Текст книги "Покладіть її серед лілій"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

VI

Одним шаленим порухом я скинув з ніг важке покривало і зістрибнув з ліжка. Мені чомусь здавалося, що надлюдським зусиллям вдасться зрушити ліжко, і я зможу протягти його підлогою та дістатися Хоппера. Але ліжко не піддалося, натомість мені лише забракло дихання.

Квеллові дикі крики долітали до стелі, відбивалися від стін і шрапнеллю розсипалися наді мною. Квелл заволав знову, і крик його перейшов у моторошне булькання, коли руки Хоппера перекрили йому дихання.

На тих двох я не дивився – боявся. Досить було самого звуку боротьби. Тож я сів на бильце ліжка, і, перекинувши через перильце ногу, опустив її. Я був такий нажаханий, що сам ледь дихав, і трясся, мов старий дід-паралітик. Розпростерся і врешті дотягнувся до шухляди комода. Але пальці мої ковзнули мимо ручки шухляди. За спиною пролунало дике гарчання – звук, якого ніколи раніше не чув, і, сподіваюся, більше не почую. Я ще раз відчайдушно потягнувся до ручки шухляди. Мені вдалося зачепити її пальцями. Я так безжально витягав затиснуту ногу з кайданків, що щиколотка аж горіла.

Міцно вчепившись нігтями в ручку, зміг на дюйм відчинити шухляду. Цього виявилося достатньо, щоб та з гуркотом упала на підлогу. В ній було повно рушників та хірургічних бинтів, і, перехилившись через бильце, серед різного шмаття я шукав потрібний мені ключ.

Моторошне хрипіння за спиною змусило мою кров бухкати у скронях, але я не полишав відчайдушних пошуків. Нарешті віднайшов ключ між двома рушниками і, затамувавши дух, влігся на ліжку, намацуючи маленький отвір для ключа. Натруджена щиколотка кровила, але я на це не зважав. Вставив ключ у щілину і, провернувши його, відімкнув кайданки.

Я миттю скочив з ліжка й одним стрибком перетнув кімнату. Потім різко зупинився, зробив два кроки назад і ковтнув слину.

Хоппер дивився на мене з-під тіла Квелла. Вишкірив зуби, і я бачив, що вони червоні від крові. Кров була усюди: на стінах, на простирадлах, на ньому самому та на Квеллові.

Квелл лежав поперек ліжка, наче манекен, у просякнутому кров’ю одязі. Його напівзаплющені скляні очі дивилися на мене зі жахом. Хоппер перекусив йому яремну вену. Квелл був мертвіший од мертвого.

– Дай-но мені ключ, – мовив Хоппер зловісним шепотом. – Усі інші сьогодні також помруть.

Хитаючись, я відступив від нього: вважав себе міцним горішком, але крутий Меллой зараз був кволий, наче мишеня – холодний піт стікав обличчям, а в шлунок наче свинцю залили. У житті мені довелося бачити кілька моторошних сцен, але ця була, без сумніву, справді гідна «Оскара».

– Дай мені ключ, інакше я тебе теж уб’ю, – пригрозив Хоппер, скидаючи тіло Квелла на підлогу. Він поповз на ліжку в моєму напрямку – обличчя напружене, в м’якому світлі настільної лампи крапельки крові на його губах виблискують, мов бісеринки.

Це нагадувало нічне жахіття. Сон, який ви переповідатимете друзям, але вони не йнятимуть віри.

І я почав повільно, невпинно, колами відступати до дверей.

– Не йди, Сібрайте! – вигукнув Хоппер, припадаючи до ліжка і люто дивлячись на мене. – Дай же мені ключ!

Я досягнув дверей, і коли вже взявся за ручку, Хоппер видобув із себе нелюдський крик безсильного гніву та рвонув за мною вслід. Ліжко захиталось, але встояло, і Хопперові розчепірені пальці дряпонули килим за якихось шість футів од мене.

Мене трясло. Я рвучко відчинив двері й мало не випав у коридор. Коли зачиняв за собою двері, звірячий рев знову вилетів із горла Хоппера.

Кілька хвилин я стояв у довгому, мовчазному коридорі, й серце моє калатало, мало не вискакуючи з грудей, а коліна підгиналися. Поступово я опанував себе. Тримаючись рукою за стіну, повільно побрів до масивних дверей у кінці коридору. Перш ніж дістався виходу, проминув четверо бічних дверей. Обмацав ручку. Ковзнув рукою по прохолодній поверхні, відчуваючи, як м’яка гума охолоджує мою розгарячілу шкіру. Повернув ручку, однак та не піддалася. Двері були замкнені надійно, мов гробниця фараона.

