Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Він повернувся до мене спиною, і я відразу ж стрибнув на нього. Усім своїм єством я прагнув заволодіти зброєю. Тож обома руками схопив його зап’ястя, а плечем штовхнув у груди, від чого амбал похитнувся та скрикнув: це був вигук гніву й тривоги. Я боляче шарпнув його за те саме зап’ястя, викрутив руку і на мить заволодів зброєю. Амбал спершу, коли я зі силою притиснув його пальці до торця револьвера, знерухомів од несподіванки та болю. Але тільки-но я схопив зброю, він почав діяти. Кулаком поцілив мені в шию, і це був удар, здатний увігнати шестидюймовий цвях у дубову дошку. Я пальнув у кущі, намагаючись втримати «пушку» і не спускаючи пальця з пускового гачка, однак здоровило вибив зброю мені з рук. Кольт полетів кудись у кущі. Ну що ж, гаразд: якщо револьвер не дістався мені, то й здоровань його тепер не мав.

Амбал наближався до мене, прокладаючи собі шлях крізь чагарники. Але кущі серед пісків вимагають поваги до себе. Вони не люблять, коли їх долають стрімко, тож той тип не зробив і кількох кроків, як перечепився об корч і розтягнувся на піску. Це дало мені змогу скочити на ноги й побігти до відкритого місця поміж заростями. Якщо ми приречені боротися, то я не мав наміру робити це серед кущів, трави та пнів. Той чолов’яга був набагато важчий за мене, і удар мав не гірший за копняк мула; до того ж я все ще не міг отямитися від недавнього стусана в шию. І не хотів отримати ще один такий. Єдиний спосіб подолати здоровила – боротися з ним на відкритій місцевості, щоби було куди відступати та знову напосідати на нього.

Уже за кілька секунд він був на ногах та рвонув за мною вслід, і робив це дуже швидко. Наздогнав мене, коли я вже виходив із заростей. Я відбив його перший натиск і поцілив йому в ніс, коли він поткнувся до мене вдруге, але натомість отримав такий удар у голову, від якого в мене клацнули зуби.

Коли він укотре кинувся на мене, місяць уповні освітив його лице. Це було не обличчя людини, а холодна й жорстока маска головоріза, котрий налаштований на вбивство, й ніхто та ніщо його в цьому не зупинить. Я відскочив назад, описав коло і вперіщив йому кулаком у скалічене вухо, від чого той тип аж заточився. Це надало мені впевненості. Нехай він сильний, але і в нього можна поцілити та дошкулити йому. Він рохкав, присідав, мотав головою і виставляв уперед руки з розчепіреними пальцями. Я не став чекати чергового нападу і почав молотити амбала кулаками. Але цього разу він заховав обличчя, натомість схопив мене за лацкани піджака і потягнув до себе.

Я хотів копнути його коліном, але він розкусив цей маневр, і основний мій удар припав йому на стегно. Однією рукою він схопив мене за горло, я ж примудрився поцілити йому кулаком межи ребра. Він знову рохнув, але його пальці, мов сталеві гаки, продовжували стискати мені горлянку.

Отоді я взявся за нього всерйоз. Знав: щойно почну слабшати – мені кінець, а таке паралізуюче стискання горла, якщо я негайно не покладу цьому край, виснажить мене за кілька секунд. Тоді я й садонув йому кулаком межи ребра, але він не ослабляв хватки, і мені довелось устромити йому пальці в очі.

Він хрипло скрикнув, відпустив мою шию і хитнувся назад. Я подався за ним, обхопивши його поперек. Він схопився за очі, але мало чим міг собі зарадити. Я кинув його на коліна. Не було сенсу збивати об нього кулаки, тож я відступив, чекаючи, поки він отямиться. Дихання його радше нагадувало схлипи. Він хотів, було, звестися на ноги, але це йому не вдалося. Зі стогоном спробував допомогти собі підвестися руками, а я саме цього й чекав. Примірився і поцілив у нього кулаком. Удар припав йому на щелепу. Тип відлетів назад, гепнувся на пісок і почав плазувати, мов поранений ховрашок; спробував звестися на ноги, але похитнувся і знову випростався.

