Текст книги "Покладіть її серед лілій"
Автор книги: Джеймс Чейз
Жанр:
Крутой детектив
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)
Розділ другий
І
Капітан поліції Брендон сидів за своїм столом і сердито дивився на мене. Років п’ятдесяти, коротенький та схильний до повноти, з гривою білого, мов сніг, волосся й абсолютно непроникними очима – ненабагато приязнішими, ніж затичка до пива. Ми становили чудовий квартет. Пола – спокійна і незворушна – присіла збоку. Тім Міффлін стояв, притулившись до стіни – нерухомий, бездумний та непорушний, як столітній дрімотний старець. Я сидів у кріслі навпроти хазяїна кабінету, капітана поліції Брендона.
Кабінет був великим, просторим і гарно умебльованим. М’який турецький килим, кілька зручних крісел та дві репродукції картин Ван Ґоґа доповнювали умеблювання. В кутку кімнати, між двома вікнами, що виходили на ділову частину міста, стояв великий стіл.
Я бував тут і раніше й усе ще зберігав у пам’яті всі неприємні розмови в цьому кабінеті. Брендон любив мене приблизно так само, як Хіросіма – атомну бомбу, тож я знову очікував якихось неприємностей.
Наша бесіда все ще не розпочалася – та й несхоже було, що колись розпочнеться. Брендон крутив у руках сигару – точна ознака того, що він дуже незадоволений.
– Ну що ж, – сказав капітан тонким, роздратованим голосом, – почнімо все спочатку. Ви отримали цього листа... – Брендон нагнувся та поглянув на лист Дженет Кросбі так, наче він був інфікований правцем. Припильнував, щоб не торкнутися його, – ...датованого 15-м травня 1948 року.
Уже добре: принаймні це свідчило, що він уміє читати.
Я промовчав.
– До листа були долучені п’ять стодоларових купюр, так?
– Саме так.
– Ви отримали листа 16 травня, поклали його в кишеню, не відкривши, й забули про нього. І лише віддаючи піджак швейцарові, виявили лист. Так?
– Саме так.
Він похмуро поглянув на свою сигару, потім понюхав її.
– Прекрасний спосіб ведення бізнесу.
– Таке часом трапляється, – озвався коротко я. – Пам’ятаю, при слуханні справи Тетці поліція загубила...
– Облишмо справу Тетці, – урвав мене Брендон таким гострим голосом, що ним легко можна було б нарізати шинку. – Ми говоримо зараз про ось цей лист. Отож, ви поїхали в маєток Кросбі, щоб зустрітися з міс Морін. Правильно?
– Так, – сказав я.
Усе це починало мене втомлювати.
– Ви з нею не зустрілися, бо вона недобре почувалась, однак ви все-таки запхали свого носа глибше, навідавши колишню покоївку міс Дженет Кросбі. Так?
– Нехай буде так.
– То це так чи ні?
– Так.
– І ця Дрю зажадала п’ятсот доларів за інформацію. Принаймні, ви так стверджуєте. Отож, ви почали спостерігати за будинком, і невдовзі туди приїхав оливково-зелений «додж», із якого вийшов якийсь здоровило. Той залишався в будинку хвилин десять, потім вийшов. Після чого ви зайшли в будинок і побачили хазяйку мертвою. Так?
Я кивнув.
Він зняв стрічку зі сигари і пошукав сірники. Увесь цей час його непроникні очі задумливо дивилися на мене.
– Ви також твердите, що оливково-зелений «додж» належить докторові Зальцеру, – сказав він, черкнувши сірником об підошву черевика.
– Міффлін це підтверджує. Я просив його перевірити номер.
І Брендон перевів погляд на Міффліна, але той зосереджено вивчав протилежну стіну.
– Через півгодини після того, як ви поцікавились у Міффліна машиною, в поліцію зателефонував доктор Зальцер і повідомив, що у нього викрали авто. Чи це відповідає дійсності?
– Так, сер, – байдуже озвався Міффлін.
Брендон знову поглянув на мене.
– Ви чуєте це?
– Звісно!
– Добре, – Брендон підніс запалений таким способом сірник до сигари і затягнувся димом. – Це я кажу для того, щоб у вас не склалася помилкова думка про доктора Зальцера. Може, вам невідомо, що доктор Зальцер – вельми респектабельний та впливовий громадянин нашого міста, і я не дозволю турбувати його ні вам, ані будь-кому іншому. Вам зрозуміло?
– Аякже, – підтвердив я.
Він випустив кільце диму мені в обличчя.
