Текст книги "Ковток повітря"

Автор книги: Джордж Орвелл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Частина II

I

Світ, про який мені нагадали заголовки перших шпальт з іменем короля Зога, був настільки далеким від того, в якому я живу зараз, що, певно, і повірити складно в те, що колись я був його частиною.

Мабуть, ви уже змалювали мій приблизний портрет і бачите мене немолодим червонопиким товстуном зі вставною щелепою, та не думайте, що я таким був з дитинства. За сорок п’ять років можна збіса змінитися, хоча декому вдається застрягти на початкових стадіях розвитку. За цей час я пережив багато змін, в основному позитивних. Може, це прозвучить трохи дивно, але мій батько міг би пишатися мною. Він би тішився з того, що в його сина є власний автомобіль і живе він у будинку з ванною кімнатою. Я перевершив батьків за статусом, а колись мені вдавалося досягти таких вершин, про які до війни ми не могли навіть мріяти.

До війни! Цікаво, як довго ми продовжуватимемо вживати цей вислів? Скільки ще років мине, перш ніж знадобиться уточнення «якої війни»? Наразі можна згадати про війну з бурами[5]5
  Англо-бурська війна 1899—1902 рр. (прим. пер.).


[Закрыть]. Я народився 1893-го і пам’ятаю, як вона починалася – все через затяті суперечки між батьком і дядьком Ізекілем. Лишилися ще деякі, давніші спогади.

Сталося це за рік до початку тієї війни. І досі пам’ятаю запах насіння. По дорозі з кухні до крамниці він ставав усе виразнішим. Мати навмисно поставила у коридорі загорожу, щоб не пускати нас із Джо (моїм старшим братом) туди. Пам’ятаю, як я стояв, тримаючись за решітку, і смикав її, намагаючись відчинити. Цей запах насіння і свіжого тиньку! Через кілька років мені нарешті вдалося відчинити ту загорожу і потрапити до крамниці, коли там нікого не було. Прямісінько переді мною проскочила миша, яка до моєї появи, вочевидь, копирсалася десь у закутку. Вона була вся біла від борошна. Тоді мені, певно, було років шість.

У зовсім юному віці раптом починаєш усвідомлювати сутність речей, які постійно були довкола тебе. Таке враження, ніби прокинувся після довгого сну. Наприклад, те, що у нас є собака, я зрозумів, тільки коли мені було чотири роки. Звали його Молодчина. То був старий білий англійський тер’єр – сьогодні цієї породи вже не розводять. Якось я натрапив на нього під столом на кухні і саме у цей момент усвідомив – це ж наш пес, Молодчина. Таким самим чином, трохи раніше, я зрозумів, звідки йде запах насіння. І крамниця, разом з її масивними вагами, дерев’яними гирями, залізною лопаткою, написами білою крейдою на вітрині, снігуром у клітці (яку з вулиці навіть не було видно через постійний пил на вікні), відкрилася мені теж зненацька. І поступово, пазл почав складатися.

З часом починаєш впевненіше триматися на ногах і потроху освоювати місцевість. У Нижньому Бінфілді, як і в будь-якому іншому торгівельному містечку Оксфорд-ширу, жило не більше двох тисяч людей. Дивно, але я продовжую говорити про своє місто у минулому часі, хоча воно й досі існує, всього за п’ять миль від Темзи. Лежить це містечко в долині – з боку річки здіймаються невисокі пагорби, а з другого боку – трохи вищі. Там, нагорі, серед синього лісу, виднівся великий білий будинок з колонадою – Бінфілд-хаус (усі називали його «Палацом»). Та місцина звалася Горішнім Бінфілдом, хоча інших будинків там уже сто років як не було. Мені було майже сім, коли я вперше зауважив існування Бінфілд-хауса. Коли ти ще зовсім малюк, не так уже й цікаво роздивлятися далекі простори. Та до цього часу я дослідив кожен куточок свого міста – за плануванням він нагадував хрест, з площею посередині. Наша крамничка розташовувалася на Головній вулиці недалеко від ринку, а крамниця із солодощами місіс Вілер – на площі, де не шкода була залишити півпенні. Подейкували, що тітка Вілер – стара відьма – облизувала льодяники і складала їх назад у коробку, проте на гарячому її ніхто так і не заскочив. Трохи далі стояла цирульня – на дверях висіла реклама цигарок «Абдулла» (тих, на обгортці яких зображено єгипетських солдатів), яку, хоч як це дивно, й досі використовують. Від неї завжди віяло насиченим ароматом міцного рому і тютюну «Латакія». З-за дахів будинків виднілися димарі пивоварні. Посеред Площі Ринок розмістили напувалку для коней, в якій постійно плавали солома і всілякий бруд.

