приятелів», – він пирхнув, наче кінь, якому підсунули зогниле сіно. Він усіляко намагався відбити у мене бажання читати, але батьки підтримували мене – вважали, що з нас двох саме я «здібний». Можна сказати, що вони пишалися моєю «жагою до книжкових знань» – так вони називали мою пристрасть. Але батьки були не у захваті від мого захоплення журналами для підлітків; їм здавалося, що мені слід читати щось більш «корисне», проте, оскільки самі з книжками справи не мали, не могли визначитися, що саме мені порадити. Якось мати принесла з букіністичної крамниці томик Фокса, але «Книгу мучеників» я так і не прочитав, хоча, маю це визнати, ілюстрації у ній були непоганими.

Усю зиму 1905-го я щомісяця витрачав по пенні на новий номер «Приятелів» – слідкував за серією оповідань «Безстрашний Донован». Безстрашний Донован був дослідником, якого найняв американський мільйонер, аби той привозив йому з різних куточків світу рідкісні дивовижі: іноді діаманти розміром з м’ячик для гольфа з кратерів африканських вулканів, іноді бивні мамонтів з холодних лісів Сибіру, а часом таємні скарби інків із забутих перуанських міст. Щотижня Донован вирушав у нову експедицію, і кожна була успішною. Найулюбленішим місцем для читання в мене було горище, віконця якого виходили на задвірок. Зазвичай це було найспокійніше місце у всьому будинку, окрім тих днів, коли батько ліз туди за зерном для крамниці. Купа мішків, на яких можна було розвалитися, запах свіжого тиньку впереміш з ароматом насіння, мереживо павутини в кутках і дерев’яна планка, що стирчала з діри у стелі прямісінько над тим місцем, де я полюбляв лежати і гортати сторінки чергової книжки. Бачу все і відчуваю запах як тоді: стоїть зимова, проте доволі тепла днина, я лежу на животі, тримаючи перед собою новий номер «Приятелів», аж раптом з-за мішків, наче зозуля із настінного годинника, вистрибує мишеня і завмирає, витріщившись на мене своїми малесенькими оченятами. Мені всього дванадцять, але я відчуваю себе Безстрашним Донованом. Здолавши дві тисячі миль, я щойно поставив намет у джунглях Амазонії, під ліжком у мене надійно заховане в коробці коріння таємничої орхідеї, що квітне раз на сто років. А довкола б’ють у барабани індіанці племені гопі, які натирають зуби червоною сумішшю і заживо здирають шкіру з білих людей. Я дивлюся на мишеня, а воно на мене, відчуваю запах пилу, тиньку, довкола мене джунглі Амазонії – яке ж це щастя!

VII

Це, власне, все.

Хотів розповісти вам трохи про те, яким було життя до війни – життя, спогади про яке накрили хвилею, коли побачив ім’я короля Зога на перших шпальтах газет, – і ймовірно, що нічого так і не пояснив. Тут можливі два варіанти: або ви й самі пам’ятаєте, яким було довоєнне життя – у такому разі мені немає потреби щось розповідати, або вже забули – тоді всі мої спроби марні. Але досі я говорив тільки про своє дитинство – про період до шістнадцяти років. До того часу справи у родині йшли добре. Вперше зіткнутися з тим, що називають «реальним життям», маючи на увазі труднощі, мені довелося саме напередодні свого шістнадцятого дня народження.

Десь через три дні після того, як я відкрив таємний ставок з рибами-велетнями за Бінфілд-хаусом, батько прийшов до чаю дещо стурбований і блідіший, ніж зазвичай, ще більше припорошений борошном. Він мовчки поїв, не вимовивши ані слова – батько завжди дуже ретельно пережовував їжу, його вуса швидко рухалися вгору-вниз, а іноді навіть вбік, бо корінні зуби у нього випали. Я саме збирався підвестися з-за столу, коли це він затримав мене:

– Стривай-но, Джордже. Сядь на хвилинку, синку. Я хочу тобі дещо сказати. З тобою, мати, я вчора ввечері вже говорив на цю тему.

Мати сиділа біля великого брунатного чайника, покірно склавши руки на колінах, і спостерігала за нами. Батько продовжив серйозним тоном, проте атмосферу офіційності трохи псували його спроби виштовхнути язиком крихту, що застрягла між зубів.

– Джордже, синку. Я маю з тобою поговорити. Я тут подумав, і мені здається, що настав час тобі залишити заняття у школі. Маєш починати потроху заробляти – приноситимеш якусь копійчину матері. Я вчора написав пану Віксі, повідомив, що забираю тебе зі школи.

Це було нормою: спершу повідомити директора, а потім поставити мене перед фактом. Тоді ніхто не брав до уваги думку дітей, батьки вирішували на власний розсуд.

