Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

II

Хоппер сказав, що о дев’ятій зайде Бленд і вимкне світло.

– Він буде тут за п’ять хвилин, – додав, звіряючись зі своїм наручним годинником. – Бленд дозволяє мені носити годинник, бо я даю йому сто сигарет на тиждень. Батько надсилає їх мені – а мені, звісно ж, не дозволяють курити. Певно, гадають, що я влаштую пожежу в ліжку!

Він розсміявся, продемонструвавши ряд білих дрібних зубів. – Смішно, звичайно, але вони по-своєму праві.

Прикрившись простирадлом, я спробував позбутися наручника. Якби це мені вдалося, сказав я собі, то мене тут не втримало б ніщо – навіть дуло автомата. Але наручник був припасований до мого зап’ястя так точно, що іншого виходу, крім роздобути ключ або відрізати руку, – не було.

– Яке сьогодні число? – раптом поцікавився я.

Хоппер відчинив шухляду і витягнув звідти свій щоденник.

– 29 липня. Хіба ви не ведете щоденник? А я це роблю. Завтра у мене річниця: вже три роки, як я тут.

Але я його вже не слухав. Мусив напружити пам’ять, аби згадати, що Морін повезла мене в свій будинок 24-го липня. П’ять днів! Пола з Керманом, певно, давно мене шукають. Чи ж здогадаються вони заглянути сюди? Але навіть якщо й здогадаються, то чи зможуть дістатися до мене? Зальцер перебуває під захистом Брендона, а Брендон і слухати Кермана не стане.

Якби Шеррілл – а я не сумнівався, що чоловік у червоній футболці саме він – не був цілковито впевнений, що ніхто ніколи тут мене не віднайде, хіба б не легше просто пустити мені кулю в лоб і викинути тіло у море? І чому він, зрештою, цього не зробив? Можливо, він просто зупинився перед убивством. Стівенса ж не вбили – його смерть була лише нещасним випадком. Але Зальцера вбивство не зупиняло – хіба що Дван перевищив свої повноваження. А навіть краще було б, якби мене вбили, подумав я, ніж до кінця життя бути зачиненим у кімнаті зі звуконепроникними стінами.

Ну ж бо, Меллоє, зберися зі силами, знову сказав я собі. Мусиш виплутатися з цього! То й що з того, що тебе лупонули по голові та, судячи з металічного присмаку в роті, напхали тонною таблеток – це ще не привід розкисати. Керман з Полою неодмінно витягнуть тебе звідси. Тож вище голову і не вішай носа! Просто чекай.

Раптово двері безшумно розчахнулись і до кімнати зайшов невисокий смаглявий чоловік. Плечі в нього були широкі, як у горили, а на круглому веснянкуватому червоному обличчі застигла посмішка. Одягнений він був у білу лікарняну куртку, білі штани й такі самі черевики на гумовій підошві. В руках тримав прикриту рушником тацю і рухався легко й нечутно, мов пір’їнка, що падає на підлогу.

– Привіт, Хоппі! – сказав він, ставлячи піднос на стіл біля дверей. – Спатоньки пора! Як почуваєшся? Знайшов для себе щось корисне у тій книженції?

Хоппер махнув рукою в мій бік.

– Містер Сібрайт уже отямився, – додав.

Бленд – бо це був, певно, таки Бленд – підійшов до мого ліжка і витріщився на мене. Широка посмішка наче застигла на його обличчі – чи навіть поширшала. Але зеленкуваті очі були холодні, гострі та скрижанілі.

– Привіт, бебі, – сказав він. Говорив майже пошепки: хрипко і таємниче – наче в нього були проблеми з гортанню. – Я – Бленд. Доглядатиму тебе.

Я спіймав себе на тому, що нервово зібгав у кулак простирадло, але вчасно схаменувся. Спокійніше, сказав я собі. Розслабся. Не підганяй події.

– Привіт! – також озвався до нього, і голос мій прозвучав, мов натягнута струна. – Тобі нема потреби мене доглядати. Де Зальцер? Хочу з ним поговорити.