Я підійшов до нього. Він був у відключці, й, дивлячись на те, як кров струменить із кутиків його очей, я його пошкодував. Не мав наміру аж так відколошматити амбала, але йшлося про життя – його чи моє. Принаймні, я його не вбив.

Нахилившись, зняв із нього широкий шкіряний пояс та зв’язав руки. Своїм паском обв’язав йому щиколотки.

Він був надто важкий, щоб його нести, а мені вкрай були потрібні й телефон, і револьвер. Я подумав, що нічого з ним не станеться, допоки я повернуся, отож розвернувся і поспішив до свого бунгало. За кілька хвилин мені знову довелося розбудити Міффліна. Цього разу він заревів, мов скажений шершень, по якому поцілили мухобійкою.

– Годі вже, годі! – заспокоїв я його. – У мене тут є Дван.

– Дван? – гнів умить полишив Тіма. – У тебе?

– Так. Приїжджай! І прихопи автофургон із хлопцями. Хочу хоч трохи сьогодні поспати.

– Дван? Але Брендон сказав....

– До біса, що сказав Брендон! – гаркнув я. – Приїзди якнайшвидше і забирай його!

– Чекай! – з відчаєм сказав Міффлін. – Я вже їду!

Коли я саме жбурляв слухавку на апарат, звідкілясь із пісків пролунав приглушений постріл. Два кроки – і я був уже коло комода. Відчинивши шухляду, вихопив звідти свій поліцейський револьвер 38-го калібру. Ще не стихла луна від того пострілу, як я вже опинився на порозі бунгало. Не кинувся зопалу на яскраво освітлене подвір’я, а стояв, озираючись довкола, на неосвітленій веранді, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нажаханий до смерті.

Потім десь далеко – аж за пальмами – завелася машина і помчала геть зі скреготом гальм.

Я боязко спустився сходами веранди, тримаючи револьвер у витягнутій руці, й пішов садом у напрямку піщаних дюн. Звук машини, що від’їжджала, ставав усе менш чутним і нарешті завмер.

Підійшовши до Бенні Двана, я схилився над ним. Хтось поцілив йому з близької відстані у скроню. Куля роздробила частину черепа й обпекла розплющене вухо.

Здоровило виглядав тепер цілком невинним і самотнім. А також абсолютно мертвим.

IV

Маленька блондинка, яка відповідала у нашій конторі на телефонні дзвінки, сором’язливо мені посміхнулася, коли я рвучко відчинив двері з матового скла, на яких золотими літерами було виведено: «Універсальні послуги» і, справа, маленькими буквами: «Виконавчий директор: Віктор Меллой».

– Доброго ранку, містере Меллою, – привіталася вона, демонструючи рівні білі зубки. Мала кирпатого носика і манери цуценяти. Відчувалося, що варто лише поплескати її, щоб вона помахала хвостиком. Миле дівча. Їй було заледве вісімнадцять, і вона мала тільки дві слабкості: я та Бінґ Кросбі[13]13
  Бінґ Кросбі (англ. Harry Lillis «Bing» Crosby, (1903—1977) – американський співак і актор кіно, відомий бас-баритоном, один з найпопулярніших співаків 20 століття з понад півмільярдом проданих платівок.


[Закрыть].

Дві інші дівчини, ще зовсім діти, також білявки і теж схожі на цуценят, посміхнулися так, як зазвичай посміхаються підлітки, й так само сказали:

– Доброго ранку, містере Меллою!

«Містер Меллой» оглянув свій гарем і з гідністю привітався.

– Міс Бенсінґер пішла в адміністрацію і трохи спізниться, – повідала мені дівчина-телефоністка.

– Дякую, Тріксі! Я буду в своєму кабінеті. Коли вона з’явиться, скажи їй, щоб зайшла – вона мені потрібна.

Тріксі кивнула і кинула на мене погляд, який міг би для мене щось означати, якби вона була хоч на кілька років старша і не працювала в мене. Дівчина різко крутнулася на стільці, щоби прийняти черговий дзвінок.

