Текст книги "Ковток повітря"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

А які у них розваги! Іноді я їм майже заздрю. В їхній компанії всім заправляє місіс Вілер. Певно, не лишилося більше у світі ідіотських занять, до яких вона б не долучила своїх подруг. Чим вони тільки не займалися – від теософії до плетіння кошиків, тільки б не довелося за це багато платити. Десь місяць вивчали якісь дурнуваті дієти. Місіс Вілер звідкілясь дістала старий примірник «Джерела чистої енергії», в якому вичитала, що для доброго самопочуття людині достатньо самого лише листя салату. До того ж коштує він копійки. Гільді ця ідея, звичайно ж, припала до душі, і вона почала морити себе голодом. У неї були спроби поставити експеримент і наді мною з дітьми, та я запротестував. Тоді вони вдарилися в лікування силою думки. Потім з’явилося захоплення пельманізмом[19]19
  Система ігрових вправ для розумового тренування, була популярна в Англії у першій половині XX сторіччя (прим. ред.).


[Закрыть], та в затяжному процесі листування з’ясувалося, що їм не отримати безкоштовних посібників, на що так розраховувала місіс Віл ер. Тоді трійця взялася за кулінарію. Почали робити якесь «бджолине вино», яке мали намір продавати за безцінь, бо основним інгредієнтом у ньому була вода. Та прочитавши в місцевій газеті статтю про те, що цей шмурдяк може викликати рак, полишили цю ідею. Потім вони були буквально за крок від того, щоб стати членами одного з жіночих клубів, які проводять організовані тури по фабриках, але місіс Вілер підрахувала, що чаювання в клубі не компенсує членських внесків. Потім вона познайомилася з кимось, хто міг дістати безкоштовні квитки на вистави в аматорських театрах. Усі троє годинами сиділи там, дивлячись складні вистави, в яких нічогісінько не тямили, а після їх закінчення не могли навіть пригадати назви шедевру, але відчуття того, що їм щось дісталося задарма, було дуже сильним. Якось навіть спробували спіритичні сеанси. Місіс Вілер десь зустріла медіума, який від відчаю проводив ті сеанси за вісімнадцять пенсів – тобто всього за шість пенсів кожна з трьох подруг отримувала можливість дізнатися, що приховує таємнича завіса часу. Я його бачив один раз, коли він проводив сеанс у нас вдома: старий дідуган, який страшенно боявся смерті. Він був настільки слабким, що коли одягав пальто у вітальні, похитнувся – мабуть, його ногу звело судомою, і в цей момент з його штанини викотився клубок марлі. Я встиг передати йому той клубок, перш ніж жінки щось помітили. Марлю, як я дізнався згодом, медіуми використовують для того, щоб відтворити ектоплазму. Певно, на цей вечір у нього були ще заплановані сеанси. До речі, духи не являються за вісімнадцять центів.

Та найкраще, що вдалося знайти місіс Вілер, це Лівий книжковий клуб. Звістка про нього дісталася Західного Блечлі, здається, 1936-го. Трохи згодом я став його членом, і це майже єдиний на моїй пам’яті випадок, коли Гільда не заперечувала проти таких витрат. Вона вбачала певний сенс у покупці книжок за третину їхньої звичайної ціни. Ці жіночки не припиняють мене дивувати. Міс Мінз намагалася долучитися до літератури, а от решті з трійці ця ідея навіть не спадала на думку. Вони поняття не мали, як влаштовані подібні клуби, та й не надто цим переймалися; місіс Вілер взагалі вважала, що Лівий книжковий клуб – це організація, яка розпродує буклети і рекламні проспекти, які лишають у вагонах потягів. Проте вони всі чудово розуміють, що тут книжку, яка коштує півкрони, можна придбати за сім з половиною шилінгів, і завжди акцентують увагу на тому, що це «вигідна пропозиція». Іноді клуб запрошує когось для виступів, і місіс Вілер не пропускає жодної лекції, ще й заохочує до цього інших (вона обожнює будь-які публічні заходи, особливо ті, що безкоштовні й не на природі). Свята трійця сидить там, як на оглядинах. Як правило, вони й гадки не мають, з якої нагоди влаштовано захід, але всі відчувають (особливо міс Мінз), як «підвищують свій рівень свідомості», до того ж задарма.

