Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

IV

Веранда, на яку я ступив, була безлюдною, а крісло-гойдалка виглядало спокусливо зручним. Як би я хотів зараз витягнутися на ньому і подрімати якусь часинку!

Торшер із блакитно-жовтого пергаменту освітлював велику вітальню. Стулки дверей, що вели з вітальні на веранду, були відчинені.

На сходах мене затримав звук голосу: це був жіночий голос, що дисгармоніював із цією тихою літньою ніччю, сповненою ароматом квітів і залитою світлом великого жовтавого місяця. Голос був гучний та різкий. Можливо, ще й розгніваний, бо в ньому бриніли нотки ледь стримуваної істеричності.

– О, припини! Замовкни! – повторював цей голос. – Ліпше приходь швидше! Ти й так уже забагато говорив! Просто замовкни і приходь!

Тепер я міг бачити жінку: вона сиділа на диванчику, затиснувши телефонну слухавку в маленькому, міцно стиснутому кулачкові. Сиділа вона спиною до мене. Світло лампи падало на її гарно окреслену голівку і висвічувало всі відтінки гагатово-чорного волосся. На ній були темно-зелені штани із завищеною талією і такого ж кольору шовкова блузка – цілком у стилі картин Варґи[35]35
  Правильніше: Варґас. Альберто Варгас (ісп. Joaquin Alberto Vargas у Chavez, 1896 – 1982 – американський художник та ілюстратор перуанського походження, відомий малюнками напівоголених дівчат у стилі «пін-ап». Його часто вважають одним з найвідоміших художників пін-апу. Численні картини Варгаса продавали і продовжують продавати за сотні тисяч доларів.


[Закрыть].

Довгонога, з вузькими стегнами і високим бюстом, рухлива та мінлива, мов ртуть, – вона виглядала справді, як одна з «дівчат Варґаса». Красуня повторювала:

– Припини! Навіщо увесь час торочити одне й те саме? Просто приходь – ось що тобі слід зробити зараз! – і жбурнула слухавку.

Я не вважав, що ситуація вимагає від мене делікатності чи особливої дипломатичності, до того ж, саме тепер не був схильний до сентиментів. Я ледь тримався на ногах, плечі у мене саднили, і все ще не міг відсапатися, тож був, як зведений курок грабіжника, котрий щомиті готовий вистрілити. Тому просто зайшов у вітальню, не надто переймаючись тим, аби зробити це тихо. Мої кроки прозвучали, як міні-вибухи.

Помітив, як напружилася спина дівчини, коли та повільно повернула голову і поглянула на мене через плече. Її великі чорні очі широко розплющилися. Запала довга пауза, і можна було полічити до десяти. Дівчина мене не впізнала. Вона побачила в мені матроса – стомленого і натрудженого: у рваних білих формених штанях з діркою на коліні й у такій сорочці, яку б відмовились узяти в пральні. На моєму обличчі бруду було більше, ніж зазвичай буває ластовиння на носі веснянкуватих людей.

– Привіт! – спокійно сказав я. – Пам’ятаєте мене? Я ваш приятель, Меллой.

І тоді вона мене впізнала. Глибоко хапнула ротом повітря, зіскочила з диванчика, сповна демонструючи гарної форми ноги.

– Як ви сюди потрапили? – запитала вона, й обличчя її та голос були такі самі невиразні, як оборки на блузці.

– Видряпався на скелю. Спробуйте колись – коли вам стане нудно, – запропонував я їй, заходячи в кімнату. – До того ж, це корисно для фігури – хоча вона у вас і без того гарна.

Морін глибокодумно поглянула на свій великий палець, а потім нерішуче куснула його:

– Ви ще не бачили її як слід, – додала вона.

– А це «ще» у вашому реченні – воно актуальне і в даний момент? – перепитав я, дивлячись на неї.

– Це залежить від вас.

– Справді? – і я присів у крісло. – Може, ми б випили? Щось я поки що далекий від належної форми. Ви помітите, коли мої рефлекси відновляться від віскі.

Вона пройшла через усю вітальню до бару.

– Це правда, що ви сказали про скелю? – поцікавилася вона. – Досі ще ніхто на неї не видряпувався.

– Леандр переплив Геллеспонт, а Геро ж і вполовину не була така гарна, як ви[36]36
  Геро і Леандр – герої античного міфу; Геллеспонт – нинішні Дарданелли – стародавня протока. Довжина її – 65 км, ширина – від 1,2 до 6 км, середня глибина – 50 м.