Батько продовжував щось стурбовано бубоніти, намагаючись навести аргументи. Казав, що «останнім часом справи у крамниці йдуть погано», їм з матір’ю «складно», тому нам з Джо доведеться також заробляти на життя. Тоді я навіть не зрозумів, як насправді йдуть справи у батька. А проблема полягала в тому, що він, вочевидь, не витримував конкуренції. «Сарацин» – велика мережа роздрібної торгівлі насінням з філіями по всій країні – запустив свої мацаки і в Нижній Бінфілд. Півроку тому він орендував крамничку на нашій ринковій площі, працівники розмалювали її яскраво-зеленою фарбою, причепили золотаву вивіску, виставили барвисте знаряддя для садівництва, розвісили великі плакати з рекламою духмяного горошку, яку видно було за сто ярдів. Окрім всілякого насіння, «Сарацин» позиціонував себе як «універсальний постачальник корму для птиці і рогатої худоби» – окрім звичайного зерна, тут можна було придбати різні суміші, пташиний корм у гарній обгортці, галети для собак будь-якої форми і кольору, мікстури, корисні домішки, а також ширший асортимент товарів, серед яких пастки для мишей, ошийники, повідки, сачки, інкубатори, інсектициди, засоби для боротьби з бур’яном, а у відділі, який називався «Тваринництво», навіть кролики і курчата, що тільки вчора вилупилися.

У батька, з його старезною лавкою і впертою відмовою розширювати асортимент товару, не було шансів витримати конкуренцію, як, власне, і бажання. Спершу торгівці та фермери, які продавали свої товари прямісінько з бричок, трималися осторонь «Сарацину», та через півроку вирішили об’єднатися з місцевими власниками екіпажів і коней. Це означало шалені збитки для батька і Вінкла, ще одного торгівця кукурудзою. Але тоді я цього не розумів. Я був зовсім дитиною. Мене взагалі не цікавив бізнес; я майже ніколи не допомагав у крамниці, а коли батько і просив пособити з чимось, бодай навіть мішки з зерном переставити, я намагався відкараскатися від цієї роботи. Взагалі-то мої однокласники мали реалістичніше уявлення про життя, ніж однолітки з приватних шкіл, – вони розуміли, що треба працювати, і уявляли, скільки й чого можна дозволити собі на шість пенсів, але для будь-якого хлопчиська батьківський бізнес – ще та нудьга. Тоді вудочки, велосипед, газований лимонад і всіляка така всячина здавалися набагато вартіснішими, ніж будь-що зі світу дорослих.

Батько вже домовився зі старим Грімметом – власником крамниці, який шукав тямовитого помічника, тож готовий був узяти мене відразу ж. Тим часом підручного з нашої лавки звільнили, а його місце мав зайняти Джо – принаймні на той час, доки не знайде постійної роботи. Джо залишив школу ще раніше, і відтоді бовтався без певних планів на майбутнє. Батько кілька разів заводив розмову про те, що «непогано було б прилаштувати» його до бухгалтерії на пивоварні, а раніше мріяв зробити з нього розпорядника аукціонних торгів. Обидва ці наміри були безперспективними, оскільки у свої сімнадцять років Джо писав як курка лапою, а засвоїти таблицю множення так і не зміг. Зараз він «вивчав торгівельну справу» у великій велосипедній крамниці на околиці Волтона. Поратися з велосипедами відповідало натурі Джо (він, як і всі хлопці з браком освіти, непогано знався на механіці), але не вирізнявся працелюбністю і здебільшого вештався у своєму засмальцьованому комбінезоні з цигаркою, затиснутою між зубами, встрягав у бійки, пиячив (тоді він уже почав прикладатися до пляшки), морочив голову дівчатам і намагався вициганити у батька гроші. А батько в той період був збентеженим, спантеличеним і навіть певною мірою ображеним. І досі пам’ятаю той його вираз обличчя, ледь припорошену борошном лисину, сиві пасма волосся над вухами, окуляри і вуса. Він ніяк не міг збагнути, що відбувається. Роками його прибутки зростали – повільно, проте стабільно: цього року на десять фунтів, минулого на двадцять, аж раптом все пішло шкереберть. Він був геть розгубленим. Він успадкував бізнес від свого батька, тяжко і сумлінно працював, торгував добротним товаром, нікого не дурив, а прибутки почали падати. Часто-густо, щойно попоївши і намагаючись видлубати крихти, що постійно застрягали між зубів, він починав розповідати про те, як кепсько йдуть справи, торгівля вже не та, і ніяк не міг зрозуміти, що сталося з людьми (наче в один момент коні перестали їсти). Певно, вся річ в автомобілях, підсумовував він. «Паршиві вонючки», – піддакувала мати. Вона теж переживала, але набагато менше за батька. Пам’ятаю, я кілька разів помічав, як під час чергових батьківських розмірковувань уголос вона з відстороненим виразом обличчя ворушила губами – вирішувала, що приготувати завтра на обід: яловичину з морквою чи знову баранину. Окрім меню на наступний день її хвилювала хіба що купівля нових скатертин і каструль. Щодо батьківських турбот, для неї це були просто якісь проблеми у крамниці. Правду кажучи, ніхто у сім’ї чітко не усвідомлював, що відбувається насправді. Цей рік був збитковим, батько втратив гроші, та чи непокоїло його майбутнє? Навряд чи. Нагадаю, це був 1909-й рік. Він ніяк не міг уторопати, що відбувається, не міг передбачити, що «Сарацин» систематично ставитиме нижчі, ніж у нього, ціни, а згодом просто знищить його і поглине бізнес. Та і як він міг це передбачити? У роки молодості все було інакше. Він знав, що іноді буває складно, що торгівля «не йде» (він любив повторювати це словосполучення), але з часом справи знову «підуть вгору».

