Текст книги "Ковток повітря"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

III

Це сталося сімнадцятого червня, у п’ятницю – на другий день риболовецького сезону.

Я без проблем владнав питання з роботою. А для Гільди підготував ретельно продуману легенду – сказав, що їду у відрядження до Бірмінгема (в останній момент навіть назвав готель, в якому мав би зупинитися – «Роуботтем Фемілі енд Ко»). Я знав напам’ять адресу, бо кілька років тому контора винаймала там для мене номер. З другого боку, я остерігався, що Гільда захоче мені написати, бо я їду на цілий тиждень. Ще раз обдумавши все як слід, я частково довірився Сандерсу – молодому комівояжеру з компанії «Гліссо – ідеальна мастика», який якось обмовився, що буде у Бірмінгемі вісімнадцятого, і я попросив його надіслати звідти Гільді мого листа, вказавши адресу готелю, про який тільки що згадував. У тому листі я повідомляв, що маю їхати в інше місто і щоб вона не писала на цю адресу. Сандерс усе зрозумів (принаймні, так йому здалося) і, підморгнувши, сказав, що вражений моєю активністю в такому віці. Тож з Гільдою питань теж не мало б виникнути. Подробиці її не цікавили, а навіть якби вона щось і запідозрила, в мене було залізне алібі.

Я поїхав через Вестергем. Стояв погожий ранок. Легкий вітерець гойдав крони тополь, крізь які пробивалися сонячні промені. Відкидаючи на поле тіні, по небу бігли хмаринки, мов зграя білих овечок. За містом мене наздогнав хлопець на велосипеді з рожевими, як яблука, щоками. Він розвозив морозиво. Наблизившись до мене, він засвистів так, що мені мало вуха не заклало. Я згадав, як і сам колись працював кур’єром, і ледь не зупинив його, щоб купити порцію. Майже всюди вже викосили траву, але сіно ще не склали у копиці. Воно лежало довгими акуратними рядами, наповнюючи повітря приємним ароматом, що змішувався із запахом бензину.

Я обережно їхав – на низькій швидкості (п’ятнадцять миль за годину). Довкола панували ранкова тиша і спокій. У ставках поволі плавали качки, ніби насолоджуючись тим, що не треба пірнати у пошуках здобичі. В Нетлфілді, селищі за Вестергемом, на дорогу вибіг невисокий сивий чоловік у білому фартуху, розмахуючи руками і намагаючись привернути мою увагу. Тут усі знають мою машину. Я зупинився. Виявилося, що це містер Вівер – власник невеликої крамнички, що стояла неподалік. У нього було до мене прохання – ні, він не хотів застрахувати життя чи бізнес, просто в нього закінчилися дрібні гроші, от він і питав, чи не можу я розміняти йому фунт «срібними». З дрібними грошима тут завжди проблема, навіть у пабах.

Я поїхав далі. Пшениця добряче вимахала, в деяких місцях сягала мало не до пояса, вкривши пагорби зеленим килимом, що переливався оксамитовими хвилями. Як жінка, подумав я: так і хочеться прилягти поруч. Трохи далі з’явився дороговказ: праворуч – до Падлі, ліворуч – до Оксфорда.

Я ще не виїхав за межі «своєї дільниці», як її називали у конторі. Логічно було б повернути ліворуч і поїхати по Аксбриджській дорозі, та піддавшись імпульсу, я рушив звичним маршрутом. Я й досі відчував за собою провину. Але мав прийняти рішення, перш ніж дістатися роздоріжжя. Попри те, що я все владнав з Гільдою і роботою, зібрав валізи, а в кишені було аж дванадцять фунтів, у душу закрадалася спокуса – я знав, що не піддамся їй, та все одно було сильне бажання дати задній хід. Заспокоював себе тим, що доки їду звичним маршрутом, не порушую жодних обіцянок. Ще не пізно, ще можна повернутися назад, думав я. Зрештою, я міг заїхати у Падлі, навідатися до банку «Беркліз», поговорити з менеджером (це один із наших агентів), розпитати, як справи. Та й взагалі, я міг би повернутися додому і щиросердо у всьому зізнатися.

