Текст книги "Ковток повітря"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)
IV
Щодо подальших восьми років – до часу, коли мені виповнилося п’ятнадцять, – практично єдине, що я пам’ятаю, це риболовля.
Не варто думати, що я нічим іншим не займався. Просто зі спогадами про минуле завжди так: якісь події закарбовуються у пам’яті яскравими плямами, затьмарюючи решту. Я припинив свої заняття з тіткою Г’юліт і пішов до школи. У мене з’явився шкіряний наплічник, чорний кашкет з жовтими смутами, перший велосипед і набагато пізніше – перші довгі штани. Мій перший велосипед був із зафіксованим переднім колесом – моделі з «вільним» колесом тоді були дуже дорогими. Спускаючись згори вниз, я витягував ноги вперед, дозволяючи педалям вільно крутитися. Типова картина початку XX століття: хлопчик на велосипеді летить з пагорба, відкинувши голову назад і розкинувши ноги. Граматичної школи я боявся до смерті через залякування Джо старим Віскерсом (насправді ж його звали Віксі) – директором з лицем, як у вовка, один тільки зовнішній вигляд якого вселяв страх. У дальньому кутку класної кімнати він тримав запас тростин у скляній шафці, якими іноді розмахував, лякаючи всіх. Та у школі справи в мене пішли на диво непогано. Я ніколи й подумати не міг, що можу бути розумнішим за Джо: він же на два роки старший за мене і з самих пелюшок знущався наді мною. Але він був ще тим ледащом. Щотижня йому перепадало від старого Віскерса, і він так і продовжував пасти задніх до самого кінця шкільних років. У другому семестрі я отримав нагороду з арифметики і ще з якогось загадкового предмету, який загалом полягав у тому, що ми засушували рослини, а називалося це «природознавством». Коли ж мені виповнилося чотирнадцять, директор почав вести мову про подальше навчання, зокрема в університеті в Редінгу. Батько покладав на нас із Джо великі надії, і думки про мій вступ до «коледжу» не давали йому спокою. Він буквально вбив собі в голову, що я маю стати шкільним вчителем, а Джо – ведучим аукціонних торгів.
Та зі школою у мене пов’язано не так уже й багато спогадів. Війна звела мене з хлопцями з вищого соціального класу, і мене вразило, наскільки сильно їх муштрували за партою. Таке виховання або назавжди відіб’є здатність думати, або змусить до кінця життя боротися з його проявами. Зі мною ж і моїми однокласниками, серед яких були переважно сини фермерів і торговців, історія була геть інша. У граматичній школі ми вчилися до шістнадцяти – здебільшого заради того, щоб продемонструвати решті, що ми не з робітничого класу. Правду кажучи, школа завжди була місцем, з якого постійно хотілося якнайскоріше втекти. Жодного відчуття відданості, ані краплі сентиментів щодо рідних старих стін (а вони насправді були старі, цю школу заснував кардинал Уолсі[11]11
Уолсі (Вулсі) Томас – кардинал, канцлер Англійського королівства у 1515—1529 рр. (прим. пер.).
[Закрыть]), ані натяку на «хлопчаче братерство», ми навіть власного гімну не мали. Всі вихідні ми проводили наодинці, бо спортивні ігри не входили до переліку обов’язкових. У футбол ми грали не перевдягаючись у спортивну форму, іноді ганяли в крокет, за правилами якого всі гравці мають підперезатися, та ми лишались у звичайних майках і штанях. Серед усіх тих ігор мені найбільше до душі був крокет, у який ми грали під час перерви на шкільному подвір’ї: грали палицями, зробленими з дощечок, і власноруч пошитими м’ячами.
