Текст книги "Ковток повітря"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)
III
Я виліз із ліжка з гидким присмаком у роті й болем у кістках.
Пляшка вина за обідом, ще одна за вечерею, кілька пінт пива між ними, не згадуючи вже про бренді – напередодні я таки забагато випив. Кілька хвилин я стояв як укопаний на килимі посеред кімнати, тупо дивлячись поперед себе, абсолютно розбитий, не в змозі зробити найменшого руху. Знаєте, як воно іноді буває зранку – відчуваєш неймовірну слабкість. Здебільшого це відчуття зосереджується в ногах, але воно доволі промовисто говорить до тебе: «Якого біса тобі потрібен цей клопіт? Облиш це все! Підійди до плити, зачини вікна і ввімкни газ!»
Я вставив зубний протез і підійшов до вікна. Ще один чудовий день – сонячні промені тільки почали пестити дахи будинків, кидаючи відблиски на вікна по той бік вулиці. Рожева герань у горщиках на підвіконнях тішила око. І хоча було тільки пів на дев’яту і готель стояв на боковій вулиці за ринковою площею, на ній уже було доволі велелюдно. Потік клерків у темних костюмах, з портфелями в руках поспішає до своїх офісів – зовсім як у передмісті Лондона, коли «білі комірці» біжать до метро; школярі парами і невеликими гуртами швидко чимчикують у бік площі. Мене охопило те саме відчуття, що й тоді, коли я побачив ліс червоних дахів, які заполонили Чемфордський пагорб, – кляті чужаки! Двадцять тисяч непроханих гостей, які навіть не знають, як мене звати. І тут з’являюся я – старий товстун зі вставною щелепою, який намагається щось розповісти про події тридцятирічної, ба навіть сорокарічної давнини, але на них усім начхати: тут зовсім інше життя. О боже! Отже, я помилявся, вважаючи, що довкола самі привиди. Насправді це я тут привид, я небіжчик, а от вони цілком реальні, живі.
Та після поживного сніданку (пікша, смажені нирки, тости з джемом і кавою) мене попустило. Холодна дама не вийшла до сніданку, у залі панувала приємна літня атмосфера, і я все ще намагався переконати себе в тому, що скидаюся на імпозантного кавалера у своєму синьому костюмі. Ну й чорт із ним! Якщо вже я привид, то таким і буду! Піду поблукаю старими місцинами. Може, вдасться напустити трохи чорної магії на цих покидьків, що вкрали у мене моє рідне місто.
Я вийшов на вулицю, та не встиг зробити й кількох кроків у напрямку до ринкової площі, як побачив неочікуване видовище. Прямо переді мною колоною по чотири марширувала процесія з півсотні школярів у супроводі суворої жінки, що нагадувала не вчительку, а радше сержанта. Перший ряд тримав у руках транспарант, на якому в рамці з червоних, білих і синіх смуг велетенськими літерами було написано: «БРИТАНЦІ ГОТУЮТЬСЯ». З цирульні за рогом подивитися на процесію вийшов перукар, чорнявий хлопець з похмурим, сумовитим обличчям.
– Що це за забавки у дітлахів? – запитав я в нього.
– Практичні заняття, – туманно відповів він. – З ППО, так вони тренуються. А з ними міс Тоджерс.
Міг би й сам здогадатися, що це та сама міс Тоджерс. По очах було видно. Знайомий типаж старої залізної відьми із сивим волоссям і ніби підкопченим обличчям: вихователька з табору для дівчат, комендант гуртожитку Союзу молодих християнок, ну і так далі в такому самому дусі. Піджак і спідниця сиділи на ній як армійська форма, бракувало тільки шкіряного офіцерського ременя. Бачив я таких. У роки війни служила в жіночих загонах, і відтоді ніяких веселощів. ППО для неї за щастя! Коли діти проходили повз, я почув, як вона – достоту як сержант – гаркнула: «Моніко, вище ногу!» А тоді побачив, що остання шеренга тримала інший транспарант: «МИ ГОТОВІ, А ВИ?»
