Текст книги "Ковток повітря"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Коли робота і родинне життя стають кісткою поперек горла, я йду до Портіуса, щоб відволіктися, відпочити. Та сьогодні це мені чомусь не вдавалося. Ніяк не міг позбутися своїх думок. Як і у випадку лектора з Лівого клубу, я не слухав старого – його слова були лише тлом для моїх думок. Щоправда, часом лекторові вдавалося привернути до себе увагу, натомість голос Портіуса був надто спокійним, а манера говорити надто стриманою. Зрештою я його перебив:

– Скажіть, Портіусе, якої ви думки про Гітлера?

Довгов’язий Портіус стояв біля каміна, поставивши ногу на решітку і спираючись ліктем на поличку. Від здивування в нього мало не випала з рота люлька.

– Гітлер? Ви маєте на увазі цього німця? Любий друже, я взагалі про нього не думаю.

– Бачте, проблема в тому, що своїми клятими витівками він змусить нас думати про нього.

Від слова «кляті» Портіус зніяковів, хоча не подав і знаку. Утім, як завжди. Така вже в нього натура. Знову почав походжати кімнатою, випускаючи у повітря клуби тютюнового диму.

– Не бачу причин приділяти йому якусь увагу. Типовий авантюрист. Скільки таких було до нього і скільки ще буде після. Ефемерність, нічого більше.

Не надто розуміючи, що таке «ефемерність», я продовжував наполягати на своєму:

– Гадаю, ви помиляєтеся. Це стерво Гітлер не такий, як решта, так само, як і Сталін. Вони не з тієї старої гвардії, що ради забави страчувала людей на гільйотині чи розпинаючи на хресті. Ці хлопці належать до нового покоління. Таких ми ще не бачили.

– Любий друже, в цьому світі все вигадали ще до нас!

Ну звісно, це ж улюблений вислів Портіуса. До всього нового він ставиться зі зневагою. Варто завести мову про останні новини, як він тут же відповість, що подібне трапилося за якогось там імператора. Навіть у розмові про аероплани згадає, що їх, можливо, використовували колись і на Криті, чи в Мікенах, чи деінде. Я спробував описати йому свої враження від виступу того лектора, пояснити, що передчуваю наближення біди, але він не захотів того слухати. Тільки повторив, що все в цьому світі вигадано до нас. Тоді дістав з полиці книжку і зачитав абзац про давньогрецького тирана, який, поза сумнівом, був практично близнюком Гітлера.

Ми ще трохи посперечалися. Цілий день я чекав, коли зможу виговоритися. Сміх та й годі! Я, звісно, не бовдур, але й розумником себе назвати не можу, а коло моїх інтересів зазвичай обмежується типовим переліком тих, що й у пересічних товстунів мого віку, які мають двох дітлахів. Та навіть моїх інтелектуальних здібностей достатньо для того, щоб побачити: звичний для нас уклад життя викорінюють. Шкірою відчуваю це. Перед очима постають картини війни і післявоєнного періоду: черги за продуктами, переслідування, гучномовці з пропагандою. І я не один про це думаю. Нас таких мільйони. Хлопці, з якими випиваю у пабах, водії автобусів, комівояжери – всі говорять про те саме: коїться щось недобре. Вони теж відчувають, як земля буквально йде з-під ніг. А цей високоосвічений інтелігент, який усе своє життя тільки те й робив, що читав книжки, не помічає очевидного. Каже, чхати він хотів на Гітлера. Відмовляється вірити в те, що ми стоїмо на порозі нової війни. У будь-якому разі, оскільки сам він не брав участі у бойових діях, ці проблеми його не хвилюють: для нього війна – це щось на кшталт поганенької вистави порівняно з падінням Трої. Не бачить сенсу перейматися через якісь там гасла, гучномовці та солдатський однострій. «Ну хто при здоровому глузді взагалі на це зважатиме?» – постійно повторює він. Колись не стане Гітлера і Сталіна, натомість назавжди залишаться такі речі, як «вічні істини». Таким чином він намагається сказати, що знає заздалегідь, як усе складеться. Як і раніше, вихованці Оксфорду продовжуватимуть походжати по завалених книжками кабінетах, цитувати вислови латиною, курити добірний тютюн з банок з емблемами. І не було жодного сенсу намагатися щось йому довести. Певно, від того юного комуніста і то було б більше користі. Згодом наша розмова, як завжди, зосередилася довкола подій сивої давнини. А тоді звернула на поезію. Після цього Портіус дістав з полиці збірку творів Кітса і почав читати «Оду солов’ю» (чи, може, жайворонку – вже й не згадаю).

