Текст книги "Ковток повітря"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

VII

Та варто було під’їхати до свого району, як мій настрій різко змінився.

Раптом у голові сяйнула думка: а що як Гільда насправді захворіла?

Вплив середовища, самі розумієте. У Нижньому Бінфілді я був цілком упевнений в тому, що з нею все гаразд, а всю цю історію з хворобою вона затіяла тільки для того, щоб я повернувся додому. Та щойно я потрапив до Західного Блечлі, як в’язниця під назвою «Гесперід Естейт» прийняла мене у свої обійми з цегли, відновивши звичний хід думок у голові. Настрій понеділка, коли здатен тверезо оцінювати ситуацію. Нарешті усвідомив, якою ж нісенітницею була ця ідея поїхати до Нижнього Бінфілда: згаяв п’ять днів відпустки на копирсання в минулому, яке вже не повернути, а по дорозі назад мучив себе переживаннями щодо дня прийдешнього. Дня прийдешнього! Та що він готує таким хлопцям, як я? Триматися за свою роботу – от наша перспектива на майбутнє. Щодо Гільди, то вона і під бомбардуванням думатиме про ціни на масло.

Яким же я був дурнем, запідозривши її у брехні. Вона нічого не вигадувала! Та їй би забракло для цього уяви! Те, що я почув з радіоприймача, було правдою. Вона насправді захворіла. Господи! Можливо, саме цієї миті вона десь стогне від нестерпного болю, а можливо, помирає... Мене вразило відчуття відчайдушного страху, що крижаним холодом розлився по тілу. Додавши газу, я полетів вниз по Елзмір Роуд, вискочив з машини, навіть не поставивши її у гараж, і побіг до будинку.

Певно, я все ще кохаю Гільду, скажете ви. Не знаю, який саме сенс ви вкладаєте в слово «кохання». Ви маєте теплі відчуття, наприклад, до свого обличчя? Мабуть, ні. Але ж ви себе не уявляєте без нього – це частина вас. Те саме я відчуваю і до Гільди. Коли все добре, вона мене страшенно дратує, та у мене мороз по шкірі від однієї думки про те, що вона страждає від болю чи може померти.

Устромивши ключа в замкову шпарину, я нарешті відчинив двері – в ніс вдарив знайомий запах старих Гумових плащів.

– Гільдо! – крикнув я. – Гільдо!

Тиша. Поки я кричав «Гільдо! Гільдо!», не отримавши жодної відповіді, по спині почали котитися краплі холодного поту. Що, як її вже відвезли до лікарні, або у кімнаті нагорі лежить небіжчиця?

Я кинувся нагору, назустріч мені зі своїх кімнат по обидва боки сходів вийшли діти у піжамах. Була восьма чи дев’ята вечора, на місто тільки почали опускатися сутінки. Лорна перехилилася через бильця:

– Татко! Татко-о-о приїхав! А чому ти повернувся сьогодні? Мама сказала, що ти приїдеш у п’ятницю.

– А де мама?

– Мами немає. Пішла кудись з місіс Вілер. Чому ти повернувся сьогодні, татку?

– То мама не захворіла?

– Ні. Хто тобі таке сказав, татку? Ти їздив до Бірмінгема?

– Так, повертайтеся в ліжко, бо ще захворієте!

– А де наші подарунки?

– Які ще подарунки?

– Подарунки з Бірмінгема.

– Отримаєте вранці, всі подарунки вранці.

– Але тату-у-у, ми хочемо зараз!

– Ні, роти на замок і в ліжко. А то отримаєте!

Отже, Гільда все-таки здорова. Отже, збрехала. Навіть не знав, як на це реагувати – радіти чи сумувати. Спустився вниз зачинити двері, які лишив прочиненими, а там назустріч мені, живіша за всіх живих, іде Гільда.

