Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

V

Я бездумно виглянув з вікна вітальні й побачив внизу свій «бьюїк».

Босоніж вона далеко піти не могла, сказав я собі, якщо не... І мимоволі пригадав Юдору Дрю – такою, як вона лежала на ліжку, розкинувши ноги, з туго затягнутим на шиї шарфом.

Кілька хвилин перебував у нерішучості. Я міг зробити не так уже й багато: та, практично, нічого.

Отже, хтось подзвонив у двері. Сестра Гарні сказала, що то бакалійник, пішла туди – і зникла. Ні криків, ані плям крові – нічого.

Однак мені слід було щось робити, тож я знову пішов до вхідних дверей, відчинив їх і глянув на квартиру навпроти. Це нічого не прояснило. Тоді вийшов у загальний коридор і натиснув кнопку дзвінка сусіднього помешкання. Майже відразу ж двері розчахнулися – так, наче жінка за ними чекала мого дзвінка.

Вона була маленька й опецькувата, зі сивим волоссям, округлим обличчям, яскравими синіми, мов незабудки, очима... оце й усе. На вигляд їй було років п’ятдесят, і коли вона посміхалася, то показувала великі білі зуби, які цілком могли бути її власними. Одягнена в світло-коричневий піджак та спідницю, що, певно, коштували купу грошей, але сиділи на ній мішкувато. В пухкій білій ручці тримала паперовий пакетик.

– Доброго ранку! – сказала, блиснувши на мене зубами.

Вона мене спантеличила. Я не очікував побачити повновиду, поважного віку жінку, яка виглядала так, наче щойно повернулась із закупів і має намір приготувати обід.

– Вибачте, що потурбував вас, – сказав я, ввічливо підіймаючи капелюха. – Я шукаю сестру Гарні, – і махнув рукою у бік її дверей. – Вона ж мешкає отам, чи не так?

Пухкенька жінка занурила руку в паперовий пакетик і витягла звідти чорнослив. Уважно його оглянула, й очі її на жирному байдужому обличчі зробилися підозріливими. Задоволена оглядом, жінка вкинула сливку собі в рот. Я зі здивуванням витріщився на неї.

– Ну, так, – сказала приглушеним голосом. – Вона справді тут мешкає.

І піднесла долоню до рота, випльовуючи кісточку й кладучи її в пакетик.

– Хочете сливку?

Подякувавши, я відповів, що не люблю їх.

– Це дуже корисно, – зауважила жінка, знову занурила руку в пакетик і витягла ще один чорнослив. Але цього разу фрукт не витримав її критичного огляду. Тож вона вкинула його назад у пакетик; натомість витягла інший, котрий був їй більше до вподоби.

– То ви бачили її? – запитав я, придивляючись до того, як чорнослив зникає в її роті.

– Кого?

– Сестру Гарні. Я щойно прийшов і побачив, що двері в неї настіж, але вона не відповідає на дзвінок.

Жінка мовчки жувала сливки, і на її не надто розумному обличчі нічого не можна було прочитати. Вчергове позбавившись кісточки, повчально мовила:

– Вам треба їсти чорнослив – у вас нездоровий колір обличчя. Я з’їдаю щодня два фунти[14]14
  1 фунт = приблизно 450 грамам.


[Закрыть].

Але, судячи з її форм, це далеко не все, що вона з’їдає за день.

– Ну що ж – можливо, колись і я до цього дійду, – сказав терпляче. – То сестри Гарні у вас нема?

Усі її помисли були зайняті винятково пакетиком 3 фруктами, тож вона глянула на мене здивовано.

– Що ви хотіли знати?

Кожного разу, коли маю справу з такою-от жінкою, почуваюся дуже-дуже щасливим, що я – парубок.

– Я питав про сестру Гарні, – нагадав я, відчуваючи, що ще трохи, і перейду на мову знаків – так, як зазвичай спілкуються з іноземцями. – Про ту дівчину, яка живе в квартирі навпроти. Я цікавився, чи у вас її нема.

Сині очі затуманилися.

– Сестри Гарні?

– Так.

– У моєму помешканні?

Я глибоко зітхнув.

– Так! То її у вас нема, еге ж?

– А чому вона б мала в мене бути?

Я відчув, що вся кров ударила мені в голову.

– Бачите, її вхідні двері відчинені. У квартирі її нема, тож я й подумав, чи не зайшла вона до вас перекинутися кількома словами.

