Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Віллет глибоко зітхнув та зробив довгий ковток віскі. Видно було, що він відчайдушно потребує випити.

– Дворецький сім’ї Кросбі, Джон Стівенс, також щось знав, чи принаймні підозрював, – провадив я далі. – Я саме вмовляв його розповісти це мені, коли його викрали шестеро «макаронників», які працюють на Шеррілла. Вони також були з ним «занадто грубі», й Стівенс помер від серцевого нападу – що є, по суті, також убивством. Тож маємо вже два вбивства. Тепер переходимо до третього. То як вам це подобається?

– Продовжуйте, – твердим голосом сказав він.

– Чи пам’ятаєте ви сестру Гарні? Місіс Зальцер визнала, що викрала її, але, якщо вірити її словам, Гарні послизнулась, упала з пожежної драбини і зламала собі шию. Місіс Зальцер заховала її «десь у пустелі». А це також убивство.

– Фантастика, – озвався Віллет.– Просто неймовірно!

– Але це неймовірно, лише якщо брати до уваги мотив. І тут у нас виступають двоє: місіс Зальцер і Шеррілл, які скоїли три вбивства на двох, не кажучи вже про викрадення Ейнони Фрідлендер та моє власне. І все це лише заради того, щоб уберегти Морін від преси! Ось що робить цю справу такою неймовірною. Але, гадаю, тут приховано набагато більше, ніж ми знаємо. Щось мені підказує, що ті двоє відчайдушно намагаються втримати у мішку вельми енергійного кота, котрий щосили рветься звідти. Я маю намір дізнатися, що це за кіт.

– І зовсім не розголосу вони бояться, – зауважив Віллет. – Врахуйте, що тут крутяться великі гроші.

– Так, але за всім цим ховається якийсь таємничий кіт, котрого ми ще не знайшли. І я маю намір оголосити на нього полювання. Так чи інакше, а роботу продовжуватиму: моя місія не закінчена. Однак я ще не завершив розповідь. Ниточка в’ється далі. Морін повідала мені, що коли вона успадкувала гроші, Шеррілл виявився звичайним шантажистом і почав вимагати свою частку. Він сказав їй, що підкине газетам історію про те, як вона відбила його у Дженет, а натомість та вбила батька й покінчила життя самогубством. Але якщо Морін придбає для нього «Дрім шіп», то він триматиме язик за зубами. Вона змушена була купити йому цю яхту: тому й перевела гроші зі страховки в облігації на пред’явника. І передала облігації Шерріллові. Уявіть, який галас здіймуть газети, коли стане відомо, що Морін Кросбі утримує кубло розпусти! Хіба не перейдуть тоді усі грошенята родини Кросбі у розпорядження дослідницького центру?

Віллет позеленів.

– Морін купила «Дрім шіп»?

– Принаймні так вона мені повідала. Також сказала, що боїться Шеррілла, й саме в цей драматичний момент Шеррілл і з’явився власною персоною. Він заявив, що має намір помістити Морін туди, де ніхто ніколи її не знайде, та спекатися мене у той же спосіб. Я почав, було, з ним невеличку суперечку, аж раптом хтось за моєю спиною огрів мене кийком, а отямився я вже у санаторії доктора Зальцера. Не описуватиму вам, що було далі, аби не марнувати час. Достатньо сказати, що моєму помічникові вдалося обдурити Лессвейза, відрекомендувавшись відомим письменником, і напроситися на щомісячний візит до клініки разом з членами міської ради. Він знайшов мене у клініці і витягнув звідти, а ми прихопили зі собою ще й Ейнону Фрідлендер. І тепер нам слід з’ясувати, чи виконав Шеррілл свою погрозу сховати Морін. Якщо завтра вона не з’явиться, то її таки сховали: можливо, навіть на яхті Шеррілла. Але якщо Морін таки прийде, то я схильний думати, що вона замішана в цьому бізнесі – разом з усіма, а відвезла мене в той свій будинок, аби Шеррілл зміг легше вийти на мене.