Що ж, це моя Гільда. Тепер ви знаєте, яка у мене дружина. Хоча, правду кажучи, я не кращий за неї. У перші роки нашого подружнього життя мені хотілося її задушити, та з часом я звик і просто перестав звертати увагу. А тоді я розтовстів, втратив жагу до пригод. Десь 1930-го я почав стрімко набирати вагу – в одну мить став товстуном. Знаєте, як воно буває: лягаєш спати, відчуваючи себе ще більш-менш молодим, привабливим для дівчат, а на ранок прокидаєшся з цілковитим відчуттям того, що за ніч ти перетворився на старого гладуна, якому вже нічого не світить, окрім як обливатися потом і купувати черевики для дітлахів.

Зараз надворі 1938-й, і корабельні чи не всіх країн світу будують флот для наступної війни, а в мені якесь ім’я з плаката розбурхало цілий вир спогадів, які я вважав вже давно забутими.

Частина III

І

Повернувшись того вечора додому, я все ще вагався стосовно того, на що витрати свої сімнадцять фунтів.

Гільда збиралася за зустріч до клубу. Здається, мав приїхати хтось з Лондона з лекцією (Гільда, звісно, й гадки не мала на яку тему). Я теж вирішив піти. По правді сказати, я не дуже полюбляю такі заходи, але бомбардувальник, який я побачив уранці з вікна потяга, і всі ці роздуми про війну налаштували мене на відповідний лад – пофілософствувати. Тож вклавши нарешті дітей, ми вирушили до клубу – лекцію було заплановано на восьму.

Вечір видався прохолодним, і в залі було зимно, ще й поганеньке освітлення. Якась нонконформістська секта здавала в оренду за десятку приміщення із залізним дахом і стінами з дощок. Зібралося, як завжди, чоловік п’ятнадцять. Над сценою висіла жовта афіша з темою лекції: «Загроза фашизму». Я навіть не здивувався. Містер Вітчет, який організовує подібні зустрічі, а вдень працює звичайним службовцем в архітектурному бюро, провів лектора рядами, відрекомендовуючи кожному особисто як «відомого антифашиста» (от тільки прізвище його забув). Звучало це так, як якби хтось назвав музиканта «відомим піаністом». Лектор у темному костюмі був чоловіком років сорока, з лисиною, яку йому ледь вдавалося приховати пасмами поріділого волосся.

Такі заходи ніколи не починаються вчасно – постійно чекають, що хтось ще прийде. Нарешті, коли на годиннику було вже двадцять п’ять хвилин по восьмій, Вітчет постукав по столу і відкрив зустріч. Його м’яке, трохи дитяче обличчя з рум’янцем постійно сяяло усмішкою. Здається, він ще й секретар місцевого осередку партії лейбористів, член ради парафії та має якийсь стосунок до організації лекцій для Спілки Матерів. Природжений активіст-витівник. Він з такою щирістю говорить про те, як ми всі раді вітати тут пана лектора, що сам мимоволі починаєш йому вірити. Ніяк не можу позбутися думки про те, що він і досі незайманий. Миршавий доповідач-антифашист дістав свої нотатки (головним чином вирізки з газет) і розклав перед собою на столі, притиснувши склянкою з водою, облизав губи і розпочав.

А ви часто ходите на лекції, чиїсь виступи і всілякі зустрічі?

Я от, наприклад, коли потрапляю на такі заходи, ловлю себе на тому, що постійно ставлю собі те саме питання: якого біса ми всі тут робимо? Що змушує людей залишити свої теплі домівки такого холодного дня і припхатися сюди? Я обвів поглядом залу, а сидів я позаду (не пам’ятаю, коли востаннє сідав у перший ряд на таких заходах). Гільда з подругами, як завжди, попхалися наперед. Картина здалася доволі похмурою. Самі гаразд знаєте, якими бувають такі місця: стіни з грубого дерева, залізний дах і протяг, через який змушений весь час кутатися в пальто. Купка людей у світлі прожектора під сценою, а позаду три десятки рядів порожніх крісел – і всі вкриті шаром пилу. За спиною лектора, на сцені, виднівся якийсь громіздкий предмет, вкритий запилюженим лахміттям, що скидався на труну. Насправді це було фортепіано.