– Але навіщо змушувати дітей ходити маршем? – знову звернувся я до перукаря.
– Та хто його знає. Певно, пропаганда якась.
Хоча все зрозуміло і без пояснень. Треба промити молоді мізки, привчити до думки про неминучість війни. Хочуть вбити нам у голови, що шляху назад немає, що війна з її авіаударами невідворотна, як прихід Різдва щороку, тож стули пельку і лізь у підвал. Над східною частиною міста з гуркотом пролетіли два масивні чорні літаки. Боже! Ми навіть не здивуємося, коли це станеться. Нам уже вчуваються звуки снарядів, що розриваються під ногами. Перукар додав, що це завдяки міс Тоджерс усім школярам видали протигази.
Нарешті я взявся за дослідження Нижнього Бінфілда. Два дні блукав старими місцями – тими, які зміг відшукати. І жодного разу не зустрів бодай одного знайомого обличчя. Тинявся вулицями, як привид. І хоча я й досі був у своєму тілі, відчував себе кимось з потойбіччя.
Це таке химерне відчуття, яке важко передати словами. Читали повість Герберта Веллса про хлопчину, який одночасно перебував у двох різних місцях (насправді він був у себе вдома, але йому ввижалося, що на морському дні)? Никав по кімнаті, а замість столів і стільців бачив ліани водоростей, гігантських крабів і каракатиць, які намагалися вчепитися в нього своїми мацаками. Так само і я. Годинами тинявся світом, якого давно вже не існувало. Рахуючи кроки, я думав: тут раніше було те-то і те-то, тут починалося поле, а тут була огорожа, що сягала аж того будинку. Там, де зараз стоїть бензинова колонка, ріс в’яз. А тут закінчувалися земельні ділянки з городами. А ця вулиця (колись тут тягнувся ряд двоповерхових будинків, і називалася вона Камберледж-роуд) – це той самий провулок, що заріс бур’яном, куди нас водила гуляти Кейті Сіммонс. Може я й дав маху з відстанню, але у пам’яті збереглося приблизне місце розташування. Якщо ти тут не народився і не бачив всього цього на власні очі, ніколи б у житті не повірив, що двадцять років тому тут були поля. Таке враження, ніби відбулося виверження вулкана і потужний потік лави поховав під собою все довкола. Новобудови майже повністю заповнили територію колишньої броварні. Млин знесли; ставок, в якому я зловив свою першу рибину, висушили, засипали і почали на ньому будівництво (я навіть не зміг визначити, де саме він був). Суцільні будинки – ряди одноманітних кубиків з червоної цегли з крихітними палісадниками і заасфальтованими стежками, що ведуть до входу. За межами мікрорайону будівництво йшло не так жваво, але ділки й тут постаралися. Там теж усе було захаращено будинками, які, проте, стояли не так щільно: де вдалося викупити ділянку, там і починали будівництво; тимчасові під’їзні дороги, десь просто пустирі з дошками і клаптики спустошеного поля, всіяного консервними бляшанками.
У центрі старого міста змінилося не так багато. Більшість крамниць і надалі торгували тим самим товаром, от тільки власники тепер були інші. В «Лілівайтс» і досі продавали тканини, та здавалося, що справи там ідуть не надто добре. На місці лавки м’ясника Гревітта тепер хазяйнував торговець радіодеталями. Вітрину із солодощами тітки Вілер заклали цеглою. Бакалія Гріммета так і лишилася бакалією, але тепер належала якійсь міжнародній компанії, що змушує замислитися над розмірами і владою цих корпорацій, яким нічого не варто проковтнути такого старого спритника, як Гріммет. Та судячи з помпезного пам’ятника на цвинтарі, йому, певно, вдалося добряче нагріти на цьому руки – забрав із собою на той світ тисяч десять-п’ятнадцять фунтів. Єдина крамниця, яка залишилася в руках колишнього власника, – «Сарацин» (це вона знищила батька). Розрослася до непристойних розмірів, ще й філіал відкрила в новому районі. Тільки тепер там торгували всім підряд: меблями, ліками, фурнітурою, залізними виробами і всіляким приладдям для садівництва.
