Текст книги "Ковток повітря"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)
IX
Війна вирвала мене з життя, а з часом я взагалі забув, яким воно було до цієї війни.
Знаю-знаю, неможливо щось повністю стерти з пам’яті. Я ж і досі пам’ятаю ту апельсинову шкірку в канаві, на яку наступив років тринадцять тому, і той пістрявий плакат з рекламою Торкі[17]17
Курортне містечко на південному узбережжі Англії (прим. пер.).
[Закрыть], який побачив в залі очікування на залізничній станції. Та я маю на увазі не такі спогади. Звісно, я пам’ятав Нижній Бінфілд: свою вудочку, запах насіння, матір біля чайника, снігура Джекі й водопій для коней посеред ринкової площі. Але все це перетворилося на картинки з далекого минулого, які більше не викликали жодних відчуттів. Мені б ніколи навіть на думку не спало повернутися туди.
Кілька років одразу ж після війни були доволі дивними – ще дивнішими за воєнні, хоча багато хто про це вже й забув. Відчуття зневіри дещо трансформувалося і стало ще відчутнішим. Мільйони чоловіків, яких свого часу призвали до війська, в одну мить опинилися на вулиці, і виявилося, що вони зовсім не потрібні країні, за яку воювали, а команда Ллойд Джорджа[18]18
Прем’єр-міністр Великої Британії 1916—1922 рр. (прим. пер.).
[Закрыть] щосили підживлювала ілюзію того, що насправді все не так. Армії колишніх військових розбрелися по вулицях, брязкаючи порожніми бляшанками в надії отримати від перехожих кілька монет, відставні солдати влаштовували вуличні вистави, а хлопці в офіцерських одностроях грали на катеринках. Усі відчайдушно намагалися знайти роботу, і я не був винятком. Але так склалося, що мені пощастило більше за інших. Завдяки виплатам за бойове поранення і заощадженням, які я накопичив протягом останнього року служби (витрачати зарплатню все одно не було на що), я став власником солідної суми – трьох з половиною сотень. Цікаво те, як я повівся в тій ситуації. Нарешті у мене були повна свобода дій і статок, цілком достатній для того, щоб зайнятися тим, до чого мене готували з дитинства – відкрити власну крамницю. Мені б вистачило грошей. Якщо не ловити ґав і трохи напружитися, то трьох з половиною сотень цілком достатньо для стартового капіталу. Але – хочете вірте, хочете ні – мені така ідея навіть не спала на думку. Я й пальцем не поворухнув для цього, а усвідомив, що міг започаткувати власну справу, лише кілька років потому – 1925-го. Розумієте, служба віддалила мене від комерції. Така вже специфіка армії. У ній я став кимось на зразок джентльмена, а всередині оселилася якась незрозуміла впевненість у тому, що у мене завжди будуть гроші. Запропонували б ви мені тоді, 1919-го, відкрити власну крамничку – торгувати тютюном чи солодощами у якомусь богом забутому селі, я б тільки розсміявся вам в обличчя. Тепер мої плечі прикрашали погони із зірочками, мій соціальний статус змінився. Проте я не став одним із тих офіцерів у відставці, які тішили себе ілюзіями, що тепер до скону віку можуть дозволити собі насолоджуватися життям, сьорбаючи джин. Я розумів, що маю знайти роботу. Причому неодмінно «в бізнесі». Дарма, що я ще не вирішив, чим саме хотів би займатися, але чітко усвідомлював, що це має бути щось серйозне – можливо, якась керівна посада, що передбачає наявність власного автомобіля, телефону і постійного секретаря. Протягом останнього року війни майже всі таким марили: пересічний адміністратор крамниці мріяв про кар’єру комівояжера, а комівояжер бачив себе директором універмагу. Все це згубний вплив армії – зірочки на погонах, офіцерська чекова книжка і регулярне харчування. До того ж як серед рядових, так і серед офіцерів панувала думка, що після війни на всіх чекатиме робоче місце з не меншим рівнем зарплатні. Ну хто б тоді воював, якби не такі мрії?