Вірш виявився довгим. Але мені подобається слухати, як Портіус декламує. Це йому непогано вдається. Виробив голос, читаючи лекції у школах для хлопчиків. Стане, зіпершись на що-небудь, з рота стирчить люлька, а гучний голос впевнено ллється, здіймаючись на кожному рядку. Відчувається, що він цим живе. Не знаю, для чого вся ця поезія, та на деяких людей вона справляє чудодійний ефект – заспокоює, як музика. Я не завжди дослухаюся до Портіуса, коли він читає вірші, не намагаюся зрозуміти слова, але їхнє звучання розслабляє мене. Мені це дуже подобалося. Але сьогодні ніяк не вдавалося розслабитися. Поезія! Самі лише звуки, нічого більше. А що далі? Для чого все це? Її не протиставиш кулеметам і гарматам.

Я дивився на Портіуса. Він стояв переді мною, спершись ліктем на книжкову полицю. До чого ж кумедні ці викладачі з приватних шкіл! Вічні учні. Все життя по колу з тими самими уривками з латинської і давньогрецької поезії. Раптом я згадав, що коли був тут уперше, він читав мені той самий вірш. З тією ж інтонацією, а коли дійшов до рядків, в яких йдеться про «таємне вікно» чи щось подібне, його голос затремтів. У голові промайнуло: та в ньому ж не лишилося жодної іскри життя! Це просто примара. І всі хлопці, на кшталт нього, такі ж самі небіжчики.

А може, і чимало з тих, кого ви зустрічаєте щодня на вулиці, теж уже мертві. Людину вважають мертвою тоді, коли її серце перестає битися. Та я маю іншу думку. Зрештою, після того, як наше серце припиняє працювати, дещо в нашому тілі продовжує функціонувати – волосся, наприклад, може рости роками. Як на мене, справжня смерть настає тоді, коли людський мозок втрачає можливість сприймати нову інформацію. Як у випадку з Портіусом. Бездоганний смак, висококласна освіта, але абсолютне неприйняття будь-яких змін. Постійно оперує тими самими завченими фразами, виголошує ті самі ідеї. І таких, як він, чимало. Їхня свідомість більше не працює – вони просто рухаються по інерції вперед-назад по тій самій колії, з кожним кроком усе більше перетворюючись на привидів себе колишніх.

Певно, мізки у старого Портіуса закостеніли ще за часів російсько-японської війни. Та весь жах у тому, що майже всі пристойні люди – ті, хто не має жодного бажання товкти комусь пики, – схожі на нього. Люди вони хороші, а от мозок уже геть не працює. Вони беззахисні перед загрозою, що чатує на них, просто тому, що не в змозі її передбачити. Хоча вона прямісінько перед їхнім носом. Переконані, що нікому не змінити Англії, що вона такою залишиться назавжди. Для них не існує інших країн. Їм не збагнути, що це просто пережиток минулого, що сюди ще не встигли долетіти снаряди. А як щодо тієї нової генерації вимуштруваних юнаків зі Східної Європи, в яких у голові самі лише гасла і кулі? Ми вже у них на гачку. І оком не встигнемо змигнути, як вони підуть у наступ. Для цих хлопців не існує правил. Всі добропорядні люди паралізовані. Скидається на те, що у світі залишилися самі небіжчики та енергійні горили. І нікого більше.