Що ж – цього я й чекав. Але був налаштований будь-що вийти звідси. На саму думку про те, що доведеться повернутися в ту покійницьку, мені по шкірі забігали мурашки. Я знову взявся за ручку і щосили натиснув на неї. Нічого. З таким самим успіхом я міг би спробувати пересунути Велику китайську стіну.

Виходу не було.

Я скерував кроки в інший кінець коридору й уважно вивчив заґратоване вікно. Його можна було підважити хіба що ломом, але навіть із ним на це пішло би півдня.

Потім мені спало на думку пошукати якусь зброю. Якби я зміг знайти щось таке, що можна було б використати як свинцевий кийок, тоді мені б залишалося тільки сховатися за дверима і чекати, коли хтось увійде. Еврика! Навіть і Меллоя часом осіняє.

Я пішов коридором. Перші ж двері на моєму шляху виявилися незамкненими. Я обережно зазирнув у темряву кімнати та прислухався, але чув лише власне дихання. Намацавши вимикач, увімкнув світло. Певно, це кімната Квелла. Тут було чисто, охайно і прибрано, але в ній не побачив нічого, схожого на зброю. Біла формена курточка, що висіла на вішаку, підказала мені непогану думку. Я прослизнув у кімнату і спробував приміряти уніформу. Однак вона підійшла мені не більше, ніж шкурка крота – полярному ведмедеві, отож, я облишив цей задум.

У кімнаті поруч теж нікого не було. Над не дуже чистим ліжком висіла велика кольорова фотографія дівчини в бікіні та з низкою перлів на шиї. Дівчина вабливо всміхалася до мене, однак я не відповів їй тим самим. Мабуть, це була кімната Бленда.

Я прослизнув всередину і зачинив за собою двері. Швидкий обшук шухляд комода дав мені змогу заволодіти оправленим у шкіру кийком – та ще й із ременем на зап’ясті. Ідеально припасована, убивча маленька зброя – саме те, що мені треба.

Я пройшов через усю кімнату до стінної шафи, знайшов там запасну уніформу і приміряв курточку. Вона була мені майже до міри – трохи великувата, однак цілком пристойна. Я переодягнувся, залишивши свою піжаму на підлозі. Коли знову відчув на собі штани й черевики, мені стало набагато краще. Босі ноги та піжама – не той прикид, в яких зазвичай воюють. Я запхав кийок у кишеню штанів, і мені пристрасно захотілося заволодіти ще й пістолетом.

На дні шафи знайшов крихітну пляшечку ірландського віскі. Зірвав пломбу, відкрутив кришку і відпив ковток. Рідина спочатку пройшла, мов шовк, але вже у шлунку вибухнула, наче міна сповільненої дії.

Хороше віскі, подумав я, і, щоб остаточно впевнитись у цьому, зробив ще ковток. Таки дуже добре. Тоді поклав пляшечку в бічну кишеню і знову рушив до дверей. Тепер був екіпірований як слід.

Щойно відчинивши двері, почув кроки. Я зачаївся, мов мишка, котра узріла кота. Коридором ішла медсестра зі широким, мов лопата, лицем, щось мугикаючи собі під ніс. Вона пройшла зовсім близько і неминуче б мене побачила, якби подивилася в мій бік, але цього не зробила. Продовжувала крокувати, потім відчинила двері в кінці коридору й зайшла у тьмяно освітлену кімнату. Двері за нею зачинилися.

Я трохи вичекав, майже не дихаючи, однак після кількох ковтків віскі почувався набагато краще. Спливали хвилини. Якась пилинка, підхоплена протягом з-під дверей, сконфужено пострибала собі далі. Раптовий шквал вітру з дощем захльостав по заґратованому вікну. Вітер згорьовано зітхав, метаючись по всьому будинкові. Я й далі вичікував. Мені б не хотілося оглушати медсестру – якщо цього можна було уникнути. Я чомусь надто сентиментальний, щоби бити жінок: натомість вони лупцюють мене.