Я пройшов у свій кабінет і зачинив за собою двері. Настільний годинник повідав мені, що лише п’ять по десятій – зарано для віскі, але мені дуже хотілося випити. Після хвилинних вагань я вирішив, що пляшка ж не знає, що ще рано, тож витягнув її зі шухляди стола і зробив маленький, сором’язливий ковток. Потім сів, запаливши сигарету, й почав переглядати ранкову пошту. Не зауважив нічого, вартого уваги. Кинув усе в ящичок для вихідних паперів, щоб Пола його потім переглянула, поклав ноги на стіл і заплющив очі. Після усіх нічних хвилювань почувався трохи виснаженим. Жирна муха сонно дзижчала у мене над головою. З приймальні долинало клацання друкарських машинок. Тріксі щось бубоніла в слухавку. Я задрімав.

За двадцять одинадцята різко прокинувся від звуку Полиного голосу в приймальні. Ще не встиг прибрати ноги зі столу і присунути до себе ящичок з листами, як увійшла Пола.

– А ось нарешті й ти! – якомога життєрадісніше сказав я. – Заходь же!

– Якщо вже тобі конче потрібно спати в конторі, то не міг би ти хоча б не хропіти?! – обурено озвалася вона, присуваючи до себе стілець. – Це деморалізує персонал.

– Їх деморалізують уже багато років поспіль, – зіронізував я. – Минулої ночі я спав заледве дві години, тож зранку почуваюся геть розбитим стариганом, тому прошу відповідно й ставитися до мене.

Її холодні карі очі зупинилися на синцеві на моїй вилиці, й брови ледь помітно здійнялися.

– Мав якісь проблеми?

– Довелося трохи похвилюватись, – і розповів їй про Бенні Двана.

– То він мертвий? – вражено перепитала вона. – І хто його вбив?

– Не знаю напевне, але маю деякі здогади, – сказав я, знову викладаючи ноги на стіл. – Через десять хвилин після мого дзвінка в поліцію приїхали копи, але Міффліна з ними не було. Пам’ятаєш тих двох хлопців, яких ми зустріли на виході з відділку: отого рудого та його напарника з металом у погляді? Саме вони й приїхали. Сержант Мак-Ґроу – це той рудий – і сержант Гартселл. Парочка милих, бездоганно вихованих офіцерів, котрих ти охоче й усіляко уникатимеш за будь-якої нагоди. Вони не приховували радості, побачивши, що Дван мертвий. Та це й зрозуміло, бо його смерть цілком на руку Зальцеру. Все, що йому тепер треба зробити, – це сказати, що Дван на нього більше не працює. А чому той викрав машину Зальцера, вбив Юдору Дрю і намагався вбити мене – доведеться з’ясовувати поліції. Але присягаюся, що вони ніколи цього так і не з’ясують.

– Ти казав, що здогадуєшся, хто вбив Двана.

– Так. Коли ті двоє забрали його тіло, я обійшов довкола, шукаючи якихось слідів. І вони знайшлися, бо в поліцейській машині були шини з ромбоподібними протекторами. Такий самий малюнок шин я виявив позаду свого бунгало. Тож моя здогадка така: вони приїхали увечері, щоби приглянути за мною, й із задоволенням спостерігали за невеличким шоу, яке Дван влаштував на мою честь. Але коли я здолав його і залишив зв’язаного на піску – спокуса виявилася надто великою. Тож поки я телефонував Міффлінові, вони підійшли до Двана і змусили його замовкнути навіки.

– Ти хочеш сказати, що офіцери поліції... – почала, було, Пола, й очі її розширилися.

– Оціни справу з їхнього погляду, – пояснив я, – постав себе на їх місце. З одного боку, розшукують чоловіка, котрий скоїв убивство та який напевно заговорить, якщо справа дійде до суду. І, вочевидь, він має що сказати про доктора Зальцера, й про це буде цікаво прочитати в газетах. Брендон – добрий приятель Зальцера. То що може бути зручніше, ніж всадити кулю в скроню Дванові й уникнути судового процесу та деяких незручностей для Зальцера? Усе просто, чи не так? Звісно ж, я можу й помилятись, але не в цьому випадку. Так чи інакше, тут ми не можемо нічого вдіяти, тож облишмо це і займімося тим, де можемо щось зробити. Ти переглянула заповіти обох Кросбі?