Я блукав містом два дні, намагаючись не бурчати, хоча ой як кортіло. Пив більше, ніж варто було. Почав прикладатися до пляшки, щойно приїхав до міста, і постійно дратувався, що паби відчиняються так пізно. За півгодини до відкриття в мене вже горіли труби.
Та не подумайте, що кожного дня. Іноді було легше, думалося: «Та біс із ним, ну, знищили мій Нижній Бінфлілд, що вже тут вдієш?» Зрештою, я тут для того, щоб відпочити від домашніх. Не було жодної причини, яка б стримувала мене від радощів, – я міг робити абсолютно все, що захочу, навіть рибалити. В суботу вранці я пішов на Головну вулицю до лавки з риболовецьким приладдям: купив довге добротне вудилище (в дитинстві завжди про таке мріяв, але воно було дорожчим за звичайне), гачки, наживку та іншу всячину. Атмосфера крамниці мене підбадьорила. Хоч як сильно змінився Нижній Бінфілд, риболовецькі снасті ті ж самі, як і риба. До того ж продавця зовсім не здивувало, що старий пузань купує вудочку. Навпаки – ми навіть обмінялися думками про риболовлю на Темзі, обговорили головня, якого хтось торік зловив на приманку з хлібної пасти, меду і вареної кролятини. Я навіть купив волосінь (не пояснюючи продавцю для чого, бо навіть собі боявся в цьому зізнатися) – найміцнішу з тих, що тут були, і п’ять гострих гачків, сподіваючись, що в озерці за маєтком Бінфілд і досі водяться сазани-велетні.
Більша частина неділі минула у роздумах – варто йти рибалити чи ні. Спершу здавалося: а чому б, у біса, й не піти? А потім починали долати сумніви, і зрештою ідея перетворювалася на щось примарне й нереалістичне. Та по обіді я сів у машину і поїхав до Барфордської греблі. Планував тільки подивитися на річку, а завтра, можливо, якщо буде погода, візьму свою новеньку вудочку, вдягну старе пальто і сірі штани, які поклав до валізи спеціально для цього випадку, і присвячу цілий день риболовлі. Три-чотири години – так точно.
Переїхав Чемфордський пагорб. Внизу біля підніжжя паралельно до шосе тягнулася стежина. Я вийшов з машини і пішов по ній. А хай йому біс! І тут наліпили червоно-білих будиночків. І чому я все ще дивуюся? Здалося, що це вишикувалися ряди автомобілів. Наближаючись до річки, я почув музику – пляс-пляс-ляс! Так, це були грамофони.
Проминувши поворот, я вийшов на стежину, що вела до берега річки. Господи! Новий шок! Тут була сила-силенна людей. Там, де раніше зеленіли луги, тепер стояли чайні будиночки, торгівельні автомати, ятки із солодощами, а між ними снували продавці морозива «Воллз». Наче потрапив у Маргіт[21]21
Курортне містечко в Англії (прим. пер.).
[Закрыть]. Я добре пам’ятаю, якою була ця стежина – можна була пройти кілька миль і не зустріти жодної живої душі, окрім сторожів біля шлюзових воріт чи самотнього члена екіпажу баржі. Часто-густо я просиджував тут цілими днями, за п’ятдесят ярдів від мене у воді біля берега походжала чапля, і години по три-чотири я був тут абсолютно один. І взагалі, хто мені вбив у голову думку про те, що риболовля – це заняття не для дорослих чоловіків? Весь берег, наскільки я бачив, був просто всіяний рибалками – вони сиділи на відстані п’яти ярдів один від одного. Мені стало цікаво, чого це вони всі тут зібралися у той самий час? А тоді подумав, що ці рибалки, певно, належать до якогось тутешнього клубу. А на річці було повно човнів: звичайні з веслами, байдарки, моторні катери, човни з пласким дном, набиті безтурботною молоддю, якій би тільки поверещати і погаласувати, перекрикуючи ревище грамофонів на борту. Поплавці бідолашних рибалок постійно зносило вбік хвилями від моторних катерів.
