Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

V

Це був елегантний чорний «роллс-ройс», потужний та гінкий. Але в машині ніщо не нагадувало про швидкість: вас не хитало, не колихало, двигун не ревів. Лише свист вітру повз обтічний дах та розпливчаста чорнота ночі, що блискавично пролітала обабіч, підказували мені, що стрілка спідометра застигла на позначці 90 миль. Умостившись поруч із Морін Кросбі на комфортабельному сидінні, я вдивлявся у сліпуче миготіння вогників попереду, що розбігалися від нас, наче потривожені світлячки.

Вона гнала машину бульваром Орхідей, прокладаючи собі дорогу крізь щільний рух транспорту, безупинно натискаючи на клаксон. Обганяла машини, прослизавши в щілини між ними та уникаючи зіткнень, будучи цілковито впевнена в тому, що її «роллс-ройс» зроблено з надміцної сталі. Вихором промчала авеню Монте-Верде і вилетіла на шосе до Сан-Дієґо. Але по-справжньому розігналася, коли ми виїхали на шестисмугову автомагістраль – обганяючи на трасі все, що рухалося, так стрімко, що, певно, не один водій лячно втиснувся у крісло.

Я поняття не мав, куди ми їдемо, але щойно починав цим цікавитись, як вона мене обривала:

– Мовчіть! Я мушу подумати!

Тож я просто підкорився шаленому ритмові гонитви у темряві, захоплюючись тим, як майстерно вона веде машину, і зручно почуваючись у комфортабельному кріслі, щиро сподівався, що ми ні в кого не вріжемося.

Дорога на Сан-Дієґо пролягає через піщані дюни й чагарники і раптово виходить до океану, а потім знову вклинюється у піщану пустелю. Та коли ми виїхали до води, дівчина, замість того, щоб завернути знову в пустелю, зменшила швидкість до шістдесяти миль на годину і звернула зі шосе на вузьку дорогу, котра пролягала уздовж побережжя. Згодом дорога почала підійматись, і морська гладінь залишилася десь унизу, під нами. Нарешті ми піднялися на пагорб і виїхали на плато. Міс Кросбі весь час сповільнювала рух, і тепер ми майже повзли зі швидкістю заледве тридцять. Після недавньої карколомної гонитви здавалося, що ми майже не рухаємося. Перед іще однією вузькою дорогою, облямованою високими чагарниками, вогні фар висвітлили напис: «Приватна територія. В’їзду нема». Дівчина скерувала машину туди, і зарості огорнули машину, мов тісна рукавичка. Ми долали вигини та круті повороти, але, наскільки я міг судити, просто крутилися на місці. За кілька хвилин вона загальмувала і зупинилася біля чотириметрових воріт, густо обплетених колючим дротом. Міс Кросбі тричі натиснула на клаксон: це були різкі короткі звуки, котрі луною відкотились у непорушному повітрі й знову повернулися до нас. Ворота розчахнулися неначе самі собою.

– Дуже, дуже дотепно, – зауважив я.

Вона не озвалася і не обернулася, продовжуючи кермувати. Оглянувшись, я побачив, що ворота за нами зачинилися. Враз мені спало на думку, а чи не викрали мене так само, як сестру Гарні. Можливо, лише тепер почало розбирати випите віскі, бо я раптово до всього збайдужів. Відчув, що непогано було б подрімати. Годинник на щитку приладів показував за дві хвилини дванадцяту: мій час сну.

Раптово вузька дорога продовжилася широкою під’їзною алеєю, і ми проскочили крізь ще одні чотириметрові ворота, що стояли відчинені, і, знову оглянувшись, я зауважив, що наче хтось невидимою рукою зачинив їх за нами.

Фари вихопили з темряви дерев’яний будиночок-шале, захований за квітучими кущами та буйними тунговими деревами. Світло впало на вікна першого поверху. Електричний ліхтар відкидав яскраве сяйво на сходи, що вели до вхідних дверей. Міс Кросбі зупинилися, відчинила дверцята машини і вийшла. Я виліз із авто набагато повільніше. Сад-тераса, розбитий просто на скелі, лежав переді мною у місячному світлі. Далеко попереду, внизу, я розгледів плавальний басейн. Океан на задньому тлі м’яко поплескував і поблискував. Аромат квітів був щедро розлитий у задушливому нічному повітрі.