У пам’яті закарбувався запах, що стояв у просторій класній кімнаті, – чорнила, пилу і взуття; пам’ятаю каменюку на підставці у дворі, об яку всі заточували складані ножики, і маленьку пекарню через дорогу, в якій продавали булочки з родзинками – не такі, як зараз, а вдвічі більші, і коштували тоді вони півпенні. У шкільні роки я поводився як усі. Видряпав своє ім’я на парті, отримавши за це різкою, – за таке неодмінно карали, але не залишити свого імені вважалося порушенням традиції. Пальці в мене часто-густо були синіми від чорнила, нігті обгризені, з ручок із пір’ям я полюбляв робити дротики, набивав кишені каштанами, переповідав брудні плітки, навчився мастурбувати, дражнив старого Бловерса – вчителя англійської, знущався над малим Віллі Сайменом – сином трунаря, який трохи відставав у розвитку і вірив кожному слову. Найбільше ми потішалися, відправляючи його до крамниці по якісь дурниці: по половину поштової марки, ґумовий молоток, викрутку для закручування у протилежний бік, банку смугастої фарби й таке інше. Бідолашний Віллі все приймав за чисту монету. Якось ми добряче розважилися: посадили його у діжку і вмовляли підняти її зсередини за ручки. Зрештою Віллі потрапив до притулку для божевільних.
Та справжнє життя наставало з початком канікул. Тільки тоді можна було займатися чимось насправді цікавим. Узимку ми позичали тхорів (мати категорично забороняла нам із Джо тримати вдома цих «огидних створінь, від яких тхне») і вешталися біля сусідських ферм, благаючи власників дозволити нам влаштувати полювання на щурів. Іноді нам вдавалося домовитись, а іноді нас виганяли зі словами: «Від вас клопоту більше, ніж від щурів». Наприкінці зими ми допомагали знищувати щурів на молотильні. Якось, то був, певно, 1908 рік, Темза вийшла з берегів, затопивши луги, і потому відразу ж вдарили морози. Тоді ми кілька тижнів каталися на ковзанах, бо все довкола було вкрите кригою, а Гаррі Барнс зламав собі ключицю. З початком весни ми починали полювати на білок, а згодом наставав час видирати пташині гнізда. Ми були переконані, що оскільки птахи не вміють рахувати, то не помітять, якщо у гнізді залишиться тільки одне яйце. Та понад те, ми поводилися настільки жорстоко, що просто збивали ті гнізда на землю і розтоптували їх. Інші розваги починалися, коли жаби починали викидати ікру. Ми ловили їх, встромляли у зад велосипедний насос і надували, доки вони не лопалися. Такі вже хлопці, не знаю чому. Влітку ми брали велосипеди і їздили купатися на Барфордську греблю. У 1906-му там втопився Воллі Лавгроу – двоюрідний брат Сіда. Він заплутався у водоростях. Коли його витягли, обличчя його було чорним як дьоготь.
Та найулюбленішим заняттям лишалася риболовля. Ще не раз ми поверталися до ставка старого Брувера зі своїми вудочками ловити карасів, іноді щастило впіймати і більшу рибину. Ходили й на інші ставки – туди, куди могли дістатися пішки по суботах. Та після того, як у нас з’явилися велосипеди, ми почали рибалити на Темзі, трохи нижче Барфордської греблі. Так ми здавалися самим собі дорослішими. Ніхто більше не ганяв нас, а риби у річці було вдосталь, хоча, наскільки я пам’ятаю, нікому з нас так і не пощастило похизуватися великим уловом.
І досі дивуюся, звідки в мене це захоплення: я ж і зараз люблю рибалити. Не можу сказати, щоб я досягав якихось значних успіхів у цій справі – жодного разу мені не вдалося впіймати рибину довшу за два фути, та і вудочку востаннє тримав у руках років тридцять тому. Та коли згадую свої юні роки, здається тільки тим і займався, що ловив рибу. У пам’яті залишилася кожна деталь. Я чітко пам’ятаю, якого дня улов був добрий, а якого поганий. Варто заплющити очі, як одразу бачу очерет і затони. Здається, про технічні аспекти риболовлі я міг би написати книгу. В дитинстві у нас не було добротної рибальської снасті (вона надто дорого коштувала), а ті три пенси на тиждень, які тоді виділяли батьки на кишенькові витрати, відразу ж витрачалися на солодощі. Малеча прив’язувала до волосіні шпильку, кінчик якої був трохи тупим, та з неї можна було зробити гачок, зігнувши її щипцями, попередньо нагрівши над свічкою. Хлопці з ферми могли сплести волосінь з кінського волосся, що не поступалася міцністю звичайній, – зрештою, було цілком реально впіймати дрібну рибину. Трохи пізніше у нас з’явилися вудочки за два шилінги та навіть котушки. Господи, скільки ж годин я провів, витріщаючись у вітрину Воллеса! Навіть мисливські рушниці та спортивні пістолети не викликали в мене такого захоплення. А каталог знарядь для риболовлі з Гемеджіса[12]12
Назва універмагу в Лондоні (прим. пер.).
