Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Розділ шостий

І

Я стояв у тіні вентилятора й оглядав палубу. Кремово-червоний навіс тріпотів наді мною. Вся палуба була застелена важким червоним килимом, закріпленим кілочками. Уздовж поручнів мигтіли, мов бусини, червоні та зелені вогники.

На верхній палубі я міг бачити двох бездоганно вдягнених матросів, освітлених яскравими ліхтарями над трапом. На палубу щойно піднялися дівчина у вечірній сукні та двоє чоловіків у смокінгах. Коли гості, прямуючи до залитого світлом ресторану, наблизилися до матросів, ті ввічливо їх привітали. Крізь великі довгасті ілюмінатори я спостеріг пари, які кружляли під приглушені звуки саксофонів і барабанів. Наді мною, на палубі вгорі, три постаті в білому перехилилися через поруччя, стежачи за щільним потоком новоприбулих. Там було темно, але я помітив, що один із чоловіків палить.

Ніхто не звертав на мене уваги, тож, роззирнувшись довкола, я вислизнув із тіні вентилятора, пройшов килимом і наблизився до рятувальної шлюпки. Зупинився, прислухався, знову поглянув направо-наліво та стрімко пірнув у тінь під верхньою палубою.

– А вони все прибувають, – протяжно промовив голос наді мною. – Певно, буде ще одна веселенька ніч.

– Так, – погодився інший голос. – Поглянь-но на ту даму в червоному. Яка в неї фігура! Присягаюся, вона...

Але я не розчув, що він сказав далі, бо вони могли глянути вниз і помітити мене. Поруч були двері. Я відчинив їх і оглянув сходи, що вели на нижню палубу. Десь зовсім близько розсміялася дівчина: голосний, хрипкий сміх, який змусив мене зирнути через плече.

– П’яна у дим, а сукня мов улипла, – озвався голос наді мною. – Ось які жінки мені подобаються!

На борт саме піднімалися три дівчини і чоловік. Одна з дівчат була така сп’яніла, що ледь трималася на ногах. Тільки-но вони зайшли у ресторан, як я прослизнув на сходи, що вели на нижню палубу.

Там було темно і тихо. Я відійшов подалі від сходів. Місячне світло пробилося крізь нещільну хмарку, його було достатньо, аби я побачив, що на палубі нікого нема. Самотній вогник бортового ілюмінатора оддалік впадав у вічі, мов пляма від супу на сукні нареченої.

Я попростував до нього, пересуваючись обережно й намагаючись не шуміти. На півдорозі зупинився. Переді мною виросла постать у білому, яка наближалася. Укритися нікуди. На палубі – жодного сховку: вона була гола, як тильний бік моєї долоні. Пальці мої намацали «пушку», і я відійшов до поручня та обперся об нього.

Високий широкоплечий чоловік у тільняшці та білих матроських штанях вийшов з освітленої смуги і попрямував до мене. Пройшов мимо, щось мугикаючи собі під ніс, навіть не поглянувши у мій бік, і піднявся сходами на верхню палубу.

Важко дихаючи, я знову подався до освітленого ілюмінатора. Зупинився біля нього й зазирнув усередину. І мало не скрикнув.

Бо в каюті обличчям до мене сиділа Пола. Вона читала журнал, і на лобі її залягла сувора складка. Вона виглядала такою чарівною... і такою самотньою! Я сподівався знайти її на цій яхті. Гадав, де вони можуть її тримати – але не сподівався віднайти так швидко.

Я оглянув двері каюти. На них був засув, до того ж, міцний. Я відсунув його і повернув ручку. Двері піддались, і я увійшов. Усе виявилося доволі просто. Побачивши мене, Пола підстрибнула в кріслі. Вона не відразу впізнала мене в матроській формі, а коли таки впізнала, то безсило впала у крісло, намагаючись посміхнутися. Вираз полегшення, який я прочитав у її очах, був для мене достатньою винагородою за ризиковану подорож у фанерному ящику.

– Як ти тут? – запитав я, всміхнувшись. Якби вона не була такою стриманою, я неодмінно розцілував би її.

– Зі мною все гаразд. А ти як сюди дістався?

Вона намагалася сказати це байдужим тоном, але тремтіння в голосі видало її.

– Та якось вдалося. Принаймні вони ще не знають, що я тут. Джек і Майк прибудуть близько дев’ятої. Можливо, нам доведеться добиратися до берега плавом.

