Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

IV

Голос із радіоприймача звучав глухо. Він заповзав у всі кутки моєї кімнати – приглушений шепіт стишеного радіо. Останні півгодини я дослухався до цього голосу. Пазл, розкладений на столі переді мною, цікавив мене не більше, ніж здохла миша, яку я знайшов сьогодні зранку в мишоловці – а може, й менше. Притінена настільна лампа утворювала калюжку самотнього світла на килимі. Пляшка і склянка стояли на підлозі – на відстані моєї витягнутої руки. Я вже випив сьогодні – й то двічі чи тричі. Після такого вечора нема особливого значення, двічі ти пив чи тричі.

Я все ще не міг отямитися. Нікому не сподобалося б, якби у нього випустили автоматну чергу, і я не був винятком. Перед очима все ще стояла картина, як «макаронники» тягнуть за собою старигана з кафе. Відчував, що мав би щось зробити. Врешті-решт, це я його туди заманив.

– «Сьогодні о дев’ятій вечора, – повідомив диктор, вриваючись у мої думки – шестеро чоловіків, імовірно, італійців, озброєних автоматами та пістолетами, вдерлися в кафе „Блакитний птах“, що на розі вулиць Джефферсон та Фельдман. Поки двоє автоматників стояли на виході, ще двоє тероризували відвідувачів, а інші схопили Джона Стівенса, витягли його з кав’ярні й запхали в авто, що чекало біля входу. Стівенс, дворецький містера Ґреґорі Вейнрайта, сталевого магната та мільйонера, невдовзі по тому був знайдений мертвим на шосе Лос-Анджелес – Сан-Франциско. Припускають, що він помер од серцевого нападу, спричиненого брутальним поводженням викрадачів. Коли ті виявили, що Стівенс мертвий, то на ходу викинули його з машини».

Голос диктора був безбарвний і холодний – неначе він читав біржові зведення. Мені захотілось опинитися поруч з ним і бодай трохи оживити його автоматною чергою над головою.

– «Поліцію цікавить будь-яка інформація, котра дала б змогу заарештувати злочинців, – провадив далі диктор. – За словами свідків, банда складалася зі шести невисоких, кремезних, смаглявих чоловіків у блакитних костюмах та чорних капелюхах.

– Поліція також дуже хотіла б допитати невідомого чоловіка, який сидів за одним столиком із Джоном Стівенсом у момент, коли в кафе увірвалися викрадачі. Зателефонувавши в поліцію, давши опис злочинців і назвавши номер їхньої машини, незнайомець зник. Свідки кажуть, що це був високий, міцної будови темноволосий чоловік з нездоровим кольором обличчя та різкими рисами. На обличчі справа в нього рана від удару руків’ям зброї одного з нападників. Будь-кого, хто впізнає цього чоловіка, просимо негайно зателефонувати у поліцейський відділок капітанові Брендону, Ґрем-стрит, 3444...»

Нахилившись, я вимкнув приймач.

– «З нездоровим кольором обличчя та різкими рисами – але не гарний. Ніхто не сказав, що він гарний».

Я повільно розвернувся в кріслі.

На порозі стояв сержант Мак-Ґроу, а за ним – сержант Гартселл.

Від несподіванки я підстрибнув не вище, ніж на фут. Це була суто рефлекторна реакція, з якою я нічого не міг вдіяти.

– Хто вам розповів про мене? – спитав я, зводячись на ноги.

– І він ще хоче знати, хто нам розповів, – крізь зуби процідив Мак-Ґроу. – То що, повідаємо?

Гартселл зайшов у кабінет. На обличчі в нього був холодний вираз, що не передвіщав нічого доброго; глибоко посаджені очі – крижані.

– Так, так – скажи йому.

Мак-Ґроу зачинив за собою двері, не зводячи з мене очей.

– Одна пташка наспівала, – сказав він, підморгнувши. – У нас завжди знаходяться маленькі пташки, які вицвірінькують потрібне нам. І саме отака птаха наспівала нам, що то ти був із Стівенсом сьогодні ввечері.

