Текст книги "Ковток повітря"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

II

Їдальня теж була вже не та.

Я добре пам’ятав, як виглядала стара зала, хоча ніколи тут не обідав: закопчений камін, бронзово-брунатні шпалери (я ніяк не міг зрозуміти: вони мають бути такого кольору чи просто з часом поруділи) і картина олією (роботи того самого Вільяма Сенфорда), на якій зображено сцену битви біля Тель-ель-Кебіра[20]20
  Битва між армією Великої Британії та єгипетським військом, 1882 р. (прим. пер.).


[Закрыть]. Нині інтер’єр був витриманий у середньовічному стилі: цегляний камін з виступом, на якому можна сидіти, величезна балка поперек стелі, обшиті дубовими панелями стіни, і всюди в очі впадали декоративність і фальш. Наприклад, балка була справді з дубу (певно, зняли зі старого вітрильника), але вона абсолютно нічого не підпирала, та й панелі виглядали підозріло. Щойно я сів до столу, як до мене підлетів вишколений офіціант, вправно розгортаючи серветку. Зробивши замовлення, я постукав по стіні за спиною: так і знав! Це не дерево, а якийсь штучний матеріал, пофарбований «під дерево».

Та обід виявився цілком пристойним. Мені принесли ягня під м’ятним соусом і пляшку білого вина (чи чогось іншого) з французькою назвою. Напій викликав легку відрижку, але добряче підбадьорив. Окрім мене у залі обідала ще одна жінка – білявка років за тридцять, судячи з вигляду – вдова. Кидаючи на неї короткі погляди, я роздумував, чи зупинилася вона в «Георгу», і міркував, як би її кудись запросити. Дивно, як плутаються наші відчуття: спершу я бачив привидів, минуле ніяк не відпускало мене. Ввижалися дебелі фермери, які, випроставши під довгими столами ноги і дзвякаючи по кам’яних плитах цвяхами у підборах черевиків, швидко працюють щелепами, ретельно пережовуючи гігантські порції ростбіфа, які, здавалося б, не під силу здужати пересічній людині. Й одразу перед очима столи з охайними білими скатертинами, келихами для вина і згорнутими серветками, весь цей фальшивий декор, роблена дорожнеча. І тут я подумав: «На мені новенький костюм, у кишені дванадцять фунтів. Хіба хтось колись міг уявити, що я, малий Джорджі Боулінг, повернуся сюди, та ще й на власному авто?» Цієї миті вино теплою хвилею розлилося по тілу, вдаривши в голову; я знову кинув погляд на білявку, уявляючи, як роздягаю її.

Перемістившись до бару випити бренді і запалити сигару (інтер’єр тут так само був витриманий у середньовічному стилі, от тільки замість стільців стояли шкіряні крісла, а столи були зі скляними стільницями), я все ще бачив привидів. Та я не заперечував. Правду кажучи, я вже був напідпитку і чекав, коли та жіночка з їдальні буде проходити біля мене, щоб я міг з нею познайомитися. Але вона так і не з’явилася. Готель я залишив вже по обіді.

Дійшовши до ринкової площі, я повернув ліворуч. Наша крамниця! Дивна річ: двадцять один рік тому, того дня, коли ховали матір, я проїхав повз, і мене зовсім не зачепили ані її занедбаний вигляд, ані спалена вивіска. Зараз же, після стількох років, коли деякі деталі батьківського дому вже стерлися з пам’яті, у мене скрутило шлунок від самої лише думки про те, що я от-от його побачу. Я минув цирульню: лишилася на місці, тільки хазяїн змінився. З її дверей повіяло теплим ароматом мигдального мила – не таким пряним, як той, давній, аромат рому і тютюну «Латакія». До нашої лавки лишалося якихось двадцять ярдів! Господи!

Над будівлею висіла вивіска, певно, зроблена тим самим майстром на всі руки, що намалював вивіску для «Георга»:

КАВ’ЯРНЯ «У ВЕНДІ»

РАНКОВА КАВА

ДОМАШНЯ ВИПІЧКА

Кав’ярня!

Думаю, що у мене викликала б подив м’ясна лавка чи крамниця залізних виробів на цьому місці, та власне будь-що, окрім нашого насіння. Звісно, безглуздо вимагати чогось тільки на підставі того, що ти тут колись народився. Та я нічого не міг із собою вдіяти. Мушу сказати – вивіска відповідала концепції закладу на всі сто: блакитне драпування у вітрині, а посередині кілька стандартних кексів, вкритих шоколадною глазур’ю, з одненьким грецьким горішком, що стирчить, як вишенька на торті. Я зайшов досередини. Чаю мені зовсім не хотілося, та я мав побачити, що там і як.