Вона глибоко зітхнула і скочила на ноги.

– Я знала, що ти прийдеш, Віку!

І саме тоді, коли я вже думав, що Пола зараз розпустить своє розкішне волосся, вона додала:

– Тобі не слід було з’являтися тут самому. Чому ти не прихопив із собою поліцаїв?

– Не був упевнений, що вони захочуть піти, – відповів. – А де Ейнона?

– Не знаю, але вважаю, що вона не тут.

У каюті було так душно, що я аж спітнів.

– То що сталося? Коротко розкажи...

– Пролунав дзвінок, і я підійшла до дверей, – почала розповідь Пола. – Подумала, що то ти. Натомість у передпокій ввалилося четверо «макаронників». Двоє посунуло у спальню, і звідти почувся крик Ейнони. Двоє інших повідали, що забирають мене із собою на яхту, при цьому погрожуючи ножем. Я бачила, що вони пустять його в хід за найменшої нагоди, – тут вона ледь помітно скривилася. – Ми спустилися ліфтом, а потім вийшли на вулицю. Увесь цей час один з «макаронників» тримав ніж мені під боком. На нас уже чекала машина. Вони запхали мене в неї, і ми рушили. Коли від’їжджали, помітила біля будинку великий чорний «роллс-ройс». З під’їзду вийшов італієць із Ейноною на руках. І все це посеред білого дня. Люди дивилися на нас, але ні у що не втручались. Ейнону засунули в «роллс-ройс», і більше я її не бачила. Мене ж доправили на яхту й зачинили в каюті. Попередили: якщо зчинятиму галас, вони переріжуть мені горло. Це жахливі люди, Віку!

– Знаю, – похмуро погодився з нею. – Я вже мав з ними справу. Той «роллс-ройс» належить Морін Кросбі. Можливо, вони відвезли Ейнону в будинок на скелі.

Ще мить я розмірковував, а потім спитав:

– Чи вони когось приставили до тебе?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Хочу оглянути яхту до того, як ми її полишимо. Морін також може бути тут. Підеш зі мною?

– Якщо вони помітять, що я зникла, то зчинять тривогу. Краще залишуся тут, поки ти не повернешся. Ти ж будеш обережний, правда, Віку?

Я трохи повагався, не знаючи, як краще вчинити – вивезти Полу звідси або спершу розвідати, чи нема тут Морін та Ейнони.

– Якщо їх тут нема, полишимо яхту, – сказав я, витираючи спітніле обличчя носовичком. – У мене що, лихоманка чи в цій каюті справді спекотно?

– Тут справжнісіньке пекло! І з кожною хвилиною стає спекотніше. Скидається на те, що вони увімкнули підігрів.

– Побудь тут ще з десять хвилин, мала! Невдовзі я повернуся.

– Але будь обережний!

Я поплескав її по руці, підбадьорливо усміхнувся та вислизнув на палубу. Зачинив двері на засув і вирушив на корму судна.

– І що, в біса, ти тут робиш? – почувся голос із темряви.

Я мало не підстрибнув.

Короткий кряжистий чоловік у морському кашкеті виник нізвідки. Облич один одного ми не бачили, хоч і пильно вдивлялися.

– Скільки разів я вам казав: тримайтеся подалі від цієї палуби! – рявкнув він, коли ми зблизилися.

Він спробував схопити мене за руку, але я ухилився. І блискавично, щосили, поцілив йому в живіт. Тому перехопило подих, і він подався уперед, намагаючись віддихатись. Я врізав йому в щелепу, мало не вивихнувши при цьому собі зап’ястя. Він опустився накарачки, а потім завалився на спину. Я нахилився, схопив його за вуха і гримнув головою об палубу.

Усе це сталося за кілька секунд. Я знову побіг до Полиної каюти, розчахнув двері й затягнув туди непритомного товстуна, кинувши його на підлозі.

– Наштовхнувся на нього, – важко дихаючи, пояснив я Полі, схиляючись над чоловіком. Припіднявши повіки, заглянув йому в очі. Він був живий, але, судячи з млявості, ще деякий час пробуде у «відключці».

– Запхай його у шафу, – попросила Пола. – Я за ним пригляну.

Збліднувши, вона, проте, залишалася спокійна. Нелегко було вивести її зі себе.

