Текст книги "Ковток повітря"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Чай ми пили о шостій. До четвертої мати зазвичай встигала все переробити, і протягом наступних двох годин відпочивала за чашкою чаю і газетою. Власне, часописи вона гортала тільки по неділях. Протягом тижня в газетах писали тільки про головні події дня, і кримінальна хроніка в них траплялася вкрай рідко. Редактори ж недільних випусків швидко второпали, що люди не надто прискіпливі і їм однаково, про яке вбивство читати – нове чи те, про яке всі давно забули. Тож часто-густо вони реанімували давні матеріали – часів доктора Палмера і місіс Меннінг, додаючи нових деталей. Думаю, життя за межами Нижнього Бінфілда матері уявлялося сповненим криміналу. Вбивства завжди приваблювали її, хоча в материній голові ніяк не вкладалося, як люди можуть вчиняти такі звірства: перетяти горло своїй дружині, закопати у підвалі власних батьків, кинути немовля у колодязь! Хто взагалі на таке здатний? Історія з Джеком-Різником сталася тоді, коли батьки вже були одружені, і відтоді вітрину крамниці на ніч завжди закривали дерев’яними віконницями. Тоді на Головній вулиці вже мало хто користувався ними, та тільки так мати могла почуватися у безпеці. До того ж вона казала, що відчуває, ніби той душогуб переховується саме у нашому місті. Справа Кріппена – трапилося це за кілька років, коли я вже виріс, – теж добряче підірвала її моральний стан. Як зараз чую її голос: «Покремсати свою бідолашну дружину і закопати у підвалі з вугіллям! Це ж треба! Цьому покидьку ліпше не потрапляти мені на очі!» Ви тільки уявіть собі: на одну тільки думку про злочин цього нікому не відомого американського лікаря (варто зазначити, що свою роботу він виконав вкрай ретельно – вирізав усі кістки, а голову втопив у морі), у неї на очі наверталися сльози.

Серед тижня ж вона зазвичай читала «Хатнього помічника Гільди» – видання, яке тоді, здавалося, можна було знайти у кожному домі. Та навіть і сьогодні хтось усе ще читає його, хоча після війни на зміну йому прийшли примітивніші жіночі журнали. Кілька днів тому один із них потрапив до моїх рук: дещо змінилося, проте більшість тем лишилися незмінними. Ті самі довгі історії, які розтягують на півроку (а врешті-решт все закінчується весіллям), ті ж корисні поради і та сама реклама швейних машин і ліків від варикозу. Власне, змінилися хіба що шрифти і ілюстрації до матеріалів. Раніше фігури господинь нагадували підставки для яєць, сьогодні ж – циліндри. Поради «Хатнього помічника Гільди» за три пенси мати читала уважно і повільно. Сидячи у старенькому жовтому кріслі біля каміна, поклавши ноги за залізну решітку, вона поглинала все – від першої сторінки до останньої: починала з довгих історій, потім переходила до коротких заміток, рубрики «Корисні поради», а насамкінець – реклама мазі «Зем-Бак» і відповіді на листи читачів. Поруч, біля вогню, грівся чайник з міцним чаєм. Одного числа журналу матері вистачало на цілий тиждень, а то й на довше. Іноді камінне тепло чи дзижчання зелених мух літніми вечорами навівали на неї сон, і вона починала дрімати, а тоді за чверть шоста підхоплювалася, кидала стурбований погляд на годинник – боялася, що не встигне з вечірнім чаєм. А з чаєм у нас ніколи не було затримок.

Тоді (якщо бути точним – до 1909-го) батько міг дозволити найняти собі помічника, тож залишав крамницю на нього, а сам виходив до нас: його руки, як завжди, були вкриті борошном. Мати припиняла нарізати хліб і зверталася до батька: «Прочитай молитву, якщо твоя ласка». Доки ми сиділи, опустивши голови, тато починав проказувати із серйозним виглядом: «Подякуємо ж Господу за всі Його дари – амінь». Трохи пізніше, коли Джо став дорослішим, читати молитву просили його. Мати ж ніколи не брала на себе такої відповідальності – це було виключне право чоловіків.