Що ж, я так і не отримав омріяної роботи. Виявилося, що немає охочих платити по дві тисячі фунтів на рік лише за мою присутність в офісі з продуманим до дрібниць інтер’єром і роздавання вказівок білявій секретарці. Як і більшість моїх колег по службі, я швидко усвідомив, що в армії були наші золоті часи і навряд чи комусь із нас світить заробляти більше. З джентльменів на службі у її Величності ми враз перетворилися на безробітних, які нікому не були потрібні. З часом я знизив планку своїх очікувань з двох тисяч на рік до трьох-чотирьох фунтів на тиждень. Та не так просто було знайти навіть таку роботу. Здавалося, що всі місця зайняті тими, хто був або застарим, або замолодим, щоб іти на фронт. А ті безталанні, які народилися у проміжку між 1890 і 1900 роками, опинилися на узбіччі життя. Та навіть тоді мені не спало не думку повернутися у торгівлю. Можливо, мені б вдалося знайти вакансію помічника продавця – зрештою, старий Гріммет (звісно, якщо він ще був живий і досі в бізнесі) дав би мені хороші рекомендації. Але це вже було не для мене. З новим соціальним статусом і досвідом, надбаним завдяки всім тим книжкам, які я перечитав, я й уявити себе не міг у крамниці. Мені хотілося подорожувати і загрібати гроші. Особливо мені кортіло стати комівояжером. Я відчував, що ця робота для мене.
Але таких вакансій не було, тобто не було місць з фіксованим посадовим окладом. Пропонували роботу, де твоїм заробітком був відсоток з продаж – тільки це ж справжнісінький рекет. Тоді цей бізнес саме починав розвиватися. Для будь-якої компанії це був чудовий спосіб збільшити обсяги продажів і розрекламувати свій продукт без зайвих витрат і ризиків – бізнес процвітатиме, навіть коли торгівля не йде. Вони постійно годують обіцянками, що за кілька місяців переведуть на твердий оклад, а коли вижмуть з тебе останні соки, одразу ж з’явиться черговий молодик, готовий працювати за відсоток. Як ви вже могли здогадатися, я досить швидко знайшов таку роботу. Навіть встиг змінити кілька місць. Слава богу, не довелося продавати пилососи зі словниками. Натомість я пропонував пральний порошок, штопори, відкривачки для консервів і подібне кухонне начиння, а згодом всілякі канцелярські товари: скріпки, копіювальний папір, стрічки для друкарських машин і таке інше. У мене непогано виходило. Я вмію продавати товари. У мене є характер і відповідні манери. Але мені не вдавалося пристойно заробляти. Це просто неможливо на такій роботі.
Так минув рік. Це був ще той досвід! Я мотався по всій країні: найвіддаленіші куточки, околиці провінційних містечок, паршиві готелі з простирадлами, від яких тхне пліснявою, а на сніданок – яєчня з жовтками, блідішими за цитрину. І всюди зустрічаєш таких самих колег-бідолах, зазвичай батьків сімейств середнього віку, у пальті і побитих міллю котелках. І всі вони плекають надію, що от-от у них піде торгівля і зароблятимуть вони вже п’ять фунтів на тиждень. Тиняєшся від однієї крамниці до іншої, постійно сперечаєшся з їхніми власниками, які ніколи тебе не вислухають, а щойно з’являється клієнт, маєш посунутися вбік. Та я не надто цим переймався. Але зустрічалися диваки, які не могли навіть переступити поріг крамниці без того, щоб не знітитися. Та я не з таких. Я вмію діяти жорстко і, чесно кажучи, можу переконати будь-кого купити абсолютно не потрібну йому річ. Навіть якщо просто перед моїм обличчям зачинять двері – не біда, якось переживу. За великим рахунком, мені подобається така робота – звісно, за умови, що є перспектива непоганого заробітку. Важко сказати, чи багатьох речей я встиг навчитися за той рік, та з упевненістю можу заявити, що позбувся багато чого. Армійські дурниці відразу ж вилетіли з голови, а все те, про що довідався з книжок за час свого ледарювання, швидко забув. Здається, я нічого, окрім детективів, і не читав у подорожах. Мені тоді було не до високого стилю. Мене поглинули реалії буденного життя. Зрештою, чим тоді була для мене реальність? Передовсім, необхідністю збути свій товар – здавалося, я приречений робити це до кінця життя. Більшості людей доводилося тим чи тим способом продавати себе (отримав роботу, тож тримався за неї до останнього). Одразу після війни скрізь, хоч куди поткнися, робочих місць було менше, ніж охочих працювати. І це страшенно отруювало життя. Почуваєшся, наче на борту корабля, що йде на дно, з чотирнадцятьма рятувальними жилетами – тільки от пасажирів дев’ятнадцять. «Але що в цьому нового?» – запитаєте ви. Який стосунок це має до війни? А от який. Ти постійно відчував, що маєш боротися, викручуватися, аби щось отримати, буквально вигризати зубами; постійний тиск з боку натовпу охочих зайняти твоє робоче місце і страх скорочення персоналу – присягаюся, до війни такого не було.