Я протягнув товстуна через усю каюту до шафи. Мусив його туди увіпхати, але, щоб зачинити дверцята, довелося налягти на них усім тілом.

– Фу! – сказав Полі, витираючи спітніле обличчя. – З ним усе буде в порядку – якщо він не задихнеться. У шафі – наче в топці.

– Саме це мене й турбує – навіть підлога в каюті гаряча. Як ти гадаєш – може, десь на яхті пожежа?

Я доторкнувся до килима. Він був справді теплий – і навіть занадто. Відчинивши двері, я приклав руку до дощатої підлоги в коридорі. Вона була така гаряча, що мало не обпік руку.

– Боже мій! – вигукнув я. – Здається, ти права. Ця клята яхта десь унизу горить. – І я схопив Полу за руку й потягнув на палубу. – Ти тут не залишишся. Ходімо, мала, – і тримайся мене. Оглянемо все удвох, а потім піднімемося на верхню палубу.

Я звірився зі своїм годинником: за п’ять дев’ята. Джек буде тут через кілька хвилин.

На палубі Пола спитала:

– Може, нам слід здійняти тривогу? Бо ж на яхті повно людей, Віку!

– Ще не час – пізніше, – озвався я.

У дальньому кінці коридору помітив двері. Постояв трішечки, прислухаючись, а потім повернув ручку та відчинив їх.

Там було спекотніше, ніж у розпеченій духовці, й навіть фарба на стінах потекла. Це була гарна кімната: велика, простора і гарно умебльована – щось середнє між робочим кабінетом та кімнатою відпочинку. Великі вікна по обидва боки кімнати виходили на пляж Оркід-сіті й Тихий океан. Самотнє світло настільної лампи відкидало сліпучу калюжку на стіл та частину килима. Решта кімнати залишалась у темряві. Сюди долинали приглушені звуки музики та м’яке ковзання ніг паркетом.

Я відчинив двері, тримаючи зброю напоготові. Пола зайшла слідом за мною і зачинила двері. Тут явно відчувався запах диму та горіння, і коли я підійшов до столу, то зауважив, що килим тліє, а дим струминками просочується крізь обшивку між панелями.

– Вогонь прямо під нами, – повідомив Полі. – Тому тримайся ближче до дверей. Підлога щомиті може завалитися. Здається, це робочий кабінет Шеррілла.

Одну за одною я відчиняв шухляди письмового стола, сам не знаючи, чого шукаю. В нижній шухляді знайшов квадратний конверт. Одного погляду на нього виявилось достатньо, щоб зрозуміти, що це – зникле досьє Ейнони Фрідлендер. Я згорнув його та поклав у кишеню штанів.

– Гаразд, – урешті сказав. – Тепер ходімо звідси.

Пола тремтливим голосом запитала:

– Віку – а що це там, за столом?

Я заглянув за стіл. Там справді щось біліло, за обрисами дуже нагадуючи чоловіка. Я підніс настільну лампу, і тепер світло впало просто на нього. Полі аж віддих перехопило, бо це був Шеррілл. Він лежав горілиць, і на лиці його застиг оскал. Одяг на ньому тлів; на руках, розкинутих на задимленому килимі, виднілися сліди опіків. Його вбили з близької відстані пострілом у голову. Половину черепа знесло.

Коли я нагнувся, щоб оглянути вбитого, почулося потріскування, і два великих язики полум’я вирвалися з-під підлоги та лизнули мертве обличчя.

II

Маленький італієць стояв у дверях, витріщившись на нас. У руках тримав тупоносий автоматичний пістолет, і дуло його було спрямоване мені в груди. Гидке смагляве обличчя лисніло від поту, чорні очиці палали ненавистю. Він виник наче з-під землі.

– Віддай це мені, – сказав, простягаючи до мене руку. – Ну, те, що ти сховав у кишеню.

В опущеній руці у мене також був пістолет, але я знав, що не встигну вистрелити, бо «макаронник» зробить це швидше за мене. Тож лівою рукою я витягнув досьє з кишені, зауваживши, що ненависть в очах італійця поступилася місцем рішучості. Його палець на спусковому гачку аж побілів од напруження. Все це я уздрів та усвідомив за частку секунди, і вже знав, що італієць зараз вистрелить.