Медсестра з’явилася знову, пройшла довгим коридором, витягнула ключі та... ще до того, як я усвідомив, що вона робить, відчинила вхідні двері. Я побачив відчинені двері й зауважив за ними сходи, що вели до чогось добре освітленого. За кілька кроків я був уже коло дверей, але сестра встигла вийти і зачинити їх за собою.

Так чи інакше, я заспокоїв себе тим, що ще не готовий полишати цей гостинний заклад. Двері могли й зачекати. Вирішив дослідити кімнату, з якої щойно вийшла медсестра. Можливо, саме там і перебуває зараз Ейнона. Я витягнув кийок, подолав спокусу знову хильнути з плящини та побрів коридором. Біля потрібних мені дверей зупинився і прислухався, приставивши вухо до них. Почув лише свист вітру й стукіт дощу об заґратовані вікна. Озирнувся через плече, аби пересвідчитися, що ніхто не дивиться на мене з кімнати навпроти. Коридор виглядав таким самим самотнім і порожнім, як церква у понеділок вранці. Повільно натиснув на дверну ручку. Двері піддались, і я зазирнув до палати, що була точнісінькою копією тієї, де тримали за бранця мене.

У ній також було два ліжка, й одне з них порожнє. На іншому – навпроти мене – лежала дівчина. Нічник з блакитним світлом відкидав моторошне світло на білі простирадла та бліде обличчя. Хмарка світлого волосся відпочивала на подушці, очі дівчини були втуплені у стелю, і в них застиг стурбований вираз дитини, яка загубилася.

Я відчинив двері ширше й нечутно прослизнув у кімнату. Зачинивши за собою двері, обперся об одвірок. Я боявся, що вона закричить, але оббиті гумою двері заспокоїли мене: якщо дівчина це і зробить, то її ніхто не почує. Але дівчина не закричала: й далі дивилася на стелю, однак якийсь м’яз на її обличчі почав смикатись. Я вичекав ще трохи. Поспішати було нікуди, а лякати її не хотів.

Вона повільно перевела очі на стіну, а потім на мене. Ми довгенько дивились одне на одного. Затамувавши дух, я усвідомив, що в даній ситуації кийок пасує мені так само, як автомат «томміґан» – церковному хору. Тож сховав його в кишеню штанів.

Дівчина продовжувала вивчати мене, і жилка на її щоці засмикалася частіше, а очі розширилися.

– Привіт! – мовив до неї якомога тепліше та життєрадісніше. І навіть видушив із себе посмішку.

Ось він – Меллой і його манери звабника: талант, який пошепки й затамувавши віддих, обговорюватимуть його внуки – якщо вони колись у нього будуть; у чому він дуже сумнівався.

– Хто ви? – вона не закричала і не почала дряпатися на стінку, проте нерв на обличчі продовжував сіпатися.

– Я щось на кшталт детектива, – сказав їй, намагаючись говорити переконливо. – І тут для того, щоб визволити вас.

Тепер, коли стояв ближче до неї, помітив, що зіниці її блакитних очей сильно звужені.

– У мене зовсім нема одягу, – озвалася вона. – Його забрали.

– Я щось для вас підшукаю. Як почуваєтеся?

– Добре.

Світла голівка хитнулася вправо, потім вліво.

– Але не можу згадати, хто я. Чоловік із сивим волоссям сказав мені, що я втратила пам’ять. Він дуже приємний, правда?

– Принаймні так мені казали, – обережно підтвердив я. – Але ж ви хочете додому, чи не так?

– У мене нема дому, – і вона витягла оголену руку з-під простирадла та поправила делікатними пальчиками волосся. Потім її рука ковзнула нижче й зупинилася на нерві, що раз у раз смикався. Вона поклала палець на м’яз, щоб якось прикрити його. – Не пам’ятаю, де мій дім, але медсестра казала, що вони обов’язково відшукають його. А ви знаєте, де він?

– Так; саме тому я й тут.

Кілька хвилин вона, нахмурившись, розмірковувала над почутим.

– То ви знаєте, хто я? – сказала нарешті.

– Вас звати Ейнона Фрідлендер, – відповів я. – І ви мешкаєте у Сан-Франциско.

– Справді? А я цього не пам’ятаю. Ви впевнені?

Я продовжував дивитися на її руку. Вона вся була вкрита крихітними шрамами. Її тут кололи давно, тож вона була майже готового наркоманкою.

– Так, я в цьому впевнений. Ви можете встати з ліжка?

– Не думаю, що хочу цього, – озвалася вона. – Гадаю, мені краще поспати.