Діставшись роздоріжжя, я загальмував. Їхати чи не їхати? На частку секунди я мало не піддався спокусі. Але ні! Натиснувши на клаксон, я повернув ліворуч і виїхав на Оксфорд-роуд.

Ну от і все. Я зробив це. Вороття назад немає. Звісно, проїхавши п’ять миль, я все ще міг повернути до Вестергема, та продовжував мчати на захід. Можна навіть сказати, «летів на крилах». Та варто мені було з’їхати з Оксфорд-роуд, як я вмить відчув – їм усе відомо. Їм – тобто всім тим, хто ніколи б не схвалив такої поїздки і всіляко намагався б їй перешкодити, тобто фактично всім.

Навіть більше, я немов відчував потилицею, що вони женуться за мною. Їх зібралася чимала компанія – тих, кому ніяк не збагнути, нащо вже немолодому чоловікові зі вставною щелепою потайки тікати на цілий тиждень в місця, де він провів своє дитинство. А також тих, хто чудово розуміє мої спонуки і саме тому кістьми ляже, тільки б мене зупинити. Вся ця армія кинулася мене наздоганяти. Звісно ж, попереду Гільда, за нею – діти; їх наздоганяє гнівлива місіс Вілер, яка всім своїм виглядом дає зрозуміти, як сильно жадає помсти; міс Мінз теж намагається не пасти задніх (пенсне злетіло з носа, на обличчі застиг вираз бідолашної курки, якій ніяк не вдається вихопити у решти скоринку хліба). І куди ж без сера Герберта Крама і начальства з «Летючої саламандри» на їхніх «роллс-ройсах» та «іспано-суїзах»? Тут і весь офісний планктон з нашої контори, і жалюгідні бюрократи, що живуть по сусідству на Елзмір Роуд чи деінде: хтось штовхає вперед дитячий візочок, хтось центрифугу для замішування бетону, а хтось тарахкає на своїх непоказних «остінах-сімках». І всі ці надмірно допитливі особи, що постійно пхають носа не у свої справи – ті, кого ти навіть не знаєш, а вони керують твоєю долею: міністри, правоохоронці зі Скотланд-ярду, представники Ліги тверезості, чиновники Банку Англії, лорд Бівербрук, Гітлер зі Сталіним на парному велосипеді, священники, Муссоліні, папа римський – усі вони женуться за мною. Здається, я навіть чув їхні крики: «Цей розумник думає, що йому вдасться втекти! Йому здається, що він не такий, як інші! Надумав повернутися до Нижнього Бінфілда! Наздогнати його! Зупинити!»

Доволі химерне відчуття. Гонитва здавалася настільки реальною, що я навіть обернувся подивитися у заднє вікно. Та все це, напевно, через відчуття провини. Звісно ж, там нікого не було. Тільки запилюжена дорога з тополями на узбіччі.

Я ще додав газу, збільшивши швидкість до тридцяти миль. За кілька хвилин я наблизився до повороту на Вестергем. Ну що ж. Таки зважився. Шлях до відступу відрізано. Нарешті почала втілюватися в життя ідея, що зародилася в моїй свідомості у день, коли я отримав новий зубний протез.

Частина IV

I

Я потрапив до Нижнього Бінфілда через Чемфордський пагорб. До містечка ведуть чотири дороги, і швидше за все я б дістався туди, поїхавши через Волтон. Та я хотів їхати саме цим шляхом – так ми зазвичай поверталися додому після риболовлі на Темзі. На вершині пагорба перед тобою відкривається неймовірної краси вид на Нижній Бінфілд, що розкинувся в долині.

