Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

IV

Хоппер після ванни полагіднішав, і поки ми снідали, я спитав його, чи не робив він спроб утекти.

– Мені нікуди втікати, – сказав він, здвигнувши плечима. – Крім того, я прикутий до ліжка за щиколотку. Якби ліжко не було вмуроване в підлогу, то я ще міг би спробувати!

– А до чого тут ліжко? – запитав я, намазуючи джемом тоненький тост. Це було не так уже й легко – однією рукою.

– Запасний ключ від наручників – у верхній шухляді, – пояснив він, показуючи на комод біля протилежної стіни. – Його тримають там на випадок пожежі. Якби я зміг пересунути ліжко, то дістався б до нього.

Я мало не підстрибнув.

– Що?? Запасний ключ он у тій шухляді??

– Саме так. Вони вважають, що про це ніхто не знає, але одного разу я бачив, як Бленд діставав його звідти, коли загубив свій.

Я прикинув відстань між мною та комодом. Від мене це було ближче, ніж від Хоппера. Якби я був прикутий за ногу, то, гадаю, зміг би дотягнутися до шухляди. Мені довелося б добряче розтягнутись, але, певно, я спромігся би це зробити. Позаяк був прикутий за руку, то це цілком унеможливлювало подібну маніпуляцію.

– А чому вас прикували за ногу, а мене – за руку? – поцікавився у Хоппера.

– Спочатку мене також прикували за руку, – байдуже відповів той, відштовхуючи від себе тацю з їжею. – Але оскільки так незручно читати, Бленд замінив мені кайданки. Якщо ви гарненько його попросите, він і вам поміняє. Ви не проти трохи помовчати? Хочу почитати книгу!

Я був не проти: не заперечував, бо був схвильований. Якби мені вдалося вмовити Бленда, щоб він вивільнив мені зап’ястя, то я міг би спробувати дотягнутися до ключа. Ця думка не полишала мене впродовж усієї наступної години.

За кілька хвилин до одинадцятої прийшов Бленд. У руках він тримав велику вазу з розкішними гладіолусами. Поставив її на комод і трохи відступив, щоб помилуватися.

– Гарні, еге ж? – спитав він, так і сяючи. – Це – для членів ради. Аж смішно, як ті хлопці полюбляють квіти. Під час свого останнього візиту вони так і не дійшли до пацієнтів: стояли з роззявленими ротами й милувалися квітами.

Він забрав у нас таці з недоїденими сніданками і виніс їх з кімнати. Майже відразу ж повернувся. Критично нас оглянув, розправив простирадло Хоппера, підійшов до мене й поправив подушку.

– Так і лежіть, – сказав він. – І, заради Бога, не робіть тут безладу! Ти маєш книгу? – поцікавився він у мене.

– Мені її не давали.

– Мусиш мати якусь книгу – це одна з примх тих бовдурів. Їм, бачте, подобається, коли пацієнти читають.

Бленд швидко полишив кімнату і невдовзі, захекавшись, повернувся з товстелезним томом, котрий поклав мені на коліна.

– Насолоджуйся поки що цим, бебі. Коли вони підуть, я пошукаю тобі щось цікавіше.

– Але як гортатиму сторінки однією рукою? – запитав я, глянувши на книгу. Це була «Гінекологія для студентів старших курсів».

– Добре, що ти мені про це нагадав, бебі!

І він витягнув з кишені ключ.

– Зазвичай ми ховаємо наручники – ці хлопці надто м’якосерді.

Я бачив, що тепер він закріплює мені ногу, і заледве міг повірити своєму щастю. Це був чи не найкращий момент мого життя.

– О’кей, бебі! Поводьтеся належним чином! – і пішов, ще раз поправивши постелі.

– Якщо запитають, як вам тут ведеться, скажіть, що про вас добре дбають. Жодних дурнуватих відповідей – ті хлопці все одно не повірять, а вам же опісля доведеться мати справу зі мною!

Я розгорнув книгу. Перша ж сторінка змусила мене примружитися.