– Ви мені не подобаєтеся, Меллою, і не подобається ваша нікчемна контора. Можливо, вона чогось і варта, але я в цьому не впевнений. Постійно ви каламутите воду. Кілька місяців тому створили купу проблем тією справою Серфа, і якби тоді ви не були так по-диявольському обережні, то мали б купу неприємностей. От і тепер... Міс Кросбі мертва! – він знову подався вперед, щоб поглянути на листа. – Кросбі як були, так і є дуже багатою та впливовою родиною, і я не потерплю, щоб ви втягли їх у неприємності. Ви не маєте жодного юридичного права розпоряджатися тими п’ятьмастами доларами, котрі надіслала вам міс Кросбі. Вам слід повернути їх родичам, причому негайно. І залиште міс Морін Кросбі в спокої. Якщо хтось її і шантажує – стосовно чого маю сумніви – то якщо їй знадобиться допомога, вона прийде до мене. Це взагалі не ваша справа, і якщо я дізнаюся, що ви їй набридаєте, то уживу всіх заходів, щоб ви нікого більше не турбували достатньо тривалий час. Ви мене зрозуміли?
Я криво йому посміхнувся.
– Здається, починаю розуміти, – і я нахилився, щоб перепитати: – То яку суму доктор Зальцер жертвує у ваш спортивний фонд, Брендоне?
Його жирне – кров з молоком – обличчя стало фіолетово-багряним. Непроникні очі спалахнули, мов сірник.
– Попереджаю тебе, Меллою! – гаркнув він. – Мої хлопці знають спосіб упокорити такого вилупка, як ти. Не дивуйся, якщо тебе добряче відколошматять в якійсь темній алеї. Залиш у спокої і Кросбі, й доктора Зальцера. Тобі зрозуміло?
Я підвівся.
– То скільки жертвують Кросбі у ваш благодійний фонд, Брендоне? – поцікавився наостанок. – І скільки старий Кросбі відвалив вам, щоб ви зам’яли ту справу зі смертельним наїздом міс Морін два роки тому? Респектабельний та впливовий? Не смішіть мене! Зальцер такий же поважний та впливовий, як викидайло з бару «Дельмоніко». Як сталося, що він підписав висновок про смерть Макдональда Кросбі, якщо не є навіть лікарем-фахівцем?
– Забирайтеся звідси! – сказав Брендон абсолютно спокійно.
Кілька секунд ми дивились один на одного, потім я стенув плечима, повернувся до нього спиною і пішов до дверей.
– Ходімо, Поло; ходімо звідси, поки ми тут не задихнулися, – сказав я, рвучко розчахнувши двері. – І запам’ятай оту маленьку погрозу щодо темної алеї. Позиватися з капітаном поліції щодо замаху на вбивство – це справді потішно!
Я пішов довгим коридором услід за Полою. Міффлін вийшов за нами, але ступав нечутно. Наздогнав нас у кінці коридору.
– Зачекайте-но, – сказав він. – Зайдімо до мене, – і відчинив двері кабінету.
Ми зайшли, бо і мені, й Полі подобався Міффлін; окрім того, він часто бував нам корисний, тож ми не могли знехтувати його запрошенням. Зачинивши за нами двері, він оперся об одвірок.
Його грубувате червоне обличчя виглядало стурбованим.
– Мило ти поговорив з Брендоном! – гірко зауважив Міффлін. – Ти ненормальний, Віку! Сам же прекрасно знаєш, що таким тоном з ним не можна говорити.
– Знаю, – погодився з Міффліном, – але він геть знахабнів.
– Я хотів тебе попередити, але не встиг. Ти ж знаєш, що Брендона бісить твоя витримка.
– Знаю. Але що я міг вдіяти? Мав розказати йому все. Хто для нього Зальцер?
Міффлін здвигнув плечима.
– Зальцер – добрий друг поліції. Звісно, я знаю, що не все чисто в тому його санаторії, але тут нема нічого протизаконного, – Міффлін стишив голос, а тоді продовжив: – Як ви гадаєте, звідки у Брендона «кадиллак»? Такі гроші капітану поліції не платять. І ще одне: Морін Кросбі влаштувала сина Брендона у коледж і оплачує рахунки за лікування місіс Брендон. Ти зазіхнув на головних покровителів Брендона!
– Я так і гадав – бо надто вже Брендон розхвилювався, – сказав я. – Послухай, Тіме: невже Зальцер справді офіційно заявив про викрадення свого авто?
– Так, повідомлення прийняв я сам.