Я пішов десь за півгодини, втративши будь-яку надію переконати Портіуса у тому, що Гітлер – це серйозно. По дорозі додому, крокуючи темними вулицями, я думав про те саме. Трамваї вже не ходили. Вдома було темно, Гільда вже лягла спати. Я пішов до ванної кімнати, опустив протез у склянку з водою, вдягнув піжаму і заліз у ліжко, обережно посунувши Гільду. Уві сні вона перевернулася на інший бік, оголивши лопатки. Дивно, та саме вночі тебе часом охоплює смуток. У той момент доля Європи непокоїла мене набагато більше за несплачені рахунки і роботу. Такі роздуми здадуться абсолютною дурницею тим, хто крутиться як білка в колесі, намагаючись заробити на життя. Але мені від них нікуди не дітися. Перед очима й досі хлопці в одностроях, у вухах звучать кулеметні черги. Останнє, про що я подумав, перш ніж заснути, – якого біса я маю перейматися такими речами?

II

Почали квітнути первоцвіти. Здається, був березень.

Я проїжджав Вестергем і прямував до Падлі. Мав провести оцінку крамниці торгівця товарами із заліза, а потім, якщо вдасться, вмовити його застрахувати бізнес. До мене з ним уже мав розмову один з наших агентів, та останньої миті торгівець дав задньої, бо злякався, що не зможе вчасно сплачувати внески. Я мастак вмовляти людей. Секрет у тому, що для них я добрий товстун – вони з радістю і без жодних нарікань підписують чеки. Звісно, до кожного потрібен персональний підхід. Комусь треба більше розповісти про систему бонусів, а когось просто від самого початку налякати історією про те, що трапилося зі знайомим бідолахою, який лишився вдівцем після смерті дружини, життя якої не було застраховане.

Стареньке авто добряче підкидало на пагорбах. А яка стояла днина! Знаєте ці дні у березні, коли зима врешті-решт здається, поступається весні? Кілька тижнів поспіль нас мордувала «сонячна» погода – небо світиться холодною блакиттю, а вітер шкребе по шкірі, наче тупим лезом. Аж раптом вітер вщухає й починає пригрівати сонечко. Ви тільки уявіть собі – все довкола залите блідим сонячним світлом, всюди такий спокій – жодна галузка на дереві не ворухнеться, крізь туман вдалечині видніються сніжні кучугури овець, які отарами бродять пагорбами. А в будинках у долині топлять – і до неба повільно здіймається дим з димарів. Нарешті я виїхав на потрібну мені дорогу. Стояла така теплінь, що так і кортіло зняти із себе пальто.

На узбіччі біля траси замайоріли первоцвіти (певно, серед піску був клаптик глинистого ґрунту). Проїхавши вперед ще ярдів двадцять, я пригальмував і зупинився. Не міг натішитися погодою. Так захотілося вийти подихати свіжим весняним повітрям, а чи навіть зібрати оберемок тих первоцвітів для Гільди, якщо нікого не буде поруч.

Я вимкнув двигун і вийшов. Ніколи не залишаю машину із заведеним двигуном, завжди переживаю, що її труситиме так, що відпадуть двері. Модель у мене старенька – 1927-го року з пристойним пробігом. Піднявши капот, побачиш видовище, що нагадує стару Австро-Угорську імперію – все перев’язано мотузками, але й досі тримається купи. Навіть уявити складно, щоб автомобіль так вібрував. Не машина, а земна куля з її двадцятьма двома видами коливань, якщо не помиляюся. Коли подивитися на мою «ластівку» із заведеним двигуном, можна уявити гавайських дівчат, що виконують танок хула-хула, хитаючись з боку в бік.

Уздовж дороги тягнулася дерев’яна огорожа з поздовжніх перекладин. Я підійшов до неї, нахилився і зіперся ліктями на верхню. Довкола ні душі. Я зсунув свого котелка, підставивши лоба вітру. В траві рясніли первоцвіти. Перед воротами лишився слід від вогнища – над тліючими гілками й досі здіймався тоненький струмінь диму. Поле було засіяне озимою пшеницею. Трохи далі, за огорожею, виднівся вкритий ряскою ставок. А за ним – буковий гай. Крони дерев огорнув туман. І неймовірна тиша. Навіть попіл лежав незворушно. Лише десь оддалік співав жайворонок, і більше жодних звуків, ніякого гуркоту літаків.