Я аж спітнів. Можливо, тому, що сьогодні було надто гаряче. Можливо, мені не сподобався вигляд отих двох. А, можливо, я просто згадав слова Брендона, що колись на темній вуличці мене добряче віддубасять.

– Гаразд, – погодився. – То справді був я.

– Оце розумно, – сказав, просяявши, Мак-Ґроу. – Наш горе-слідопит вирішив сказати правду задля різноманіття.

Він тицьнув пальцем у мене.

– Чому ти не залишився на місці? Наші хлопці хотіли з тобою побалакати.

– Мені нічого їм сказати, – відповів йому. – Я надав черговому опис машини і тих типів. Тож залиште мене в спокої. До того ж, із мене вже досить пригод на сьогодні.

Мак-Ґроу всівся в одне з крісел, намацав у кишені сигару та витягнув її. Відкусив кінчик, виплюнув тютюн на стіну і запалив.

– Мені це подобається, – констатував він, потримавши дим у роті перед тим, як випустити. – З нього, чуєте, на сьогодні вже досить. Дуже мило. Але щодо цього ти помиляєшся, друже. Вечір для тебе тільки-но розпочався.

Я промовчав.

– Ходімо вже, – додав суворо Гартселл. – Через годину мені заступати на чергування.

Мак-Ґроу, нахмурившись, глипнув на нього.

– Розслабся, приятелю! Нічого не станеться, якщо ти трохи і спізнишся. Ми ж зараз на роботі, чи не так?

І перевів погляд на мене.

– То про що ви балакали зі Стівенсом?

– Я хотів знати, чи вірить він тому, що Дженет Кросбі померла від серцевого нападу. Він не вірив.

Мак-Ґроу хихикнув, потираючи великі білі руки. Здається, моя відповідь цілком задовольнила його.

– А знаєш, наш капітан не такий уже й дурний, – повідав він Гартселлові. – Зірок із неба не хапає, однак далеко не дурень. Саме так він і сказав: даю голову на відсіч, що той горе-нишпорка вів мову про Кросбі. Брендон одразу подумав про це, щойно ми отримали опис співрозмовника Стівенса. І був правий.

Гартселл кинув на мене погляд, який нічого доброго не передвіщав.

– Еге ж, – озвався він.

– Це все, що ти хотів знати, горе-слідопите? – поцікавився Мак-Ґроу. – Чи було ще щось?

– Більше нічого.

– А хіба капітан не казав тобі залишити сімейку Кросбі в спокої?

Ось воно – почалося.

– Так, він згадував про це.

– Невже ти гадаєш, що капітан щось каже, аби просто послухати свій голос?

Я перевів погляд з Мак-Ґроу на Гартселла, а потім знову на Мак-Ґроу.

– Не знаю. Спитайте це в нього.

– Не крути, наш горе-слідопите! Ми не дуже любимо крутіїв, правда ж, Джо?

Гартселл зробив якийсь нетерплячий рух.

– Заради Бога, покінчімо вже з цим, – сказав він.

– Покінчімо з чим? – перепитав я.

Мак-Ґроу нахилився і знову плюнув на стіну. Потім струсив попіл на килим.

– Капітан не в захваті від тебе, хлопче, – сказав він і вишкірився. – А коли капітан від чогось не в захваті, у нього псується настрій і він виміщає це на нас, своїх підлеглих. Тож ми й подумали – а чи не зробити нам його знову щасливим. І вирішили, що найкращий спосіб повернути усмішку на його обличчя – трохи попрацювати з тобою. Переконані, що непогано було б нам’яти тобі вуха – а ще краще їх відірвати. І ще нам спало на думку, що не зле було б також порозкидати дещо в твоєму кабінеті – поперекидати меблі, понівечити панелі – ось про що ми подумали; правда ж, Джо?