Я взагалі не слухав початку лекції. Та маю визнати, непоказний на вигляд лектор виявився непоганим оратором. Бліде обличчя, жвава артикуляція і сильний голос, натренований частими виступами перед публікою. Звісно, він розгромив Гітлера вкупі з нацистами. Мені було не надто цікаво (те саме я щоранку бачу в «Хроніці новин»), та безперервний потік фраз час від часу розбурхував мою свідомість, що реагувала на окремі слова.

«Жахливі звірства... Мерзенні спалахи садизму... Ґумові кийки... Концентраційні табори... Люте переслідування євреїв... Повернення до темних віків... Європейці... Ми маємо вжити заходів, поки не пізно... Всі небайдужі мають повстати... Альянс демократичних націй... Жорстка позиція... На захисті демократії... Фашизм... Демократія... Фашизм... Демократія...»

Гадаю, ви зрозуміли ідею. Такі, як він, можуть говорити годинами, не зупиняючись. Як заведена платівка. Просто натисни на кнопку – і почнеться. Демократія, фашизм, демократія. Але мені чомусь було цікаво спостерігати за ним. Неприємний голомозий недомірок з блідим обличчям стоїть на сцені і проголошує лозунги. Що він, у біса, робить? Він же розпалює у присутніх відчуття ненависті, і робить це навмисно, відкрито. Аж зі шкіри пнеться, аби ви зненавиділи іноземців – не всіх, а тільки тих, яких називають фашистами. Дивний фах у чоловіка – бути антифашистом. І сумнівний бізнес – намагатися нажитися на антифашизмі. Цей приятель, певно, пише книжки, в яких лає Гітлера, таким чином заробляючи собі на життя. Цікаво, а що він робив до появи Гітлера? І що робитиме після того, як його не стане? Звісно, такі самі питання можна поставити і лікарям, і детективам, і працівникам служб, що знищують гризунів, та ще бозна-кому. Тимчасом як його гучний голос продовжував звучати, мені раптом сяйнуло: та він же всерйоз! Він вірить у кожне своє слово. Його прагнення викликати в аудиторії ненависть – ніщо порівняно з тією ненавистю, яку він сам відчуває. Він глибоко переконаний у кожному гаслі, що пролунало з його вуст. Певно, під час розтину у морзі патологоанатоми побачать, що всередині у нього самі лише гасла «Демократія-Фашизм-Демократія». Цікаво було б побачити, який він у приватному житті. Чи такі виступи є всім його життям? Б’юся об заклад, він і мріє гаслами.

Скориставшись тим, що сиджу позаду всіх, я почав роздивлятися присутніх у залі. Напевно ж недарма всі ми прийшли до цього клубу послухати лекцію (себе я теж вважав частиною цього «ми»). Просто тобі революціонери Західного Блечлі. Не надто вражаюче видовище, подумав я, продовжуючи вивчати аудиторію: тут не більше півдесятка людей взагалі не збагнуло, про що мова, хоча лектор вже десь півгодини розпинався, проклинаючи Гітлера і нацистів. Типова картина для таких заходів. Завжди приблизно половина присутніх залишає залу, так і не второпавши, про що говорили зі сцени. Біля столу сидів і блаженно посміхався Вітчет, не відриваючи погляду від «антифашиста»; його обличчя кольором нагадувало квітку рожевої герані. Всі вже завчили напам’ять заключну промову Вітчета – після виступу лектора він щоразу говорив те саме (як-от після минулої лекції, де збирали кошти для тубільців Меланезії): «Висловлюю свою вдячність від імені всіх присутніх... надзвичайно цікавий виступ... нам усім є над чим замислитися... така надихаюча зустріч!» У першому ряді, випроставши спину й схиливши голову набік, наче пташка, сиділа міс Мінз. Лектор дістав один із папірців, що лежали перед ним, і почав зачитувати статистику щодо рівня самогубств у Німеччині. З довгої худої шиї міс Мінз можна було зрозуміти, що вона не відчуває особливої втіхи. Хіба ця зустріч не мала «підвищити рівень її свідомості»? Якби ж вона тільки могла зрозуміти, до чого це все! Її подруги й надалі сиділи, як на оглядинах. Поруч із ними плела светр мініатюрна жіночка з рудим волоссям: одна лицьова петля, дві виворітні, накид, дві разом. У цей момент лектор розповідав, як нацисти відрубують голови зрадникам, а на розстрілах не відразу влучають у ціль. Я помітив ще одну жінку – молоду чорняву вчительку, яка викладала у місцевій школі. На відміну від більшості, вона справді слухала – сиділа випрямившись, з широко розплющеними очима і ледь розтуленим ротом, уважно дивлячись на лектора, буквально вбираючи кожне його слово.