Віллет налив собі ще порцію, і рука його при цьому тремтіла.

– Не думаю, що це можливо, – сказав він.

– Побачимо. Але якщо Шеррілл справді утримує її силою, то чи маєте ви повноваження заблокувати її кошти?

– Я взагалі ніяк не можу вплинути на її гроші. Усе, що можу зробити – це повідомити іншим опікунам, що вона порушила умови заповіту.

– А хто ці інші опікуни?

– Містер Ґлинн та містер Копплі, мої шефи з Нью-Йорка.

– Чи не повинні ви з ними порадитися?

– Не на цьому етапі, – сказав він і почухав підборіддя. – Буду відвертим з вами, Меллою. Вони без жодних вагань точно виконають усі умови заповіту і не зважатимуть на те, що дівчина може бути невинна. Як на мене, умови заповіту надто жорсткі. Кросбі обумовив: якщо ім’я Морін потрапить у газети, то гроші мають перейти у розпорядження дослідницького центру. Гадаю, він справді трохи втомився від її вибриків, але навряд чи усвідомлював, що дав безпринципному шантажистові прекрасну зброю проти неї. Саме так, певно, й сталося.

– Чи спадало вам на думку, що ми фактично покриваємо три вбивства? – спитав я, щедро пригощаючись віскі. Від усіх цих розмов у мене пересохло в роті. – Поки що Брендон копає не дуже глибоко, бо він боїться грошей Кросбі, але якщо всі факти вказуватимуть на те, що Морін замішана у цих вбивствах, то йому доведеться забути про її гроші та вдатися до якихось дій – і тоді нам з вами це так не минеться.

– Усі сумнівні моменти ми повинні витлумачити на її користь, – якось ніяково сказав Віллет. – Я би собі не пробачив, якби поквапними діями несправедливо позбавив дівчину грошей. То що з тією Фрідлендер? Як скоро вона зможе заговорити?

– Не знаю. Якщо судити з її вигляду, то принаймні через кілька днів. Поки що вона навіть не може згадати, хто зона.

– Дівчина зараз у лікарні?

Я заперечно хитнув головою.

– Нею опікується моя секретарка, міс Бенсінґер. Я викликав до Ейнони лікаря. Він сказав, що мало чим може зарадити і що це лише питання часу. Сьогодні я вирушаю у Сан-Франциско, щоб зустрітися з її батьком. Можливо, він допоможе повернути їй пам’ять.

– Ми оплатимо видатки, – озвався Віллет. – Виставте нам рахунок.

Він запалив іще одну сигару.

– Що ви маєте намір робити далі?

– Слід вичекати і з’ясувати, чи не з’явиться Морін. Якщо ж ні, то прослизну на «Дрім шіп» і пошукаю її там. Я дещо замислив, і в мене є кілька ниточок, які слід зв’язати в одне ціле.

Почувся стук у двері, зайшла платинова блондинка і, погойдуючи стегнами, пропливла до стола Віллета.

– Місіс Поллард уже втрачає терпець, – проворкотіла вона. – І щойно надійшло ось оце. Я подумала, що ви захочете негайно про це дізнатися.

Вона подала йому клаптик паперу. Віллет прочитав написане, і брови його полізли вгору.

– Гаразд. Скажіть місіс Поллард, що я прийму її через п’ять хвилин.

І він поглянув на мене.

– Міс Кросбі завтра не прийде – вона летить у Мексику.

– А хто телефонував? – спитав я, подавшись уперед.

– Той чоловік не відрекомендувався, – повідала, звертаючись до Віллета, платинова блондинка. – Він лише сказав, що говорить від імені міс Кросбі й попросив переказати вам це негайно.

Віллет, значуще звівши брови, глянув на мене.

Я кивнув.

– Гаразд, міс Пальметер, – сказав він. – Можете йти.

Я узяв капелюх і звівся на ноги.

– Здається, мене чекає візит на «Дрім шіп», – резюмував я.

Віллет сховав склянки та віскі.