Гартселл облизав губи, і його крижані очі зблиснули злобою. Він витягнув з кишені короткий гумовий кийок та любовно покрутив його в руках.

– Саме так, – підтвердив.

– А як гадаєте, що станеться, якщо ви реалізуєте всі ці свої чудові ідеї? – поцікавився я. – Чи не спадало вам на думку, що я можу подати на вас у суд і звинуватити в замаху на життя, й тоді хтось на кшталт Манфреда Віллета дасть вам добрячого прочухана та позбавить поліцейських значків? Чи не промайнула ця думка у ваших милих голівках – чи ви просто це випустили?

Мак-Ґроу нахилився і загасив запалену сигару об поліровану поверхню мого стола. Підвівши погляд, посміхнувся.

– Ти не перший дурень, до якого ми завітали, допитливий хлопчино, – повідав він мені. – І не останній. Ми знаємо, як уникнути правників. Навіть такий успішний адвокат, як Віллет, нас не лякає; до того ж, ти не подаси на нас у суд. Ми прийшли сюди лише для того, щоб отримати свідчення стосовно Стівенса. З якоїсь причини – не знаємо достеменно, чому – можливо, тобі просто не сподобалися наші обличчя, можливо, ти був добряче підпилий, а може, просто погарячкував – ти відмовився давати свідчення. Справді, горе-слідопите, ти був такий упертий, що нам із Джо довелося стримувати тебе з усіх сил, але ти таки увійшов у раж і порозкидав усе в своїй кімнаті. Але це не наша провина. Зазвичай ми так не працюємо, і якщо б ти не мав чогось проти наших облич, не випив би чи то не розлютився – усього цього б і не сталося. Чи дослухаються в суді до твоїх слів, якщо матимуть свідчення двох таких поважних, сумлінних офіцерів поліції? І навіть мазунчик долі на кшталт Віллета небагато зможе з цього витиснути. Крім того, ми ж можемо забрати тебе у відділок і тримати в гарненькій затишній камері, де до тебе час од часу заглядатимуть наші хлопці та витиратимуть черевики об твоє обличчя. Це смішно, але наші хлопці чомусь це дуже полюбляють – заглянути до затриманих та витерти об них свої черевики. Не знаю, чому це відбувається: можливо, вони просто такі запальні. Отож, облишмо розмови про якісь там спроби замаху на життя, зірвані поліцейські значки та спритних адвокатів, бо ти й сам, вочевидь, не розумієш, що добре для тебе.

Раптом усередині в мене все похололо. Справді, що важило б моє слово проти їхніх слів? Чому б їм справді не заарештувати мене і не кинути в камеру? Поки Віллет почне діяти, може статися багато чого... Вочевидь, сьогодні таки не мій вечір.

– Що, все передбачили, еге ж? – якомога спокійніше сказав я.

– Так, приятелю, – вишкірився Мак-Ґроу. – Надто багато йолопів створюють нам проблеми, а в’язниця наша не така уже й велика. Тож час од часу ми дисциплінуємо таких, як ти, на місці, й тим самим економимо місту трохи грошенят.

Мені слід було б пильніше придивлятися до Гартселла, котрий стояв за кілька футів позаду мене. Хоча це навряд чи щось змінило би. Я був повністю в їхніх руках і знав це, й що ще гірше – вони також прекрасно це знали. Та все одно припустився помилки, не впильнувавши Гартселла. Почув раптовий свист і спробував ухилитись, але фатально – на частку секунди – запізнився з цим рухом. Гумовий кийок ударив мене в голову, і я упав навкарачки.

Мак-Ґроу саме того й чекав та влупив ногою: підбитий залізом квадратний носок черевика поцілив мені в шию. Я завалився на бік, гарячково хапаючи ротом повітря. Щось ударило мене в плече, і гострий біль пробуравив мозок. Важкий предмет опустився на потилицю, а щось гостре встромилось у ребра.

