Текст книги "Ковток повітря"
Автор книги: Джордж Орвелл
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)
– Джеймсе!
– Так, сер!
– Підсипав до цукру пісок?
– Так, сер!
– Води до патоки додав?
– Так, сер!
– Тоді починай читати молитву!
Боже, скільки разів я ставав свідком такої самої ситуації. Зранку ніхто не смів навіть вікно відчинити, перш ніж не прочитає молитви. Пісок до цукру старий Гріммет, звичайно ж, не підсипав – знав, що з цього жодної користі. Але на бізнесі він знався – весь Нижній Бінфілд приходив до нього за товаром. Він тримав трьох помічників, посильного, водія фургона, а касою опікувалася його донька (він був удівцем, до речі). Перші півроку я теж виконував функції посильного. За якийсь час один з помічників переїхав до Редінга, і я почав працювати у крамниці – тоді помічники носили білі фартухи. Я навчився перев’язувати пакунки, запаковувати ягоди, молоти каву, нарізати бекон з шинкою, гострити ножі, підмітати, обережно обтирати яйця, не розбивши жодного, видавати товар не дуже високої якості за відмінний, протирати вітрину, на око зважувати сир, розпаковувати тару, розрізати масло на однакові шматки, але найскладніше було запам’ятати, що й де лежить. У мене не такі яскраві спогади про роботу у крамниці, як про риболовлю, але цей період мені теж добряче запам’ятався. І зараз можу впоратися з мотузкою, якою зав’язують пакунки. А якби дали мені шматок бекону – я порізав би його тонюсінькими шматочками, давши йому раду краще, ніж друкарській машинці. Я міг би багато всього розказати про сорти китайського чаю, склад маргарину, приблизну вагу яєць і ціну паперових пакетів, якщо купувати їх тисячами.
Що ж, так і виглядало моє життя більше п’яти років – моторний юнак з круглим обличчям, рожевими щоками і світлим волоссям (мене більше не підстригали коротко, тепер я зачісував волосся назад і змащував спеціальним гелем – «прилизував», як тоді казали), за вухом олівець, у білому фартуху, бігає за прилавком, спритно зважуючи пакетики з кавою, не забуваючи нагріти клієнта під улесливі: «Так, мем! Авжеж, мем! Наступне замовлення, мем!» з ледь відчутним акцентом кокні. Працювали ми до сьомого поту – старий Гріммет тримав нас у крамниці по одинадцять годин на день (окрім четверга і неділі, а тиждень перед Різдвом перетворювався на справжнє пекло). Проте зараз, озираючись назад, маю сказати – то був непоганий час, який залишив світлі спогади. Не думайте, що я не мав амбіцій. Я розумів, що не можу залишатися помічником бакалійника до гробової дошки – я «вчився торгівлі» і знав, що колись настане день, коли я матиму достатньо коштів, щоб «влаштуватися». Так все тоді й відбувалося. Це було до війни, пам’ятаєте? До економічного спаду, до безробіття. Роботи всім вистачало. Будь-хто міг почати власну справу – завжди можна було знайти місце для ще однієї крамнички. Та час не стоїть на місці: минав 1909-й, 1910-й, 1911-й. Помер король Едуард. Газети вийшли з траурною рамкою по краю. У Волтоні відкрилися два кінотеатри. На дорогах почало з’являтися більше автомобілів, а між містами відкрили автобусне сполучення. Коли над Нижнім Бінфілдом уперше пролетів аероплан – хистка, ненадійна конструкція з пілотом, що сидить посередині на сидінні, яке нагадує стілець, – мало не весь люд з криками повибігав на вулицю. Почали говорити, що німецький імператор надто зазнався і «тепер не уникнути цього» (тобто війни з Німеччиною). Моя зарплатня потроху зростала – перед самим початком війни я отримував двадцять вісім шилінгів на тиждень. Спершу матері на господарство відраховував по десять, трохи згодом (коли стало зовсім скрутно) – по п’ятнадцять, та навіть з тим, що лишалося, почувався багатієм – відтоді ніколи більше не відчував себе так. Я підріс ще на дюйм, під носом з’явилися вусики, я носив черевики на застібках і високі комірці. У неділю, коли треба було йти до церкви, я виглядав справжнім джентльменом – у своєму вишуканому темно-сірому костюмі, котелку і чорних лайкових рукавичках, що лежали поруч на лавці. Мати дуже пишалася мною. У перервах між роботою і «виходом в люди» по четвергах, думками про одяг і дівчат я плекав амбіції бізнесмена – хотів бути кимось на кшталт Левера чи Вільяма Вайтлі[15]15
Англійські підприємці, засновники популярних торгівельних компаній (прим. пер.).