Тебе охоплює незвичне відчуття, коли повертаєшся до тих місць, в яких не був двадцять років. Думаєш, що пам’ятаєш кожну дрібницю, але насправді помиляєшся. І відстані тепер інші, і всі визначні місця кудись ділися. Хіба цей схил не був крутішим? А поворот хіба був з цього боку? Та водночас у голові вмить відтворюються у найдрібніших деталях всі спогади, пов’язані з цими місцями. Згадуєш раптом поле – як воно виглядало холодної пори, коли дощило: трава відливає синню, а біля старої, прогнилої і вкритої лишайником огорожі стоїть корова і дивиться прямо тобі в очі. Двадцять років потому, коли повертаєшся назад, дивуєшся, не побачивши тєї корови з тим її поглядом.

На Чемфордському пагорбі я остаточно переконався в тому, що картина, яка всі ці роки поставала в моїй уяві, не мала майже нічого спільного з реальністю. За цей час тут багато що змінилося. Ця дорога раніше була із щебеню (і досі пам’ятаю, як підскакував на велосипеді, проїжджаючи нею), а тепер її залили гудроном і, здається, розширили. Дерев поменшало – колись обабіч шосе росли щільні ряди буків, і часто їхні гілки перепліталися над дорогою, утворюючи арки. Тепер усе це зникло. Майже біля самої вершини пагорба я побачив щось абсолютно нове. Праворуч від шосе виднілося скупчення пістрявих будинків, як з обкладинки каталогу нерухомості, з широкими піддашшями, рожевими перголами та всілякими декоративними прикрасами. Самі знаєте, як виглядають ці котеджі – надто елітні для того, щоб їх будували під лінійку один біля одного, от їх і розкидали по долині, зробивши окремий під’їзд до кожного. Біля одного з них на білому щиті було написано:

ПАНСІОН ДЛЯ СОБАК

СІЛІГЕМ-ТЕР’ЄРИ

ЕЛІТНІ ЦУЦЕНЯТА

Цього тут точно раніше не могло бути. Згадав! На цьому місці ріс дубовий гай! Дерева висадили такими густими рядами, що вони зовсім не розросталися, залишаючись тоненькими, а навесні землю під ними вкривав килим анемон. І звісно, ніхто й ніколи не зводив жодні будинки так далеко від міста.

Нарешті я виїхав на пагорб. От-от переді мною, як на долоні, розкинеться увесь Нижній Бінфілд! І для чого вдавати, що в той момент у мене мало не перехопило подих? Моє серце шалено закалатало від самого лише передчуття того, що зараз я знову побачу своє місто. Якихось п’ять секунд – і воно з’явиться. Ще мить! Я натиснув на гальма, заглушив двигун і... О Боже!

Так, звісно, ви вже, мабуть, зрозуміли, що я побачив. Та це вам зрозуміло, не мені. Тільки останній дурень міг розраховувати на щось інше, еге ж? Та мені це навіть на думку не спадало.

У голові миттю постало питання: а де Нижній Бінфілд?

Ні, не подумайте, що його зруйнували. Просто переді мною розкинулося велике промислове місто. А я ж і досі чудово пам’ятаю (так-так, тут дарма нарікати на пам’ять), як виглядав Нижній Бінфілд звідси двадцять років тому. Головна вулиця була не довшою за чверть милі, а загальний план міста (за винятком поодиноких будинків на околиці) мав форму хреста. Головними орієнтирами слугували церковна вежа і димар пивоварні. Зараз же я навіть не міг їх розгледіти. Я дивився на море сучасної забудови, що розкинулося в долині, з обох боків набігаючи на схили пагорба. Праворуч виблискувало кілька акрів абсолютно однакових яскраво-червоних дахів – мабуть, якісь муніципальні установи.

А куди подівся Нижній Бінфілд? Куди зникло місто, в якому я виріс? Певно, купа пістрявої цегли поглинула його, не лишивши шансу на виживання. З-посеред півдюжини димарів я ніяк не міг розгледіти того, що належав броварні. У східній частині з’явилися два величезні заводи зі скла і бетону. Але це ж має бути на краще, спробував я себе втішити, переконуючи в тому, що такі зміни є свідченням прогресу. Припустив, що населення, певно, зросло тисяч до двадцяти п’яти (в часи мого дитинства тут жило близько двох тисяч мешканців). Єдиним місцем, на якому не позначився плин часу, був маєток Бінфілд. Його ледь було видно, та все одно я бачив, як вдалечині біліє його цяточка в оточенні буків. Поки я розглядав краєвид, з-за пагорбів виринула зграя чорних бомбардувальників.