[Закрыть], який я підібрав десь на смітнику і вивчив мало не напам’ять, наче Біблію! Навіть зараз я з легкістю можу перерахувати всі моделі волосіні, «лімерикських» гачків, приладь, щоб глушити рибу, ноттингемських котушок та бозна ще чого.
Приманки ми теж використовували різні. У нашій крамниці було вдосталь борошняних хробаків, але як наживка вони не годилися. М’ясні мухи – от що було на вагу золота. Спершу ми йшли до м’ясника, старого Гревітта. Хлопці ставали у коло і тягнули жереб, щоб визначити, кому піти просити приманку (Гревітт не вирізнявся люб’язністю). Огрядний червонопикий м’ясник гримав басом, а особливо завзято на хлопців, та так, що варто йому було розтулити пащеку, як перед його синім фартухом починали дзеленчати ножі. Зазвичай ми приходили до нього з порожньою консервною бляшанкою, чекали, доки розійдуться покупці, і ніяковіючи починали:
– Містере Гревітте, чи не знайдеться у вас кілька м’ясних мух для приманки?
У відповідь він суворо гарикав:
– Що? М’ясні мухи? У моїй лавці? Та їх тут ніколи не було! Щоб у мене колись з’явилися м’ясні мухи!
Та насправді вони там були. Просто не знайти такого місця, де б вони не літали. Гревітт відганяв їх шкіряною смужкою, прив’язаною до палиці, – нею він міг дотягнутися практично будь-куди, одним різким ударом прибиваючи комаху. Іноді доводилося повертатися ні з чим. Та, як правило, варто було розвернутися до дверей, як він вигукував:
– Агов! Піди-но подивися на задньому дворі. Може, якусь і знайдеш.
Вони роїлися всюди. Двір Гревітта був схожий на поле битви. Тоді у м’ясників не було холодильників. Мухи, до речі, довше жили у тирсі.
Личинки бджіл теж годилися, але для того, щоб нахромити їх на гачок, треба було спершу підсмажити. Як тільки хтось знаходив нове бджолине гніздо, пізно ввечері ми туди вирушали, заливали його скипидаром, а дупло щільно замазували багнюкою. На ранок всі бджоли були мертві, тож лишалося тільки як слід потрусити гніздо і зібрати личинок. Траплялися випадки, коли ми десь давали маху (не туди заливали скипидар абощо), і тоді відколупаєш багнюку, а з дупла виривається і летить на тебе рій розлючених бджіл. Не можу сказати, щоб ми зазнавали надто серйозних травм, та тікали так швидко, що можна було секундоміром заміряти час. Найкраща ж приманка, особливо для головня, – це коники. Їх просто чіпляєш на гачок, без грузила, і розмахуєш вудочкою над поверхнею води. Та зловити більше двох-трьох коників за один раз вдавалося нечасто. Непросто назбирати і зелених мух (їх найбільше полюбляє ялець), особливо погожої днини. Чіпляти на гачок їх треба тільки живими, щоб тріпалися. Взагалі-то ялець і на бджолу ловиться, але спробуй насадити на гачок живу бджолу.
Боже, яких тільки приманок у нас не було! У хід йшло все: хлібне тісто, яке попередньо розмочували у воді (його використовували з домішками: сиром, медом, зернами анісу), варена пшениця (досить непогано для плітки), для пічкура – червоні хробаки (їх завжди можна було викопати з перегною), добували й інших черв’яків, зокрема смугастих (своїм запахом вони нагадують щипавок, і на них добре йде окунь). Загалом кажучи, окунь клює і на звичайних земляних черв’яків, от тільки тримати їх краще в моху, бо в землі вони помруть. Плітка також клює на коричневих мух, що рояться над коров’ячою гноївкою. Головня, кажуть, можна приманити і на вишню. Якось я на власні очі бачив, як плітка клює на родзинку зі здобної булочки.