До війни, особливо до війни з бурами, тут постійно стояло літо. Розумію, що насправді так не було. Просто намагаюся передати свої відчуття. Варто мені заплющити очі й спробувати уявити Нижній Бінфілд у ті часи, коли мені, скажімо, ще не виповнилося восьми років, завжди подумки повертаюсь у літо. Чи то на пообідню Площу Ринок, коли навкруги стояла тиша, тільки було чути, як коні пережовують свій овес, опустивши морди у годівниці; чи то на декілька годин пізніше, у спеку, що взяла у полон квітучі зелені луги; чи то в надвечір’я, у провулок між приватними ділянками землі, де повітря сповнене ароматом тютюну з люльок і нічних квітів. Та, правду кажучи, я пам’ятаю й інші пори року. Зрештою, дуже сильні асоціації у мене викликає їжа, а це справа сезонна. Найбільше щастило знайти щось у кущах. У липні, наприклад, уже достигає ожина (проте трапляється вона вкрай рідко), та й чорна смородина вже червоніла. У вересні з’являлися ягоди терну і горіхи, трохи пізніше – жолуді з дикими яблуками. Траплялося і дещо менш приємне на смак, але за браком кращого теж годилося, як-от плоди глоду чи кисленька шипшина (головне – очистити ягоди від ворсинок). На початку літа, особливо коли діймає спрага, у пригоді стає бутила і стебельця різної трави. До хліба з маслом смакує щавель, а також земляні каштани і кислий трилисник. Зрештою, вгамувати голод можна і подорожником, особливо якщо до дому ще далеко.

Джо був на два роки старший за мене. Коли ми були ще зовсім малі, мати наймала для прогулянок з нами Кейті Сімонс. Платила їй вісімнадцять пенсів на тиждень. Батько Кейті працював на пивоварні, у них було чотирнадцять дітей, тож у родині не відмовлялися від додаткової можливості заробити. Їй було всього лише дванадцять, мені п’ять, а братові сім, проте разом ми чудово ладнали. Вона міцно тримала мене за руку і називала «малюком», не підпускала до биків і намагалася тримати подалі від дороги з візками, і спілкувалися ми як рівня. Зазвичай, ми рушали у тривалі прогулянки, вештаючись стежинами між земельними ділянками, пхаючи у рота мало не все, що траплялося на кущах при дорозі. Наш шлях лежав через Роперські луги і ставок з млином, де водилися тритони і маленькі карасики (ми з Джо ходили туди рибалити, коли трохи підросли), а назад верталися через Горішній Бінфілд, не оминаючи крамнички з солодощами, що стояла на висілках. Місцина була настільки невдалою, що кожен новий власник магазину з часом ставав банкротом. Тільки на моїй пам’яті там тричі відкривався магазин солодощів, потім була крамниця з харчами, а ще майстерня з ремонту велосипедів. Та для дітей це місце було наче медом помазане. Навіть з порожніми кишенями, ми все одно впевнено простували туди, аби хоча б подивитися на ті солодощі крізь вітрину. Кейті теж брала активну участь у нашому ритуалі і справедливому розподілі цукерок. Тоді нам вистачало і фартинга. Більшість солодощів продавали за ціною чотири унції на пенні, а «райської суміші» із залишків з різних коробок можна було купити аж шість унцій. Були там ще фартингові «черв’ячки», що розтягувалися мало не на ярд завдовжки, а пережовувати їх треба було щонайменше півгодини. Цукрові миші і поросятка – по вісім штук на пенні, бомбочки з лікером, попкорн за півпенні і подарунковий пакунок з різними видами цукерок, солодким золотим перстенцем і свистком за пенні. Сьогодні таких пакунків не зустріти. Деякі види цукерок і зовсім зникли. Більше не виробляють білих пластинок з гаслами, немає солодкої рожевої суміші в овальній коробці за півпенні, яку їдять маленькою ложечкою. Все це пощезло. Так само, як і драже «Керевей», шоколадні трубочки, цукрові палички, ба навіть ванільне печиво з різнокольоровою присипкою. Останнє йшло залюбки, особливо коли маєш тільки фартинг. А «Монстр»? Куди зник «Монстр» за пенні? Це величезна пляшка, в яку вміщалася майже кварта лимонаду з бульбашками. Ще одна жертва війни.