Було б приємно зараз почати розповідати, як я тоді допоміг батькові, як разом ми здолали труднощі і як я, цілком неочікувано для себе і довколишніх, розвинув у собі якості справжнього чоловіка, і все в такому ж дусі – достоту як у романах тридцятирічної давнини. Не менш приємно було б поскаржитися і розказати про те, яким ударом для мене стало вимушене припинення навчання, адже мій молодий, допитливий розум прагнув знань і страшенно страждав від бездушної механічної роботи, в яку мені довелося поринути, – історія на кшталт тієї, на яку нерідко можна натрапити в сучасних романах. І те й інше – порожні балачки. Насправді ж мене захоплювала ідея почати працювати, особливо я тішився від того, що тепер отримуватиму справжню зарплатню – по дванадцять шилінгів щотижня, з яких чотири можна було залишати собі. Я й думати забув про велетенську рибу у ставку за маєтком Бінфілд. Я аж ніяк не був проти того, щоб залишити школу на кілька семестрів раніше – власне, багато хлопців у нас робили так само. Учень збирається вступати до університету, чи планує стати інженером, чи податися в торгівлю, поїхати до Лондона чи стати моряком, аж раптом зникає, а за два тижні ти бачиш, як він розвозить овочі на велосипеді. Протягом тих п’яти хвилин, коли батько торочив про необхідність додаткового заробітку, я думав тільки про те, що для роботи мені знадобиться новий костюм. Я відразу ж заявив, що мені потрібен буде «справжній» костюм, як у дорослих – з популярним у той час жакетом, який, здається, називався «візитівкою». Мати з батьком дружно запротестували, сказавши, що «не хочуть навіть чути про такий». З якоїсь невідомої мені причини батьки в той час до останнього намагалися відтягнути момент, коли своїм сину чи доньці треба було купувати дорослий одяг. Тоді мало не в кожній родині йшла запекла боротьба, перш ніж парубок вдягав свій перший високий комірець, а дівчина підбирала волосся догори.

Тож розмова про проблеми у батьковому бізнесі поступово перейшла у довгу, нудну суперечку, в якій розлючений голова родини повторював знову і знову (з типовим для нього проковтуванням звуків): «Не отримаєш його. Можеш зарубати собі на носі – не отримаєш». Так я й залишився без «візитівки», а у свій перший робочий день з’явився у чорному костюмі з широким комірцем, в якому я виглядав як шибайголова-переросток. Саме тоді я зрозумів, що у батька, певно, таки кепсько зі справами. Джо вчинив як ще більший егоїст. Він страшенно обурився через, те, що йому довелося залишити велосипедну крамницю, і якийсь час просто вештався вдома, тільки заважаючи решті і зовсім не допомагаючи у лавці.

Я пропрацював шість років у старого Гріммета. Гріммет, статний чолов’яга із сивими бакенбардами, скидався на дядька Ізекіля і теж притримувався ліберальних поглядів, але висловлював їх не з таким завзяттям, та й поважали його у місті більше. Під час Бурської війни він пильно стежив за ситуацією, критикував профспілки, якось навіть звільнив свого помічника через те, що той тримав при собі світлину Кейра Гарді[14]14
  Гарді, Джеймс Кейр – діяч робітничого руху у Британії (1856– 1915) (прим. пер.).


[Закрыть], ще й був членом «секти» – не остання людина у баптистській церкві; а в нашій родині всі сповідували традиційні погляди, і тільки дядько Ізекіль був затятим атеїстом. Старий Гріммет був членом міської ради і довіреною особою місцевого осередку партії лейбористів. Проходячи повз баптистську молитовню, можна було почути, як він розпинається, просторікуючи про свободу совісті, Великого Старійшину, збалансованість бюджету, і все це завершується імпровізованою молитвою. В такі моменти я завжди згадував давній анекдот про бакалійника-сектанта: