Текст книги "Ковток повітря"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)
VIII
Перше поранення я отримав аж наприкінці 1916-го.
Ми вилізли з окопу і відійшли десь на милю назад до ділянки, яка мала б бути безпечною, та німці, напевно, вже встигли пристріляти її. Раптом вони випустили у нашому напрямку кілька снарядів з важкого озброєння – гатили не довше хвилини. Десь праворуч просвистіло «с-с-с-с-с», а тоді почулося «ба-бах!» Здається, мене дістало третім снарядом. Я відчув, що саме цей мене зачепить, ще коли побачив його далеко в небі. Кажуть, таке завжди відчуваєш. Він не просто просвистів у повітрі, він кричав: «Я йду по твою, по твою душу, по ТЕБЕ!» – і все це за якихось три секунди. Останнє «по ТЕБЕ» збіглося з вибухом.
Вихор повітря підхопив мене і збив з ніг, жбурнувши об землю з несамовитою силою, – і от я лежу долілиць серед зім’ятих бляшанок, трісок, іржавого колючого дроту, у багнюці посеред канави на узбіччі дороги. Коли мене витягли і відмили від бруду, з’ясувалося, що поранення було не надто серйозним – кілька осколків впилися в дупу і стегна. Та, на щастя, приземлившись, я зламав ребро, і мене довелося відправити до Англії. Ту зиму я провів у госпітальному таборі поблизу Істборна.
Пригадуєте, якими були тоді військові госпіталі? Довжелезні ряди дерев’яних бараків, що нагадують сарай, на неймовірно холодних пагорбах (пагорбах «південного узбережжя», як його називали, через що північне мені здавалося ще жахливішим місцем), де тебе наскрізь пронизує крижаний вітер. І юрба хлопців у світло-блакитному фланелевому одязі, перемотаних бинтами з кривавими плямами, які блукають довкола, шукаючи прихистку від вітру. Іноді сюди приводили хлопчиків з приватних шкіл Істборна: їх вишиковували вервечкою, а тоді роздавали цигарки з м’ятними подушечками, які вони мали подарувати «пораненим Томмі» – так нас називали. Малюк з рожевими щічками років восьми підходив до групи поранених солдатів, що сиділи на траві, відкривав пачку із цигарками і роздавав кожному по одній, ніби годував мавп у зоопарку. Ті, хто відчував бодай якісь сили, вирушали у довгі прогулянки в пошуках дівчат. Жінок тут завжди бракувало. У долині під табором розкинувся гай, і не встигали опуститися сутінки, як мало не під кожним деревом можна було розгледіти пару, а іноді (якщо дозволяла ширина стовбура) і дві по обидва боки від нього. Найбільше мені запам’яталося, як я сиджу біля куща дроку, мерзну на крижаному вітрі, розтираю пальці, які задубли від холоду, а у роті смак ментолової подушечки. Типові солдатські спогади. Та для мене життя рядового на той час практично завершилося. Саме перед тим, як я отримав поранення, командир подав заяву на присвоєння мені офіцерського звання. Тоді армія конче потребувала офіцерів, і будь-хто, з бодай якоюсь освітою, міг отримати таке призначення. Тож просто з госпіталю мене відправили до офіцерського навчального табору під Колчестером.
Дивні речі коїть з людьми війна. Лишень три роки тому я був моторним помічником продавця, бігав по крамниці у білому фартуху, повторюючи по сто разів на день: «Так, мем! Звісно, мем. Наступне замовлення, мем!», мріяв про кар’єру бакалійника, й офіцерськими амбіціями я переймався не більше, ніж перспективою бути посвяченим у лицарі. І от я вже поміж решти новоспечених офіцерів поважно походжаю у кашкеті, сорочці з жовтим комірцем. І нічого дивного в цьому не було. Тоді всі розуміли, що під час війни все можливо.
Тебе ніби засмоктувало у велетенську машину, яка позбавляла волі й брала твоє життя під свій контроль. І ти, власне кажучи, не чинив жодного опору. Якби ж люди бодай спробували опиратися, війна закінчилася б через три місяці. Армії просто розвернулися б і покрокували туди, звідки прийшли. «Чому я пішов до армії?» – запитаєте ви. А зі мною ще мільйон дурнів, які побігли поперед батька в пекло ще до призову. Почасти заради забави, а почасти тому, що це ж «моя Англія» і «нікому ще не вдавалося перемогти британців». Та недовго музика грала. Більшість моїх побратимів забули ці гасла, перш ніж ми дісталися Франції. Бійці в окопах не були налаштовані надто патріотично, не відчували ненависті до кайзера, їм було начхати на якусь там Бельгію і долю брюссельських черниць, яких німці ґвалтували на столах (чомусь завжди казали, що це відбувалося саме «на столах», наче не могло бути нічого гіршого). Хоча, з другого боку, дезертирство не було поширеним явищем. Машина повністю оволодівала тобою. Вона жбурляла тебе з одного місця в інше, змушувала робити таке, про що ти раніше не міг і подумати, і якби одного разу тебе закинуло на Місяць, це нікого не здивувало б. Як тільки я став солдатом, довелося розпрощатися з колишнім життям. Тебе більше не обходили старі клопоти. Хочете вірте, хочете ні, та відтоді як потрапив до армії, я тільки одного разу приїздив до Нижнього Бінфілда, і то для того, щоб поховати матір. Зараз у це важко повірити, але тоді це здавалося мені нормою. Можна сказати, що основна причина була в Елсі – я припинив писати їй місяців через два. Впевнений, що вона знайшла собі когось іншого, та мені зовсім не хотілося зустріти її десь на вулиці. Якби не це, я б, звісно, знайшов можливість навідати матір, яка, хапаючись за серце, проводжала мене до армії. Б’юся об заклад, вона б пишалася сином у військовій формі.
Батько помер 1915-го. В цей час я був у Франції. Я зовсім не перебільшую, коли кажу, що зараз його втрата болить мені більше, ніж тоді. У ті дні звістка про його смерть здалася мені черговою кепською новиною, вона мене особливо не зачепила – коли ти весь час проводиш в окопі, то до всього починаєш так ставитися. Пам’ятаю, як виповз на поріг бліндажа, намагаючись роздивитися у денному світлі, що там у тому листі, пам’ятаю сліди від сліз матері, і навіть зараз відчуваю біль у колінах і запах багнюки. Мати писала, що за страховим полісом виплатили майже всю суму, яку відразу ж довелося закласти, аби розрахуватися з боргами; що на рахунку в банку ще лишилися деякі кошти, а «Сарацин» готовий викупити крамницю і навіть доплатити за хорошу репутацію. Тож у матері на руках лишається близько двох сотень фунтів, не рахуючи вартості меблів. Деякий час вона вирішила пожити у двоюрідної сестри – дружини дрібного землевласника з Докслі, що за кілька миль від Волтона, якому вдавалося непогано заробляти і в роки війни. Та це «тимчасово». Тоді ніхто не будував планів на віддалене майбутнє. У давні часи (тобто ще рік тому) таку ситуацію розцінили б як катастрофу. Батько помер, крамницю доведеться продати, мати залишається з двома сотнями фунтів – просто шекспірівська трагедія, в останньому акті якої ховають і жебрачку. Та війна наклала на все свій відбиток. Люди більше не переймалися з приводу банкротства, і перспектива потрапити до трудового табору лякала вже не так сильно. Навіть мати змінила своє ставлення до життя, хоча її уявлення про війну були доволі примарними. До того ж тоді вона сама була вже за крок від смерті (хоча ніхто з нас про це не знав).
Вона приїхала провідати мене до Істборна. Ми не бачилися два роки, а побачивши її зараз, я відчув шок. Вона якось зів’яла і стала нижчою, ніж була раніше. З одного боку, так мені здавалося тому, що тепер я був дорослим чоловіком, який встиг побачити світ, тож все довкола сприймалося в менших масштабах, та з другого – було очевидно, що вона дуже схудла, шкіра пожовкла. Як завжди, все докупи: почала розповідати мені про тітку Марту (свою двоюрідну сестру, до якої вона переїхала), про те, як за роки війни змінився Нижній Бінфілд, про хлопців, яких забрали до армії, про проблеми зі шлунком (тепер вони набули хронічного характеру), про надгробок на могилі батька, про те, яким красивим він був, коли лежав у домовині. Я чув знайомий з дитинства голос, дещо безладні материні балачки, але зараз її слова ледь сприймалися. Наче мене це більше не стосувалося. Я пам’ятав матір сповненою енергії жінкою, яка завжди стояла на захисті родини, наче фігура на носі корабля, яка завжди була поруч, як квочка біля своїх курчат, а тепер переді мною сиділа стара згорблена жінка у чорній сукні. Все змінилося. І ніколи більше не буде так, як раніше. Тоді я бачив матір востаннє. Про її тяжку хворобу мені повідомили, коли я був у навчальному таборі у Колчестері, і відразу ж дали відпустку на тиждень. Але я спізнився. Вона померла раніше, ніж я встиг дістатися Докслі. Те, що всі вважали проблемами зі шлунком, виявилося пухлиною, а раптова застуда погіршила стан її здоров’я. Лікар намагався втішити мене, повідомивши, що пухлина була «доброякісною» – дивна назва для недуги, що вбила її.
Поховали її поруч з батьком. Відтоді я не повертався до Нижнього Бінфілда. За три роки, що мене тут не було, він добряче змінився. Деякі крамниці позачинялися, деякі змінили назву. Майже всі знайомі мені хлопці воювали на фронті, частина з них загинула. Під час битви на Сомі вбили Сіда Лавгроу. Джинджер Вотсон – фермерський хлопчина з нашої банди, який голіруч умів ловити кроликів, – загинув у Єгипті. Одному з хлопців, з яким ми працювали у старого Гріммета, відірвало обидві ноги. Старий Лавгроу закрив свою лавку і жив у невеликому будиночку біля Волтона на мізерну ренту. Гріммет, натомість, непогано влаштувався, став затятим патріотом і не пропускав нагоди присоромити від імені місцевої ради тих, хто не розділяв його патріотичних настроїв. Особливим чином позначилося на місті зникнення коней – вулиці стали порожніми і похмурими. Кожного більш-менш здорового жеребця давно забрали військові. На залізничній станції ще лишався екіпаж, але кінь, що тягнув його, був настільки кволим, що якби не запряг, то впав би. Десь годину перед похороном я тинявся вулицями, вітаючись з перехожими і хизуючись формою. На щастя, я так і не зустрів Елсі. Я бачив, як усе змінилося, та водночас для мене все залишилося таким, яким було раніше. Я більше переймався тим, як виглядаю у своєму – тепер уже офіцерському – однострої з траурною стрічкою (що неабияк пасувала до костюма кольору хакі) і новеньких габардинових штанях. Навіть зараз пам’ятаю, як я стояв біля домовини на кладовищі й думав про них. А коли її почали опускати в яму, коли я усвідомив, що моя мати навіки залишиться лежати тут, глибоко під землею, в очах запекло від сліз, у носі захлюпало, – навіть у той момент думки про нові штани так і не залишили мене.
Не думайте, що мені було байдуже. Я тужив. Я більше не сидів в окопах, тож здатність сприймати звичайне людське горе знову повернулася до мене. От за чим я взагалі не сумував, так це за своїм колишнім життям. Після похорону тітка Марта, яка так тішилася з того, що її племінник тепер «справжній офіцер», що готова була витратити цілий статок на поминальну церемонію (але я не дозволив), сіла в автобус до Докслі, а я в екіпажі поїхав на залізничну станцію, звідки мені треба було спершу сісти на потяг до Лондона, а потім до Колчестера. Я проїздив повз нашу крамницю. Після смерті батька ніхто її так і не викупив: двері зачинені, віконні шибки чорні від пилюки, назву «С. Боулінг» на вивісці зчистили паяльною лампою. Я дивився на будинок, в якому виріс: тут я карапузом повзав по підлозі на кухні, вдихаючи аромати насіння, тут зачитувався «Безстрашним Донованом», виконував домашні завдання, робив приманку з хлібного тіста, ремонтував велосипед і вдягнув свій перший високий комірець. Цей будинок завжди було для мене чимось вічним і непорушним, на кшталт єгипетських пірамід, та маю сумніви, що мені ще колись доведеться переступити його поріг. Ні батька, ні матері, ні наших помічників, ні старого тер’єра Молодчини, ні Плямистого, якого ми завели після нього, ні нашого снігура Джекі – тут не лишилося більше нічого, окрім пилу і бруду. І мені до цього було геть байдуже. Так, я сумував через смерть матері, так само як і через батькову, та моя голова весь час була забита чимось іншим. Я тішився з того, що їду по місту в екіпажі (мені ще треба було звикнути до цього відчуття), думав про те, як мені пасують новенькі штани, які чудові у мене нові гетри – не йдуть у жодне порівняння з тими, які видають рядовим, про шістдесят фунтів, які мені заповіла мати, і про те, як ми з хлопцями їх проп’ємо. А ще я дякував Господу за те, що він вберіг мене від зустрічі з Елсі.