[Закрыть], – сказав я безтурботно.

– То ви справді видряпалися на скелю?

Вона підійшла до мене з високим бокалом, наповненим віскі з льодом, що виглядав набагато спокусливішим, аніж вона сама, але я про це їй не сказав.

– Так, я справді це втнув, – підтвердив, беручи бокал. – За ваші чудові темні очі й за фігуру, якої я не бачив сповна... поки що.

Вона стояла поруч і спостерігала за тим, як я п’ю. Тоді запалила сигарету – рукою не менш твердою, ніж скеля, про яку ми щойно говорили. Потім вийняла зі свого чуттєвого червоного ротика сигарету і подала її мені.

Наші руки зустрілися. Шкіра її була гарячою.

– Ваша сестра тут? – запитав я, обережно ставлячи віскі на кавовий столик поруч із собою.

Морін знову уважно оглянула свій великий палець і кутиком ока зиркнула на мене.

– Дженет мертва. Вона померла два роки тому, – додала.

– Я зробив купу відкриттів відтоді, як ви вперше мені це повідали, – зауважив. – І точно знаю, що дівчина, яку ваша матір два роки утримувала в санаторії, як бранку – і є ваша сестра Дженет. То мені розповісти все, що знаю?

Вона скорчила гримаску й сіла.

– Розповідайте, якщо хочете, – мовила.

– Дещо – лише здогадки. Можливо, ви мені з цим допоможете? – запропонував я, зручніше вмощуючись у кріслі.

– Дженет була улюбленицею батька. Ви з матір’ю добре знали, що більша частина спадку дістанеться їй. Дженет закохалась у Шеррілла, котрий також знав про те, що вона успадкує великі гроші. Шеррілл був напористий, а такі чоловіки вам подобаються. У вас із ним закрутився роман, а Дженет про це дізналась і розірвала заручини. Ви з нею посварилися. Хтось із вас схопив рушницю. І саме цієї миті увійшов батько. То це ви вистрілили у нього чи це була Дженет?

Вона запалила сигарету, кинула сірник у корзину для сміття й аж потім зронила:

– Яке це тепер має значення? Ну, я – якщо вже вам так важливо це знати.

– Тоді в будинку перебувала медсестра, Ейнона Фрідлендер. Чому вона мешкала у вас?

– У матері було не все в порядку з головою, – буденним тоном сказала дівчина. – Однак мати вважала, що й зі мною не все гаразд. Тому й переконала батька, що за мною потрібен догляд, і приставила сестру Фрідлендер шпигувати.

– Сестра Фрідлендер хотіла викликати поліцію, коли ви убили батька?

Вона кивнула, посміхнувшись. Але посмішка не досягла її непроникних, холодних, вугільно-чорних очей.

– Мати сказала, що мене посадять у в’язницю, якщо випливе, що я вбила батька. А сестра Фрідлендер сама напросилася на неприємності. Тому мати відвезла її до санаторію і зачинила там. Це був єдиний спосіб змусити сестру Фрідлендер мовчати. Але Дженет почала наполягати, щоб мене теж помістили в санаторій. Натомість мати відіслала мене сюди, бо це її будинок. Дженет думала, що я перебуваю у санаторії. Потім дізналася, що це не так, але не знала точно, де я. Гадаю, тому вона вам і написала, бо мала намір попросити вас відшукати мене. Потім у сестри Фрідлендер стався серцевий напад, і вона померла. Це була чудова нагода усе владнати. Мати з Дуґласом відвезли її тіло у «Крествейз». І мати повідомила Дженет, що я хочу її бачити, але натомість запроторила в клініку. Її помістили в кімнату сестри Фрідлендер, а ту поклали у домашнє ліжко Дженет. Це був блискучий варіант, еге ж? Я зателефонувала лікареві Бьюлі, котрий мешкає поруч. Йому навіть на думку не спало, що померлою може бути не Дженет, отож, він з легким серцем виписав свідоцтво про смерть. Після цього усе пішло як по маслу. Опікуни нічого не запідозрили, і я отримала спадок.