Я пройшовся трохи далі. Незважаючи на те, що стояла сонячна днина, вода була каламутною. Ні в кого не клювало – навіть дрібна рибина не йшла до рук. Цікаво, а на що вони взагалі розраховували? Такого натовпу достатньо, щоб розлякати всю рибу. Взагалі-то, вдивляючись у поплавці, що гойдалися на поверхні води серед цієї сили-силенної човнів і байдарок, я починав сумніватися в тому, що тут взагалі щось можна зловити. Чи лишилася ще в Темзі риба? Мабуть, таки лишилася. Та хай там як, кажу вам – вода тепер стала геть іншою. Колір змінився. Та не поспішайте списувати це на гру моєї фантазії. Я добре пам’ятаю колір води старої Темзи – блискучо-зеленкуватий, а сама вода така чиста, що крізь неї можна було роздивитися, як на дні серед стеблин очерету кружляють головні. А що зараз? Спробуй розгледіти щось на глибині бодай трьох дюймів. Вода в річці стала брудною і каламутною, де-не-де виднілися плівки мастила від моторних човнів, не кажучи вже про недопалки і паперові обгортки.
Потинявшись там ще трохи, я повернувся назад. Не міг більше витримувати оглушливого грамофонного завивання. Це ж неділя, намагався я себе втішити, в будень тут має бути спокійніше. Та вже розумів, що ніколи сюди не повернуся. Чорти б їх забрали! Нехай подавляться своєю клятою річкою. Якщо й піду рибалити, то точно не на Темзу.
Повз мене проходили натовпи люду. Натовпи чужаків, і практично всі вони були молодші за мене. Хлопці з дівчатами прогулювалися парами. Ось промайнув гурт модниць у широких штанях і білих кашкетах (немов вони служили на американському флоті) з грайливими написами. В однієї з дівчат було написано «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ». А я б і не проти. Щось підштовхнуло мене підійти до автомата для зважування і стати на ваги. У механізмі щось клацнуло (це була одна з тих машин, яка не тільки визначає твою вагу, а й пророкує майбутнє), і знизу виповз аркушик із текстом:
«Ви людина унікальних талантів, – почав я читати, – та надмірна скромність заважає вам отримати те, на що ви насправді заслуговуєте. Ваше оточення недооцінює вас і ваші здібності. Надто часто ви волієте залишатися осторонь, дозволяючи іншим приписувати собі ваші здобутки. Ви чутлива, любляча особистість, яка зберігає вірність друзям. Ви викликаєте неабиякий інтерес у протилежної статі. Найбільший ваш недолік – щедрість. Продовжуйте в тому ж дусі – і досягнете успіху!
Вага: 207 фунтів».
Виявилося, за три дні я набрав чотири фунти. Певно, все через алкоголь.
IV
Повернувшись до «Георга», я поставив машину в гараж і сів випити чаю, хоча й було запізно для чаювання. В неділю бар відчинявся пізніше, тож треба було ще годину-дві чекати. Замість того, щоб нудитися тут, я вирішив прогулятися до церкви і насолодитися приємною вечірньою прохолодою.
Перетинаючи площу, я помітив, що попереду йде якась жінка. З першого погляду на неї мені здалося, що я її вже десь бачив. Знаєте, таке особливе відчуття. Мені не було видно обличчя, та й зі спини не багато чого роздивишся, та я міг би присягнутися, що ми знайомі.