Я трохи постояв там, насолоджуючись тишею і самотністю. Я був тут зовсім один. Дивився на поле, а воно дивилося на мене. В той момент мене охопило таке відчуття! Втім, не впевнений, що ви зрозумієте.

Те, що я відчув, було геть нетипово для нашого часу і може прозвучати як абсолютна дурниця. Я почувався таким щасливим! Хоча й усвідомлював, що життя швидкоплинне і я не житиму вічно, але мені до того було байдуже, головне – що я відчував тієї миті. Знаю-знаю, ви, певно, скажете, що все це весняний настрій, від якого паморочиться в голові. Ефект приходу весни, так би мовити. Але ні – це дещо більше. До речі, усвідомлення того, що таки варто жити, пробудили в мені скоріш залишки вогнища, ніж первоцвіти і перші зелені бруньки. Пригадуєте, як виглядають рештки багаття, особливо погожої днини? Гілки, спалені до білого, а під ними червоні вуглинки – такі яскраві, що аж світяться. Просто неймовірно, як тліючі вуглинки – сильніше за будь-яку живу істоту – можуть вселити в тебе бажання жити. Є в них якась сила, міць – навіть влучне слово важко дібрати. Але дивлячись на них, відчуваєш, що і сам живий. Як та деталь на полотні художника, що спонукає звертати увагу на решту.

Я нахилився зірвати первоцвіт. Та де там – з моїм пузом! Довелося навприсідки. Нарвав жмутик. На щастя, мене ніхто не бачив. Листки у первоцвітів хвилясті, формою нагадують заячі вуха. Підвівшись, я поклав оберемок на огорожу; не знаю нащо, та дістав свій зубний протез і уважно подивився на нього.

Якби десь у машині було дзеркало, взяв би його і почав роздивлятися себе, хоча і так чудово знав, як виглядаю. Огрядне тіло на п’ятому десятку, в темно-сірому, вже зношеному костюмі й котелку (дружина, двоє дітей і будинок у передмісті – все це зчитується з мене в одну мить). Червона пика і водянисті блакитні очі. Усе до болю знайоме. Та головне те, що промайнуло у моїй голові, як тільки я витяг протез, – усе це не має жодного значення. Навіть моя вставна щелепа. Так, я огрядний. І що з цього? Ну, схожий на букмекера-невдаху. Жодна жінка більше не згодиться провести ніч зі мною, хіба що за гроші. Я все це розумію. Але мені начхати. Не потрібні мені жінки, навіть молодість повернути не хочу. Єдине моє бажання – почуватися живим. І саме це я відчув, вдивляючись у первоцвіти і тліючі вуглинки під огорожею. На душі стало так затишно, а всередині палав вогонь.

Ставок вдалечині був так щільно вкритий ряскою, що, здавалося, по ньому можна пройтися. «І чому ми всі такі ідіоти», – думав я. Чому замість того, щоб витрачати час на всілякі дурниці, ми просто не підемо на прогулянку, не присвятимо її тому, щоб роззирнутися довкола? Та взяти хоча б той самий ставок: у ньому стільки всього є – тритони, равлики, п’явки, водяні жуки і бозна скільки ще всілякої живності, яку можна розгледіти хіба що під мікроскопом. Таємниця їхнього існування прихована під водою. Можна все життя витратити на те, щоб спостерігати за ними, та хоч сто років, і навіть один маленький ставок не пізнати до кінця. Віддатися своєму внутрішньому вогню, жазі до невідомого. Це єдине, заради чого варто жити, а ми відштовхуємо це власними руками.