3 16 червня (коли відкривався рибальський сезон) і до середини зими я постійно тягав за собою бляшанку з хробаками і мухами. Ми не раз сперечалися через це з матір’ю, та зрештою їй довелось поступитися – заборону на риболовлю зняли, а на Різдво 1903-го батько навіть подарував мені справжню вудочку за два шилінги. Джо ледь виповнилося п’ятнадцять, коли він почав цікавитися дівчатами, тож до риболовлі він охолов, називав її «дитячими забавками». Але було з півдюжини хлопців, які обожнювали це заняття так само, як і я. Оце дні були!
Нудишся у задушливій класній кімнаті, на вулиці спека, розпластавшись на парті, слухаєш монотонне бурмотіння Бловерса – то про предикати, то про суб’юнктиви, а в голові тільки й думки, що про затон за Барфордською греблею, зелень води під гілками верби і яльця, який повільно пропливає повз. А тоді, відразу після чаю, шалений ривок на велосипедах до Чемфордського пагорба, а звідти вниз до річки, аби встигнути порибалити бодай годину, доки не сіло сонце. Тихий літній вечір, ледь чутні сплески, що долинають від загати, кола на воді, комахи, що мало не жеруть тебе живцем, і табунець яльця, що в’ється біля гачка, та ніяк не клюне. З яким захопленням я вдивлявся у чорні спинки тих рибин, сподіваючись і благаючи Бога (так, я буквально молився), щоб одна із них проковтнула приманку, доки все довкола не огорнули сутінки. А тоді завжди починалося те саме: «Ще п’ять хвилин», а потім знову: «Тільки п’ять хвилин», і зрештою ти мав котити свого велосипеда додому, бо за їзду без ліхтаря могли добряче всипати. А яке щастя було на канікулах піти на весь день на річку, взявши із собою варених яєць, хліба з маслом, пляшку лимонаду і плавати, рибалити, доки нарешті не пощастить щось упіймати. Поверталися додому ми вже поночі, руки брудні, і такі голодні, що по дорозі доїдали хліб для приманки, що вже був з душком. Мати категорично відмовлялася готувати рибу, яку я приносив додому. З річкової риби вона визнавала тільки форель і лосося, решта ж була для неї «непотребом». До речі, краще за все запам’ятовуються рибини, яких так і не вдалося впіймати. Особливо ті величезні рибини, які ти так часто бачив, прогулюючись уздовж річки вихідного дня, але із собою не було вудочки. У неділю було заборонено рибалити на Темзі. Цей день був для «спокійних прогулянок» у чорному костюмі зі щільної тканини, до якого неодмінно треба було причепити білий комірець, який так натирав шию, що, здавалося, от-от відітне голову. Саме у неділю я побачив щуку завдовжки з ярд, що дрімала на мілководді біля берега, і ледь не прибив її, жбурнувши в неї каменюкою. Іноді біля очеретяних заростів на Темзі щастило побачити форель. Тут вони виростають до пристойних розмірів, але їх майже ніколи не вдається зловити. Подейкують, що кожен із тих диваків з посинілими від холоду носами, які будь-якої пори сидять на березі Темзи, кутаючись у теплі ковдри, готовий рік життя віддати за цю форель. Я не засуджую їх, аж ніяк, навпаки – чудово розумію, а в юності розумів ще краще.