Пола кивнула.

– Дженет не мала заповіту, а старий Кросбі залишив три чверті свого спадку їй, а чверть – Морін. Вочевидь, Дженет була його улюбленицею. Після смерті Дженет усе мало дістатися сестрі – за умови, що та належно поводитиметься. Але якщо вона знову буде замішана в якомусь скандалі та її ім’я потрапить у газети, то увесь спадок перейде в розпорядження дослідницького центру Оркід-сіті, а їй виплачуватимуть лише тисячу доларів на рік. Виконувачами духівниці є «Ґлинн і Копплі», чия контора міститься на третьому поверсі тієї ж будівлі. Половина капіталу переведена у цінні папери; іншою частиною має право розпоряджатися Морін – звісно, за умови, якщо нічим себе не заплямує.

– Ідеальні умови для шантажиста, – зауважив я. – Тільки-но вона зробить неправильний крок і якийсь пройдисвіт дізнається про це, він зможе вибити з неї все, що захоче. Весело ж їй буде жити на тисячу доларів, чи не так?

Пола здвигнула плечима.

– Багато дівчат живуть і на скромнішу суму.

– Так – але не доньки мільйонерів, – і я взяв ножик для розрізання паперу та почав втикати його в промокатку. – Отже, Дженет не залишила заповіту. А це означає, що Юдора Дрю не отримала від неї нічого. То звідки ж у тієї гроші?

Звівши очі, я задумливо глянув на Полу.

– А якщо вона знала про те, що Морін вживає наркотики? Припустімо, що Морін їй доплачувала, аби та мовчала. А це непогана думка! Отоді-то я й з’являюся, а Юдора обмірковує, як би їй виманити більше грошей з Морін. Вона каже мені прийти о дев’ятій, а сама тим часом телефонує або самій Морін, або її представникові, ким цілком може бути доктор Зальцер. Фактично, той ним і є.

– Підплатіть мені – або ж я заговорю, – ймовірно, сказала вона. Отож, Зальцер посилає Двана, щоб той трохи втамував її апетит. Натомість – а може, навіть виконуючи наказ, – Дван убиває дівчину. То як тобі таке?

– Звучить логічно, – зі сумнівом у голосі озвалася Пола. – Але все це – лише здогадки.

– То справді лише наші припущення. Хоча вони мені й самому не дуже подобаються.

Кілька разів я знову проштрикнув ножем промокатку, а потім сказав:

– Гадаю, мені слід ще раз зустрітись із сестрою Гарні – у неї лише нічні чергування. Чи не могла б ти зателефонувати в «Асоціацію медсестер» і дізнатись її домашню адресу? Вигадай щось. Може, вони тобі її дадуть.

Коли Пола вийшла, я крадькома зробив іще ковток віскі й запалив сигарету. «Спочатку – сестра Гарні, потім – юридична контора „Ґлинн і Копплі“», – сказав я собі.

За кілька хвилин увійшла Пола і поклала переді мною аркушик паперу.

– Помешкання 246, Голлівуд-авеню, 3882, – повідала вона мені. – Хіба ти не знав, що це – одна з медсестер доктора Зальцера?

– Справді? – уточнив я, підводячись. – І це знову приводить нас до Зальцера, чи не так?

Я присунув до неї ящичок із листами.

– Сьогодні тут небагато кореспонденції. Ти легко з ними впораєшся.

– Приємно це чути.

Вона узяла ящичок.

– То ти й далі займатимешся цією справою?

– Ще не знаю. Скажу тобі по обіді.

І я простягнув руку за капелюхом.

– Побачимося!

За півгодини я був уже на Голлівуд-авеню. Ранковий транспорт на Центральній авеню ледь повз, але я не поспішав.