Пола жбурнула стілець між нами. Його очі сіпнулися – так само, як і рука. Зброя вистрілила, і куля пролетіла за якихось два фути від мене. Не встиг він відвести очі від стільця та поглянути на мене знову, як вистрелив уже я. Три кулі миттєво прошили груди. Його відкинуло до стіни, пістолет випав з рук і обличчя перекосила гримаса.

– Утікаймо! – закричав я Полі.

Вона нагнулася, підняла зброю і помчала до дверей. Біжучи за нею, відчув, як підлога піді мною подається. Почувся тріск дерева. Мене обдало таким жаром, наче я біг розпеченими плитами. Підлога прогнулась і обвалилась. Якоїсь жахливої миті я вже подумав, що впаду разом із нею, але добре закріплений килим виявився достатньо довгим та міцним для того, щоб я встиг пробігти ним до дверей і вискочити у коридор.

Позаду мене, в Шеррілловому кабінеті, пролунав оглушливий тріск. Краєм ока я зауважив, як меблі сповзають униз у червону топку, а тоді Пола схопила мене за руку, і ми побігли на палубу вниз.

Смола повільно витікала з-під обшивних дощок, і дим клубував угору.

Звідкілясь із темряви по нас пальнули, і куля поцілила в дерев’яну перегородку за мною, зачепивши дзеркало однієї з кают. Почувся дзенькіт розбитого скла.

Я прикрив собою Полу, хоча й усвідомлював, що в своїй білій куртці є прекрасною мішенню для нічної стрільби.

Знову пролунали постріли. Відчув, як куля просвистіла повз моє обличчя. Стріляли від рятувальної шлюпки. Я побачив примарну постать, яка припала до перил. Я двічі стрельнув. Другий постріл таки дістав його. Хитаючись, чоловік відійшов од шлюпки і впав на розпечену підлогу.

– Біжімо! – гукнув я.

І ми побігли. Тепер палуба була така гаряча, що це відчувалося навіть крізь взуття. Якось ми добралися до сходів, що вели на верхню палубу. Крізь рев полум’я чули зойки та крики, а також дзенькіт розбитого скла.

Ми видряпалися на верхню палубу, де було повно чоловіків та жінок у вечірніх сукнях. Усі щосили волали. Чорний дим оповив яхту, і тут було майже так само гаряче, як і на нижній палубі.

Я міг бачити кілька чоловіків у морській формі, які намагалися контролювати ситуацію. Але з таким самим успіхом вони могли б спробувати гримнути обертовими дверима.

– Джек уже має бути десь тут, – крикнув я Полі. – Тримайся за мене і пробираймося до леєра.

Ми продиралися крізь бурхливий натовп. Якийсь чоловік схопив Полу за руку й відтягнув її від мене. Певно, він сам не розумів, що робить, бо обличчя його було перекошене, а очі дикі. Він гарячково вчепився у мене, тож я змушений був поцілити йому в щелепу, від чого той аж зігнувся удвоє, а сам я, штовхаючись, почав пробиратися до Поли.

Дівчина з розірваним ліфом сукні впала в мої обійми і заверещала. Її дихання, перемішане з алкогольними випарами, мало не попекло мені шкіру. Я намагався її відштовхнути, натомість руки дівчини мало не задушили мене. Тоді мені на допомогу кинулася Пола, відтягнувши дівчину та боляче нам’явши тій вуха. Захитавшись і заверещавши пронизливо, мов недорізана свиня, дівчина зникла у натовпі.

Ми досягли борту. Від яхти навсібіч відчалювали маленькі човни – ціла армада човнів. Море аж кишіло ними.

– Агов! Віку!

Голос Кермана перекрив цей пекельний шум, і ми побачили, що він стоїть недалеко від нас, міцно вчепившись у леєр, відбиваючись од знавіснілого натовпу, який щомиті готовий був відірвати його від рятівного троса.

– Сюди, Віку!

Я штовхнув Полу перед себе. Ми дісталися Кермана після запеклої боротьби та після того, як Пола мало не залишилася без сукні, котру з неї намагалася зірвати ошаленіла юрба.

Керман збуджено заговорив:

– Невже це ви підпалили цю паршиву посудину? – заволав він. – Ну й паніка! І що вселилось у цих бовдурів? Та вони й за тиждень не заспокояться, навіть коли ця посудина уже давно буде на дні!

– Де твій човен? – задихаючись, спитав я, спровадивши геть підпилого гульвісу, який намагався перелізти через канат.