– Доктор Зальцер, бебі! – докірливо виправив мене Бленд. – Будь шанобливим!

І підморгнув Хопперові.

– Побачиш його завтра.

– Хочу бачити його просто зараз, – вперто повторив я.

– Завтра, бебі! Доктор також має трохи відпочити. Якщо тобі щось потрібно, скажи мені. Я – головний на цьому поверсі. І все тут залежить від мене.

– Мені потрібен Зальцер, – сказав я, намагаючись контролювати свій голос.

– Я ж тобі сказав – завтра, бебі! А тепер заспокойся. Зроблю тобі укольчик, і ти заснеш.

– Містер Сібрайт вважає, що він – детектив, – зненацька сердито озвався Хоппер. – І каже, що доктор Зальцер когось убив.

– Доволі нешанобливо: але яке це має значення? – сказав Бленд, беручи з таці коробку і набираючи у шприц якусь рідину.

– Це таки має значення: в нього галюцинації, – сердито озвався Хоппер. – Так написано у цій книзі. Не розумію, чому цей тип повинен бути в моїй палаті. Він мені не подобається, бо може бути небезпечним.

Бленд хрипко засміявся.

– Кумедно чути від тебе таке. Помовчи, любий! У мене багато справ.

І Бленд вставив голку в шприц та почав набирати в нього безбарвну рідину.

– Я поскаржуся докторові Зальцеру, – сказав Хоппер. – Моєму батькові це не сподобається!

– Хай твій батько йде під три чорти і ти разом із ним! – нетерпляче вигукнув Бленд, підходячи до мене.

– Гаразд, дай мені свою праву руку!

Я різко сів на ліжку.

– Не коліть мені цю гидоту, – сказав йому.

– Облиш, бебі; я все одно тобі це вколю, – сказав Бленд, вишкірившись іще ширше. – Просто лягай і розслабся.

– Ти мені цього не вколеш, – уперто сказав я.

Правицею він схопив моє зап’ястя. Його короткі товсті пальці впилися мені в руку, мов кліщі.

– Не хочеш по-хорошому, – сказав він, наближаючи до мене червоне веснянкувате обличчя, – то нехай буде так.

Я напружив м’язи, намагаючись ослабити його хватку, однак натомість мало не порвав собі зв’язки. Подався вперед, намагаючись поцілити йому плечем у груди, але це мені також не вдалося.

Він не ослабляв хватку, криво мені посміхаючись та очікуючи, що ще я втну. Я не змусив його довго чекати, спробувавши вивільнити ноги з-під простирадла, але намарне. Простирадло було цупке, мов брезент і припасоване так щільно, що навіть не зрушилося.

– Ти скінчив, бебі? – запитав Бленд майже привітно. – Тепер я маю намір встромити у тебе голку, і, якщо чинитимеш опір, то я її в тобі й залишу – тож будь обережнішим!

Скрипнувши зубами, я різко відкотився від нього, від чого він втратив рівновагу й похитнувся. Відразу ж відновив її, однак усміх щез.

– То ти гадаєш, що сильний, еге ж? – прошепотів Бленд. – О’кей, бебі: побачимо, хто сильніший.

І він почав згинати мені руку. Я опирався, як міг, але це було все одно, що чинити спротив котку. Він був надзвичайно сильний – просто неймовірно – і моя рука повільно згиналася, та кожен м’яз у ній аж пищав. Холодний піт почав стікати мені по спині, й дихання зі свистом виривалося з грудей. Я напружився, й мені вдалося відвоювати кілька дюймів. Бленд також почав задихатися. Можливо, якби мені вдалося натиснути на нього усією своєю вагою, то я би його подолав. Але, сидячи так на ліжку – одна рука стиснута наручником, ноги обплутані простирадлом – я не мав жодних шансів подужати його.