Відразу ж позаду неї сиділи два старигані з Лейбористської партії: один геть сивий, коротко підстрижений, а другий голомозий з обвислими вусами. Обидва були у пальтах. Дивлячись на них, відразу ж стає зрозуміло – віддали партії все життя, років двадцять перебували у чорному списку роботодавців, а решту десять намагалися взяти змором міську раду, вимагаючи вирішити питання з нетрями. Та в одну мить усе змінилося і на місце старих партійців прийшли нові. Несподівано для себе вони з головою поринули у зовнішню політику – Гітлер, Сталін, бомби, кулемети, ґумові кийки, вісь Рим-Берлін, Народний фронт, Антикомінтернівський пакт – спробуй тут розібратися, що й до чого. А прямо переді мною сиділо троє представників місцевого осередку Комуністичної партії. Всі дуже молоді. Один з грошима – якось пов’язаний з конторою «Гесперід Естейт» (здається, племінник старого Крама). Інший працює клерком у банку – приємний хлопчина, з круглим, дуже юним і натхненним обличчям, блакитними очима і таким світлим волоссям, що аж здається неприродним (на вигляд йому не більше сімнадцяти, та насправді має бути років на три старший). На ньому дешевий синій костюм і яскраво-синя краватка, що пасує до його волосся. Біля трійці сидить ще один комуніст, але видно, що він дещо іншого штибу – троцькіст. Ті троє його недолюблюють. Він ще молодший за них, худорлявий, смаглявий брюнет з ознаками неврозу. Та обличчя розумне. Єврей, звісно ж. Четверо комуністів слухали лекцію не так, як решта: по них одразу було видно – як тільки дозволять ставити запитання, вони будуть першими (ледь могли спокійно всидіти на місці). Юний троцькіст геть змучився, соваючись на стільці від хвилювання й побоюючись, що не встигне випередити однопартійців.

Я припинив дослухатися до слів лектора, але продовжував слідкувати за тим, що відбувається на сцені. На мить заплющив очі: мене здивував ефект – здавалося, що тільки зараз я побачив його насправді.

Здавалося, його гучний голос може гриміти без упину ще тижнів зо два. Моторошне відчуття викликають ці живі катеринки, з яких прямим потоком ллється пропаганда. Одне й те саме, знову і знову. Ненависть, і ще раз ненависть. Зібралися тут на сеанс групової ненависті. Наче хтось кийком дубасить тобі прямісінько по мізках. Та на коротку мить мені вдалося буквально залізти до нього в голову. Неповторний досвід – я побачив те саме, що й він.

Перед моїми очима з’явилася чітка картинка. Її складно описати словами. Лектор попереджав про наступ Гітлера, закликав усіх об’єднатися, продовжував розпалювати ненависть і ворожнечу. Подробиці він, звісно, пропустив, усе звучало досить пристойно. Та у цей час бачив він зовсім іншу картину: уявляв, як трощить голови фашистів гайковим ключем. Я точно знаю. Немов, опинившись на кілька секунд усередині нього, побачив це на власні очі. Хрясь! Прямо по тім’ячку! Кістки кришилися, як яєчна шкарлупа, а те, що мить тому було обличчям, на очах перетворювалося на корж, обмазаний полуничним джемом. Хрясь! Ще один удар! От що у нього насправді на думці – уві сні й наяву. І що більше він про це думає, то сильніше йому це подобається. Ніби так і має бути. Зрештою, це ж усього лише фашисти. Тон лектора не лишав сумнівів щодо його справжніх намірів.