Ті літні вечори неможливо уявити без зелених мух. Наш будинок не вирізнявся відмінним дотриманням санітарних норм. У Нижньому Бінфілді було близько п’яти сотень будинків, і не більше десяти з них могли похизуватися окремою ванною кімнатою, а вбиральня була облаштована хіба що у п’ятдесятьох. Влітку на нашому задньому подвір’ї смерділо, як на смітнику. І всюди ці комахи. За обшивкою стін у нас ховалися таргани, десь за пічкою на кухні – цвіркуни, ну і борошняні хрущаки у крамниці. Тоді навіть такій доброчесній господині, як моя мати, комахи не здавалися чимось страшним. Вони були такою ж частиною кухні, як шафа для посуду чи качалка. Але були й інші комахи. У будинках за броварнею, де жила Кейті Сімонс, будинки кишіли клопами. Якби такі завелися у нас, мати померла б від сорому. Вважалося непристойним навіть знати, які клопи на вигляд.

Велетенських синіх мух, що налітали до комори і всідалися на сітку над м’ясом, відганяли криками: «Геть звідсіля!» Але вони також були божими створіннями, тож, окрім захисної сітки, з ними ніяким іншим чином не боролися. Я вже казав, що перші мої спогади – згадки про запах насіння, але сморід з ящиків зі сміттям теж надовго закарбувався у моїй пам’яті. Згадуючи кухню у батьківському будинку з кам’яною підлогою, пастками для тарганів, решіткою для каміна і пічкою, я завжди чую, як дзижчать зелені мухи, відчуваю, як смердить з відра для сміття і як тхне від старого доброго Молодчини. Є, певно, запахи і звуки значно гірші за ці. Вам, наприклад, яке гудіння більше до вподоби: мух чи бомбардувальників?

III

Джо пішов до Волтонської граматичної школи на два роки раніше за мене. Нас не наважувалися відправити туди, доки нам не виповнилося по дев’ять: до школи ми їздили на велосипедах, по чотири милі зранку і ввечері. Мати боялася, що нас зіб’є машина, хоча не так уже й багато їх тоді було на дорогах.

До цього ми кілька років ходили на заняття до пані Г’юліт. Тоді майже всі власники крамниць віддавали своїх дітей до пані Г’юліт, аби не опускатися до рівня публічної школи, хоча й знали, що вона була справжнісінькою самозванкою – ще гіршою за найбездарнішого вчителя. Було їй за сімдесят. Майже геть глуха, вона ледь могла розгледіти щось навіть у своїх окулярах. З приладдя мала указку, дошку і кілька подертих підручників. З дівчатами вона ще могла впоратися, хлопці ж сміялися з неї та прогулювали заняття. Якось зчинився страшенний скандал: один із хлопчиків заліз дівчинці під спідницю (тоді я ще не зрозумів, для чого він це робив). Пані Г’юліт цей інцидент вдалося приховати. За будь-яку провину вона погрожувала «розповісти про все батькові», та робила це вкрай рідко. Ми швидко второпали, що скаржиться вона на нас не надто часто, та й не становило жодної проблеми ухилитися від її довгої указки, якою вона замахувалася на нас.