Дім на Голлівуд-авеню, 3882 виявився шестиповерховим житловим будинком, який був зведений поквапно – заради отримання швидких прибутків і без огляду на зручності його мешканців. Вестибюль був темним та обшарпаним. Ліфт крихітний – там заледве могли одночасно поміститися три пасажири – і то, якщо б притиснулись один до одного, як сардини в банці. Надщерблена металева табличка зі стрілкою-дороговказом та написом «консьєрж», виконаним вицвілими блакитними літерами, криво висіла на стіні.

Я зайшов у ліфт і натиснув кнопку з позначкою другого поверху. Ліфт зі скрипом хитнувся – неначе розмірковуючи, чи підійматися йому взагалі – й неохоче зупинився двома поверхами вище. Я побрів довжелезним коридором з численними обшарпаними дверима обабіч. Пройшовши мало не півмилі, нарешті дістався помешкання номер 246, розташованого у глухому куті коридору. Натиснув на дзвінок, оперся на стінку і запалив сигарету. Подумав, чи не в ліжку, бува, сестра Гарні. Й поставив собі запитання, а чи рада вона буде мене бачити. Сподівався, що так.

Довелося кілька хвилин зачекати, поки двері відчинилися. Без уніформи медсестри сестра Гарні виглядала значно цікавіше. Вона була в домашньому халатику, що сягав щиколоток, однак поли його спокусливо розлетілися, демонструючи пречудові коліна.

– О, привіт! – сказала вона. – Зайдеш?

– Був би не проти.

Вона зробила крок убік.

– Як ти знайшов мене? – поцікавилася вона, йдучи за мною у вітальню. – Оце так сюрприз!

– Справді? – сказав я, кидаючи капелюха на крісло. – Ти виглядаєш просто вражаюче!

– Я випадково виглянула у вікно і помітила тебе. Тож мала час причепуритись. Як ти дізнався, де я мешкаю?

– Зателефонував в «Асоціацію медсестер». Ти ще не спала?

– Уже лягла, але ти цим не переймайся!

– Ну то лягай, а посиджу поруч, тримаючи тебе за руку.

Вона заперечно хитнула головою.

– Так нецікаво. Ліпше випиймо. Тобі потрібно щось конкретне чи це лише світський візит?

Я опустився в крісло.

– І те, і те – але, радше, світський візит. Однак не проси мене змішати віскі з льодом та содовою. Я трохи не в собі – погано спав минулої ночі.

– То признайся, з ким ти її провів?

– Це не те, про що ти подумала, – і я вдячно взяв з її рук свій хайболл та підняв келих за здоров’я господині.

Вона підійшла ближче і плюхнулася на диван. Халатик знову розкрився, й очі мої мало не вилізли з орбіт, поки вона його не поправила.

– Знаєш, ніколи не думала, що ми колись побачимося знову, – сказала Гарні, охолоджуючи крижаним келихом собі щоки. – Вважала, що ти – один із тих, хто звик до швидких перемог.

– Це про мене? Та ти зовсім мене не знаєш! Я – з породи вірних, надійних та відданих людей.

– Гадаю, що це до певного часу – поки тобі не підвернеться щось новеньке, – зауважила вона з гіркотою. – Хороший напій?

– Чудовий!

Випроставши ноги, я позіхнув. Почувався геть знесиленим – таким собі млявим ховрашком, якому забракло сил навіть у нірку прошмигнути, щоби відпочити.

– Як довго ти ще доглядатимеш ту дівчину – Кросбі?

Запитав це байдужим тоном, однак вона здивовано звела на мене гострий погляд.

– Медсестри ніколи про таке не говорять, – строго сказала, відпивши ковток хайболла.

– Якщо в них є для цього достатні підстави, – вставив я. – Серйозно: невже ти не хотіла б змінити роботу? Я міг би тобі це влаштувати.

– Ще й як би хотіла! Мене страшенно знудила моя теперішня. Абсурдно називати це роботою, бо геть нічого не роблю!

– Не перебільшуй. Щось же ти робиш.