Я дивився, як вона наближається в густих вечірніх сутінках. Хіба не дивно, що кілька хвилин тому я стікав холодним потом від однієї думки про те, що вона могла померти. І от вона переді мною – жива і здорова. Моя Гільда з її худорлявими плечима і постійно стурбованим виразом обличчя; і рахунок за газ, і за навчання дітей, і запах старих Гумових плащів, і на роботу в понеділок – усі ці непорушні істини, як їх полюбляв називати Портіус, змішалися докупи. Я помітив, що Гільда не в гуморі. Кинула на мене гострий погляд, як той, що ним могла глянути невеличка тваринка на зразок ласки (він зазвичай свідчить про те, що дружина щось затіває), та подиву не виказала.

– Отже, повернувся? – в’їдливо запитала вона, хоча відповідь була очевидною.

Я промовчав. Навіть не потягнулася до мене, щоб поцілувати.

– На вечерю для тебе нічого немає, – тут же продовжила вона. І в цьому вся Гільда: завжди повідомляє неприємні новини просто з порога. – Ми не чекали на тебе сьогодні. Доведеться тобі перекусити сендвічем із сиром, але здається, сир теж закінчився.

Я пішов слідом за нею. У задушливій вітальні стояв стійкий запах Гумових плащів. Я зачинив за собою двері й увімкнув світло. Хотів почати першим – і що впевненіше звучатиме мій голос, то ліпше для мене.

– Ну що, – почав я, – якого біса ти затіяла зі мною цю гру?

Вона спокійно поклала сумку на радіоприймач і обернулася до мене – на обличчі вираз щирого здивування.

– Яку гру? Ти про що?

– Про що? Про повідомлення під рубрикою «SOS» по радіо.

– Яке ще повідомлення? Що ти верзеш, Джордже?

– Хочеш сказати, що не просила передати по радіо, що ти серйозно захворіла?

– Звісно, ні! Навіщо мені це робити? Тим паче, я не хворію.

Щойно я почав пояснювати, в чому річ, як до мене дійшло – сталася помилка. Я ж почув тільки уривок фрази, вочевидь, йшлося про якусь іншу Гільду Боулінг. Б’юсь об заклад, у довідковій книжці нараховується з десяток жінок з таким іменем та прізвищем. Якої ж дурної помилки я припустився! Гільда ніколи не вирізнялася такою вигадливістю, яку я їй приписав. Єдина користь з усієї цієї нісенітниці – це те, що повіривши на якихось п’ять хвилин у те, що моя дружина померла, я пригадав, що вона мені не байдужа. Та годі з цим. Доки я пояснював, вона пильно дивилася на мене, і вже по одному погляду було видно, має статися щось недобре. І от почався допит (я його називаю допитом третього ступеня, бо Гільда проводить його без крику і ґвалту, а ніжним і спокійним голосом).

– То ти почув це повідомлення по радіо в готелі у Бірмінгемі?

– Так, учора ввечері, по національному каналу.

– Коли ж ти тоді виїхав?

– Сьогодні вранці, коли ж іще (план поїздки я ретельно продумав заздалегідь, у тому числі дорогу назад, щоб виглядати переконливим, якщо доведеться брехати: виїхав о десятій, пообідав у Ковентрі, зупинився випити чаю в Бедфорді – все було розраховано до дрібниць).

– Отже, ти дізнався, що я захворіла ще вчора ввечері, і чекав ранку, щоб поїхати?

– Я ж сказав, що не повірив у твою хворобу. Хіба я не пояснив? Вирішив, що це твоя чергова витівка – в них повірити набагато легше.

– Що ж, взагалі-то я здивована, що ти перервав своє відрядження заради мене! – сказала вона з таким сарказмом у голосі, що я відчув – запахло смаленим. Але вона продовжувала спокійним тоном: – Отже, ти виїхав сьогодні вранці?

– Так, о десятій. Пообідав у Ковентрі...

– Тоді як ти поясниш оце? – вона розкрила свою сумочку, дістала з неї якийсь папірець і тицьнула мені з таким виглядом, наче це був фальшивий чек чи інший документ, що свідчив про мої лихі діяння.