– І це все – ваше? – запитав я.

Морін стояла поруч зі мною. Її голівка заледве сягала мені плеча.

– Так, – озвалася після паузи. – Вибачте, що я вдалася до зброї, але мені конче потрібно було швидко доправити вас сюди.

– Я би поїхав і без зброї.

– Але спочатку ви би взяли слухавку. А мені було дуже важливо, щоб ви цього не робили.

– Послухайте! Я дуже втомився, й мене страшенно болить голова. Мене лупцювали у потилицю, і який би я не був міцний, шия є шия. Усе, чого прошу, – досить уже цих загадок! Розкажіть нарешті, навіщо ви привезли мене сюди. І чому вам було так важливо, щоб я не узяв слухавку? Та й узагалі – чого вам від мене треба?

– Звісно ж, я відповім на всі ваші запитання. Але зайдімо в дім! Я приготую випити.

Ми піднялися сходами. Вхідні двері були відчинені, й ми зайшли у хол, а далі, крізь арку, ступили у велику вітальню, що наче огортала будинок. У ній було все, що можна очікувати побачити в будинку мільйонера. Грошей тут не шкодували. Загальна кольорова гама була кремово-пурпуровою. Кімната розкішна, але не кричуща – хоча й не в моєму стилі, бо я віддаю перевагу стриманішим тонам.

– Ходімо на веранду, – сказала вона. – Пройдете туди самі? А я тим часом приготую нам випити.

– Ви живете тут сама?

– Є ще служниця, але вона нас не потурбує.

Я вийшов на веранду. Там стояли великі зручні дивани завдовжки футів десять, поставлені так, щоб можна було милуватися краєвидом: а він був того вартий. Я плюхнувся на м’яку шкіряну подушечку й поглянув на водну гладінь удалині. Увесь час, поки ми їхали в машині, я ставив собі питання: чого вона від мене хоче? Це мучило мене і далі.

Через кілька хвилин вона приєдналася до мене, штовхаючи перед собою столик на коліщатках із пляшками, склянками та відерцем із колотим льодом. Сіла на іншому кінці дивана. Між нами була відстань не менш як вісім футів.

– Віскі?

– Так, будь ласка.

Я дивився, як Морін розливає віскі. Приглушене блакитне освітлення веранди давало мені змогу добре її бачити, але не дозволяло роздивитися вираз її очей. Я подумав, що вона – найчарівніша з усіх спокусниць, котрих я будь-коли знав. Навіть за цими її рухами було приємно спостерігати.

Ми мовчали, поки вона наливала віскі. Відтак запропонувала мені сигарету, і я взяв, запаливши спочатку її, а потім свою.

Тепер ми були цілком готові до розмови, але вона все ще зволікала, а я не хотів якимось необережним зауваженням зашкодити справі. Ми мовчки дивились у сад, на місяць та океан, і стрілки мого годинника невпинно відлічували час.

Раптом вона озвалася:

– Ще раз вибачте за те, як я поводилася з вами: ну, що запропонувала вам гроші, аби ви залишили мене в спокої. Знаю, що це був хибний крок, але я не хотіла видати себе до того, як з’ясую, що ви за людина. Річ у тому, що мені потрібна допомога. Я – у вельми скрутному становищі й не знаю, як з нього виплутатись. Я була така дурна, а тепер така налякана. Налякана до смерті.

Вона не справляла подібного враження, однак я про це їй не сказав.

– Якби ж то була впевнена, що він не знає про це місце! – продовжила наче сама до себе. – Бо якщо знає, то неодмінно сюди приїде.

– А що, якби ми почали зі самого початку? – м’яко запропонував я. – У нас море часу. Чому вам було так важливо, щоб я не відповів на той дзвінок? Почнімо хоча би з цього.

– Бо тоді він би точно знав, що ви вдома, а він на вас полює, – сказала вона тоном, яким звертаються до нерозумного дитяти.