Але я не такий. Для мене це важливо. Принаймні, так мені тоді здалося. Та ви маєте зрозуміти мене правильно. Я не один із тих кокні, що плекають ніжні почуття до «сільської місцевості». У такій місцевості я, власне, і виріс. Та я не маю нічого проти життя у місті – нехай люди живуть собі, де їм заманеться. Я зовсім не закликаю людство до того, щоб присвятити своє життя збиранню первоцвітів. Зрозуміло, що всі мають працювати. Та через те, що хлопці у шахтах занапащають свої легені, а дівчата, як скажені, лупцюють по друкарських машинках, ні в кого немає часу на первоцвіти. До того ж, коли немає даху над головою і не знаєш, як прогодувати родину, якось не до квіточок. Але я не це хотів сказати. Іноді у мене виникає особливе почуття – не часто, але час від часу трапляється. І це добре, що воно у мені пробуджується. Впевнений, що його відчувають геть усі. Воно живе в нас постійно, всі ми знаємо, що воно гніздиться десь там глибоко всередині – припиніть боротьбу, припиніть змагатися, зупиніться. Все, що вам потрібно – заспокоїтися, вдихнути повними легенями і дозволити спокою просочитися всередину крізь кожну клітинку вашої шкіри. Та хіба ж хтось послухає! Всі ми продовжуємо щодня повторювати ті самі безглузді ритуали.

А нова війна вже манячить на горизонті: кажуть, почнеться 1941-го. Три оберти довкола Сонця – і все. З неба полетять бомби, як чорні сигари, черги куль з кулеметів. Не можу сказати, що це мене найбільше лякає. Я вже застарий, щоб воювати. Звісно, без авіаударів не обійдеться, але не всім судилося загинути від бомб. До того ж заздалегідь не думаєш про таку загрозу, навіть якщо вона цілком реальна. Як я вже казав, я не боюся війни, мене лякає те, що буде після війни. Та навіть мене особисто все це навряд чи торкнеться. Бо кому є діло до такого хлопця, як я? Для ідеологічного ворога я затовстий – тож ґумових кийків вдасться уникнути. Я середньостатистичний громадянин: накаже мені поліцейський «не затримуватися, йти далі» – я послухаюся. Щодо Гільди з дітьми, то вони взагалі не помітять різниці. Та ця ситуація мене все одно тривожить. Колючий дріт! Гасла! Плакати з гігантськими пиками! Глухі підвали-катівні! Здавалося б, непокоїтися варто затятішим ніж я борцям за справедливість. Мені з якого дива сіпатися? А з такого, що війна покладе край всьому тому, про що я щойно говорив. Вона вб’є відчуття спокою і щастя. Але не того спокою, що пов’язаний зі стабільністю, а внутрішнього спокою, умиротворення. Як тільки до нас дістануться молодчики з Гумовими кийками – всьому кінець.

Я підніс до носа оберемок первоцвітів і глибоко вдихнув. Згадався Нижній Бінфілд. Дивно, але протягом останніх двох місяців мені з думки усе не йшло моє рідне місто, про яке я років двадцять майже не згадував. Цієї миті я почув гуркотіння автівки, що виринула з-за горизонту.

Мене аж підкинуло. Згадав, що замість того, аби ніжитися на сонці й збирати квіточки, я мав бути у крамниці в Падлі і описувати товар. Та більше мене непокоїло те, що про мене подумають ті люди в машині – товстун у котелку з оберемком первоцвітів у руці! Жалюгідне видовище. Не годиться товстунам збирати квіти, принаймні на людях. Стрімким рухом я викинув оберемок за огорожу. І правильно зробив. У машині їхала група молодиків років двадцяти. Та вони б на сміх мене підняли, якби побачили з квітами! Хлопці провели мене поглядом (ну знаєте, як на вас витріщаються з автомобіля, що проїжджає повз). Я подумав, що вони, певно, і зараз могли здогадатися, чим я тут займався. Я аж ніяк не міг цього допустити. Навіщо чоловікові зупиняти авто серед поля і виходити? Зрозуміло для чого! І доки машина проїжджала, я вдавав, що застібаю ґудзики на штанях.

Я завів двигун і сів у машину. Дивина та й годі – але коли я застібав ґудзики і майже вся моя увага була зосереджена на тих молодих хлопцях, у голові раптом блискавично сяйнуло: «Я маю поїхати до Нижнього Бінфілда!»

«А чому б і ні?» – думав я, тиснучи на газ. Хіба мене щось тримає? І чому це раніше не спадало мені на думку? Спокійний вікенд у Нижньому Бінфілді – саме те, що мені було потрібно.