Джо було вісім, коли він опинився серед гурту забіяк, які називали себе «Чорна рука». Заправляв там усім тринадцятирічний Сід Лавгроу – молодший син лимаря; до компанії також входили два сини інших власників магазинів, хлопчик на побігеньках з пивоварні і двійко хлопців з ферми, яким якось вдавалося ухилятися від роботи, щоб кілька годин побешкетувати з товаришами. Попри доволі простацький вигляд і говірку, цих дебелих фермерських хлопців у зашмульганих штанях прийняли до компанії, бо вони зналися на тваринах. Один із них, на прізвисько Рудий, міг голіруч упіймати зайця. Вгледівши тваринку, яка зачаїлася у траві, він кидався на неї, придавлюючи всім тілом. Синів торговців і робітників розділяла велика соціальна прірва, та років до шістнадцяти ніхто на це не зважав. У компанії було своє слово-пароль і ритуал посвяти – перш ніж стати одним із них, ти мав порізати собі палець і з’їсти хробака, а головне – всім виглядом демонструвати, який ти відчайдушний хлопець. Клопоту вони завдавали чимало: били вікна, ганяли худобу, збивали замки із дверей і мішками крали із садів фрукти. Інколи взимку, коли їм вдавалося позичити кілька тхорів, вони рушали на полювання – звісно, з дозволу фермерів. При собі завжди мали рогатки і палиці й постійно збирали гроші на пістолет (тоді він коштував близько п’яти шилінгів, але накопичити більше трьох пенсів ніяк не вдавалося). Влітку ходили рибалити і нишпорити по пташиних гніздах. Заняття пані Г’юліт Джо прогулював щонайменше раз на тиждень. Те саме йому вдавалося робити і під час навчання у Волтоні, хоч і дещо рідше – раз на два тижні. З ним у школі навчався син організатора торгів, який міг підробити будь-який підпис, а за пенні написати записку від мами про відсутність на заняттях через хворобу. Звичайно ж, мені до смерті кортіло приєднатися до «Чорної руки». Та Джо незмінно відмітав мої прагнення: казав, що їм не годиться панькатися з малечею.

Насправді мені хотілося просто з кимось порибалити. За вісім років свого життя я жодного разу не був на рибалці, хіба що грався у воді з сіткою, якою можна було впіймати тільки дрібний планктон. Мати боялася підпускати нас до води. Вона забороняла риболовлю – власне, як і все решту. Тільки тоді я ще не розумів, що батьки не бачать крізь стіни. Та мене збуджувала сама лише думка про те, як я вуджу рибу. Скільки разів я минав ставок на фермерському млині, спостерігаючи за тим, як десь у тихій заводі плещеться короп – тоді він здавався мені велетенським, – але зараз я думаю, що він був не більше шести дюймів завдовжки; він вистрибував на поверхню, виблискуючи на сонці, мов діамант, хапав якусь личинку і пірнав назад. Я міг годинами не зводити очей з вітрини крамниці Воллеса на Головній вулиці, де продавалися вудочки, рушниці та велосипеди. Зранку я прокручував у голові історії Джо про риболовлю: він розповідав, як робити наживку з хліба, як правильно закидати вудочку з поплавком, як гнеться ця вудочка, коли на гачок втрапить рибина. «Якась маячня!» – певно, подумаєте ви. Роздуми про гру світла і риболовлю... Звісно, комусь більше до душі мисливство і зброя, комусь – мотоцикли, літаки чи коні. Та є в цьому якась магія. Забракне слів, щоб усе до пуття пояснити. Якось одного ранку (це було в червні, а мені тоді було, мабуть, років вісім) я довідався, що Джо збирається прогуляти школу і замість занять вирушити рибалити, тож вирішив піти слідом за ним. Якимось чином він мене розкусив і заявив, коли ми одягалися:

– Навіть не мрій, що ми візьмемо тебе з собою. Спершу підрости! Ти лишаєшся вдома!

– Та я навіть гадки такої не мав. Зовсім.

– Авжеж! Ти думав, що ми візьмемо тебе у свою компанію.

– Ні, не думав!

– А ось і думав!

– Ні!

– А я кажу так! Ти сидітимеш удома. Нам більше робити нічого, як морочитися з клятою малечею!