– Гаразд, – сказав я їй. – Тоді спіть. Поки що ви не готові піти звідси. Зачекаймо трохи: підемо, коли ви прокинетеся.

– Хіба я вам не казала, що у мене нема одягу? І я вкинула у ванну свою нічну сорочку: сестра дуже розлютилася.

– Вам не слід нічим турбуватися. Це зроблю за вас я. Коли ми звідси йтимемо, я щось для вас знайду.

Обважнілі повіки дівчини раптом заплющились і розплющилися знову з великими зусиллями. Рука зісковзнула з пульсуючого нерва. Той більше не смикався.

– Ви мені подобаєтеся, – сонно сказала вона. – Хто ви?

– Меллой, Вік Меллой; щось на кшталт детектива.

Вона кивнула.

– Меллой: спробую запам’ятати. У мене дуже погана пам’ять. Я ніколи нічого не пам’ятаю.

І знову повіки її почали стулятись. Я стояв, спостерігаючи за нею.

– Здається, очі в мене злипаються.

Після тривалого часу – коли я вже думав, що вона заснула, – дівчина сказала якимось далеким голосом:

– Знаєте, вона його застрелила. Я була там. Вона просто взяла рушницю і застрелила його. Це було жахливо.

Я замислено почухав ніс. У кімнаті запала тиша. Тепер дівчина спала. Що б їй не вколола медсестра, це почало діяти. Можливо, вона не прокинеться аж до ранку. А це означало, що мені доведеться нести її на руках – якщо виберуся сам. Утім, у мене ще був час над цим подумати.

Якщо мені таки доведеться виносити її звідси, загорну її в простирадло, але якщо вона наполягатиме на тому, аби йти самій, тоді доведеться знайти їй якийсь одяг.

Я роззирнувся довкола. Комод з одягом був у дівчини в ногах. Я відсовував шухляду за шухлядою. Майже всі вони були порожні; в кількох зберігалися рушники або постільна білизна. Жодного одягу.

Перетнувши кімнату, я підійшов до шафи. Відчинив і заглянув усередину. Знайшов купальний халат, шльопанці та дві великі валізи на верхній поличці. Зняв одну з них. На кришці були викарбувані ініціали: Е. Ф. Я відчинив валізу. Проблема з одягом була розв’язана: там було його повно. Я перебрав те, що у валізі. На самому споді лежала уніформа медсестри.

Я заліз у бічні кишені валізи, і в одній з них знайшов невеличкий, з блакитною палітуркою щоденник, на якому був проставлений рік: 1948-й.

Швидко погортав його. Записів було зовсім мало. Багато незаповнених сторінок. Кілька разів згаданий «Джек», і я здогадався, що це – Джек Бретт: той, який дезертирував із флоту і про котрого мені розповідав Міффлін.

21.01. Похід у кіно з Джеком. 7.45.

28. 01 Обід в «Етуаль». 6.30.

29. 01. Поїздка додому на вікенд.

5. 02. Джек повертається на свій корабель.

І жодних записів аж до 10 березня.

10. 03. Досі нема листів від Джека.

12. 03. Доктор Зальцер запитав мене, чи не хочу я працювати за межами клініки. Я погодилася.

16. 03. Почала працювати в «Крествейз».

18.03. Помер містер Кросбі.

Далі була суцільні пробіли – так само, як і в її пам’яті відтоді. Вочевидь, вона прибула в «Крествейз», щоб там когось доглядати. І стала свідком смерті старого Кросбі. Тому її на два роки зачинили в оцій кімнаті й постійно кололи наркотики, сподіваючись на те, що рано чи пізно розумові здібності настільки погіршаться, що вона не пам’ятатиме, що сталося. Все саме так і було, але вона досі все пам’ятала. Увесь жах тієї сцени не хотів полишати її мозок. Можливо, вона цілком випадково зайшла в кімнату, де дві сестри боролися за те, щоб заволодіти рушницею. Можливо, тут до боротьби долучився і сам старий Кросбі, й вона позадкувала, не бажаючи бентежити його. Побачила дуло рушниці, спрямоване на Кросбі, а тоді пролунав постріл.

Я дивився на незворушне, бліде обличчя. Колись давно – але не тепер – у цьому обличчі були рішучість та сила духу. Дівчина не справляла враження такої, що здатна щось зам’яти чи що її можна підкупити. Найвірогідніше, вона наполягла б на тому, щоб викликати поліцію. Тому вони й зачинили її тут.