Вона заперечно хитнула головою і хотіла, було, щось додати, але передумала.

Я вичікував.

– А що ти можеш мені запропонувати? Хочеш, щоб я була твоєю доглядальницею?

– Це б мене страшенно потішило! Але, на жаль, ні: це для друга. У нього проблеми з легенями, тож він хоче, щоб його доглядала гарненька сестричка – для підняття духу. В нього купа грошей. Якщо хочеш, я міг би замовити за тебе словечко.

Вона, спохмурнівши, обдумала мої слова і заперечно крутнула головою.

– Не можу. Я би дуже цього хотіла, але є певні складнощі.

– Не думаю, що можуть бути якісь складнощі – адже ти працюєш в «Асоціації медсестер».

– Мене найняла не «Асоціація медсестер».

– Тоді це ще простіше, хіба ні? Оскільки працюєш сама на себе, то...

– Я підписала контракт із доктором Зальцером. Він завідує санаторієм – тим, що на бульварі Футхілл. Може, чув про нього?

Я кивнув.

– Він лікує Морін?

– Еге ж. Принаймні так вважається, але він ніколи до неї не приходить.

– То хто це робить – його асистент?

– До неї ніхто не приходить.

– Дивно, чи не так?

– А чи не забагато питань ти ставиш?

Я вишкірився.

– А я хлопець допитливий. Невже їй аж так добре, що навіть лікар не потрібний?

Вона пильно глянула на мене.

– Між нами кажучи, не знаю. Я її ніколи не бачила.

Я випростався в кріслі, проливши віскі.

– Ніколи не бачила?! Що маєш на увазі? Ти ж її доглядаєш, хіба ні?

– Я не повинна була таке тобі казати, але останнім часом це мене турбує, тож мушу з кимось поділитись. Обіцяй нікому не розповідати!

– Кому ж я розповім? То ти хочеш сказати, що ніколи не бачила Морін Кросбі?

– Саме так. Сестра Флеммінґ навіть не підпускає мене до хворої. Моє завдання – не допускати до неї відвідувачів; але тепер уже ніхто й так не приходить, тож мені зовсім нічого робити.

– І що ти робиш уночі?

– Нічого. Просто ночую в будинку. Мушу також відповідати на телефонні дзвінки, але ніхто ніколи й не телефонує.

– Але ж пробувала заглянути у спальню Морін, коли сестра Флеммінґ виходила, чи не так?

– Ні, бо спальня завжди замкнена. Вважаю, що Морін узагалі нема в будинку!

– То де ж вона? – спитав я, подавшись уперед і навіть не потурбувавшись приховати хвилювання.

– Якщо те, що каже Флеммінґ, правда, то вона мусить бути в санаторії.

– А що саме каже Флеммінґ?

– Я ж тобі вже розповідала: вона стверджує, що міс Кросбі лікують од наркоманії.

– Якщо вона в санаторії, то навіщо ж усі ці виверти? Навіщо наймати аж дві медсестри й облаштовувати так звану «кімнату хворої»?

– Якби ж то я знала, то сказала б тобі, – додала сестра Гарні, допиваючи віскі. – Смішно, але щоразу, коли ми зустрічаємося, то говоримо лише про Морін Кросбі!

– Але не весь час! – сказав я, встаючи та підходячи до дивана. Сів з нею поруч. – Чому ти не можеш піти від доктора Зальцера?

– У мене контракт з ним іще на два роки. Тому й не можу піти.

Я погладив її коліно.

– Що за людина цей Зальцер? Я чув, що він шарлатан.

Вона ляснула мене по руці.

– З ним усе в порядку. Можливо, він і шарлатан, але люди, котрих він лікує, страждають від ожиріння. Він змушує їх голодувати, а вже потім бере за це гроші. А для цього не обов’язково бути дипломованим лікарем.

Моя рука знову помандрувала до її коліна.

– Як гадаєш – ти могла б з’ясувати, чи справді Морін перебуває в санаторії? – запитав я, наново розпочинаючи свій складний маневр.

Цього разу вона ляснула мене по руці сильніше.