Згадуючи своє минуле, я завжди чомусь бачу літо. Відчуваю, як із землі здіймається жар. А трава довкола з мене зростом. Вкриті пилом стежки і приємне зелене світло, що пробивається крізь листя горіха. Бачу, як ми втрьох ідемо по дорозі, щось пережовуючи, відчуваю, як Кейті тримає мене за руку, підганяючи: «Ходімо швидше, малюк», і часом кричить на Джо, який вирвався вперед: «Агов! Повернись сюди негайно, бо отримаєш!» З моїм братом – дебеленьким хлопчиною з великою головою і товстими ногами – постійно траплялися якісь пригоди. У сім років його вже вдягали у короткі штанці, товсті чорні панчохи до колін і грубі черевики, які тоді носили всі хлопчики. Я ж і досі ходив у довгій сорочці з льону, яку для мене пошила мати. Кейті носила старе дрантя, яке дісталося їй від старших сестер. Зазвичай, вона ще й чіпляла на голову дурнуватого капелюха з широкими крисами, з-під якого стирчали кіски; довга зашмульгана спідниця волочилася по землі, черевики на ґудзиках були геть стоптані. Вона була невисокого зросту, трохи вища за Джо, та за дітьми «наглядала» як слід. У таких родинах, як у неї, діти вчаться «наглядати» за іншими, щойно тільки зіпнуться на ноги. Іноді вона вдавала із себе гімназистку, намагаючись виховувати нас. На кожне наше заперечення у неї напоготові було якесь прислів’я. Варто було сказати «мені начхати», як вона миттю видавала:

 
Начхати вже всім остогидло,
Начхати взяли і зв’язали,
Потім злегка потрусили,
Закинули в чан і зварили!
 

У відповідь на бодай найменшу грубість ми чули: «Слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш». Від хвастощів вона теж була не у захваті: «Високо літаєш, та низько сядеш». Остання приказка довела свою слушність, коли я з поважним виглядом ходив маршем, вдаючи генерала, і звалися у ставок для корів. Родина Кейті жила у тісному закутку на задвірках міста відразу за пивоварнею. Дітей там було, як тюльки в банці. Школи всім їм вдалося уникнути, що у той час було не такою вже й рідкістю. Тож змалечку брати і сестри Кейті крутилися, заробляли, як могли. Один з її старших братів потрапив на місяць за ґрати за крадіжку ріпи. Через рік мати відмовилася від її послуг. Тоді Джо виповнилося вісім, і з ним вже не так просто було впоратись. Якось він дізнався, що вдома у Кейті діти сплять вп’ятьох в одному ліжку, і відтоді постійно дошкуляв їй цим.

Бідолашна Кейті! У п’ятнадцять вона вже стала матір’ю. Хто батько дитини – ніхто не знав, напевно, і вона сама. Подейкували, що хтось з її братів. Немовля забрали до притулку, а сама Кейті поїхала працювати до Волтона. Згодом вона вийшла заміж за ремісника, що навіть за мірками її родини стало розчаруванням. Востаннє ми бачились 1913-го. Я катався на велосипеді по Волтону і саме проїжджав повз купу дерев’яних халабуд біля залізниці, огороджених клепками з діжок. Час від часу, коли дозволяла поліція, там осідали цигани. На порозі з’явилася занедбана жінка років п’ятдесяти. Обличчя тьмяне і вкрите зморшками. Це була Кейті. Тоді їй, певно, було не більше двадцяти семи.

II

Четвер був базарним днем. Удосвіта щокаті червонопикі чолов’яги у брудних сорочках і грубих забруднених гноєм черевиках гнали худобу на площу, хльоскаючи довгими різками. За кілька годин здіймався страшенний ґвалт. Гавкали собаки, верещали свині, сварились водії фургонів, намагаючись проштовхнутись крізь натовп; репетували, махаючи палицями, всі, хто привів худобу. Та справжній галас здіймався, коли на ринку з’являвся бик. Уже тоді я розумів, що бик – невинна і миролюбна істота, яка хоче спокійно дістатися до свого стійла, та люд не дасть йому цього зробити, намагаючись загнати його. Іноді зляканого бика – зазвичай це було молоде теля – геть збивали з пантелику, і він з переляку намагався повернутися назад. Тоді весь той люд перегороджував йому шлях і, вимахуючи руками, кричав: «Агій! Агій!» Певно, їм здавалося, що це справить гіпнотичний ефект на тварину, та замість цього крики ще більше її лякали.