– Спокійно, старигане! – сказав я йому. – Сьогодні надто мокро, щоб плавати. До того ж, тут зараз чи не всі човни світу!

– Наш човен якраз піді мною, – озвався Керман, показуючи кудись униз. Він підняв Полу і підніс до леєра, поки я утримував натовп від того, щоб той не наслідував Полин приклад. Керман поставив Полу на мотузяну драбину, що звисала з борту судна, і наша мала почала спускатись, як справдешній матрос.

– Це не для вас, мадам! – гаркнув Керман, помітивши, що ще якась дівчина продирається до нього. – Це приватний човен! Спробуйте щастя деінде.

Дівчина, істерично волаючи, кинулася до нього й обхопила його ноги руками.

– О Боже! – заволав Керман. – Та ви з мене так і штани знімете! Віку, дай мені руку! Ця дама точно здуріла!

Я перекинув ногу через канат і опинився на мотузяній драбині.

– А я гадав, що тобі подобаються такі пристрасні дамочки. Якщо вона аж так «запала» на тебе – бери її зі собою!

Уже не знаю, як йому вдалось її спекатися, але коли я зістрибував у човен, Керман так швидко зіслизнув мотузяною драбиною, що мало не збив мене з ніг.

– Спокійніше! – закликав я його і схопив за барки, аби врівноважити.

Майк швидко завів двигун, і човен почав віддалятися від судна. Нам довелося в буквальному сенсі прокладати собі шлях, бо кількість човнів, що прибувала до яхти, просто вражала. Це вже нагадувало Дюнкерк[33]33
  Місто у Франції; під час Другої світової війни стало відомим завдяки «Операції Динамо» – операції з евакуації британських та французьких військ у 1940 р. За наказом Вінстона Черчілля всі судна, великі й малі, були спрямовані до Дюнкерка для того, щоб забрати англійських солдатів. Вінстон Черчілль назвав цю операцію «Дивом Дюнкерка», коли більш як 388 тисячам осіб удалося втекти з міста, котре оточили німці, до Великої Британії.


[Закрыть].

– Хороша робота! – похвалив я Майка, поплескавши його по широкій спині.

– Ви, хлопці, прибули саме вчасно.

І я озирнувся на «Корабель мрії». Нижня палуба тепер була у вогні, й дим оповивав яхту звідусіль.

– Цікаво, на скільки вона застрахована?

– Це твоїх рук діло? – перепитав Керман.

– Звісно, що ні, йолопе! Шеррілл мертвий. Хтось його застрелив, а потім підпалив яхту. Якби ми випадково не наткнулися на нього, то ніхто ніколи не знайшов би його.

– Дорогуваті похорони, – зауважив Керман байдуже.

– Не дуже – якщо судно застраховане. Краще заспокой Полу. А я поки що погляну ось на це, – і витягнув з кишені досьє Ейнони Фрідлендер.

Керман присвітив мені ліхтариком.

– Що це в тебе? – спитав.

Поглянувши на перший же аркуш досьє, я не повірив власним очам.

Пола незадоволено зауважила:

– Віку, може б, ми краще вирішили, що робитимемо далі?

– Що робитимемо? Ми з Джеком займемось Ейноною. А тим часом ти розповіси Міффліну про Шеррілла. Змусь його якнайшвидше поїхати у той будинок Морін на скелі. Усе повинно скінчитись уже сьогодні ввечері.

Пола витріщилася на мене.

– Хіба тобі не краще самому зустрітися з Міффліном?

– У нас нема на це часу. Якщо Ейнона – в будинку Морін, то їй загрожує смертельна небезпека.

Керман нахилився до мене.

– Що все це означає?

Я потріпав паперами перед його носом.

– Тут усе описане, а той дурень Міффлін не вважав за потрібне розповісти про це мені. З 1944 року Ейнона хворіла на ендокардит. Я ж казав тобі, що вони намагаються приховати якогось великого кота у мішку. Тож тепер той нарешті виліз!

– У Ейнони слабке серце? – перепитав Керман, витріщившись на мене. – Але ж ти маєш на увазі Дженет Кросбі, чи не так?

– Послухай-но опис Ейнони, – сказав я.

– Зріст: п’ять футів[34]34
  1 фут = 30,5 см.


[Закрыть], темноволоса, очі карі, повненька. Обміркуйте почуте.

– Але це не так! Вона висока й білява! – заперечив Керман. – Про кого ти говориш?