– Ви не сказали, хто це. Шеррілл?

– Звісно, – кинула коротко.

– А чому він мене шукає?

– Не хоче мати неприємностей, а ви їх йому створюєте. Він намірився покінчити з вами. Я чула, як він звелів Франчіні це зробити.

– Франчіні – це той маленький італієць з віспинами на обличчі?

– Так.

– То він працює на Шеррілла?

– Так.

– Це Шеррілл організував викрадення Стівенса?

– Так, він зробив це заради мене. Але коли я почула, що бідолашний старий помер, отоді й прийшла до вас.

– Шеррілл знає про це ваше кубельце?

Вона заперечно хитнула головою.

– Не думаю. Я ніколи про нього не згадувала, і він ніколи тут не був. Але йому цілком може бути про це відомо. На світі є мало такого, про що він не знає.

– Гаразд, тепер, коли ми нарешті це з’ясували, можливо, почнемо зі самого початку?

– Спершу б я хотіла дещо запитати вас, – мовила дівчина. – Чому ви їздили в «Крествейз» і розшукували мене? Чому ходили до лікаря Бьюлі та бесідували з ним? Вас хтось найняв?

– Так, – сказав я.

– Хто?

– Ваша сестра Дженет, – повідав я їй.

Якби я вдарив її, то й тоді б вона так не зреагувала. Різко відсахнувшись, Морін відкинулась на спинку дивана так, наче наступила на змію.

– Дженет? – Її голос перейшов у нажаханий шепіт. – Але ж вона мертва! Що ви хочете цим сказати? Як можете так жартувати!

Я витягнув гаманець, віднайшов у ньому листа Дженет і простягнув Морін.

– Читайте.

– Що це? – запитала вона, неначе боячись поглянути на аркушик.

– Прочитайте це і не забудьте подивитися на дату. Лист було відправлено чотирнадцять місяців тому, але я прочитав його лише кілька днів тому.

Вона взяла аркушик. Обличчя її застигло, а повіки здригнулися, коли впізнала почерк. Прочитавши лист, випросталась і сиділа кілька хвилин, бездумно дивлячись на літери. Я її не квапив. Тепер страх, справжній, невдаваний, чітко читався на її обличчі.

– І ось це... це й змусило вас зайнятися справою? – нарешті спитала вона.

– Ваша сестра долучила до листа п’ятсот доларів. І я відчув, що просто зобов’язаний відробити ці гроші. Поїхав у «Крествейз», щоб зустрітися з вами й обговорити справу. Якби ви були там і пояснили мені, що все це означає, я би просто повернув гроші та облишив розслідування. Але вас у маєтку не було, тож я продовжив слідство.

– Розумію.

Я чекав, поки Морін щось додасть, але вона мовчала. Сиділа нерухомо, втупившись у лист. Обличчя бліде, очі застиглі.

– Вас справді шантажували?

– Н-ні. Не знаю, чому Дженет це написала. Гадаю, просто хотіла мені досадити: постійно це робила, бо ненавиділа мене.

– А чому вона вас ненавиділа?

Морін довгенько дивилась у сад, перш ніж відповісти. Я зробив ковток віскі й закурив. Якщо вона має намір щось мені повідати, то зробить це невдовзі – вона не з тих, кого можна квапити.

– Не знаю, що й робити, – сказала дівчина. – Якщо я вам розповім, чому вона мене ненавиділа, то змушена буду покладатися лише на ваше благородство, а ви ж спроможні мене знищити.

Я не знав, що відповісти.

– Але якщо нічого не розповім, – провадила вона далі, стиснувши кулачки, – то не знаю, як з цього всього виплутаюся. Мені треба комусь довіритися.

– Хіба у вас нема повіреного? – сказав, просто аби не мовчати.

– З ним лише гірше – адже він мій опікун. А, відповідно до умов батькового заповіту, якщо я буду замішана в будь-якому скандалі, то втрачу все. Я по самі вуха в такому багні, що коли про це стане відомо, то неодмінно виникне грандіозний скандал.

– Ви маєте на увазі Шеррілла? – запитав я. – Це ж ви купили йому яхту «Дрім шіп»?