– То що ви маєте намір робити стосовно того вбивці? Чи нічого?
– Ну, звісно ж, ми його шукатимемо. Знаю, про що ти думаєш, Віку, але тут помиляєшся: Зальцер надто розумний, щоби бути замішаним в убивстві. Можеш його викреслити з підозрюваних.
– О’кей.
– І будь обережним. Погроза про темну алею – не пусті балачки. Ти будеш не першим і не останнім, кого відколошматять лише тому, що не сподобався Брендонові. Тож я й кажу тобі – будь обережним!
– Дякую, Тіме. Я подбаю про себе.
Тильним боком долоні Міффлін почухав свого безформного носа.
– Не все так просто. Спробуй лише дати їм відсіч – і тебе пов’яжуть за спротив поліції. Сфабрикують справу й засадять за ґрати, і тоді вже ті хлопці візьмуться за тебе як слід.
Я поплескав його по плечу.
– Нехай це тебе не турбує – як не турбує і мене. Щось ще?
Міффлін хитнув головою.
– Просто будь обережний, – попередив він, відчиняючи двері кабінету. Переконавшись, що там нікого нема, махнув нам рукою.
Ми спустилися кам’яними сходами у вестибюль. Двоє здоровил у цивільному стовбичили біля дверей. Один з них мав вогненно-руде волосся та обвислу білу шкіру. Інший був худий, з металом у погляді. Обидва повільно і задумливо провели нас очима, а рудоволосий ще й сплюнув, точно влучивши у мідну плювальницю за шість ярдів[10]10
Приблизно 5 метрів.
[Закрыть] од себе.
Ми пройшли повз них і опинилися на вулиці.
II
У кінці Оркід-білдінгз був невеличкий провулок, де зазвичай паркувалися службові машини. А наприкінці провулка розміщений бар Фіннеґана.
Марк Фіннеґан був давнім моїм приятелем. Він часто ставав мені у пригоді, бо знав усіх бандитів та злочинців, котрі приїздили в Оркід-сіті, й будь-яка їхня нелегальна діяльність одразу ж ставала йому відомою. Кілька років тому мені вдалося залагодити конфлікт між Фіннеґаном і трьома покидьками, котрі намагалися виколоти Фіннеґанові очі розбитою пляшкою з-під віскі. Фіннеґан тоді чомусь вирішив, що якби не я, то він би втратив зір, і за це був мені страшенно вдячний.
Окрім того, що сам він становив невичерпне джерело корисної інформації, бар Фіннеґана служив зручним місцем для вечірніх зустрічей. Подумавши, що Керман може бути тут, я припаркував «бьюїк» поблизу і разом із Полою зайшов у бар.
Було вже по одинадцятій, і біля стійки залишалося лише кілька поодиноких відвідувачів. У кутку бару сидів з розгорнутою газетою в руках та пляшкою віскі перед собою Джек Керман. Звів погляд і помахав нам.
Прямуючи до нього, я мимохідь потис руку Фіннеґанові, котрий широко мені посміхнувся. Фіннеґан був не з тих, хто виграє призи глядацьких симпатій. Горилоподібний, з потворним обличчям, помережаним шрамами, котре, однак, світилося гумором і нагадувало водночас і морду Кінґ-Конґа, і кабіну десятитонної вантажівки.
Керман звівся на ноги й підкреслено вишукано вклонився Полі.
– Лише подумати: ти – і в такій забігайлівці! – зауважив він. – Тільки не кажи мені, що полишила свою кислу фізіономію та стриманість у сейфі контори!
– Припини, Джеку! – озвався я, присідаючи поруч. – Події розвиваються надто швидко. Але перед тим, як я тобі розкажу, що й до чого, – що маєш мені оповісти ти?
Він ще не встиг відкрити рота, як підійшов Фіннеґан.
– Привіт, Меллою! – сказав. – Доброго вечора, леді!
Пола посміхнулася йому.
– Принеси ще склянку, Майку! – попросив я. – Допоможу Керманові допити його віскі.
І глянув на Полу.
– Тобі каву?
Вона кивнула.
– Та каву для міс Бенсінґер!
Коли Фіннеґан виконав замовлення і повернувся до стійки, я сказав:
– Ну що ж, тепер до справи!
– Я бачив Джоан Пальметта, – почав Керман. – Апетитна жіночка! – і він, закотивши очі, намалював у повітрі її форми. – Якби поодалік не крутився дворецький, у нас зав’язалась би прекрасна дружба, – він удавано зітхнув. – І що тільки жінки в мені знаходять?