– Ти знову про Морін!

Я потер забиту руку.

– А в тебе непоганий удар!

Вона хихикнула.

– Із такою зовнішністю, як у мене, швидко навчишся боронитися!

І тут у двері подзвонили. Це була суцільна довга, пронизлива трель.

– Не відчиняй, – порадив їй я. – Більше не говоритиму про Морін!

– Не будь дурним! – і вона спустила ноги з канапи. – Це лише бакалійник.

– А що в нього є те, чого не маю я?

– Покажу тобі, коли повернуся. Не можу сидіти голодна, тільки для того, щоб потішити тебе.

Вона вийшла з кімнати, причинивши за собою двері. Я скористався можливістю налити собі ще віскі та влігся на диван. Усе, що вона розповіла, було дуже цікаво. Недоглянутий сад, садівники, які грають у кості, шофер, котрий щось вистругує з дерева, дворецький із сигаретою в зубах – усе це промовисто свідчило, що Морін нема в маєтку «Крествейз». То де ж тоді вона? Чи справді в санаторії? І чи лікують її від наркозалежності? Усе це мала б знати сестра Флеммінґ. Доктор Джонатан Зальцер також. Можливо, це було відомо і Бенні Двану та Юдорі. Ймовірно, це знали й «Ґлинн і Копплі»: якщо ж ні, то їм було б вельми цікаво таке дізнатись. Я вже починав розуміти, як докопатися до фінансового підгрунтя усієї цієї справи. Мої думки повернулися до Брендона. Якби я мав підтримку такої поважної контори, як «Ґлинн і Копплі», не думаю, що Брендон наважився б на щось серйозне. Це були найкращі, найдорожчі й найіменитіші юристи в усій Каліфорнії. Вони мали свої відділення в Сан-Франциско, Голлівуді, Нью-Йорку та Лондоні. Ці юристи не з тих, хто дозволить втручатись у свої справи такому темному ділку, як Брендон. Якщо б вони лише захотіли, то легко могли б викинути Брендона з роботи.

Заплющивши очі, я почав мріяти, як добре було б спекатися Брендона і натомість побачити в кріслі начальника поліції якогось хорошого, чесного капітана – наприклад, того ж Міффліна. Наскільки легше мені було б співпрацювати з ним, замість того, щоб вислуховувати погрози про побиття в темних алеях.

Зненацька мені спало на думку, що сестра Гарні надто вже довго відсутня – набагато довше, ніж потрібно, щоб узяти замовлення в бакалійника. Тож, спохмурнівши, я всівся на канапі. Не чув, щоб вона розмовляла – я взагалі нічого не чув. Поставивши склянку на підлогу, піднявся. Перетнувши кімнату, відчинив двері та визирнув у коридор. Вхідні двері були відчинені навстіж, однак я там нікого не побачив. Виглянув на сходи. Уздрів лише зачинені двері напроти, тож повернувся у передпокій. Можливо, вона вийшла в туалет, подумав я, вертаючись у вітальню. Сидів та чекав, усе більше й більше непокоячись, а через п’ять хвилин, допивши віскі, знову підійшов до дверей.

Десь углибині квартири раптово увімкнувся холодильник, від чого я мало не підскочив. Я гукнув: «Агов!», однак ніхто не обізвався. Рухаючись майже нечутно, відчинив двері поруч із вітальнею та оглянув кімнату, що, ймовірно, була спальнею сестри Гарні. Її там не було: я навіть заглянув під ліжко. Оглянув також кухню, ванну і крихітну кімнатку, яка, вочевидь, слугувала кімнатою для гостей. Медсестри ніде не було, тож я повернувся у вітальню. Вона не приходила. До мене нарешті дійшло, що її взагалі нема в помешканні, і я вийшов у загальний коридор. Роззирнувся направо-наліво. Зачинені двері звідусіль холодно дивилися на мене. Ніщо ніде не ворухнулося, нічого не трапилося; суцільні лінії дверей, витерта доріжка завдовжки з милю на підлозі, кілька брудних вікон для освітлення – але ні натяку на сестру Гарні.