Вона заціпеніла, повернулась й уп’ялася в мене поглядом.

– Звідкіля це вам відомо?

– А мені й не відомо – просто припускаю. Якби випливло, що вся та афера з «Дрім шіп» пов’язана з вами, вибухнув би страшенний скандал.

– Так, – підтвердила вона і присунулася до мене майже впритул. – Дженет кохала Дуґласа. Я також шаленіла за ним. І відбила його. Вона намагалася застрелити мене, але батько мене врятував. Його вбито замість мене, – бовкнула вона і закрила обличчя руками.

Я сидів, мов закам’янілий, чекаючи, що буде далі. Такого не очікував, тому й здивувався.

– Справу зам’яли, – провадила вона по тривалій паузі. – Не має значення, як. Але це каменем висіло на шиї Дженет. Вона... вона отруїлась. І це також вдалося зам’яти. Ми боялися, що якимось чином випливе, чому Дженет так учинила. Виявилося, що зробити це легко. Лікар був дуже старий, тож і вирішив, що то серцевий напад. Згодом, коли я вже успадкувала гроші – багато грошей – Дуґлас проявив свою справжню сутність. Він сказав: якщо я не дам йому грошей на «Дрім шіп», то він оприлюднить історію про те, як я переманила його від Дженет, а та намагалася мене вбити – натомість застрелила батька й отруїлася сама. І все це начебто через мене. Можете уявити, як би газети роздули усю цю історію – і тоді б я втратила все. Отож, я дала йому гроші на ту жахливу яхту, але він цим не вдовольнився. Він і далі приходить до мене по гроші та стежить за кожним моїм кроком. Йому стало відомо, що ви розпочали розслідування, тож він злякався, що розкопаєте усю цю історію – і якщо вам це таки вдасться, він втратить будь-яку владу наді мною. Він робить усе, аби зупинити вас. Коли почув, що Стівенс має намір зустрітись із вами, то просто його викрав. А тепер хоче знищити й вас. Не знаю, що й робити. Бажаю кудись поїхати і сховатися. Хочу, щоб ви допомогли мені в цьому. Ви ж мені допоможете, правда?

Вона схопила мене за руку.

– Обіцяєте не видавати мене? За це я зроблю для вас будь-що. Справді! То ви мені допоможете?

Ледь чутний звук змусив нас одночасно обернутися. Високий, кремезний чоловік із темним кучерявим волоссям, одягнений у червону футболку й темно-сині штани, стояв позаду нас. Він тримав автоматичний пістолет 38-го калібру, спрямований на мене. На його загорілому обличчі грала весела поблажлива посмішка – так, ніби він отримував задоволення від якогось вельми дотепного жарту, котрий, однак, вище його розуміння.

– Чудову історійку наплела Морін, еге ж? – спитав він низьким приємним голосом. – Отож, вона хоче кудись поїхати і сховатися? То матиме таку змогу. Її справді сховають – і то так, що ніхто ніколи не знайде. Те саме стосується й вас, мій юний допитливий друже!

Я саме вираховував відстань між нами, прикидаючи, чи встигну дістатися до нього перш, ніж він вистрелить, але тут почув так добре знайомий мені свист кийка, і в голові моїй наче щось вибухнуло.

Останнє, що я затямив, був дикий, нажаханий крик Морін.

Розділ четвертий

І

Кімната була велика й простора, стеля та стіни – сліпучо-білі. Холодні білі пластикові жалюзі закривали вікна, а затінена лампа відкидала калюжку світла під ліжком навпроти.

На ліжку сидів чоловік. Він читав. Вузьке кістляве обличчя з високим чолом надавало йому вигляду студента, який готується до іспитів.

Кілька хвилин я спостерігав за ним крізь напіврозплющені очі, якось відсторонено розмірковуючи над тим, ким він може бути і що робить у цій кімнаті разом зі мною. Було щось дивне в тому, як він читав книжку. Це був товстелезний том з дрібним шрифтом. І лише коли він перегорнув сторінку і я побачив назву розділу, зрозумів, що він тримає книгу догори ногами.