Я завів двигун і повільно поїхав униз. На півдорозі почали з’являтися перші будинки. Типові, практично однакові будівлі, що мало не нашаровуються один на одного – дах на дах. Та перш ніж наблизитися до них, я загальмував. Ліворуч з’явилося ще дещо абсолютно нове – кладовище. Я зупинився біля воріт, щоб краще його роздивитися.

Кладовище розкинулося акрах на двадцяти. На цих нових цвинтарях завжди почуваєшся незатишно – голі стежки, нещодавно засипані жорствою, різко контрастують зі свіжими газонами, а недоладні янголи з мармуру скидаються на фігурки на весільному торті. Та найбільше мене вразило те, що раніше тут взагалі такого не було. Тобто у місті не існувало жодного окремого кладовища – всіх ховали на території церкви. Здається, раніше ця земля належала Блекету, де в нього була молочна ферма. Гнітючий вигляд цієї місцини з новою силою змусив замислитися над тим, як тут все змінилося. І річ не тільки в тому, що місто розрослося настільки, що виникла потреба виділити окремих двадцять акрів для того, щоб ховати небіжчиків, а в тому, що його вирішили зробити десь на висілках. І так всюди. Ви не помітили? У всіх нових містах цвинтарі розташовані на околиці. Ну-бо їх кудись подалі, щоб не мозолили очей! Навіщо зайвий раз нагадувати про смерть? Це простежується навіть у написах на могильних плитах: ніхто ж не пише «такий-то помер», завжди вигадують щось на зразок «пішов з життя» чи «заснув вічним сном». Раніше все було інакше. Раніше ховали у дворі церкви, і щодня, проходячи повз, ти бачив могилу свого діда, яка нагадувала, що колись і ти лежатимеш поруч. Ми не цуралися смерті. А в спекотні дні буквально відчували її запах – не всі фамільні склепи були надійно замуровані.

Я дозволив машині тихенько скотитися з пагорба. Як усе це дивно! Ви навіть уявити собі не можете! По дорозі донизу я бачив перед собою привидів: дерев, огорож, корів. Здавалося, ніби я споглядав два світи водночас: наче крізь цей сучасний світ пробивалася картинка того, давнього. Ось поле, де бик гнався за малим Дженджер Роджерсом! А тут колись росли печериці! Та довкола більше не було ані полів, ані биків, ані грибів. Усюди самі лише будинки – невеликі, з червоної цегли, із запилюженими фіранками на вікнах і вбогими задвірками, що заросли бур’яном. Чоловіки вештаються, жінки витрушують килими, малеча грається на асфальті. І всі – незнайомці! Витріщалися на мою машину, коли я проїжджав повз. А з другого боку, це я для них незнайомець – вони й гадки не мають, яким колись був Нижній Бінфілд, ніколи не чули ані про Шуттера, ані про Вотергола, містера Гріммета чи дядька Ізекіля. Б’юся об заклад – вони цим не надто переймаються.

Дивно, як швидко люди до всього звикають. Не минуло і п’яти хвилин відтоді, як я зачаїв подих, очікуючи побачити своє місто з вершини пагорба, а вже звик до того, що воно зникло, як загублене поселення інків у джунглях. Я цілком опанував себе. А на що я, власне, розраховував? Життя не стоїть на місці – міста розвиваються, людям же потрібно десь жити. Ніхто ж мій Нижній Бінфілд не стер з лиця Землі. Він продовжував існувати, просто тепер був оточений будинками, а не полями. За кілька хвилин я побачу церкву, димар броварні, вітрину батьківської крамниці і водопій для коней на ринковій площі. Біля підніжжя пагорба дорога до міста розгалужувалася. Я повернув ліворуч і за хвилину заблукав.