Але чому? Скоріш за все тому, що боїться. Сьогодні кожен, хто ще не втратив когнітивної функції, перебуває у полоні страху. А у цього бідолахи ще й бурхлива уява, що дає всі підстави боятися більше за решту. Гітлер наступає! Тож не зволікаймо! Озброймося гайковими ключами – може, розчерепивши їм голови, ми себе убезпечимо. Єднаймося! Кожен сам обирає свого лідера – хто за Гітлера, а хто за Сталіна. Та, можливо, був ще якийсь шлях, бо для лектора і той, і той не надто відрізняються один від одного. Обидва викликали в нього те саме бажання – знести їм голову.

Війна! До моєї голови знову просочилися думки про неї. Вона неминуча, і це очевидно. Та хто її боїться? Тобто хто боїться кулеметів і бомб? «Ти», – скажете ви мені. Так, звісно, я її боюсь. Проте війни боїться кожен, хто бодай раз у житті дивився їй в очі. Але не так самої війни, як того, що вона із собою принесе. Бо ми відразу ж опинимось у світі, сповненому ненависті й гасел, подібних до тих, що зараз лунають зі сцени. Сорочки одного кольору, колючий дріт і Гумові кийки. Камери, в яких світло не вимикають ані вдень, ані вночі, і наглядачі, які постійно стежать за тобою. А ще постійні демонстрації з велетенськими портретами і мільйонні натовпи людей, які так горлають, вітаючи свого вождя, що можна оглухнути: вбили собі в голову, що це якесь божество, а насправді, глибоко всередині, ненавидять його до нестями. Все це розпочнеться зовсім скоро. Гадаєте, ні? Іноді я й сам у це не вірю, а іноді розумію, що цього не минути. Та тієї ночі я був цілковито переконаний у цьому. І кожне слово лектора тільки посилювало мої страхи.

Тож, певно, є якийсь сенс у тому, що невелика група людей зібралася у цій залі зимового вечора для того, щоб послухати таку лекцію. Принаймні п’ятеро-шестеро з присутніх тут людей здатні розібратися, що тут і до чого. І це тільки крапля в морі цієї гігантської армії. Вони виявилися далекогляднішими за інших – перші збагнули, що судно отримало пробоїну і йде на дно. Хутчіш, хутчіш! Фашисти наближаються. Хлопці, тримайте зброю напоготові. Якщо не завдаси удару першим, поляжеш сам. Ми так боїмося майбутнього, що через власний страх квапимося лізти в нього, як кролики в пащу удава.

А що станеться з такими, як я, після того, як фашизм здобуте перемогу і в Англії? Чесно кажучи, ми не відчуємо особливої різниці. Інша річ такі хлопці, як лектор і решта комуністів у залі. От для них багато що зміниться. Вони почнуть товкти пики чи самі стануть жертвами – все залежить від того, хто візьме гору. Та для таких, як я, не буде кардинальних змін. І все одно це мене лякає. І щойно я замислився над причиною, як лектор замовк і сів за стіл.

Залою прокотилися слабенькі аплодисменти (а якими ще вони можуть бути, коли тут зібралося всього п’ятнадцять чоловік), наш Вітчет виголосив свою промову, і не встиг він її завершити, як в одну мить з місця зірвалися четверо комуністів. Хвилин десять тривала запекла суперечка: вони сипали мудрованими фразами, зрозумілими тільки їм, як-от «діалектика матеріалізму», «доля пролетаріату», ще й Леніна цитували. Тоді доповідач, зробивши ковток води, підвівся і зробив заяву, від якої троцькіста аж пересмикнуло, а от трійці вона припала до душі, і суперечка продовжилася, проте вже у неофіційному форматі. Всі решта мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Гільда з подругами пішли одразу ж, щойно закінчилася лекція (певно, переживали, що почнуть збирати гроші за оренду приміщення). Руда жіночка затрималася, щоб доплести рядок. Я чув, як вона пошепки рахує петлі, доки інші сперечаються. Вітчет сидів, насолоджуючись полемікою, яка виникла, що, на його думку, свідчило про інтерес до теми сьогоднішньої зустрічі. Чорнява вчителька, розтуливши рота, тільки й встигала переводити погляд з одного учасника суперечки на іншого, а старий лейборист, закутаний по вуха у пальто, який своїми звислими вусами нагадував тюленя, вирячився на них, дивуючись, що, в біса, коїться? Зрештою я піднявся і почав одягати пальто.