Морін подалась уперед, щоби струсити попіл у попільничку, а потім продовжила тим самим нудним, монотонним тоном:

– Але те, що я розповіла вам про Шеррілла, – правда. Той негідник почав мене шантажувати і змусив купити йому «Дрім шіп». Покоївка Дженет також мене шантажувала, бо знала, що її хазяйка жива. А тут ще й ви з’явились. Я вважала: якщо розповім дещо вам, то це залякає Шеррілла, але він не злякався. Він хотів убити вас, але я йому не дозволила. Це була моя ідея – помістити вас у санаторій. Не думала, що ви витягнете звідти Дженет. Тільки-но я дізналася, де Дженет, то послала туди людей Шеррілла, і вони привезли її сюди.

– Убити батька Фрідлендер – також ваша ідея?

Вона гидливо скривилася.

– А що мені залишалося робити? Якби він розповів вам, що у доньки було хворе серце, то ви відразу б про все здогадались. Я запанікувала. Подумала: якщо ми змусимо його замовкнути і викрадемо папери з поліції, то ще якось виплутаємось. Але все намарне.

– То Дженет тут?

Морін стенула плечима.

– Так; а де ж іще?

– І ви ламаєте голову, що робити з нею далі?

– Так.

– Є якісь міркування?

– Можливо.

Я допив віскі. Справді потребував його.

– Це ви застрелили Шеррілла? І підпалили судно?

– Ви забагато знаєте.

– То це ви?

– Я. Бо знала, що Шеррілл мене видасть, тільки-но поліція вийде на нього. У будь-якому разі від нього були тільки неприємності. Підпалити таку яхту – справжня насолода. Я завжди її ненавиділа. Чи добре вона горіла?

Я сказав, що добре.

Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись одне на одного.

– Я оце саме думала про вас, – раптово озвалася вона. – Чи не могли б ми з вами об’єднатися? Безглуздо віддавати такі гроші купці якихось підстаркуватих учених. Адже залишаються ще принаймні два мільйони.

– То як ми їх розподілимо?

Морін сиділа, покусуючи палець і розмірковуючи над тим, як нам краще об’єднатися.

– Розумієте, вона – моя сестра. Тож не можу тримати її тут довго. Якщо з’ясується, що вона жива, то я втрачу всі свої гроші. Було б краще, якби вона померла.

Я ніяк не прокоментував її слова.

– Уже двічі чи тричі я піднімала на неї зброю, – сказала вона після чималої паузи. – Але щоразу, коли збираюся натиснути на гачок, мене щось зупиняє. Морін втупилась у мене, а тоді сказала:

– Дам вам половину грошей.

Я загасив сигарету.

– То ви пропонуєте мені зробити це за вас?

Цього разу безглузда посмішка таки сягнула її очей.

– Подумайте лише, чого ви могли б досягти з такими грошима!

– Я і думаю, але поки що не можу цього уявити.

– Таки дам їх вам – випишу чек просто зараз.

– Але ж ви завжди можете анулювати свій чек, чи не так? А ще можете застрелити – як Шеррілла, – зауважив я, поглянувши на неї коронним «тупим» позирком.

– Коли я про щось говорю, то саме це і маю на увазі; а коли вже даю обіцянку, то дотримуюсь її, – терпляче пояснила вона. – А крім того, ви можете отримати на додачу й мене.

– Невже? – я намагався сказати це з більшим ентузіазмом, аніж відчував насправді. – Чудово! – промовив, підводячись. – То де вона?

Морін витріщилася на мене; її обличчя й далі нічого не виражало, але на правій скроні почав смикатися нерв.

– То ви таки маєте намір це зробити?

– А чом би й ні? Лише дайте мені зброю і скажіть, де вона.

– Хіба ви не хочете, щоб я спершу виписала чек?

Я заперечливо похитав головою.

– Довіряю вам, – сказав, щиро сподіваючись, що не переборщив з отим своїм тупуватим поглядом.

Вона показала на двері в дальньому кінці кімнати – якраз навпроти двостулкових дверей веранди.

– Дженет там.

Я підвівся.

– Тоді дайте мені пістолет. Це має виглядати як самогубство.

Морін кивнула.

– Так; я про це вже думала. Але ж ви... ви не зробите їй боляче?

Тепер очі її були порожні. Здається, думками вона була десь далеко.

– Пістолет, – нагадав я їй, клацнувши пальцями.

– О, так! – Морін здригнулася, нахмурилась і обвела туманним поглядом кімнату. – Він був десь тут.

Нерв на скроні стрибав, мов жабка.