Дюйм за дюймом він нахиляв мене – і так само, дюйм за дюймом, я опирався йому. Моя рука повільно опинилась у мене за спиною і наче вивернулася в суглобі. Однак я навіть не відчув болю, бо ладний був убити того типа. Потім відчув укол, а він відступив, вивільняючи мою руку.

Обличчя його спітніло, а дихання було утруднене. Не все вийшло так, як хотів Бленд.

– Ну що ж, бебі, – прошепотів він. – Ти сам цього хотів. Якби я не був таким м’якосердим, то зламав би тобі руку.

Я спробував поцілити у нього, але рука мене не слухалася. Не знаю, що Бленд мені вколов, але це швидко подіяло. Ненависне червоне обличчя почало розпливатися. Стіни неначе розкололись. А поза обличчям та стінами був якийсь довгий, чорний тунель.

III

Я розплющив очі.

Бліде сонце пробивалося крізь заґратовані вікна, відкидаючи решітчасті тіні на протилежну, сліпучо-білу, стіну: шість гострих ліній нагадали мені, що я – в’язень.

Бленд нечутно снував кімнатою зі шматиною в руках. Усипане ластовинням обличчя було зосередженим. Він ретельно витирав пилюку: не оминав жодного куточка.

Хоппер сидів на ліжку і читав книгу. На його лиці застиг роздратовано-похмурий вираз. На Бленда не звертав жодної уваги – навіть коли той витирав пилюку на столику поруч з його ліжком.

Нарешті Бленд підійшов до мене і почав витирати мій столик. Наші очі зустрілись, і його посмішка-оскал зробилася ширшою.

– Привіт, бебі! – сказав він. – Як почуваєшся?

– Чудово, – відповів я, сідаючи в ліжку трохи вище. Права рука і плече все ще боліли, а на зап’ясті красувалися відбитки його товстих пальців.

– Це добре. Через кілька хвилин я тебе поголю, а потім ти зможеш прийняти ванну.

А це означає, що з мене знімуть наручники, подумав я.

Здається, Бленд одразу ж прочитав мої думки.

– Дивися мені, бебі – жодних витівок, – сказав він. – І викинь собі з голови, що зможеш утекти. Звідси не втікають. Зі мною тут ще кілька дужих хлопців. Двері на сходах зачинені, на вікнах усюди решітки. Можеш запитати в Хоппера – він тобі розкаже. Коли Хоппі щойно потрапив сюди, він також шукав собі пригод: спробував утекти, але це йому не вдалося.

Я поглянув на Бленда вдавано байдуже й нічого не відповів.

– І ще запитай у Хоппі, що роблять із неслухняними дітками. Він тобі повідає, – і Бленд, вишкірившись, зирнув на Хоппера.

– Ти ж йому це розкажеш, Хоппі?

Той відірвав погляд від книги і похмуро глянув на нього.

– Не розмовляй зі мною, плебею! Мені осоружний сам твій вигляд.

Бленд здавлено хихикнув.

– Нічого страшного, бебі! Я не ображаюся – вже звик.

Хоппер непристойно вилаявся.

– Спокійніше, малий! – кинув йому Бленд, продовжуючи всміхатися. – Дивися, не перегни палицю!

І пішов до дверей.

– Поголитеся, приймете ванну – і снідати; побачу, чи зможу вділити вам якесь додаткове яйце.

Хоппер барвисто повідомив йому, що він може зробити з тим яйцем.

Посміюючись, Бленд вийшов.

– Навіть і не намагайтеся втекти, Сібрайте, – сказав Хоппер. – Воно того не варте. Вони натягнуть на вас гамівну сорочку і триматимуть у ванні з холодною водою впродовж кількох днів. І він не бреше про двері. Не маючи ключа, звідси не вийдеш.

Я вирішив вичекати.

Невдовзі Бленд повернувся з двома електробритвами. Увімкнув їх у розетки і подав нам із Хоппером.

– Швиденько голіться, дітки, – додав він. – У мене сьогодні повно справ.