– Не знаю, чи достатньо я дорослий для того, щоб таке споглядати, – зауважив, показуючи сторінку Блендові.

Він витріщився, гарячково хапнув ротом повітря, вихопив книгу в мене з рук і поглянув на заголовок.

– Боже милосердний! Що це таке? – і кулею вилетів з кімнати та скоренько повернувся, важко дихаючи, з двомовною версією «Пекла» Дайте. Краще б я вже змовчав.

– Це їх вразить, – самовдоволено сказав Бленд. – Такого ті йолопи явно не читали.

За кілька хвилин по одинадцятій у коридорі почулися голоси.

Бленд, який чекав відвідувачів біля вікна, поправив свою куртку та пригладив волосся.

Хоппер сердито глипнув і закрив книгу.

– Ідуть!

До кімнати зайшло четверо. Перший був, мабуть, сам доктор Зальцер – найсолідніший з-поміж усіх, високий худий чоловік із розкішною гривою волосся а ля Падеревський[28]28
  Ігнацій Ян Падеревський (пол. Ignacy Jan Paderewski, (1860– 1941) – видатний польський піаніст, диригент, композитор, філантроп, політик, державний діяч. Маестро викликав захоплення також зовнішністю: його вирізняли довге руде волосся, аристократичність, невимушеність, елегантність, витонченість манер. Молоді музиканти намагалися копіювати і наслідувати його, особливо щодо зовнішнього вигляду та стилю одягатися.


[Закрыть], але сивий, як лунь. Чітко окреслене засмагле обличчя; очі глибоко посаджені й задумливі. Гадаю, він мав далеко за п’ятдесят, але був усе ще міцний, постава рівна й пряма, мов у кадета на параді. Одягнений у чорний піджак та смугасті штани, виглядав загалом бездоганно, мов манекен. Щойно розгледівши гриву волосся, ви відразу ж помічали його руки. Це були гарні руки: вузькі долоні з довгими пальцями конічної форми. Руки хірурга... чи вбивці. Вони з однаковим успіхом могли робити і те, і те.

За ним ішов коронер Лессвейз. Я впізнав його, бо час од часу бачив на світлинах у газетах; коротенький, міцно збитий чоловічок із круглою, мов м’яч, головою, свинячими очицями та міцно стиснутим злобним ротом.

Його супутник був чимось схожий на нього: такий самий повний та хитрий.

Четвертий залишився у дверях, неначе не наважуючись увійти. Втім, я на нього навіть не глянув: усю свою увагу зосередив на Зальцерові.

– Доброго ранку, джентльмени! – сказав Зальцер приємним глибоким голосом. – Сподіваюся, ви всі при доброму здоров’ї. Коронер Лессвейз, член міської ради Лінкгаймер та містер Стренґ, відомий письменник, прийшли вас навідати. Вони б хотіли поставити вам кілька питань.

І він глянув на Лессвейза.

– Ви ж бажали сказати кілька слів містерові Хопперу?

Поки Лессвейз тупо витріщався на Хоппера, тримаючись, одначе, від нього подалі, я повернувся, щоб розгледіти четвертого візитера, якого Зальцер відрекомендував як Стренґа.

На мить мені здалося, що я таки з’їхав з глузду, бо у дверях стояв із байдужим та знудженим виглядом не хто інший, як Джек Керман! Він був одягнений у білий полотняний костюм, на ніс начепив рогові окуляри, а з нагрудної кишені в нього виглядав жовто-червоний картатий носовичок – усе у найкращих традиціях справжнього денді.

Я різко підстрибнув на ліжку. На щастя, доктор Зальцер був цілком поглинутий медичною карткою і нічого не помітив. Керман глянув на мене без будь-якого виразу, звів брову й запитав у Зальцера:

– А це хто, докторе Зальцер? Вигляд у нього цілком нормальний.

– Це Едмунд Сібрайт, – повідав йому Зальцер. Його холодне обличчя освітила посмішка, і він нагадав мені Санта-Клауса, котрий ось-ось вручить іграшку слухняній дитині. – Він у нас зовсім недавно.