Вона пішла по Головній вулиці, потім звернула у провулок, де колись тримав крамницю дядько Ізекіль. Я пішов слідом. Сам не знаю чому – почасти через те, що мені було цікаво, що буде далі, а почасти для того, щоб перестрахуватися. Перша думка, яка промайнула в голові, – нарешті я зустрів когось, хто мене знає, а тоді почали закрадатися підозри – а що як ця жінка із Західного Блечлі? Якби правдивою виявилася друга версія, мені треба було бути вкрай обережним, бо якщо вона мене побачить, обов’язково доповість Гільді. Тож я пішов назирці за нею, залишаючись на безпечній відстані і вивчаючи її фігуру. Абсолютно нічого вражаючого – висока дебела жінка років сорока або й п’ятдесяти у зношеній чорній сукні. Без капелюха (таке враження, ніби вибігла з дому на хвилинку), і, судячи з ходи, підбори на черевиках геть стоптані. Можливо, повія. Я все ніяк не міг згадати, де і коли ми бачилися. Було щось в її рухах таке, що не давало мені спокою. Вона підійшла до крамниці з канцелярськими товарами і солодощами (це була одна з тих крамничок, що в неділю завжди відчинені). Її власниця стояла на порозі, розкладаючи поштові листівки. Жінка в чорній сукні підійшла до неї привітатися.
Я теж зупинився, витріщившись на першу-ліпшу вітрину – зробив вигляд, що уважно щось роздивляюся. В крамниці торгували зразками шпалер, сантехнічними деталями для ванної кімнати та іншими необхідними для ремонту речами. Жінки спілкувалися за п’ятнадцять ярдів від мене. До мене долітали уривки їхньої розмови – однієї з тих беззмістовних бесід, які жінки ведуть між собою, щоб згаяти час. «Ага, саме так... Кажу тобі... Саме це я йому й сказала... А на що ти розраховував? Хіба ж так можна? Але як об стіну горохом... Сором який!» – і все в такому ж дусі. Мені починав уриватися терпець. Вочевидь, ця жіночка, як і її подруга, була дружиною якогось дрібного крамаря. Я вже було вирішив, що навряд чи вона може бути кимось з моїх давніх знайомих з Нижнього Бінфілда. Аж раптом вона майже повністю розвернулася в мій бік, і я побачив її обличчя. Це ж треба! Не може бути! Це ж Елсі!
Ні, я не помилився. Це справді була вона. Елсі! Ця стара шкапа!
Я був настільки шокований – передовсім від того, що побачив Елсі, а по-друге, від того, на що вона перетворилася, – що в мене аж запаморочилося в голові. Мідні крани з порцеляновими рукомийниками так і попливли перед очима – я все ще бачив їх, але в той же час не розрізняв. Раптом мене пронизав страх, що й вона може мене впізнати. Та кинувши на мене погляд, вона навіть бровою не повела. Ще секунда – і вона пішла. Я продовжив іти слідом. Це було небезпечно, зрештою, вона могла помітити мене і почати розпитувати, хто я та звідки, але я мав поглянути на неї ще раз. Річ у тому, що вона чимось заворожила мене. Власне, я вже мав можливість достатньо добре її роздивитися, але зараз я подивився на неї зовсім іншими очима.
Виглядала вона кепсько, тож роздивлявся я її виключно з дослідницькою метою. Просто жах, що роки можуть зробити з жінкою. Це ж якихось двадцять чотири роки, а дівчина з порцеляновою шкірою, рожевими вустами і золотавим волоссям перетворилася на цю незграбну шкапу із згорбленою спиною, що ледь волочить ноги у стоптаних черевиках. Чесно кажучи, я відчув полегшення, що мені пощастило народитися чоловіком. Ми не так сильно здаємо. Так, я дещо огрядний. І у мене не найкраща фігура. Та вона принаймні проглядається. Елсі не можна було назвати такою вже товстою, вона просто зовсім утратила форму. Її стегна стали такими огидними, що на них було бридко дивитися; талія взагалі зникла – такий собі роздутий циліндр на ногах, наче мішок з м’ясом.
Я продовжував іти слідом за нею – від старого міста до темних провулків, в яких ніколи раніше не бував. Нарешті вона зайшла до крамниці (вочевидь, до своєї власної). Я зупинився біля вітрини. «Дж. Куксон: кондитерські вироби і тютюн». Отже, Елсі стала місіс Куксон. Це була тісна вбога лавка, схожа на попередню, біля якої вона розмовляла зі своєю знайомою, але ще менша і занедбаніша. Тут нічого не продавали, окрім тютюну і найдешевших цукерок. Вирішуючи, що б мені купити, аби мати привід затриматися трохи довше, я побачив у вітрині кілька люльок і зайшов досередини. Я добряче перенервував, бо якби вона мене впізнала, довелося б щось вигадувати і брехати.