Виявилося, що на кафе перетворились і наша крамниця, і колишня вітальня. Задній двір, де у нас стояв бак для сміття і де батько вирощував різнотрав’я, замостили бруківкою, поставили там дерев’яні столи, горщики з гортензіями і всілякі дрібниці. Переступивши поріг, я потрапив до приміщення нашої колишньої вітальні. І тут на мене чекали привиди минулого. Фортепіано, написи на стінах і двоє старих червоних крісел обабіч каміна, в яких мати з батьком сиділи по неділях, гортаючи свої улюблені тижневики «Люди» і «Новини звідусіль». Господарі оформили інтер’єр у старовинному стилі (навіть «Георга» переплюнули): масивні столи на підпорах, ковані люстри, олов’яні тарілки на стінах та інші елементи декору. До речі, ви ніколи не звертали уваги на те, як темно в таких кафе? Певно, елемент антуражу. Замість звичайної офіціантки мене зустріла дівчина в якійсь сукенці з візерунком і з невдоволеним виразом обличчя. Я замовив тільки чай, а мені його несли десять хвилин! Звісно, який чай – зелений листовий, з Китаю, та такий слабенький, що його не відрізнити від води, доки не доллєш молока. Я сидів практично на тому самому місці, де колись стояло батьківське крісло. Присягаюся – майже чув, як він зачитує вголос уривок статті з «Людей» про літаючі машини чи про хлопчину, якого проковтнув кит, чи ще якусь нісенітницю. Емоції накрили такою потужною хвилею, що мені стало здаватися, ніби я потрапив сюди обманом, мене от-от викриють і виженуть, та водночас мене розривало від бажання розповісти комусь про те, що я тут народився, у цьому будинку, ба більше: відчуваю, що це місце – моє. У кафе не було інших клієнтів. Дівчина в сукенці крутилася біля вікна, і було очевидно, що моя присутність заважала їй поколупатися у зубах. Я попросив її принести шматочок кексу. Скуштував. Домашня випічка! Та де там! На маргарині та яєчному порошку. Та мені так кортіло з кимось поговорити, що я не стримався:

– Давно ви живете у Нижньому Бінфілді?

Дівчина аж здригнулася, кинула на мене здивований погляд і промовчала. Я спробував ще раз:

– Я й сам колись жив тут. Але давно.

І знову у відповідь ані слова, тільки якийсь ледь чутний звук. Кинувши на мене ще один холодний погляд, вона відвернулася до вікна. Зрозуміло. Не для того батьки ростили леді, щоб вона розмовляла з простими клієнтами. До того ж вона, мабуть, подумала, що я залицяюся до неї. Зрештою, навіщо їй знати, що я народився в цьому будинку? Навіть якщо вона в це й повірить, їй же начхати. Вона й гадки не має, що тут колись була лавка Семюеля Боулінга «Торгівля кукурудзою і насінням». Оплативши рахунок, я забрався звідси.

Прогулявся до церкви, остерігаючись і водночас сподіваючись, що хтось із земляків упізнає мене. Та дарма турбувався: на вулицях жодного знайомого обличчя. Таке враження, наче старе населення зникло, а його місце зайняло нове.

Діставшись до церкви, я зрозумів, для чого знадобилося нове кладовище. Двір був буквально забитий могильними плитами, а імена на половині з них були мені абсолютно незнайомі. Та було нескладно відшукати ті, які я знав. Я поблукав серед надгробків. Церковний сторож щойно викосив траву, і навіть тут стояв запах літа. Всіх моїх давніх знайомих уже не було серед живих. М’ясник Гревіт і Вінкел, теж торговець насінням, власник «Георга» Трю і місіс Вілер з крамниці з солодощами – всі вони тепер тут. Шутер і Везеролл лежали поруч, але, як і в церкві, по різні боки алеї, наче суперники все ще змагалися, хто кого перекричить. Везеролл так і не дожив до ста років: «народився 1843-го», «пішов із життя 1928-го». Та протримався довше Шутера, як завжди, здолавши того: помер 1928-го. Тяжко йому, мабуть, довелося в ті останні два роки, коли ні з ким вже було вступити у вокальний двобій! Старого Гріммета накрили масивною мармуровою плитою, що формою нагадувала пиріг з шинкою і телятиною, ще й поставили залізну огорожу, а в кутку під дешевими дерев’яними хрестами спочивало все сімейство Сіммонсів. Всі перетворилися на прах. Старий Годжес зі своїми пожовклими від тютюну зубами, Лавгроу зі своєю пишною бородою, і леді Ремплінг з конюшим на задній приступці карети, і тітка Гаррі Барнса зі скляним оком, і Брувер з млина з постійно злим, схожим на темний горіх обличчям – від них усіх не залишилося нічого, окрім могильних плит і хтозна-чого під землею.