І простягнув Керманові мою медичну картку.

– Можливо, це вас зацікавить. Тут усе свідчить само про себе.

Керман поправив на носі рогові окуляри і скосив погляд у картонку. Я не був упевнений, що він там щось бачить, бо чужі окуляри явно не допомагали йому в цьому.

– О, так! – озвався він, міцно стиснувши губи. – Це справді цікаво. Гадаю, мені можна з ним переговорити?

– Звісно! – запевнив його Зальцер, підходячи до мене.

Керман приєднався до нього, і тепер вони обидва стояли, пильно вдивляючись у мене. Я відповів їм тим самим, сконцентрувавшись на Зальцерові, бо знав: якщо гляну на Кермана, то можу себе видати.

– Це – містер Стренґ, – повідав мені Зальцер. – Він пише книжки про психічні хвороби, – і посміхнувся Керманові. – Містер Сібрайт вважає себе славетним детективом. Правда ж, містере Сібрайт?

– Звісно, – підтвердив. – Я й справді детектив. І навіть розвідав, що Ейнона Фрідлендер перебуває на цьому самому поверсі, а сестра Гарні мертва, тіло її поховане десь у пустелі, й зробила це ваша дружина. То як вам моє розслідування?

Зальцерова всевідаюча, але сумна посмішка неначе огорнула Кермана.

– Як бачите, він говорить цілком у стилі образу, котрий обрав, – пробурмотів Зальцер. – Обидві жінки, яких він згадав, справді зникли: одна два роки тому, інша – недавно. Про це писали в газетах. Якимось дивним чином це запало йому в підсвідомість.

– Схоже на те, – відповів серйозно Керман. Він уважно вивчав мене. І мені навіть здалося (через товсті скельця окулярів я не був упевнений у цьому), що він ще й підморгнув до мене.

– Вам буде цікаво дізнатися ще дещо, – я сів на ліжку і пошепки сказав: – У мене на нозі кайданки.

Лессвейз та Лінкгаймер підійшли до Зальцера і тепер також дивилися на мене.

Керман мляво звів брови:

– Це правда? – запитав він у Зальцера.

Той ствердно кивнув. Його посмішка була страдницькою – неначе він мучився за все людство.

– Часом він буває трохи буйний, – засмучено протягнув Зальцер. – Ну, ви мене розумієте...

– Авжеж, – сказав Керман, і в його очах промайнув біль. Зробив це так натурально, що я ледь стримався, аби не копнути його.

Бленд відійшов од вікна і тепер стояв біля моєї голови.

– Заспокойся, бебі! – м’яко сказав він.

– Мені тут не подобається, – заявив я, звертаючись до Лессвейза. – Протестую проти того, що мені щовечора колють психотропні засоби. І мені не подобаються замкнені двері в кінці коридору та решітки на вікнах в іншому кінці. Це зовсім не схоже на санаторій. Це – в’язниця.

– Мій любий хлопче! – сказав заспокійливо Зальцер ще до того, як Лессвейз спромігся щось відповісти: – Невдовзі ви одужаєте й підете додому. Ми не триматимемо вас тут без потреби.

Бічним зором я помітив, як Бленд показує мені кулак, попереджаючи, аби я думав, що кажу. Я ще багато б чого повідомив, але тепер, коли Керман знав, де я, вирішив більше не ризикувати.

– Що ж, ходімо далі, – зронив Лессвейз. – А тут не так уже й погано, – і він променисто посміхнувся Керману. – То ви побачили вже все, що бажали, містере Стренґ? Ми б не хотіли вас квапити.

– О, так! – меланхолійно озвався Керман. – Якщо доктор Зальцер не заперечуватиме, я би хотів навідатися сюди ще раз.

– Боюся, що це було б проти наших правил, – сказав Зальцер. – Надто часті відвідини дуже збуджують наших пацієнтів. Сподіваюся, ви мене розумієте?

Керман замислено глянув на мене.

– Ви маєте слушність. Я про це й не подумав, – відповів він та поплив до дверей.