– Те місце, де мав би бути інтелект, – швидко озвалася Пола. – Для жінок це така розрада – спуститися до рівня чоловіків!
– Ну, досить уже! – гостро урвав я, бо Керман, схопивши пляшку віскі, почав повільно підводитися зі свого місця. – Облишмо опис зовнішності. То що вона сказала про Дженет?
Керман опустився на стілець, люто дивлячись на Полу.
– Вона сказала, що її невимовно здивувала смерть Дженет од серцевого нападу. За два дні до смерті та грала в теніс з цією Пальметта і виграла з розгромним рахунком. Чи схоже це на проблеми зі серцем?
– Щось ще?
– Я спитав її про Шеррілла. Він тепер не в місті, тож я його не бачив. Джоан сказала, що Дженет Кросбі була закохана у Шеррілла по самі вуха. Вони були просто нерозлучні. Але за тиждень до смерті Макдональда Кросбі Шеррілл перестав бувати в них, і заручини зненацька урвалися – без жодних пояснень. І навіть Джоан, близька подруга Дженет, не володіє такою інформацією, хоча й намагалася щось вивідати. Дженет сказала, що вони просто не зійшлися характерами, і не хотіла про це говорити.
– Чи не розповідала Джоан, що за чоловік цей Шеррілл?
Керман знизав плечима.
– Пальметта бачила його лише двічі. Казала, що Шеррілл привабливий, але не знає, чим він займається і чи є у нього гроші. Має будинок на Россмор-авеню – невеличкий, але гарний; за домом доглядає дівчина-китаянка.
І Керман послав поцілунок рукою.
– Вона також – пальчики оближеш, хоча мені й мало що вдалося роздивитися. Китаянка поняття не має, коли повернеться хазяїн. Однак чолов’яга живе непогано, і, певно, таки має гроші. Бо в гаражі у нього стоїть «кадиллак» завбільшки як корабель, а сад такий доглянутий, наче туди вкладені чималі гроші. Звісно ж, там є ще басейн та звичні ознаки розкоші: усе невеличке, однак дуже стильне.
– Це все?
Керман кивнув.
Коротко я описав йому свій візит до Юдори Дрю, приїзд здоровила, вбивство дівчини та свою бесіду з Брендоном. Керман слухав, і очі його ставали все круглішими й круглішими. Він навіть забув про віскі.
– Господи Ісусе! – вигукнув Керман, коли я завершив свою розповідь. – Ну й вечір! Що ще трапиться? Чи ми облишимо цю справу?
– Не знаю, – сказав я, наливаючи собі ще віскі, – однак змушені будемо повернути гроші. Для цього нам слід з’ясувати, хто опікується маєтком. Упевнений, що то не Морін, вона не спроможна до цього. У неї має бути юрист або якийсь інший представник, котрий займається її справами. Можливо, ми зможемо це дізнатися зі заповіту Макдональда Кросбі. Я також хотів би ознайомитись із заповітом самої Дженет. І ще мені цікаво, чи залишила вона хоч щось Юдорі Дрю. Якщо ні, то звідки в Юдори гроші? Щодо ведення цієї справи – поки що не відповім ані ствердно, ні заперечно. Нам треба зібрати якомога більше фактів, перш ніж щось вирішити. Але маємо зважувати кожен свій крок, бо Брендон легко може нам все ускладнити.
– Якщо повернемо гроші, справа буде закрита, – проголосила Пола. – Нема сенсу працювати задарма.
– Знаю, – сказав я. – Однак ця справа мене зацікавила. Крім того, не люблю виконувати накази Брендона.
Я допив віскі й підвівся.
– На сьогодні, вважаю, досить. Я не проти трохи поспати.
Керман потягнувся, позіхнув і також підвівся.
– Щойно згадав, що завтра зранку маю повезти малих Гоффлінів у Голлівуд, – сказав він, скривившись. – Персональний тур на студію «Парамаунт пікчерз». Якщо нам не вдасться побачити Дот Лямур[11]11
Дороті Лямур (Dorothy Lamour) (1914—1996) – зірка «Парамаунт Пікчерз» у 1940-х роках.
[Закрыть], то я повішуся. Ті троє шмаркачів жахають мене.
– Добре, – сказав я. – Але ж до післязавтра ти повернешся?
– Так: якщо виживу.
– До того часу я й вирішу, чи ми займатимемося цією справою, чи ні. Якщо так, то нам треба буде діяти швидко й обережно. Побудьте тут ще трохи – я маю дещо з’ясувати у Майка.