– Краще не розповідайте мені про нього, добре? – сказав він. – Ви ж будете обережні, чи не так?

– Вас здивує, наскільки я буду обережний!

– Можливо, вона й справді летить у Мексику? – із сумнівом у голосі додав Віллет.

Я криво йому посміхнувся, але він мені не відповів.

– Побачимося, – сказав я і вийшов у приймальню.

Огрядна, кричуще одягнена жінка з перлами на шиї завбільшки як мариновані цибулини сиділа, важко дихаючи, в одному з крісел. Коли я проходив мимо неї, вона зміряла мене крижаним поглядом.

Вишкірившись, я озирнувся на платинову блондинку.

Та широко розплющила очі, подивилася на мене без всякого виразу й відвела погляд.

Я вийшов, і на моїх губах застигла посмішка – як небажане дитя на ґанку будинку.

II

Джек Керман саме показував Тріксі, моїй телефоністці, як Ґреґорі Пек[30]30
  Грегорі Пек (англ. Gregory Peck, 1916 – 2003) – американський актор, зірка Голлівуду 1940-1960-х років.


[Закрыть] цілує головну героїню, коли я важкою ходою увійшов у приймальню. Вони відскочили одне від одного зі швидкістю блискавки. Тріксі плюхнулася на стілець і гарячково почала втикати та виймати штекери, демонструючи при цьому дивовижну невправність.

Керман самовдоволено посміхнувся, скорботно кивнув головою і зайшов слідом за мною в кабінет.

– Чи мусиш ти це робити? – спитав я, підходячи до свого столу та відчиняючи шухляду. – Чи не занадто вона молода?

Керман хмикнув.

– Судячи з того, як вона поводиться – ні! – відповів.

Я витягнув із шухляди свій поліцейський револьвер 38-го калібру, засунув його у бічну кишеню штанів і взяв кілька додаткових обойм.

– А в мене новини, – сказав Керман, скоса спостерігаючи за мною. – Хочеш почути їх зараз?

– Почую вже у машині. Ми з тобою їдемо в Сан-Франциско.

– Озброєні?

– Так. Віднині я більше не ризикуватиму. В тебе зброя при собі?

– Можу її прихопити.

Поки він ходив за своєю «пушкою», я зателефонував Полі.

– Як там Ейнона? – запитав, коли вона взяла слухавку.

– По-старому. Щойно був лікар Манселл. Він зробив їй укол – дав заспокійливе. Лікар каже, що знадобиться чимало часу, перш ніж вона отямиться.

– А я збираюся зустрітися з її батьком. Якщо він забере її до себе, у нас розв’яжуться руки. Ти хоча в порядку?

Вона сказала, що так.

– Загляну на зворотному шляху, – пообіцяв я і повісив слухавку.

Ми з Керманом спустилися ліфтом на перший поверх, вийшли з контори і попрямували до «бьюїка».

– Сьогодні увечері нам ще треба буде пробратися на яхту, – повідомив я, заводячи двигун.

– Офіційно чи неофіційно?

– Неофіційно: так, як це зазвичай роблять у фільмах. Можливо, нам навіть доведеться добиратися туди плавом.

– А як же акули? – запитав Керман. – До того ж, нас можуть застрелити, коли ми пробиратимемося на борт.

– Вони неодмінно так і зроблять, якщо нас помітять, – я прослизнув повз вантажівку і виїхав на Центральну авеню на такій швидкості, що це приголомшило двох таксистів та дівчину в «понтіаку».

– Так, справді: чудовий вибір, – похмуро сказав Керман. І втиснувся у своє сидіння. – Я просто не можу цього дочекатися. Можливо, мені краще таки скласти заповіт.

– А в тебе є що залишати? – уточнив я, здивований, і різко загальмував перед червоним світлом.

– Кілька старих заяложених поштівок та опудало щура, – пояснив Керман. – Залишу їх тобі.

Коли світлофор блимнув зеленим, я запитав:

– То які в тебе новини? Накопав щось на місіс Зальцер?