Стільки всього тоді відбувалося! Приміром, за рік я виріс на три дюйми, вперше вдягнув довгі штани, отримав кілька нагород у школі, готувався до конфірмації, переповідав сороміцькі історії, взявся за читання, долучився до загального захопленнями білими мишами, колекціонував марки. Та згадую завжди саме риболовлю. Літні дні – це залиті водою луги, синь пагорбів на видноколі, затока під вербою та зелені озера. Літні вечори – це сплески риби на поверхні води, цвірінчання вечірніх птахів, що пролітають над головою, дим з люльок, набитих тютюном. Ви тільки зрозумійте мене правильно. Я не маю наміру воскрешати тут сентиментальні спогади дитинства. То все дурість. Якщо в когось це і виходить добре, то у старого Портіуса (мій товариш, колишній учитель, але про нього трохи далі). От хто вміє оспівувати поетичні роки дитинства. Іноді він зачитує рядки з книжок – наприклад, щось з «Люсі Грей» Вордсворта. Власних дітей у Портіуса немає. Правда в тому, що в дітях годі дошукуватися якоїсь поезії. Насправді, це малі виродки, які не набагато відрізняються від тварин, та тварини навіть на чверть не такі егоїсти. Хлопців мало цікавлять принади природи. Вони не милуються краєвидами, їм байдуже до квітів, хіба що якісь рослини згодяться як перекус, та хлопці не зможуть відрізнити одну рослину від іншої. Єдине, що зближає хлопців з поезією, це натхнення щось зруйнувати, прибити когось. Та попри це, дитинство для них – особливий час. Тільки тоді ти відчуваєш таку енергію, таке завзяття, яких більше ніколи не зазнаєш у дорослому житті, – роки, коли ти впевнений, що життя лише починається і все ще попереду.
У дитинстві я не вирізнявся приємною зовнішністю – солом’яне волосся стирчало стріхою, чуб спадав на лоба. Я не з тих людей, які ідеалізують своє дитинство, ба більше: не маю жодного бажання туди повернутися. Я давно охолов до більшості занять, які так мене тоді надихали. Тепер мені байдуже, чи трапиться ще колись нагода поцілити битою по м’ячу, і навіть не подумаю витратити бодай три пенси на жменю солодощів. Та от з риболовлею інша справа. Ця пристрасть засіла в мені глибоко і, вочевидь, надовго. Ви, певно, вважаєте мене йолопом, але мені – сорокап’ятирічному товстунові з двома дітлахами і будинком у передмісті – і зараз кортить взяти в руки вудочку і посидіти на березі річки. Чому? Та тому, що моя душа прив’язана до дитинства – не до мого власного дитинства, а до того світу, в якому я зростав і який сьогодні доживає свої останні дні. А риболовля була моїм улюбленим заняттям тих часів. Як тільки згадуєш про риболовлю, пам’ять відразу ж воскрешає речі, які більше не належать цьому світу. Сама лише думка просидіти цілий день з вудочкою на березі тихого ставка під вербою лишилася у довоєнних часах, у світі, в якому ще не було радіо, літаків, Гітлера. Навіть у назві нашої риби вчувалася якась безтурботність: ялець, краснопірка, плітка, верховодка, короп, лящ, щука, лин, головень. Звучить так мирно і надійно. Ті, хто вигадував для риби ці назви, ніколи не чули про кулемети, не жили у постійному страху перед агресором, не ковтали щохвилини аспірин, не знали, що таке кінотеатр, і не сушили голову над тим, як уникнути трудового табору.
Цікаво, чи хтось взагалі рибалить у наші дні? В радіусі ста миль довкола Лондона риба давно перевелася. Уздовж берега лишилися поодинокі «клуби рибалок», мільйонери їздять у Шотландію ловити форель у приватних водоймах – така собі забавка для снобів, де рибу спеціально підгодовують. Та хто ж зараз поїде рибалити на відкриту водойму? Куди поділася вся звичайнісінька англійська риба? У дитинстві всі ставки просто кишіли нею. Тепер всі вони пересохли, а річки, якщо не забруднені хімікатами з фабрик, то завалені іржавими бляшанками чи зужитими шинами від мотоциклів.
Найяскравіші мої спогади про рибину, яку так і не зловив. Певно, в цьому немає нічого особливого.
Мені було десь чотирнадцять, коли батько зробив якусь послугу старому Годжесові – наглядачеві бінфілдського маєтку (зараз і не пригадаю, яку саме; мабуть, дав якийсь засіб, що вилікував його птицю від глистів). Хоча Годжес і був ще тим старим чортякою, та не забув віддячити за послугу. Якось, перестрівши мене на порозі нашої крамниці, він нахилився до мене, так що його суворе обличчя, ніби вирізане зі старого пня, було зовсім близько до мого, вишкірив два свої останні почорнілі довгі зуби і прохрипів:
– Гей, малий! Часто рибалиш?
– Часто.
– Так я і думав. Тоді слухай сюди. Якщо хочеш, бери свою вудочку і приходь – дозволю тобі порозважатися там, за парком. Там і лящ, і щука водяться. Та ані пари з вуст! І тільки спробуй притягти з собою когось зі своїх хлопців – шкуру спущу!