Дивні речі коїла з людьми війна. Забирала життя в одних, калічила долі інших, яких залишала серед живих. Наче котиться на тебе величезна морська хвиля і от-от накриє з головою, аж раптом тебе відкидає вбік, і ти опиняєшся у безпечному місці й займаєшся чимось абсолютно безглуздим, а тобі за це ще й платять. В той час існували трудові батальйони, які будували дороги в пустелях (незрозуміло тільки, куди ті дороги вели), загони патрульних на островах, що розшукували в океані німецькі човни, які давно затонули; просто за інерцією продовжували існувати міністерства з арміями клерків і друкарок, в яких давно не було жодного сенсу. Людей наймали на безглузду роботу, а згодом просто забували про них. Так сталося і зі мною – інакше я, мабуть, і не вижив би. Ця історія взагалі дуже цікава.
Буквально відразу після того, як мені присвоїли офіцерське звання, оголосили про набір офіцерів до служби постачання. У навчальному таборі знали, що до війни я займався торгівлею (свого досвіду роботи помічником бакалійника я ніколи не соромився), тож мені порадили надіслати заявку. Мене вже готові були зарахувати на ту службу, та щойно я зібрався їхати на курси постачальників, як надійшов новий запит – цього разу шукали молодого офіцера з досвідом торгівлі товарами широкого вжитку для роботи секретарем у сера Джозефа Чима – великого начальника зі служби постачання. Одному Господу відомо, чому обрали саме мене. І досі думаю, що, напевно, переплутали з кимось іншим. Та хай там як, але вже за три дні я стояв перед сером Джозефом в його кабінеті. Це був стрункий, підтягнутий чоловік поважного віку із сивиною у волоссі і солідним носом. З першої ж миті він вразив мене: виглядав професійним солдатом, з купою військових відзнак, практично двійник де Решке[16]16
Ян де Решке – польський оперний співак, 1850—1925 рр. (прим. пер.).
[Закрыть], а насправді – директор однієї з великих бакалійних компаній, який прославився урізанням зарплатні своїм працівникам. Щойно я переступив поріг, як він відклав свої справи і підняв на мене очі:
– Ви джентльмен?
– Ні, сер.
– Чудово. Можливо, й спрацюємося.