Задумливо почухавши підборіддя, я легенько підкидав щоденник у руці. Наступне, що слід було зробити, – це щезнути звідси, і вчинити так якнайшвидше.

І, наче у відповідь на мою думку, пролунав раптовий та оглушливий тріск, від якого сколихнулась уся будівля: здавалося, що принаймні півбудинку завалилося.

Я підскочив, у два стрибки досягнув дверей і розчахнув їх. У коридорі було повно пилюки від уламків цегли та штукатурки, а з пилюки вималювалися дві постаті з пістолетами в руках, які швидко рухались у напрямку Хопперової кімнати: це були Джек Керман і Майк Фіннеґан! Побачивши їх, я радісно видав якийсь хрипкий невиразний звук. Вони різко зупинилися, наставивши револьвери на мене.

Раптом напружений вираз Керманового обличчя змінився широкою посмішкою.

– «Універсальні послуги» – до ваших послуг! – вигукнув він, хапаючи мене за руку. – Хочеш випити, друже?

– Мені потрібен транспорт для оголеної блондинки, – мовив я, обіймаючи його та поплескуючи по плечу Майка Фіннеґана, котрий мене таки приголомшив.

– То що ви зробили – підірвали будинок?

– Прив’язали кілька ланцюгів до заґратованого вікна та різко смикнули десятитонною вантажівкою, – пояснив мені Керман, посміхаючись од вуха до вуха, – трохи грубо, але ефективно. А де та блондинка?

Там, де щойно було заґратоване вікно, зяяла велика діра та виднілися рвані краї пошкодженої цегельної кладки.

Я затягнув Кермана в кімнату Ейнони, поки Фіннеґан вартував у коридорі. Нам знадобилося десять секунд, щоб загорнути непритомну дівчину в простирадло і винести її з кімнати.

– Тепер у гру вступає група прикриття, Майку, – зронив я, коли ми пробігали повз нього, поспішаючи до пролому. – Стріляй, якщо треба буде!

– Перекинь дівчину мені через плече, – сказав Керман, від збудження говорячи скоромовкою. – До стіни приставлена драбина.

Я допоміг йому видряпатися на хистку кладку. Через плече у нього в’яло звисали оголені рука й нога.

– Тепер я зрозумів, чому хлопці записуються в пожежники, – сказав Керман і почав обережно спускатися драбиною.

Унизу я побачив велику вантажівку, припарковану коло будинку, а біля підніжжя драбини зауважив Полу. Вона помахала мені рукою.

– Усе в порядку, Майку! – гукнув я. – Ходімо! Коли Майк приєднався до нас, двері в кінці коридору різко розчахнулись і в них з’явилося лопатоподібне обличчя медсестри. Вона злякано глипнула на нас, потім на зруйновану стіну і дико заверещала.

Ми швидко спустились і запхались у вантажівку. Пола вже сиділа за кермом, і коли ми влаштувалися в кузові, завела двигун і різко рвонула з місця.

Керман поклав Ейнону на підлогу і тепер ласо дивився на неї.

– Ням-ням! – сказав він, тереблячи вуса. – Якби я знав, що вона така гарна, то прийшов би раніше!

Розділ п’ятий

І

Дзенькнув внутрішній телефон, і платинова блондинка відірвала свої витончені форми з-за столу та підійшла до мене. Повідомила, що містер Віллет мене прийме. Говорила вона урочисто, наче у церкві, але виглядала, мов найкраща манекенниця Марка Джейкобса у його останньому шоу в «Оркід-рум».

Я стежив за колиханням її стегон, коли вона неспішно перетнула усю приймальню і підійшла до «святая святих» – кабінету Віллета. Постукала смарагдово-зеленим нігтиком у двері, відчинила їх, підправила кучерики так, як лише жінки вміють це робити, і оголосила:

– Містер Меллой!

Відступила убік, пропускаючи мене. Я увійшов.

Віллет окопався за масивним столом, і вигляд у нього був такий, ніби він якраз розмірковував над останньою волею й заповітом померлого – можливо, так воно і було. Солідна сигара із золотою смугою на кінчику диміла між його бронзовими пальцями. Не підіймаючи очей від паперів, він махнув рукою, показуючи мені на крісло.