Та, зрештою, моє фінансове становище було не таким уже й поганим. Заробляв я небагато, але на рахунку в банку лежали дві сотні фунтів, і майбутнє мене аж ніяк не лякало. Я був переконаний, що рано чи пізно знайду гідну роботу. Так і сталося. Через рік мені пощастило. Я кажу «пощастило», хоча насправді довелося постаратися, щоб усе склалося саме таким чином. Я не з тих, хто може померти з голоду. І ймовірність, що я можу опинитися у трудовому таборі, була не більшою, ніж отримати від королеви почесний титул. Я типовий середняк – з тих, хто за якимись законами всесвітнього тяжіння притягує такі пропозиції роботи, де не заробиш більше п’яти фунтів на тиждень. Тож я якось влаштуюся, доки існує така робота.
Щаслива нагода трапилася, коли я активно продавав скріпки і копірку. Мені вдалося потрапити до великої офісної будівлі на Фліт-стріт (туди зазвичай не пускали комівояжерів, але я зумів справити на ліфтера враження – той, певно, подумав, що в моєму кейсі не зразки товару, а ділові папери). Я йшов одним із коридорів, розшукуючи офіс невеличкої фірми, що продає зубну пасту, до якої мені порадили зайти, і помітив у протилежному його кінці якогось боса, як мені тоді здалося. На такі речі в мене нюх. Ну, знаєте, як ці великі бізнесмени поводяться: здається, що місця у приміщенні займають більше, ніж рядові співробітники, говорять гучніше і впевненіше, а грошима від них несе за п’ятдесят ярдів. Коли він наблизився, я розгледів в ньому сера Джосефа Чима. Форми він, звісно, більше не носив, але я його легко впізнав і в цивільному. Сюди, певно, приїхав на якусь ділову зустріч. За ним слідом ішли двоє клерків чи секретарів; шлейфа вони не притримували, бо цього елемента в костюмі боса не було, але враження складалося саме таке. Я, звісно, поштиво відійшов убік. Дивно, але він впізнав мене, хоч і не бачив кілька років. Ба більше: зупинився і заговорив до мене:
– Вітаю! Здається, ми десь бачилися. Нагадайте, як вас звати? Крутиться на язику, та ніяк не можу згадати.
– Боулінг, сер. Служив у відділі забезпечення.
– Точно! Ти той хлопчина, який відповів мені, що «не джентльмен»! А тут як опинився?
Я міг би сказати правду і розповісти, що продаю тут стрічки для друкарських машин, але на цьому все, напевно, і скінчилося б. Але цієї миті я відчув, що саме зараз настав той момент, коли, не розгубившись, я маю щось вигадати. Тож я відповів:
– Чесно кажучи, сер, шукаю роботу.
– Роботу? Завдання нині не з легких.
Він зміряв мене уважним поглядом. Двоє з його свити завмерли на місці, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Я дивився на його шляхетне обличчя з густими сивими бровами, виразним носом і розумів, що він хоче мені допомогти. Дивовижно, скільки влади мають ці багатії. Він міг би просто пройти повз мене, насолоджуючись своєю величчю, та замість цього зупинився – наче імператор, який вирішив втішити жебрака монетою.
– То ви хочете працювати? А що ви вмієте?
І тут я знову видав. Перед такими, як сер Джозеф, немає сенсу розписувати свої таланти. Треба казати правду. Що я і зробив:
– Нічого, сер. Але хочу бути штатним комівояжером.