Я зовсім не здивувався, що перебуваю у незнайомій кімнаті. У мене склалося враження, що я тут давненько: кілька днів чи навіть тижнів. І мав відчуття, що на цьому вузькому ліжку я лежу хтозна-скільки: воно стало майже рідним, як власне ліжко в моїй халупі, котра, здавалося, така ж далека від мене, як минулорічний сніг.

Інстинктивно знав – і був упевнений, що мені цього не казали – перебуваю, ймовірно, в лікарні й намагався згадати чому – чи не збила мене, часом, машина – але мозок відмовлявся мені служити. Я ніяк не міг зосередитись, і думки весь час поверталися до чоловіка навпроти. Єдине, що мене насправді цікавило, – чому він тримає книгу таким оригінальним способом, бо мені здавалося, що той том і без того надто складний та заплутаний, щоб його ще й читати.

Чоловік на ліжку був молодий: мав не більше двадцяти чотирьох років, і його густе русяве волосся було довге й шовковисте. Мав глибоко посаджені очі, що у світлі настільної лампи виглядали, мов дві западини.

Раптом я усвідомив, що він також спостерігає за мною, хоч і вдає, що читає: спостерігає з-під повік у той момент коли, злегка нахмурившись, повільно перегортає сторінку.

– Вам буде легше читати, якщо ви перевернете книжку, – сказав я і був здивований, як, мовби здалека, прозвучав мій голос – неначе долинув із сусідньої кімнати.

Він підвів очі й посміхнувся. Приємний молодий чоловік: типовий студент коледжу, який краще ознайомлений із бейсболом, аніж з книжками.

– Я завжди читаю книжки таким чином, – озвався він, і голос його виявився несподівано дуже високим. – Так набагато цікавіше та зовсім неважко зрозуміти, про що йдеться: до того ж, дуже повчально.

Він відклав книгу.

– Як ви сьогодні почуваєтеся, містере Сібрайт? Боюся, вам було дуже кепсько. Як ваша голова?

Смішно, але тепер, коли він про це спитав, я усвідомив, що голова моя справді розколюється, і кров бухкає у скронях.

– Болить, – сказав я. – То це лікарня?

– Не зовсім. Гадаю, вони називають це «санітарієм».

– Ви хотіли сказати – клінікою? Клінікою для душевнохворих?

Він посміхнувся, кивнувши світловолосою головою.

– Саме так: це клініка для психів.

Я заплющив очі. Думати було важко, але я зробив зусилля. За кілька хвилин згадав свист кийка над головою, чоловіка в яскраво-червоній футболці й нажаханий крик Морін. «Санітарій». До мене врешті дійшло, і я відчув, як мурашки, наче лапки павука, пробігли мені по спині. Оце так «санітарій»!

Я різко сів, але щось тягнуло мені руку донизу, наче пришпилюючи її до ліжка. Глянув униз. Яскравий нікельований, з гумовою прокладкою наручник охоплював мені зап’ястя. Інший наручник був прикріплений до спинки ліжка.

Білявий спостерігав за мною з в’ялим інтересом.

– Вони гадають, що для нас же краще, якщо ми прикуті, – зауважив він. – Це справді кумедно але, гадаю, вони мають слушність.

– Так, – мовив я, влягаючись на спину. Знову відчув мурашки. – А хто завідує цією клінікою?

– Доктор Зальцер, звісно! Хіба ви цього не знали? Він просто чарівний і вам сподобається: він усім подобається.

І тоді я згадав, як той чоловік у червоній футболці пообіцяв мені, що сховає мене так, що ніхто ніколи не знайде. Психіатрична лікарня, звісно ж, ідеальне місце для цього. Але ж Зальцер не тримав клініку для психів – він відав санаторієм для людей з надмірною вагою! Принаймні так казала сестра Гарні.

– Я вважав, у нього санаторій здорового харчування, – сказав я обережно. – А тут – клініка для психів.

– Це справді санаторій, але в ньому є також флігель для душевнохворих, – пояснив білявий, побарабанивши пальцями по нічному столикові. – Про це мало хто знає.

І він знову побарабанив пальцями.