[Закрыть]. З шістнадцяти до вісімнадцяти років я наполегливо намагався «стати на правильний шлях» і сумлінно готувався до кар’єри комерсанта – працював над дикцією, майже позбувся акценту кокні (в долині Темзи селянський акцент зникав; майже всі, хто народився після 1890-го року, за винятком фермерських хлопців, підхоплювали кокні). Пішов на заочні курси до комерційної академії Літлбернза – вивчав там бухгалтерську справу, ділову англійську, дочитав до кінця страшенно нудний посібник під назвою «Мистецтво продажів», покращив свої знання з арифметики і навіть удосконалив почерк. Пам’ятаю, як сімнадцятирічним сидів до ночі, старанно відпрацьовуючи каліграфію у тьмяному світлі гасової лампи. Тоді я багато читав – головним чином кримінальні та пригодницькі історії, іноді книжки, загорнуті в папір, які хлопці у крамниці називали «гаряченьким» (переклади романів Мопассана і Поля де Кока). Та десь за рік мене потягнуло на інтелектуальну літературу – я оформив абонемент до місцевої бібліотеки і почав студіювати твори Мері Кореллі, Голла Кейна і Ентоні Гоупа. Саме тоді я вступив до читацького клубу Нижнього Бінфілда, яким керував вікарій. Цілу зиму приходив на їхні щотижневі зустрічі для «обговорення літератури». Піддавшись впливу вікарія, прочитав уривки із «Сезаму і Лілій», навіть взявся за Браунінга.
А роки минали: 1910-й, 1911-й, 1912-й. Справи у батька йшли дедалі гірше – хоча він і не збанкрутував, але все йшло на спад. Утеча Джо з дому стала для батьків ударом. Сталося це невдовзі після того, як я пішов працювати до старого Гріммета.
У свої вісімнадцять Джо був справжнім шибайголовою. Дужий молодик з кремезними плечима, великою головою, поглядом з-під лоба і густими вусами, він був більшим за будь-кого в родині. Найчастіше його можна було побачити у барі «Георг» або на порозі крамниці – стояв і підпирав двері, руки в кишенях, на перехожих кидав суворі погляди (ніби от-от вріже комусь), окрім випадків, коли це були дівчата. Коли приходив клієнт, він трохи відсувався вбік – так що ледь вистачало місця для проходу – і, не витягаючи рук з кишень, кидав через плече: «Батьку! Клієнт!» Це найбільше, на що від нього можна було чекати у сенсі допомоги. Батьки у відчаї повторювали: «І що з нього буде?» До того ж обходився родині він збіса дорого – з огляду на те, що полюбляв прикластися до чарки і постійно палив. Одного вечора він пішов і більше не повернувся. Зламав касу і вичистив її; на щастя, грошей там було небагато – близько восьми фунтів. Та цього б вистачило, щоб дістатися Америки четвертим класом. Підозрюю, що саме так він і вчинив, хоча ніхто й досі не знає напевно. У місті зчинився галас. За офіційною версією, Джо втік через те, що від нього завагітніла Саллі Чиверс – дівчина, яка жила на одній вулиці з родиною Сіммонсів. Незабаром вона мала народжувати, і всім було відомо, що вони з Джо зустрічалися. Та оскільки крім нього в неї був ще з десяток кавалерів, так і не вдалося з’ясувати, хто батько дитини. Мати з батьком пристали на версію про «батьківство» Джо і навіть намагалися виправдати його у розмовах між собою: казали, що «бідолашному хлопчикові» довелося вкрасти вісім фунтів і тікати. Їм навіть на думку не спадало, що Джо втік, бо його нудило від цього спокійного життя у провінційному містечку, що він жадав ледарювати, встрявати у бійки і насолоджуватися жінками. Відтоді ми не отримали від нього жодної звістки. Можливо, він опустився на самісіньке дно, чи його вбили під час війни, а може, просто не хотів нам писати. Маля народилося мертвим, тож про ситуацію згодом всі забули. Щодо восьми фунтів, батькам вдалося приховати цей факт. Для них крадіжка грошей виглядала чимось серйознішим за безвідповідальні інтимні відносини.