Сказавши це, він насупився, ніби усвідомив, що бовкнув зайвого, завдав мішок з кукурудзою на плече і пішов геть. Наступної суботи, по обіді, я взяв велосипеда і поїхав до Годжеса з кишенями, набитими черв’яками і мухами. На той момент у бінфілдському маєтку ніхто не жив років десять, а то й двадцять. Для хазяїна, пана Фаррела, утримувати будинок стало надто дорого, а може, він просто більше не міг чи не хотів у ньому жити. Він переїхав до Лондона; дохід від ферм дозволяв йому триматися на плаву, а маєток він послав під три чорти. Огорожа прогнила так сильно, що аж позеленіла, парк заріс бур’яном, город перетворився на джунглі, а сад став схожим на дике поле, і тільки де-не-де кілька старих трояндових кущів нагадували про те, що колись тут були клумби. Та сам будинок був надзвичайно мальовничим, особливо якщо дивитися здалеку. Великий білий маєток з колонами і височезними вікнами будував, імовірно, за часів королеви Анни хтось, хто бував в Італії. Якби я зараз там опинився, то, напевно, поринув би у роздуми про те, як люди там жили і які надії на світле майбутнє покладали ті, хто його будував. Але тоді, в дитинстві я не надто вдивлявся у деталі. Старий Годжес, якого я потурбував, щойно він закінчив обідати, без особливого захоплення, але показав дорогу до водойми. Ставок, який був за кілька сотень ярдів від будинку – справжнє таємне місце, заховане у хащах букового лісу, – виявився досить великим, майже як озеро: десь сто п’ятдесят ярдів упоперек. Я був у захваті – навіть у такому юному віці мене вразило те, що за десяток миль від Редінга, всього лишень за півсотню миль від Лондона можна знайти таке усамітнене місце. Було таке відчуття, що ти десь на березі Амазонки. З одного боку ставок був оточений щільними рядами букових дерев, гілки яких де-не-де схилялися додолу, відображаючись на поверхні води. На другому боці виднівся трав’янистий берег у заростях м’яти. А у дальньому кутку, серед очерету, догнивав сарай для човнів.
У воді табунцями плавали маленькі, не довші за шість дюймів, лящики. Їхні спинки, переливаючись у променях сонця, виблискували темно-червоними плямками на лусці. Водилися там і щуки, мабуть, доволі великі. Я їх так і не побачив на власні очі, але бувало, що котрась із них, поніжившись в очеретяних хащах, раптом стріпнеться й піде каменем на дно. Дарма я намагався впіймати бодай одну. І на яльця, і на пічкура з Темзи приманював (привозив їх живими у скляних банках), навіть спінер змайстрував з уламка жерстяної банки. Та щука не клювала на мою наживку – була добре відгодована дрібною рибою, до того ж її навряд чи витримала б волосінь на моїй вудочці. Не було такого дня, щоб з того озера я не вертався хоча б з десятком лящів. Іноді під час літніх канікул я їздив туди на весь день, прихопивши вудочку, журнал «Чамз» чи «Юніон Джек» і сандвіч із сиром, загорнутий матір’ю в газету. Порибалю кілька годин поспіль, потім ляжу на траву погортати «Юніон Джек», та сплеск риби і аромат приманки змушують підвестися – і от я вже поспіхом прямую до води, і так до самих сутінок. Найбільше я тішився з того, що міг усамітнитися; і хоча дорога пролягала зовсім поруч, я завжди був один. Тоді я вже достатньо подорослішав, щоб зрозуміти, як добре іноді лишитися наодинці із самим собою. Дерева навколо створювали таку атмосферу, що здавалося, ніби ставок належить тільки тобі, і довкола ні душі, окрім риби у воді і голубів, що пролітають над головою. Скільки ж разів за ті два роки, що я туди їздив, я рибалив? Певно, не більше десяти. Зрештою, три милі на велосипеді – не близький світ, приїздиш уже по обіді. А часом просто щось ставало на заваді, з’являлися якісь інші важливі справи, чи йшов дощ. Самі розумієте, всіляке трапляється.