– Штатним комівояжером? Хм. Не впевнений, що можу вам зараз щось запропонувати. Дайте-но подумати.
Він закусив губу і десь на півхвилини занурився у роздуми. Це ж треба! Така поважна людина думає про мене! Це мене надзвичайно вразило. Бізнесмен зі статком, певно, щонайменше в півмільйона вирішив допомогти мені тільки тому, що колись я мав необережність сказати одне-єдине слово. І це відклалося в його пам’яті, тож тепер він докладає зусиль, щоб допомогти мені влаштуватися на роботу. Можу припустити, що того дня він звільнив чи не з два десятки своїх клерків. Нарешті, після паузи, він промовив:
– Що ви думаєте про страхування? Бізнес досить надійний. Усім потрібна страховка, так само як і їжа.
Звісно, я відразу ж пристав на цю пропозицію. Сер Джосеф «мав частку» в «Летючій саламандрі» (і ще у бозна-скількох компаніях). Один із помічників підлетів до нього зі шкіряною папкою, сер Джозеф дістав з кишені пальта золоте перо і черкнув кілька рядків, адресованих керівництву «Летючої саламандри». Я подякував йому, він пішов далі, і відтоді ми ніколи більше не бачилися.
Що ж, я отримав роботу, а згодом, як я вже казав, і вона мене отримала. Зараз іде вісімнадцятий рік моєї служби в «Летючій саламандрі». Починав я офісним клерком і доріс до інспектора, чи, як ще іноді кажуть, «представника фірми». Кілька днів на тиждень я працюю в офісі, а решту часу перебуваю у відрядженнях, спілкуюся з клієнтами, списки яких мені надсилають регіональні агенти, проводжу оцінювання крамниць та іншої власності, час від часу сам підписую страхові угоди. Заробіток мій становить близько семи фунтів на тиждень. От, власне, і вся біографія.
Озираючись назад, я розумію, що моє справжнє життя, якщо таким його взагалі доречно назвати, завершилося тоді, коли мені було шістнадцять. Усе, що насправді мало для мене значення, відбувалося до цього віку. Звісно, і після шістнадцяти сталося багато важливих подій: війна, наприклад, а тоді робота у «Саламандрі». А потім... Кажуть, у щасливих людей немає біографій. Та тільки не у таких хлопців зі страхового бізнесу, як я. День, коли я влаштувався на цю роботу, став останньою визначною подією у моєму житті. Ну а через два з половиною роки, на початку 1923-го, я одружився.
X
Жив я тоді в пансіоні в Ілінгу. Роки минали, я б навіть сказав – бігли. Спогади про Нижній Бінфілд майже повністю стерлися з пам’яті. Непомітно для себе я перетворився на типового офісного працівника, який щоранку поспішав на 8:15 до контори і поширював плітки про своїх колег. У компанії я був на хорошому рахунку, і все в житті мене начебто влаштовувало. Я піддався загальним настроям післявоєнного прагнення до успіху. Ви ж пам’ятаєте, про що тоді всі думали: проривайся вперед, хапай своє – там, нагорі, і для тебе знайдеться містечко. Кмітливий хлопець своє отримає. А всі тодішні рекламні оголошення у журналах: бос ляскає по плечу старанного працівника, який відмінно впорався із завданням, а той, своєю чергою, вихваляється досягнутими успіхами на вечірніх курсах. Смішно, але вся молодь, навіть я не став винятком, серйозно сприймала подібні матеріали. Річ у тому, що за вдачею я середнячок – зірок з неба не хапаю, але й задніх не пасу. Такі вже були часи. Тільки вперед! Ані кроку назад! Якщо хтось перед тобою спіткнувся і впав, переступи і йди далі. Це було типовою поведінкою для початку двадцятих років, коли згадки про війну були вже не такими свіжими, а глибока економічна криза ще не встигла накрити всіх з головою.