– Ти вічно бурчиш, – роздратовано зауважив Хоппер. – Краще би вийшов. Мене нудить від твоєї червоної пики.

– Це взаємно, бебі! – життєрадісно відповів Бленд. – Поквапся ж та поголись як слід! Доктор Зальцер не любить, коли його пацієнти мають неохайний вигляд.

Тож сьогодні я нарешті зустрінусь із Зальцером! Не те, щоб я чекав від цієї зустрічі чогось особливого – але, можливо, мені вдасться залякати його. Якщо мене сюди помістив Шеррілл, то, може, мені пощастить переконати Зальцера, які це небезпечні ігри – викрадати будь-кого. В успіх свого задуму я не дуже вірив, але спробувати було варто.

Коли я закінчував голитись, увійшов Бленд з білим купальним халатом у руках.

– Жодних дурниць, бебі, – сказав він пошепки і підійшов до мого ліжка, аби відстібнути наручник. – Розслабся!

Я лежав спокійно, поки він знімав з мене наручник. Хоппер спостерігав за мною зі зосередженим інтересом. Бленд відступив на кілька кроків од ліжка і також придивлявся до мене.

– Уставай же, бебі!

Я виплутав ноги з простирадла, спустив їх на підлогу й підвівся. Щойно став на ноги, зрозумів, як безглуздо розпочинати будь-що. Ноги підгинались і були наче ватяні. Я не зміг би втекти навіть від розлюченого бика.

Зробив кілька невпевнених кроків і раптом осів на підлогу. Спершу не мав наміру цього робити, але потім мені спало на думку, що непогано було б показати Бленду, що я набагато слабший, аніж є насправді.

Ставши навкарачки, врешті зіп’явся на ноги. Бленд ані порухався. Він дивився на мене з підозрою, щомиті очікуючи якоїсь пастки.

– Допоможи мені, чого витріщився! – гаркнув я. – Або ж вклади назад у ліжко!

– Послухай, бебі, – я тебе попередив, – м’яко сказав він. – Якщо ти щось утнеш – це буде останнє, що зробиш упродовж багатьох днів.

– Не дзявкай! Тобі-то що до того? Чи наклав у штани?

Здається, таку мову він розумів краще, бо таки подав мені руку.

– Не таким, як ти, мене лякати!

Він допоміг мені натягти халат, відімкнув двері, й ми разом вийшли у довгий коридор. Я зробив ще кілька кроків і зупинився, неначе не впевнений у своїх силах. Ця передишка дала мені змогу роззирнутися довкола. В одному кінці коридору виднілися масивні двері; інший кінець вінчало високе заґратоване вікно.

– О’кей, бебі, – сказав, вишкірившись, Бленд. – Тепер, коли ти маєш більш-менш пристойний вигляд, рухаймося. Уже все я тобі пояснив, і ти все побачив на власні очі.

Еге ж, я все побачив на власні очі.

Я в’яло брів коридором поруч із Блендом, гарячково розмірковуючи.

Мені конче потрібно заволодіти ключами від дверей та від наручника. Або це – або ж чекати, поки їм набридне тримати мене тут чи я просто згнию тут заживо.

Раптове сум’яття в кінці коридору змусило нас зупинитися: почувся зляканий крик і звук падіння – неначе щось важке гепнуло на підлогу.

Бленд схопив мене за руку.

Сусідні двері рвучко розчахнулись і звідти вилетіла дівчина. Перше ж, що вражало – це її цілковита нагота. Здавалося, вона вискочила просто з ванної, бо вода все ще поблискувала на її білому тілі; острівці мильної піни покривали тонкі руки. Вона була білявкою, і кучеряве волосся вінцем оповивало її голову. Її не можна було назвати гарною, але й непоказною не була. Вона була своєрідною – безумовно, і винятково цікавою, й у мене навіть склалося враження, що такою залишатиметься не тільки без одягу, а й у ньому. На вигляд їй було років двадцять п’ять. Мала чудову фігуру: довгі ноги, високий бюст, шкіра – кольору збитих вершків.