Це був статечний вихід, і Зальцер полишив палату останнім. Я чув, як Керман перепитав:

– На цьому поверсі більше нікого нема?

– Зараз більше нікого, – повідомив Зальцер, – але останнім часом у нас було кілька цікавих випадків. Може, ви би хотіли поглянути на карточки?

Голоси віддалялись, і Бленд зачинив двері. Косо мені посміхнувся.

– Що, не допомогло тобі, бебі? Я ж казав: ти просто один із багатьох психів.

Мені важко було вдавати розчарованого, але якось це вдалося.

V

Зальцер мав слушність, сказавши, що відвідувачі збуджують його пацієнтів.

Подібний вплив на Хоппера був очевидний, хоча це проявилось, аж коли Бленд приніс таці з ленчем.

Коли Зальцер з відвідувачами пішли геть, Хоппер ще якийсь час лежав спокійно, похмуро втупившись у стелю. Так він пролежав до самого ленчу, не звертаючи жодної уваги на мої зауваження, тож я полишив його у спокої. Мені й самому було про що подумати, і я не так уже й прагнув його товариства. Але коли Бленд поставив піднос із їжею на столик поруч із Хоппером, той зненацька вибухнув, жбурнувши тацю в інший куток кімнати, де та з гуркотом і приземлилася, спричинивши безлад на підлозі.

Хоппер сів на ліжку, і вираз його обличчя викликав у мене мурашки на шкірі. Лице так змінилося, що я заледве його впізнав. Воно якось витягнулось і наче постарішало, риси загострилися. На ньому застиг жорстокий, загнаний вираз – такий, який буває в очах диких тварин у звіринці. З дивовижною спритністю Бленд відскочив від нього.

– Заспокойся, бебі! – вигукнув Бленд, радше за звичкою, ніж щоби справді заспокоїти його.

Хоппер відкинувся на ліжку і вп’явся поглядом у Бленда так, наче пристрасно бажав, щоб той підійшов, але Бленд був стріляний горобець.

– Це ж треба, – люто вилаявся, – щоб цей напад стався з ним саме в кінці мого чергування!

Бленд старанно зібрав розбитий посуд на піднос, цілковито ігноруючи Хоппера, котрий дикими, палаючими очима спостерігав за кожним його рухом.

– Так чи інакше, а я мушу йти, – повідав Бленд. – У мене побачення, і я не маю часу його упокорювати. З тобою нічого не станеться – він до тебе не дотягнеться; можливо, це в нього ще й мине. Часом таке з ним буває. Якщо він почне дертися на стінку, теленькни у дзвоник. Після мене чергуватиме Квелл. Але без потреби не дзвони, добре?

– Ну, не знаю, – зі сумнівом мовив я. Мені не дуже подобався вигляд Хоппера. – Як довго я буду з ним наодинці?

– Квелл прийде зовсім скоро. А мене ти побачиш уже аж вранці, – нетерпляче проказав Бленд. – Якщо я не «змиюся» зараз, Зальцер ще, чого доброго, змусить мене залишитись і пильнувати цього шмаркача. Я – єдиний, хто з ним може упоратися.

Раптово мене осяяла блискуча думка. Я не хотів залишатись із Хоппером наодинці: у мене мурашки повзали уже від самого його вигляду, але коли Бленда не буде поблизу, і я матиму в розпорядженні ключ від наручників, у мене буде шанс до чогось вдатися.

– Нехай буде так – якщо хтось буде поблизу, – сказав я, відкидаючись на подушку, – але я охочіше пішов би разом з тобою. То як ти на це?

Він вишкірився.

– Моя дівиця і так достатньо гаряча – й без твоєї допомоги.

Він виніс тацю з рештками Хопперової їжі, а я тим часом спробував поїсти, але важке дихання Хоппера й те, як він вирячився на протилежну стіну, не додали мені апетиту. Після кількох марних спроб увіпхнути в себе хоч щось, я відставив піднос убік. Чого я насправді потребував, то це закурити. Нічого у світі зараз так не прагнув.