– Родичам набагато приємніше знати, що ви перебуваєте в санаторії для схуднення, ніж у психушці.

– То ми саме в цьому крилі?

– Так. Стіни тут звуконепроникні. Судячи з їхнього вигляду, цього не скажеш, але спробуйте лише по них постукати. Це справді потішно.

Він подався вперед і стукнув кулаком об стіну. Ні звуку.

– Гадаю, це гума. Між іншим, мене звати Дункан Хоппер. Може, ви чули про мого батька, Двайта Хоппера?

Наскільки я міг пригадати, це великий торговець фарбами і лаками. Не знав, що в нього є син.

– Меллой, – відрекомендувався я. – Віктор Меллой.

Він схилив голову набік і уважно придивився до мене.

– Хто?

– Меллой.

– А ви впевнені у цьому? – і лукаво посміхнувся. – Мені сказали, що вас звати Едмунд Сібрайт.

– Ні, я Меллой, – і знову наче лапки павука пробігли мені по спині.

– Розумію, – і він наново почав барабанити пальцями по столикові. Здавалося, отримує від цього задоволення.

– Ви не заперечуватимете, якщо називатиму вас Сібрайтом? Бленд називає вас Сібрайт. Доктор Зальцер називає вас Сібрайт. Таке ж прізвище зазначене в усіх ваших документах. Я навіть спеціально попросив Бленда показати їх мені. У вас маніакально-депресивний психоз. А ви хіба цього не знали?

Раптово у мене пересохло в роті.

– Що-що у мене?

– Маніакально-депресивний психоз; але я сказав би, що це нісенітниця.

– Так, це справді нісенітниця.

Мені ставало дедалі важче зберігати спокій і тверезо розмірковувати.

– Радий це почути. Депресивні дуже втомлюють. Ви на такого не схожі, про що я Блендові й сказав. Але Бленд дуже тупий; він геть неосвічений і ніколи не слухає, що я йому кажу. Боюся, він вам не сподобається. Бленд стверджує, що я параноїк, але це також дурня. Ми з ним сьогодні вранці з цього приводу посперечалися. Тоді він і дав мені цю книгу. В ній ідеться про параною. Справді цікава книжка. Але в мене нема жодного з цих симптомів. У ній також вміщена прецікава стаття про маніакально-депресивні розлади.

І він знову побарабанив пальцями по столикові, перш ніж запитати:

– У вас бувають галюцинації?

Я відповів, що ні.

– Дуже радий! – він справді дуже зрадів. – Однак дивно, що ви називаєте себе Меллоєм, правда ж? Чи ви так не вважаєте?

Я сказав повільно та чітко:

– У цьому нема нічого дивного, бо я справді Меллой.

– Розумію.

Він потягнувся за книгою і знову почав гортати сторінки.

– Але якщо ви не Едмунд Сібрайт, то чому ви тут?

– Це довга історія, – сказав я, і раптом мені стало дуже важливо, щоб цей хлопчина мені повірив. Бо якщо не повірить він, то хто тоді повірить?

– Я – приватний детектив, і мене найняли розслідувати одну справу. Я з’ясував, що доктор Зальцер винний у смерті однієї дівчини, Юдори Дрю. Справа тепер надто заплуталася, тому мене викрали і помістили сюди.

Не знаю, чому в мене вирвались оті останні слова. Вони прозвучали жахливо, але, щоби врятувати життя, я не зміг вимислити нічого кращого. Паніка поступово охоплювала мене, бо я бачив недовіру в очах Хоппера.

– Доктор Зальцер? – перепитав він з чарівною усмішкою. – Вбивця? Це цікаво. То ви – детектив. Справді?

– Послухайте, – сказав я, намагаючись сісти на ліжку. – Знаю, про що ви думаєте. Гадаєте, що я збожеволів, чи не так?

– Звісно ж, що ні, містере Сібрайт, – м’яко озвався він. – Я нічого такого не думаю. Впевнений, що з вами усе в порядку і ви не божевільний; упаси Боже!

Я облизав сухі губи.

– То ви в цьому переконані?

– Звісно!

Але, судячи з виразу його обличчя, я бачив, що він мені не вірить.