Уся ця історія з Джо добряче підкосила батька. З одного боку, витрат стало менше, але йому дуже боліло, що Джо просто зник, не сказавши нікому ні слова, а ще батько страждав від відчуття сорому. Його вуса геть посивіли, і здавалося, що він став нижчим на зріст. Певно, мій спогад про батька – сивого, сутулого, в окулярах, із заклопотаним виразом обличчя – саме з тих часів. Поступово його з головою накрили фінансові проблеми, і він припинив звертати увагу на все інше. Все менше він говорив про політику та писанину в недільних газетах і все більше про те, як падають прибутки від торгівлі. Усі ці проблеми позначилися й на матері. З дитинства я пам’ятаю її як постійно натхненну жінку – з густим світлим волоссям, свіжим обличчям і нестримним потоком енергії, схожу на одну з тих фігур, якими прикрашають ніс корабля. Тепер вона зовсім спала з лиця, стала знервованою і помітно постарішала. Її страви стали прісними, все частіше ми вечеряли баранячою шиєю, а понад те матір почала використовувати маргарин (раніше всім було заборонено навіть вимовляти це слово вголос); всю свою енергію вона тепер витрачала на переживання через ціну на вугілля. Після того як зник Джо, батькові довелося шукати нового помічника у крамницю, та відтоді він, економлячи гроші, брав на роботу зовсім юних хлопців, які були занадто слабкими, щоб пересувати тяжкі коробки, і не затримувалися довше ніж на рік-два. Іноді, коли я був удома, то допомагав батькові. Робити це постійно не мав бажання – такий вже я егоїст. І досі перед очима картина: батько йде через двір, зігнувшись мало не навпіл під вагою мішка, так що його майже не видно з-під нього – як равлика під мушлею. Велетенський мішок вагою, певно, у сто п’ятдесят фунтів пригинає його до землі, а з-під нього виглядає заклопотане обличчя. У 1911-му його підкосило так, що довелося кілька тижнів відлежати у госпіталі – тоді він найняв замість себе людину наглянути за крамницею, що теж влетіло в копійчину. Спостерігати за тим, як власник маленької крамниці йде на дно, видовище не з приємних – це не робітник, якого щойно звільнили і який тепер тримається на плаву за рахунок соціальних виплат. Торгівля все ще йде: десь повільніше, десь жвавіше – тут вдалося заробити шість шилінгів, а там записати у збитки. Той, хто роками приходив до тебе за товаром, в якийсь момент зникає, перекинувшись до «Сарацину»; а хтось щойно завів з десяток курей і замовив корму на тиждень. Якось можна протриматися. Ти й досі «сам собі господар», хоч і дещо більше заклопотаний, можливо, не настільки впевнений у майбутньому, з прибутками, що постійно падають. І так може тривати не рік, не два – може, ціле життя, якщо пощастить. У 1911-му помер дядько Ізекіль, залишивши у спадок сто двадцять фунтів, які неабияк підтримали батька. Тільки за два роки потому йому довелося закласти свій страховий поліс.
Тоді я й гадки не мав, про що йдеться. Чесно кажучи, всі ці батькові проблеми, «квола» торгівля означали для мене одне: те, що доведеться відкласти моє самостійне життя. Мені, як і батькові, здавалося, що наша крамниця існуватиме вічно, тож я трохи злився на нього через те, що він не поставився до ситуації з більшою відповідальністю. Тоді я просто не усвідомлював, як і він сам, що це початок кінця, що справи ніколи більше не підуть вгору, і якщо йому пощастить дожити до сімдесяти років, останні дні свого життя він проведе у трудовому таборі. Скільки разів, минаючи «Сарацин», я ловив себе на думці, що радше зазирнув би в цю ошатну крамницю, ніж зайшов до старої батьківської лавки з вивіскою, на якій вже ледь виднілися білі літери «Я. Боулінг», і пакунками з кормом для птахів, що давно вицвіли. Я й подумати не міг, що для батькового бізнесу «Сарацин» стане хробаком-паразитом, що жертиме його зсередини. Іноді я ділився з ним тим, про що дізнався на своїх заочних курсах – про нові методи і технології продажів. Та йому до цього не було діла. Адже він успадкував свою справу, працював не покладаючи рук, продавав добротний товар за вигідною ціною, тож з часом все мало налагодитися. І справді, тоді мало хто з дрібних торгівців закінчив у трудовому таборі. Якимось чином їм вдалося зберегти бізнес, ще й прибуток бодай у кілька фунтів. Це були перегони між смертю і банкрутством. На щастя, смерть наздогнала батька першою, а вслід за ним пішла і мати.