Суперечка перетворилася на особисту перепалку між троцькістом і білявим хлопчиною. Сперечалися вони з приводу того, чи варто вступати до армії у разі якщо розпочнеться війна. Я в цей час прямував до виходу, намагаючись протиснутися між вузькими рядами, аж тут білявий хлопчина озвався до мене:

– Пане Боулінгу! Скажіть: хіба б ви не пішли воювати, якби почалася війна і нам випав шанс розправитися з фашизмом? Я маю на увазі, якби ви були молодшим.

Молодик, мабуть, думає, що мені під шістдесят.

– Авжеж, ні. Я наївся цього сповна, – відповів я.

– Але щоб здолати фашизм?!

– Та гори він у пеклі, цей клятий фашизм! Годі з мене війн.

Троцькіст спробував устряти й докинути щось про соціал-патріотів і зрадництво робітничого класу, проте його вмить урвали:

– Але ж, ви, пане Боулінгу, напевно, згадуєте 1914-й. Та то була імперіалістична війна. А це зовсім інший випадок. Невже, коли ви чуєте про події, які відбуваються в Німеччині, про концентраційні табори, насильство нацистів і відверте цькування євреїв, хіба у такі миті у вас не холоне кров?

Постійно вплутують сюди цю кров. Наслухався про неї за роки війни.

– Хлопче, моя кров перестала холонути 1916-го, – відповів йому я. – Як тільки нюхнеш пороху, на тебе чекає те саме.

Раптом я чітко побачив, хто стоїть переді мною. Наче вперше розгледів його як слід.

На мене дивилося зовсім юне схвильоване обличчя – фактично школяра; погляд його блакитних очей був спрямований на мене, і в них стояли сльози! Це ж треба так перейматися долею німецьких євреїв! Я збагнув причину його душевних терзань. Він парубок дебелий (певно, грає у регбі за місцеву команду), до того ж не дурний, а працює клерком у банку, живе на богом забутій околиці міста, і дні його минають за звірянням цифр, перебиранням паперів і підлабузництвом до начальства. Він відчуває, що життя проходить повз нього. А в цей час, десь далеко, відбувається щось по-справжньому значуще: над окопами розриваються снаряди, прориваючись крізь димову завісу, піхотинці йдуть у наступ. Можливо, хтось з його товаришів зараз воює в Іспанії. Звісно, він підбурює на це і решту. Та хіба можна його у цьому звинувачувати? На мить я навіть уявив, що він мій син (за віком він цілком міг би ним бути). Я згадав ту задушливу днину, коли хлопчина причепив на вітрину плакат зі словами «АНГЛІЯ ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ НІМЕЧЧИНІ», а всі ми, молоді парубки у білих фартухах, вибігли на вулицю, стрибаючи від радощів.

– Послухай-но, синку, – почав я. – Ти маєш хибне уявлення про все це. У 1914-му всі ми вірили в те, що це шляхетна справа. Що ж, виявилося, нас ошукали – влаштували чорт знає що. Якщо ситуація повториться, тримайся від усього цього подалі. Нащо тобі підставляти себе під кулі? Краще збережи себе для якоїсь симпатичної дівчини. Ти, певно, думаєш, що війна – це героїзм і бойові нагороди. Мушу тебе розчарувати: нічого подібного. У наші дні ніхто більше не кидається в атаку з багнетами. Ти не почуватимешся героєм. Усе, що ти відчуватимеш, – це страшенна втома після трьох діб поспіль без сну; від тебе буде тхнути, як від вуличного пса, ти лудитимеш у штани від страху, а руки так мерзнутимуть, що ледь будеш здатен втримати у руках рушницю. Та на це не зважатимуть. Головне – результат.

Ніхто, звісно, не перейнявся моїми словами. Для них я просто старий незнайомець, який з таким самим успіхом міг ходити по домівках і розносити листівки про страхіття війни.