Я був преміум-клієнтом «Бутс», ходив на танці (вхід – півкрони), а ще був членом місцевого тенісного клубу. Ви, певно, знаєте ці заміські тенісні клуби з дерев’яними павільйонами, в яких молодики у недолугих білих штанях гарцюють по корту, вигукуючи «п’ятнадцять-сорок!», «повна перевага!» і вдають із себе світських левів. Я навчився вправлятися ракеткою, непогано танцював, і мені щастило з дівчатами. Для свого віку (мені тоді ледь виповнилося тридцять) я був таки нічогенький: блондин зі здоровим рум’янцем, до того ж участь у бойових діях давала певні переваги. Джентльмена з мене так і не вийшло, але й ви теж навряд чи мене прийняли б за сина дрібного торгівця – власника провінційної крамнички. Я доволі комфортно почувався в Ілінгу серед офісних клерків і трудяг середнього класу. А з Гільдою ми познайомилися у тенісному клубі.
Їй тоді було двадцять чотири. Мініатюрна, худенька, тиха дівчина з чорнявим волоссям і граційними рухами – своїми великими очима вона нагадувала мені зайця. Вона була з тих, хто мало говорить, але завжди вміє вчасно підтримати бесіду, справляючи враження уважного співрозмовника. Якщо з її вуст і лунала якась фраза, то зазвичай це було щось на кшталт: «Мені теж так здається» – вона завжди з усіма погоджувалася. Непогано грала у теніс, та все одно на корті виглядала як дитина. Прізвище її було Вінсент.
Одружившись, рано чи пізно запитуєш себе: «Навіщо, в біса, я це зробив?» Тільки Господу відомо, скільки разів я ставив собі це запитання. От і зараз – після п’ятнадцяти років подружнього життя – знову запитую себе: чому я одружився з Гільдою?
Звісно, тоді вона була молодою і гарненькою. І ще тому, що ми з нею були з абсолютно різних світів – я ніяк не міг її збагнути. Я її пізнав вже після весілля, в процесі подружнього життя. Гільда походила з класу, з представниками якого я ніколи раніше не зустрічався. Серед її пращурів були моряки, священники, колоніальні чиновники... Ніхто з них не надбав статку, і її рідні не могли похвалитися якимись іншими досягненнями. Вам може здатися це певним виявом снобізму, бажанням хлопця з класу торговців поріднитися з кимось шанованішим. Даремно. Зараз походження Гільди навряд чи справило б на мене бодай якесь враження. Не подумайте, що одружився я з нею тільки для того, щоб піднятися на щабель вище соціальною драбиною – стати одним із тих, кого раніше обслуговував, стоячи по другий бік прилавка. Я просто ніяк не міг її збагнути – от мені й знесло дах. Тоді я не розумів, що дівчата з напівзубожілої верхівки середнього класу готові були вискочити заміж за будь-кого, тільки б утекти з дому.
Не минуло багато часу, як Гільда познайомила мене зі своєю родиною. До цього я й гадки не мав, що в Ілінгу осів цілий десант колоніальної знаті. Я наче опинився геть в іншому світі! Все мені здавалося таким новим і цікавим.
Чи зустрічали ви колись британців, які мало не ціле життя провели в Індії? Потрапивши до них додому, вмить забуваєш, що надворі Англія XX століття. Переступивши поріг, опиняєшся в Індії у 1880-х. Там панує особлива атмосфера: різьблені меблі з тикового дерева, мідні таці, запилюжені опудала голів тигрів на стінах, індійські сигари, пряні соління, пожовклі фотографії чоловіків у солом’яних шоломах, незрозумілі слова на гінді, немов усі довкола мають їх розуміти, так само як і анекдоти про полювання на тигра, а також знати, що Сміт відповів Джонсу в Пуні 1887-го. Вони створили свій світ і живуть у ньому. В мене усе це викликало неабиякий інтерес. Батько Гільди, старий Вінсент, побував не лише в Індії, а й в екзотичніших місцях на кшталт Борнео і Сараваку (завжди забуваю, де саме). Типовий службовець у відставці, голомозий, проте з густими вусами, завжди готовий розповісти чергову історію про кобр, факірів чи повторити, що йому сказав місцевий комісар дев’яносто третього року. Гільдина мати нічим особливим не вирізнялася – така ж непримітна, як пожовклі фото на стінах у їхній вітальні. У Гільди ще був брат Гарольд, який служив на Цейлоні й саме приїхав додому у відпустку. Жили вони в одному зі звичайнісіньких будинків на околиці міста. В ньому завжди стояв міцний запах індійських сигар, а весь вільний простір був настільки захаращений списами, туземними трубками, тацями й опудалами диких тварин, що практично ніде було розвернутися.