Джо щойно вивчив слово «клятий» і тепер всюди його використовував. Якось це почув батько і так розлютився, що нагримав на брата, попередивши, що всю душу витрясе з нього, якщо ще раз почує таке. Проте, як завжди, обмежився тільки словами. Поснідавши, Джо взяв свій портфель і шкільний кашкет, сів на велосипед і поїхав «до школи» – на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай (так він робив щоразу, коли збирався прогуляти заняття). Коли ж настав час і мені йти до пані Г’юліт, я вийшов на вулицю і миттю чкурнув до провулку за будинками. Я знав, що братова ватага збирається на ставок біля млину, і мав намір піти з ними, хай би чого це мені вартувало. Хлопці, напевно, відгамселять мене, і я не встигну на вечерю – тож мати дізнається, що я прогуляв заняття, і тоді перепаде ще й від неї, та мені було байдуже. Мені до смерті хотілося порибалити з хлопцями. Довелося піти на хитрощі. Я дочекався, доки Джо дістанеться місця, і тільки тоді рушив туди ж, тільки іншим шляхом – стежиною за густими рядами кущів і дерев. До ставка мені вдалося підійти, перш ніж компанія мене помітила. Стояв теплий літній ранок. Ноги по коліна втопали у траві. Верхівки в’язів похитувались від легкого вітерцю, густе зелене листя шелестіло, наче розкішний шовк. Була дев’ята ранку, мені вісім, літо тільки починалося – довкола зелено, все ще квітне дика троянда, над головою пропливає мереживо білих хмаринок, десь на видноколі, на пагорбах, даленіють шапки лісів Горішнього Бінфілда. Та на все це я не звертав жодної уваги. Тільки й думав, що про зелений ставок і того коропа, хлоп’ячу компанію з вудочками і наживкою з тіста. Наче вони відкрили райський куточок і мені конче необхідно до них приєднатися. Нарешті я наблизився до них. Хлопців було четверо: Джо, Сід Лавгроу, хлопчик-кур’єр і ще один син власника крамниці – здається, його звали Гаррі Барнс.

Обернувшись, Джо побачив мене:

– От чорт! Малий припхався, – роздратовано сказав він і підійшов до мене, готовий надавати по потилиці. – Ти що, забув, що я тобі казав? Геть звідси, щоб і сліду твого не було тут!

У нас із Джо такий характер, що обидва готові кістками лягти, тільки б домогтися свого. Я зробив крок назад.

– Не піду.

– Ні, підеш.

– Йому треба надерти вуха, Джо, – підхопив Сід. – У нас тут не дитсадок.

– То ти підеш? – запитав Джо.

– Ні.

– Ну добре, хлопче! Добре-е!

І тут почалося. Він бігав за мною, даючи копняків. Та далеко від ставка я не тікав – кружляв берегом. Зрештою Джо наздогнав мене, повалив на землю, притис коліньми мої руки і почав крутити мені вуха – його улюблене заняття, яке я терпіти не міг. На очі наверталися сльози, але я не міг відступити. Мені так хотілося лишитися і порибалити з хлопцями! Неочікувано один із них зглянувся наді мною, підійшов до Джо і сказав, щоб той дав мені спокій, дозволивши зостатися. Тож врешті-решт я лишився з ними.

Хлопці мали із собою гачки, волосінь, поплавці, добрячий шматок хлібної м’якушки, а вудилища ми вирізали з дерева, що росло над ставком. Фермерський будинок стояв всього за дві сотні ярдів, тож треба було постійно пильнувати, чи не помітив нас старий Брувер – він дуже злився, коли ми тут рибалили. Не можу сказати, щоб ми йому якось заважали (воду із ставка він використовував лише для поливання), просто він ненавидів хлопчаків. Декому з компанії не сподобалось, що мені дозволили лишитися, і вони постійно повторювали, щоб я не стовбичив на світлі, бо нас можуть помітити, до того ж я ще замалий, аби тямити щось у риболовлі. Казали, що я тільки розганяю рибу, хоча шуму від мене було вполовину менше, ніж від решти. Насамкінець мене відправили в інший куток ставка, де геть не було тіні. Сказали, що я почну хлюпатися у воді й розлякаю всю здобич. У місці, яке мені дісталося, на улов марно було розраховувати. Я знав це. Просто відчував – інтуїція спрацьовувала, чи що. Та хай там як, я нарешті рибалив. Я сидів на березі, порослому травою; довкола літали мухи, у повітрі стояв різкий запах м’яти; я спостерігав за червоним поплавцем, що стирчав із зеленкуватої води, і попри зарюмсане обличчя почувався таким щасливим, як ніколи.