За кілька хвилин йому вдалося вивідати, що я геть не знаюся на діловодстві, не вмію вести стенограми, ніколи не сидів за друкарською машинкою, а у бакалійній крамниці працював за двадцять вісім шилінгів на тиждень. Та він сказав, що з мене може щось вийти, бо занадто вже багато в цій клятій армії джентльменів, а йому потрібна людина, яка вміє не тільки рахувати до десяти. Він мені сподобався, і я готовий був працювати під його керівництвом, але тут знову втрутилися якісь невидимі сили, які розвели нас по різних фронтах життя. Саме тоді починали формувати загін під назвою Оборонний корпус західного узбережжя (принаймні, обговорювали це питання), у зв’язку з чим з’явилася ідея організувати кілька складів з провізією і пунктів забезпечення товарами відповідного призначення вздовж усього узбережжя. Сер Джозеф мав узяти під свою відповідальність південно-західну ділянку. Тож уже наступного дня він відправив мене у відрядження – перевіряти складські пункти у місцині, яка звалася «Склад на 12-й милі», що на півночі Корнуоллу. Моє завдання полягало в тому, щоб з’ясувати, чи є там бодай якісь склади і запаси, бо багато хто сумнівався, що вони взагалі існують. Прибувши на місце, я з’ясував, що весь запас складається лише з одинадцяти бляшанок консервованої яловичини, і водночас отримав телеграму зі штабу з наказом узяти під своє керівництво організацію роботи на складі і лишатися на місці до подальших розпоряджень. Я надіслав телеграму у відповідь: «Запаси на складі відсутні». Але було запізно – наступного дня вийшов наказ про призначення мене завідуючим «Складом на 12-й милі». На цьому історія скінчилася – тут я і залишився аж до кінця війни.
Мені не відомо, чому Господь вирішив так зі мною вчинити. Я так і не дізнався, чи сформували зрештою той загін, чи тільки попереливали з пустого в порожнє – і на цьому все. Тоді ні в кого не було чіткої відповіді на це запитання. Думаю, що насправді його не існувало; це був черговий задум когось з керівництва – того, хто десь почув, нібито Німеччина планує вторгнення через Ірландію, от і вирішив, що непогано було б мати на узбережжі сякі-такі запаси. Та метушня довкола проекту тривала не довше трьох днів, а згодом про нього забули, як і про мене. Тож я лишився там з одинадцятьма бляшанками консервованої яловичини, які не доїла попередня група офіцерів, що перебувала тут з якоюсь секретною місією. У спадок від них мені дістався старий дідуган – рядовий Ліджберд, який виявився абсолютно глухим (я так і не з’ясував, як він тут опинився і для чого). Хочете вірте, хочете ні, та наступні три роки – аж до початку 1919-го, я провів охороняючи ці одинадцять бляшанок. Але у ті часи цим навряд чи когось можна було здивувати. До 1918-го люди вже перестали очікувати від життя чогось більш-менш адекватного.
Щомісяця я отримував довжелезний бланк, який мав заповнити, вказавши кількість і стан заступів, саперних лопаток, мотків колючого дроту, ковдр, водонепроникних підстилок, аптечок, залізних листів і банок зі сливовим та яблучним джемом. Я просто ставив у кожному рядку нуль і надсилав бланк назад до штабу. І нічого. У Лондоні хтось тихенько сидів і реєстрував ці бланки, а потім розсилав нові, потім знову реєстрував, знову надсилав – і так усе повторювалося безконечну кількість разів. Так працювала система. У високих кабінетах, з яких керували військовими операціями, про мене просто забули. А я про себе не нагадував. Причаївся собі у затишній місцині – після двох окопних років у Франції я не палав патріотизмом.
Це був пустельний закуток узбережжя, де рідко щастило когось зустріти – хіба що кількох селян, які й гадки не мали, що десь іде війна. За чверть милі, за пагорбом, бушувало море, розбиваючись велетенськими хвилями об пісок. Дев’ять місяців поспіль тут дощило, а решта три місяці дув поривчастий вітер з Атлантики, наскрізь пронизуючи безмежні простори. Тільки я і Ліджберд, дві армійських халупи (одну з них, двокімнатну, займав я) і одинадцять бляшанок з яловичиною. Зі старого неможливо було витягти бодай слово – єдине, що мені вдалося довідатися, це те, що до війни він був садівником і торгував рослинами. Він дуже швидко повернувся до своєї звичної праці. Ще до мого приїзду сюди перекопав землю довкола одного з наших помешкань і посадив там картоплю, а восени взявся за другу ділянку – зрештою, з’явилися грядки площею з півакра; на початку 1918-го він завів курей і влітку мав уже ціле стадо, а наприкінці року десь розжився поросям. Не думаю, що він бодай колись замислювався над тим, що ми тут робимо, для чого взагалі вирішили створити той Оборонний корпус західного узбережжя і чи його зрештою сформували. Зовсім не здивуюся, якщо Ліджберд і досі там – відгодовує своїх курей і порося. Сподіваюся, так воно і є. Щасти старому!