Якось, пам’ятаю, улову зовсім не було, і я вирушив дослідити найвіддаленішу частину берега. Стежину туди підтопило водою, ще й довелося продиратися крізь кущі ожини, переступаючи через сухі гілки, що попадали з дерев. Здолавши десь п’ятдесят ярдів, я раптом натрапив на інший ставок, про існування якого раніше навіть не здогадувався. Це був невеликий ставок, десь ярдів двадцять завширшки, що темнів під гілками дерев. Вода була напрочуд прозорою, і було видно, що тут доволі глибоко (можна було роздивитися все футів на п’ятнадцять углиб). Деякий час я потинявся там, насолоджуючись приємною вологою і запахом гілок, що прогнили, як і будь-який хлопець мого віку. Аж раптом побачив таке, що мало не підскочив.
Велетенська рибина! І я не перебільшую. Вона насправді була чималою – завдовжки з мою витягнуту руку. Промайнула під водою і пірнула на глибину під тінню дерев по той бік ставка. Цієї миті я відчув, ніби мене проштрикнули мечем. Я ніколи в житті не бачив риби таких розмірів. Мені просто перехопило подих, аж раптом у товщі води ковзнула ще одна рибина, така сама велика, а за нею третя, а далі ще дві! Їх було повно у цьому ставку. Напевно, сазани. Хоча це могли бути й лящі чи лини, та, скоріш за все, сазани. Лящі і лини не виростають до таких розмірів. Я зрозумів, що сталося. Раніше обидва ставки з’єднувала протока, та з часом вона пересохла, а ліс розрісся і сховав менший ставок від сторонніх очей, а згодом про нього просто забули. Таке іноді трапляється: про водойму забувають, ніхто більше там не рибалить, минають роки чи навіть десятиляття, і риба, що там водиться, виростає до неймовірних розмірів. Здорованям, які пропливали переді мною, могло бути років сто. І нікому, окрім мене, про них не було відомо. Цілком можливо, що востаннє люди з’являлися тут років двадцять тому; мабуть, і сам Годжес забув про це місце, і управитель маєтку пана Фаррела.
Уявляєте, що я відчував тієї миті? Я не міг більше там залишатися. Стрілою помчав назад, до першого ставка, збирати снасті. Марно було намагатися впіймати тих велетнів на мою волосінь – вони б порвали її, як тоненьку волосину. З другого боку, лишитися ловити дрібненьких лящів я теж не міг. Коли я побачив тих сазанів, мій шлунок просто скрутило, я майже відчув, як мене починає нудити. Я сів на велосипед і стрімголов полетів униз з пагорба додому. Оце так пригода для хлопчиська! Натрапити на потаємний ставок у лісових хащах з силою-силенною величезної риби, якої ніхто ніколи не ловив і яка готова була проковтнути першу-ліпшу приманку, яку їй підсунеш. Лишалося тільки знайти міцну волосінь для вудочки. Та я вже мав план дій. Ладен був навіть вкрасти гроші, аби тільки купити необхідні снасті. Мені за всяку ціну необхідно було роздобути десь півкрони, щоб купити міцну шовкову волосінь, повідець з кишки чи сухожилля, гачки номер п’ять, а також запастися всіма видами наживки: кониками, хлібно-сирною пастою з тіста, м’ясними мухами, хробаками – всім, що могло б привабити сазанів. І наступної суботи повернутися й неодмінно впіймати здобич.
Та з того нічого не вийшло. Я туди так і не повернувся. Грошей так і не вкрав, нової волосіні так і не купив, і зрештою навіть не спробував впіймати одного з тих велетенських сазанів. Щось тоді завадило мені, відволікло. Та, напевно, якби не це, знайшлась би якась інша причина. Таке життя. Чомусь так завжди виходить.
Знаю, ви напевно думаєте, що я переборщив щодо розміру тих сазанів. Вам здається, що то була звичайна риба (не довша за фут), що я все собі нафантазував. Але це не так. Рибалки схильні перебільшувати величину своєї здобичі або тієї риби, що клюнула, проте в останній момент зірвалася з гачка; я ж не впіймав жодної – навіть не спробував. Запевняю вас – ті сазани були насправді велетенськими.