Перед тим, як піти, Бленд зайшов іще раз. Він уже зняв білу уніформу і виглядав таким чепуристим, що я ледь упізнав його. Яскрава, ручної роботи краватка Бленда мало не засліпила мене.

– Щось не так? – поцікавився він. – Чи ти гадаєш, що їжа отруєна?

– Просто я не голодний.

Бленд глянув на Хоппера, котрий, щойно побачивши тюремника, знову влігся на ліжку і тепер убивчо дивився на нього.

– Ну ж бо, не позбавляй мене задоволення! – вишкірився Бленд. – Заспокойся, бебі! Не змушуй мене вдаватися до рішучих дій!

– Мені конче треба закурити, – сказав я. – Якщо не даси мені сигарети, я здійму такий галас, що ти навіть вийти звідси не встигнеш.

– Тобі не можна палити, – сказав Бленд. – Ви, психи, не вмієте поводитись із сірниками.

– Мені й не потрібні сірники – я хочу лише сигарету. Запали її для мене і залиш ще кілька. Я сам їх потім собі розкурю. Якщо зараз не затягнутися, то мені зірве дах. Ти ж не хочеш двох божевільних нараз?

Бленд неохоче розлучився із сигаретами, розкурив одну і подав мені. Попрямував до дверей.

– Скажи Квеллу, щоби тримався від нього подалі, – сказав він уже на порозі. – Можливо, коли я піду, Хоппі все-таки вгамується. Але що б він не робив, не калатай у дзвінок хоча би п’ять хвилин: дай мені час «злиняти».

Хоппер раптом спробував схопити його за руку, але тюремник стояв надто далеко: те, як прудко Бленд вискочив за двері, продемонструвало мені, що він боїться Хоппера. Я також його боявся.

Ця пообідня пора була найдовшою в моєму житті. Я ніяк не міг наважитися дістатися шухляди комода і ключа в ній. Поняття не мав, коли врешті з’явиться той Квелл; до того ж, залишався ще Хоппер. Я не знав, як він поводитиметься, коли я встану з ліжка. Знав, що матиму лише одну спробу заволодіти ключем, і якщо схиблю, іншого шансу більше не буде. Я вирішив спробувати зробити це уночі, коли Хоппер спатиме, а Квелла не буде в палаті. Це означало, що мені слід уникнути вечірнього уколу, але я не знав, як це зробити.

Тільки-но Бленд пішов, Хоппер трохи заспокоївся. Він цілковито ігнорував мене і лежав, втупившись у стінку та щось бурмочучи про себе, запустивши руку в густе світле волосся. Я спробував, було, второпати, що він бурмоче, але до мене долітали лише незрозумілі звуки.

Я був обережний і не робив різких рухів, аби не привертати його увагу. Лежав тихо й курив, і коли мені вдавалося забути про свого сусіда, то я розмірковував, що зараз робить Керман.

Мене цікавило, як тому вдалося переконати Лессвейза, що він письменник і пише про психічні розлади; я навіть здогадувався, що до цього якось причетна Пола. Принаймні, вони тепер знають, де я. І в курсі, що Ейнона Фрідлендер також тут. Їм відомо і про замкнені двері в кінці коридору та про заґратоване вікно – адже доведеться скористатись або одним, або іншим, щоб витягти мене звідси. У тому, що вони мене таки визволять, я не сумнівався. Але як це зроблять?

Десь о пів на п’яту двері відчинились, і в палату ввійшов молодий хлопець у білій, як у Бленда, уніформі. Він ніс дві таці з чайними наборами. Був худющий, високий та незграбний. На його видовженому кістлявому обличчі застиг серйозний, зосереджений вираз – як у коня, котрий біжить на перегонах. Та й сам він був схожий на шкапу: відвисла нижня губа і великі зуби надавали йому конячого вигляду. Мене б не здивувало навіть, якби він заіржав. Але той цього не зробив. Натомість посміхнувся.

– Я – Квелл, – сказав він, ставлячи піднос на мій нічний столик. – А ви – містер Сібрайт, чи не так?