Пола здогадалася перша.

– Це – не Ейнона Фрідлендер. То хто ж це?

– Ясна річ, що не вона! – схвильовано сказав я. – Хіба ви не розумієте? Тоді, у «Крествейз», од серцевого нападу померла саме Ейнона! А дівчина, яку тримали у санаторії Зальцера, – Дженет Кросбі!

III

Ми стояли біля підніжжя майже прямовисної скелі, вдивляючись у темряву. Далеко в морі палало величезне багаття, що було колись яхтою «Дрім шіп». Великий грибоподібний стовп диму завис у нічному небі.

– Видряпатися туди? – спитав Керман. – Ти що, вважаєш, ніби я мавпа?

– А про це тобі краще поговорити зі своїм батьком! – сказав я, вишкірившись у темряві. – Бо іншого шляху нема. Головний вхід заблокований подвійними воротами, через які пропущено електричний струм, а огорожа обплутана колючим дротом. Якщо маємо намір туди дістатися, то лише так.

Керман відступив на кілька кроків, щоб вивчити рельєф скелі.

– Три сотні футів – це тобі не дюйм, – сказав він, і в його голосі вчувався страх. – Боюся, що буду в захваті від кожного фута цієї милої скельки!

– Ну що ж, ходімо! Принаймні спробуймо!

Перших двадцять футів були порівняно легкими.

Великі валуни утворили біля підніжжя скелі своєрідну платформу, і туди доволі нескладно було видряпатись. Отож, ми стояли на пласкому майданчикові пліч-о-пліч, і я присвічував ліхтариком кудись у темряву. Зубчаста вершина скелі нависала над нами і, майже нагорі, випиналась, утворюючи те, що сміливо можна було назвати непрохідним бар’єром.

– Он той кавалок мені подобається найбільше, – сказав Керман, вказуючи рукою нагору. – Там, де ті вигини. Дістатися туди буде справжньою втіхою – роботонька не на життя, а на смерть.

– Можливо, все не так погано, як виглядає, – сказав я, хоча мені й самому це не дуже подобалось. – Якби ж у нас була хоча б мотузка....

– Якби у нас була мотузка, я спокійно пішов би в якесь відлюдне місце й радо би на ній удавився, – похмуро озвався Керман. – І цим зекономив би купу часу та уберігся б од важкої роботи.

– Замовкни, закінчений песимісте! – гостро урвав його я і почав дряпатися на скелю. На ній намацував підходящі виступи – опори для рук, і якби вона не була така прямовисна, то не так уже й важко було б туди вилізти. Але, так чи інакше, я усвідомлював, що один невдалий рух – і це буде кінець і сходженню, і мені. Я каменем упаду вниз – не буде жодного сповзання чи спроб ухопитися за щось руками.

Коли я піднявся приблизно на п’ятдесят футів, то зупинився, щоб перевести дух. Не міг змусити себе поглянути вниз. Найменша спроба відірвати голову від скелі призведе до порушення рівноваги, і я неодмінно впаду.

– Ну, як ти? – задихаючись, спитав я, притискаючись до скелі та дивлячись у всіяне зірками небо.

– Твоїми молитвами! – простогнав Керман. – Сам дивуюся, що досі живий. Як ти гадаєш – це справді небезпечно, чи я лише себе «накручую»?

Схопившись за черговий виступ скелі, я піднявся ще на кілька футів.

– Це небезпечно, лише коли ти падаєш сам: тоді це фатально, – заспокоїв я його.

Ми продовжували сходження. Одного разу я почув звук каменя, що покотився вниз, і Керман гарячково хапнув ротом повітря. Моє волосся стало сторч.

– Уважніше з цими камінцями, – важко дихаючи, видушив із себе він. – Один з них залишився у мене в руці.

– Буду обачним.

Пройшовши чверть шляху, я несподівано опинився перед рівним майданчиком. Видряпався на нього і притулився спиною до скелі, намагаючись відсапатися. Холодний піт стікав потилицею на спину. Якби я знав, що все буде аж так погано, то краще спробував би проникнути крізь ворота. Але тепер уже пізно щось змінювати. Я ще міг видряпатися нагору, однак аж ніяк – спуститися.

На майданчику до мене приєднався Керман. Його обличчя лисніло від поту, а ноги тремтіли.