Я чув, як Бленд затамував подих.

– Гаряча штучка! – сказав він упівголоса, кинувся вперед і товстими пальцями схопив дівчину за руку. Очі його палали тваринною хіттю. Дівчина скрикнула, і крик її злетів до стелі та відбився од стін. Рука Бленда зісковзнула з її слизької від мила руки. Дівчина різко розвернулась і побігла коридором. Бігла вона з неочікуваною граційністю – швидко, мов вітер.

Бленд зробив крок уперед, але раптово наче передумав: вона і так нікуди не втече. Дівчина добігла до дверей і почала гамселити по них кулаками.

Усе це тривало лише кілька секунд, а потім з ванної вискочила медсестра: висока, могутньої будови жінка. Її обличчя з грубими рисами було блідим від тривоги і люті. Вона поглянула на голу спину дівчини в кінці коридору, а потім зирнула на Бленда.

– Забери звідси свого пацієнта, – сказала вона. – І сам також забирайся: чуєш, ти, мавпо!

– Стули пельку! – озвався Бленд, усе ще не зводячи очей з дівчини. – Облиш її, стара кобило!

– Забери свого пацієнта, інакше я на тебе поскаржуся! – розлючено гаркнула медсестра.

– Чиє б нявчало, а твоє б мовчало! – презирливо зронив Бленд.

І схопив мене за руку.

– Ходімо, бебі; вистава скінчилася! Ти не можеш сказати, що тут нудно. Прекрасний догляд і безкоштовний «Фолі-Бержер»![27]27
  «Фолі-Бержер» (фр. Folies Bergere) – знамените вар’єте і кабаре в Парижі. У самій назві кабаре міститься натяк на божевільню, бо її можна перекласти як «Безумство в глибоких кріслах».


[Закрыть] Чого тобі ще треба?

Він заштовхнув мене у ванну кімнату навпроти тієї, з якої втекла дівчина та звідки вигулькнула розлючена медсестра. Дівчина побачила сестру, яка наближалась, і повернулася до неї обличчям; її крики пробуравили мені мозок і пройшли по нервах. Я зрадів, коли двері за нами зачинились і звуки стихли.

Бленд був схвильований. Його крижані очиці блищали, й він постійно облизував пересохлі губи.

– Оце так дівка! – сказав він наче сам до себе. – Я не хотів би пропустити таке видовище навіть ціною тижневої платні! Ну, ти – знімай свій халат і залазь у ванну! Це ж треба – сидіти тут з тобою, коли там таке шоу!

– Припини – ти ж не дитина! – сказав я, знімаючи халат та піжаму. – А хто вона така?

– Дівчина? Та ти її не знаєш. Вона колись працювала тут медсестрою, але звихнулася, коли її полишив хлопець. Отака-то історія! Вона вже була тут, коли я прийшов. І що мене добиває – навіщо їй було з’їжджати з глузду лише через те, що її покинули? Я би вмить її утішив – щойно вона б цього захотіла!

Із байдужим виглядом я лежав у ванні. Медсестра! Чи, часом, не про неї мені розповідав Міффлін? Скидалося на те.

– Її звати Ейнона Фрідлендер, чи не так? – раптом спитав я.

Бленд ошелешено глянув на мене.

– Звідки ти знаєш?

– Я ж детектив, – урочисто проголосив я.

Бленд вишкірився. Сів на табурет поруч з ванною і запалив сигарету.

– Облиш, бебі! Жодних детективних історій нині – у мене роботи по самі вуха!

І він неуважно впустив сірник у воду.

– А що не так із Хоппером? – спитав я, змінюючи тему. – Чому він тут?