Вона поралася у задній кімнаті, але щойно я постукав по прилавку, вийшла до мене. Наші погляди зустрілися. Ох! Жодної емоції. Вона мене не впізнала. Просто кинула погляд, в якому не було жодного зацікавлення і яким зазвичай зустрічають клієнтів у крамницях, особливо в дрібних.
Я зміг уперше роздивитися зблизька її обличчя. І хоча вже знав, як воно виглядає, був шокований не менше, ніж тієї миті, коли збагнув, хто переді мною. Коли вдивляєшся в молоде чи навіть дитяче обличчя, завжди можна уявити, яким воно буде в старості – це не складно (вся річ у формі лицьових кісток). Та коли мені було двадцять, а їй двадцять два, я й припустити не міг, що у сорок сім її лице стане таким. Складалося враження, що воно розтануло, як морозиво. Обвисло, ніби щось тягнуло його донизу. Пригадуєте, як виглядають немолоді жінки з обличчями, як у бульдога? Масивна нижня щелепа з товстим підборіддям, опущені кутики рота, тьмяний погляд і мішки під очима – справжнісінький тобі бульдог. І попри це, я б упізнав з мільйонів її обличчя. Її волосся не зовсім посивіло, але стало рідшим, і колір здавався якимось брудним. Вона мене не впізнавала. Для неї я був черговим клієнтом, незнайомцем, пересічним товстуном. Просто диво, що можуть зробити кілька зайвих дюймів на талії. Мені було цікаво: вона не впізнає мене через те, що я так сильно змінився, чи просто тому, що кого-кого, а мене вона зовсім не очікувала тут побачити, або ж (і це найімовірніше) вона просто забула про моє існування.
– Драсті, – промимрила вона.
– Мене цікавлять люльки, – ледь вичавив я із себе. – Люльки з вересу.
– Люльки. Ща гляну. Вони лежать десь тут. А, осьо вони!
Елсі дістала з-під прилавка коробку з люльками. До чого ж у неї неприємна вимова! А може, це я став надто прискіпливим? Та ні – вона ж була дівчиною з «вищої ліги» (всі дівчата з «Ліллівайтс» були з «вищої ліги»), ще й регулярно відвідувала засідання читацького клубу, яким керував вікарій. Присягаюся – вона раніше ніколи не розмовляла такою говіркою! Не припиняю дивуватися тому, що шлюб робить із жінками. Я поперебирав люльки, вдаючи, що підбираю щось путяще для себе. Зрештою сказав, що мене цікавлять ті, що з бурштиновим мундштуком.
– Бурштиновим? Врядлі у нас єсть такі, – вона обернулася до задньої кімнати і гукнула: «Джо-о-рдж!»
Отже, і чоловіка її теж звуть Джордж. Здалеку почувся голос, схожий на гарчання.
– Джо-о-рдж, куда ти засунув другу коробку?
Вийшов Джордж. Коренастий, голомозий чолов’яга невисокого зросту з густими рудими вусами у сорочці із закасаними рукавами. Його щелепи енергійно працювали – певно, продовжував щось пережовувати. Обидва взялися шукати другу коробку з люльками. Хвилин за п’ять таки знайшли її за банками із солодощами. Просто неймовірно, скільки всілякого мотлоху зберігається у цих тісних крамницях, де увесь товар коштує не більше п’ятдесяти фунтів.
Я дивився, як Елсі копирсається у коробці й буркоче щось собі під носа. Чи вам доводилося колись спостерігати за метушливими рухами вкупі із сопінням старих людей, які зайняті пошуками загубленої дрібнички? Та марно навіть пробувати описати мої почування в той момент – мною оволоділи якийсь холод і страшенна нудьга. Цей стан неможливо передати словами, таке треба відчути. Одне скажу: якщо ви колись, у дні вашої молодості, кохали дівчину, підіть і подивіться на неї зараз. Тоді, можливо, ви відчуєте щось схоже.