І підійшов до стійки бару, за якою Фіннеґан неквапно полірував склянки. Якийсь старий гультяй зі своєю блондинкою саме полишали його. Білявка поглянула на мене з-під довгих вій і підморгнула. Я моргнув їй у відповідь.
Коли вони вже не могли нас почути, я мовив:
– Майку, тут є один хлопець, котрий стежить за мною. Кремезної статури, схожий на боксера: сплющені ніс та вухо; носить бежевий капелюх. Палить манільські сигари, і вигляд у нього такий, наче він цілком здатний гризти залізні цвяхи. Бачив колись такого?
Майк протер склянку для вина, яку тримав у руках, підніс її до світла і скоса глянув на неї. Потім обережно поставив на поличку.
– За описом він схожий на Бенні Двана. Від нього ще має тхнути часником.
– Не мав нагоди стояти біля нього близько. А хто такий Бенні Дван?
Майк узяв іще одну склянку, прополоскав її під краном і почав ретельно відполіровувати. Мав дратівливу звичку довго обдумувати відповідь.
– Він крутий гангстер, – нарешті озвався, ретельно відполірувавши чергову склянку й оглянувши її на світлі. – Працює охоронцем у санаторії Зальцера. Колись був картярем-невдахою – до того, як пішов працювати до Зальцера. Відсидів п’ять років за збройний грабіж, скоєний у 1938-му. Вважається, що тепер він порозумнішав, але я маю щодо цього сумніви.
– А чим він займається у санаторії Зальцера?
Майк здвигнув плечима.
– Та так – усім потроху: миє машини, доглядає сад і таке інше.
– Мені це важливо, Майку. Якщо то він, то підозрюю його у скоєнні вбивства.
Майк неголосно присвиснув.
– Так, це схоже на нього. Я бачив його в такому капелюсі.
Я знову описав того типа, цього разу детальніше.
– Так, – підтвердив Майк. – Здається, це справді він. Той тип не випускає з рота манільської сигари, і ніс із вухом добряче сплющені.
Я захвилювався.
– Ну що ж – дякую, Майку!
Я повернувся до своїх супутників, котрі спостерігали за мною з дальнього кінця бару.
– Майк упізнав за описом нашого здоровила, – повідомив я їм. – Його звати Бенні Дван, і лише уявіть собі – він працює на Зальцера!
– Цікаво, як ти усе з’ясовуєш! – кинув Керман. – То що маєш намір робити?
– Звернутися до Тіма Міффліна, – сказав я. – Зачекайте-но хвильку, добре? Я йому зараз зателефоную.
У поліцейському відділку мені відповіли, що Тім Міффлін уже пішов додому. Я знайшов його домашній номер у телефонному довідникові й подзвонив додому. Після довгенької затримки Міффлін урешті озвався. Голос у нього був сонний та роздратований.
– Це Меллой, – сказав я. – Вибач, що розбудив, Тіме, але я встановив того типа, котрий убив Юдору Дрю.
– Справді? – голос Міффліна полагіднішав. – Чудово! І хто ж це?
– Бенні Дван. І знаєш, що, Тіме, – він працює у Зальцера. Якщо поїдеш у той санаторій просто зараз, то зможеш замкнути кайданки на його руках.
Запала тривала, важка тиша. Я чекав, шкірячи зуби – уявляв вираз обличчя Міффліна.
– У Зальцера? – нарешті озвався він. Голос у нього був такий, ніби в роті він мав гарячу картоплю.
– Саме так: у Брендонового приятеля.
– А ти впевнений у цьому?
– Так. Я його упізнаю для тебе – і Пола також. Причому з радістю.
– Справді? – в його голосі чулося вагання.
– Звісно! Так, Зальцер буде розгніваний, але, крім Зальцера, кому до цього є діло?
– Чорт! – з відразою сказав Міффлін. – Я змушений буду порадитися з Брендоном. Сам не заварю цю кашу.
– То телефонуй йому і радься. Але не забудь сказати, що я сьогодні ж зателефоную редакторові нічного випуску «Геральда» і викладу йому цю історію. Я би не хотів, щоб Дван уник покарання лише тому, що Брендон не захоче засмучувати свого маленького друга.
– Не роби цього! – гаркнув Міффлін. – Послухай, Віку! Заради Бога, не грайся з пресою! Цього Брендон тобі вже точно не подарує!