– Гадаю, він у моїй сумочці.

Сумочка лежала на одному з крісел. Морін подалася, було, до неї, але я випередив її.

– Гаразд! – сказав. – Сам дістану. А ви поки що сядьте і розслабтеся.

Я узяв сумочку і розщепнув замок.

– Не відкривай її, Меллою!

Я швидко обернувся.

У дверях стояв Манфред Віллет. У руці він тримав автоматичний пістолет, спрямований на мене.

V

Морін пронизливо закричала.

– Ти, дурню! Чому ти трохи не почекав? Він уже на все погодився! Безмозкий ідіоте!

Холодні очі Віллета ковзнули з мене на неї.

– Він і не збирався цього робити, – коротко сказав. – Просто хотів забрати в тебе зброю. А тепер заспокойся і дозволь мені самому залагодити справу.

Морін знерухоміла й повернулася до мене. Її темні очі гарячково зблиснули.

– То ви справді не мали наміру цього робити? – вимогливо спитала вона. – Так?

Я хитнув головою.

– Звісно ж, не зробив би цього, – і приязно їй посміхнувся.

– Усе це зайшло надто далеко, – сказав Віллет, заходячи в кімнату. – Сідайте, – запросив він мене. – Хочу з вами поговорити.

І – до Морін:

– Ти також присядь!

Я всівся, але вона – ні. Продовжувала стояти нерухомо, пильно вдивляючись у Віллета та покусуючи гострими зубками свій палець.

– Сядь! – гаркнув він, наставляючи зброю на неї. – Ти така ж ненормальна, як твоя матуся. Тебе також не завадило би тримати під замком.

Тоді вона посміхнулася і побрела до крісла, де раніше лежала її сумочка. Всілася, закинувши ногу на ногу та продовжуючи покусувати палець.

Віллет зупинився перед холодним каміном. Він тримав «пушку» на рівні пояса – тримаючи під прицілом одночасно і мене, і Морін. На його обличчі застиг похмурий, стурбований вираз, а очі перебігали з Морін на мене.

– То де Дженет? – запитав він.

Морін промовчала, а я показав пальцем на двері.

– Вона каже, що Дженет там.

– З нею усе в порядку?

– Так, наскільки я знаю.

Віллет зітхнув з полегшенням, однак зброю не опустив.

– Ви ж усвідомлюєте, що з цього всього ми можемо витягти купу грошей, якщо ви доручите справу мені? – сказав він. – Ми все ще спроможні узяти ситуацію під свій контроль. Я зробив помилку, давши Морін забагато свободи. Не усвідомлював, що вона настільки небезпечна. Знав, що вона неврівноважена, бо такою ж була її мати. Але гадав, що вони обидві сумирні. Я би почав діяти раніше, якби не Шеррілл. Тепер, коли він мертвий, усе спростилося. Зараз єдина перешкода – це ви. Чи достатньо вам буде п’ятдесяти тисяч за мовчання?

Я звів брови.

– Вона щойно пропонувала мені мільйон.

Він зробив нетерплячий жест.

– Послухайте: це ділова пропозиція. Не марнуймо часу. В неї нема мільйона. І вона б не дала вам ані копійки, навіть якщо б у неї були гроші. Морін не уповноважена отримати гроші за страховку «Дрім шіп». На це уповноважений я.

– А що буде з нею? – запитав я, поглянувши на Морін, котра дивилася на мене порожнім поглядом пустісіньких очей.

– Я поміщу її в клініку. У Морін нема вибору – або туди, або в руки поліції за звинуваченням у вбивстві, – швидко й лагідно проказав Віллет. – Усе це можна облаштувати по-тихому. Дженет навряд чи захоче зчиняти галас. Я переконаю її зробити так, як скажу. Вона отримає гроші від опікунської ради. А ми з вами – страховку за «Дрім шіп».

– Дозвольте мені уточнити, – мовив я. – То цей маленький план виношували від самого початку ви?

– Нема потреби вдаватись у подробиці, – коротко відповів він.

– Так, це була його ідея, – несподівано втрутилася Морін. – Цілковито його. Він шахраював із грошима фонду, а Дженет це виявила. І саме він переконав мою матір запроторити Дженет у психушку. Якби не Дуґлас, він би й мене там ув’язнив.

– Замовкни! – гаркнув Віллет, і голос його посуворішав.