Усе здавалося незнайомим. Не міг навіть пригадати, де раніше був головний в’їзд до міста. Єдине, в чому я тоді був переконаний на сто відсотків, – це те, що у давні часи цієї вулиці взагалі не було. Я проїхав по ній кількасот ярдів – непримітна занедбана вуличка, з фасадами, що виходять прямісінько на тротуар, на розі бакалійна лавка і невеликий паб – і не припиняв запитувати себе: «Куди вона мене приведе?» Я загальмував біля жінки у засмальцьованому фартуху, яка крокувала тротуаром, висунув голову з вікна і запитав:

– Перепрошую, чи не підкажете, як дістатися до ринкової площі?

Не підказала. З акценту стало зрозуміло, що для неї було звичним працювати на полях Ланкаширу. Зараз чимало таких на півдні Англії. Люди масово покидають проблемні регіони. Побачивши хлопчину в робочому одязі з інструментами, я вирішив спробувати ще раз. Цього разу мені відповіли на кокні:

– Ринкова площа? Ринкова площа... Стривайте-но, треба подумати... А, може ви маєте на увазі Старий ринок?

Певно, саме «старий» мені і був потрібен.

– Тоді вам треба повернути праворуч, а далі по колу.

Дорога виявилася довгою. Мабуть, я і милі не проїхав, але здавалося, що кілька. Будинки, крамниці, кінотеатри, каплички, футбольні майданчики – все це було новим для мене. І знову з’явилося відчуття, ніби за час моєї відсутності місто пережило ворожу навалу – всі ці люди з Ланкаширу і лондонських передмість влаштували тут безлад, навіть не завдавши собі клопоту дізнатися і зберегти назви визначних місць. Утім, зовсім скоро я допетрав, чому наша ринкова площа стала для них Старим ринком. У центрі міста з’явилася велика площа зі світлофорами (хоча площею її навряд чи можна було назвати – вона не мала чітко визначеної форми) і велетенською бронзовою статуєю лева, що впіймав орла (певно, якийсь меморіал). Навколо все нове, позбавлене фантазії! Ви, мабуть, і самі знаєте, як виглядають ці нові міста, що повиростали за останніх кілька років, наче гриби після дощу, – Хейз, Слау, Дагенхем і подібні їм. Від них віє холодом, всюди червона цегла, вітрини дешевих крамниць із шоколадом за зниженими цінами і радіодеталями. От що я бачив зараз. Аж раптом потрапив на вулицю зі старими будівлями – хай йому біс! Та це ж Головна вулиця!

І все ж таки пам’ять мене не підвела. Я знав тут кожен дюйм. Ще кілька сотень ярдів – і я опинюся на ринковій площі. По той бік Головної вулиці мала бути наша лавка – туди я хотів піти після обіду. Я планував зупинитися у готелі «Георг». Тут кожен камінь викликає спогади. Мені були знайомі всі крамниці, хоча вони давно змінили вивіски, так само як і асортимент товарів. Крамниця Лавгроу! Крамниця Тодда! Велика темна крамниця з балками і даховими вікнами, де колись продавали тканини (тут працювала Елсі). І крамниця Гріммета! Певно, й досі бакалія. А зараз – до водопою. Автомобіль, що їхав попереду, не давав її як слід розгледіти.

Нарешті, біля самої площі, машина повернула, і я побачив, що водопою більше немає. На тому місці стояв патрульний, що спостерігав за рухом автомобілів. Кинувши погляд на мою машину, він побачив, що на ньому немає знака «АА», і вирішив не вітатися.

Я звернув з площі й поїхав у напрямку до «Георга». Мене настільки вибило з рівноваги те, що зник водопій для коней, що я навіть забув глянути, чи на місці димар пивоварні. Від колишнього «Георга» лишилася сама лише назва. Фасад відполірували так, що тепер це місце було схоже на фешенебельний готель, навіть вивіску змінили. І хоча за двадцять останніх років я жодного разу не згадав про «Георга», дуже добре пам’ятав стару вивіску. На недолугій картинці було зображено святого Георгія верхи на худому коні, що топче жирнючого дракона, а в кутку було написано «Вільям Сендфорд, художник і тесляр». Нова вивіска виглядала значно естетичніше. Відразу видно – робота справжнього художника: святий Георгій на ній скидався на педика. Подвір’я, де колись стояли фермерські візки, куди вибігали п’янички, коли їх нудило, стало втричі більшим; бруківку залили бетоном, а по периметру з’явилися гаражі.