Та найбільше мої думки були поглинуті тим, яким усе виявилося в реальності – зовсім не таким, як я очікував. О, наші дні з Елсі! Ті липневі ночі під каштанами! Як же так сталося, що після них нічого не лишилося? Хто тоді міг подумати, що настане час, коли наші почуття згаснуть назавжди? Ми стояли один навпроти одного на відстані витягнутої руки і були абсолютними незнайомцями, наче бачилися вперше. Вона навіть не впізнала мене! Якби я раптом відрекомендувався, навряд чи вона б навіть згадала, хто я такий. А якби й згадала, то які б почуття це викликало в неї? А ніяких. Можливо, вона навіть не тримала на мене зла за те, що я так підло повівся з нею. Наче між нами ніколи нічого не було.
А з другого боку, хто міг подумати, що Елсі спіткає така доля? Вона справляла враження дівчини, на яку не чекає нічого доброго. Я знаю, що до мене у неї був щонайменше один чоловік, і не маю сумніву, що й після мене – до її чоловіка – були інші. Не здивуюся, якщо таких набереться з дюжину. Звісно, я з нею жахливо повівся. А скільки разів картав себе за це! Зрештою вона опиниться на панелі чи покінчить життя самогубством, думав я. Іноді я відчував себе останнім покидьком, а іноді доходив висновку (мушу визнати, цілком слушного), що на моєму місці міг би опинитися будь-хто. Бачите, таке вже життя – нудне і беззмістовне. Та чи багато жінок гине, опинившись на вулиці? Набагато більше їх виявляються замордованими хатніми справами. Насправді, з Елсі не сталося нічого ані поганого, ані хорошого. Просто вона стала такою, як інші, – старою жінкою, що допомагає своєму вусатому чоловікові у тісній вбогій крамничці. Певно, і дітей завели. «Місіс Джордж Куксон. Прожила достойне життя і пішла з нього з гідністю», і якщо пощастило, не лишила після себе боргів.
Коробку з люльками виклали на прилавок. Але серед них не знайшлося жодної з бурштиновим мундштуком.
– Не пригадую, щоб ми отримували люльки з бурштиновим мундштуком, сер. Ні, не бачу жодної. Можу запропонувати з ебонітовим.
– Але мені потрібна саме з бурштиновим, – наполягав я.
– Гляньте тіки, які хароші люльки, – намагалася переконати вона мене, витягнувши одну з них. – Ось, гляньте на цю. Всього півкрони.
Я протягнув руку, торкнувшись її пальців. Жодної реакції, жодного сигналу... Тіло нічого не пам’ятає. Ви, певно, гадаєте, що я купив ту люльку, просто на знак пам’яті про наші з Елсі дні. Нічого подібного. На біса мені та люлька, якщо я ними не користуюся. Мені просто потрібен був привід, щоб зайти до лавки. Покрутивши люльку в руках, я поклав її на прилавок.
– Ні, – сказав я. – Ця мені не підходить. Дайте, будь ласка, пачку «Гравця».
Щось же, зрештою, я мав купити. Джордж Другий (а може, Третій чи Четвертий) дістав з полиці пачку цигарок, продовжуючи щось дожовувати. Я бачив, як він дратується через те, що його відірвали від чаювання заради такої дрібниці. Але мені зовсім не хотілося даремно витрачати півкрони. Я пішов геть. З Елсі ми більше не бачилися.
Я повернувся до «Георга» саме вчасно – на вечерю. Була думка піти в кіно, якщо сьогодні є підходящі сеанси, та натомість пришвартувався в одному з великих галасливих пабів у новій частині міста. Там познайомився з двома хлопцями зі Стаффордширу (приїхали сюди демонструвати зразки якихось залізяк), і між нами зав’язалася розмова про стан справ у торгівлі, потім ми випили кілька кухлів пива «Гіннес» і зіграли в дартс. Під кінець їх так розвезло, що мені довелося відвезти тих хлопців до готелю на таксі. Я й сам був добряче напідпитку, тож наступного ранку голова просто тріщала.