Бозна скільки ми там просиділи. Сонце підбивалося все вище і вище, ранок тягнувся повільно, і жоден із нас ще нічого не впіймав. Стояла спекотна днина, для клювання було надто сонячно. Поплавці лежали нерухомо. Ми вдивлялися у товщу води, ніби намагалися щось розгледіти у темному склі. Посередині ставка було видно кілька рибин, що плавали майже на поверхні; ось у траві під самим берегом промайнув тритон – піднявся і завмер, зіпершись на якийсь пагінець і не висуваючись із води. Але риба не клювала. Кілька разів хлопцям здавалося, що вони щось впіймали, – але щоразу помилялися. Час ішов, ставало дедалі спекотніше, мухи жерли нас живцем, а від берега віяло м’ятним ароматом, як із крамниці солодощів тітки Вілер. Поступово голод почав брати гору – здебільшого через те, що я не знав, коли пообідаю. Та я продовжував сидіти тихо як миша, не зводячи очей з поплавця. Хлопці дали мені ще один шматок хліба – змінити наживку, та я дуже боявся зчинити шум, витягуючи саморобну вудочку, і звинувачень у тому, що я розігнав усю рибу в радіусі п’яти миль.

Просиділи ми так години зо дві, аж раптом мій поплавець заворушився. Я був впевнений, що то риба. Певно, вона пропливала повз і випадково хапнула наживку, насаджену на гачок. Коли клює, ти це знаєш напевно. Це відчуття відрізняється від того, коли поплавець сіпається, бо ти випадково смикнув вудочку. І тут поплавець пішов під воду. Більше стримуватися я не міг і вигукнув:

– Клює!

– Не бреши, – відмахнувся Сід Лавгроу.

Та вже наступної миті сумнівів у цьому не було ні в кого. Поплавець пішов на дно – я все ще бачив червону пляму під водою і відчував, як волосінь у руці натягнулася. О боже, яке ж це відчуття! Волосінь тремтить, натягнута наче струна, а з іншого її кінця на гачку – рибина! Решта побачили, як вудочка дугою зігнулась у моїй руці, і кинулися до мене. Я витягнув свій трофей з води, і риба – велика й срібляста – пролетіла над нашими головами у повітрі. Цієї ж миті у нас вирвався дружний зойк: рибина зіскочила з гачка і впала в зарості м’яти, що росли на мілководді. Перевернутися їй не вдавалося – вона безпорадно лежала на боці. Джо стрілою стрибнув у воду, розплескуючи вусебіч бризки, і вхопив її обома руками. «Впіймав!» – вигукнув він і кинув здобич подалі у трав’яні хащі. Ми впали на коліна довкола, роздивляючись її. Нашим радощам не було меж! Бідолашна сіпалась, перекидалася; у сонячних променях її луска виблискувала всіма кольорами райдуги. То був велетенський карась – щонайменше сім дюймів завдовжки, і важив він десь із чверть фунта. Як же ми тішились і кричали, роздивляючись його! Аж раптом нас накрила тінь. Піднявши голови, ми побачили старого Брувера у своєму високому капелюсі (тоді всі носили такі – щось середнє між котелком і циліндром) і крагах з грубої шкіри; в руках він тримав дерев’яну палицю.