А я знайшов собі заняття, про яке і мріяти не міг під час служби, – читання. Це для мене стало чимось на кшталт повноцінної роботи.
Офіцери, які базувалися тут до мене, лишили кілька книжок – переважно дешевенькі видання, які, однак, були в ті часи популярними, – авторства Йєна Хея, Саппера, Крейга Кеннеді та інших. Та був серед тих офіцерів якийсь один, що знався на добрій літературі. Сам я тоді ще нічого у цьому не тямив (з власного бажання читав тільки детективи і якось одного разу сороміцьку книжку). Та і зараз не можу претендувати на звання великого літературознавця, але якби мене спитали тоді, що можна віднести до пристойного читва, я б назвав «Ти подарував мені жінку» або (в пам’ять про вікарія) «Сезам і Лілії». У будь-якому разі пристойними вважалися книжки, яких ніхто ніколи не читав. Та так уже склалося, що доля закинула мене туди, де не доводилося робити нічого іншого, окрім як гортати сторінки. За вікном періщив дощ, об берег розбивалися хвилі, а переді мною на саморобній поличці, яку хтось прибив до стіни у моєму теперішньому помешканні, стояв цілий ряд книжок. Читав я всі підряд – від першої сторінки до останньої, замислюючись над вибором книжки не більше за порося, що копирсається у бруді в пошуках їжі.
І от серед цієї купи книжок знайшлося три, що вирізнялися серед інших. Ні, тільки не подумайте, що там припадав пилом томик Пруста чи Джеймса. Навіть якби вони там і були, навряд чи я взявся б їх читати. Книжки, про які йдеться, не можна віднести до складної літератури. Знаєте, як воно іноді буває: раптом тобі до рук потрапляє читво, яке так резонує з твоїм внутрішнім станом, що в якийсь момент тобі починає здаватися, ніби все це написано спеціально для тебе. Першою такою книжкою була «Історія містера Поллі» Герберта Веллса – копійчане паперове видання, що буквально розсипалося на аркуші. Можете собі уявити, яке враження вона справила на мене – сина власника невеличкої крамнички, який виховувався у традиціях провінції? Другою стала «Лиховісна вулиця» Комптона Маккінзі. Вона здійняла такий ґвалт перед війною, що чутки дійшли навіть до Нижнього Бінфілда. І остання – «Перемога» Конрада, над деякими частинами якої, маю зізнатися, я куняв. Такі книжки змушують мозок працювати. Був ще примірник якогось часопису в синій обкладинці з коротким оповіданням Д. Г. Лоуренса. Не пам’ятаю, як саме він називався. Це була історія про німецького солдата, який скинув старшого сержанта з вершини оборонного укріплення і втік, а згодом того хлопця схопили вдома у його дівчини. Подібні розповіді захоплювали мене – я не міг пояснити собі, чим саме, але хотілося прочитати ще щось у такому ж дусі.
Кілька місяців я відчував жагу до книжок буквально на фізичному рівні. Востаннє я з головою поринав у цей дивовижний світ ще в дитинстві – історії про Діка Донована, пам’ятаєте? Попервах я думав, що єдиний спосіб отримати книжку – купити у крамниці. Сміх та й годі! В таких речах і помічаєш різницю у вихованні. Діти з родин середнього класу (з річним доходом у п’ятсот фунтів), певно, з пелюшок знають про книжкові клуби «Мьюді» і «Таймс». Трохи згодом я дізнався, що книжки можна брати у бібліотеках, став членом «Мьюді» і записався до бібліотеки у Бристолі. Чого я тільки не перечитав протягом наступного року! Веллс, Конрад, Кіплінг, Голсуорсі, Баррі Пейн, Вільям Джекобс, Пет Рідж, Олівер Оніонс, Комптон Макензі, Генрі Сетон-Меррімен, Моріс Берінг, Стівен Маккена, Мей Сінклер, Арнольд Беннет, Ентоні Гоуп, Елінор Глін, О. Генрі, Стівен Лікок, навіть Сайлас Гокінг та Страттон Портер. Цікаво, скільки з цих імен вам знайомі? Про половину з того, що у ті дні вважалося серйозною літературою, зараз ніхто, мабуть, і не згадає. Я ж ковтав книжки, як кит дрібну рибу, просто поглинав їх. Згодом, звичайно, я став дещо обізнанішим – міг відрізнити непотріб від пристойного читва. До кінця дочитав «Синів і коханців» Лоуренса, хоч і не можу сказати, що мені дуже сподобалося; а от «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайльда і «Нові арабські воїни» Стівенсона справили на мене неабияке враження. Та найбільше запам’ятався Веллс. Сподобався «Естер Вотерс» Джорджа Мура. А от романів Гарді я не сприймав – починав і завжди застрягав на середині. Навіть Ібсена намагався читати, та через нього Норвегія завжди буде асоціюватися в мене з дощами.