– Ні, – заперечив я. – Я – Шерлок Холмс. Якщо хочете скористатися моєю порадою, то краще не підходьте сьогодні до Ватсона. Він у не найкращому своєму настрої.

Квелл кинув на мене довгий, сумний, стурбований погляд. Із виразу його обличчя я зрозумів, що він тут зовсім недавно.

– Але ж це – містер Хоппер, – терпляче, мов дитині, пояснив він мені.

Хоппер тепер сидів на ліжку, стискаючи та розтискаючи кулаки, неначе заманюючи Квелла в пастку.

Можливо, Квелл з’явився тут і недавно, але був достатньо тямущий, аби второпати, що Хоппер зовсім не налаштований грати в «ладусі». Він дивився на Хоппера, як ви би дивилися на тигра, якщо б той зненацька зайшов у вашу вітальню.

– Гадаю, містер Хоппер не схильний пити чай, – сказав я. – Послухайте мене – тримайтеся від нього подалі, аж поки не повернеться Бленд.

– Не можу, – зі сумнівом у голосі сказав Квелл. – Доктора Зальцера нема в клініці, а Бленд повернеться аж після опівночі. Йому справді краще було б не йти.

– Тепер уже пізно про це казати, – зауважив я. – Щезни, брате! Обтруси порох із ніг своїх[29]29
  Цитата з Євангелія від Матвія, 10:14, переклад І. Огієнка.


[Закрыть]. А якби ти ще роздобув мені трохи віскі на обід, я був би безмежно щасливий!

– На жаль, пацієнтам не дозволено вживати алкоголь,– серйозно сказав Квелл, не зводячи очей з Хоппера.

– Тоді піди випий сам: потім підійдеш і дихнеш на мене, – порадив я. – Так буде краще, ніж ніяк.

Він відповів, що не п’є, і пішов собі, й на його обличчі застиг стурбований, зляканий вираз.

Хоппер проникливо глянув на мене, і під пильним поглядом його палаючих очей мені стало не по собі. Я пристрасно сподівався, що кайданки на його нозі достатньо міцні, щоби втримати, якщо Хоппперові збреде у голову спробувати їх розірвати.

– Я оце думав, Хоппі, – сказав я, вимовляючи слова чітко й повільно, – що нам треба зробити, то це перегризти тому клятому Блендові горлянку і напитися його крові. Нам давно вже слід було це зробити.

– Так, – сказав Хоппер, і полум’я в його очах почало згасати. – Ми так і зробимо.

Я подумав, а чи не спробувати мені дістати ключ зараз, утім, вирішив поки що утриматись. Я не був упевнений у братові Квеллі. Якщо він мене застане за цим... то відчував, що життя моє стане ще сумнішим, аніж до цього.

– Я розроблю план, – повідомив Хопперу. – Бленд дуже хитрий. Його нелегко заманити у пастку.

Хоппер помітно заспокоївся, й обличчя його вже не спотворювала лють.

– Я також його виношую, – сказав він.

Решта вечора минула спокійно – він обмірковував свій план, я ж думав, що робитиму, коли нарешті звільнюся від наручників. Видавалося дуже сумнівним, що мені вдасться втекти з божевільні, але якщо я принаймні віднайду Ейнону Фрідлендер, поговорю з нею та попереджу про майбутнє визволення, то й тоді час не буде змарновано. І коли врешті тут з’явиться Керман – а я був упевнений, що він рано чи пізно таки з’явиться – нам не доведеться гайнувати час, відшукуючи її.

Вряди-годи заходив Квелл. Він лише просовував у двері голову, але Хоппер був надто поглинутий думками, щоби його помічати. Я застережливо кивав Квеллу на Хоппера. Квелл тямуще кивав у відповідь, чим ще більше нагадував коняку, й мовчки йшов геть.

О восьмій він приніс мені вечерю, а потім підійшов до підніжжя Хопперового ліжка і посміхнувся.

– Чи не хотіли б ви чогось поїсти, містере Хоппер? – запитав улесливо він.