У 1911—1913 роках жилося не так уже й погано. У 1912-му я зустрів Елсі Вотерс. Нас познайомив вікарій з читацького клубу. До того часу я, як і всі хлопці мого віку, полював на дівчат, а коли нарешті вдавалося когось підчепити, домовлявся з ними про «прогулянку» в неділю ввечері. Та у мене тоді не було постійної дівчини. Не дуже це просто – залицятися до дівчат, коли тобі шістнадцять. Був у місті район, в якому юнаки тинялися по двоє, виглядаючи дівчат. А ті, так само парами, неквапливо прогулювалися, ніби не помічаючи хлопців. Та варто було встановити контакт, як вони гуляли вже вчотирьох, переважно мовчки. Найбільшою проблемою (особливо коли ти опинявся наодинці з дівчиною) було завести розмову. Та з Елсі Вотерс все було інакше. Щоправда, тоді вже я був достатньо дорослим.
Але я не збираюся розповідати вам історію про нас з Елсі (хоча є про що розказати). Просто вона в мене асоціюється з тим довоєнним періодом. Здавалося, що тоді завжди було літо (так уже відклалося у моїй пам’яті): біла запилюжена стежина, що в’ється між каштановими алеями, аромат левкоїв, зелені ставки під вербами, сплески на Барфордській греблі – от що я бачу, заплющуючи очі й подумки повертаючись у ті часи.
Елсі Вотерс була частиною того життя. Не знаю, як би оцінили її зараз, але за тодішніми канонами вона вважалася красунею. Як для дівчини, вона була зависокою, майже мого зросту, мала густе волосся (зазвичай заплетене у коси, вкладені вінком довкола голови) і ніжне обличчя з напрочуд витонченими рисами. Вона була з тих, хто виглядав просто неперевершено у чорному, особливо у простих чорних сукнях, які носили продавчині тканин – працювала вона у «Лілівайтс», хоча приїхала сюди з Лондона. Здається, вона була на два роки старша за мене.
Я вдячний Елсі – вона навчила мене, як поводитися з жінками. Не з жінками загалом, а з однією певною жінкою. Вперше побачив її у читацькому клубі, але зовсім не звернув на неї уваги, а через якийсь час старий Гріммет відправив мене до «Лілівайтс» по марлю (з власної ініціативи я б навряд чи туди потрапив). Ви, мабуть, знаєте, яка в цих крамницях атмосфера – дуже жіноча: тиша, тьмяне світло, запах тканини, глухий стук рулонів, які викладають на столи. Елсі тримала у руках великі ножиці, і, перехилившись через прилавок, відрізала шматок тканини. Щось у її поставі – в грудях, у вигинах тіла, які вгадувалися під чорною сукнею, привернуло мою увагу, щось надзвичайно м’яке і жіночне. Я дивився на неї і думав, як би добре було обійняти її і робити з нею все, що тільки заманеться. Вона й справді була дуже жіночною, дуже ніжною і покірною – одне слово, з тих жінок, які завжди слухаються чоловіків, хоча я б не назвав її слабкою, так само як і дурненькою, – просто вона не любила багато балакати, а іноді вражала своєю чистотою. Та і я тоді був невинним юнаком.