Ближче до опівдня у нашій крамниці з’являлися фермери – роздивлялися, зважували на долонях різні види насіння. Власне, з фермерами у батька справи йшли не дуже добре – без фургона складно було налагодити доставку, та й кредити йому давали тільки короткострокові. Майже весь прибуток приносила дрібна торгівля: корм для птиці та коней і решта дрібниць. Старий Брувер з млина ніколи не оминав нас – скнара із сивою щетиною міг по півгодини перебирати у жмені корм для курчат, непомітно відсипаючи частину собі у кишеню, і зрештою йшов, звісно, нічого не придбавши. Ввечері у пабах яблуку ніде було впасти. Тоді пінта пива коштувала два пенси, і вдаряло воно в голову сильніше за те, що розливають зараз. Упродовж усієї бурської війни щочетверга і щонеділі біля барної стійки у «Георгу» можна було зустріти сержанта-вербувальника. Виглядав він як нова копійка і грошей не шкодував. А наступного ранку сержант вів за собою заспаного фермерського хлопчину, який напередодні з необачності взяв у нього шилінг і так добряче хильнув, що й не здогадувався, що відкупитися йому коштуватиме дорожче. Люди виходили на поріг, аби провести поглядом, сповненим жалю, цю пару – наче повз них пройшла поховальна процесія: «Це ж треба! Іще один солдат. А непоганий же був хлопець!» Це видовище справляло на них неабияке враження. Воно шокувало. Записатися до армії вважалося таким самим ганебним, як юній дівчині вийти на панель. Дивне у моїх земляків було ставлення до війни і військового обов’язку. З одного боку, у свідомості англійців міцно вкоренилося переконання, що добропорядній людині не личить червоний мундир і що будь-хто, хто наважиться долучитися до лав армії, горітиме в пеклі чи щонайменше зіп’ється. З другого ж боку, всі вони поводилися, як справжні патріоти – вивішували з вікон національні прапори як свідчення того, що нікому ще не вдавалося цю націю перемогти і навряд чи колись вдасться. Тоді всі, навіть нонконформісти, наспівували ліричні пісеньки про тонку червону лінію, що жевріє вдалечині, і молодих солдатів, які гинуть на чужині. Вмирали вони, як правило, у той момент, коли «пролунав постріл чи прилетів снаряд». Я добре пам’ятав ці рядки. В дитинстві їхній зміст був для мене загадкою. З пострілом все зрозуміло, а от химерна картина снаряда, який летить у повітрі, викликала у мене щирий подив[6]6
  В англійські мові перше значення слова «shell» – мушля, і лише третє – снаряд. Вочевидь, тут мається на увазі, що оповідач у тому віці ще не знав про третє значення слова «shell» (прим. ред.).


[Закрыть]. Звільнення Мафекінга[7]7
  Місто у Південній Африці (прим. пер.).


[Закрыть] викликало справжній вибух емоцій, що не дивно з огляду на те, що більшість тоді вірила у байки про бурів, які, підкидаючи малюків у повітря, нахромлюють їх на списи. Дітлахи так діймали старого Брувера, прозиваючи його «Бородатим буром», що тому, зрештою, довелося поголитися. Ставлення до влади було не менш дивним. Кожен справжній англієць готовий був заприсягтися, що Вікторія – найкраща з усіх королев, а жоден іноземець і кінчика їхнього пальця не вартий. Та коли справа доходила до податків, усі знаходили спосіб ухилитися від сплати – навіть собак не вважали за потрібне реєструвати.

І до і після війни у Нижньому Бінфілді заправляли ліберали. Та якось під час військових дій перемогу на виборах отримали консерватори. Тоді я був надто юним, щоб усвідомити наслідки цієї події, проте вважав себе консерватором – їхні сині постери були мені більш до вподоби, ніж червоні. Той день я запам’ятав через п’яничку, який упав біля «Георга» і розквасив собі носа. Через всю цю метушню з виборами на бідолашного ніхто не звернув уваги – так він і лежав у калюжі червоної крові, яка з часом висохла на сонці, перетворившись на пурпурову. До перегонів 1906-го я підріс і вже став дещо тямити у політиці – тоді я вважав себе лібералом, бо всі їх підтримували. Пам’ятаю, як люд гнався за кандидатом-консерватором, і зрештою загнали того у ставок. У ті дні до політики ставились вкрай серйозно. Тухлими яйцями запасались за кілька тижнів до виборів.