Із пакетика випірнула чергова сливка. Я відвів очі. Відчув, що споглядання такої кількості чорносливу, котру перемелюють ці великі білі зуби, погано впливає на мою розумову діяльність.

– О, ні – вона до мене не заходила.

Нарешті хоч якийсь прогрес!

– А ви, часом, не знаєте, де вона може бути?

Сливова кісточка була методично вкинута у пакетик.

На жирному бездумному обличчі проступив напружений вираз – це так жінка думала. Процес її мислення нагадував повільний рух змії – якщо б у вас вистачило терпцю за цим спостерігати.

– Вона може бути... у ванній, – нарешті спромоглася сказати. – Зачекайте трохи і подзвоніть ще раз.

Блискуча думка як на таку тупачку.

– Її там нема. Я вже подивився.

Жінка намірилася, було, вкинути у рот чергову сливку. Натомість забарилася з цим рухом, докірливо глянувши на мене.

– Вам не слід було цього робити!

Я зняв капелюха й пригладив волосся. Ще кілька хвилин такої бесіди, —і збожеволію.

– Я знаю, що зробила б на вашому місці, – сказала вона.

І я здогадувався, що зробив би, але не озвучив цього.

Відчував, що вона ось-ось доведе мене до сказу.

– Скажіть же! – попросив я.

– Я би спустилася вниз і спитала у консьєржа. Він у цьому дуже помічний.

І тоді вона усе зіпсувала, додавши:

– А ви впевнені, що не хочете сливок?

– Цілком. Ну що ж, дякую. Піду побалакаю з консьєржем, як ви й радили. Вибачте, що забрав у вас стільки часу.

– Рада була вам допомогти, – сказала вона, посміхнувшись.

Я позадкував і краєм ока помітив, як вона знову вкинула сливку в пащу, котру називала чомусь ротом.

Спустившись ліфтом у вестибюль, я пішов неосвітленими запиленими сходами у цокольне приміщення і вийшов навпроти напису: «Консьєрж».

Постукав. На порозі постав ветхий худий чоловічок з довгою жилавою шиєю, одягнений у вилинялі «данґері»[15]15
  Робочі штани з бавовняної тканини.


[Закрыть]. Він був старий та втомлений, і від нього злегка тхнуло креозотом[16]16
  Продукт перегонки деревини або кам’яного вугілля – масляниста рідина з різким запахом і антисептичними властивостями.


[Закрыть] та віскі. Він глянув на мене без жодного інтересу і видобув з горлянки один-єдиний звук:

– Ну?

У мене було відчуття, що від нього я дізнаюся небагато, якщо не виведу його з цієї флегми. Судячи з вигляду чоловічка, він нечасто виходив зі своєї летаргії, і його контакти з людськими істотами були вкрай обмежені. Він склав би чудову бізнес-пару з Ріпом ван Вінклем[17]17
  Ріп ван Вінкль (англ. Rip Van Winkle) – герой однойменної новели (1819) американського письменника Ірвінга Вашингтона. Ріп ван Вінкль – мешканець селища поблизу Нью-Йорка, який проспав 20 років у американських горах і спустився звідти, коли всі його знайомі померли. Цей образ став символом людини, котра геть відстала від часу та проґавила своє життя.


[Закрыть]. І це ще за умови, щоб усіма справами займався Ріп, а не навпаки – так, так, не дай Боже, навпаки!

Я перехилився і вхопив його за верхній ґудзик одягу.

– Послухай, приятелю! – сказав я твердо, імітуючи голос місцевого копа. – Прокинься – хочу від тебе певної інформації.

Говорячи це, я розхитував його туди-сюди.

– Що там із квартирою номер 246?

Він двічі ковтнув слину, його кадик двічі гойднувся і зник десь у шиї. Я вже думав, що той ніколи не з’явиться знову – але він таки врешті проступив.

– А що сталося? – перепитав він, блимаючи. – Що не так із помешканням номер 246?

– Це я тебе питаю. Вхідні двері настіж – а в квартирі нікого. А це ж для чого ти тут сидиш, друже?! Ти повинен би знати, чому двері залишають відчиненими.

– Мешканка нагорі, – сказав він уперто. – Вона завжди вдома о цій порі.

– Але зараз її там нема. Ходімо, приятелю, й огляньмо все удвох.