– Мені дуже шкода, але це саме те, що я маю намір зараз зробити. Розкажи Брендону все і їдь за Дваном, якщо не хочеш, аби до вас приїхали журналісти. Бувай, Тіме! – і я повісив слухавку, хоча він продовжував щось волати.
Керман з Полою стояли коло телефонної будки й уважно слухали.
– То що – він лютував? – перепитав Керман, потираючи руки.
– Так, рознервувався трохи. Здається, вони бояться чіпати Зальцера.
Я набрав інший номер, вичекав трохи, і коли чоловічий голос сказав: «Редакція газети „Геральд“», я попросив з’єднати мене з редактором нічного випуску.
За дві хвилини я виклав свою історію. Той вислухав її так, як голодний накидається на обід з п’яти страв.
– Зальцер підгодовує Брендона, – пояснив йому я. – Тож мене не здивує, якщо Брендон спробує зам’яти цю справу.
– Якщо це йому вдасться, тут не буде моєї вини, – зловтішно хихикнувши, відповів редактор нічного випуску. – Дякую вам, Меллою. Ми давно шукали приводу, щоб підчепити на гачок цього типа. Полишіть це на мене. Я його дістану.
Я повісив слухавку і вийшов із будки.
– Щось мені підказує, що я нажив собі купу неприємностей, – зауважив я. – Але якщо мої розрахунки справдяться, то Брендон сьогодні також навряд чи спатиме спокійно.
– Яка прикрість! – озвався Керман.
III
Якщо ви поїдете від бульвару Орхідей на північ, минаючи маєток Санта-Роза, то опинитеся на вузькій дорозі, що веде якраз до піщаних дюн та моєї халупи.
Місце, де я живу, нічим особливим не вирізняється, але принаймні воно достатньо відлюдне, і якщо я співатиму на весь голос у ванній, то цього ніхто не почує. Мій будинок – чотирикімнатне бунгало, зроблене зі сучкуватої канадської сосни, з крихітним – майже кишеньковим – садом, який доглядає мій служник-філіппінець Тоні. За сотню ярдів од дому хлюпається Тихий океан, а з трьох боків бунгало оточують густі чагарники, пісок та блакитні пальми. Тут тихо й самотньо, наче в могилі бідняка, але мені таке подобається. Мешкаю тут уже п’ять років, і нізащо не хотів би жити деінде.
Полишивши бар Фіннеґана, я поїхав тією дорогою додому. Було близько опівночі. На небі висів великий, схожий на диню місяць, і його сліпучо-білі промені прочісували кущі та піщані дюни не гірше за потужний ліхтарик. Море було наче затемнене дзеркало. Повітря спекотне та нерухоме. Якби ще поруч зі мною була якась білявка, то ніч стала б цілком романтичною.
Завтра, розмірковував я, буде напружений день. Пола обіцяла зайнятися заповітами старого Кросбі та Дженет, щойно відчиниться адміністративна будівля. Я мав намір знову зустрітись із сестрою Гарні. Також хотів з’ясувати, хто адвокат Морін Кросбі та побалакати з ним. Ще волів би, якщо вдасться, більше довідатися про Дуґласа Шеррілла. Якщо в заповітах не виявиться нічого цікавого, юрист Морін не побачить спірних моментів у справі і якщо Дуґлас Шеррілл не видасться мені підозрілим, то ми повернемо ті п’ятсот доларів і закриємо справу. Але в глибині душі я був упевнений: закривати справу не буду, хоча й розумів, що просто марнуватиму свій час.
Я зупинився перед халупкою зі соснових дощок, котра слугує мені гаражем, і побрів крізь гарячий пісок до дверей. Повернувся в «бьюїк», під’їхав під навіс, вимкнув двигун і запалив сигарету. Випадково глянув у бічне дзеркальце. Якийсь рух у залитих місячним світлом кущах привернув мою увагу.
Я загасив сірник і тепер сидів нерухомо, спостерігаючи у дзеркальце за коливанням кущів. Щось рухалося приблизно за п’ятдесят ярдів од мене – просто позаду моєї машини. Рухи повторились, і гілки кущів пригнулися та знову випрямились, а потім усе завмерло.
Це видавалося дивним, адже було зовсім безвітряно. Жодна пташка не могла спричинити аж такого коливання, тож мені здалося, що якийсь чоловік чи, може, жінка, ховалися в кущах і або ж відгинали гілки, щоби краще бачити, або ж утратили рівновагу і схопилися за кущі, аби не впасти.