Якось, на початку бурської війни, між батьком і дядьком Ізекілем вибухнув скандал. У дядька була невеличка взуттєва крамничка на одній з вуличок неподалік від Головної. Іноді він займався також ремонтом взуття. Бізнес був зовсім скромний і з кожним днем приносив усе менше прибутку, та дядько цим не надто переймався, адже він був одинаком, тож йому нікого було утримувати. Дядько Ізекіль був зведеним братом батька, набагато старшим за нього – щонайменше років на двадцять, і скільки я його пам’ятаю, він ніколи не змінювався: приємний на вигляд, високий старий дід зі світлим волоссям і напрочуд білими, наче пух, бакенбардами. Він полюбляв ляснути по своєму шкіряному фартуху і різко випростатися – певно, так розминав свою спину, – а тоді нахилитися і сказати просто тобі в обличчя все, що думає, ще й насміхаючись. Дядько був взірцевим лібералом XIX сторіччя – одним із тих, хто міг не просто запитати: «Що сказав Гладстон[8]8
  Вільям Гладстон (1809—1898) – політик, чотири рази був прем’єр-міністром Великобританії (прим. пер.).


[Закрыть] 1878 року?», а й дати правильну відповідь. Він один з небагатьох у Нижньому Бінфілді не зрадив своїм поглядам і під час війни. Постійно критикував Джо Чемберлена та його оточення, називаючи їх «зграєю мерзотників з Парк-лейн». І досі пам’ятаю, як він репетував під час тієї сварки з батьком: «Та нехай ідуть лісом зі своєю імперією! Мене це не обходить. Хе-хе!» У відповідь лунав тихий і стурбований голос батька – голос сумління, який нагадував про тяжку долю білої людини та її обов’язок захистити темношкірих бідолах, над якими знущаються ці бури. Після того, як дядько Ізекіль заявив, що підтримує бурів і категорично проти імперії, вони з батьком не розмовляли ще тиждень. Наступного разу вони посварилися, коли почали поширюватися чутки про жахливі звірства в Південній Африці. Батька ті розповіді неабияк збентежили, і він вкотре спробував переконати свого брата змінити думку. Підтримуєш ти імперію чи ні, та дозволяти підкидати немовлят у повітря і нанизувати їх на списи не можна. І байдуже, який у них колір шкіри. Та у відповідь дядько Ізекіль тільки залився реготом. Батько все переплутав! То не бури проштрикували немовлят, а британські солдати! Аби продемонструвати, як усе відбувалося насправді, дядько вхопив мене і почав пояснювати: «Підкидають їх у повітря і ловлять списами, як жаб, кажу тобі! Отак, дивись-но сюди». Він підкинув мене, п’ятирічного, догори, і мені здалося, що я от-от упаду прямісінько на багнет.

Батько і дядько були зовсім різними. Я майже нічого не знав про батькову родину, його батьки померли до мого народження. Знаю тільки, що мій дід ремонтував взуття і вже у поважному віці одружився на вдові торгівця насінням – так ми і отримали у спадок нашу крамницю. Було помітно, що батько почувається не у своїй тарілці, хоча сумлінно виконував роботу і добре знався на справі. Скільки його пам’ятаю, його руки, зморшки на обличчі й волосся постійно були в борошні, за винятком святкових днів і рідко яких вечорів на вихідних. Одружився він, коли йому було вже за тридцять, а перші мої згадки про нього вже сорокарічного. Він був тихим чоловіком невисокого зросту з невиразною зовнішністю, ніколи не носив костюмів – завжди у білому фартуху і постійно в борошні. З круглою головою, коротким носом, густими вусами і білявим волоссям такого ж відтінку, як і моє – от тільки більшу його частину він втратив, а те, що лишилося, виглядало тьмяним. Оскільки дід вдало одружився, суттєво покращивши своє становище у суспільстві, батька відправили вчитися до Волтонської граматичної школи, куди всі фермери і заможні торгівці відправляють своїх синів. Дядько Ізекіль же полюбляв вихвалятися тим, що ніколи не сидів за шкільною партою, а читати навчився самотужки, проводячи вечори після роботи над книжками під недопалком свічки. Та він був кмітливішим за батька і будь-кого міг перемогти у суперечці. Ще й вільно цитував Карлайла[9]9
  Томас Карлайл (1795—1881) – шотландський філософ та історик (прим. пер.).