Він пішов за мною, як покірне теля. Уже в ліфті мляво сказав мені:

– Ота, з 246-го, – хороша дівчина. І навіщо вона знадобилася поліції?

– А хіба я сказав, що вона знадобилася поліції? – запитав його, зверхньо глянувши на старого. – Усе, що хочу знати – чому в неї відчинені двері та чому її нема в квартирі.

– Можливо, вона вийшла і забула їх зачинити, – сказав він, поміркувавши.

Я бачив, що йому сподобалося це припущення.

– Тепер ти нарешті починаєш метикувати, – зауважив я, коли ліфт зі скрипом зупинився. Був радий звідти вийти. Підйомник не справляв враження, що спроможний перевезти хоча б одного чоловіка – не те, що двох.

– То ти бачив, як вона виходила?

Він відповів, що не бачив.

– А ти б її помітив, якби вона виходила?

– Так, – він кліпнув, і його кадик знову кілька разів підстрибнув. – Моє службове приміщення виходить на центральний вхід.

– Ти впевнений, що впродовж останніх десяти хвилин вона не виходила?

Ні, він у цьому не впевнений, бо саме готував собі обід.

Ми пройшли довгим коридором у глухий кут і далі – в помешкання сестри Гарні. Заходили в кожну кімнату, але дівчини ніде не було.

– Її тут нема, – підсумував я. – Але як же, крім центрального входу, вона могла вийти з будівлі?

Тупо вирячившись на протилежну стіну, сторож відповів, що іншого виходу нема. Я тицьнув пальцем на квартиру навпроти.

– Хто та товстуля, що весь час жує чорнослив?

Цього разу кадик випнувся не на жарт.

– Чорнослив? – повторив він, відводячи погляд. Напевно, подумав, що я збожеволів.

– Саме так. То хто вона?

Він глипнув на помешкання номер 244, моргнув і злякано глянув на мене.

– Он там, містере?

– Так.

Він крутнув головою.

– Там ніхто не живе – це помешкання здають в оренду.

Раптом я похолов. І рвонув до дверей, натиснувши кнопку дзвінка. Чув, як той заливається, але до дверей ніхто не підходив.

– У вас є запасні ключі?

Він понишпорив у кишені, витягнув звідти зв’язку ключів і дав їх мені.

– Там нікого нема, містере, – повторив він. – Квартира порожня вже багато тижнів.

Я відімкнув ключем двері, штовхнув їх і зайшов у коридор – точнісінько такий самий, як у сестри Гарні. Швидко обійшов усі кімнати. В помешканні було порожньо, мов у буфеті матінки Хаббард[18]18
  Алюзія на популярний англійський дитячий віршик «Матінка Хаббард», що увійшов до збірки «The Comic Adventures of Old Mother Hubbard and Her Dog», перші рядки якого звучать так:
Old Mother HubbardWent to the cupboard,To fetch her poor dog a boneBut when she came thereThe cupboard was bareAnd so the poor dog had none.Стара матінка ХаббардПідійшла до буфета,Щоб узяти кісточкуДля свого песика;Але, підійшовши до нього,Виявила, що той порожній;Тож песик лишився ні з чим.

[Закрыть].

Вікно ванної виходило на пожежні сходи. Я відчинив вікно і визирнув. Унизу пролягала вуличка, що вела на Скайлайн-авеню. Кремезному чоловікові цілком під силу було знести дівчину сходами вниз, якби там чекала машина. На одній зі сходинок я помітив сливову кісточку. Шкода, що та жінка не проковтнула її – вона могла б нею і вдавитися.

Розділ третій

І

Були часи, коли я самовдоволено вважав, що у мене вражаючий, не претензійний, прекрасно умебльований, розкішний робочий кабінет. Між нами кажучи, ми з Полою чимало грошей влупили у стіл, килим, портьєри та книжкові полиці. І навіть придбали кілька акварелей місцевого художника, котрий, судячи з вартості картин, уважав себе чи не майстром старої школи живопису – можливо, так воно й було, однак, певно, це тримали у великій таємниці. Але все то було ще до того, як я побачив інші кабінети Оркід-білдінґз. Деякі з них були крутіші, ніж мій, деякі – ні, проте жоден з них не спонукав мене наново умеблювати свій, аж поки я не потрапив у офіс Манфреда Віллета, президента компанії «Ґлинн і Копплі: повірені». Там я з першого ж погляду зрозумів, що мені доведеться працювати ще довго, перш ніж хоча би наближуся до їхнього рівня. Порівняно з їхнім офісом мій кабінет виглядав як нетрі Істсайда.