1910-го старий Вінсент вийшов на пенсію, і відтоді їхнє з дружиною життя за рівнем активності нагадувало існування молюсків. Але на мене неабияке враження справило те, що в їхньому родоводі були майори, полковники і навіть один адмірал. Загалом, моє ставлення до Вінсентів, як і їхнє до мене – яскравий приклад того, якими дурнями стають люди, опинившись поза звичним оточенням. Потрапивши до кола незнайомих мені комерсантів (не має значення, директори це чи комівояжери), я вмить скажу, хто чого вартий. А от представників класу священників-чиновників мені зустрічати не доводилося, от я і бив перед ними поклони. Я бачив у них когось вищого за себе, розвиненішого в інтелектуальному плані; вони ж помилково сприйняли мене за молодого амбітного бізнесмена, кишені якого не сьогодні-завтра почнуть наповнюватися грошима. Для таких людей будь-який «бізнес» – чи то продаж страхових полісів, чи горішків – темний ліс. Вони вбачають у ньому вульгарне заняття, на якому можна заробити гроші. Старий Вінсент із захопленням розповідав іншим про мої справи: пам’ятаю, як він якось обмовився, зазначивши, що я працюю «в торгівлі», певно, не розуміючи різниці між продажем товарів і управлінням власним бізнесом. Він лише в загальних рисах уявляв мою роботу в «Летючій саламандрі», та чомусь був переконаний, що рано чи пізно я маю її очолити. Підозрюю, що він також сподівався колись позичити у мене грошей. От Гарольд точно на це розраховував. Я бачив по його очах. Навіть з тим доходом, який я сьогодні маю, я б і досі годував бідолаху, якби він був живий. На щастя, Гарольд помер через кілька років після нашого весілля (здається, від черевного тифу); його батьки теж уже на тому світі.
Щойно ми з Гільдою одружилися, як я зрозумів, якої фатальної помилки припустився. «То навіщо йшов із нею під вінець?» – запитаєте ви. «Та з тих самих причин, що й ви», – скажу вам у відповідь. У житті всяке трапляється. Хочете вірте, хочете ні, та перших кілька місяців в мене неодноразово з’являлися грішні думки щодо своєї новоспеченої дружини – просто хотілося її вбити. Звісно, насправді ніхто цього робити не збирався, все це не більш ніж фантазії. Зрештою, всіх убивць ловлять і саджають за ґрати. Хай би яке бездоганне алібі вони собі забезпечили, всім відомо, що то чоловік порішив свою дружину, і рано чи пізно знаходиться спосіб пришити їм це вбивство. Коли таке трапляється (вбивство жінки), перший підозрюваний завжди чоловік, і це змушує замислитися над справжньою цінністю шлюбу.
Таз плином часу людина до всього звикає. Десь за рік чи два бажання вбити Гільду зникло, натомість я просто дивувався з деяких речей. Іноді недільними вечорами я міг годинами лежати в ліжку, не знімаючи взуття та одягу, і розмірковувати над дивовижними перетвореннями, що стаються з цими тендітними створіннями. Чому вони так миттєво змінюються, навіщо? Певно, у світі немає сумнішого видовища за те, коли бачиш, на що перетворюється жінка одразу після весілля. Ніби від самого народження в неї було одне-єдине призначення – стати дружиною, а щойно місія виконана, вони в’януть, як квіти, що розпорошили своє насіння. Та найбільше мене вражає похмурий настрій, з яким вони сприймають життя. Я б іще міг зрозуміти, якби шлюб був таким собі хитрим вивертом з боку жінки, якби вона, упіймавши тебе, сказала: «Попався, бовдуре! Тепер не сіпайся, працюй на мене, а я втішатимуся життям». Але насправді нічого такого. Їх більше не цікавлять розваги, у них залишається одне бажання – якомога швидше наблизити поважний вік. Після запеклої боротьби за чоловіка, після того, як всі сили витрачено на те, щоб притягти його до вівтаря, жінки розслабляються, і всі їхні принади – молодість, енергія і вміння радіти життю – зникають буквально за єдину ніч. Так сталося і з Гільдою. Коли ми познайомилися, вона була гарненькою, тендітною дівчиною, яка, здавалося (присягаюся, що на початку так воно й було), мала тоншу душевну організацію, ніж у мене, а за три роки Гільда перетворилася на похмуру й сварливу нечупару середніх літ, яка втратила жагу до життя. Не можу сказати, що тут обійшлося без моєї допомоги. Та хай би хто опинився на моєму місці, усе склалося б так само.