[Закрыть] і Спенсера[10]10
  Герберт Спенсер (1820—1903) – англійський філософ і соціолог (прим. пер.).


[Закрыть]. Батьку розумова діяльність давалася складно, книжок він не сприймав, та й писав з помилками. Недільний вечір – єдиний час, коли він дозволяв собі розслабитися, тоді батько сідав біля каміна «погортати газету». Найбільше він полюбляв тижневик «Люди», мати ж віддавала перевагу «Новинам звідусіль» – там, як їй здавалося, більше писали про вбивства і гучні злочини. От і зараз вони у мене перед очима: недільна літня днина (ну звичайно, літня), у повітрі й досі пахне тушкованою свининою з овочами, з одного боку біля каміна сидить мама – читає про чергове вбивство і вже починає куняти, з іншого – батько, в капцях і окулярах, повільно ковзаючи поглядом по рядках тексту. М’які обійми літа, калачики на підвіконні, щебетання шпака за вікном, я сиджу під столом, уявляючи, що скатертина – то мій намет. Трохи пізніше, за чашкою чаю, вприкуску з редискою і цибулею, батько переповідатиме все, що прочитав: про пожежі, про кораблі, що затонули, про світські скандали, про нові повітряні апарати і про малого (я помітив, що новини про нього з’являються у газетах принаймні раз на три роки), якого просто посеред Червоного моря проковтнув кит, але за три дні виплюнув живим, хоч і вкритим товстим шаром його шлункового соку. До останніх двох історій батько поставився зі скепсисом, проте в решті випадків усе, про що писали газети, сприймав за щиру правду. До 1909 року ніхто у Нижньому Бінфілді навіть повірити не міг, що люди колись зможуть літати. Всі дотримувалися тієї самої думки: якби Господу було завгодно, щоб ми вміли літати, він би наділив нас крилами. На це дядько Ізекіль відповідав: принаймні колеса в нас уже є, хоча в успіх повітряних апаратів не йняв віри навіть він.

Заскочити до «Георга», щоб перехилити півпінти пива, батько міг хіба що в неділю після обіду чи якогось вечора серед тижня. Зрештою, йому було не до цього – постійно був чимось заклопотаний. Не можу сказати, що у нього було так уже й багато справ, та він не сидів без діла – то порався в сараї у дворі, перекладаючи мішки з товаром, то ретельно підбивав рахунки у закутку в крамничці. Батько був напрочуд порядною і чесною людиною – завжди переймався тим, аби клієнти отримали гідний товар, і навіть не думав про те, щоб когось надурити, що, варто сказати, аж ніяк не гарантувало успіху власної справи навіть у ті часи. Він би згодйвся для якоїсь офісної роботи – поштмейстера чи чергового по станції. А от позичити грошей для розширення справи у нього була затонка кишка, та і для збільшення асортименту товару йому бракувало уяви. Цікаво, що єдиним випадком, коли запрацювала його фантазія (він розробив новий корм для співочих птахів – «Суміш Боулінга», який став доволі популярним далеко за межами нашого містечка), він завдячує дядькові Ізекілю. Той полюбляв птахів – тримав силу-силенну щигликів у своїй темній лавці й вигадав теорію, за якою через одноманітність корму пернаті в неволі втрачають своє природне забарвлення. Батько ж у дворі на невеликому клаптику землі висаджував під сіткою видів зо двадцять різних трав, а потім почав висушувати їх і перемішувати їхнє насіння зі звичайним канарковим насінням. Мушу визнати – у снігура Джекі, якого підвісили у вітрині як рекламу «Суміші Боулінга», пір’я тьмянішим не стало.

Мати, скільки її пам’ятаю, завжди мала зайву вагу. Це від неї, поза сумнівом, я успадкував гіпофізарну недостатність, чи як там зветься те, від чого товстішають.

Вона була дебелою жінкою, значно вищою за батька, зі світлішим волоссям і пристрастю до чорних суконь. Та без фартуха її можна було побачити хіба що в неділю. Вам може здатися, що я перебільшую, але так насправді й було – у моїй пам’яті вона залишилася постійно заклопотаною приготуванням їжі. Пам’ять часто-густо викарбовує у наших спогадах людей за якимось конкретним заняттям чи акцентує увагу на певній деталі. І складається враження, що вони тільки цим постійно і займалися. Як от з батьком – щоразу, коли згадую про нього, бачу за прилавком у роздумах над рахунками: волосся в борошні, в зубах – огризок олівця; чи з дядьком Ізекілем – назавжди запам’ятав його зморшки на блідому обличчі і те, як він ляскав себе по фартуху й різко випрямлявся; так само і з матір’ю: постійно згадую про неї за кухонним столом, руки по лікоть у борошні – вона вимішує тісто.