Якось я зауважив, що людський мозок працює якимись ривками. Жодна емоція не триває вічність. За останніх двадцять хвилин я пережив справжній шок. Мене мало грець не вхопив, коли, дивлячись з Чемфордського пагорба вниз, я раптом усвідомив, що Нижній Бінфілд зник. Друге потрясіння сталося тоді, коли я усвідомив, що зник водопій. Я їхав вулицями міста в глибокому смутку, як біблійний мученик. Та варто було мені вилізти з машини, одягти свого фетрового капелюха, як всі похмурі думки пощезли. Стояла така погожа сонячна днина, у дворі було так добре, по-літньому: квіти у зелених горщиках і всіляка інша краса. До цього часу я вже зголоднів і шукав, де б перекусити.

З поважним виглядом заходжу до готелю – коридорні одразу ж підхоплюють мої валізи. Почуваюся успішною людиною, певно, і виглядаю відповідно – солідний бізнесмен (якщо не зважати на авто). Добре, що вдягнув новенький костюм з фланелі – синій в тонку білу смужку. Він мені пасує. За словами кравця, у ньому я виглядаю стрункішим. Б’юсь об заклад, що того дня я міг би зійти навіть за біржового брокера. Як же приємно такого спекотного червневого дня, коли сонячні промені граються з пелюстками рожевих гераней на підвіконнях, опинитися у заміському готельчику, де на тебе чекає смажене ягня під м’ятним соусом. Не подумайте, що я люблю готелі (за все своє життя побував у стількох, що всіх і не пригадаю), у дев’яноста дев’яти випадках зі ста – це конура «для сімейних пар і бізнесменів» на кшталт «Роуботтем», де я і мав би зупинитися (для Гільди), в якій ти платиш за ніч зі сніданком п’ять бобів, а отримуєш вологі простирадла і проблеми з кранами у ванній кімнаті. Та «Георг» став таким елітним закладом, що його майже неможливо було впізнати. Раніше він і на готель не тягнув – звичайнісінький паб з кількома кімнатами для тих, кому ніде заночувати; в базарний день тут можна було пообідати (фермерський комплекс: ростбіф з йоркширським пудингом, ситний яблучний пиріг і стілтонський сир). Тепер усе було іншим, окрім хіба що барної стійки, на яку я кинув оком, проходячи повз. Вона не змінилася. В коридорі, що зараз був застелений м’яким килимом і прикрашений гобеленами із зображеннями сцен з полювання та іншими декоративними штуками, я згадав, як колись тут під ногами дзвеніли кам’яні плити, а у повітрі стояв міцний дух пива, перемішаний із запахом штукатурки. Елегантна молода жінка в чорній сукні, із завивкою (певно, адміністратор) попросила відрекомендуватися:

– Бажаєте зупинитися в нас, сер? Так, звісно, сер. Як я можу до вас звертатися?

Я аж зніяковів. Такий важливий момент! Звісно, моє прізвище їй знайоме – не таке вже воно й поширене, та і вся наша родина тут похована. Наш рід оселився у Нижньому Бінфілді давно і був шанованим – нижньо-бінфілдські Боулінги. І хоча не так просто пережити момент, коли тебе впізнають незнайомці, я з нетерпінням чекав на це:

– Боулінг, – чітко вимовив я. – Містер Джордж Боулінг.

– Боулінг, так, сер, записую. Б-о-а чи Б-о-у? Ви приїхали з Лондона, сер?

Жодної реакції. Їй не знайоме моє прізвище! Чорт забирай, вона ніколи не чула про Джорджа Боулінга – сина Семюеля Боулінга, того самого Семюеля Боулінга, який щосуботи протягом тридцяти років заходив сюди випити своїх півпінти пива!