Тільки не подумайте, що я замислився над тим, щоб повернутися туди і залишитися жити. У мене навіть на гадці не було покинути Гільду з дітьми і почати нове життя під вигаданим ім’ям. Таке трапляється хіба що в романах. Та чому б нишком не поїхати до Нижнього Бінфілда, провести там цілий тиждень наодинці?

Здавалося, це чудовий план. Я навіть мав гроші (у мене ще лишалося дванадцять фунтів у заначці, а на цю суму можна було дозволити собі цілком комфортне існування протягом тижня). Щороку, зазвичай у серпні чи вересні, я беру відпустку на два тижні. Та якби вдалося вигадати якусь історію – щось на зразок далекого родича, який вмирає від невиліковної хвороби, – думаю, що зміг би вмовити компанію розбити її на дві частини. Провести відпустку без Гільди. У травні, наприклад, коли квітне глід. Цілий тиждень у Нижньому Бінфілді – без Гільди, без дітей, без «Летючої саламандри», Елзмір Роуд, ниття через несплачені рахунки, гуркоту машин – довкола тиша і спокій!

«Але чому мені раптом закортіло поїхати до Нижнього Бінфілда?» – запитаєте ви. Чому саме туди? Що я там робитиму?

У цьому й суть: я не мав жодного плану. Моїм єдиним бажанням було насолодитися спокоєм і тишею. Спокоєм! Колись у Нижньому Бінфілді було дуже затишно. Я вже розповідав, як там жилося до війни. І я не намагаюся додати барв, навпаки, скажу чесно: життя там було доволі нудним – відчуваєш себе овочем. На думку чомусь спадає редиска. Тільки от редиска не відчуває страху перед начальством, її не мучить безсоння, не діймають роздуми про чергову кризу чи війну, що от-от прийде у твій дім. Тоді у наших душах панував спокій. Звісно, я розумів, що навіть у Нижньому Бінфілді життя не стоїть на місці. Та саме місто не повинно було змінитися. Довкола маєтку Бінфілд і досі ростуть буки, стежка і досі веде до греблі, а водопійне корито на ринковій площі, певно, стоїть на тому ж місці. Я хотів повернутися туди лишень на тиждень, насолодитися цим відчуттям. Щось на кшталт прагнення мудреців зі Сходу усамітнюватися в пустелях. І судячи з того, як розвивається ситуація, протягом наступних кількох років охочих утекти в пустелю побільшає. Станеться, як у Давньому Римі, де, як розповідав Портіус, був такий період, що відлюдників стало настільки багато, що доводилося мало не в чергу записуватися на печери.

Та я не збирався там медитувати. Все, що мені було потрібно, це привести нервову систему до ладу, перш ніж настануть смутні часи. І хіба хтось з головою на плечах має сумніви щодо того, що наближаються недобрі часи? Ми ще не знаємо, що саме чекає на нас, але впевнені, що воно не за горами. Може – війна, а може – криза, але ні на що добре сподіватися не доводиться. Хоч би куди ми рухалися, напрямок один – донизу. До ями на цвинтарі. І пережити таке досить складно, якщо не відчуваєш внутрішньої рівноваги. Ця війна щось забрала в нас. Позбавила нас життєвої снаги, яку ми віддали їй до краплі. І не залишилося нічого – тільки постійна метушня і біганина. Вічне змагання за додаткову копійку. Вічний гуркіт автівок, завивання бомб, телефонів, радіоприймачів. Нервова система виснажена, замість кісткового мозку – порожнеча.

Я додав газу. На душі стало добре від однієї думки навідатися до Нижнього Бінфілда. Знаєте, на що схоже це відчуття – ніби зробити ковток повітря! Як велетенські морські черепахи, що виринають на поверхню, виставляючи носа, щоб наповнити легені повітрям, перш ніж знову зануритись у воду і зникнути серед водоростей та восьминогів. Усі ми задихаємося на дні помийної ями, та я знайшов спосіб, як з неї вибратися. Нижній Бінфілд! Я продовжував тиснути на газ, доки машина не розігналася на повну швидкість – до сорока миль за годину. Вона торохтіла, наче залізна таця з посудом, і під це гуркотіння я мало не почав співати.