– Хоппі – то особливий випадок, – сказав Бленд, хитнувши головою. – У нього бувають дні, коли навіть я не наважуюся підійти. А цього не скажеш з його вигляду, правда ж? Дуже оманлива зовнішність. Якби не гроші старого, він би давно вже сидів у в’язниці. Хоппі вбив дівчину, перегризши їй горлянку. Він тут до кінця своїх днів. З ним ні в чому не можна бути впевненим. Коли він роздратований, то це знавіснілий убивця. Одного дня Хоппі цілком нормальний, а іншого – небезпечний, мов голодний тигр, який вийшов на полювання.

Я почав розмірковувати про Бленда, запитуючи себе, чи можна його підкупити.

– А як щодо сигарети? – запитав я, занурюючись у воду. – Я би не відмовився закурити.

– Звісно ж, бебі! Якщо будеш чемний, я ставитимуся до тебе, як до брата.

Він дістав пачку «Лакі страйк», витягнув звідти сигарету, запалив її і дав мені.

– Коли всі ви потрапляєте сюди вперше, то намагаєтеся мудрувати та шукаєте собі пригод. Дослухайся моєї поради – не роби цього. У нас є на все рада – запам’ятай це.

Я випустив кільце диму. Смак сигарети був не таким приємним, як очікував.

– Як гадаєш, скільки вони мене тут триматимуть?

Він витягнув з кишені старий конверт, висипав туди попіл та поклав на край ванни, щоб і я його туди струшував.

– Судячи із записів у твоїй карточці, бебі, ти тут надовго.

Я вирішив спробувати.

– А ти би не хотів заробити якусь сотню доларів?

– І що я для цього маю зробити? – в його очах промайнула тривога.

– Та нічого особливого. Просто зателефонувати моєму другові.

– А що йому сказати?

Якось занадто швидко він це спитав. Я уважно його вивчав. Ні, так не піде – його видала глузлива посмішка. Він грався зі мною.

– Проїхали, – сказав я, зануривши у воду сигарету і поклавши мокрий недопалок у конверт. – Забудьмо про це. Краще подай мені рушник.

Він простягнув мені рушник.

– Не треба так зі мною, бебі. Від сотні баксів я би не відмовився. То який номер?

– Забудь.

Він сидів, з кривою посмішкою спостерігаючи за мною: сигарета затиснута між зубами.

– Можливо, ти би підняв ставки, – запропонував він. – Скажімо, за п’ятсот...

– Я ж кажу тобі – викинь це з голови, – сказав я, натягаючи піжаму. – Колись ми з тобою ще зустрінемося – на рівних. У цьому я чомусь переконаний.

– Гаразд, бебі. Мрій собі на здоров’я. Це тобі не зашкодить, – озвався він, відчиняючи двері й визираючи у коридор. – Виходь. Мені треба ще Хоппі купати.

У ванній напроти тепер було тихо. Після купання мені стало легше. Якби в мене була найменша можливість утекти звідси, я би, без сумніву, нею скористався. Але вирішив бути терплячим. Навмисне йшов дуже повільно, опираючись на руку Бленда. Чим слабкішим я йому видаватимуся, тим більше здивую, коли дійде до невеличкої вистави.

Я влігся у ліжко й смиренно дозволив Блендові замкнути наручник на моєму зап’ясті.

Хоппер приймати ванну відмовився.

– Так не піде, бебі, – докірливо мовив Бленд. – Мусиш сьогодні виглядати охайно. Об одинадцятій – офіційний візит. Коронер Лессвейз має намір поговорити з тобою.

Поглянувши на мене, він вишкірився.

– Із тобою також поговорять. Раз на місяць члени муніципальної ради приходять поглянути на психів. Не так, аби вони звертали увагу на те, що їм кажуть усі схиблені, однак приходять – а часом навіть і слухають. Але, Хоппі, не розповідай їм оту свою дурню про вбивство: вони вже багато разів це чули. Розкажи їм краще про те, що ти – просто один з багатьох ненормальних. Таке тобі точно не зашкодить.