Я перекотився, звівся на коліна, підтримуючи голову руками, побачив, як на мене насувається Гартселл і спробував уникнути чергового удару. Кийок, здається, поцілив мені просто у мозок: враження було таке, наче мені роблять трепанацію черепа і мізки ось-ось вилізуть назовні. Я упав на килим, зціпивши зуби і стримуючи крик, готовий вирватися з горлянки.

Чиїсь руки схопили мене й силоміць поставили на ноги. Крізь червонясту завісу Мак-Ґроу видався мені величезним, широчезним та вкрай огидним. Я почав падати, і він мене не тримав. Падаючи, я напоровся на його кулак та від цього удару відлетів у куток кімнати, перекидаючи за собою стіл. Приземлився на спину під водоспад пазлів.

Лежав, не рухаючись. Світло зі стелі стрімко мчало на мене, потім трохи призупинилось і з новою силою помчало вниз. Воно проробило зі мною це кілька разів, й тоді нарешті я заплющив очі. Десь у підсвідомості майнула думка, що вони можуть отак продовжувати, аж поки не знесиляться, а щоб такі здоровила, як Мак-Ґроу і Гартселл втомилися, потрібно чимало часу. Коли ж вони таки втомляться, від мене мало що залишиться. Я почав уже подумувати, чому вони більше не б’ють мене і чому полишили лежати на підлозі. Бо поки я не ворушився, біль був більш-менш стерпним. Я навіть подумати боявся, що станеться, якщо порухаюся. Відчував, що така рівновага хистка. Найменший порух – і я корчитимуся на підлозі від болю.

І раптом серед туману та болю почув жіночий голос:

– То це ви так розважаєтеся?

Жінка!

Певно, той останній удар щось таки пошкодив мені в голові – чи це спричинив удар кийком по тім’ю.

– Цей тип дуже небезпечний, мадам, – сказав Мак-Ґроу голосом чемного хлопчика, якого щойно спіймали у коморі, коли той цупив солодке. – Він чинив опір при арешті.

– Не смійте мені брехати! – так, це був справді жіночий голос. – Я все бачила крізь вікно.

Такого я не міг пропустити, навіть якщо це мене доб’є. Дуже обережно підвів голову. Всі мої вени, артерії та нерви не те, щоб закричали – вони заволали: запульсували, розширились і впали в істерику, але мені все-таки вдалося сісти. Світло буравило мені мозок, і на мить я змушений був затулити очі руками. Позирав крізь щілинки між пальцями.

Мак-Ґроу і Гартселл перебували коло дверей та неспокійно – наче стояли на розпечених вуглинках – переминалися з ноги на ногу. На обличчі Мак-Ґроу блукала невинна – «це-не-має-нічого-спільного-зі-мною» – усмішка. Гартселл мав такий вигляд, наче побачив коло своїх ніг мишу.

Я обернувся, підтримуючи руками голову, і подивився на своє французьке вікно.

Там поміж напівстулених завісок стояла дівчина. Вона була у білій вечірній сукні без бретельок, що чудово оголяла її засмаглі плечі й гарненьку улоговинку між грудьми. Смолисто-чорне волосся зі стрижкою «під пажа» спускалося на плечі. Мені важко було сфокусувати погляд, але її привабливість поволі розкривалася мені, як знімок у «поляроїді». Розмиті контури обличчя дівчини поступово ставали чіткішими. Туманні впадини, якими спочатку видавались її очі, тепер наповнювалися кольором та оживали. Овальне обличчя з дрібними рисами було чарівним: маленький, бездоганної форми носик, червоні чуттєві губи і величезні очі – чорні й непроникні, мов вуглинки.

І навіть у такому стані, коли кров бухкала мені в голові, нестерпно боліла шия, тіло наче котком переїхали, а сам я був мов вичавлений лимон, я все-таки – майже фізично, як кулак Мак-Ґроу – відчув принадність дівчини. Вона була не просто гарною – вона була вабливою: це проявлялося в її очах, у поставі, у вигинах тіла, у повороті засмаглої шиї. Зваба у ній кричала так само голосно, наче це було написане величезними літерами на рекламному щиті.