Це було просторе приміщення, з високою стелею та оббитими дубом панелями. Стіл, за яким легко можна було б грати в більярд, стояв у дальньому кутку кімнати, за трьома височезними, мало не до стелі, вікнами. Чотири чи п’ять зручних крісел та солідний «честерфілд»[19]19
  Великий м’який диван.


[Закрыть] стояли півкругом навколо каміна – такого величезного, що там легко можна було б засмажити маленького слона. Зі смаком підібраний килим мав настільки високий ворс, що його цілком можна було б підстригати газонокосаркою. На камінній поличці та вигадливих столиках розкидані різьблені нефритові дрібнички. Письмове приладдя на робочому столі, зроблене з чистого срібла, так і сяяло від дбайливого догляду та постійного полірування. Кремові жалюзі на вікнах захищали від сонця. Майже безшумний кондиціонер регулював температуру повітря в кімнаті. Двостулкові вікна, звуконепроникні стіни та оббиті гумою двері забезпечували абсолютну тишу. Навіть неголосне бурчання у шлунку в цій кімнаті видалося б справді оглушливим – наче на землю висипали тонну гравію.

Манфред Віллет сидів ув оббитому шкірою кріслі-вертушці за величезним столом, палячи товсту сигарету зі золотим мундштуком. Він був високим і дужим. Мав років сорок п’ять. Його чорного волосся вже торкнулася сивина. Ретельно поголене обличчя, вельми привабливе, дивно гармоніювало зі столом з червоного дерева. Костюм від лондонського кравця змусив би позеленіти від заздрощів будь-яку кінозірку, а сорочка, бездоганна й сніжно-біла, виглядала, мов перший підсніжник напровесні.

Він чекав, поки я заговорю, не відриваючи сіро-зелених очей від витонченого набору письмового приладдя на столі. Ані порухався. Його червонаве обличчя було порожнє і невиразне, мов дірка в стіні.

Я почав з того, що показав йому листа Дженет Кросбі, потім оповів про свій візит у маєток «Крествейз» та про те, що Морін, імовірно, хвора; що Дженет грала в теніс за два дні до своєї смерті від серцевого нападу. Згадав і про лікаря Бьюлі, й про Бенні Двана, який працював на Зальцера й стежив за мною. Коротко розказав про свої відвідини Юдори Дрю і про те, як потім приїхав Дван та задушив її. Описав свою зустріч з капітаном поліції Брендоном, і що він погрожував мені й радив триматися подалі від доктора Зальцера та Морін Кросбі. Мимохідь пояснив, чому Брендон ставився до них так прихильно. Змалював також, як Дван намагався застрелити й мене, і як Двана прикінчив хтось із таємничої автівки з ромбічними протекторами. Згадав, що сержанти Мак-Ґроу й Гартселл їздили саме на такій машині. І завершив розповідь описом відвідин помешкання сестри Гарні; згадав також про жінку, котра жувала чорнослив, та про зникнення сестри Гарні. Це була довга оповідка, й зайняла вона чимало часу, але Віллет мене не квапив, не переривав і не пропонував опустити деталі. Він сидів, втупившись у чорнильний набір, сам схожий на вирізьблений образ, і в мене склалося враження, що він не пропустив жодного слова й зауважив найменшу деталь, і що за маскою непроникного червонуватого обличчя таїться гострий розум.

– Ось така історія, – завершив я і потягнувся, щоби струсити попіл у його попільничку. – Гадав, що ви, як розпорядник маєтку, маєте це знати. Брендон звелів мені повернути ті п’ятсот доларів, – я витягнув гроші з портмоне, поклав на стіл та без зволікань підсунув їх Віллетові.

– Строго кажучи, цим я виходжу з гри. З іншого боку, можливо, ви наполягатимете на розслідуванні; якщо ж вирішите, що його слід продовжити, я з радістю це робитиму. По правді, містере Віллет, ця справа мене зацікавила.

Він звів на мене очі й пильно пригледівся. Спливали секунди. У мене склалося враження, що він мене взагалі не бачить, бо напружено розмірковує.

– Це незвичайна оповідь, – зненацька озвався він. – Не думаю, що я би цьому повірив, якби не знав репутації вашої контори. Ви залагоджували кілька складних справ для моїх клієнтів, і вони схвально про вас відгукувалися. Судячи з того, що ви мені розповіли, вважаю, є всі підстави розпочати розслідування, і буду лише радий, якщо цим займетеся ви.