Він умовив Хоппера вилізти з ліжка, і вони разом почимчикували у ванну кімнату. Так я залишився сам. Лежав у ліжку, витріщаючись на шість поперечних ліній на протилежній стіні, й напружено розмірковував. Отож, сюди прийде коронер Лессвейз. Це вже щось. Як казав Бленд, мало сенсу в тому, щоб розповісти Лессвейзу про причетність Зальцера до смерті Юдори Дрю. Це прозвучало б надто вже неймовірно. Але принаймні він мав би над чим замислитись. І вперше відтоді, як я потрапив у цю халепу, в мене виникла хоч якась надія.

Раптом я побачив, що двері повільно відчиняються, але за ними нікого не було. Вони відчинилися навстіж. Я подався вперед, щоб розгледіти хоч щось у порожньому коридорі. Спочатку вирішив, що це вітер їх розчахнув, але згадав, як клацнув замок, коли Бленд із Хоппером виходили.

Вичекав, дивлячись на відчинені двері, й прислухався. Нічого. Жодного руху чи звуку, але, позаяк був упевнений, що двері таки хтось відчинив, раптово мені стало лячно.

Минула вічність, перш ніж я почув шерех паперу. В цілковитій тиші це прозвучало, мов удар грому. Тоді зауважив якийсь рух і помітив жінку.

Вона стояла у дверях, тримаючи в руці паперовий пакетик, і в її вицвілих очах застиг тупий, бездумний вираз. Поглянула на мене, як на меблі, а рука пошукала щось у пакетику. Так, це справді була вона – жінка, котра обожнює чорнослив. Більше того, вона й зараз його жувала!

Ми довго дивились одне на одного. Її щелепи рухалися повільно та ритмічно, і зуби перемелювали сливи. Вона була щаслива й радісна – мов корова, яка жує траву.

– Привіт! – озвався я до неї, однак мене здивувало, що голос мій такий хрипкий. Товсті пальці жінки знову намацали сливку, витягли її і піднесли до очей для огляду.

– Ви містер Меллой, правда? – сказала вона так ввічливо, наче дружина пастора, котра вітає нового парафіянина.

– Так, це справді я, – відповів. – Під час нашої останньої зустрічі нам не пощастило заприязнитись. А ви хто?

Ще мить вона продовжувала жувати, потім виплюнула кісточку в підставлену долоню і вкинула її назад у пакет.

– Я – місіс Зальцер, – відповіла.

Мені слід було відразу здогадатися – вона не могла бути ніким іншим.

– Мені негоже питати таке особисте, – сказав я, – але чи подобається вам ваш чоловік, місіс Зальцер?

Туманний погляд поступився місцем здивованому, котрий, своєю чергою, змінився тихою гордістю.

– Доктор Зальцер – дуже хороша людина. В усьому світі нема йому рівних! – додала вона, продемонструвавши мені своє кругле, м’яке підборіддя.

– Шкода: вам його не вистачатиме. Навіть у найпрогресивніших в’язницях чоловіків тримають окремо від жінок.

Туманний вираз знову повернувся на її обличчя.

– Не розумію, про що ви...

– А мали б розуміти. Якщо вашого чоловіка не помістять у газову камеру, то він отримає не менш як двадцять років. Викрадення укупі зі вбивством цілком тягнуть на такий вирок.

– Яке ще вбивство?

– Жінку на ім’я Юдора Дрю вбили за наказом вашого чоловіка. Мене викрали. Дівчину, котру я бачив у коридорі, гадаю, також викрали: її звати Ейнона Фрідлендер. Додайте сюди ще сестру Гарні.

Хитра посмішка освітила жирне обличчя жінки.

– Доктор Зальцер не має до цього жодного стосунку. Він гадає, що міс Фрідлендер – моя подруга, котра втратила пам’ять.

– То він, певно, думає, що я також ваш друг? – озвався саркастично я.

– Ну, не зовсім друг, але друг моєї подруги.

– А як щодо Юдори Дрю?

Місіс Зальцер стенула плечима.

– То був нещасний випадок. Вона хотіла грошей. Я послала Бенні, щоб трохи напоумив її, але він перестарався.