Керман запалив сигарету і жбурнув сірник прямо на заднє сидіння «понтіака», який саме намагався обігнати нас.

– Еге ж. Дивися на дорогу, а то тебе занесе на повороті. Я копав увесь ранок. І знаєш, хто вона?

– Кажи вже!

– Друга дружина Макдональда Кросбі: матір Морін!

Я різко крутонув кермо убік, мало не врізався у вантажівку, що глухо гуркотіла поруч, і майже почув, як водій матюкнувся. Умить я вивернув кермо в інший бік.

– Я казав тобі: стеж за дорогою, – промовив Керман, вишкірившись. – Гарненька новина, чи не так?

– Продовжуй: щось ще?

– Двадцять три роки тому місіс Зальцер працювала лор-лікарем у Сан-Франциско. Кросбі познайомився з нею, коли вона лікувала Дженет з приводу якоїсь дрібниці. Одружився. Вона продовжувала практикувати, перепрацьовувала, мала нервовий зрив і змушена була полишити практику. Кросбі з нею не зжився. Він застукав її із Зальцером і розлучився. Коли Кросбі переїхав у Оркід-сіті, вона переїхала також – щоби бути поближче до Морін. Як тобі це?

– Думаю, це пригодиться нам.

Ми виїхали на трасу Лос-Анджелес – Сан-Франциско, і я натиснув на педаль газу.

– Це пояснює багато що, але не все. Тепер зрозуміло, чому вона замішана в цю гру. Звісно ж, вона зацікавлена у тому, щоби донька зберегла свої гроші. Але... Боже ж мій! Подумати лише, як далеко вона в цьому зайшла! На мою думку, вона ненормальна.

– Можливо, що й так, – самовдоволено заявив Керман. У Медичній асоціації про неї висловлювалися дуже обережно. Просто констатували, що був нервовий зрив, не вдаючись у подробиці. Вона надто затисла горло пацієнта... просто у розпал операції. Медсестра казала мені, що якби не анестезіолог, вона б перерізала пацієнтові горло: ось так.

– У Зальцера є гроші?

– Ані копійки.

– То на які гроші він придбав цей санаторій? Імовірно, за гроші Кросбі. Смерть сестри Гарні їй так не минеться. Коли поліція знайде тіло, я маю намір піти до Міффліна.

– Вони можуть так ніколи й не знайти тіло, – озвався Керман. Він був не надто високої думки про поліцію Оркід-сіті.

– Після того, як побачусь із Морін, я їм допоможу.

Наступні кілька хвилин ми їхали мовчки, бо я напружено розмірковував.

Нарешті Керман сказав:

– А чи не змарнуємо ми час, зустрічаючись із старим Фрідлендером? Чи не краще було б просто йому зателефонувати?

– Запізно тебе осявають блискучі ідеї, чи не так? Фрідлендер може бути не в захваті від того, щоб забрати доньку до себе. Телефонну розмову можна урвати надто швидко, а в мене відчуття, що з ним треба побалакати довше.

За кілька хвилин по третій ми перетнули міст Окленд-бей, звернули з Третьої вулиці на Монтгомері-стрит і виїхали на Каліфорнія-стрит.

Помешкання Фрідлендера було десь на середині вулиці, справа. Це – один із стандартних непоказних багатоквартирних будинків: шестиповерховий «мурашник», звідкіля долинали різкі звуки радіо та крики дітлахів. Назустріч нам кам’яними сходами злетіла зграйка галасливих хлоп’ят. Вони почали виробляти з нашою машиною все, що хотіли: хіба лише не попроколювали шин і не вкинули запалений сірник у бак з пальним.

Керман вибрав найбільшого і найміцнішого з них та вручив йому півдолара.

– Тримай своїх приятелів подалі від машини і тоді отримаєш ще півдолара, – додав він.

Хлопець трохи відступив і відразу ж уперіщив одному з дітлахів межи вуха, аби продемонструвати свої добрі наміри. Коли ми полишали його, він саме давав стусана іншому.

– Хороша місцина, – зауважив Керман, підкручуючи вуса.