Реакція Хоппера на таке невинне запитання змусила здригнутися навіть мене, Квелл натомість мало не отримав серцевий напад. Хоппер рвонув до нього, миттєво простягнувши руки вперед, а скрючені пальці ледь не вхопили Квелла за курточку. Той відскочив, перечепився і мало не впав. Обличчя його побіліло, мов крейда.

– Не думаю, що містер Хоппер голодний, – прокоментував я, і кусень курчати, який саме жував, раптово видався мені травою. – Боюся, що і в мене вже пропав апетит.

Але Квелла не надто цікавили мої відчуття. Він вихором вилетів з кімнати – лише майнуло щось біле, і двері вмить зачинилися.

Хоппер скинув із себе простирадло та рвонув, було, за ним, але скінчив тим, що гепнувся на підлогу, притримуваний ланцюгом. Пронизливо скрикнув, скажено смикнув ланцюг і травмував щиколотку. Врешті, усвідомивши, що не може вивільнити ногу, усією своєю вагою кинувся на ліжко – просто на цеп. Почав щосили тягти його, і я похолов, спостерігаючи за Хоппером. З того місця, де я лежав, ланцюг видавався дуже крихким. На саму думку про те, що цей божевільний може його порвати, а я залишатимуся прикутим, мене овіяв холод. Рука сама потяглася до дзвіночка, і я дзеленькнув у нього.

Тепер Хоппер тряс ланцюг обома руками, та, впершись ногами у спинку ліжка, відхилився назад, і обличчя його побагровіло від напруження. Спинка ліжка зігнулась, але витримала натиск. Ланцюг також не піддався. Нарешті Хоппер відкинувся на ліжку, важко дихаючи, і я вже знав, що небезпека минула. Піт градом скочувався моїм обличчям. Іще до кінця не усвідомивши всієї небезпеки, я вже знав, що то були найгірші хвилини мого життя.

Пурпур Хопперового обличчя поступився мертвотній білості. Тепер він лежав непорушно, із заплющеними очима, а я чекав, не зводячи з нього погляду. На мій превеликий подив, невдовзі Хоппер мирно захропів.

У палату нарешті зайшов Квелл, тримаючи в руках гамівну сорочку. Обличчя його було бліде, але рішуче.

– Заспокойтеся! – сказав я, здивувавшись, однак, як кволо прозвучав мій голос. – Він заснув. Краще погляньте на його кайданки. Мені здалося, що вони ось-ось тріснуть.

– Цього не може бути, – відповів Квелл, кидаючи гамівну сорочку на підлогу. – Наручники виготовляють на спеціальне наше замовлення.

Він підійшов до Хоппера ближче і глянув на нього.

– Краще я все-таки вколю йому заспокійливе.

– Не робіть дурниць! – різко заперечив я. – Бленд попереджував, щоб ви до нього не підходили.

– Але ж йому треба зробити укол, – заперечив Квелл. – Якщо в нього станеться ще один такий напад, то це буде дуже небезпечно для його здоров’я. Хоч я й не дуже такого прагну, але це – мій обов’язок.

– До біса з вашими обов’язками!– нетерпляче сказав я. – Упоратися з цим хлопцем не легше, ніж із бомбою. Облиште його!

Квелл обережно наблизився до ліжка й тепер стояв, уважно придивляючись до Хоппера. Хропіння тривало, і, трохи заспокоєний, Квелл підняв із підлоги простирадло та почав вкривати Хоппера. Я спостерігав за ним, затамувавши подих, не впевнений, чи не симулює, бува, Хоппер. Не міг вирішити, чи Квелл дурний, чи дуже хоробрий. Він мусив бути або геть тупим, або ж мати сталеві нерви, щоб підійти так близько до буйного безумця.

Квелл розправив простирадло і відступив убік. Я побачив краплинки поту на його чолі. Тож він не дурень, вирішив я: таки сміливець. Якби в мене була медаль, я б її вручив йому – за відвагу.

– Здається, йому вже краще, – вже бадьорішим голосом сказав Квелл. – Зроблю укол. Якщо він добре виспиться, то назавтра буде в повному порядку.