Відчуття, ніби хтось з усієї сили вдарив тебе у живіт. Так я і знав! Підловила-таки мене. І в неї були докази. Навіть не знаючи, які саме, я був упевнений, що там щось, що викриває мої походеньки. Якось одразу я похнюпився. Буквально секунду тому йшов у наступ, зображаючи праведний гнів через те, що змушений був перервати відрядження бозна для чого, і раптом ми помінялися місцями. Бачили б ви мене в той момент! На лобі немов засяяла вивіска, на якій великими літерами було написано: «ВИНЕН». Хоча насправді я нічого такого не зробив! От що значить звичка – я звик до того, що мене постійно в чомусь звинувачують. Навіть якби мені заплатили сотню фунтів, я не зміг би приховати ноток провини, що зазвучали в моєму голосі:

– Що це? Що там у тебе?

– А ти візьми й почитай.

Я взяв у руки той папірець – це був лист від якоїсь юридичної фірми, що була розташована на тій самій вулиці, що й готель «Роуботтем», в якому я мав би за легендою зупинитися в Бірмінгемі.

– Шановна пані, – йшлося у листі, – у відповідь на ваш лист від 18 червня вимушені повідомити, що, очевидно, сталася якась помилка. Готель «Роуботтем» зачинили два роки тому, а на його місці звели офісний центр. Нікого, хто б відповідав опису вашого чоловіка, ми тут не бачили. Можливо...

Далі я вже не читав. І без того все зрозуміло. Перемудрив зі своїм алібі й виказав сам себе. Лишалася єдина надія: молодий Сандерс міг забути відправити мого листа нібито з готелю «Роуботтем», який я написав Гільді. В такому разі я спробував би наполягати на безпідставності її звинувачень. Але Гільда на пні знищила мою надію:

– Джордже, ти уважно прочитав листа? Того дня, як ти поїхав, я написала в готель, щоб переконатися, що ти щасливо туди дістався. І подивися лишень, що отримала у відповідь! Такого готелю взагалі не існує! І того самого дня я отримала іншого листа, в якому ти кажеш, що прибув на місце і поселився в «Роуботтемі». Підозрюю, ти попросив когось надіслати того листа за тебе. От яке було твоє відрядження у Бірмінгем!

– Гільдо, ти все неправильно сприйняла! Це зовсім не те, про що ти подумала. Ти не розумієш...

– Ні, Джордже, я все чудово розумію.

– Ти тільки послухай...

Все одно, що об стіну горохом. Мене упіймали на гарячому. Навіть в очі їй дивитися не міг. Розвернувшись, я попрямував до дверей.

– Піду поставлю машину в гараж, – сказав я.

– Е, ні, Джордже. Навіть не думай відвертітися! Ти залишишся тут і вислухаєш усе, що я хочу тобі сказати.

– Чорт забирай, я маю принаймні фари вимкнути. Ніч на вулиці! Ти ж не хочеш, щоб нас оштрафували?!

Це спрацювало. Гільда відчепилася від мене. Я пішов вимкнув фари, та коли повернувся, вона стояла на тому ж місці, у тій самій позі, а на столі перед нею лежали два листи: від мене і від юридичної фірми. Трохи заспокоївшись, я ще раз спробував виправдатися:

– Послухай, Гільдо. Ти все неправильно зрозуміла. Дозволь мені пояснити все із самого початку.

– Навіть не сумніваюся, що ти можеш знайти пояснення для всього, Джордже. Питання в тому, чи я тобі повірю.

– Ти постійно робиш передчасні висновки! І взагалі, навіщо ти написала в той готель?

– Це була ідея місіс Вілер. І, як виявилося, доволі непогана ідея.

– Отже, місіс Вілер! І ти дозволяєш цьому стерву втручатися в наше особисте життя?

– Місіс Вілер не потребує нічийого дозволу. Це вона попередила мене, що ти щось задумав цього тижня. У неї було таке передчуття. І воно її не підвело. Вона бачить тебе наскрізь, Джордже. У неї був такий самий чоловік, як і ти.

– Але, Гільдо...