Я задумливо пошкрябав підборіддя і витріщився на неї. Відчував, хоча й не дуже цьому вірив, що вона говорить правду.

– То де сестра Гарні? – поцікавився.

– О, з нею трапився нещасний випадок, – сказала місіс Зальцер і знову полізла в свій пакетик. Видобувши сливу, запропонувала її мені.

– З’їсте? Вони дуже корисні тим, хто постійно у ліжку.

– Ні. Облишмо ваші сливки. То що ж із нею трапилося?

Обличчя любительки чорносливу знову стало невиразним.

– Вона спускалася пожежними сходами і посковзнулась. Я забрала її в машину, але сестра Гарні, певно, таки зламала собі шию. Не знаю, чому, але вона мене чомусь страшенно злякалася.

Я спитав строго:

– То що ви з нею зробили?

– Залишила її десь там, між кущів, у піску.

Вона знову відкусила чорнослив і махнула рукою у невизначеному напрямку.

– Десь там, у пустелі. Я нічим не могла їй допомогти.

Я пригладив рукою волосся. Подумав: хтось із нас двох таки божевільний.

– Це ви привезли мене сюди?

– О, так! – сказала вона, обпершись об одвірок. – Адже доктор Зальцер не розуміється в психічних хворобах, а я на них знаюся. У мене колись була велика практика, а потім щось сталося – не пам’ятаю точно, що саме. Тож доктор Зальцер купив цей заклад для мене. Він лише вдає, що завідує клінікою, але насправді тут усе роблю я. Доктор Зальцер лише вважається головним.

– Ні, не лише вважається, – заперечив я. – Бо це він підписав свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі, хоча не мав на таке права. У нього нема відповідної освіти.

– Отут ви помиляєтеся, – спокійно озвалася вона. – Це я підписала його: у нас однакові ініціали.

– Але ж то він лікував Дженет Кросбі від ендокардиту, – зауважив я. – Про це мені розповів лікар Бьюлі.

– Лікар Бьюлі помилився. Доктор Зальцер саме був у будинку Кросбі в справах, коли дівчина померла. Він розповів Бьюлі, що це я її лікувала. Лікар Бьюлі – людина похилого віку, до того, ж трохи глухувата. Старий неправильно все зрозумів.

– Але чому тоді він узагалі туди приходив? – вимогливо спитав я. – Чому, якщо ви справді її лікували, висновок про смерть підписали не ви?

– Мене на той час не було в місті. Чоловік правильно вчинив, запросивши лікаря Бьюлі. Він завжди робить усе правильно.

– Чудово! – зауважив я. – То йому краще випустити мене звідси.

– Він вважає, що ви небезпечний, – зауважила місіс Зальцер і знову заглянула у свій пакетик. – Ви й справді такий, містере Меллою: забагато знаєте. Мені дуже шкода, але вам таки не треба було втручатись у цю справу.

І вона знову тупувато всміхнулася.

– Боюся, вам доведеться тут і залишитися, й невдовзі ваш розум почне затьмарюватися. Розумієте, люди, які постійно піддаються впливу психотропних засобів, часто стають недоумкуватими. Хіба ви цього не помічали?

– То ви приготували мені таку долю!

Вона кивнула.

– Боюся, що так, але я би не хотіла, щоб ви погано думали про доктора Зальцера. Він – чудова людина. Ось чому я розповіла вам так багато. Насправді навіть набагато більше, ніж слід, але це не має жодного значення – ви ніколи не вийдете звідси.

І вона повільно випливла з палати – так само, як і увійшла.

– Агов! Не йдіть! – гукнув я, сідаючи в ліжку. – Скільки Морін Кросбі платить вам за те, щоб ви мене тут тримали?

Її порожні очі стрибнули по моєму обличчю.

– Морін про це не знає, – відповіла. – Вона тут ні до чого. Я думала, ви в курсі, – і пішла геть, схожа на втомленого привида після довгого й виснажливого сеансу спіритизму.