Люди почали потроху розходитися. Вітчет повів лектора до себе додому. Троє комуністів пішли разом з євреєм-троцькістом, по дорозі продовжуючи дискутувати на тему солідарності пролетаріату, діалектичної діалектики і заяви Троцького 1917-го. Знову та сама пісня. На вулиці було темно, хоч в око стрель. У тьмяному світлі ліхтарів, що горіли не яскравіше за зорі на небі, ледь можна було щось розгледіти. Вдалечині, з боку Головної вулиці, долинав гуркіт потягів. Я хотів чогось випити, та до найближчого пабу було десь з півмилі. Ще хотілося з кимось поговорити, але не просто вести порожню балаканину. Того дня в моїй голові щось наче перемкнуло. Якоюсь мірою через те, що це був вихідний і я не працював, а почасти через новенький протез, з яким я почувався як нова копійка. Весь день я провів у спогадах про минуле і роздумах про майбутнє. Мені хотілось поділитися з кимось своїми думками про загрозу війни, що нависла над усіма нами, про однострої, гасла і вишколених військових зі Східної Європи, які готові надерти дупу старій Англії. Не було жодного сенсу намагатися заводити подібні розмови з Гільдою. Аж раптом я згадав про свого приятеля Портіуса, який зазвичай засиджується допізна.

Портіус колись працював учителем у приватній школі, зараз він на пенсії. Мешкає у старій частині міста, біля церкви. На щастя, його квартира на нижньому поверсі. Затятий старий одинак. Навіть уявити не можу його одруженим. Живе самітником, днями читаючи свої книжки і пахкаючи люлькою. Час від часу до нього приходить якась жіночка допомогти з хатніми справами. Портіус – ще той ерудит, знає латину і грецьку, цитує по пам’яті вірші й таке інше. Лівий книжковий клуб у нас відповідає за «прогрес», а Портіус за «культуру». Та ні той, ні той не зажив великої слави у Західному Блечлі.

У віконці кімнати, де старий зазвичай читав вечорами, горіло світло. Я постукав у двері – Портіус вийшов до мене у своєму звичному вигляді: з люлькою в роті 1 книжкою в руці, заклавши пальцем сторінку, на якій зупинився. Зовнішність у нього виразна: високий, худорлявий, з кучерявим сивим волоссям, трохи замріяним обличчям, яке попри певну блідість виглядає досить молодо, хоча йому вже майже шістдесят. Ніколи не замислювалися, чому викладачі та університетські професори так добре виглядають у літньому віці? В їхніх рухах є щось особливе. Старий Портіус має звичку неквапливо походжати кімнатою, закинувши свою красиву кучеряву голову назад так, що складається враження, ніби він поринув у глибокі роздуми над якоюсь поемою і навіть не помічає, що відбувається довкола. Достатньо одного погляду на нього, щоб зрозуміти, яке життя він прожив: спершу приватна школа, потім Оксфорд, згодом викладання у тій самій приватній школі. Усе його життя минуло в атмосфері давніх мов і крикету. А які він має манери! На ньому завжди старенький піджак з гарріс-твіду і зношені широкі фланелеві штани, які він сам називає «ганебними»; він віддає перевагу люльці, зневажливо ставиться до цигарок і попри те, що лягає спати мало не на світанку, б’юся об заклад, що його ранок починається з ванни. Підозрюю, що для нього я не більш ніж простолюдин. Я не вчився у приватній школі, не знаю ані латини, ані грецької, і навіть не маю бажання вивчити. Іноді він може кинути на мою адресу щось на кшталт «шкода, що ви байдужі до прекрасного». Гадаю, так він ввічливо натякає на те, що мені бракує освіти. Та все одно він мені подобається. Портіус дуже гостинний, завжди радо відчиняє перед тобою двері, готовий вислухати. І завжди запропонує щось випити. Добре час від часу вирватися з дому, щоб опинитись у холостяцькому барлозі, серед книжок, тютюну, біля каміна, особливо коли у власному помешканні жінка й діти, від яких нікуди не сховаєшся. І цей дух Оксфорду, коли відчуваєш, що у світі немає нічого важливішого за літературу, поезію, давньогрецькі скульптури, і усвідомлюєш, що з часів вторгнення готів у Рим не відбулося нічого насправді важливого, – іноді він заспокоює.