Чого Гільді бракує – я це усвідомив уже за тиждень після весілля, – то це того, що вона зовсім не вміла насолоджуватися життям і її абсолютно ніщо не цікавило. Їй не вкладалося в голову, як можна робити щось просто заради втіхи. Саме вона показала мені, що таке бути членом сімейства середнього класу, яке живе тільки спогадами про своє видатне минуле. Вся їхня енергія йшла на те, щоб якось дати раду проблемі постійного браку коштів. У таких родинах, що живуть на пенсію і мізерний відсоток від цінних паперів, який з часом стає щоразу меншим, бідність відчувається сильніше, ніж у родині пересічного робітника чи фермера, – тут трусяться над кожною скоринкою хліба і рахують кожну копійку. Гільда розповідала, що одні з її перших спогадів пов’язані з жахливим відчуттям того, що родині завжди бракує грошей. Ситуація ще більше загострюється, коли діти підростають і настає час віддавати їх до школи. Звідси і це переконання, особливо у дівчат, що доведеться до скону віку жити у злиднях, а ще вічні переживання з цього приводу.
Спочатку ми жили в убогому крихітному будиночку і ледь зводили кінці з кінцями на мою зарплатню. Пізніше, коли мене перевели до Західного Блечлі, стало трохи легше, але настрій Гільди не змінився – вона й далі скаржилася, що не вистачає грошей: рахунок від молочника, рахунок за вугілля, оренда, платня за школу! Все наше життя вже котрий рік поспіль минає під акомпанемент її ниття: «Не сьогодні, то завтра опинимося на вулиці». Ні, я не хочу сказати, що Гільда скнара в традиційному сенсі цього слова, і ще менше мені б хотілося, щоб ви подумали, що вона егоїстка. Навіть коли з’являється зайва копійка, ледь вдається вмовити її купити собі щось нове з одягу. У неї в голові міцно засіло переконання, що вона повинна перейматися тим, що гроші от-от можуть скінчитися. Лише одним своїм настроєм вона створює в нашому домі гнітючу атмосферу злиднів. Та я не такий. У мене інше ставлення до грошей: треба жити сьогоднішнім днем, а що буде завтра – побачимо. Найбільше Гільду дратує мій внутрішній спокій, а також те, що я не поділяю її одержимості фінансовими питаннями. Вона постійно дорікає мені цим: «Джордже, хіба ти не розумієш? У нас зовсім не лишилося грошей! Це не жарти!» Обожнює впадати в паніку і повторювати: «Це не жарти!» При цьому неодмінно насупиться, зсутулиться і складе руки на грудях. Якщо записати всі фрази, сказані нею протягом дня, то їх можна віднести до трьох категорій: «Ми не можемо собі цього дозволити», «На цьому можна непогано зекономити» і «Не знаю, де взяти на це гроші». І всі її думки з негативним підтекстом. Випікаючи пиріг, Гільда думає не про сам пиріг, а про те, скільки грошей було витрачено на масло і яйця. Коли ми кохаємося, вона переймається тим, що завагітніє. А якщо йдемо до кінотеатру, постійно обурюється вартістю квитків. У моєї матері стався б серцевий напад від її підходу до ведення домашнього господарства, бажання «як слід використовувати» речі, щоб «вони довго служили». Та, маю визнати, Гільда ніколи не ставилася до мене зверхньо, хоч я й не був джентльменом; в ній немає ані краплі снобізму. Навпаки, вона вважає, що мені занадто подобаються панські вибрики. Жоден з наших походів до ресторану не закінчується без скандалу через те, що я залишаю забагато чайових. Цікаво, та протягом останнього часу своєю поведінкою вона стала більше скидатися на представницю нижнього середнього класу, ніж я. Звісно ж, від її «економії» жодної користі. Так завжди буває. Рівень життя у нас приблизно такий самий, як і в решти родин на Елзмір Роуд. Але немає кінця-краю ниттю через великі рахунки за вугілля, молоко, ціни на масло і вартість навчання хлопчиків. Для Гільди це найулюбленіша розвага.