Ми були разом більше року. У такому маленькому містечку, як Нижній Бінфілд, нам не дозволили б жити під одним дахом, тож офіційно ми «зустрічалися» – це не те саме, що заручини, та такі вже у провінції закони. Від головної дороги до Горішнього Бінфілда тягнулася ще одна – під пагорбами. На ній був прямий відрізок з величезними каштанами обабіч, що тягнувся десь на милю, а в траві під деревами ховалася стежина, яку називали «стежиною закоханих». Ми часто ходили туди травневими вечорами, коли квітнуть каштани. Ночі ставали коротшими, і після роботи ще було достатньо світло. А які приємні вечори у червні! Блакитні сутінки ніжно огортають все довкола, легкий вітерець пестить обличчя, наче шовк. Часом у неділю під вечір ми вирушали до Чемфорд Гілл, а звідти на луги, що лежали біля Темзи. Це був 1913-й. О боже! 1913-й! Та тиша, той спокій, як і потічок води, що струменів від греблі, – все це більше ніколи не повернеться. Я не про час, ні, а про відчуття всередині. Відчуття спокою, коли тобі нікуди не треба поспішати, коли тобі нічого боятися – відчуття, яке ти або пережив, і в такому разі говорити про нього немає сенсу, або ніколи не спізнав, а отже, ніколи вже й не спізнаєш.
Серйозні стосунки між нами зав’язалися не раніше літа. Я був надто сором’язливим хлопцем, не знав, з чого почати, та навіть і припустити не міг, що до мене у неї хтось був. Якось у неділю ми пішли прогулятися буковим лісом, що за Горішнім Бінфілдом. Там можна було усамітнитися. Я аж помирав, так сильно хотів її, і здогадувався, що вона чекала, коли я зроблю перший крок. Не знаю, чому мені раптом сяйнула ця думка – піти до Бінфілд-хаусу. Старому Годжесу було за сімдесят, та у нього б не забракло сили нас нагнати. Але я подумав, що о такій порі він уже має спати. Ми пролізли крізь шпарину в загорожі й вийшли на стежку між буками, що вела до ставка. Востаннє я тут був чотири року тому. Відтоді нічого не змінилося. Ті самі дерева довкола, в яких легко сховатися і лишитися на самоті, той самий зотлілий сарай для човнів у хащах очерету. Ми всілися на траві серед кущів м’яти: довкола ні душі, таке відчуття, наче ми не в Англії, а десь у Центральній Африці. Ми довго цілувалися, а тоді я підвівся – захотілося розім’яти ноги. Я страшенно хотів її і готовий був зробити рішучий крок, але цей страх... Дивно, та у той момент в моїй голові вертілася ще одна думка: я не був тут чотири роки. І от тепер, коли я зовсім поруч, біля того потаємного ставка, просто гріх не піти й не подивитися на тих величезних сазанів. Відчував, що якщо не зроблю цього, то потім себе картатиму, – я не думав про те, чому за всі ці чотири роки я жодного разу не прийшов сюди. Спогади про ту рибу завжди були зі мною, чекали свого часу, і я знав, що настане день, коли я зловлю її. Це ж мої сазани. І я покрокував у тому напрямку; пройшовши десь ярдів з десять, я зупинився і повернув назад. Щоб дістатися до того ставка, треба було продиратися крізь кущі ожини і густі хащі зелені, а мій одяг аж ніяк не відповідав ситуації. Була неділя, і я був вбраний у вихідний одяг: темно-сірий костюм, котелок, черевики на застібках і високий комірець, що мало не врізався у вуха. Так тоді вдягалися на недільні прогулянки. А ще я палав бажанням – хотів Елсі. Я повернувся і підійшов до неї: вона лежала на траві, прикриваючи обличчя долонею, і навіть не поворухнулася, почувши мої кроки. У тій своїй чорній сукні вона виглядала такою ніжною, такою жаданою – не знаю, якими ще словами це описати, та здавалося, що її тіло піддатливе, що з ним можна робити все, що заманеться. Вона належала мені, і я міг отримати від неї все, що завгодно, варто лише захотіти. Раптом страх зник. Відкинувши капелюха на траву (пам’ятаю, як він підскочив), я опустився на коліна й оволодів нею. І досі відчуваю запах свіжої м’яти. Вона стала моєю першою жінко, але я у неї не був першим, тож усе пройшло доволі гладко. От і вся історія. Я й думати забув про сазанів і пізніше майже про них не згадував.