Портіус всадовив мене у старезне шкіряне крісло, а сам пішов змішати віскі з содовою. Не пам’ятаю, щоб колись бачив його вітальню без клубів тютюнового диму; стеля аж почорніла від кіптяви. Сама кімната невелика, всі стіни, від підлоги до стелі, заставлені книжковими стелажами, які не загороджують хіба що вікно й двері. Чого тільки не побачиш на камінній полиці: розставлені у рядок запилюжені люльки з вересу, кілька античних срібних монет, банка з тютюном з емблемою коледжу Портіуса і глиняна лампа, яку, як він сам стверджує, відкопав десь у горах Сицилії. Над каміном висять зображення грецьких статуй. Посередині, на найбільшому фото, зображена крилата жінка без голови, яка ніби кинулася на дорогу зупинити автобус. Пам’ятаю, яким шокованим був старий Портіус, коли я уперше побачив ці світлини і не придумав нічого кращого, як запитати, чому їй не причепили голови.

Набивши люльку тютюном з банки на камінній полиці, він кинув через плече:

– Ця нестерпна жінка поверхом вище придбала собі безпровідний радіопередавач. А я сподівався, що доживу решту днів без гуркотіння тих ящиків. Та, певно, доведеться з цим змиритися. Ви, бува, не знаєте, чи є якийсь закон, який би регулював це питання?

Я сказав, що тут годі щось вдіяти. Мені подобалася його манера вживати оксфордські фрази і слова на кшталт «нестерпна» і було приємно, що лишилися ще люди, які проти радіо, що горлає на весь будинок, хоча надворі вже 1938-й. Походжаючи кімнатою у своїй мрійливій манері (руки в кишенях, між зубами затиснута люлька), Портіус відразу ж заговорив про якийсь закон часів Перікла, який забороняв гру на музичних інструментах. Усе той самий старий Портіус. Завжди говорить про події кількасотрічної давнини. Хай би про що зайшла мова, він зажди щось пригадає з часів давніх греків чи римлян. Ви йому про «Королеву Мері», а він у відповідь про фінікійські трієри. Сучасною літературою він не цікавиться, газет теж не читає (за винятком «Таймсу») і з гордістю вихваляється, що жодного разу не був у кінотеатрі. На його глибоке переконання, якби не кілька поетів, таких як Кітс чи Вордсворт, сьогодення (а для нього це останні дві тисячі років) взагалі було б позбавлене будь-якого сенсу.

Мене не надто цікавить давнина, але мені подобається слухати Портіуса. Люблю спостерігати, як він неквапливо підходить то до однієї полиці, то до іншої, витягає першу-ліпшу книжку і зачитує вголос якийсь уривок з неї, випускаючи з люльки кільця диму і, звісно, одразу перекладаючи з латини чи ще з якоїсь мови. Бальзам на душу. Є тут щось від учителювання, але якимось дивовижним чином це мене заспокоює. Слухаючи Портіуса, я повністю відключаюся від своєї буденності, в якій самі лише потяги, рахунки за газ і страхові поліси; він переносить мене у світ храмів і оливкових дерев, павичів і слонів, арен з бійцями, що тримають у руках тризуби, крилатих левів, євнухів, галер, катапульт, вершників у залізних обладунках, що височіють над арміями солдатів зі щитами. І досі не розумію, чому старий потоваришував зі мною. От вам і одна з переваг бути товстуном – з легкістю можеш вписатися у будь-яке товариство. До того ж ми обидва полюбляємо брудні історії. Це, напевно, єдина річ у сучасному світі, яка викликає у Портіуса бодай якийсь інтерес, хоча він не пропускає нагоди нагадати, що всі сюжети не нові. Такі історії він розповідає, як молоденька дівчина: у завуальованій манері, перефразовуючи. Іноді може перекласти кілька поетичних рядків з міцним слівцем з латини, а про решту маєш здогадатися сам, а іноді почне натякати на брудні подробиці з життя римських імператорів, на те, що коїлося у храмах богині Астарти. Виявляється, ці греки і римляни були ще тими розпусниками. Якось старий показав мені кілька світлин із зображеннями картин на стінах десь в Італії, від яких аж волосся стає дибки.