Знаєте, які тоді були кухні: просторі, темні, зі сволоком через усю стелю, кам’яною підлогою і льохом унизу. Все таке велетенське, принаймні, так мені здавалося в дитинстві. Здоровенний кам’яний злив, в якому замість крана була залізна помпа, посудна шафа на всю стіну завдовжки, величезна пічка, що жерла, певно, з півтонни палива за місяць і розгорялася цілу вічність. Мати місить біля столу тісто; я повзаю довкола, граючись зі шматками деревини, вугіллям і розставляючи пастки на тарганів (тоді вони були мало не в кожному кутку, а виманювали ми їх пивом), і час від часу підповзаю до столу, аби вициганити щось поїсти. Мати не дозволяла «вхопити щось наспіх». Зазвичай, я чув від неї те саме: «Ану, геть звідси. Не дозволю тобі зіпсувати апетит перед вечерею! Потерпи трохи». Та іноді мені щастило, і матір відрізала тоненький шматочок скоринки у цукрі.

Мені подобалося спостерігати, як мама порається з випічкою. Завжди із задоволенням споглядав за майстерною роботою інших. Тільки погляньте на цю жінку: кулінарія, а особливо робота з тістом – її стихія. Вона з таким старанням і сумлінням розминає його руками, що мимоволі починаєш уявляти священника під час церковного обряду. Власне, так вона про себе й думає. Своїми дужими рожевими руками, постійно вкритими борошном, мати здійснювала напрочуд вправні рухи. Яйця хутко перетворювалися на піну, начинка миттю набивалася в тісто, качалка теж не лежала без діла. Спостерігаючи за тим, як вона готує, ти відразу розумів – це її стихія. Решта не надто її цікавила – хіба що недільні газети та останні плітки. Попри те, що читала вона швидше за батька й часом до її рук окрім новин потрапляли навіть коротенькі оповідання, вона залишалася невігласом. Мені було не більше десяти, коли я це усвідомив. Мати й гадки не мала, де розташована Ірландія – на захід чи схід від Англії, я також маю сумніви, що вона змогла б назвати ім’я нашого прем’єр-міністра. І не виявляла жодного бажання знати це. Пам’ятаю, як у старшому віці, коли я читав про східні країни, де була поширена полігамія, про султанські гареми, в яких тримали жінок, приставляючи до них для охорони темношкірих євнухів, я думав, як би здивувалася мати, дізнавшись, що десь на світі існує таке. Уявляв, як вона обурюється: «Докотилися! Хіба ж можна взяти і зачинити свою дружину! Оце вже вигадали!» Навряд чи вона здогадувалася, хто такі євнухи. Її життя оберталося довкола хатніх клопотів, і практично весь час вона присвячувала виключно жіночим справам. Навіть у її власному будинку були такі закутки, куди вона ніколи не заглядала. Жодного разу її нога не ступала у сарай у дворі, а в крамниці вона з’являлася вкрай рідко. Не пригадую, щоб вона бодай раз обслуговувала покупців. Мати й гадки не мала, де лежить який товар, а зерно вівса від пшениці, певно, і не відрізнила б. Зрештою, нащо це їй? Крамницею повністю опікувався батько, це була «чоловіча робота». Та й до фінансового боку справи вона не виявляла великого інтересу. Вона займалася «жіночою роботою», яка полягала у догляді за дітьми, хатніх клопотах і приготуванні їжі. Вона, певно, втратила б свідомість, побачивши, як тато чи будь-хто з чоловіків пришиває собі ґудзика.