Платинова блондинка пропливла до виходу. Я провів її поглядом. Вже біля дверей вона примудрилася хитнути стегнами так, що її чорна сукня звабливо сколихнулась. Я дуже пожалкував, коли двері за нею врешті зачинилися.

Усівся в крісло та уважно оглянув підкладку свого капелюха, намагаючись згадати, коли я його купив. Здається, це було дуже давно, бо стерлося навіть ім’я капелюшника, вибите на ньому Я пообіцяв собі, що придбаю новий капелюх, якщо мені вдасться «розкрутити» Віллета розлучитися зі ще невеличкою сумою. Якщо ж ні – вдовольнюся й старим.

Я думав про все це, просто аби вбити час. Здається, Віллет повністю поринув у всі ці тонкощі спадкування: яскравий образ процвітаючого адвоката, який заробляє великі гроші. Було майже чутно шелест купюр, що перекочовували на його банківський рахунок.

– Паліть, – раптом неуважно озвався Віллет. Не відриваючи очей від гори паперів, підштовхнув до мене срібну сигаретницю.

Я вибрав собі товсту, із золотою фольгою на кінчику сигару і запалив. Сподівався, що від того почуватимуся хоч трошки багатшим, але намарне. Сигара була набагато кращою на вигляд, аніж на смак – як це переважно трапляється.

Зненацька, коли я саме почав дрімати, Віллет жбурнув папери на тацю для сміття, подався вперед і сказав:

– Ну, містере Меллой, тепер до справи; то в чому річ? Через десять хвилин у мене інша зустріч.

– То краще я прийду іншим разом, – мовив я. – За десять хвилин ми не встигнемо. Не знаю, у скільки ви оцінюєте спадок Кросбі, але це – кругленька сума. Не хочу кричати про це на усіх перехрестях, але невдовзі ви ним уже не розпоряджатиметися.

Ці слова змусили його здригнутися. Він похмуро глянув на мене, з притиском загасив сигару і перехилився через стіл до мене.

– Що ви маєте на увазі?

– Бажаєте почути подробиці чи достатньо побіжного огляду? – уточнив я. – Справа погана, як на це не поглянь, але в деталях вона викличе у вас мурашки по шкірі.

– Скільки часу вам потрібно?

– Півгодини; можливо, трохи більше. Крім того, у вас можуть виникнути питання. Тоді, скажімо, годину чи десь так. Але ви точно не нудьгуватимете: це я вам обіцяю.

Нахмурившись, він пожував нижню губу, потім узяв слухавку і скасував три наступні зустрічі.

Я бачив, що йому дуже цього не хотілося. Десятихвилинна зустріч з таким крутим чолов’ягою, як Віллет, приносить сотню, а то й більше баксів – звичайно, йому.

– Говоріть, – сказав він, відкидаючись у кріслі. – Чому ви не зв’язалися зі мною раніше?

– А це якраз частина моєї історії, – сказав я йому і поклав капелюх на крісло. Мав відчуття, що з купівлею нового мені доведеться зачекати. – Останніх п’ять днів я провів у божевільні.

Цього разу мені не вдалося його приголомшити. Він щось буркнув, але вираз обличчя не змінився.

– Але ще до того, як почну, – сказав я, – можливо, ви б повідали мені про стан банківського рахунку міс Кросбі? Уже поглянули на нього?

Він заперечно хитнув головою.

– Управитель банку цілком слушно відмовив мені. Якби він показав рахунок і про це стало відомо, банк утратив би клієнта – а це великі гроші. Але він таки повідомив мені, що була оформлена боргова розписка на пред’явника і гроші страховки зняті з рахунка.

– А він не сказав, коли?

– Невдовзі після офіційного затвердження заповіту.

– То ви написали міс Кросбі й запросили її до себе?

– Так. Вона буде у мене завтра в обід.

– Коли ви їй написали?

– У вівторок: п’ять днів тому.

– Вона вам відповіла?

Він кивнув.

– Не думаю, що вона прийде, однак побачимо.

Я струсив попіл у срібну попільничку.

– Тоді це все. А тепер перейду до своєї частини розповіді.

Я оповів йому, як Мак-Гроу і Гартселл навідали мене. Він слухав, зручно вмостившись у кріслі, й очі його були такі самі непроникні, як пара автомобільних фар. Він не виявив жодних емоцій, коли я описував йому, як ті двоє мене дубасили. Оскільки це відбувалося не з ним, то чого йому було переживати? Але коли я змалював йому появу на сцені Морін, він ледь помітно звів брови і почав барабанити пальцями по столу. Напевно, це був для нього найпромовистіший вияв почуттів.