– Це мені геть відбило охоту до походів у гори, – випалив він. – Й одного разу вистачило, щоби зрозуміти: це далеко не втіха. Як гадаєш, ми подолаємо той вигин?

– Мусимо це зробити, – сказав я, вдивляючись у темряву. – Іншого виходу в нас просто нема. Подумай лише про спуск!

Я знову спрямував промінь ліхтарика на вершину. Наліво від нас і просто вгору тягнулася чотирифутова розколина, що прорізала опуклість.

– Бачиш ось це? – спитав я. – Якщо б ми пролізли крізь цю тріщину, то подолали б той клятий вигин.

Керман глибоко зітхнув.

– Ну й ідеї у тебе, – сказав він. – Цього просто не можна зробити!

– Гадаю, що можна, – заперечив я, вивчаючи обриси тріщини. – Принаймні, я маю намір спробувати.

– Не будь дурнем! – тривога бриніла в голосі Кермана. – Ти зісковзнеш униз!

– Якщо маєш охоту подолати вигин іншим шляхом – що ж, спробуй. Я ж пробиратимуся розколиною.

І я відхилився від виступу, знайшов підходящу виїмку для ніг, ухопився за потовщення угорі й піднявся ще трохи. Це була важка та неквапна робота. Затягнутий серпанком місяць небагато допоміг мені в цьому, і безліч часу довелося витратити на те, щоб відшукати опору для рук. Коли мої голова та плечі нарешті зрівнялися з початком розколини, раптово відколовся шматок скелі під ногами. Я відчув це за секунду до того, як він відвалився, тож гарячково вчепився нігтями у стінки ущелини, намагаючись будь-що втриматися. Пальці зачепилися за краї виступу, і я завис у повітрі.

– Тримайся! – гукнув Керман істерично – як стара леді, в котрої вогонь охопив сукню. – Тримайся міцніше! Я вже поруч із тобою!

– Залишайся там, де є! – крикнув йому. – Бо інакше зіб’ю й тебе!

Я намагався знайти підходящий уступ для ніг, але ступні ковзали вздовж скелі, ніде не зачіпляючись. Тоді спробував щосили підтягнутися на руках, але це не допомогло. Мені вдалося просунутися вгору лише на кілька дюймів – оце й усе.

Щось тверде торкнулося моєї ноги.

– Спокійніше! – почав умовляти мене Керман, підставляючи плече. – Ставай на плече й підтягуйся!

– Я ж лише зіштовхну тебе вниз, дурню! – заволав я.

– Ну ж бо! – голос Кермана затремтів. – Я добре тримаюся – роби це повільно та обережно: жодного різкого руху.

Мені не залишалося нічого іншого. Дуже обережно я перемістив вагу тіла на його плече. Руками схопився за інший виступ, де міг триматися міцніше.

– Тож я стаю на тебе, добре?

– Добре, – сказав Керман, і я відчув, як він натягся.

Я напружив руки та плечі й опинився на дні ущелини.

Лежав там, спостерігаючи, як над виступом з’явилася голова Кермана. Відповз убік і притягнув Кермана до себе. Ми мовчки плюхнулися пліч-о-пліч.

Через деякий час я непевно звівся на ноги.

– Це – незабутня ніч, – сказав я, притуляючись до стінки ущелини.

– Так, – підтвердив Керман. – Чи отримаю за це медаль?

– Натомість куплю тобі випивку, – сказав я, набираючи в груди побільше повітря, опираючись плечима в одну стінку та відштовхуючись ногами від іншої. Так орудуючи ногами й руками, спромігся сісти між двома стінками.

– Й отаким чином ти маєш намір мандрувати далі? – нажаханий, спитав Керман.

– Так; це старовинний швейцарський прийом.

– Я також маю це робити?

– Авжеж: якщо не хочеш залишитися тут до кінця своїх днів, – жорстоко констатував я, – іншого способу нема.

Я почав повільно просуватися вгору. Гострі виступи скелі впивалися мені у плечі, й це була дуже марудна робота, проте успішна.

Якщо м’язи на ногах не відмовляться мені слугувати, то я таки видряпаюся на вершину. Але якщо вони мене підведуть, то моє приземлення з прямовисної скелі буде блискавичним.

Я продовжував просуватись угору. Бо краще вже так, ніж підкоряти опуклість. Подолавши третину шляху, я змушений був відпочити. Ноги боліли так, наче я пробіг сотню миль, а м’язи стегон тремтіли.