Ми піднялися сходами і почали вивчати два довгих ряди поштових ящиків. Квартира № 25, в якій мешкав Фрідлендер, – на п’ятому поверсі. Будинок без ліфта, тож нам довелося долати сходові марші пішки.

– Чудово буде, якщо він не вдома, – задихаючись і витираючи піт з чола, мовив Керман, коли ми зупинилися на четвертому поверсі перепочити.

– Ти забагато п’єш, – сказав я, підіймаючись вище.

Нарешті ми вийшли у довгий тьмяний коридор. З далекого радіоприймача долинали звуки джазу, що наче огортали коридор.

Неохайно вдягнена жінка вийшла з квартири навпроти. На ній був чорний солом’яний капелюшок, який бачив кращі часи. В руках вона тримала господарську сумку. З непідробним інтересом зирнула на нас і пішла до виходу. Обернулася, щоб поглянути ще раз, і Керман скорчив їй гримасу. Вона швидко пішла вниз, обурено піднявши голову.

Ми попрямували до кімнати № 25. На дверях не було ні дзвінка, ні молоточка. Щойно я підняв руку, щоб постукати, як у кімнаті пролунав приглушений вибух: такий звук видає паперовий пакет, якщо його надути і різко ляснути по ньому рукою.

Я витягнув свій кольт і взявся за дверну ручку – ще до того, як звук завмер. Натиснувши на ручку, штовхнув двері. На мій подив, вони відчинились. Я зазирнув у простору кімнату: судячи з її умеблювання, це була вітальня.

Чув, як позаду мене важко дихає Керман. Швидко озирнув кімнату. В ній нікого не було. Туди ж виходило ще двоє дверей, однак вони були зачинені.

– Гадаєш, то був постріл? – пробурмотів Керман.

Я кивнув і поквапно зайшов у кімнату, знаками звелівши йому залишатися на місці. Він так і зробив. Я перетнув вітальню й біля дверей справа прислухався, але десь так голосно кричало радіо, що почути інші звуки було просто неможливо.

Махнувши Керману рукою, щоб він сховався, я натиснув на ручку і легенько штовхнув двері, а сам умить увійшов та притиснувся до стіни. Ми з Керманом трохи вичекали, але нічого не відбувалося. Крізь відчинені двері я унюхав сильний, їдкий запах пороху. І подався вперед, зазираючи в сусідню кімнату.

На підлозі лежав чоловік. Ноги підібгані, руки складені на грудях. Кров просочувалася крізь пальці, омивала долоні й стікала на підлогу. Це був чоловік років шістдесяти; ймовірно, сам Фрідлендер. Коли я поглянув на нього, він мовби захлинувся, і руки його безсило впали на підлогу.

Я не рухався, бо знав, що вбивця десь поруч. Він просто не міг нікуди втекти. Керман прослизнув у вітальню і притиснувся до дверей. Масивний револьвер 45-го калібру виглядав у його руках, мов гармата.

– Виходь! – раптом гаркнув я. Мій голос прозвучав, наче циркулярна пилка, що вгризається у дерево. – Руки вгору!

Почувся постріл, і над моєю головою просвистіла куля.

Керман просунув руку в двері й двічі вистрілив. Від його пострілів задзвеніли шибки.

– Ти не зможеш утекти! – гукнув я, намагаючись наслідувати твердий голос копа. – Ти оточений!

Але цього разу вбивця не схильний був жартувати. Запала цілковита тиша. Жодного поруху. Ми вичікували, але нічого не сталося. Подумки я вже бачив, як сюди наїжджають копи, але не дуже прагнув познайомитися з місцевими копами: надто вони вже вправні.

Кивком показав Керманові, щоб він залишався на місці, а сам прослизнув до вікна. Керман знову пальнув у кімнату, і, скориставшись звуком пострілу, мені вдалося безшумно відчинити стулки. Я визирнув. За кілька футів від мене було вікно сусідньої кімнати. А це означало, що я зможу дістатися туди карнизом, що тягнувся нижче. Висунувши ногу з вікна, я озирнувся. Керманові очі стежили за кожним моїм рухом. Він мені кивнув, і я потягнувся до іншого вікна та ліг на підвіконня.