Мені це не сподобалося. Люди не ховаються по кущах, якщо мають добрі наміри. Пола неодноразово казала мені, що моє бунгало стоїть надто усамітнено. За родом занять я нажив собі чимало ворогів, і дехто вже не раз мені погрожував. Я подався вперед і загасив сигарету. Вона була прекрасною мішенню для будь-кого з недобрими намірами. Тут можна розпочати справжню війну – і ніхто нічого не почує, тож я пожалкував, що не прихопив свій поліцейський револьвер.
Коли вимкнув двигун, то загасли й габаритні вогні, тож тепер у гаражі під навісом було темно, хоч в око стрель. Якщо той хтось у кущах мав намір до чогось вдатися, то найкращий момент для цього настане, коли я вийду з гаража на місячне світло і почну замикати ворота. З такої відстані й за такого освітлення в мене не можна не поцілити.
Щоб рука того, хто замислив лихе, таки схибила, я мусив щось придумати, причому діяти швидко. Чим довше залишатимуся в машині, тим підозрілішим це видаватиметься – якщо хтось справді був там, у кущах. І якщо я довго не показуватимуся, невідомий може просто почати гатити по задньому склу авто в надії, що якась випадкова куля мене таки знайде. І хоча був готовий до найгіршого, все ж сподівався, що помиляюся.
Я відчинив дверцята і вислизнув у темряву. Зі свого місця міг бачити берегову лінію, густі зарості чагарників та дерева, котрі при світлі місяця видавалися дивно гостроверхими. Було б сущим божевіллям вийти з темряви гаража на сліпуче світло місяця, і я не мав наміру цього робити. Ступивши крок назад, обмацав нерівну поверхню гаражної стіни. Незадовго до цього, після однієї особливо веселої вечірки в товаристві Джека Кермана, я заїхав у гараж надто швидко і мало не протаранив стіну. Знав, що кілька дошок там ледь тримаються, тож тепер надумав відірвати їх і прослизнути крізь отвір.
Намацавши хистку дошку, почав повільно відхиляти її. Водночас не зводив очей з підозрілих кущів. Але там усе було спокійно. Хто б там не ховався, він сидів, причаївшись. Дошка піддалась. Я натиснув на неї ще трохи та, відхиливши її і роззирнувшись направо-наліво, проліз крізь пролом.
За гаражем була смуга піску, а потім одразу ж починалися кущі. Я швидко й майже нечутно проминув пісок і дістався рятівного прикриття кущів, при цьому трохи захекавшись. Було надто гаряче для такого роду вправ, тож, важко дихаючи, присів на пісок, щоби подумати.
Найрозумнішим було б відповзти за бунгало, уникаючи освітлених ділянок, пробратися всередину і дістати зі шухляди поліцейський револьвер 38 калібру. Маючи його, я зміг би впоратися з будь-яким шукачем пригод. Постріл з вікна моєї спальні за кілька футів од засідки спроможний отямити будь-кого.
Єдиним недоліком було: якщо я довго не витикатимусь із гаража, той тип у кущах зрозуміє, що я вичислив його і рушить мені назустріч. З іншого боку, він може подумати, що я все ще у гаражі, бо боюся виходити, і терпляче чекатиме, поки врешті відважуся.
Я повільно звівся на ноги, і, пригнувши голову, почав обережно пробиратися до свого бунгало, ховаючись за кущі. Все було добре, поки мене прикривали зарості, але за десять ярдів вони зникали, і знову починалися після розриву футів у двадцять. І ця незахищена ділянка виглядала небезпечно голою, а сяйво місяця чудово її освітлювало. Я полишив рятівну темряву гаража. «Спостерігач» у кущах не міг не помітити мене на залитому світлом відрізкові шляху. Я продовжував іти, аж поки не наблизився до цієї ділянки; потім зупинився і зазирнув крізь кущ. Єдине, що мене втішало, це те, що відстань між нами збільшилася. Тепер вона становила вже не п’ятдесят ярдів, а добрих сто двадцять, і поцілити в рухому мішень – навіть таку велику, як я, – з подібної відстані потребувало неабиякого вміння. Тож я вирішив ризикнути.
Зняв капелюха і, тримаючи його за криси, підкинув у повітря та жбурнув у напрямку кущів в надії відволікти увагу. Ще до того, як капелюх упав, я прожогом метнувся вперед.
Але одна річ – мчати по твердій місцевості, а інша – бігти, коли ти по щиколотки у піску. Тіло рухалось, однак ноги залишалися на місці. Якби не той обманний маневр з капелюхом, я був би вже підстреленою качкою.