– Вона відвезла мене в будинок на скелі, розташований на схід од траси на Сан-Дієґо. Сказала, що будинок – її власність: пречудовий куточок, якщо ви любите хатинки, що коштують силу-силенну грошей і достатньо стильні для того, щоби приймати там кінозірок. Ви знали про нього?

Він заперечно хитнув головою.

– Отож, ми просто сиділи й балакали, – провадив я далі. – Вона хотіла знати, чому я нею цікавлюся, а я показав їй сестриного листа. Її це чомусь налякало. Ні, вона не вдавала, а була справді налякана. Я запитав, чи її, бува, тоді не шантажували, але Морін заперечила і сказала, що Дженет, імовірно, просто хотіла завдати їй клопотів. І ще сказала, що Дженет її ненавиділа. Це правда?

Віллет тепер крутив у руках ножичок для розрізання паперів; вираз обличчя зосереджений, очі заклопотані.

– Наскільки розумію, вони не ладнали між собою – але не більше. Ви ж знаєте, як це буває між зведеними сестрами.

Я сказав, що знаю.

Збігло ще кілька хвилин. Тишу порушувало лише цокання настільного годинника.

– Продовжуйте, – нарешті коротко озвався Віллет. – Що ще вона сказала?

– Ви, напевно, знаєте, що Дженет була заручена з хлопцем на ім’я Дуґлас Шеррілл, але вам може бути невідомо, що Шеррілл – темна конячка; ймовірно, шантажист; словом, пройдисвіт. Як стверджує Морін, вона відбила Шеррілла у Дженет.

Віллет мовчав, вичікуючи.

– Сестри влаштували сцену ревнощів, яка поступово перейшла у боротьбу, – продовжив я, – і Дженет схопила рушницю. Саме в цей момент і з’явився старий Кросбі та намагався забрати у неї зброю. І був випадково застрелений.

Якоїсь миті я подумав, що Віллет вискочить з-за столу. Але він стримався, лише сказав утробним голосом:

– Морін сама вам про це розповіла?

– Так: вона хотіла вилити душу. Є ще дещо, що вам неодмінно сподобається. Про перестрілку вирішено було замовчати. Я помилявся, коли стверджував, що свідоцтво про смерть підписав доктор Зальцер: він цього не робив. Це зробила його дружина. За її словами, вона – дипломований лікар, до того ж, друг сім’ї Кросбі. Одна зі сестер зателефонувала їй, тож місіс Зальцер приїхала і все залагодила. Лессвейз, який не справляє враження людини, котра створюватиме незручності багатіям, проковтнув байку про те, що старий Кросбі чистив рушницю і випадково вистрелив у себе. Він повірив на слово. Так само, як і Брендон.

Віллет запалив сигару. Мав вигляд людини, якій пообіцяли пиріг з начинкою, але начинки у ньому не виявилося.

– Продовжуйте, – сказав він, відкинувшись у кріслі.

– З якоїсь причини медсестра на ім’я Ейнона Фрідлендер тоді перебувала в будинку і стала мимовільним свідком убивства. Місіс Зальцер ризикувати не стала. Вона запакувала медсестру в божевільню – аби бути певною, що та не заговорить. Відтоді Ейнона і перебувала в звуконепроникній палаті санаторію доктора Зальцера.

– Ви хочете сказати – всупереч її волі?

– Не просто всупереч волі – впродовж двох років її накачували наркотиками.

– Але ж ви не думаєте, що до цього причетна Морін Кросбі?

– Цього я не знаю.

Тепер Віллет важко дихав. Сама думка, що така багата клієнтка, як Морін Кросбі, може бути звинувачена у викраденні, здається, справді його шокувала, хоча нещастя Ейнони Фрідлендер залишило його байдужим.

– До речі, якщо у вас викликає співчуття доля Ейнони, – додав я, – то знайте, що минулої ночі нам вдалося викрасти її зі санаторію.

– Справді? – Віллет спохмурнів. – Чи спроможна вона вчинити скандал?

Я йому неприємно посміхнувся.

– Гадаю, що це більш як імовірно. А ви б не хотіли цього, якби вас протримали два роки у божевільні лише тому, що певні багатії надто сором’язливі, аби їхні імена з’являлися в газетах?

Він підпер підборіддя рукою і глибоко замислився.