– Як ви смієте бити цього чоловіка! – сказала вона голосом, який проніс через усю кімнату весь жар та силу вогнемета. – То це така вказівка Брендона?

– Послухайте-но, міс Кросбі, – благально мовив Мак-Ґроу. – Цей тип пхає носа у ваші справи. Капітан вирішив, що, можливо, нам слід його трохи вгамувати. Ну, справді – все саме так і було!

І тут вона вперше уважно поглянула на мене. Гадаю, що я був не дуже привабливим видовищем. Знав, що мене щедро прикрасили ґулями та синцями, а поріз на правій щоці, куди мені ще раніше поцілив італієць, знову почав кровити. Але якось я спромігся їй посміхнутися: це була спотворена гримасою болю та вимучена, але все-таки посмішка.

Вона поглянула на мене так, як дивляться на жабу, котра заплигнула у ранкову каву.

– Вставайте! – скомандувала вона. – Не так уже й сильно вас побили!

Але оскільки це не її лупцювали по голові, колошматили в шию та ребра і не їй поцілили в щелепу, навряд чи можна було очікувати, що вона відчуватиме те ж, що я.

Однак, можливо, саме тому, що вона була така чарівна, я й зробив зусилля та звівся на ноги. У нас, Меллоїв, своя гордість, і нам неприємно, коли жінки вважають нас надто м’якотілими. Щойно зіп’явшись на ноги, я змушений був одразу ж ухопитися за спинку стільця, бо заледве знову не розтягнувся на підлозі, але, вчепившись у стілець та якось упоравшись із різким болем, що пронизав мене з голови до ніг, я врешті почав отямлюватися: відкрилося друге дихання.

Мак-Ґроу і Гартселл дивилися на мене, як тигри на ласий шматок м’яса, котрий забирають з клітки просто з-під їхнього носа.

Міс Кросбі ще раз звернулася до них розлючено, зверхнім голосом:

– Мені таке не подобається, і я маю намір покінчити з цим. Якщо Брендон отак керує своїми підлеглими, то чим швидше він піде під три чорти, тим краще!

І поки Мак-Ґроу бурмотів вибачення, я таки якось згрупувався і зигзагами побрів до перекинутої пляшки з віскі. Корок був на місці, тож особливої шкоди пляшці не заподіяно. То були справді героїчні зусилля – нахилитися й підняти її, але мені це таки вдалося. Нарешті якось прилаштувавшись до шийки пляшчини, я спрагло ковтнув.

– Але перш ніж підете, ви скуштуєте власних ліків, – сказала дівчина, і поки я ставив пляшку, вона простягла піднятий кийок мені.

– Ударте їх! – сказала жорстоко. – Відплатіть їм як слід!

Я узяв кийок, бо інакше вона, цілком імовірно, просто вперіщила б ним по моїй потилиці, та поглянув на Гартселла з Мак-Ґроу, котрі, мов двійко свиней перед забоєм, терпляче чекали, поки їм переріжуть горлянки.

– Уперіщіть же їх відповідно! – повторила вона, підвищуючи голос. – Пора, щоб і з ними це хтось зробив – а я подивлюся.

Неймовірно, але я був упевнений, що вони просто стоятимуть отак і дозволять себе побити.

Я жбурнув кийок на канапу.

– Це не для мене, леді: я так не розважаюся, – озвався слабким голосом, який прозвучав так, наче затуплена голка ковзає грамофонною платівкою.

– Ударте ж їх! – розлючено наказала вона втретє. – Чого ви боїтеся? Вони не посміють більше вас торкнутися. Побийте їх!

– Мені шкода, – заперечив я, – але мене це не забавляє. Нехай забираються звідси – вони загидили мені всю кімнату!