Це мене цілком влаштовувало, бо, що не кажи, а я таки перенервував. Нізащо в світі я б не наблизився до сплячого Хоппера.

– Ви ризикуєте, – сказав я. – Від уколу він може прокинутись. І якщо дістанеться вас, то вам кінець.

Квелл спантеличено глянув на мене.

– Я вас не зовсім розумію, – озвався він. – Ви поводитеся не як пацієнт.

– А я й не є пацієнтом, – урочисто промовив я. – Я ж Шерлок Шолмс, ви що, забули?

Він знову спохмурнів і вийшов. Спливали хвилини. Хоппер не рухався. Він продовжував хропіти, й обличчя його виглядало змарнілим та виснаженим.

Минула ціла вічність, перш ніж Квелл повернувся – хоча насправді не спливло й десяти хвилин. Він ніс тацю, прикриту рушником.

– Послухай! – звернувся до нього я, сідаючи на ліжку. – А що, якби ти зняв з мене кайданки? Тоді у випадку чогось я міг би тобі допомогти. Ти видаєшся мені розсудливим. Якщо він прокинеться і вчепиться у тебе, я вперіщу йому по довбешці.

Квелл серйозно глянув на мене – неначе кінь, якому пообіцяли подвійну порцію вівса.

– Я не можу цього зробити, – нарешті озвався він. – Це всупереч правил.

Ну що ж, я зробив усе, що зміг. Тепер м’яч був на його полі – йому і грати ним.

– Гаразд, – сказав я, здвигнувши плечима. – Мені залишається тільки молитися за тебе.

Він набрав ліки у шприц і наблизився до Хоппера. Я спостерігав за ним, відчуваючи, що волосся на потилиці мені стає сторч, а серце бухкає в грудях. Квелл ледь помітно тремтів, однак його видовжене, коняче обличчя було спокійне. Він обережно підняв рукав Хопперової піжами і намірився встромити голку. Спостерігати за ним було те саме, що споглядати, як закручують запальник у бомбу сповільненої дії. Я нічим не міг йому допомогли – хіба що просто дивитись і молитися за нього, що й робив. Єдине, чого я хотів, – щоб він поквапився і врешті зробив своє діло, а не стовбичив тут, як бовдур.

Незважаючи на окуляри, він був трохи короткозорий і не відразу зміг знайти вену. Голова його нахилялася все нижче і нижче й майже впритул наблизилася до білої жилавої руки Хоппера. Здається, він навіть забув, яким небезпечним є Хоппер. Усе, про що Квелл зараз думав, – це зробити укол якомога краще. Його обличчя було вже за фут від Хопперового, і він навіть задоволено хитнув головою. Знайшовши нарешті потрібну вену, повільно наблизив голку до Хопперової руки.

Тепер я майже не дихав. Учепився в простирадло. І саме тоді, коли Квелл уже вставляв у вену голку, він подався назад, щось досадливо вигукнув та пішов до підноса, котрий залишив на комоді.

Повітря зі свистом вилетіло мені з грудей, і я спитав тремтячим голосом:

– Що, в біса, тепер не так?

– Я забув спирт, – сказав він. – Як нерозумно з мого боку! Перед тим, як зробити ін’єкцію, завжди слід протирати шкіру спиртом.

Тепер Квелл спітнів майже так само, як я, але його вчили завше протирати місце уколу, й саме так він і мав намір зробити – нехай там що.

Хоппер злегка порухався, коли Квелл протер йому руку спиртом. Я мало не вистрибнув з ліжка від нервового напруження, а Квеллова рука тремтіла, коли він знову почав шукати потрібну вену.

Усе нижче і нижче схилялася його голова, і ось вона знову майже за фут від Хопперової, і очі його зосереджені на вені.

Раптом Хоппер розплющив очі. Квелл був надто заклопотаний, аби це помітити.

– Обережно! – крикнув я.

Коли Квелл нарешті звів очі, Хоппер блискавично, мов змія, схопив його за горло.