Він підвівся, відштовхнувши крісло від себе.

– Але, вочевидь, ви розумієте, що розслідування має бути негласним, і моя фірма жодним чином не повинна фігурувати у справі. Ми готові виплатити вам гонорар, але це має бути суто конфіденційно. Ми опинились у вельми делікатному становищі. В нас нема підстав втручатись у справи міс Кросбі, поки не впевнимось остаточно, що тут щось не так. Якщо ви надасте нам неспростовні докази того, що міс Кросбі якось пов’язана з усіма тими надзвичайними подіями, тоді ми, звісно ж, відкрито вступимо у гру – але не раніше.

– Для мене такий оборот справ створює певні незручності, – зауважив я йому. – Бо гадав, що ви зможете захистити мене від втручання Брендона.

Ув очах Віллета щось зблиснуло, коли він сказав:

– Я впевнений, що ви й самі, без моєї допомоги, зможете впоратись із Брендоном. Але якщо виникнуть будь-які складнощі, ви завжди можете посилатися на мене як на свого повіреного. Якщо на вас нападуть, я із задоволенням безкоштовно представлятиму ваші інтереси в суді.

– Це мене, звісно, радує! – озвався саркастично я. – Але мене можуть і вбити!

Він, вочевидь, вважав, що нічого непокоїтися через гаку дрібницю.

– Без сумніву, ви повідомите нам свій гонорар, враховуючи значні особисті ризики, – сказав він майже безтурботно. – Врешті-решт, така робота, як ваша, і передбачає певні ризики.

Я стенув плечима. Гонорар, сказав я сам собі, буде взятий зі стелі.

– Гаразд, – погодився я. – То можна починати?

Заклавши руки за спину, він міряв кроками кімнату, втупившись поглядом у килим.

– Так, так! Починайте!

– Але перед тим я хотів би поставити вам кілька питань, – сказав я, запалюючи сигарету. – Коли востаннє ви бачили Морін Кросбі?

– На похороні Дженет. Відтоді я її не бачив. Справи її у цілковитому порядку. Коли нам потрібний її підпис, ми надсилаємо папери поштою. Тож у мене досі не було нагоди з нею зустрітися.

– Отже, вам невідомо, що вона нездужає?

Він заперечно хитнув головою – поняття не має, що вона хвора.

– І вас влаштував висновок, що смерть Макдональда Кросбі – нещасний випадок? – поцікавився раптово я.

Він не чекав такого питання, тож різко звів голову.

– Що ви хочете цим сказати? Звісно ж, то був нещасний випадок!

– А чи не могло це бути самогубством?

– Кросбі не мав жодних причин закінчувати життя самогубством.

– Це з вашого погляду.

– Чоловік рідко коли зводить рахунки із життям за допомогою рушниці, коли в його розпорядженні є револьвер. З рушницею все надто складно.

– А якщо б він учинив самогубство, чи відобразилося б це якось на його справах?

– Звісно.

Ув очах Віллета зблиснув вираз спантеличення.

– Його життя було застраховане на півтора мільйона доларів. Але страховка унеможливлювала самогубство. У цьому випадку гроші не виплачували б.

– А хто отримав гроші за страховкою?

– Я не зовсім розумію, до чого ви хилите, – сказав він, повертаючись до столу та всідаючись у крісло. – Поясніть свої слова, будь ласка!

– Мені видається дивним, що Зальцер, котрий не є дипломованим лікарем, підписав свідоцтво про смерть Кросбі. На це мали дати згоду коронер і Брендон. Тож я просто намагаюся себе переконати, що нема нічого підозрілого у смерті Кросбі. Припустімо, що він таки покінчив життя самогубством. Ви стверджуєте, що від цього спадок зменшився б на півтора мільйона доларів. Але якщо б якийсь спритний і тямущий лікар-шарлатан, корумповані коронер та капітан поліції зібралися разом, цей випадок можна було б подати як нещасний, чи не так?

– Стверджувати це дуже небезпечно. Хіба Зальцер не дипломований лікар?

– Ні. То хто отримав гроші за страховкою?

– Вони дісталися Дженет, а після її смерті – Морін.

– Тож Морін нині має півтора мільйона готівкою, чи не так?