Вона крутнулася на підборах, схопила кийок і пішла на Мак-Ґроу. Його бліде обличчя враз пожовкло, але він ані порухався. Її рука промайнула в повітрі, і вона вперіщила Мак-Ґроу в обличчя. Потворна червона смуга перетнула його відвислу щоку. Він заскиглив, але не зрушив з місця.

Коли рука піднялася знову, я перехопив її зап’ястя і вирвав кийок. Це вартувало мені різкого болю в голові та сильного ляпаса в обличчя від міс «Спітфайр»[26]26
  Британський винищувач часів Другої світової війни.


[Закрыть]. Вона спробувала видерти кийок з моєї руки, але я міцно тримав її зап’ястя, гукнувши тим двом:

– Утікайте звідси, йолопи! Утікайте, поки вона не вибила вам ваші дурні мізки!

Але впоратись із нею було не легше, ніж упокорити розлючену тигрицю. Вона виявилася на диво сильною. Поки я борюкався з нею, Мак-Ґроу і Гартселл чкурнули з моєї кімнати так, наче сам диявол гнався за ними. Вони буквально злетіли сходами вниз, бо їм нетерпеливилось якомога швидше втекти. Коли я почув, що вони заводять машину, то відпустив її руку і відступив убік.

– Заспокойтеся врешті! – сказав я, задихаючись. – Вони поїхали.

Ще мить вона стояла, важко дихаючи, із застиглим обличчям і палаючими очима: прекрасне уособлення гніву; поступово гнів її вщух, а очі втратили запальність. Зненацька вона відкинула голову й засміялася.

– Здається, ми відучили тих двох пацюків потикатися на денне світло, правда ж? – сказала вона і легко плюхнулася на канапу. – Дайте-но мені щось випити і налийте собі. Вам справді не завадить випити.

Нахилившись за пляшкою, я спитав, пильно дивлячись на неї:

– То ви – Морін Кросбі?

– Вгадали, – вона потерла зап’ястя, кумедно скривившись. – Ви завдали мені болю, грубіяне!

– Вибачте! – щиро перепросив я.

– Добре, що я вчасно нагодилася. Інакше вони спустили б із вас шкуру.

– Скидається на те, – підтвердив я, наливаючи нам по подвійній порції віскі. Але руки мої тремтіли, тож я пролив трохи віскі на килим. Простягнув їй склянку і почав наливати собі.

– Вам чисте чи зі содовою?

– Чисте, – озвалася вона, розглядаючи склянку на світло. – Я не змішую справи із задоволенням, а віскі – зі содовою. А ви?

– Це залежить від того, які справи і яке віскі, – відповів я, всідаючись. Почувався так, наче ніг піді мною не було.

– Отже, ви – Морін Кросбі. Ви – остання з тих, кого я сподівався побачити у себе.

– Я так і гадала, що ви здивуєтеся.

У темних очах було глузування, а посмішка – силуваною.

– То як триває лікування? – поцікавився я у неї, не зводячи очей. – Чув, що наркоманам слід уникати алкоголю.

Вона продовжувала посміхатися, одначе в її очах веселощів не було.

– Не слід вірити всьому, що чуєте.

Я хильнув нерозбавленого віскі. Воно було дуже міцне. Здригнувшись, поставив склянку на стіл.

– А я й не вірю. Сподіваюся, що ви також.

Отак ми сиділи кілька хвилин, дивлячись одне на одного. Їй вдалося просидіти з незворушним виразом, не втративши при цьому чарівності, що само собою було великим досягненням.

– Не ускладнюймо все. Я тут для того, щоб поговорити з вами. Ви ж створюєте купу проблем. Чи не пора вже відкласти убік вашу віртуальну лопату і почати копати могилу комусь іншому?

Я зробив вигляд, що обмірковую її пропозицію.

– Це запитання чи конкретна пропозиція? – врешті сказав я.

Губи її стиснулись, а посмішка зникла.

– А що – вас можна купити? Я чула, що ви один з небагатьох цільних, незаплямованих, непідкупних натур. Мені настійливо радили не пропонувати вам грошей.

Я потягнувся за сигаретою.