– Думаю, що я міг би виділити їй невеличку компенсацію, – нарешті озвався він, але сказав це нерадо. – Хотів би зустрітися з нею.

– Ніхто її не побачить, поки вона не буде до цього готова. Просто зараз Ейнона ще не при тямі, – я з притиском загасив сигару і запалив власну сигарету.

– Про її викрадення буде повідомлено в поліцію. А якщо це стане відоме, то й уся брудна історія потрапить на перші шпальти газет. І тоді вашим завданням буде передати мільйони Кросбі в дослідницький центр. А там уже самі вирішуватимуть – хто обслуговуватиме рахунок: ви чи хтось інший. Боюся, що це буде хтось інший.

– Тоді ще більше підстав поговорити з Фрідлендер, – сказав Віллет – Як правило, такі конфлікти легко залагоджувати.

– Не будьте так упевнені в цьому. До того ж, іще маленький інцидент, що стався зі мною, – м’яко нагадав я. – Мене також викрали і тримали за бранця впродовж п’яти днів, і мені теж уприскували певну кількість наркотичних речовин. І про цю дрібничку також стане відомо поліції.

– Навіщо вам позбавляти себе такої хорошої роботи? – запитав він і вперше відтоді, як я з’явився у його кабінеті, дозволив собі криву посмішку. – Я саме мав намір запропонувати вам додатковий гонорар: скажімо, якихось п’ятсот доларів.

Із такою сумою мій новий капелюх ставав реальністю.

– Ви мене спокушаєте. Ми могли б це назвати «доплатою за ризик», – запропонував я. – Але, сподіваюся, це буде окрема оплата – понад гонорар, що належить нашій конторі за виконану роботу?

– Звісно.

– Ну, тоді облишмо поки що Ейнону Фрідлендер і продовжимо нашу розмову, – сказав я. – Нам є що ще обговорити; далі історія стає цікавішою.

Віллет відштовхнув од себе крісло і підвівся. Я спостерігав, як він іде до невеличкого бару біля протилежної стіни й повертається з пляшкою шотландського віскі та двома маленькими склянками.

– Ви це п’єте? – запитав він, знову всідаючись у крісло.

Я сказав, що п’ю – за першої-ліпшої нагоди.

Він налив віскі у дві склянки, присунув одну до мене, іншу перехилив собі в горло й відразу ж наповнив свою склянку знову. Поставив пляшку між нами.

– Наливайте собі самі! – сказав.

Я відпив ковток. Віскі було дуже хорошим: практично найкраще, що я пив останнім часом. І я подумав, як це чудово, коли такий респектабельний адвокат прогинається перед вами, щойно відчує, що йому загрожують неприємності, а його ім’я може бути в цьому замішане.

– Якщо вірити Морін, то смерть старого Кросбі – на совісті Дженет, – повідав я Віллетові. – Можливо, це й так, але дівчина дивнувато це демонструвала.

Я чомусь думав, що вона не стане грати у теніс і вести безладний спосіб життя в такий час. Так чи інакше – якщо знову ж таки вірити Морін – то через шість чи сім тижнів після того вбивства Дженет вчинила самогубство. Вона прийняла миш’як.

Крихітна крапля віскі скотилася з Віллетової склянки на промокатку.

– Боже правий! – сказав він, затамувавши віддих.

– І це також зам’яли. Так сталося, що на той час місіс Зальцер не було в місті, отож Морін і доктор Зальцер прикликали лікаря Бьюлі, сумирного старого козла, та повідали йому, що Дженет страждала від злоякісного ендокардиту, і той покірно підписав свідоцтво про смерть. У Дженет була особиста покоївка, Юдора Дрю, котра, ймомвірно, підслухала розмову Зальцера з Морін. Вона вирішила заробити на цьому, і вони їй заплатили. Я вийшов на її слід і надумав з нею зустрітися. Вона виявилася достатньо розумною для того, щоби спекатися мене, зв’язатись із Зальцером і розповісти йому, що я пропонував їй п’ятсот баксів за інформацію, і якщо він хоче, щоб вона тримала язик за зубами, то мусить підняти ставку. В місіс Зальцер була готова відповідь на це. Вона підіслала до Юдори колишнього бандита, котрий працював у санаторії, щоб той трохи її урезонив. Але, як висловилася місіс Зальцер, злочинець дещо «перевищив повноваження» і вбив дівчину.