Знайшов могили батька й матері. Обидві мали пристойний вигляд: сторож час від часу косив траву. Дядько Ізекіль лежав трохи далі. Більшість давніх могил вони зрівняли, а каркаси дерев’яних рам, що стирчали над землею, прибрали. Що маєш відчувати, коли через двадцять років приходиш на могили батьків? Не знаю, що має відчувати решта, та можу описати власні відчуття: у моїй свідомості мати і батько досі живі, просто існують у паралельній реальності. Мати порається біля чайника, батько в окулярах, з припорошеною борошном лисиною і сивими вусами – обидва так і застигли навіки у моїй пам’яті, як на картині. А ця закопана в землю купка кісток не має до них жодного стосунку. І от, стоячи тут, я замислився: а що відчуває людина там, під землею, чи взагалі вона щось відчуває, чи до всього їй байдуже? Аж раптом мої роздуми урвала похмура чорна тінь, що прокотилася по мені холодною хвилею.

Озирнувшись, я побачив, як над головою пролетів бомбардувальник. Здається, від його гуркоту здригнулася земля.

Я зайшов до церкви. Вперше після повернення до Нижнього Бінфілда мене не переслідували привиди – принаймні, так мені здалося. Бо тут усе лишилося без змін. Хіба що поповнилися ряди тих, хто спочиває вічним сном на подвір’ї. Навіть подушки для колін, здається, були ті самі. Той же запах пилу із солодкуватим духом тліну. І – о боже! – діру у вікні так і не залатали, тільки зараз, увечері, коли сонце перекотилося на інший бік, його промені не ковзали по підлозі. Лавки теж старі: оця наша, а трохи далі та, на якій виспівував Везеролл, кидаючи виклик Шутеру: «Сигон, цар Аморейський, і Ог, цар Васанський!» І стерті плити у проході між лавками із залишками епітафій тим, хто спочиває під ними. Я присів роздивитися одну з плит біля нашої лавки. Напис на ній я знав напам’ять. Навіть шрифт закарбувався в пам’яті. Тільки одному Господу відомо, скільки разів за службу я перечитував його:

Тут................................син, дворянин

цієї парафії........................................вірою і правдою

Свої....................численні чесноти примножив.........

....................сумлінністю..........................................................

.........................................кохана дружина Амелія. і семеро

її доньок...

Відразу ж згадалося, як мене в дитинстві зачаровувало те протяжне «С-сссс». Завжди було цікаво, чи так само вимовлялися ці слова в давні часи.

Я почув кроки за спиною. Обернувшись, побачив чоловіка в рясі. Це був вікарій.

Ні, не якийсь там вікарій, а старий Беттертон, який служив у цій церкві ще за сивої давнини – скільки себе пам’ятаю, він завжди був тут. Десь з 1904-го. Відразу ж упізнав його, хоча він став зовсім сивим.

А от він мене не впізнав. Для нього я був черговим товстуном у синьому костюмі, що зайшов оглянути пам’ятку. Після короткого привітання він відразу ж перейшов до традиційного монологу: запитав, чи я цікавлюся архітектурою, і почав розповідати, яку культурну цінність становить цей храм (його звели ще сакси), і далі в такому самому дусі. А тоді почав водити по колу – від норманської арки біля входу до ризниці й до мідного барельєфа із зображенням сера Родеріка Бона, що наклав головою у битві біля Ньюбері. Я поплентався за ним з виглядом пса, якому щойно дісталося від хазяїна, – так виглядають торговці середніх літ під час екскурсій картинними галереями чи старовинними соборами. Та чи сказав я, що знаю тут кожен закуток? Сказав, що я – Джордж Боулінг, син Семюеля Боулінга (навіть якщо він і не пам’ятає мене, та батька мав би знати); що я не тільки протягом десяти років слухав його проповіді й відвідував заняття з підготовки до конфірмації, а ще й був членом місцевої Спілки літературознавців і взявся читати «Сезам і Лілії», тільки щоб догодити йому? Звісно, ні. Я просто покірно йшов за ним і невиразно буркотів собі під носа щось на зразок того, що зазвичай кажуть, коли чують про солідний вік чергової пам’ятки. Щойно я побачив його, вирішив: нехай думає, що я тут чужак. Як тільки з’явилася нагода, вкинув до церковної скарбниці шість пенсів і вшився.