Ми принишкли, вмить відчувши себе маленькими куріпками, на яких от-от нападе яструб. Він обвів усіх нас поглядом. Вигляд у нього був зловісний – у Брувера майже не було зубів, а поголене підборіддя виступало вперед так, що його щелепи нагадували щипці для горіхів.

– Що це ви тут робите? – запитав він.

Звісно, було цілком зрозуміло, чим ми тут займаємося. Всі мовчали.

– Зараз я покажу вам, як рибалити у чужому ставку! – заволав він і кинувся на нас, розмахуючи палицею.

«Чорна рука» злякалася і кинулась навтьоки. Вудочки і мій трофей ми залишили на березі. Ноги у Брувера були вже не ті, що замолоду, тож він не міг швидко бігти, та все ж він встиг кілька разів вперіщити, перш ніж нам вдалося втекти на безпечну відстань – до середини лугу. Він кричав, що знає наші імена і неодмінно поскаржиться батькам. Я біг у хвості ватаги, тож більше за всіх дісталося саме мені. Коли ставок лишився далеко позаду, я побачив, що мої ноги рясно вкриті червоними смутами.

Решту дня я провів з хлопцями. Вони ніяк не могли вирішити, приймати мене до свого товариства чи ні, та поки що дозволили лишитися. Хлопцю з броварні, який знайшов якийсь привід відпроситися на ранок, був час повертатися назад. Решта ж пішли тинятися далі, як це часто роблять підлітки, коли весь день проводять на вулиці далеко від домівки, та ще й без дозволу. Це був мій перший справжній похід з хлопцями – зовсім не схожий на ті, в які нас водила Кейті Сімонс. Пообідали ми на околиці міста, у сухій канаві в заростях дикого фенхелю, серед старих консервних бляшанок. Хлопці поділилися зі мною своєю їжею, а Сід Лавгроу дав комусь пенні – зганяти за пляшкою «Монстра». Було неймовірно спекотно, у повітрі стояв різкий запах фенхелю, газований напій викликав відрижку. Потім ми попленталися запилюженою стежиною до Горішнього Бінфілда – здається, я там не бував до цього. Тоді я вперше побачив буковий ліс з листяним килимом під ногами і гладенькими стовбурами, що здіймалися так високо, що птахи на верхів’ях здавалися маленькими цятками. У ті дні можна було гуляти в лісі де завгодно. У садибі більше ніхто не жив, фазанів охороняти не було кому, тож у кращому випадку зустріти тут можна було хіба що хурмана на возі з деревиною. Знайшли зрізаний стовбур – кільця на ньому нагадували мішень, і ми почали жбурляти в нього каміння. Тоді хлопці взялися за рогатки і почали цілити у птахів, а Сід Лавгроу вихвалявся, що підбив зяблика, але він застряг десь між гілками нагорі. Джо сказав, що Сід бреше, і вони ледь не побилися. Потім ми спустилися на дно вапнякового видолинка, встеленого сухим листям, і стали кричати, щоб почути власне відлуння. Хтось вигукнув якесь непристойне слово, і всі миттю підхопили, демонструючи один поперед одного, як уміють лаятись, а з мене кепкували, бо я знав тільки три лайливі слова. Сід заявив, що знає, звідки беруться діти – сказав, що все відбувається так само, як у кроликів, от тільки людське немовля з’являється з пупа матері. Гаррі почав видряпувати на стовбурі якесь слово, але йому це швидко набридло. Тоді ми пішли до сторожового будиночка. Ходили чутки, що десь неподалік є ставок з величезною рибою, але ніхто ніколи не наважувався заходити на територію садиби, бо в сторожовому будиночку жив Годжес, який міг надавати добрячих стусанів. Коли ми проходили повз, він копирсався на своєму городі. Ми наговорили йому купу зухвалих речей, доки він не відігнав нас, а тоді пішли до Волтонської дороги дражнити візників, ховаючись за кущами, куди не сягав батіг з воза. Неподалік був старий кар’єр, який згодом перетворився на заросле кущами ожини сміттєзвалище. Там здіймалися цілі гори старих залізних бляшанок, рам для велосипедів, дірявих каструль і розбитих пляшок, крізь які вже проріс бур’ян. Десь годину ми копирсалися в цьому непотребі, забруднившись з голови до п’ят, витягаючи з купи сміття рештки залізної огорожі – і все через те, що Гаррі Барнс божився, що за сто фунтів старих залізяк коваль з Нижнього Бінфілда дає шість пенсів. Потім Джо натрапив на покинуте гніздо дрозда у кущах ожини – з нього виглядали пташенята, на яких ледь пробивалося перше пір’ячко. Після довгих сперечань ми взяли тих пташенят і почали жбурляти в них камінням, доки не забили. Їх було четверо, тож кожному дісталося по жертві. Надходив час вечері. Ми розуміли, що старий Бровер свого слова дотримає і вдома нас як слід відгамселять, та голод був дужчим за інстинкт самозбереження. Нарешті ми дісталися своїх домівок, по дорозі вчинивши ще один бешкет, кинувшись з палицями за щуром, а за нами, несамовито лаючись, бо ми витоптали його грядки з цибулею, погнався старий Беннет – начальник залізничної станції, який навіть вночі копирсався на своєму городі.