У нашій родині все було налагоджено, як у добротному механізмі. Все відбувалося якось само собою. Їжа на столі завжди з’являлася вчасно. Ми знали, що зранку зійде сонце, а на нас вже чекатиме сніданок. Усе своє життя мати лягала о дев’ятій, а прокидалася о п’ятій. Робити це пізніше здавалося їй чимось аморальним – примхою іноземців чи аристократії. І хоча Кейті Сімонс вона платила за те, щоб та гуляла зі мною і братом, без жодних докорів сумління, та от про те, щоб найняти помічницю у хатніх справах, не могло бути й мови. На її глибоке переконання, всі ці хатні робітниці завжди лишали бруд під шафами. До столу всі з’являлися в точно визначений час. Порції були величезними – варена яловичина з галушками, смажена яловичина з йоркширським пирогом, баранина з каперсами, тушкована свиняча голова, яблучний пиріг, пудинг з родзинками, пудинг із джемом. Тоді ще дотримувалися старих правил виховання дітей. Їх сварили, могли залишити без солодкого і, звичайно ж, за погану поведінку виганяли з-за столу – наприклад тоді, коли відмовлялися їсти те, «що корисно», чи коли «грубіянили». У нашій же родині на дисципліну дивились крізь пальці. Хоча мати була суворішою за батька. Той тільки лякав, що «відшмагає лозиною», а насправді був надто м’яким, особливо коли справа стосувалася Джо – з ним узагалі було складно. Весь час погрожував дати йому скуштувати березової каші, підігріваючи його страх історіями (які, як мені тепер здається, були брехнею) про жахливі покарання, до яких вдавався його власний батько, як-от побиття шкіряним ременем. Та зрештою все закінчувалося порожніми балачками. А коли Джо виповнилося дванадцять, вже й матері не вдавалося його приборкати, тож довелося покласти край усім спробам зайнятися його вихованням.

У ті часи батьки ще мали у своїх чад достатній авторитет, аби роздавати вказівки щодо того, як поводитися. Тоді нерідко можна було почути, як котрийсь татусь репетує: «Душу з тебе витрясу, якщо не кинеш палити», чи «красти яблука», чи «видирати пташині гнізда». В деяких родинах на дітей чекали жорстокі покарання. Якось лимар Лавгроу заскочив на гарячому двох своїх синів – одному було п’ятнадцять, другому – шістнадцять, коли вони палили під повіткою у садку, і так їх відгамселив, що їхні крики було чути на все містечко. Сам старий був затятим курцем. Від усіх цих покарань не було жодної користі – хлопці продовжували цупити яблука, видирати пташині гнізда і рано чи пізно брали до рота цигарку, але продовжували дотримуватися правила, за яким з дітьми треба бути суворими.

Було заборонено майже все, чого так кортіло, – принаймні, такі заборони озвучувалися. Коли послухати матір, то складається враження, що хлопці тільки те й роблять, що шукають «пригод на свою задницю». Плавати, залізати на дерева, ковзати з гірок, грати у сніжки, кататися, застрибуючи на візки, цілити з рогаток, навіть рибалити – вкрай небезпечно. Тварини теж становили загрозу, окрім хіба що нашого пса Молодчини, двох хатніх котів і снігура Джекі. Бо ж кожен міг тебе покалічити: кінь – вкусити, кажан – вчепитися у волосся, щипавка – залізти у вухо, лебідь – зачепити крилом і зламати ногу, бик – затоптати, а змія – вжалити. На глибоке материне переконання, всі змії «жалили». Тож коли я зачитав їй рядок з енциклопедії, в якій було написано, що ті кусають, а не жалять, вона сказала, щоб я не смів їй грубити. Жалили ящірки, жаби, веретільниці і тритони. А ще комахи, окрім бліх і тарганів. Уся їжа, за винятком тієї, яку мати приготувала власноруч, була шкідливою чи не «надто корисною». Сира картопля – взагалі отрута, як і гриби, хіба що вони з крамниці за рогом. Від немитого аґрусу можуть статися кольки, від малини – висипка. Полізеш до гарячої ванни відразу після їжі – помреш від судом, поріжешся між великим і вказівним пальцями – заробиш правець, а помиєш руки водою, в якій варили яйця, вкриєшся бородавками. Мало не всім у нашій крамниці можна було отруїтися, тому мати і загородила туди вхід. Не приведи господи дістатися нам макухи для корів, корму і сумішей для курей та іншого насіння. Їсти солодке – шкідливо для здоров’я, жувати на ходу не можна – зіпсуєш апетит, хоча мати усе ж дозволяла нам дечим перекусити. Коли вона варила сливове варення, то дозволяла нам ласувати пінкою, і ми з братом обжиралися нею, поки нас починало нудити. Попри те, що ледь не все у цьому світі було отруйним чи небезпечним, існували певні, мало не чудодійні, продукти. Так, сира цибуля виліковувала чи не всі хвороби. Панчоха, обмотана довкола шиї, рятувала від ангіни. Сірка зміцнювала організм собаки – тому в мисці з водою Молодчини роками лежав шматок тієї сірки і ніяк не розчинявся.