Хтось вистрелив у мене знизу, і куля відбила кусок штукатурки просто мені в обличчя. Я був такий приголомшений, що ледь втримався на карнизі. Й поглянув униз на вулицю – на звернені догори обличчя чималого натовпу. Просто в центрі його красувався здоровенний коп, цілячись у мене.

Я глухо скрикнув, раптово гойднувся туди-сюди, хитнувся у бік сусідньої кімнати і, пробивши собою скло, приземлився там просто на підлогу. Постріл поцілив майже мені в обличчя, й одночасно з цим гупнула Керманова зброя, відколовши зі стелі шматок штукатурки.

Я випростався, відчайдушно звиваючись і намагаючись заховатися під ліжко, бо в кімнаті пролунали нові постріли. І раптом побачив смагляве, злобне обличчя, що дивилося на мене з ліжка, та зловісне сизувате дуло автоматичного пістолета, націлене прямо в мою голову. Потім рука, яка тримала зброю, зникла – під звук автоматної черги, що пролунала тієї ж миті – а потім знову з’явилась, але вже у вигляді кривавої маси.

На ліжку був мій давній приятель-«макаронник» – отой, який у брудній сорочці. Він заревів і, похитуючись, кинувся до вікна, а Керман рвонув до нього. Італієць ударив Кермана тильним боком неушкодженої долоні, оминув його і вискочив у двері, проминув іншу кімнату та кулею вилетів у коридор. Знову пролунали постріли, скрикнула жінка, й чиєсь тіло з глухим стукотом гепнуло на підлогу.

– Обережно! – задихаючись, сказав я Керманові. – Внизу озброєний до зубів коп. Він радо вистрілить у тебе, щойно помітить.

Ми стояли нерухомо, вичікуючи.

Але коп чекати не хотів.

– Усім вийти! – гаркнув він з-за дверей. Навіть на відстані було чутно його важке дихання. – Якщо не кинете зброю, я висаджу всіх вас у повітря!

– Ми виходимо, – подав голос я. – Не кип’ятіться так і не стріляйте!

Із піднятими руками ми вийшли в коридор.

У проході лежав «макаронник». Посеред його лоба красувалася велика дірка. Коп був масивний – високий та ширококостий.

Він щось рявкнув, тримаючи нас під прицілом.

– Заспокойся, брате! – примирливо сказав я. Мені не сподобався його вигляд. – У тебе й так уже два трупи на руках. Ти ж не захочеш іще два?

– Мені байдуже, – зауважив він, вишкіривши зуби. – Два чи чотири – однаковісінько. Пиками до стіни, поки не приїде поліцейський фургон!

Ми відвернулися до стіни. Невдовзі почулося виття поліцейської сирени. Дві постаті у білих уніформах, важко дихаючи, підіймалися сходами, а з ними – слідча група з відділу вбивств. Я радий був запримітити серед них начальника окружного бюро розслідувань убивств Данніґана. Раніше ми з ним уже займалися спільною справою.

– Привіт, – сказав він і витріщився на нас. – Що, мало не потрапили на власний похорон?

– Майже так, – відповів я. – Там ще один труп. Чи можете ви сказати тому поліцейському, що ми не становимо небезпеки? Мені чомусь здається, що він і досі не проти поцілити в нас.

Данніґан відкликав копа убік.

– За мить я з вами поговорю.

І пішов глянути на Фрідлендера.

– Це наш хороший знайомий – пояснив я копові, котрий тепер стояв, вирячившись на нас. – Вам слід бути розбірливішим, у кого цілитися.

Коп сплюнув.

– Ото я був бовдур, що не прикінчив вас обох, – з відразою сказав він. – Якби вони застали мене між чотирма трупами, можливо, мене б зробили сержантом!

– Яка химерна гра думки... – промовив, задкуючи, Керман.