Та у цій діжці з медом була і ложка дьогтю. Гільда. Мене дещо осадила згадка про неї. Я збавив швидкість до двадцяти миль, щоб усе як слід обмізкувати.

Було зрозуміло, що рано чи пізно вона б про все довідалася. Щодо короткої відпустки у серпні я ще зможу якось викрутитися (скажу, що цього року контора не відпускає довше, ніж на тиждень). Навряд чи вона почне розпитувати про подробиці, скоріш за все тішитиметься, що вдасться зекономити на відпочинку. Дітей ми у будь-якому разі щороку відправляємо на місяць до моря. Головна проблема полягала в тому, щоб забезпечити собі алібі на тиждень травневої відпустки. Не можу ж я просто зникнути без будь-яких пояснень. Найкраще було б попередити її заздалегідь, що мене відправляють зі спеціальним дорученням до Ноттінгема, чи Дербі або Бристоля, чи деінде. Якби я попередив її за кілька місяців, це не мало б викликати в неї жодних підозр.

Однаково дізнається. Це ж Гільда! Спочатку зробить вигляд, що повірила, а потім потихеньку, але наполегливо таки докопається до правди і з’ясує, що у жодному Ноттінгемі, Бристолі чи Дербі я не був. Ніколи не припиню дивуватися цьому її вмінню. І як їй тільки це вдається? І бровою не поведе, принишкне, доки не знайде слабкого місця в моєму алібі, а тоді зненацька завдасть удару якимось невинним запитанням. І виявиться, що на мене вже зібрано цілий компромат: «Де ти ночував минулої суботи? Ти брешеш! Тягався з жінками! Подивись! Ось, що я знайшла на твоєму жилеті, коли чистила його – жіноче волосся! Подивись уважніше. Хіба моє волосся такого кольору?» І починається! Одному Богу відомо, скільки разів це повторювалося. Іноді вона мала рацію, іноді її звинувачення були безпідставними, та наслідки завжди ті самі – ще кілька тижнів ходить і бурчить. До столу не сядеш, не посварившись, а діти не можуть зрозуміти, що коїться. Сказати правду – розповісти Гільді, куди і навіщо збираюся поїхати, – не вихід. Даремна затія. Хоч до судного дня їй пояснюй, усе одно не повірить.

Та до біса все це! Нащо перейматися завчасно? Самі добре знаєте, як ми можемо себе накручувати. Я знову додав газу. У голові з’явилася ще одна ідея – ще блискучіша за попередню. Поїду до Нижнього Бінфілда не у травні, а в другій половині червня, коли рибалки відкриють сезон: поїду і буду рибалити!

А чому б і ні? Мені ж так хотілося спокою. От риболовля мені цей спокій і подарує. Раптом у голові промайнула ще одна думка, та настільки грандіозна, що я аж кермо вивернув, з’їхавши на узбіччя.

Я витягну тих велетенських сазанів зі ставка за маєтком Бінфілд!

І знову ж таки – а чому б і ні? Хіба не дивно ми живемо, постійно думаючи, що те, що нам насправді хочеться робити, заборонено? Хто сказав, що мені не можна поїхати ловити тих сазанів? І варто було тільки озвучити цю думку, як весь задум став чимось примарним, майже нереальним. Саме так мені здалося в той момент. Ставок з величезними рибинами за маєтком Бінфілд умить перетворився на рожеву мрію з категорії бажань провести ніч з кінозіркою чи здобути перемогу у боксерському поєдинку важковаговиків. Але це не щось неможливе, це цілком реально. Снасті можна взяти в оренду. І хоч би хто володів зараз маєтком, хіба його власники не дозволять мені порибалити на їхній території за пристойну платню? Чорт із тими грошима – я ладен віддати п’ять фунтів за день на ставку! Але скоріш за все будинок і досі порожній, і ніхто про той ставок так і не довідався.

Я сидів у машині й уявляв той ставок поміж тінистих дерев, що кишить рибою. Вона чекала на мене всі ці роки! О боже! Якщо сазани були таких велетенських розмірів тридцять років тому, то якими стали зараз?