Я подивився на неї. Вона зблідла, як завжди в ті моменти, коли думає, що я був з іншою жінкою. З жінкою! Та якби ж це була правда!

Господи, що тепер на мене чекає! Самі знаєте, як жінки поводяться після сварки: тиждень в’їдливих докорів, нарікань після того, як ти вже вирішив, що мирну угоду підписано, і їжа постійно із запізненням, ще й діти, яким конче потрібно знати, що сталося. Але доконали мене неймовірна обмеженість уяви та вузьколобість, що, здавалося, щільною заволокою висіли в атмосфері, через яку було абсолютно неможливо пояснити мою справжню причину поїздки до Нижнього Бінфілда. Це геть вибивало ґрунт з-під моїх ніг. Мені б і тижня забракло, щоб пояснити Гільді, для чого я туди поїхав. Та будь-кому з Елзмір Роуд! А сам собі я можу пояснити? Для чого мені насправді треба було їхати до Нижнього Бінфілда? І зрештою, чи їздив я туди взагалі? Що більше я про це думав, то примарнішою видавалася мені вся ця історія. Якась цілковита нісенітниця. Рахунки за газ, оплата навчання дітей, капуста на вечерю і робота з понеділка до п’ятниці – от чим мені слід перейматися.

Я все ж таки зробив останню спробу:

– Послухай, Гільдо, я знаю, про що ти думаєш. Але ти помиляєшся. Присягаюся – помиляєшся.

– Е, ні, Джордже! Якби я помилялася, тобі б не довелося мені брехати.

Знову те саме.

Я пройшовся по кімнаті. У повітрі і досі стояв запах Гумових плащів. То чому ж я втік? Чому так переймався майбутнім і минулим, збагнувши, що все це ілюзія? Хай би якими були мої мотиви, зараз я заледве міг їх пригадати. Колишнє життя в Нижньому Бінфілді, війна, Гітлер, Сталін, бомби, кулемети, Гумові кийки і черги за їжею – все це поступово стиралося з пам’яті. Всі думки тепер зосередилися навколо цієї вульгарної сварки, що відгонила Гумою.

Цього разу точно остання спроба:

– Гільдо, благаю, послухай бодай хвилину. Ти ж не знаєш, де я був весь цей тиждень, так?

– І знати не хочу. Я знаю, чим ти там займався, і цього мені цілком достатньо.

– Та скільки ж можна...

Марні спроби. Вона була переконана у своїй правоті і збиралася виповісти все, що про мене думає. Для цього їй могло знадобитися кілька годин. А тоді постало б інше питання: звідки я взяв гроші на поїздку, і тоді вона б дізналася, що я приховав від неї сімнадцять фунтів, які дісталися мені просто так. Загалом, були всі підстави вважати, що ми не порозуміємося раніше третьої ранку. Жодного сенсу вдавати із себе невинну жертву. Я зосередився на тому, щоб вибрати шлях найменшого опору. У голові визрівали три можливі варіанти:

А: Сказати правду і якось змусити Ті повірити в неї.

Б: Вдатися до старого виверту, прикинувшись хворим на амнезію.

В: Лишити все як є – нехай думає, що я був з іншою жінкою.

Та хай йому біс! Я знав, що існує тільки один єдино можливий варіант.

Джордж Орвелл

/George Orwell/

(1903-1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній фермі розповідається про часи становлення СРСР.

Проте інший доробок Орвелла також не менш цікавий та актуальний для сьогодення, зокрема роман «Ковток повітря», що є своєрідним приквелом до знаменитого «1984». В ньому розповідається про екзистенційну кризу звичайного представника англійського середнього класу на тлі загальної кризи напередодні Другої світової війни. З цього роману можна дізнатися про передумови і побачити перші паростки страшного світу, описаного у «1984», оскільки на думку головного героя твору, нищення колишнього затишного світу розпочалося ще напередодні Першої світової війни, продовжилося і посилилося після її закінчення, і, вочевидь, довершиться Другою світовою-останньою, довічною, безкінечною.