Пройшовши миль з десять, я зовсім не відчував втоми. Весь день я хвостиком бігав за хлопцями, намагаючись робити все разом з ними, а вони дражнили мене, називали «малюком», та я старався не хнюпити носа. Мене сповнювало дивовижне почуття, відоме тільки чоловікам. Я зрозумів, що більше не дитина. Тепер я хлопець. Нарешті. Яке ж це приємне відчуття: усвідомлювати, що можеш піти будь-куди, сховатися так, щоб батьки тебе не знайшли, ганяти щурів, вбивати птахів, кидатися камінням, дражнити візників і лаятися, поки не захрипнеш. Це потужне відчуття власної сили і усвідомлення того, що тобі до снаги геть усе, що немає нічого неможливого – варто лише порушити правила і вдатися до агресії. Білий пил на дорозі, вологий від поту одяг, аромат фенхеля і дикої м’яти, непристойні слова, кислуватий сморід сміттєзвалища, смак газованого напою і відрижки після нього, забите пташеня, відчуття, як рибина смикається на гачку – ось воно. Дякую тобі, Господи, за те, що я чоловік. Жодна жінка не здатна відчути бодай щось подібне.

Звісно ж, старий Брувер свого слова дотримав і про все розповів нашим батькам. Тато не на жарт розлютився, виніс з магазину ремінь, погрожуючи «всю душу витрясти» з Джо. Та Джо не так уже й просто було втримати, тож зрештою від батька йому перепало лише кілька добрячих копняків. Та наступного дня його відшмагав тростиною директор граматичної школи. Я теж намагався опиратися, та мені бракувало сил, тож матері нічого не вартувало вхопити мене, перегнути через коліно і відлупцювати ременем. Тож того дня мені перепало тричі: від Джо, від Брувер а і від матері. Наступного дня хлопці вирішили, якщо я хочу стати повноцінним членом банди, мені слід пройти «випробування» (це слово вони взяли з книжок про червоношкірих). Вони наполягали на тому, що, перш ніж проковтнути хробака, я маю його як слід розжувати. Заздрячи, що мені, такому малому, єдиному вдалося щось впіймати у тому ставку, вони зрештою зійшлися на тому, що не такою вже й великою була моя рибина. Зазвичай у ході подальших обговорень улов постійно збільшується в габаритах. У моєму ж випадку сталося навпаки – договорилися до того, що мій короп зменшився до розміру пічкура.

Але для мене це не мало жодного значення. Я ж рибалив! Я бачив, як мій поплавець пішов під воду, відчував, як рибина натягує волосінь. І хай би що вони казали, цього вони у мене забрати не могли.