1913-й, 1914-й. Весна 1914-го. Спершу починає квітнути терен, за ним глід, а тоді каштани. Недільні прогулянки вздовж річки, вітерець гойдає високу траву, перетворюючи її на суцільну гладінь, що нагадує хвилясте жіноче волосся. Довгі червневі вечори, стежка під каштановою алеєю, звідкілясь лунає путукання сови, я відчуваю тепло тіла Елсі. Червень того року видався спекотним. Як ми стікали потом у крамниці, а який міцний там стояв запах сиру і меленої кави! А потім, увечері, приємна прохолода, аромат левкоїв і тютюну у провулках за приватними будинками, під ногами пилюка, у повітрі ширяють маленькі пташки, полюючи на хрущів.
О боже! Хто взагалі сказав, що довоєнний період ні в кого не викликає сентиментів? Я, наприклад, дуже сентиментальний, коли йдеться про цей час. Б’юся об заклад, так само і ви. Правду кажуть, що згадуючи про минуле, ми передовсім воскрешаємо у пам’яті приємні моменти. Так і з війною. Та є ще одна річ – тоді у людей було те, чого немає у нас зараз.
«Що саме?» – запитаєте ви. Просто тоді майбутнє не вселяло страху. Не можу сказати, що тоді легше жилося. Насправді, було важче. Люди, у переважній більшості, тяжко працювали, жили у скромніших умовах і помирали у більших стражданнях. Фермерські робітники гарували, не покладаючи рук, за чотирнадцять шилінгів на тиждень, занапащали своє здоров’я, зрештою залишаючись з офіційною пенсією в п’ять шилінгів на тиждень, та ще іноді їм перепадало півкрони від приходу. Так звана «пристойна» бідність виглядала ще жалюгідніше. Коли Вотсон – приземкуватий торговець тканинами з другого боку Головної вулиці, «збанкрутував» після років відчайдушної боротьби за свій бізнес, його статки оцінили у два фунти, дев’ять шилінгів і шість пенсів, і він майже одразу помер від «проблем зі шлунком» (як сказав лікар, від голоду). Та він до останнього тримався за свій святочний костюм. Помічник годинникаря – старий Крімп, вправний майстер, який почав вчитися ремеслу ще зовсім хлопчиськом і зрештою віддав йому п’ятдесят років, – заробив собі катаракту і був змушений піти до трудового табору. Його онуки ридма ридали, благаючи не забирати його. Дружина влаштувалася прибиральницею, билася як риба об лід, аби надіслати чоловікові бодай шилінг на кишенькові витрати. Іноді, звісно, траплялися жахливі речі: дрібні підприємці банкрутували, поважні торгівці розорялися, хтось боровся з раком чи цирозом печінки, п’янички щопонеділка клялися дружинам, що вчора була остання пляшка, а наступної суботи порушували свою обітницю, дівчата занапащали свої долі позашлюбними дітьми. У будинках не було санвузлів, взимку вода у тазах для вмивання вкривалася кригою, коли наставала спека, із задвірків тягнуло смородом, як з помийної ями, а у центрі міст неодмінно були цвинтарі – повсякчасне нагадування про те, що згодом ми всі туди потрапимо. То що ж такого особливого мали люди в ті часи? Відчуття безпеки, навіть попри те, що у безпеці вони аж ніяк не були. Краще було б навіть сказати – відчуття надійності. Всі знали, що рано чи пізно помруть, хтось, певно, міг передбачити, що його бізнесу скоро настане кінець, але ніхто й подумати не міг, що може змінитися природний лад речей. Тебе могло спіткати будь-яке лихо, але ти приблизно уявляв, як саме це може статися. Не думаю, що на ситуацію якимось чином вплинуло те, що люди в ті часи були побожні. Тоді майже всі ходили до церкви, навіть ми з Елсі (попри те, що за церковними канонами жили в гріху), і на запитання «чи існує життя після смерті» більшість відповіла б «так». Хоча я не можу пригадати бодай когось, хто був би в цьому глибоко переконаний. Мені віра у потойбічне життя нагадує дитячу віру в Діда Мороза. Та ці розмірковування не мають жодного значення, коли в житті панує стабільність і рівновага, коли світ тримається на міцних підвалинах, як слон на чотирьох ногах. Набагато легше помирати, усвідомлюючи, що все, заради чого ти жив, існуватиме й надалі. Ти прожив своє, настав час спочити – ось як люди тоді сприймали життя. Тобто для кожного його власне життя закінчувалося, проте загальний колообіг не припинявся – уклад їхнього життя продовжуватиме існувати. Те, що вони вважали добром і злом, так само залишалося добром і злом. У людей не йшла земля з-під ніг.