Їй-богу, дивно. Це мене вразило ще тоді – якихось чотири роки тому я у білому фартуху нарізав сир за прилавком, а вже зараз бачив різницю між Арнольдом Беннетом і Елінор Ґрін. Тож, маю визнати, війна у певному сенсі пішла мені на користь – від неї не лише біди. Той рік, що я провів за книжками, був єдиним справжнім навчанням у моєму житті. Вони добряче змінили моє світовідчуття. Книжки навчили мене ставити все під сумнів, мати власний погляд на речі – навіть не знаю, де б ще я цього навчився, якби жив спокійним безтурботним життям. Та насправді – не знаю, чи зрозумієте ви мене – не книжки змінили мене, не вся ця література, а безглузде і абсолютно беззмістовне життя, яке я тоді провадив.
А воно насправді було позбавлене будь-якого сенсу – тоді, у 1918-му. Ось сиджу я біля пічки в армійському бараку, гортаючи сторінки чергового роману, а за кілька сотень миль від мене, у Франції, рвуться снаряди, хлопців у мокрих від страху штанях женуть під кулеметний вогонь. Мені просто пощастило. Начальство про мене забуло, а я зачаївся у цій глушині, ще й платню отримував за роботу, якої не виконував. Іноді мене охоплювала паніка, я очікував, що про мене от-от згадають і витягнуть звідси, але нічого такого не сталося. Щомісяця продовжували надходити бланки на грубому сірому папері, а я так само продовжував їх заповнювати і відсилати назад. Так тривало цілу вічність. У цьому процесі обміну паперами сенсу було не більше, ніж у маячні якогось божевільного. В результаті (додайте сюди ще й вплив усієї кількості прочитаних мною книжок) я геть зневірився.
І такий я був не один. Під час війни вистачало схожих на мій випадків. На той момент мільйони людей лишалися поза зоною уваги вищого керівництва. Цілі армії гнили на фронтах, назв яких зараз ніхто й не згадає. У міністерствах пригрілася сила-силенна клерків і друкарок, робота яких полягала лише в тому, щоб перекладати папери з однієї купи на іншу – за це вони ще й отримували по два фунти на тиждень. Найцікавіше те, що вони самі чудово це усвідомлювали. Ніхто більше не вірив у байки про звірства німців і подвиг маленької мужньої Бельгії – в армії симпатизували німцям, а от французів ненавиділи. Ледь не кожен молодший офіцер сприймав Генеральний штаб як збіговисько недоумків. Англією ширилася хвиля зневіри – згодом вона дісталася і мого затишного закутка. Було б перебільшенням стверджувати, що війна перетворила людей на інтелектуалів, але точно розвернула більшість у бік нігілізму. Ті, хто у буденному житті не обтяжували себе надмірною розумовою діяльністю, буквально на очах перетворювалися на затятих більшовиків. Навіть не знаю, ким би я став, якби не війна. Та точно не тим, ким став. Якщо пощастило вижити, маєш змиритися – тобі більше не бути таким, як раніше. Коли на твоїх очах відбувається така вакханалія, перестаєш вірити у стабільність, а таке поняття, як впевненість у завтрашньому дні, просто перестає для тебе існувати. Тепер ти знаєш, що у світі панує безлад.