Але чому? Чому, нарешті побачивши знайоме обличчя, я не наважився сказати, хто я такий?

А тому, що двадцять років неабияк змінили його, і це мене, чесно кажучи, налякало. Ви, певно, думаєте, що він дуже постарішав. Зовсім ні! Він став виглядати молодше. І це справило на мене таке враження, що змусило замислитися над швидкоплинністю часу.

Нині Беттертону мало бути десь близько шістдесяти п’яти, бо коли я востаннє його бачив, він був приблизно мого віку – тоді йому було сорок п’ять. Коли ховали матір, у його волоссі вже з’явилася перша сивина, а зараз воно стало зовсім білим. Та хай там як, але перше, що впало мені в очі, – яким молодим він виглядає. Я завжди вважав його літнім чоловіком, хоча насправді це було не так. Пам’ятаю, як у дитинстві всіх, кому перевалило за сорок, я сприймав як відпрацьований матеріал – от-от розваляться на частини. Для мене не існувало віку після позначки сорок. Мій ровесник здавався мені тоді старішим за цього бадьорого діда. Господи помилуй! Мені ж самому сорок п’ять. Від цієї думки стало лячно.

То ось як сприймає мене двадцятирічна молодь, подумав я, пробираючись до виходу між могил. Старий пузань, що тільки те й робить, що крекче. Що ж, цікаво. Зазвичай я не переймаюся своїм віком. І чого б це я переймався? Ну, заплив трохи жирком, але ж і досі у розквіті сил, і на здоров’я не скаржуся. Та й фізична активність мене не надто втомлювала, аромати троянд манять так само, як і двадцять років тому. А як щодо мого власного аромату? Наче у відповідь, небеса послали мені юну дівчину років вісімнадцяти. Вона пройшла зовсім близько від мене, і я встиг зловити її швидкий погляд. У ньому не було ворожості чи переляку. Вона глянула на мене з тією холодною відчуженістю, з якою часом дивиться тварина. Дівчина з’явилася на світ у ті роки, коли я вже поїхав з Нижнього Бінфілда. Жоден з моїх спогадів не мав для неї ніякісінького сенсу. Вона, як тварини, жила геть в іншому світі.

Я повернувся до «Георга». Мені конче треба було випити, але бар відкривався тільки за півгодини. Я вирішив зачекати і сів погортати минулорічний випуск «Театру і спорту», коли це відчинилися двері й зайшла та сама білявка, можливо вдовиця, яку я побачив за обідом. Вмить мною оволоділо нестримне бажання. Страшенно закортіло провести з нею годину-другу, довести самому собі, що є ще порох у порохівницях, і байдуже, що в роті зубний протез. Зрештою, не така вже й велика в нас різниця у віці, подумав я (мені чомусь здавалося, що їй має бути років тридцять п’ять). Я сидів спиною до каміна, немов гріючи зад. А я непогано виглядаю в цьому синьому костюмі. Не завадило б трохи скинути жирку, та, як кажуть французи, я distingue. Солідний чоловік. Цілком міг би зійти за біржового брокера. Тоном світської людини я промовив:

– Яка чудова нині погода, ви так не вважаєте?

Цілком невинна фраза. Правда ж? Не якесь там вульгарне «Ми раніше не зустрічалися?» Та я зазнав невдачі. Вона не відповіла. Підвівши від газети голову, кинула на мене такий нищівний погляд, від якого могли б повилітати шибки. Яке приниження! Її холодні блакитні очі пронизали мене, як кулі. Тієї ж миті я зрозумів, наскільки помилявся. Вона не з тих удів, які після смерті чоловіка фарбуються у білявок і чекають, коли їх запросять на танці. Переді мною була дамочка з верхів середнього класу, можливо навіть донька адмірала, яка виховувалася в одній із тих приватних шкіл, в яких грають у хокей на траві. А я все неправильно зрозумів. І неважливо, який на мені був костюм, – я не тягнув на біржового брокера. По мені ж видно: типовий заїжджий гендляр, якому перепало трохи грошенят. Я шаснув до головного бару перехилити кілька пінт пива перед вечерею.

Пиво вже не те. Я добре пам’ятаю, як смакувало старе пиво, яке варили в долині Темзи, і присмак в нього був «крейдовий». Я запитав у дівчини за барною стійкою:

– Броварня і досі належить Бессемерам?

– Як? Бессемерам? Ні-і-і, ви що, сер! Їх зжерли. Давно, ще до того, як ми сюди переїхали.