Батькові справи йшли під укіс, але він цього не усвідомлював: просто настали погані часи, торгівля не йде, а рахунки накопичуються. Слава богу, він не дізнався, що бізнес його геть прогорів, і не відчув, як це бути банкротом, – помер (від грипу, що перейшов у пневмонію) 1915-го. До останнього подиху вірив, що нічого поганого не станеться з чесним, порядним трудягою, який сумлінно заробляє на життя. І він такий був не один: тоді багато торговців, які зрештою збанкрутували, жили з таким самим переконанням, навіть після того, як опинилися у трудовому таборі.
Навіть лимар Лавгроу, якому буквально на п’яти наступали автомобілі та фургони з причепами, ніяк не хотів визнавати, що він лишився у кам’яному віці зі своїми послугами. І мати моя так само не дожила, так і не дізналася, що її життя – богобоязливої доньки власника крамниці, а згодом і дружини – назавжди відійшло у минуле, як і роки правління королеви Вікі. Часи були тяжкі, торгівля квола, батько переймався тим, що все постійно «погіршується», та не наважувався бодай щось змінити. І ніщо не могло змінити давнього англійського укладу життя. Із покоління в покоління порядні богобоязливі жінки готували йоркширський пудинг, запікали у печі яблука в тісті, носили білизну з вовни, спали на перинах, у липні варили сливове варення, а в жовтні бралися за соління, вечорами гортали сторінки «Хатнього помічника Гільди», відганяючи мух, що дзижчать над вухом, занурившись у свій затишний світ свіжозавареного чаю, втомлених ніг та історій зі щасливим кінцем. Звичайно ж, життя змінило батьків: трохи побило, а іноді вони взагалі здавалися зневіреними. Та, принаймні, вони так і не дожили до тієї миті, коли могли б остаточно усвідомити, що все те, у що вони колись вірили, – не більше ніж пережитки минулого. Вони жили на зламі епох, коли все довкола руйнувалося у нестримному вирі подій, а вони цього навіть не помічали. Думали, що їхній світ назавжди. Та хіба можна їх у цьому звинувачувати? Просто так вони відчували життя.
Йшли останні дні липня, і навіть у Нижньому Бінфілді відчували, що от-от щось має статися. У місті стало неспокійно, у газетах все частіше з’являлися великі статті, через які батько кидав крамницю і біг на кухню, щоб прочитати матері. А тоді, зненацька, скрізь замайоріли заголовки:
НІМЕЧЧИНА ВИСУНУЛА УЛЬТИМАТУМ.
У ФРАНЦІЇ МОБІЛІЗАЦІЯ
На кілька днів (здається, чотири – завжди забуваю числа, дати) місто поринуло в якусь дивну атмосферу задухи, передчуття, що щось насувається, як зазвичай буває перед грозою. Здавалося, що вся Англія завмерла в очікуванні. Стояла неймовірна спека. Добре пам’ятаю ті дні. У нашій крамниці ми продовжували працювати: у цей час всі, хто мав бодай п’ять зайвих монет, кинулися скуповувати консерви, борошно і вівсянку. Нас наче лихоманило: ми стікали потом і чекали, що буде далі. Вечорами люди збиралися на залізничній станції і мало не товкли одне одному пики за свіжі номери газет, які привозили потягом з Лондона. Якось по обіді на Головній вулиці з’явився хлопчисько з купкою газет, і люди почали вибігати зі своїх домівок, вигукуючи: «Приєдналися! Ми приєдналися!» Витягнувши черговий номер, хлопець приліпив його до вітрини однієї з крамниць:
АНГЛІЯ ОГОЛОШУЄ ВІЙНУ НІМЕЧЧИНІ
Ми, троє помічників бакалійника, вибігли на вулицю з радісними криками. Всі раділи. Так-так, це була радісна новина. І тільки старий Гріммет, який, до речі, вже встиг непогано нагріти руки на всій цій передвоєнній метушні, продовжував дотримуватися поглядів лейбористів, які ніколи б «не погодилися» на війну, і якось сказав, що нічого доброго з цього не вийде.
Кілька місяців потому мене забрали до армії. А ще через сім місяців я вже був у Франції.