– Як ти, друже? – гукнув Керман, спрямовуючи на мене світло ліхтарика.

– Здається, я поки що не розпався на шматки, – протягнув я зі сумнівом у голосі. – Зачекай, поки дістануся вершини – тоді й ти спробуєш так розважитися.

– Не поспішай – я зачекаю: то справа не спішна.

Я знову почав сходження. Робота повільна, і плечі в мене сильно боліли. Я продовжував вдивлятись у зоряне небо. Воно неначе наблизилося до мене. Можливо, то була лише гра моєї розпаленілої уяви, але це надихнуло мене продовжувати рух нагору. Я й продовжував: повітря зі свистом виривалося крізь мої зціплені зуби, ноги мов заклякли, плечі саднили. Усе вище й вище: дюйм за дюймом, знаючи, що дороги назад нема. Я мусив або видряпатись, або померти.

Ущелина почала звужуватись, і я зрозумів, що проминаю опуклість скелі. Підйом ставав усе тяжчим. Мені доводилося підгинати коліна аж до підборіддя. Дедалі важче було користуватися ними як важелем. Раптом я зупинився, бо далі рухатися не міг. Опуклість наді мною звузилася до трьох футів. Напружившись, я витягнув ліхтарик і присвітив собі шлях нагору. На відстані витягнутої руки на скелі ріс миршавенький кущ. Праворуч був вузенький виступ – практично вершина скелі.

Я сховав ліхтарик у кишеню і потягнувся до куща. Схопився за нього в тому місці, де він вріс у гору, й легенько потягнув гілля. Кущ витримав. Я перемістив частину своєї ваги на нього. Він і далі вистояв. Тоді я, набравши в груди побільше повітря, ослабив тиск на ноги й сильно хитнувся. Це був неприємний момент. Кущ зігнувся, але коріння його було міцне. Я розгойдувався на ньому, відчуваючи, що піт градом стікає мені спиною. Тоді гойднувся у бік уступу, а вільною рукою пошукав, за що б ухопитися. Пальці занурилися в заглибину – недостатньо широку, щоби втримати мене, однак достатню для того, аби я зміг відновити рівновагу. Отак і висів: тіло притиснуте до скелі, ноги метляються в повітрі. Правицею вхопившись за кущ, лівою рукою зануривсь у вузьку виїмку в скелі. Один неточний рух – і полечу вниз. Я був страшенно наляканий. Мови нема – в житті у мене були неприємні моменти, але щоб Такий...

Дуже обережно я почав підійматися – тримаючись правою рукою, а підтягуючись лівою. Голова та плечі піднялися над виступом, і я подався вперед, торкнувшись грудьми майданчика. Отак на півдорозі завис, і серце моє мало не вискочило з грудей, а кров лунко пульсувала у вухах. За якусь мить достатньо зібрався зі силами, щоб піднятися на ще кілька дюймів. Затягнув коліно на майданчик і перепочив. Потім, із відчайдушним зусиллям, ривком кинувся вперед і опинився на уступі долілиць, усвідомлюючи лише биття власного серця та утруднене дихання.

– Віку!

Голос Кермана долинув розтрубом ущелини.

Я щось кумкнув у відповідь та підповз до краю скелі.

– З тобою все гаразд, Віку?

Голос долинав мовби здалека – ледь чутний шепіт у повній темряві. Поглянувши вниз, помітив слабке блимання ліхтарика. Я навіть не уявляв, що дістався так високо, й від того далекого світла мені стало не по собі.

– Так! – гукнув я у темряву. – Дай-но мені трохи перепочити!

За якийсь час до мене повернулася витримка, і дихання стало рівним.

– Ти цього не повториш, Джеку! – крикнув я йому. – Зачекай, поки знайду мотузку! Це надто складно – ти такого не втнеш!

– А де ти візьмеш мотузку?

– Ще не знаю – щось придумаю. Просто чекай там!

І я розвернувся та посигналив йому в темряву ліхтариком. До вершини скелі залишалось якихось тридцять футів. Решта шляху була порівняно легкою.

– Я вже майже викарабкався! – гукнув я Керманові. – Тримайся, поки не знайду мотузку!

Наступних тридцять футів я подолав майже завиграшки і вийшов якраз до вигадливого басейну. Переді мною вималювався будинок. Самотнє світло лилося з одного з вікон.

Я попрямував туди.