Розкинувши руки-ноги, якось таки примудрився пірнути у рятівні хащі. Тишу ночі розколов пістолетний постріл. Куля прошила верхівку мого капелюха і пролетіла далі, мов зловісний шершень. Постріл був дуже влучним. Я упав, підібгавши під себе ноги, перекинувся в повітрі й знову опинився під прикриттям. Пролунав іще один постріл, і куля просвистіла зовсім поруч, сипонувши піском мені в обличчя.
Тепер я був приблизно такий самий спокійний, як стара леді, в будинку котрої хазяйнують грабіжники. Стікаючи потом і матюкаючись, я стрімко кинувся в гущавину, розхитуючи кущі та зкидаючи навколо себе пісок, наче втікач-носоріг. Знову пальнув пістолет, і цього разу куля зачепила мені руку, обдерши шкіру й обпікши так, наче я торкнувся розпеченої кочерги. Я впав на землю і лежав, відхекуючись та тримаючись за ушкоджене місце, не спроможний нічого побачити за корчами, гілками та гострим дереном. Якби цей Білл Буффало[12]12
Buffalo Bill (1846—1917), справжнє ім’я Вільям Фредерік Коуді, американський шоумен; отримав своє прізвисько за те, що впродовж восьми місяців убив 4 280 бізонів, щоб нагодувати голодуючих робітників американської залізничної компанії «Юніон пасіфік».
[Закрыть] вбив собі в голову, що мене конче треба вбити, то я б опинився у вельми скрутному становищі. Тому мені слід було продовжувати рух. Моє бунгало було все ще далеко від мене, але принаймні тепер я мав прикриття, і якщо пересуватимуся безшумно, то таки зможу до нього дістатись. Я не хотів більше ризикувати. Хто б то не був, але він умів стріляти. З такої відстані мало не поклав мене, а це стрільба високого рівня. Я не панікував, однак був увесь у холодному поту, і серце моє калатало в грудях, мов молот. Накарачки я почав продиратися крізь пісок, рухаючись дуже швидко й майже нечутно. Так я подолав п’ятдесят футів, коли почув шелест трави і раптовий хрускіт сухого сучка. Я похолонув, прислухаючись та затамувавши подих, і мене почав бити нервовий дрож. Трава знову зашелестіла, й скрип потривоженого піску почувся дуже близько – небезпечно близько до мене. Я ліг плиском та лежав, притискаючись до піску, і волосся на моїй потилиці наїжачилося.
За кілька ярдів від мене кущ сколихнувся, тріснула ще одна гілка, й запала тиша. Той хтось був просто наді мною, напружено прислухаючись, і мені навіть здалося, що я чую його дихання.
Не залишалося нічого іншого, як чекати, тож я й чекав. Спливали хвилини. Він, певно, здогадався, що я лежу десь під ним, і також вичікував, сподіваючись, що якийсь звук видасть мене. Однак я був налаштований лежати так хоч усю ніч. Утім, за якийсь час, що видався мені безкінечним, він змінив місце розташування; тепер він був уже трохи далі від мене. Я все ще не рухався. Прислухався до кроків, а той тип пересувався від куща до куща, шукаючи мене. Дуже повільно й обережно я знову звівся накарачки. Дюйм за дюймом помалу підводив голову, аж поки не зауважив поріділі кущі. Й отоді я його і побачив. Здоровило! Це справді був він – бежевий капелюх, плечі як шафа, сплющені вухо та ніс, що виглядали жахно при світлі місяця. Він стояв ярдів за тридцять од мене з кольтом 45-го калібру в руці. Був до мене впівоберта, обнишпорюючи поглядом кущі справа. Якби в мене був пістолет, то з такої відстані я би завиграшки підстрелив його, мов кролика. Але зброї не мав, і все, що мені залишалося – це мовчки спостерігати за ним і сподіватися, що невдовзі він піде геть.
Здоровило стояв нерухомо й був напружений, тримаючи пістолет у витягнутій руці. Потім повернувся до мене обличчям і почав рухатися в мій бік – не зовсім упевнено, бо ж не знав, чи правильно обрав напрямок. Був однозначно налаштований таки знайти мене.
Я вдруге спітнів. Ще якихось десять кроків – і він знову опиниться наді мною. Я припав до землі, затамувавши подих та прислухаючись до його обережних кроків. Серце моє оглушливо гупало.
Амбал зупинився за кілька кроків од мене. Крізь чагарники я міг бачити обриси його жирних ніг. Якби міг заволодіти його револьвером....