– Достеменно. Я намагався переконати Дженет, щоб кудись уклала ці гроші, але вона воліла тримати їх у банку. Так само готівкою вони перейшли до Морін.

– І що з ними сталося? Вони все ще у банку?

– Наскільки мені відомо, так – але я не маю доступу до її рахунків.

– А ви могли б його отримати?

Якусь мить він пильно вдивлявся у мене.

– Так. Але не впевнений, що це мені справді потрібно.

– Було б непогано дізнатися, скільки там ще залишилося.

І я кивнув на лист Дженет, котрий усе ще лежав на столі.

– Тут пахне шантажем. Якщо Франклін Лессвейз, коронер, і Брендон розділили гроші навпіл між собою, то їх там не так уже й багато. Був би радий, якби вам вдалося це з’ясувати.

– Гаразд. Побачу, що зможу для вас зробити.

Віллет замислено почухав підборіддя.

– Гадаю, що мені вдасться порушити справу проти Зальцера – якщо те, що ви кажете, правда. Він справді не мав права підписувати те свідоцтво, але поки що я не готовий відкрито це стверджувати. Наразі нема причин сумніватися, що то був нещасний випадок, і страхову компанію цілком влаштовують надані документи.

– Її і справді все влаштовує. Позаяк Брендон та коронер подали таке свідоцтво, як треба, то мені здається, що саме Зальцер фінансує і Лессвейза, і Брендона. Що вам відомо про Лессвейза?

Віллет скривився.

– О, його цілком можна підкупити. У нього препогана репутація.

– Ви добре знали Дженет Кросбі?

Він хитнув головою.

– Я бачив її двічі чи тричі – не більше.

– Чи справила вона на вас враження людини, котра потерпає від серцевої недуги?

– Це мені ні про що не говорить. Багато людей страждає від хвороб серця, але це не завжди видно.

– Але такі люди навряд чи грають у теніс за два дні до смерті, як це робила Дженет Кросбі.

Я бачив, що він починає непокоїтися.

– На що ви натякаєте?

– Ні на що – просто констатую факт. Мене не влаштовує висновок, що вона померла через хворе серце.

Поки він пильно дивився на мене, у кімнаті зависла така щільна тиша, що в ній можна було б потопити бойовий корабель.

– То ви стверджуєте... – почав, було, він, однак зненацька урвав фразу.

– Поки що ні, – уточнив я. – Але не слід цілком ігнорувати таке припущення.

Я бачив, що все це йому дуже не подобається.

– Облишмо це на мить, – продовжив я. – Поговорімо про Морін Кросбі. Судячи з теперішнього вигляду будинку і з того, що мені розповіла сестра Гарні, цілком імовірно, що Морін не живе в будинку. І якщо її там нема – то де ж вона?

– Саме так, – погодився Віллет. – Де вона?

– Чи ж не в санаторії Зальцера? Чи не спадає вам на думку, що вона може бути його бранкою?

Він різко випростався в кріслі.

– А чи не надто ви даєте волю своїй уяві? Лише минулого тижня я отримав од неї лист!

– Це нічого не доводить. І що вона пише?

– Я просив її підписати кілька паперів. Вона повернула їх з підписом та долучила лист подяки за клопоти.

– Лист надійшов із «Крествейз»?

– У ньому була вказана адреса «Крествейз».

– І це не спростовує мої припущення про те, що вона може бути бранкою, еге ж? Я не стверджую, що це справді так, але таку ймовірність не слід відкидати.

– Ми можемо це негайно з’ясувати, – швидко сказав він. – Я напишу їй і попрошу приїхати. Завжди можу знайти якийсь привід для такої зустрічі.

– А це чудова ідея! Ви повідомите мені про результат? Було б непогано простежити, куди вона поїде після зустрічі з вами...

– Я повідомлю вам про час зустрічі.

Я підвівся.

– Гадаю, це все на сьогодні. То ви не забудете перевірити її банківський рахунок?

– Подумаю, як це зробити. Не кваптеся з розслідуванням, Меллою. Не хочу якихось ускладнень. Ви мене розумієте?

– Я подбаю про це.

– Які ваші подальші кроки?

– Спробую знайти сестру Гарні. Мені сподобалася ця дівчина. Розшукаю її, якщо вона ще жива.

Коли я його полишав, обличчя його більше не нагадувало маску. Він виглядав як вельми стривожений адвокат середнього віку. Принаймні це доводило, що він – жива людина.