– Я давно здогадувався про це, – сказав я. – Хтось із опікунів мусив бути в цьому замішаний. Я почав над цим замислюватися, коли ви не забажали повідомити про справу іншим опікунам. А коли Дженет викрали з помешкання моєї секретарки, я був уже впевнений у цьому. Ніхто, крім мене, Поли і вас не знав, де Дженет.

– Яке це має значення? – нетерпляче озвався він. – Якби не Шеррілл та ця божевільна, усе б спрацювало. Але ви не зможете звинуватити мене в убивстві. Коли вони затіяли усю цю гру, я вже знав, як зупинити Морін. А її можна зупинити. То ви зі мною? Страховку я розподілю у співвідношенні п’ятдесят на п’ятдесят.

– А якщо я не погоджуся?

– Я готовий утекти, – сказав він. – Не хочу втікати, але змушений буду це зробити. Однак мені треба буде затримати вас обох, поки не отримаю гроші за страховкою. Це буде нелегко, проте цілком можливо. Але якщо ви не дурень, то пристанете на мої умови.

Я глянув на Морін.

– А що ви на це скажете?

– Їй нічого сказати, – нетерпляче озвався Віллет. – Вона піде або в божевільню, або у в’язницю. Морін надто небезпечна, щоб залишатися на свободі.

Я проігнорував його слова і знову запитав:

– То що ви на це скажете?

Морін укотре посміхнулась, але це була жорстка посмішка.

– Нічого; однак я маю намір дещо зробити.

Напевно, десь за спинкою крісла в неї була прихована зброя, бо постріл пролунав, наче грім з ясного неба. Спалахнуло звідкілясь із-під крісла.

Віллет випустив револьвер і, схопившись за груди, зробив кілька непевних кроків. Я бачив, як він опускається на коліна, й кинувся напереріз Морін, намагаючись швидко подолати ту невелику відстань, що відділяла нас. Перехопив її руку з пістолетом, націленим на мене. Пістолет вистрілив, подряпавши мені шию. Ми з Морін упали на підлогу. Я вибив їй з руки зброю, дав ляпаса та скочив на ноги.

– Ну ж бо, спокійніше! – озався Міффлін, стоячи у дверях веранди, і вони з Керманом увійшли в кімнату.

– Ти в порядку, Віку? – поцікавився Керман.

– Так; то ви все чули?

– Усе, – підтвердив Міффлін. – Чи серйозно він поранений? – спитав, прямуючи до Віллета.

– Пильнуйте її! – закричав я і стрибнув уперед.

Морін рвонула до дверей веранди. Я спробував стримати її, але не встиг. Вона вибігла на веранду і злетіла сходами вниз.

– Він мертвий, – почув я слова Міффліна і вибіг слідом за Морін.

Ми з Керманом були на першому ярусі тераси, коли вона опинилася вже на четвертому. Я втримав Кермана за руку.

– Нехай Міффлін наздоганяє її, якщо вона йому потрібна, – сказав. Міффлін саме підбігав до нас.

– Куди вона побігла? – спитав вимогливо він.

Я показав напрямок.

Морін бігала добре і саме досягла нижньої тераси. Міфллін рвонув, було, за нею, але потім зупинився. Вона мчала просто до краю скелі – й продовжувала рухатися далі.

Кілька хвилин ми стояли нерухомо, дослухаючись і вичікуючи. Але не почули нічого. Складалося таке враження, ніби простір між вершиною скелі та морем просто розступився і поглинув її.

– Це – найкращий вихід для неї, – сказав я, повертаючись у будинок. Відчував смертельну втому. Навіть якщо Морін і була божевільна, все ж вона була прекрасна, а мені завжди шкода, коли намарно гине краса.

Коли ми вийшли на веранду, я запитав у Кермана:

– То ти таки видряпався на скелю?

Керман кивнув.

– Я викарабкався опуклістю, – сказав він, картинно здригнувшись. – Боюся, вона снитиметься мені щоночі – до кінця моїх днів. Пола теж десь тут. Вона шукає Дженет Кросбі.

– Тепер ми муситимемо якось пояснити все Брендонові, – сказав я, коли до нас приєднався Міффлін. – Оце буде потіха!

– Розбилася на смерть, – констатував Міффлін, глянувши на нас. – Ходімо, розумники, й поговоримо!

Отож ми пішли за ним і трохи побалакали.