– Гадав, ми з вами домовилися не вірити всьому, що чуємо, – сказав я, подавшись уперед і пропонуючи їй закурити. Вона взяла сигарету, а я дістав собі іншу. Запалюючи, знову відчув гострий біль, а це не поліпшило мій настрій.

– Це може бути і пропозиція, – сказала вона, відкинувшись на спинку канапи та випускаючи під стелю кільце диму. – Скільки ви хочете?

– А що саме ви намагаєтеся купити?

Вона так уважно вивчала сигарету, наче ніколи в житті її не бачила, і врешті сказала, не дивлячись на мене:

– Я не хочу проблем. А ви їх мені створюєте. Тож готова заплатити за спокій.

– Скільки?

Тепер уже вона дивилася на мене.

– Знаєте, ви мене дуже розчарували. Ви такий самий, як усі ці недолугі шантажисти.

– А ви їх так добре знаєте?

– Так, я знаю про них все. І коли скажу вам, скільки, на мою думку, це коштує, ви розсмієтеся – так само, як вони – й піднімете ставки. Отож, назвіть вашу ціну, і дайте мені змогу розсміятися вам в обличчя.

Раптово я передумав гратися в такі ігри. Можливо, через те, що голова моя розколювалась, а може, тому, що дівчина видалася мені дуже привабливою, і я не хотів, щоб вона вважала мене негідником.

– Гаразд, проїхали, – мовив. – Я пожартував. Мене справді не можна купити, але, можливо, вдасться вмовити. То що змушує вас думати, ніби я створюватиму вам проблеми? Вмотивуйте ваші підозри. І якщо ви мене переконаєте, я заберу свою лопату та ритиму могилу комусь іншому.

Вона задумливо дивилася на мене секунд із десять – мовчки й із сумнівами.

– Вам не слід так жартувати, – сказала серйозно. – Це не додає вам симпатії. А я б не хотіла відчувати до вас антипатію, не маючи на те серйозних причин.

Я відкинувся у кріслі, заплющивши очі.

– Чудово. Ви це говорите, аби лише згаяти час чи справді так думаєте?

– Мені казали, що ви нахаба, але вмієте поводитися з жінками. То перше твердження правильне.

Розплющивши очі, я скоса глянув на неї.

– Правильне й друге – щодо жінок – але не квапте мене.

І тут різко задзвонив телефон, налякавши нас обох. Апарат стояв поруч зі мною, тож я простягнув руку до слухавки. Поки я це робив, вона непомітно полізла в сумочку, витягла звідти автоматичний пістолет 25-го калібру і приставила його мені до скроні. Маленьке дуло вперлося мені в шкіру.

– Сидіть спокійно! – сказала вона, і я похолов, побачивши вираз її очей. – Не беріть слухавку!

Отак ми й сиділи, а телефон усе дзвонив і дзвонив. Його різкий звук діяв мені на нерви, відбивався від мовчазних стін кімнати, проповзав крізь зачинені французькі вікна і губився десь далеко у морі.

– А в чому річ? – запитав я, повільно відхиляючись від апарата. Мені не дуже подобалося відчувати доторк зброї у себе на скроні.

– Замовкніть! – у її голосі вчувалося роздратування. – Сидіть спокійно!

Нарешті телефон замовк. Вона підвелася.

– Ходімо звідси, – і пістолет знову погрозливо уткнувся мені в скроню.

– І куди підемо? – поцікавивсь, ані порухавшись.

– Подалі від телефонів. Ходімо ж – якщо не хочете отримати кулю в ногу.

Але піти з нею мене змусив аж ніяк не страх отримати кулю в ногу – я зробив це з цікавості. Був дуже, дуже, дуже усім цим зацікавлений – адже раптом вона чогось злякалась. Я бачив страх ув її очах так само виразно, як улоговинку між грудьми.

Коли ми спускалися сходами й прямували до машини, припаркованої перед центральним входом, телефон задзвонив знову.