Приязній жіночці-барменші (я таких називаю «старшими сестрами») було близько тридцяти п’яти; приємне округле обличчя, дебелі руки – постійно працюють з пивною помпою. Вона сказала назву картелю, який поглинув броварню Бессмерів. Чесно кажучи, зміну власника можна було відчути буквально на смак. Барна стійка тягнулася вздовж усієї стіни. Вона була розділена перегородками на кілька окремих барів. Навпроти двоє хлопців грали в «дартс», а з відсіку «Кухоль і пляшка» лунав бас хлопця, якого мені заважав розгледіти перестінок. Спершись своїми могутніми руками на барну стійку, барменша завела зі мною розмову. Я перелічив імена кількох людей, яких знав, але жодне з них їй не було знайоме. Сказала, що живе в Нижньому Бінфілді тільки п’ять років. Навіть не чула про старого Трю – колишнього власника «Георга».

– Я тутешній, – сказав я. – Колись давно жив тут, ще до війни.

– До війни? Ого! Ніколи б не подумала, що вам стільки років.

– Придивися гарненько, – донісся голос з «Кухля і пляшки».

– А місто розрослося, – продовжив я. – Мабуть, завдяки заводам.

– Ну так, переважна більшість людей працює на заводах. Виробляють грамофони, є ще панчішна фабрика. Зараз, звісно, перейшли на бомби.

Чому це «звісно», я так і не зрозумів, але вона почала розповідати про молодого хлопчину з тієї панчішної фабрики, який іноді приходив сюди і казав, що бомби, як і панчохи, вони виробляють парами – для зручності (для якої, я теж не второпав). А тоді розповіла, що біля Волтона збудували військове летовище (тепер зрозуміло, звідки всі ці бомбардувальники), і ми одразу ж заговорили про війну. Сміх та й годі. Я приїхав сюди, щоб позбутися думок про неї. Та як їх позбудешся, цих думок, коли війна витає буквально у повітрі, яким дихаєш?

Я сказав, що почнеться 1941-го. Бас з «Кухля і пляшки» докинув, що це кепська затія. А барменша зізналася, що коли чує про війну, в неї аж мурашки по тілу бігають:

– Усе це не вселяє оптимізму, особливо коли бачиш, що відбувається довкола. Іноді вночі, коли не можу заснути, я лежу, дослухаюся до гуркоту тих одоробел і думаю: «А раптом бомби посипляться прямісінько тобі на голову!» А ця їхня ППО? Міс Тоджерс, уповноважена з цивільної оборони, постійно повторює те саме: «Зберігайте спокій, заклейте вікна газетами, і все буде гаразд». Подейкують, що під мерією збираються вирити бомбосховище. А що буде з дітьми? Хіба ж на малюка натягнеш протигаз?

Знову обізвався голос з «Кухля і пляшки»: цього разу незнайомець вирішив проінформувати, що читав у газеті, нібито радять приймати гарячі ванни. Почувши це, хлопці біля барної стійки почали жартувати, вираховуючи, скільки людей може вміститися в одну ванну одночасно, і цікавлячись, чи не захоче до них приєднатися барменша. Та гаркнула на них, щоб не патякали, і пішла до іншого кінця барної стійки налити їм ще по пінті «міцного» і «світлого». Я зробив ковток пива. Яка гидота! «Гірке» – так його тут називають. З назвою не помилилися – таке гірке, що аж сіркою відгонить. Суцільна хімія. Я чув, що з англійського хмелю пива більше не варять – він іде на виробництво хімічного концентрату. А от з концентрату вже варять пиво. Згадалося, що казав дядько Ізекіль про подібне пійло, і подумав, як би він висловився про ППО і про відра з піском, яким збираються гасити термітні бомби. Тут повернулася жіночка, яка мене обслуговувала, і я поцікавився:

– До речі, а хто зараз хазяйнує в «Садибі»?

«Садибою» ми називали маєток Бінфілд. Здається, запитання її спантеличило.

– У «Садибі», сер?

– Він питає про маєток Бінфілд, – підказав голос з «Кухля і пляшки».

– A-а, маєток Бінфілд! А я думаю, яка це садиба? Він тепер належить докторові Мерроллу.

– Докторові Мерроллу?

– Так, сер. Кажуть, у нього більше півсотні пацієнтів.

– Пацієнтів? То тепер це лікарня?

– Ну, лікарнею це навряд чи можна назвати. Скоріше санаторієм. Для нервовохворих, тобто тих, що з психічними розладами.

Психлікарня!

Зрештою, на що ще я міг сподіватися?