1929-го ми переїхали до Західного Блечлі і вже наступного року, перед самим народженням Біллі, зробили перший внесок за наш будинок на Елзмір Роуд. Отримавши посаду інспектора, я став частіше їздити у відрядження, і в мене побільшало можливостей опинитися в товаристві жінок. Звісно, я зраджував Гільді – не весь час, але щоразу, коли випадала така нагода, користувався нею. Ви, певно, будете здивовані, та вона ревнувала. Враховуючи те, що вона не надто переймалася такими речами, я зовсім не очікував від неї сцен. Ще й почала вдаватися до хитрощів – утім, як і всі ревниві жінки. Ніколи б не подумав, що Гільда на таке здатна. Іноді їй вдавалося підловити мене у геть невдалий момент, змушуючи замислитись над тим, чи немає в неї, часом, телепатичних здібностей. Та це була її типова поведінка – підозрювати мене всюди і в усьому, навіть коли я був абсолютно невинний. Та бачить Бог, востаннє я грішив років п’ять тому. Це й не дивно з моєю нинішньою комплекцією.
Та загалом наше родинне життя не гірше, ніж у половини подружніх пар на Елзмір Роуд. Були моменти, коли я подумував піти від Гільди чи розлучитися з нею, та для нас це неприпустима розкіш. Ми не можемо собі цього дозволити. З часом просто звикаєш. Проживши разом з жінкою п’ятнадцять років, складно собі уявити життя без неї. Іноді нам здається, що сонце світить надто яскраво, але ж ми не висуваємо до нього претензій. Так уже склалося наше життя. До того ж з дітьми все набагато складніше. Вони, як кажуть, є тією «особливою ланкою», що вас об’єднує. Або «зв’язує», якщо не сказати «прив’язує», один до одного.
Нещодавно у Гільди з’явилися дві нові подруги – місіс Вілер і міс Мінз. Місіс Вілер – вдова, і я підозрюю, що вона затамувала велику образу на весь чоловічий рід. Коли заходжу до кімнати, шкірою відчуваю її неприязнь. Виглядає ця слабенька бліда жіночка так, наче її припорошило пилом, та енергії в неї через край. Вона погано впливає на Гільду – все через її маніакальну пристрасть до економії (хоча в неї вона виявляється дещо в іншому). Ця жінка тільки й думає про те, як би приємно провести час, не витративши жодної копійки. Вона завжди в курсі найвигідніших розпродажів і безкоштовних розваг на будь-який смак. Для таких людей не має значення, потрібна їм та або та річ чи ні, головне – не проґавити вигідну пропозицію. Місіс Вілер завжди попереду черги на будь-якому великому розпродажі в універмазі, а найбільша винагорода для неї за витрачені зусилля в пошуках чогось цінного у купі краму – піти з порожніми руками. З міс Мінз зовсім інша історія. Бідолаха – там геть складний випадок. Худорлява висока жіночка тридцяти восьми років, з чорнявим волоссям, яке вона ретельно зачісує назад, і добрим довірливим обличчям. Живе вона на якусь мізерну ренту. У мене вона асоціюється з якимось пережитком минулого, уламком тодішнього товариства Західного Блечлі, коли він був ще маленьким провінційним містечком, а не околицею великого міста. В неї на обличчі написано, що її батько був священником, який страшенно муштрував доньку за життя. Ці бідолашні створіння – специфічний побічний продукт середнього класу, які перетворюються на кістлявих старих панн, не маючи змоги вирватися з-під батьківського крила. Бідолашна міс Мінз уже вкрилася зморшками, але й досі виглядає як дитина. І досі сіпається щонеділі, хоча давно вже не ходить до церкви; постійно бурмоче щось про «сучасний прогрес», «жіночий рух» і необхідність «підвищувати рівень свідомості». От тільки не знає, з чого б його почати. Думаю, що спочатку вона причепилася до Гільди і місіс Вілер тільки для того, щоб не почуватися самотньою, та тепер вони всюди ходять втрьох.
